Праця М. Петровського "Т. Цицюра" в контексті козакознавчих студій 1920-х років

Тимчасом боротьба Москви з Польщею точилася далі. Москва ще раз хотіла розв'язати свою суперечку з Польщею збройною рукою. Ухвалено було новий похід на Польщу. У липні 1660 р. відбулася на Кодачку рада українських і московських військових керманичів у справі походу на Польщу. На цій раді ухвалено, щоб у поході на Польщу в тому війську, що мало йти під проводом В. Шереметева, був і Т. Цицюра на чолі полків: Переяславського, Київського, Прилуцького, Миргородського й Лубенського№ ЗО. -С. 54-55), а це не в'яжеться з наміром зрадити.

А. Барсуков. Род Шереметевых. - Т. V. - С. 283 і д.

МАМЮ. Малороссийский Приказ. - Столбец 5848 - р. 7.

Чернігівський Краєвий Історичний Архів. - Арх. Дворян. Собрания Ns 3246 л. 13 (копія ХУШ в.)."

Цей похід козацького й московського війська проти Польщі розпочавсь у серпні 1660 р.

У тому війську, що рушило в похід під проводом В. Шереметева, були й козацькі відділи на чолі з Т. Цицюрою, як наказним гетьманом. До складу Цицюриних козацьких відділів ввіходили полки: Переяславський, Київський, Миргородський, Прилуцький і Лубенський", себто ті-ж полки, що були виділені для цього на раді на Кодачку.

Тут я не розглядатиму крок за кроком події Чуднівської кампанії, бо це вже докладно зроблено в низці праць і окремих дослідів Про Чуднівську кампанію - Н. Костомаров. Гетманство Юрия Хмельницкаго. - С. 117 і д., С. Соловьев. История России с древнейших времен. - Кн. Ш. - С. 84 і д., А. Барсуков. Род Шереметевых. -Т. V. - С. 306 і д.; В. Герасимчук. Чуднівська кампанія. - С. 8 і д.; Т. Korzon. Dola і niedola Jana Sobieskiego. - T. 1. - C. 53 і д.; його-ж. Dzieje wojen і wojskovosci w Polsce. - T. II. -C. 355 і д.; L. Kubala. Wojny dunskie.. -C. 390 і д. Огляд цих праць з боку стратегічного - А. Байон. Курс истории русскаго воєнного искусства. - В. І. - С. 149 і д. Праці В. Чермака Szczзйliwy rok я в цій студії використати не міг., а розгляну тільки Цицюрину долю, як на ній відбилися наслідки цієї кампанії.

Внаслідок військових акцій кампанії В. Шереметеву, цьому, як казав цар Олексій, «добронадежному архистратигу архистратигу Царя царем небесного, земного его воинства» Записки Овделенія Русской и Славянской Археологии Русскаго Археологическаго Общества. Т. П.- С. 751; пор. А. Барсуков. Род Шереметевых. -Т. V,- С. 272., довелося потрапити в облогу до поляків і татар, а козацьке військо Ю. Хмельницького склало з поляками угоду під Слободищами. Одним з пунктів цій угоди було, щоб козаки, що були на чолі з Цицюрою в московському війську, прилучилися до війська Ю. Хмельницького. Ю. Хмельницький дає відповідного наказа Т. Цицюрі й Цицюра на це погодився: не бажаючи поділити долю Шереметева, покинув табір Шереметева й рушив з військом до польського табору. Татари-ж напали на Цицюриних козаків, багато їх порубали й забрали в полон, аж поки польська кіннота припинила це бойовище. Багато козаків, бачачи таке лихо від татар, повернули назад до московського табору, так що Цицюра прибув до польського табору тільки з частиною свого війська Акты ЮЗР. -T.V.- № 21.-С. 39; Ns 22 .-С. 43; Акты Моек. Государства - Т. Ш.- № 217.-С. 198; Tagebuch des Generals Patrick Gordon.- T. I. - C. 244-245. A. Grabowski. Ojczyste spominki. -C. 161, И. Гурлянд. Приказ Великаго Государя Тайных Дел. - С. 289, пор. J. Jerlicz Latopisiec albo Kroniczka. T. П. - С. 55.. В польському таборі Цицюру заарештовано за те, що він виступив з табору Шереметева раніш, ніж польське військо було вишикуване, щоб боронити Цицюрині частини від татар P. Gordon, Tagebuch. - T.I.- С. 245. У непевного Величка ми маємо, що Цицюру забито в боях Чуднівської кампанії (Летопись собьпій Самоила Величка. - Т. П. - К., 1851. - С. 14 -15); цю помилкову звістку приймає й М. Максимович. Собрание сочинений.- T. I. - C. 710). У Рубана маємо, що Цицюра пробився з табору Шереметева від татар і поляків у далеке безпечне місце (Краткая Летопись Малыя России... В. Рубана. -С. 74). Неприхильний до Москви (між рядків) Граб'янка каже, що коли поляки й татари облягали табір Шеремєтєва, його вояки продавали Цицюриних козаків татарам за хліб, сіль та воду, і тому Цицюра одкинувсь од Москви та й пробивсь до табору Ю. Хмельницького (Летопись Григорія Грабянки. - С. 173 - 174); це оповідання є й у «Кратком Описании Малороссии» (С. 257). ПКК. - Т. Ш. - NsNs 134 -135. - С. 441 і д.

З польського табору маємо універсали Цицюри до козаків і старшини, що залишилися в таборі Шереметева. В цих універсалах Цицюра, іменуючи себе полковником переяславським від короля, закликає козаків і старшину перейти на бік короля й повідомляє, що сам він вже виконав присягу королеві

Цим закінчився блискучий період діяльності Цицюри, час коли він був однією з головніших постатів України. Тепер настали для нього гірші часи, часи розплати за помилки й хиби попередньої діяльності.

РОЗГЛЯНЕМО-Ж ДОЛЮ Т. ЦИЦЮРИ після чуднівської КАМПАНІЇ

Цицюра, одкинувшись к Москви й перейшовши на бік Польщі, ще тільки став одіозною постаттю для Москви, що не могла забути йому цього вчинку, але залишився також одіозною особою й для Польщі, яка пам'ятала його роль в подіях повстання проти І. Виговського.

Незабаром по тому, як московському урядові стало відомо про Цицюрин перехід на бік Юрія Хмельницького й поляків, надіслано в листопаді 1660 р. від царя грамоту до Переяслава з наказом поконфіскувати там хліб Цицюри РИБ. -Т. XXI. - С. 970., а в травні 1661 р. цар наказав київським воєводам переписати майно і гроші Цицюри, що переховувалися в Києві“, теж, мабуть, щоб сконфіскувати.

