Українські аспекти білорусько-литовського літописання: історія й історіографія

«повстав царь Батый и пошол на Рускую землю, и всю землю Ру- скую звоевал, и князей руских многих постинал, а иных в полон повел, и столець всее Руское земли город Киев сжог и пуст вчинил. А князь великий киевский Дмитрей, боячися великое силы и моци его, збег с Киева в город Чернигов, и потом доведался, што город Киев скажен и вся земля Руская спустошена. А, вслышав, иж мужики мешкають без господаря, а зовутся дручане, и он, со- бравшися з людми, пошол ко Друцку и землю Друцкую посел, и город Друческ зарубил, и назвался князем великим друцькым»Летописи белорусско-литовские. - С.129, 146, 194..

Фантастичність цього епізоду цілком очевидна, адже обставини взяття Києва добре відомі з синхронних звісток Галицько-Волинського літопису. Неважко помітити, що й упорядники білорусько-литовських літописів були обізнані з текстом цієї пам'ятки, але використовували її в довільний спосіб, пристосовуючи до власних потреб: у створеному їхньою фантазією персонажі химерно переплелися ім'я героїчного захисника Києва тисяцького Дмитра й окремі деталі біографії князя Михайла Чернігівського.

Здається, єдиним істориком, котрий поставився до цього сюжету з цілковитою довірою, був М.Стрийковський. У написаній ним упродовж 1576--1578 рр. хроніці «Про початки [...] народу литовського», яка так і не побачила світ за життя автора, він потрактував «київського монарха» Дмитра, котрий урятувався від Батиєвого погрому, оселившись у Друцьку, як предка тодішнього київського воєводи князя К.-В.Острозького. За спостереженнями Л.Соболєва, М.Стрийковський був настільки певним у слушності цього родоводу, що будь- яку згадку про Острозьких супроводжував покликанням на їх походження від друцьких князівСоболев Л.В. Генеалогическая легенда рода князей Острожских // Славяноведение. -- 2001. - №2. - С.34.. Однак уже за декілька років ця його впевненість помітно похитнулася, що унаочнює текст «Хроніки» М.Стрийковського, надрукованої в 1582 р. У ній польський історіограф, не відмовившись остаточно від «друцької версії» родоводу Острозьких (а, можливо, лише недостатньо «очистивши» від її решток свій масштабний твір через неуважність або поспіх при підготовці тексту до друку), висловив думку, що їхнім предком був «монарх і цар усієї Русі» Данило Галицький (котрий, за твердженням М.Стрийковського, спромігся опанувати київський стіл і передати його своєму синові Леву).

Попри несхожість цих двох генеалогій неважко помітити те, що їх об'єднує: ідею спадкових прав на Київ, актуалізовану литовсько-московським протистоянням за руські землі. Як відомо, московські Рюриковичі, починаючи від Івана ІІІ, обстоювали винятковість своїх прав на «всю Русь», покликаючись на прямий династичний зв'язок із київськими князями, за яких «и Вильна была, и Подольская земля, и Галицкая земля, и Волынская земля вся к Киеву». Ця патримоніальна концепція покликала до життя спроби литовців підвести якийсь «теоретичний фундамент» під факт посідання ними руських земель. Цю функцію й виконували, зокрема, створені в першій третині XVI ст. білорусько-литовські літописи, де стверджувалося, що просування литовців на Русь почалося тоді, коли їхні князі дізналися, «иж Руская земля спустела и князи рускии розогнаны».

Тож поведінка Дмитра як гаданого володаря київського стола леґітимізову- вала литовську експансію в реґіоні. Щоправда, перебіг останньої викладено в ле- ґендарній частині білорусько-литовських літописів доволі плутано й сумбурно.

Зрозуміло тільки те, що перші десятиліття після Батиєвої навали проходили у сутичках литовців із «заволзькими царями», котрі вимагали від них, зокрема, сплати татарського «виходу» (так, хан Булаклай «прислал послов своих до великого князя Шварна, штобы ему выходы его давал и баскаки его ховал по тым городом (маються на увазі щойно захоплені Шварном Турів і Пінськ -- О.Р.), как с тых городов хоживало за предков его, князей руских»)Летописи белорусско-литовские. -- С.91, 130, 148, 175--176..

При цьому немає жодного сенсу дошукуватись у білорусько-литовських літописах фактологічної чіткості та послідовності. Так, за їх версією, у битві на Окунівці від рук татар гине, з'явившись нізвідки, князь Семен Михайлович Друцький. А вже в наступному епізоді, в опису битви при Могильній, знов «виринає» із небуття князь Дмитро Друцький, хоч, за елементарними підрахунками, його відділяє від уже відомого нам Дмитра принаймні декілька поколінь. Цікаво, що поряд із ним у літописах фіґурує князь Святослав Київський. І обох цих князів об'єднує прагнення вигнати литовського князя Ринґольта «со о[т]чизны, своих городов русских».

