Мова української літературної казки ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЗВА ВИЩОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ

УДК 811.161.2

спеціальність 10.02.01 - українська мова

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

МОВА УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ КАЗКИ ХІХ СТОЛІТТЯ

Іваненко Валентина Романівна

2013

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української мови ВНЗ, Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Офіційні опоненти:

Захист відбудеться «____» ___________ 2015 р. о ______ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради ______________________для захисту дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук у …… за адресою:

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці

Автореферат розісланий «____» _____________ 2012 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради ________,

кандидат філологічних наук, доцент П. П. Петренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Проблема дослідження казки як особливого жанру усної народної творчості, її структури і жанрової специфіки є актуальною у сучасному мовознавстві. До джерел вивчення такого матеріалу зверталися Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський, М. Максимович, І. Срезневський, Л. Боровиковський та ін. Наукову цінність становлять публікації народних казок О. Бодянського, М. Костомарова, Я. Головацького, М. Драгоманова, І. Манжури, Б. Грінченка.

На сьогодні відкритим залишається питання про розмежування народної та літературної казки. Головним критерієм у їх розрізненні є наявність автора - особи, що написала певний твір. Дискусійною постає проблема авторства як у плані вивчення структури художнього тексту, так і в плані дослідження автора як суб'єкта художнього твору. Не менш важливими є аналіз жанрової специфіки, класифікація фольклорних видів, з'ясування особливостей мовної тканини казок.

Мовні особливості народних казок були об'єктом дослідження Є. Сабова, В. Гнатюка, О. Бріциної, Н. Дніпровської, С. Лавриненко, К. Луганської, В. Ващука. Мову літературної казки ХІХ століття вивчали Б. Деркач, Я. Закревська, С. Єфремов, Б. Гур'єв, Д. Чижевський, А. Поповський та інші. Аналізуючи мовну палітру казкових творів, дослідники звертали увагу на творчу манеру письма майстрів художнього слова. Якщо у народних казках науковці простежували діалектні особливості, стилістичну роль тропів, синтаксичні особливості побудови казкових текстів тощо, то у літературних казках ХІХ століття досліджували переважно індивідуальний мовний стиль письменників, або мовні елементи у мові персонажів казкових творів. Таким чином, це питання потребує детального вивчення.

Природним є те, що майстри слова у своїх творах відображали рідний їм говір, наслідуючи мову попередників. Особливості південно-східного наріччя відображені в літературних казках І. Котляревського, І. Манжури, І. Нечуя-Левицького, М. Комарова, К. Думитрашка, М. Костомарова, М. Кибальчич, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Грінченко, В. Гнилосира, В. Александрова, П. Гулака-Артемовського, Б. Грінченка, О. Бодянського, П. Рудченка та ін. На живомовній основі південно-західного наріччя написані казкові твори А. Свидницького, М. Устияновича, Т. Бордуляка, С. Коваліва, С. Воробкевича, О. Маковея, Н. Кобринської, С. Руданського, І. Наумовича, І. Франка, М. Черемшини, Ю. Федьковича, В. Шашкевича, М. Шашкевича, В. Щурата, Є. Ярошинської та ін. Риси північних діалектів зафіксовані в літературних казках О. Рудиковського, О. Стороженка, О. Василенка, О. Білозерської-Куліш, П. Білецького-Носенка, М. Александровича, Г. Карпенка, Л. Косач, О. Косач, О. Романової, Ф. Кудринського, П. Куліша, О. Кониського, М. Вілінської та ін.

Над збором і систематизацією народної фразеології - фольклорної та діалектної - працювали Б. О. Ларін, В. І. Хоменко, Й. О. Дзензелівський, В. С. Ващенко, І. І. Ковалик, Л. К. Рак, П. С. Лисенко, М. С. Грицак та ін. Вивченням ФО на матеріалі мови окремих письменників, певних літературних жанрів та стилів цікавилися І. К. Білодід, П. П. Плющ, Л. І. Добржанська, М. А. Жовтобрюх, Д. Х. Баранник, Л. Г. Авксентьєва та ін. Проблемою висвітлення індивідуально-авторського використання фразеологічних одиниць займалися В. Д. Ужченко, А. Коваль, Т. Цимбалюк, Л. Зубова, А. Супрун, І. Білодід, А. Коваль, Н. Москаленко, І. Чередниченко. На сьогодні опубліковано низку праць, присвячених дослідженню різних способів трансформації українських фразеологізмів (Н. Гавриленко, Ж. Колоїз, Н. Крупа, Ю. Прадід, Л. Щербачук) і висвітленню теоретичних питань цього явища (Л. Авксентьєв, Н. Бабич, І. Гнатюк, А. Григораш, Л. Давиденко, П. Дудик, Г. Павловська, О. Сербенська).