Самого ж Цицюру, як уже казано, після того як він перейшов до польського табору, заарештовано. На припочатку грудня 1660 р. ми бачимо Цицюру в Кракові; сюди його вкупі з козацьким полковником П. Апостолом надіслали переможці-поляки. До Кракова Цицюру й Апостола привезено 1 грудня; поселено їх тут на вул. Св. Ганни ч. 40, де "hotel і gospode musieli sobie sprawid, na straw? im dawano" У Кракові Цицюру й Апостола затримано до сейму, й після нього відпущено на Україну“ Треба гадати, що це одзволення Цицюри (як і інших) сталося в зв'язку й з тим клопотанням за них, що підносив перед королем Ю. Хмельницький у грудні 1660 р.

Де ж був Цицюра після того, як одзволив його король, і до весни 1662 р., встановити важко.

У малопевного Єрліча маємо під квітнем 1661 р. оповідання, що король відпустив Цицюру й Апостола, наділивши кожному по дві тисячі злотих.

Коли-ж це стало відомо воєводі чернігівському, с. т. Беневському, він став прохати, щоб їх затримано, нехай-би вони, мовляв, не розпочали нові бунти. Цицюру й Апостола затримано понад рік ув'язнено в Дубні, але вони "jeden ро drugiem" повтікали на Україну”Акты ЮЗР. -T.V. - № ЗО.- С. 54 - 55. В. Герасимчук. Чуднівська кампанія. - С. 142. ПКК.-Т. VI, 3 Ne 12 с. 59-60.”. Цицюра1662р. тежоповідав, що вінутікз Дубна зв'язення ПКК. - T.IV. - З N« 9. - С 31 і д. пор. К. Niesiecki. Korona Polska. -С. 200.

****** J. Jerlicz. Latopisiec... C. 62; пор. Черниговская летопись по новому списку / / Киевская Старина. -1890,- N»5.-С. 82.

******* МАМЮ. Белгородский стол, столбец № 468 - Лл. 451-452 (одписка Чаадаева цареві).

23”. Хоч неможливого в цьому нічого й немає, але ж і покладатися на малопевного Єрліча й самого Цицюру (йому в даному випадкові було корисно вдавати, буцім він потерпів від поляків) теж не слід, тим більш, що, як видко з тієї ж одписки Чаадаева, в Переяславі були звістки (на жаль, джерело їх не позначено, а сказано, «ото многих людей»), що Цицюру з Дубна відпущено і він був у Ю. Хмельницького в Чигирині.

16.03.1662 р. Переяславський протопоп Г. Филонов дістав листа від Цицюри з Терехтимирівського монастиря. В цьому листі Цицюра писав, що він утік від поляків «из большой неволи» й не хоче йти до Ю. Хмельницького, а прохає прийняти його в Переяславі та й одіслати до Москви, а «в вині ево что ты, великий государь, укажеш». 17 березня протопоп передав цього листа воєводі Волконському, і той наказав протопопові, щоб він викликав Цицюру до Переяслава, до Волконського й Цицюра «не опасался бы ничего». 19 березня Цицюра прибув до Переяслава до Якима Сомка (тоді наказного гетьмана Лівобережжя). Волконський наказав Сомкові, нехай би - но він надіслав до нього Цшцору, щоб тримати того «за караулом в верхнем городе» й щоб писати про нього цареві, або одіслати до Москви. Сомко не погоджувався відплати Цицюру Волконському, а пропонував писати про Цицюру єпископові Мето дієві та цареві Додатки П. ).

Коли-ж московські урядовці й далі вимагали Цицюриної видачі й Сомко почав на це приставати, Цицюра того ж 19 березня «ис Переясловля ушол, и ево, Цецуру, поймали а догнали у Днепра»МАМЮ. Белгородский стол, столбец № 468 -Лл. 451-452 (одписка Чаадаева цареві).. 28 березня Цицюру разом з іншими бранцями одіслано до Москви.

Вже восени 1662 р. Сомко в листі цареві від 7 жовтня між іншими справами пише «бью челом вашему царскому пресвітлому величеству изволь, милосердный государь, свой милосердный гнів укротить и Тимофія Цицюру пожаловав из вязенья к нам отпустить»“ у січня 1663 р. Сомко запитував царського посланця Ф. Ладиженського, де тепер Цицюра й інші українські в'язні; на це Ладиженський відповів, що він цього не знаєТам же. -Л. 452; пор. Акти ЮЗР. - Т. V. - № 47. - С. 101 - 102. М. Костомаров, не зазначаючи джерел, каже, що 1662 р. навесні Ромодановський погромив в Ірклієві військо із чолі з Цицюрою й захопив останнього в полон (Н. Костомаров. Гетманство Юрия Хмельницкаго. - С. 153) таке оповідання маємо і у Вовк-Карачевського (Волк-Карачевский, там-же 100, з покликуванням на Акти ЮЗР. - Т. V. - М» 47, де маємо тільки про одіслання Цицюри до Москви). Джерела, що я навів попереду, з'ясовують, у яких обставинах захопила Москва Цицюру (пор. Киевская Старина. -1889. -№9.- С. 771).“

1663 р. у серпні ми ще зустрічаємо Цицюру у Москві у в'язненю. З в'язення він написав лита бунчужному гетьмана І. Бруховецького - Г. Вигязенкові, що був тоді надісланий від гетьмана до Москви. Цицюра прохав Витязенка, щоб поклопотавсь за нього перед гетьманом, коли повернеться на Україну. Цицюра скаржився на своє важке становище « в великой нуже пребываю, жалованья государева только по две денги в день идеть». У листі ж зазначено, що він «писан на тюремном дворе». Лист цей Цицюра передав якимось стрільцем, а той передав листа Вигязенкові з орлянином Ом. Власьєвим; Власьєва-ж у дворі, де жив Витязенко й інші посланці гетьмана, побачив «подьячий» Ф. Тітов, який, довідавшись, що Власьев приніс листа від Цицюри, забрав листа у гетьманських посланців і приніс до «Приказу Малыя Росии» МАМЮ. - Малороссийский Приказ, столбец № 5861. л. 79. Акты ЮЗР. - VII. - № 121. - С. 360.

****** Додаток III.

******* К биографии Тимофея Цыцуры // Киевская Старина. -1889. - № 9. - С. 771-772.

24"

Коли Цицюру було заслано з Москви до Сибіру, напевно невідомо, але 1667 р. ми вже бачимо його в Сибіру у Томському.

Маємо чолобитну Цицюри з томського до царя (від 20.08. 1667 р.). У ній він прохає дарувати йому його перехід під Чудновим на бік поляків, згадує свою попередню діяльність, коли він «измінника Ивашка Выговскаго из Малыя Росии выгнал и всю Малую Росию очистивши с Войском Запорожскимъ под вашу государеву царскую высокую руку подвел», а далі пише, що «ньіні, государь, надо всіми ссыльными литовскими людьми Божия милость возсияла...», всіх з Томська одсилають до Москви, «только я, бедной холоп ваш, оставлен», і прохає, щоб його було одіслано до Москви. Цю Цицюрину челобитну в Москві здобуто 30.01.1668 р. при відписці Томського воєводи. Жодної резолюції ні на цій челобитній, ні на відписці немає, як не збереглося й відповід ної царськоїграмотитомському воєводі Вельяминову. Коли1669р. гетьман П. Дорошенко провадив переговори з Москвою в справі повернення на Україну в'язнів - українців, що були на засланню на Московщині, в спискові цих в'язнів був і «Тимофей Цецура, полковник, в Томском» Акты ЮЗР. -T. VIII. - № 15. - С. 54.