Не варто доводити, що київський князь Святослав -- не менш примарний, аніж його «попередник» Дмитро. Куди важливішим видається те, що, за слушним зауваженням М.Грушевського, він, вочевидь, є текстуальним «двійником» ще одного київського володаря -- Станіслава, на якого натрапляємо в тій частині білорусько-литовських літописів, де йдеться про леґендарний похід на Русь литовського князя Ґедиміна.

При створенні цієї леґенди, докладно нами дослідженоїРусина О. Студії з історії Києва та Київської землі. -- С.41--54., також було використано Галицько-Волинський літопис, з якого запозичено імена всіх дійових осіб оповідання, за винятком Ґедиміна й Ольґимонта Гольшанського. Володимир Василькович і Лев Данилович перетворилися на Володимира Володимирського й Лева Луцького. Син уповні реального Романа Брянського Олег став князем переяславським. Що ж стосується Станіслава, то, вочевидь, це доволі рідкісне для східнослов'янського ономастикону ім'я не є просто вигадкою анонімного білорусько-литовського книжника, як уважав О.ПріцакPritsak O. Kiev and All of Rus': The Fate of a Sacral Idea // Harvard Ukrainian Studies. -- Vol.10. -- №3/4 (December 1986). -- P.296. -- Fn.69.. У ньому, скоріше, угадується перекручене ім'я брата Лева Даниловича - Мстислава (недарма ж у леґендарній частині білорусько-литовських літописів фіґурує ще й луцько-пінський князь МстиславЛетописи белорусско-литовские. -- С.91, 130, 147, 175., який, думаємо, є таким самим «двійником» Станіслава, як і київський князь Святослав, про якого йшлося вище). Отже невідомий нам книжник усіх цих цілком історичних осіб перетворив на сучасників і супротивників Ґедиміна, а їх родинну солідарність, яка добре простежується за літописним матеріалом, - на співдії в боротьбі з великим князем литовським.

Характерно, що фактором довіри до цього оповідання, як і до згаданого вище переказу «Хроніки Биховця» про смерть Сиґізмунда Кейстутовича, була його докладність, котра сприймалась як наслідок доброї поінформованості автора. Не менш важливо те, що методи роботи авторів обох сюжетів, по суті, збігалися. Укладач оповіді про вбивство Сиґізмунда, скориставшись «Повістю про вбивство Андрія Боголюбського» з Іпатіївського літопису, поставився до неї примітивно-споживацьки: вилучивши з контексту та довільно скомпонувавши окремі елементи злочину.

Таке поверхове ставлення до давньоруських джерел виразно корелює з редакційною моделлю білорусько-литовських літописів широкої редакції, що їх характерною рисою була наявність розлогого квазіісторичного вступу про початки Литви (від римлян, леґендарних предків литовців, до часів Ґедиміна), який мав замінити «загальноруські звістки (короткої редакції середини XV ст. -- О.Р.) своїми матеріалами, хоч і придуманими ad hoc, але зв'язаними з [...] Литвою своїм походженням»128. Ішлося про те етнокультурне дистанціювання від «рус- чизни», що його в 1550 р. емоційно висловив М.Литвин: «Ми вивчаємо московські письмена, які не несуть у собі нічого давнього і не мають нічого, що спонукало б до доблесті, оскільки руська мова чужа нам, литовцям, тобто італійцям, що мають італійську кров»129. Таким чином, правомірним є висновок, що те відсторонення від загальноруського історико-культурного контексту, апогеєм чого стала «римська» теорія литовського етногенезу, до якої доклав рук і згаданий М.Литвин, виявлялося в Литовській державі й тоді, коли місцеві книжники, за браком власних історичних пам'яток, зверталися до давньоруських пам'яток.

Підсумовуючи, наголосимо, що білорусько-литовські літописи -- це винятково цінне писемне джерело, але, водночас, як показали наведені приклади, вони вимагають неабиякої обережності при використанні, особливо коли йдеться про спроби буквального, «лобового» їх прочитання. Залишається сподіватися, що поглиблення інтересу до цього типу пам'яток сприятиме повнішому розкриттю їхнього потенціалу та подальшому залученню до студіювання «темних віків» української історії.

Анотація

Узагальнюються авторські напрацювання у царині літописання з теренів Великого князівства Литовського XV-XVI ст. Ідеться як про сюжети, прямо дотичні середньовічної історії України, так і про внесок українських фахівців у дослідження цього літературного явища. Особливу увагу приділено таким його складовим, як «Похвала Вітовту», «Повість про смерть Скирґайла» і «Повість про Поділля». Висловлюється сподівання, що публікація стане поштовхом до подальшого студіювання окреслених проблем.

Ключові слова: Велике князівство Литовське, літописання, Вітовт, Луцький з'їзд, Синьоводська битва.