Антропонімію народних та літературних казок досліджували В. П. Милорадович (українська демонологія: ким є чорт у літературних казках Манжури, Стороженка, Гоголя), Х. П. Ящуржинський (перетворення в українських народних казках), П. В. Іванов, В. М. Гнатюк (передхристиянські вірування предків), О. О. Порпуліт (безсумнівні міфоніми; імовірні міфоніми), Н. В. Хобзей (гуцульська міфологія), І. М. Апоненко (еволюція власного імені в жанрі російської казки (від народної до літературної)) та інші.

Повтор і порівняння як стилетворчий засіб в українській літературній казці вивчали Т. В. Жук, В. І. Масальський, Я. В. Закревська, Т. В. Насалевич та інші.

Отже, цілком закономірним є постановка питання комплексного вивчення цієї проблеми.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації входить до плану науково-дослідної роботи кафедри української мови Дніпропетровського національного університету, є складовою частиною комплексної теми кафедри «Природа і структура лексичних і граматичних одиниць української мови». Тема дослідження затверджена вченою радою Дніпропетровського національного університету (протокол № 4 від 19 грудня 2002 року) та погоджена в науковій координаційній раді Інституту української мови НАН України (протокол № ___ від ________ року). лексичний синтаксичний ономастичний фразеологічний

Метою дослідження є всебічна характеристика мовних явищ: лексичних особливостей (роль діалектизмів), функціональних можливостей тропів (оцінні параметри порівнянь), експресивно-зображальних властивостей структурно-синтаксичних фігур (повтор та його засоби художньої реалізації), семантичної, ономастичної, структурної та функціональної природи фразеологічних одиниць.

Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

простежити еволюцію лінгвістичних поглядів учених на мовні явища літературних казок ХІХ століття;

з'ясувати передумови написання українських літературних казок;

визначити критерії розмежування народної і літературної казки;

виявити особливості становлення правописних норм у літературній казці;

дослідити роль діалектних елементів і можливості їх функціонування на фонетичному, лексичному, словотвірному і морфологічному рівнях;

охарактеризувати особливості семантичної, структурної та функціональної природи фразеологічних одиниць;

висвітлити ономастичні складові літературної казки;

проаналізувати експресивно-зображальні властивості повтору;

встановити оцінні параметри порівнянь.

Об'єктом дослідження дисертаційної роботи є мова текстів української літературної казки ХІХ століття

Предметом аналізу постають мовні особливості літературної казки.

Методологія і методи дисертаційної роботи. Науковий аналіз здійснювався на основі врахування положень про тісний зв'язок фольклору, української літератури та української мови. Методика дослідження має комплексний характер, який полягає у використанні різних методів і прийомів дослідження, що зумовлено метою та конкретним завданням. Аналіз літературних казкових текстів проведено із застосуванням таких загальнонаукових методів: порівняльного методу (сприяє вивченню розвитку мовних рис літературної казки з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх закономірностей), описового методу (вивчає особливості одиниць мови, їх будову і функціонування на певному етапі розвитку мови (синхронії)).

Джерела фактичного матеріалу. Для успішного й вичерпного розв'язання поставлених завдань було проаналізовано мовний матеріал, дібраний з казкових творів українських письменників ХІХ століття. Опрацьовано 210 літературних казок.

Наукова новизна роботи. Дисертація є однією з перших спроб в українському мовознавстві монографічного опису мовних особливостей літературних казок України ХІХ століття. За результатами дослідження було узагальнено діалектну лексику та видано «Короткий словник діалектизмів українських літературних казок ХІХ століття».

Теоретичне значення дослідження визначається тим, що воно становить комплексний аналіз мови літературних казок ХІХ століття і є конкретним внеском у вивчення історії української мови.

Практичне значення роботи мотивується тим, що матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані та рекомендовані при викладанні курсів вищої школи з історії української літературної мови; в спецкурсах з історії української літератури, діалектології, лексикології; при написанні дипломних та курсових робіт студентами-філологами. Отримані результати знайдуть застосування у шкільній практиці викладання української мови та літератури.

Особистий внесок здобувача полягає в самостійному вияві, аналізі й описі мовних особливостей української літературної казки ХІХ століття.

Апробація теми. Основні положення та результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри _____________________________, а також виголошено на міжнародних семінарах з «Актуальних проблем української діалектології». Засідання 6. Діалектна лексикографія (м. Львів, 2002); Засідання 7. З історії діалектології: школи, постаті, проблеми (м. Львів, 2003); Засідання 9. Лінгвістичний атлас: проблеми створення й інтерпретації (м. Львів, 2005); Засідання 10. Мовне й культурне явище в діалектному просторі (м. Львів, 2007); Засідання 12. Інтерференція та запозичення в діалектах (м. Львів, 2009), міжкафедральному семінарі «Здоровий спосіб життя у традиціях українського народу» (м. Дніпропетровськ, 2007 р.), конференціях: всеукраїнських - «Східнослов'янські мови в їх історичному розвитку (до 100-річчя від дня народження професора Самійленка) (м. Запоріжжя, 2006)», «Українське мовознавство: теоретичні та прикладні проблеми» (м. Кіровоград, 2011), «Лінгвістичне портретування сучасного соціуму» (м. Вінниця, 2012), міжнародних - «Актуальні проблеми синтаксису» (м. Чернівці, 2006); «Діалект у лінгвокультурологічному просторі (на пошану 100-річчя від дня народження професора Гаврила Шила) (28-30 жовтня 2010)»; «Українська мова серед інших слов'янських: етнологічні та граматичні параметри» (м. Кривий Ріг, 2011), міжвузівській - «Проблеми комплексного підходу до вивчення термінологічної лексики у спеціалізованому вищому навчальному закладі (термінологічне словотворення)» (м. Дніпропетровськ, 2008), науково-практичній - «Культурні традиції української нації» (м. Дніпропетровськ, 2011).