1671 р. в травні на з'їзді старшини в Батурині у гетьмана Д. Многогрішного було ухвалено прохати царя, щоб повернув з заслання з Московщини низку засланих українців; серед них зазначено й Т. ЦицюруМАМЮ. - Книги Малороссийского Приказа, N» 9. - С. 902,910.. На це прохання в грамоті від 7.06.1671 р. Д. Многогрішному сказано: «которые малоросийского народу жители по нашему царского величества указу сосланы в далние наши царского величества городы..." будуть відпущені, "а о епископе Мефодии и о Захаре и о Цицуре впредь тебе нашего царского величества гетману Демьяну Игнатовичу нам великому государю нашему царскому величеству о увольнении их не биті челом и не писать» МАМЮ. - Книги Малороссийского Приказа, Ns 9. - С. 936; В. Эйнгорн. Очерки... С 563 - 564.

Це останні відомості, які я знайшов про Т. Цицюру. Дальша доля його невідома. Ми не знаємо, чи дожив він свого віку в Сибіру, як Адамович, Д. Многогрішний, І. Самойлович, чи повернувся на Україну, як «з Московское неволи до милое повернул отчизны» Т. Носач Труды Черниговскаго Предварительнаго Комитета. - С. 28. W. Lipinski. S. М. Krzyczewski. - С. 283.

****** Источники Малороссийской Истории. -T. II. - С. 132.

******* Памятники Сибирской Истории XVHI века. - Кн. I, Ns 78. - С. 313 - 315.

******** Д. Эварницкий. Источники для истории запорожских Козаков. - T. I. - Ns 104. - С. 543.

******** А. Лазаревский. Обозрение Румянцевской описи Малороссии. - Вып. П. - С. 191.

******** Акты ЮЗР. - T. VII. - Ns 99. -С. 309.

******** Акты ЮЗР. - T.VII. - № 99. - С. 309; В. Герасимчук. Виговський і Юрій Хмельницький. - С. 26.

25, або І. Нечай, або 3. Шийкевич 1708р. маємо згадку в томському про «сына боярского Илью Цыцурина», алечи мав він яке відношення до Т. Цицюри, чи був може його нащадком, встановити не можемо, так само, як не можемо сказати, чи мав яке відношення до Т. Цицюри Клим Цицюренко,козакТимонгівського куреня, зазначений1694р., або Пархім Цицюра, якого зустрічаємо в Ніжинському полку 1729 р.“

Це всі дані, що я зміг зібрати про життя й діяльність Т. Цицюри.

Дарма що цих даних, як видко з попереднього, маємо не надто багато, все ж таки й на підставі їх можемо, нехай і загальними рисами, схарактеризувати діяльність та особу Т. Цицюри. Розглядаючи діяльність Т. Цицюри, мусимо визнати, що до серпня 1659 р. особливої ваги й значення вона не мала. Коли-ж Цицюра бере активну участь у повстанні проти І. Виговського, діяльність його була дуже корисна Москві. Тільки через політику лівобережних полковників, що на чолі їх стояв Т. Цицюра, потрапила Москва досягти в Переяславі такого тріумфу, покласти міцну підвалину своїй колоніяльної політики на Україні'. Цицюрин сервілізм супроти Москви за цих часів сягав дуже далеко; так, він прохав В. Шереметева, щоб на полковника в Київ призначив Дворецького, а щоб досягти своїх особистих намірів, Цицюра висував тоді проект дати Дворецькому булаву на володіння на правому боці Дніпра, як засягне царська рука, а йому дати гетьманство на лівому боці Дніпра. Негативну для українського автономізму Цицюрину роль в цих подіях добре зрозуміли в XVII й початку XVIII в., коли важка рука московського торговельного капіталу далася в знаки по всіх ділянках українського життя.

Так, коли московські посланці В. Лубенський і В. Тяпкін були в П. Дорошенка (1667 - 1668 рр.), у промові Гр. Дорошенка й військового писаря Л. Бускевича до В. Тяпкіна зараховано Т. Цицюру до тих діячів України, що «хотя кождой одержать данную себі честь, меж собою великие войны и кровопролитие и междоусобные брани во всем Войску Запорожском учинили. Самовидець теж каже, що Цицюра підніс повстання проти І. Виговського «хотячи себі гетманства»“. С. Величко, оповівши, як Цицюра р. 1659 позабивав значних козаків у Переяславі, каже, що Цицюра після цього забиття «зараз о такой своей склонности и братоубийственной богоненависгной службі дал чрез лист свой знати в Путивль князю Трубецкому» Акты ЮЗР. - T. VI. - № 71. - С. 251. Летопись Самовидца. - С. 59. С. Величко. -T. I. - С. 218. Пор. Е. Lawisse A., Rambaud. Histoire Generale. - T. VI.- С. 79 - 80.

26“.

Розглядаючи діяльність Т. Цицюри, його сервілізм супроти Москви, натрапляємо на питання, чи не примушувало його до нього те, що не було іншого способу допомогти пригнобленим верствам українського суспільства, яких занедбала козацька старшина з І. Виговським на чолі. Іншого способу допомогти цим пригнобленим колам українського суспільства Цицюра може не потрапив був добрати, а тому й тримався такої політики супроти Москви і за часів повстання проти І. Виговського та й згодом.

Але ж пам'ятаючи ті гроші й дарунки, які дістав Цицюра від Москви за свою діяльність на її користь, пам'ятаючи, як Цицюра бажав здобути маєтності І. Нечая, себто самому стати дідичем, самому визискувати нижчі кола людності, пам'ятаючи, що в його діяльності ніде не видко заходів, скерованих на поліпшення добробуту пригноблених суспільних верств, а знати тільки бажання використати ці шари для досягнення своєї мети, мусимо визнати, що не бажання допомогти пригнобленій людності керувало діяльність Т. Цицюри, а бажання досягти свой особистої мети, своєї особистої користі. Гетьманство й заможність за будь-яку ціну от ідеал Т. Цицюри, що його він бажав, до якого він прагнув у своїй діяльності. Тільки з оцього погляду ми й можемо розглядати Т. Цицюру. Тут він повстає перед нами, як людина безпринципна, честолюбна, жадібна на гроші, продажна, наскрізь егоїстична. Щоб допнутися своєї мети, Цицюра любісінько міняє «віхи», раз-у-раз орієнтуючись на дужчого. Дужа партія Виговського - Цицюра тримається його, складається ситуація не на користь Виговського - Цицюра бере участь у повстанні проти нього й орієнтується на дужу Москву; опиняється в скрутному становищі під Чудновим Шереметев, Цицюра залюбки покидає його та й переходить на бук Польщі.