Участь у відкритті виставки «Казки Придніпров'я» (Літературний музей Придніпров'я, м. Дніпропетровськ, 14 грудня 2004 року); стаття «Всіх, хто любить життя та сонце» // Вісті Придніпров'я. - 28 грудня. - 2004. - С.8.

Участь у телевізійній дискусії «Дослідження казок в Україні і їх вплив на психіку дітей» (виступ на 34 телеканалі в телепередачі «Ранок», м. Дніпропетровськ).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 13 наукових праць, із них 9 статей у наукових спеціалізованих виданнях, затверджених ВАК України, та 4 статті в інших виданнях України, а також Короткий словник діалектизмів українських літературних казок ХІХ століття.

Структура дисертації. Праця складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури та художніх джерел. Повний обсяг дисертації - ___ сторінок; основний зміст викладено на ____ сторінках, ___ додатки вміщено на ______ сторінках, список використаних джерел налічує _______ позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження і ступінь її вивченості, сформульовано мету й завдання роботи, окреслено об'єкт і предмет дослідження, охарактеризовано матеріал і методи його аналізу, визначено наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів і форми їх апробації, описано структуру роботи.

Перший розділ дисертації «Теоретичні основи дослідження мови української казки ХІХ століття» присвячено розгляду теоретичних положень у працях мовознавців щодо передумов написання та наукового аналізу українських літературних казок. Він складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Передумови написання українських літературних казок» висвітлюється творчий набуток збирачів (П. Куліш, Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський, П. Чубинський, М. Цертелєв, М. Максимович, І. Срезневський, Л. Боровиковський, М. Костомаров, О. Бодянський, І. Франко, В. Гнатюк, А. Димінський, Д. Яворницький, Я. Головацький, І. Рудченко, М. Драгоманов, І. Манжура, Б. Грінченко) та дослідників (Березовський, Юзвенко, Хланта, Шабліовський, Шевчук, Величко, Крижанівський, Штонь, Шевчук, Лисогурська, Ятченко, Тараненко, Тараненко, Чумарна, Сорокотенко, Грицак, Медвідь, Кушина та ін.) мови українських народних казок ХІХ та ХХ ст. Привернуто увагу до питання про розмежування народної та літературної казки, проблеми авторства та мовно-художніх засобів літературної казки.

У підрозділі 1.2. «Дослідження мови народної і літературної казки» проаналізовано мовні особливості народної казки у наукових працях Є. Сабова, В. Гнатюка, О. Бріциної (діалектні особливості народних казкових текстів), В. Ващука (стилістична роль тропів у казках), Н. Дніпровської (синтаксичні особливості побудови казкових текстів), С. Лавриненко (мовна картина світу на казковому матеріалі), К. Луганської (роль повторювальних елементів у казкових музично-поетичних діалогах та монологах-приспівках) та інших.

Мову літературної казки ХІХ століття вивчали Б. Деркач (мова казок П. Білецького-Носенка), Я. Закревська (мова казок І. Франка), А. Поповський (мова казкових творів І. Манжури) та інші. Аналогічні наукові зацікавлення характерні і для інших дослідників, які побіжно торкалися мовних питань літературної казки (М. Євшан, П. Куліш, І. Котляревський, В. Доманицький, Д. Чижевський, Б. Гур'єв, М. Грицай, Г. Левченко, В. Русанівський, С. Єфремов, П. Яременко, Л. Г. Скрипник, Є. Городецька інші).

У підрозділі 1.3. «Становлення правописних норм у літературній казці» зазначається роль письменників-казкарів (П. Гулака-Артемовськиого, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, О. Бодянського, І. Котляревського, П. Куліша, М. Шашкевича, І. Вагилевича), у формуванні правописних норм української літературної мови.

До початку ХІХ ст. на території України діяв історико-етимологічний принцип у правописі. Поступово його змінив фонетичний (фонематичний) правопис, який підтримали харківські письменники (Гулак-Артемовський, Квітка-Основ'яненко, Гребінка). За їхньою безпосередньою участю було створено новий (слобожанський) правопис. О. Бодянський поєднав його з історико-етимологічним принципом І. Котляревського і фонетичним - слобожанським правописом, а П. Куліш остаточно закріпив його у друкованих творах Наддніпрянщини. Словник Б. Грінченка (1909) викликав ряд проблем, у тому числі й проблему його надрукування українським правописом, тому була розроблена так звана грінченківка, яка була прийнята повсюдно у Східній Україні і закріплена у численних шкільних граматиках української мови, в яких письменники подавали свої тексти казок (І. Нечуя-Левицького, А. Кримського та ін.).

У Західній Україні за традицією користувалися консервативним історико-етимологічним правописом, офіційно визнаним у школах та книговидавничій практиці. Проте цей принцип постійно порушувався. У подальшому використовували фонетичний принцип (Шашкевич, Вагилевич, Головацький), історико-етимологічний (Максимович) і фонетичний (Куліш). У кінці 70-х років у Галичині до кулішівки долучився і фонетичний правопис Драгоманова і Желехівського. Нечуй-Левицький виступав непримиренним противником галицького варіанту української літературної мови та правопису.

Розділ ІІ «Мовні особливості української літературної казки ХІХ століття» має три підрозділи. У ньому розглянуто діалектні, фразеологічні та ономастичні мовні елементи. Узагальнено їх обсяг вивчення у науковому середовищі, а також зроблено самостійний аналіз опрацьованого матеріалу.

У підрозділі 2.1. «Діалектні елементи в мові української літературної казки» висвітлено специфічні діалектні риси в літературних казках, які використовуються письменниками для передання місцевого колориту, індивідуалізації й типізації мови героїв, засобу сатири чи гумору. Фонетичні риси виділяються переважно вокалізмом. Це явище науковці пояснюють як походженням українських голосних, так і територіально строкатою варіативністю.

У текстах північних говорів зафіксовано такі заміни голосних: 1) [і] замість [и] у наголошеній позиції (на знму); 2) [е] замість [і] в казкових творах Романової (чепляти) та Куліша (оберегайсь); 3) [у] замість [а] в іменниках у ненаголошеній позиції (знбхурів) та замість [о] на початку слова (унука); 4) [о] виступає випадним у дієсловах (хтів) та іменниках (шинк); 5) [і] замість [е] у займенниках (міні) та прислівниках (ледві); 6) поширеним є явище заміни [и] на [е] у дієсловах (блещить, примаршерував).

Казки південно-східної території зберігають діалектні вияви: 1) [і] замість [и] у наголошеній та ненаголошеній позиціях (зімб, крнвда); 2) [у] замість [і] (упурнув); 3) [о] випадний лише у дієсловах (хтів, висхне); 4) [о] замість [у] в іменниках (толубці) і дієсловах (польовав), та є усіченим у числівниках (один `дного); 5) [а] замість [о] в іменниках (ганчарі).

Яскраво у літературних казках виражені діалектні фонетичні особливості південно-західної території. Письменники переважно писали мовою народною, а тому маємо: 1) [і] замість [о] в іменниках і дієсловах (післанець, пішлімо, кізли, кітловина, пігнав), а також замість [е] в іменниках у відкритих (річах, річі) та у закритих складах (сонічко, жмінка, мід); 2) [е] замість [o] після шиплячих (повечеріє, вечерницях); 3) [е] замість [а] у ненаголошених позиціях (зелізниці, берлозі); 4) [у] замість [и] в іменниках (мундир); 5) [а] замість [и] у іменниках (розумнак) та прислівниках (троха); 6) [а] замість [о] в іменниках (овади) й у варіантах займенника жоден (жадних, жадної); 7) [и] замість [е] (карити) тощо.

У консонантизмі, як і у вокалізмі, спостерігаються помітні зміни, що стосуються як їх навантаженості, так і частоти вживання в казкових текстах.

Твори північних діалектних груп містять у собі такі зміни приголосних звуків, як: 1) [в] замість [ш] у числівнику перший і похідних від нього словах (перва, уперве); 2) [к] замість [х] в іменниках (бідолака); 3) [ч] замість [ж] у дієсловах (насторочився).

Тексти південно-східної території зберігають: 1) приголосний [т] вставним (постлався); 2) вживання слів без апострофа (мнясо); 3) [г] заміняє звук [х], який утворює з ним групу дзвінкості/глухості (нагальство).

Більшим розмаїттям заміни приголосних багаті літературні казки південно-західних територій. У них зафіксовано: 1) приголосний [в] як усічений в іменниках (ухо, огник), займенниках (они) і дієсловах (хопила); 2) [в] поодиноко вживається замість [н] та [г] у іменниках (спочивок, воробці), а [м] - у дієсловах (вандрував); 3) [з] та [с] виступають усіченими (відси, покуса); 4) [с] реалізується у двох варіантах: вживається в іменниках замість [з] у середині слова (касино) та замість приголосного звука [т] у кінці слова (меценас); 5) [ж] замість [з] у дієсловах (жичить); 6) [н] замість [м] у іменниках (порон); 7) [ц] замість [ч] у прикметниках, можливо, через вплив польської мови (поцтиву); 8) зафіксовані випадки, що пов'язані з м'якістю/твердістю приголосних звуків: [л'] замість [л] у прислівниках (жалько) та [р] замість [р'] у числівниках (на трох возах); 9) відсутнє подвоєння в іменниках: Він був впевнений, що купець в житі не їв ще такої чудесної страви (Ковалів. Киселиця); [к] замість [г] (легшає, лекше, лекші).