Але Цицюра не був якийсь виняток серед тодішнього люду; він був, можна сказати, син свого часу. Ця-ж безпринципність і продажність та інші негативні особливості, що ми бачимо у Цицюри, дуже часто траплялися за тих часів не тільки на Україні, на Московщині, в Польщі, ба й у Західній Європі“"

1659 Р. (ОДЕРЖАНО В МОСКВІ 13 ЧЕРВНЯ). -КОНФЕСАТИ ПИСАРЯ НАКАЗНОГО ГЕТЬМАНА І. СКОРОБОГАТЬКА - ЗАХАРА ШИЙКЕВИЧ А

«Список з белорускою письма взятого языка Ивашкова писаря Скоробогатка Захарка Шейкеева - тайна что есмъ говорил словесно и ныне на письме подано. Понеже поверился мне пан Цецура пол (...) переяславской, что имеет в раду чернецк (...) ударить у смотря время и тут вскоре до князя Гргорья Григорьевича о том давать знать, чтоб о том ведая, давал князь Ромодановской помочь. А ту раду с тое причины хочет учинить, что видит испустошенье земли через Выговского от орды и от ляхов, и что отего царского величества отступил без всякие кріпкие причины Выговской хочет и всых до своего умыслу привесть и подлинно бы до того времяни пан Цецура было учинил, когда бы Скоробогатка не приехал. Однакож и ныне времяни смотрит до которого умыслу и некоторые люди правду любячие приставают.

И ту тайну описываю:

Слышен есмъ от одного дворянина Выговского, зовут сто Кузмою, которой ныне при Скоробогатку прибывает, что панья гетманова выговариваеть пану Выговскому, мужу своему, рекучи, что и сам пропадеш и людей погубишь; те ж и Онтон Ждановичъ в очи пану Выговскому говорил слова.

И ту тайну на писме подаю:

Слышел есм от сотника Мрынского Феска, которой неделею пред Троицыным днем был на посольстве от пана Васюты у пана Выговского, что говорил пан Выговский, как бы оди- нова или двожды ударясь с войском московским мир учинить.

И ту тайну описываю:

Что вся чернь, козаки также и мещане нежинские хотят под рукою его царского величества быть, только гетманиха Гуленицкого северская чрез своих людей всякого посгерегали на сторону Выговского строенья.

И ту тайну открываю:

Что при Скоробогатку есть тут в Нежине несколько челяди Выговского, которые всяких слов и дел меж козаками посгерегают.

На останок и то открываю:

Что Цецура и о том говорил со мною, ищучи способов каким бы войско казацкое, при князе Ромодановском будучие, с ним згодилось и заодно было, чтоб потом никаких выговоров и выкиданья в очи, как от Москвы, также и от тех казаков, что при Москві пребивают, не было, то есть чтоб Москва и казаки не заметывали, что через саблю нас взяли; но тот же Цецура говорил удобно на то отговоритца неволею Выговского.

И то открываю:

Слышал есм от отца Максима протопопа южинского, что сам очима веділ все стада, статки, овцы под Полоным к ляцкой границе, что совам до Любомля, староства своего, вывозил, где и сам мыслит, естли тісно ему будет.

И то открываю:

Слышел есм от Коплунского что волоский воевода писал листи до царского величества, объявляя, что Шуин-паша бунты ж зачал, и радячи, чтоб царское величество на турка воевал; которые листы Выговской перенял и хотел до Царя-города до Порты послать; а чтоб не посылал воевода волоский, нечто ему денег дал немало.

Черкасы из черкаских городов которые города ныне великому государю служат, и ево розобьют, и хан де Выговскому приказал, что он без нево Ивашка на государевы города он хан нейдет, что ныне у татар лошеди худа; а как - де татарова лошади откормят, а он Ивашка Ромон возьмет, и они де пойдут за Сем репу на государевы города вместе; а про иное де он ни про что не ведает.

И то объявляю:

Что слышел есм от того ж Каплунского, которой ходил в посольстве с Ковалевским, что король польский через Козаков хочет вольность шляхетцкую шесть, и для того вельми с Выговским король ссылаетца. А ту речь король на тайне в покое под Торунем Каплунскому говорил»

На звороті л. 420 пошта: «167 г. июня в 13 день присланы с полгу боярина и воевод князи Алексея Никита Трубетцкого; подал жилец Левонтей Симанской, а в отписке боярина и воевод написан он Лаврентьем».

(Древлехранилище Центрархива РСФСР. (Москва), Архив Министерства Юстиции, Приказный стол, столбец № 308 л.л. 420, 427, 431, 432, 433).1662 Р. (ОДЕРЖАНО В МОСКВІ 8 КВІТНЯ) ВІДПИСКА ЦАРЕВІ ВОЄВОДИ В. ВОЛКОНСЬКОГО ПРО ЗАХОПЛЕННЯ Т. ЦИЦЮРИ,

І. ЛИЗОГуБА, М. КАПУСТИ

«Государю, царю и великому князю Алексею Михайловичу, всеа Великия и Малыя и Белыя Росии самодержцу, холоп твой Васька Волконской челом бьет. В нынешнем государь в 170-м году марта в 116 день писал из-за Днепра ис Терехтемирева монастыря Тимошка Цецура к переясловскому протопопу Григорью Филонову, что он Цецура ушол ис Польши и от ляхов из большой неволи; не хотя идти к Юраску Хмельницкому, прибежал во Ржшцевской монастырь, и чтоб ево принять в Переясловль; а он Цецура будет лоткою у него протопопа в деревне. I приняв бы ево послать к тебе, великому государю, к Москве; а в вине ево что ты, великий государь, укажешь. I ту ево грамотку протопоп марта в 17 день принес ко мне, холопу твоему, и я, холоп твой, говорил протопопу, чтоб он послал к нему Цецуре своего человека и отписал к нему против той ево грамотки, чтоб он был в Переясловль ко мне, холопу твоему, и ево примут, и не опасался бы ничего; и без твоево, великого государя, указу ему в Переясловле налоги никакой не будет. 1 марта, государь, въ 19 день он Цецура изо Ржищевского монастиря в Переясловль приехал к Якиму Самку. И я, холоп твой, посылал къ Якиму Самку и ему говорил, чтоб ево Цецуру прислал ко мне, холопу твоем, і для чего держит у себя не за караулом, а человек он причинной чтоб ему быть за кароулом в верхнем городе у меня, холопа твоего, и об нем бы писать или ево послать к тебе, великому государю, к Москве, а в Переясловле ево многое время держать и верить нельзе. И Самко пришед ко мне, холопу твоему, сказал: писал-де я в Киев к епискупу о нем Цецуре, и чием (?) де писать к тебе, великому государю, с епискупом, и за караул мне, холопу твоему, не отдал, и чтоб твоему государеву делу порухи в Переясловле от него Цецури не было. I переясловские, государь, казаки и все жители от мала и до велика то и говорят, что от него все погибли и от их старшинства, і последних де нас умыслил известь (?). Да писал я, холоп твой, к тебе, великому государю, пред сего генваря в 10 день з головою стрелецким с Селиваном Белым, что взят каневской полковник Ивашка Лизогуб да су- ботовской сотник Мишка Капуста в Пещаном і приведен в Переясловль к Самку. I он Яким Самко хотел того полковника Ивашку Лизогуба и сотника Мишку Капусту послать к тебе, великому государю, к Москве как путь очиститца от татарские войны и по се число держит у себя. А Юраско Хмельницкой пишет к нему безпрестанно к Самку о тех взятых о полковнике Лизогубе и о сотнике, чтоб к тебе, великому государю, их не отсылать; и я, холоп твой, говорил ему Якиму Самку чтоб к тебе, великому государю, Лизогуба с товарищи послать, а нине татарские войны нет, потому что он был в Польше у короля, і на чем с крымским ханом договор учинен с королем, и он Лизогуб то ведает, и с чем он от короля отпущен к Юраску Хмельницкому и что словесной с ним приказ был к Юраску. И о Цецуре и о Лизогубе с товарищи что ты, великий государь, царь и великии князь Алексей Михайлович всея великия и малыя и белия Росии самодержец, укажешь».