Крім цього, наявні приклади на підтвердження перехіду від загальновживаного до діалектного слова (вживання [о] замість [и] в усіх засвідчених варіантах стосуються лише слова тілько; [в] замість [л] в іменнику горілка; вставний звука [г] у словах тогді та нігде), а також вказують на спільні фонетичні риси між двома наріччями: 1) у північних та південно-західних говорах: а) [о] замість [а] (богаті, богато, горячка); б) [д] замість [н] у слові кождий; в) [й] виступає вставним (пійшов) та випадним (приняти); г) [й] вживається замість [д] у складних числівниках (двайцятьох, тринайцять, дванайцять); 2) південно-західних та південно-східних говорах: [х] замість [к] (ховзанка, дохторі).

Не можна залишити без уваги явища субституції (Тимохвій, Котохвій, кохвейна, хвіалки, хунти) та гаплології (березозоль).

Більшу частину цих явищ Грінченко відносить до фонетичних відхилень, Верхратський, Бевзенко, Поповський, Русанівський - до діалектних виявів, а Нечуй-Левицький активно деякі з них захищав, вважаючи, що унормування їх призведе до втрати національної ідентичності. Михальчук фонетичні елементи південно-східної території визначає як вагання між сходом та заходом.

Діалектна лексика використовується у художніх творах для відображення побуту й живомовних особливостей певної території. При аналізі лексики були взяті за основу тематичні групи Лексичного атласу української мови. У літературних казках письменники вживали її на позначення: сільськогосподарських культур (бриндуша, хвиги, кабака); сільськогосподарських знарядь (барда, клевець, куфа); пов'язану з народним господарством (бузівок, малахайка, ганчарі); на позначення діяльності людини: будівництвом (закамарок, кабиця, стіль, шпихлір, керниця); транспортом (карита, порон, кізли, порончик); медициною (толуб, ухо, хороба, ґудз, завійниця; юриспруденцією (рекурс, ліцитувати, ферделюнок); економікою (рахуба, довг, богатий, хунт); зброярством (кріс, сліп).

У казках зафіксовані діалектизми, що передають назви спорідненості, свояцтва, родинних стосунків (вуйко, стрик, нанашко, унук), назви осіб за віком (пахолок, легінь, їдноліток) та назви, що підкреслюють психічний стан особи, її вади, які можуть виражатися як іменниками (бейбас, зух), так і прикметниками (фудульний, цундравий). А також поділ людей за соціальним становищем (бадічок, меценас), іноземним походженням (бісурман) і суспільні об'єднання (кунпанія).

Етнографічну характеристику передає лексика на позначення: страв (вариво, катлама, жентиця) і спиртних напоїв (дулівка, барда); хатніх речей (тереферні, річі); посуду та кухонного начиння (коцюба, баняк, лижка); одягу, взуття, прикрас (підкапок, кучма, бинда); звичаїв, розваг, дійств (вечерниці, ватра).

Світ природи у казкових текстах представлений такими підгрупами, як: рослини кімнатні (хвіалка) та лікарські (шувар); дикі тварини (ярчук, малпа) та птахи (половик, воробець); комахи (овад); рельєф (бакай, макортет, перекалки, щовб, кітловина); метеорологічні явища (ігрець, сквар, вовни, фуга) й астрономічні (каляска, звізда, сонічко); пори року (зіма).

Залишили свій відбиток у діалектних варіантах назви загальних понять (повелачка, розривка, спочивок), часові поняття (врем'я, урем'я), лексика, що позначає частини чого-небудь (канцур, кавалок) та територіального поділу (обруб).

За допомогою дієслів письменники передають стан героїв (вагуватися, забанувати), псування чогось (пошпетити, спропудити, зломати), втрату та зникнення чого-небудь (втеряти, знимидіти), дію, пов'язану з зоровими особливостями (зуздріти, увидіти). Позначають дії кого-небудь, пов'язані з роботою (роз'япити, урахубити), а також різноманітні дії казкових персонажів: кпити, поброїти, трафитися, підрати тощо.

Діалектні прислівники фіксують часову дію: небавом, оногди, завчесне; швидкість: протепом, чапкенько; місце: вокруг, дегде, насеред; означають силу: крепко; повторну дію: уп'ять; згоду: сількісь; природні явища: спарно, осмеркло; умовність: непричком, сливе; та інші типу: оскупно, меженне.

На основі діалектної лексики, що збереглася в літературних казках після перевидання, укладено «Короткий словник діалектизмів». У ньому при аналізі були виявлені синонімічні поєднання, що є новим у дослідженні, бо на такі явища увагу науковці звертали побічно: баняк, кітлик; гавра, берлога; кітловина, макортет; фуга, хуgа; пошпетити, спропудити; зуздріти, увидіти; ймати (ймити), творитися.

Уведення нових слів у мову української літературної казки тісно пов'язане з творчою роботою письменників. І нерідко є так, що суто індивідуальне слово є чудовою знахідкою в контексті художнього твору, відіграє роль важливого, а іноді й незамінного стилістичного засобу. Між літературним і діалектним словотворенням спостерігається чітка взаємодія. Перевага у діалектному словотворі надається префіксальному (о- (обі-, об-): обібрали - у значенні «вибрали, обрали»; обіснули - у значенні «заснули», обмінили - у значенні «підмінили»; ані списати - у значенні - «неописати»; рос- та рас-: росказати, распатлана тощо) та суфіксальному (-ова-, -юва- замість -ува-: колядовати, балювати; у дієслові стати в минулому часі суфікс -ну-: станули; -чик: порончик) способам творення. Одним із оригінальних явищ словотвору є утворення нових слів. Казкарі південно-західного наріччя найбільше проявили в цьому свої можливості. Тут зафіксовано слова нічвиди, знайдух (І. Франко), зробки (В. Шашкевич).

В українській літературній казці спостерігаємо відмінності на рівні морфології, які проявляються у відмінкових закінченнях самостійних частин мови: 1) у Н. в. множини іменники І відміни з основою на твердий приголосний мають закінчення -е (люде, бояре); 2) Ю. Федькович у іменниках ІІ відміни однини вживає форму `стів', хоча у непрямих відмінках ми маємо `стола'; 3) Н.-Зн. відмінки однини іменників ІІ відміни с. р. у поліських та південно-західних говорах мають форми іменників з давньою флексією -е і подовженим м'яким приголосним перед нею (гайвороннє, смітє); 4) у Р. в. однини замість флексій -у та -і фіксується закінчення -и (табаки, смерти); 5) у Зн. в. з прийменником на маємо флексію -а: Гей! - гукне тоді кухар на свої хлоп'ята (Куліш. Півпівника); 6) художньомовна палітра творів Манжури фіксує наявність в іменниках ж. р. в О. в. однини закінчення -ею (глибинею), а у Ю. Федьковича - флексії -ев (царицев, панев). Наявність закінчення -ов в О. в. іменників жіночого роду І відміни властиве говіркам гуцульської, галицько-буковинської та карпатської груп (річков, пінов); у М. в. однини у казках поліських говорів зафіксовано: а) форму іменника ІІ відміни без закінчення: Чи є у його яка копійчина, так і несе її у шинк, як яка жупанина - він і її туди ж пре! (Куліш. Циган); б) флексію -і замість -у: Полетить воно по світі, наче тая вільна птиця (Укр. ДК: 322), та -у замість -і в південно-західних говірках: У палацу на високім золотім помості стоїть престол Соловея з слонової кості (Рудан. ЦС: 346). Іменники жіночого роду у місцевому відмінку множини мають закінчення -ів (річів) та -ев (землев).

Для казкових текстів південно-західної території характерні архаїчні риси займенникових форм. Вони виступають загальновживаними (тя, го, му, ню, м'я, мя, тов, тобов, нев, єго, ю, ми тощо). Зафіксовані приклади випадіння голосного е у займеннику мені в непрямих відмінках у творах, що зберігають елементи подільського та бойківського говорів (мні).

У дієсловах І та ІІ дієвідмін з кореневим наголосом у мові письменників слобожанських та степових говорів були поширені скорочені форми дієслова (завозе, говоре, муче, вале, пале, коє, просе (просю), паде, паше, знаходе) тощо. Казкам південно-західного наріччя властиві відмінності у формах умовного способу (умовна частка би приєднує до себе особові енклітики в 1-й та 2-й особах однини та множини й набирає вигляду: бисьте, бись та бих). Наприклад: желав бим, би-сьте, бих, а також інші форми: були-смо, заступав-єм, мав-єм, був-єм, кляла-м, лляла-м, прийшов-єм. Дієсловам недоконаного виду південно-західних говорів притаманний кінцевий елемент - єсь, який пишеться разом (вихиляєсь, виколихуєсь, шибаєсь, красуєсь; а в дієсловах доконаного виду, вказаний елемент пишеться через дефіс (сказав-єсь, утомив-єсь, сконав-єсь тощо.

У казкових текстах спостерігаємо вживання прийменника о у значенні на, об, про. Залишилися поодинокі випадки застосування давніх прийменників к (ік), ід, міждо, проз, с, біз тощо.

Уже в ХІХ столітті українська мова в системі складних речень мала всі ті конструкції й засоби зв'язку між ними, якими вона користується й у наш час. Проте складні речення для відтворення місцевого мовного колориту поєднувалися деякими вузькодіалектними сполучниками (коби, коб, гейби, най, заким, заки). Функції сполучника обмежені синтаксичною конструкцією і його розглядати можна тільки в зв'язку з певною синтаксичною структурою.