На звороті: адреса «Поміта» «170 г. апреля в 8 день».

(Древлехранилищ Центрархива РСФСР. (Москва), Архив Министерства Юстиции, Белгородский стол, столбец Ns 468 л.л. 421,422).

1663 Р. 14 СЕРПНЯ. ОПОВІДАННЯ В МАЛОРОСІЙСЬКОМУ ПРИКАЗІОРЛЯНИНА ОМ. ВЛАСЬЄВА ПРО НАДІСЛАННЯ ЦИЦЮРОЮ ЛИСТА ДО Г. ВИТЯЗЕНКА Й КОПІЯ ЛИСТА Т. ЦИЦЮРИ З В'ЯЗНИЦІ ДО Бунчужного Г. ВИТЯЗЕНКА

«171 г. августа в 14 день в приказе Малыя Росии подьячей Федор Титов сказал: Сего де числа пришол он на Посольской двор к посланцам гетмана Ивана Брюховецкого; а у них-де сидит в хоромех руской человек; и он ево спросил: для чего он к посланцам пришол, и он де ему сказал, что отдал посланцом письмо от Тимошки Цецурй. И он Федор то письмо у посланцов взял и того человека с стрельцами привел в Приказ Малыя Росии.

А приводной человек в распросе сказался орлянин Омельяном зовут Власьев; ныне из Царя-города привезли ево греки ис полону. А был в рейтарах в полку у боярина у Василья Борисовича Шереметева у полковника у Билима Джонца. И сего де числа пришол он на Посольской двор к гречанину, которой ево из Царя-города вывез, и ему де на дворе подал письмо стрелец в красном кавтине, а как ево зовут и чьего приказу, того он не ведает, чтоб он то письмо отдал посланцом. А то де письмо прислал с ним ис тюрьмы Тимошка Цыцура к послам. И он де то письмо у стрельца взял и отдал посланцом; а сам в тюрьме не бывал и Тимошки Цицури не видал, и что в том письме писано того он не ведает. А как де ево грек привез к Москве, тому ныне четвертая неделя.

Список з белоруского письма, каково принес рейтар на посолской двор от Цецуры от Тимошки к бунчужному к Григорыо Витезенку.

Мні вельми милостивый пане бунчужный Войска его царского пресвітлого величества Запорожского, мой вельми милостивый пане.

Довідався я о счастливом приїзде вашей милости, моего милостивого пана, вельми в том прошу чрез сие писание мое изволь милость свою показати противко мні, слугі своему, в несчастье моем нынешнем заступником быть за меня до его милости пана гетмана Войска Запорожского, когда Господь Бог тебя с тое дороги счастливо сносить. А я за показанную милость моего милостивого пана и за милосердие христианское воздаяние, до смерти обещаюсь Господа Бога молити; и за вашу тое милость отрабатывать вашей милости на всякий месяць, когда меня Господь Бог ис тое неволи высвободит и его царское пресвітлое величество пожалует. Святую вашу милость, вельми вашей милости упадаючи до ног, прошу, изволь меня в моем несчастье обослати, что Господь Бог вашей милости на сердце пошлет; понеже Бог свидетель в великой нужде пребываю, жалованья государева только на две денге в день идет. И вдругие тебі челом бью до ног и вельми молю, не изволь моего прошения убогого в моем несчастье в забвение положить; за такую милость и за милосердное християнское воздаяние противно мні в неволи будучему, а тебі Христос и Пречистая Богородица воздаст в царствии небесном. А потом с нижайшими услугами моими челом бью.

Писан на тюремном дворі.

Вашей милости, моего милостивого пана, всего добра желательный приятель и слуга Тимофій Ермолович Цецура».

(Древлехранилище Центрархива РСФСР. (Москва), Архив Министерства Юстиции, Малороссийский приказ, столбец Ив 5862 л.л. 265 - 268).В. В. Грибовський

СОЛОВЕЦЬКЕ УВ'ЯЗНЕННЯ ПЕТРА КАЛНИШЕВСЬКОГО У ДОКУМЕНТАХ ДЕРЖАВНОГО АРХІВУ АРХАНГЕЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Історія вивчення останнього періоду життя кошового отамана Запорозької Січі Петра Івановича Калнишевського, пов'язаного з перебуванням у Соловецькому монастирі, представлена невеликим переліком наукових напрацювань, котрий істотно поповнився лише протягом останніх п'яти років. Автору першої фундаментальної праці з історії Нової Запорозької Очі А. О. Скальковському (видання 1841,1846,1885-1886 рр.)' доводилося скаржитися на "цілковиту нестачу документів" щодо подальшої долі січової старшини після арешту, що стався 5 червня 1775 року. Посилаючись на одну з українських народних пісень ("Ой полети, чорная галко, та на Дон рибу їсти!"), Скальковський припускав, що " Калнишевський був спершу відправлений на проживання десь на береги Дону" І хоч цьому автору було відомо за документами, що початково Калнишевського утримували у Москві, у Військовій колегії, однак належних висновків з цього не зроблено [13, с. 563]. Залишається дивуватися, чому і в останньому виданні "Історії Нової Січі..." Скальковський не залучив до розгляду матеріал стосовно місця остаточного ув'язнення Калнишевського, добутий дослідниками в 1860-ті роки і незабаром опублікований.

Відкриття місця перебування Калнишевського в ув'язненні належить українському революціонеру-народникові Петру Савовичу Єфименку, котрий на початку 1860-х років перебував на засланні на узбережжі Білого моря. Будучи влітку 1862 р. в с. Ворзогори, що в 25 верстах від міста Онега і в 180 верстах від Соловецьких островів, Єфименко почув розповідь місцевого селянина Лукіна, який, колись будучи на богоміллі в Соловецькому монастирі, бачив там "козацького отамана". Дослідник записав й інші розповіді про кошового [8, с. 412]. П. Єфименку вдалося натрапити в архіві Архангельського губернського на "Описи не секретных дел" канцелярії губернатора. У справі під назвою "Дело по сообщению государственной военной коллегии конторы об отсылке, для содержания, в Соловецкий монастырь кошеваго Петра Калнишевкого", датованій 11 липня 1776 р., він знайшов першу документальну звістку про ув'язнення останнього кошового отамана на Соловках.

Регламентація утримання на засланні не дозволила П. Єфименку потрапити до Соловецького архіпелагу. Тому він доручив членам Російського географічного товариства П. П. Чубинському та А. Г. Гоздаво-Тишинському відвідати Соловецький монастир та розшукати будь-які свідоцтва про Калнишевського. Гоздаво-Тишинський знайшов 2 документи про ув'язнення кошового в монастирі, а Чубинський розшукав могилу Калнишевського та євангеліє, подароване ним монастирю з нагоди свого звільнення у 1801 р.; він також занотував напис на могильній плиті кошового [8, с. 414-416]“

Наступний етап вивчення "соловецького періоду" життя Калнишевського став наслідком поїздки Д. І. Яворницького до архіпелагу навесні 1887 року. Ще у 1883 р. він почав працювати над створенням фундаментальної праці "Запорожжя в залишках ' На основі останнього видання працю перекладено на українську й видано у Дніпропетровську. Див.: Скальковський А. О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. - Дніпропетровськ: Січ, 1994. Інші публікації П. С. Єфименка дивіться: Ефименко П. Ссыльные малороссияне в Архангельской губернии // Киевская старина. - 1882. - Кн. 9. сентябрь. Також: Русская старина. - 1887. - Кн. 12. старовини та переказах народу" До квітня 1887 р. вже був напрацьований основний корпус праці. Однак для її остаточного завершення бракувало певності щодо останніх років у біографії Петра Калнишевського. Ще у квітні 1886 р. він повідомив Я. П. Новицького про заплановану подорож: "Сяду на машину (залізничний потяг. - В. Г.) і ген-ген ... аж до Білого моря, а по Білому морю на Соловецький острів, де хочу побачити могилу сердешного Петра Івановича Калниша, а звідтіля поверну у гнилий Петенбург, обложусь парсунами та бамагами та й докончаю своє «Запороже»" [7, с. 170]. Д. Яворницькому були відомі публікації П. С. Єфименка. Втім, він не зважився посилатися виключно на них і сам почав збирати матеріал, користуючись інформацією своїх кореспондентів. У залежності від отриманих із Соловків відомостей, змінювалися його погляди. Так, у листі до видавця Ф. Г. Лебедінцева 5 січня 1886 р. Яворницький писав: "Сделайте ещё добавку в мою статью «Архивные материалы», всё по поводу того же Калншпевского. Исправьте прежде всего то, что тело Калншпевского погребено в ограде не главной церкви, как у меня сказано, а в ограде церкви св. митрополита Филиппа Колычева... (это в самом конце статьи). Потом через пять строк выше от этого добавьте следующее: комната, где заключен был П. И. Калншневский, находится в так называемой Карожней башне; расположение её представляется в таком виде. Когда войдёшь в башню, то здесь увидишь вокруг неё тёмный коридор, в самом центре её - комнату, высоты два аршина, ширины и длины полтора аршина. В комнату из темного коридора ведёт железная дверь, а на стене, что против двери, устроено миниатюрное окошко, выходящее в тот же тёмный коридор, отчего свет в комнату никогда не попадает. В такой комнате можно было стоять только согнувшись. Когда приводили сюда преступника, то его вводили в комнату, запирали за ним железную дверь тяжёлым замком, к замку прикладывали печать, и ключ отправляли в С. Петербург, в тайную экспедицию. И до сих пор комната П. Калншпевского покрыта затвердевшим калом на три вершка толщины" [7, с. 101-102].

Отож, з легкої руки Д. І. Яворницького виник історіографічний міф, що був підхоплений на хвилі українського національного відродження наприкінці 1980-х і міцно вкоренився в історичних уявленнях національно свідомого українства. Популяризації цього образу сприяла книга Івана Шаповала "В пошуках скарбів", що багато разів перевидавалася і де наведено чимало подібних записів з доробку Яворницького. Подамо деякі з них: "Коли кошового перевели з Прядильної камери в інше приміщення, то від нього залишилося в камері більше як на два аршини нечистот; (...) просидівши в тюрмі такий довгий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір; (...) в нього, як у звіра, виросли великі пазури, довга борода і весь одяг на ньому, каптан з гудзиками, розпався на лахміття і звалювався з плечей". Інше: "Коли імператор Олександр І відвідав Соловки і побачив яму, в якій сидів кошовий Петро Калнишевський, він «пришел в ужас». Щоб чимось задобрити невинного мученика, імператор спитав Калнишевського, яку б він хотів винагороду за перенесені муки й страждання? Калнишевський зневажливо зміряв поглядом царя: "Нічого мені, государю, не треба, опріч одного: накажи збудувати острог для таких же мучеників як і я, щоб вони не страждали в земляних ямах". Цар наказав ями ліквідувати..." [18, с. ЗО].

Звісно, таке фантастичне бачення добре прислужилося для формування образу мученика, котрий ніс свій страдницький хрест за всі три століття, що "відгуляла" козацька вольниця. Втім, не плутаймо жанри. Сам же Д. Яворницький, урізнобарвивпш свій виклад соловецькою екзотикою сумнівного походження, здійснив і важливі напрацювання на основі цілком певних документальних свідоцтв. Його праця "Последний кошевой атаман Петр Иванович Калншпевский" стала результатом подорожі на Великий Соловецький острів у травні 1887 р. На ґрунтовній документальній основі Яворницький з'ясував, що Калнишевський утримувався не в земляній ямі Корожньої башти, а в кельях Архангельської та Прядильної башт, маючи чималу суму на свої потреби [19, с. 7-75] Ця надзвичайно цінна праця належним чином не була введена до наукового обігу. Ми здійснили її републікаціїо. Дивіться: Грибовський В. В. "Последний кошевой атаман Петр Иванович Калнышевский" Д. I. Яворницького в історії вивчення постаті Петра Калнишевського / / Козацька спадщина: Альманах Нікопольського регіонального відділення Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України. - Вип. 3. - Дніпропетровськ: Пороги, 2006. - С. 6-15. Цю працю перевидано в українському перекладі і скороченому варіанті у 1995 р.: Еварниць- кий Д. І. (Яворницький Д. І.) Запорожжя в залишках старовини і переказах народу: Ч. І; Ч. II. - К.: Веселка, 1995. Останнє перевидання здійснено в Дніпропетровську з нагоди 100-літнього ювілею від дня народження Д. І. Яворницького: Яворницький Д. І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу . - Дніпропетровськ: Арт-Прес, 2005. - Ч. І. - 312 с.; Ч. II. - 4% с. Див. також: Колчин М. А. Ссыльные и заточенные в остроге Соловецкого монастыря / / Русская старина. -1887. - Кн. 10,11,12. Див. також: Иванов А. П. Соловецкая монастырская тюрьма. Краткий историко-революционный очерк. - Соловки: Издание бюро печати УСЛОН, 1927. - С. 39.. Основний зміст цієї статі був викладений у "Запорожжі в залишках старовини та переказах народу", виданому в наступному році“.