У підрозділі 2.2. «Фразеологічні одиниці в українській літературній казці» з'ясовано, що фразеологічні одиниці у переважній своїй більшості використовуються всіма носіями мови, проте найчастіше їх застосовують письменники для створення певних образів, характеристик. Основна маса стійких зворотів фразеологічної системи української мови групується навколо слів, які належать до найуживаніших шарів лексичного фонду. Фразеологія літературної казки є мало дослідженим пластом, зафіксованим в українській літературі. Особливу увагу звернуто на функції ФО в авторському тексті й мовленні персонажів. Розглянуто іменникові та дієслівні ФО, спираючись на праці М. Т. Демського.

Першу групу складає ключова лексика, що є за своїм значенням частиною тіла людини або тварини. Це голова, волос (волосся, чуприни), вухо, око (очі), ніс, рот, язик, шкіра, серце, ноги, вус, зуб, губа, горло, шия, потилиця, плечі, рука (руки), палець, коліна, тіло, п'яти, хвіст. В основному ФО з цими лексемами є опрацьовані науковцями (один як палець, накивати п'ятами), але віднайдено певну їх частину, що різняться у значенні зі словниковими та науковими працями, або взагалі там не зафіксовані.

Не менш вагомими у використанні є і фразеологізми релігійного спрямування. Вони фіксують у собі лексику двох протидіючих сил (Бога та Сатани) і переважно належать до інтер'єктивних фразем. У «Граматиці української мови» Павловського зазначено, що в українській мові найвищий ступінь порівняння можна робити словом «біс» чи «чорт», а Огієнко описував подібне явище у статті «Лайка українського народу». У казках зафіксовано такі ФО: чорт його батька знає; до чорта на обід; біс несе; чорт зломе ногу.

Імперативні фраземи поєднують у своїй смисловій структурі наказовість із вираженням ставлення мовця до об'єкта волевиявлення (з богом, хай бог помагає; нехай бог боронить; хай чорт пірве; най вам дідько кості меле).

Казки фіксують ключову лексику релігійного значення (Бог, Господь, дух, душа, гріхи) у ФО, які демострують просте людське існування (Боже твоя воля, душа палала щастям, душа розламана надвоє, не брати гріх на душу). Крім цього, наявні сталі сполуки релігійного змісту: дух святий, скорбний дух, грішна душа, смертельний гріх.

Фразеологізми з абстрактним лексичним компонентом світ та вік переважно несуть в собі негативне значення (зганяти з (із) світу (світа), згубити з світу, звести зо світа, не бачити світу божого, батьків з того світу вивертати, світ зав'язативіку збавити, віку доживати, скінчити віку).

Головну роль у фразеологізмах в казках відіграють дієслова. Найбільш поширеним у ФО є дієслово дати (давати), приклади носять між собою синонімічний характер (дати драла (дати драпака, дати дропака, дати дьору, дати дряпки), дати тягу; дати дуба; дати жабі цицьки; дати доброго дерпана, дати гостинця, дати доброго шквару, дати маку, дати доброї лозини , дати од лукавого з перцем, дати феферу). Інші дієслівні ФО є менш вживаними, вони переважно пов'язані: з мовленнєвою діяльністю (точити баляси, понести гилі); з рухом (летіти стрілою, учистити дропака); з діяльністю людей (сидіти у комірному, настановити дядьком); з пам'яттю та розумом (тямити до нових віників на думці не мати); а також фіксують: насильницькі дії та дії, пов'язані зі смертю (воза докласти, пожити смерті, одправити к батькам на вечерю, йти к дідам); душевний стан людини (підрізати ножем, зазнати лиха); фізичний стан людини (задати хропака, наче хто віка медом намазав); процеси сватання та одруження (брати рушники, стати на рушнику, їсти печені гарбузи; негативні сторони поведінки людини (ставати гопки, підвести під монастир); можливості людини (діставати з-під землі, димом здиміти).

Наявні ФО, які виконують у реченні роль прислівника: за царя Гороха, за дідів, за князя Хмеля, коли людей було жменя, коли-то ще баба дівкою була, до хріна, щоб стріла не брала і меч не тяв, ще і чорти навкулачки бились.

У художній тканині казкових творів значну групу становлять фразеологізми, аналогічні до сурядних словосполучень (ні сіло ні впало, ні думано ні гадано). Словосполучення і їх компоненти можуть перебувати в антонімічних зв'язках (ні живий ні мертвий). Найпродуктивнішим є зв'язок із використанням сполучників сурядності ні...ні, ані...ані, без...без: ні видом видати ні слихом слихати; ні в п'ять ні в дев'ять; ані око не видало, ані вухо не чувало; без кінця без краю.

Побутують серед фразеологізмів і крилаті вислови, які вносять певний колорит у літературні казки: бита дорога, собача вірність, вічна пам'ять, підняти содому, своя кров.