Д. Яворницький знайшов нові документи про останнього кошового отамана у монастирському архіві ("Полугодовая черновая ведомость о монашествующих и содержащихся арестантах" за Ns 121) і на основі переказів ченців спробував позначити конкретні місця ув'язнення Калнишевського ("Головленківська камера" Архангельської башти, Прядильна і Біла башти), засвідчив наявність подарованого ним монастирю запрестольного хреста і євангелія з коштовною оправою, а також вказав місце розташування могили Калнишевського - "близь алтаря соборнаго храма св. Преображения, с южной стороны", між могилами Авраамія Паліцина та архімандрита Феодорита [6, с. 386-390].

На жаль, напрацювання П. С. Єфименка та Д. І. Яворницького з дослідження соловецького ув'язнення П. І. Калнишевського тривалий час залишалися на периферії історіографічного процесу. Певним додатком до їхнього доробку стала розвідка історика Соловецької в'язниці М. Колчина (1908 р.), котрий навів дані про перебування Калнишевського в казематі, розташованому біля Білої башти та монастирського млина [10, с. 10, 92]“. Пізніше, вже в часи існування сумнозвісного СТОПа (Соловецьких таборів особливого призначення), А. П. Іванов видав кілька історичних нарисів (1926, 1927) про пенітенціарну систему дореволюційної Росії, побіжно торкнувшись питання про ув'язнення П. Калнишевського, використовуючи дані П. Єфименка [9, с. 191792]". І значно пізніше популярним виданням Романа Пересвєтова (1961) викладено матеріал, зібраний П. Єфименком [12, с. 257-270]. Праці Д. І. Яворницького залишалися невідомими російським дослідникам.

Перше докладне вивчення соловецького ув'язнення П. Калнишевського Здійснено Г. Г. Фруменковим, котрий не лише узагальнив накопичений П. Єфименком, Д. Яворницьким та М. Колчиним матеріал, але й увів до наукового обігу нові документи з Державного архіву Архангельської області та Російського державного архіву давніх актів [14, с. 6; 15; 16, с. 60-78; 17, с. 38-57]. Утім, поданий Г. Фруменковим матеріал, незважаючи на високу інформативність, все ж не додав нового у кількох важливих аспектах проблеми, у першу чергу, щодо конкретного місця утримання Калнишевського в ув'язненні; дослідник у цьому питанні спирався на матеріали Д. Яворницького та М. Колчина [17, с. 46-54].

Ув'язнення Калнишевського в Соловецькому монастирі не відображено матеріалами цілісного архівного фонду- Документи архіву Соловецького монастиря були вивезені у декілька етапів з архіпелагу протягом 1917-1923 років під експедицією під керівництвом Б. Д. Грекова. На теперішній час вони зберігаються в Архіві Санкт-Петербурзького відділення Інституту Історії РАН (здебільшого у фонді N» 123), більша частина - у Російському державному архіві давніх актів (ф. 1201), а також у Рукописному відділі Державних музеїв Московського Кремля. Деяка частина документів монастирського архіву та адміністративних установ Архангельської губернії залишилася в Державному архіві Архангельської області (ф. 878 та інші) [11, с. 325-332]. Єдиним джерелом, що дотепер розташовується на території монастирського кремля, є могильна плита, встановлена 1856 року, що містить короткий обрис біографії кошового отамана. У написі на плиті його прізвище зазначено як Кольнишевский (саме в такому написанні прізвище останнього кошового подається у працях багатьох російських дослідників, зокрема у Г. Фруменкова). Отже, археографічні аспекти досліджуванної теми є першорядними для її подальшої розробки.

Причина ув'язнення П. Калнишевського неодноразово обговорювалася в історичній літературі. І автор цієї статі також залучився до дискусії [1; 2, с. 21-30; 3, с. 184-187; 4, с. 106-118]'. Позиція всевладного катерининського фаворита Г. О. Потьомкіна, котрий очолював військове відомство Росії у період блискучих її перемог у війнах з Туреччиною, визначила долю останнього кошового, не зважаючи на те, що стосовно нього так і не було сформульовано конкретного звинувачення. Прикметно, що донос запорозького старшини Павла Савицького, котрий у 1767 р. сповіщав російський уряд про намір П. Калнишевського "выбрать в войске двадцать человек добрых и послать их к турецкому императору с прошением принять под турецкую протекцию" залишився без наслідків, це при тому, що російський уряд, на той час зайнятий підготовкою до війни з Туреччиною, звісно, мав нагоду докладно перевірити дійсність цієї інформації і визначити її як безпідставну.

То ж для звинувачення Калнишевського у зраді не було підстав. Катерина II, санкціонувавши ліквідацію Запорозької Січі у червні 1775 р., у 1776 році цілком задовольнилася доволі неконкретним формулюванням вини козацької старшини як "столь великого вероломного буйства", пояснити яке Г. Потьомкин не вважав доцільним "[дабы] исчислением оного [не] трогать нежное и человеколюбивое сердце" імператриці, хоча й зауважував, що має ордери кошового до старшини, що ніби засвідчували "злочини" Калнишевського, так само як і військового судці Павла Головатого та писаря Івана Глоби. Г. Потьомкін запропонував всіх трьох навічно ув'язнити в монастирях, Калнишевського - на Соловках, Головатого і Глобу - "в состоящие в Сибири монастыри", що й було конфірмовано імператрицею. Формулювання звинувачення Калнишевському "за вероломное буйство и разорение росийских подданных" прослідковується у більшості документів часу його соловецького ув'язнення.

Документи, що вводяться нами до наукового обігу, дозволяють чітко простежити шлях Калнишевського від контори військової колегії у Москві до Соловків. Після аре Значним внеском у дослідження постаті останнього кошового отамана стало проведення Всеукраїнської наукової конференції "Постать Петра Калнишевського та історична спадщина запорозького козацтва", що проходила в м. Нікополі Дніпропетровської області. Матеріали конференції вміщені у виданні: Козацька спадщина: Альманах Нікопольського регіонального відділення Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України. - Вип. 3. - Дніпропетровськ: Пороги, 2006. - 256 с. шту 4 червня 1775 p. його з Січі під міцним конвоєм супроводили до Москви, де він уіримувався в конторі військової колеги, очолюваної Г. О. Потьмкіним. 14 травня 1776 р. останній подав на затвердження Катерині П проект вироку з обвинуваченням у "державних злочинах" Калнишевського з пропозицією ув'язнити його в Соловецькому монастирі. До 8 червня імператриця затвердила вирок, і 25 червня кошового отамана у супроводі еми конвоїрів було відряджено до Архангельська, іуди він прибув 11 липня. Для відправки в'язня на Соловецькі острови найняли корабель купця Вороніхіна. Небезпечна подорож Білим морем затягнулася аж до 29 липня; судно двічі натрапляло на мілину, зазнало пошкоджень, було відремонтовано нашвидкуруч і його екіпаж ще довго очікував за ЗО верст від гирла Північної Двіни, доки роздратоване штормом море заспокоїться. Зрештою, ЗО липня 1776 р. архімандрит соловецького монастиря Досифей відзвітував про прийняття цього "государевого преступника" (Дивіться у додатку документи 1-26).

Ще на початку XVIII століття за Соловецьким монастирем закріпилася своєрідна спеціалізація з утримання політичних в'язнів та релігійних дисидентів. Поблизу Архангельської башти влаштовано Головленківську тюрму, де в'язні утримувалися централізовано й не були розміщені по різних кельях башт, як раніше. Чернецька братія проводила час не лише в спокутуванні гріхів мирян, в посту і молитві (як це було за преподобного Зосими, котрий заснував соловецьку обитель у 1436 р.), але й залучилася до системи тюремного нагляду, ставши важливим елементом модернізованої за Петра І пенітенціарної системи, - духовниками ув'язнених. Одним із нових запроваджень петровської доби стала посада інквізитора в монастирі. Підпорядковуючись лише Святійшому Синодові, Соловецький ставропігіальний першорозрядний чоловічий монастир (така тоді була його повна назва) користувався широкою автономією і мав гарантії невтручання з боку держави. Архімандрит монастиря був повним господарем архіпелагу, він же розпоряджався воїнською командою в середньому складі до 100 чол. Під час російсько-шведської війни, у 1790 р. до монастиря прибув загін від Архангельського гарнізону в числі 175 чол.; всього ж, разом із соловецькою командою, кількість військових на архіпелазі збільшилася до 250 чол. За архімандрита Ієроніма (1777-1793) соловецький гарнізон перевели у підпорядкування ярославського та вологодського генерал-губернатора Мельгунова, зменшення ж компетенції архімандрита уряд компенсував відпуском на розвиток монастирського мореходства 500 рублів на рік [5, с. 180-187].

Свободу Калнишевський отримав після дарованої новим царем Олександром І амністії у 1801 році і залишився доживати віку при монастирі. Помер Калнишевський незабаром по звільненню, 31 жовтня (за старим стилем) 1803 року. Чернецька братія поховала його на почесному місці - на південному подвір'ї Спасо-Преображенського собору, поруч з могилами Авраамія Паліцина і соловецького архімандрита Феодорита. А в 1856 році за наказом архімандрита монастиря на могилі Калнишевського встановили плиту, викарбувавши в епітафії короткий обрис життя кошового. Як зображено на фотографії початку XX ст. (зберігається у фондах Соловецького музею), могила Авраамія Паліцина була оздоблена невеличкою альтанкою; натепер поховання А. Паліцина, зачишаючись на своєму початковому місці, є орієнтиром для знаходження могили останнього кошового.

20-40-і роки XX ст. були вкрай несприятливими для збереження унікальних пам'яток Соловецького монастиря, так само як і для могили кошового. З установленням радянської вади монастир був закритий, його розвинутий господарський комплекс перевлаштували у радгосп, у 1923 р. жахлива пожежа поруйнувала багато архітектурних ансамблів. Потім в стінах Соловецького кремля розмістили лихозвісну в'язницю радянських часів - Соловецькі табори особливого призначення, в якій, за традицією, успадкованою від імператорської Росії, утримували здебільшого політичних в'язнів.

Під час Великої Вітчизняної війни тут розмістили Соловецьку школу юнг, що готувала військових моряків. Тільки у 1974 р. почав систематичну роботу Соловецький державний історико-архітектурний музей-заповідник.

Могильна плита з надгробку Калнишевського декілька разів переміщалася на території монастиря і лише в 1971 році її взято на облік разом з іншими надмогильними плитами, що були на загальному цвинтарі біля Онуфріївської церкви. Тривалий час плита перебувала при західній стіні собору. У серпні 2002 р. дирекція музею-заповідника влаштовувала некрополь у Германівському дворику біля Германівської каплиці; тут розмістили могильні плити з поховань окремих соловецьких в'язнів, зокрема й Петра Калнишевського.

Цією публікацією ми вводимо до наукового обігу частину документів Державного архіву Архангельської області (ДААО), в яких висвітлюється соловецьке ув'язнення П. І. Калнишевського. Виявлений нами комплекс документів зосереджений у фонді 1 "Канцелярія архангельського цивільного губернатора" у справах 12024, 12552 11778 (опис 1, том 6) і 271 (опис 3). Архангельський дослідник Г. Г. Фруменков стверджував, що в фондах ДААО зберігається всього п'ять справ, що мають стосунок до Петра Калнишевського [16, с. 94], однак, цей автор посилався лише на справи 12024 і 271.

Справа 12024 має заголовок "Дело по сообщению Государственной военной коллегии канторы об отсылке для содержания в Соловецкой монастырь кошеваго Петра Колнишевского" Вміщені в ній документи охоплюють проміжок з 11 липня по 2 вересня 1776 року і містяться на 44 аркушах. Переважну більшість матеріалів справи ми публікуємо у додатках, залишаючи осторонь ті документи, що прямим чином не стосуються перебування в соловецькому ув'язненні П. Калнишевського або дублюють інші документи. Це витяг з протоколу архангельської губернської канцелярії з викладом рішення архангельського губернатора щодо найму судна купця Вороніхіна для перевезення Петра Калнишевського до Соловецького монастиря (арк. 2), документація щодо відрядження секунд-майора О. Пузиревського у зворотній шлях з Архангельська до Москви (арк. 22-25, 27-27 зв.), службова звітність нижніх армійських чинів і дані їм окремі розпорядження, подорожні листи тощо (арк. 29,35-39), чернетки листів архангельського губернатора до військової колегії й новоросійської губернської канцелярії з відомостями про допит П. І. Калнишевського з приводу векселя Михайла Кованки, витяг з протоколу рішень архангельського губернатора (арк. 41-42), що дублюють повідомлення соловецького архімандрита Досифія від 2 вересня 1776 р. (док. 27).

Справа 12552 - "Дело о выдаче порционных денег находящемуся в Соловецком монастыре кошевому Запорожской Сечи Кальнишевскому" - починається з документа, датованого 18 липня 1777 року, останній документ датований липнем без зазначення числа. Обсяг цієї справи - 4 аркуші. Ми не готували до публікації чернетки повідомлення архангельського губернатора Є. А. Головцина правлінню Соловецького монастиря, а також ордер цього ж губернатора казначею архангельської губернської канцелярії Романовському про передачу порційних грошей на утримання П. І. Калнишевського через капітана Барашкова (арк. 3-4), оскільки вміщена в них інформація вповні дублюється в двох попередніх документах (док. 29-30).

Документи зі справ 11778 і 271 ми сподіваємося розмістити у наступних публікаціях.

Публікацію документів здійснено популярним способом; збережено пунктуацію оригіналу, особливості написання власних імен, прізвищ, назв установ, предметів тощо. Однак власні імена, прізвища, назви географічних об'єктів, подані в оригіналі з прописної літери, ми зазначаємо з великої літери. Титул "Ея Императорское Величество" передано абревіатурою ЕИВ.