У порівняльних зворотах головну роль відіграють сполучники власне порівняльні (як); модально-порівняльні (мов, немов, наче, неначе, буцім); порівняльно-об'єктні (ніж, аніж) тощо. Фразеологія зворотів супроводжується втратою ними порівняльного значення через уподібнення якимось ознакам і якостям. Семантична цілісність та їх структурна неподільність обмежують можливості заміщення ФО синонімами. Фразеологізм, який обмежується порівняльною частиною не включає пояснювального слова, і позначає у казках душевний та фізичний стан людини (мов (як) крейда, немовби хто вилив на нього бочку холодної води); дії людини (як муха в окропі; мов крізь землю провалитися; як убитий) тощо.

У казкових текстах зафіксовано лише декілька етнонімічних ФО (як циганка; мов турецький той святий) та порівняльних конструкцій фольклорного типу (не можна словом розказати, ані пером описати; як у Христа за пазухою).

У підрозділі 2.3. «Ономастичні елементи у текстах українських літературних казок ХІХ століття» узагальнено ономастичні дослідження народних та літературних казок (Милорадовича, Ящуржинського, Іванова, Гнатюка, Порпуліт, Хобзей, Апоненко, Черемської, Масло, Белея та ін.).

Образ людини в мові літературної казки є центральним, тому навколо нього групується семантика інших слів: за ознакою статі (чоловік, жінка); на позначення гурту (громада, люд); передають родинну приналежність та іноді подають варіативні форми: батько (старий батенько), сестри (старша, середульша, середуща, середня), брати (найменший, менший, середущий, старший, найстарший), у казках є важливими нумерологічні поєднання: 2 зяті, 4 брати, 7 дочок, 9 братів, 12 синів; вікові особливості казкових персонажів письменники передають за допомогою слів та словосполучень (хлопчик, хлопчина, парубок, молодий газда, чоловік, старий чоловік, дідусь, старий) і суфіксальних утворень (судденко, панич, панночка).

Вагому роль відіграють персонажі, які в назві своїй передають: 1) соціальне становище та мають варіативні форми вираження (цар, цар-владика, цар Бусурменський, заморський цар; пан, господар, газда; вдова, сирота; раджа, гарун-паша, донна; ватажок; дармоїди; каліка); 2) позначення професій персонажів та їхнього роду діяльності (суддя, польський аптекар, повитуха, директор поліції, гетьман, владика, лісник, коваль, міністр, листоноша, поет, жнець, погонич, шинкар, лоцман, кухар, мірошник, декан, тесляр, швець, банник); 3) лексика на позначення етнонімів: татари, турки, бойко, гуцули, лях, циганчук, Гоги та Магоги (за біблійною легендою войовничі племена).

Антропонімія української літературної казки має свою особливість. У творах вона часто використовується як один із засобів художньо-стилістичного осмислення образів. Для своїх персонажів автор твору часом спеціально обирає найменування: чи то з уваги на структурні особливості особової назви відповідно до жанру і стилю, чи на образні й характерні функції, чи народну репутацію.

Образ автора твору або оповідача постійно присутній у текстах літературних казок. Іноді автор видавав себе за персонажа тексту («Як я видавав свої новели» О. Маковей). Лише в казці «Острий-преострий староста» (Франко) письменник вказав ім'я - Іван. Порівняно з російськими казками, в українських літературних це ім'я вживається рідше. Якщо в російських казках ім'я Іван супроводжується переважно прикладками (дурень, царевич), то в українських літературних казках спостерігаємо, що вживання прикладок для цього імені не притаманне, а замість них є ім'я та прізвище (Іван Кармель, Іван Мазепа, Іван Музика, Іван Лінюх).

Спостерігаємо, що письменники у казках використали чоловічі імена давньоєврейські: Адам, Гурій, Данило, Єлизар, Ілько, Михайло, Наум, Ярема; грецькі: Андрій, Василь, Гриць, Дем'ян, Микита, Петро, Прокіп, Трохим, Харко; латинського: Костянтин, Максим, Павлусь, Роман. (на українському мовному ґрунті вони набули специфічного звукового оформлення, обросли різноманітними варіантами і вже давно не сприймаються як запозичені; східного походження: Абу-Касим, Джафар, Магід, Саіб, Салем; європейські імена: Бертольдо, Гвідо, Едвін Отман; а також слов'янського походження: Всеслав, Ратмир, Радько, Мстислав.

У казкових текстах письменники також використовують назви персонажів створені на основі: соціального походження (Паничик), професійної лексики (Пастушок, Мисливий, Бідолашко), людських вад (Обдер, Зализач, Причепа), міфічної лексики (Геркулес), імен тваринного походження (Соловей).

Письменники використали в казкових текстах жіночу антропонімну лексику: грецького походження: Векла, Галя, Калина, Одарка, Олена; давньоєврейського: Анна, Єва, Маруся, Солоха; латинського: Домаха, Марина; давньоскандинавського: Ольга; давньоверхньонімецького: Мінка; жіночі імена, які пройшли через декілька мов: Маруся, Устя, Любка; східні жіночі імена: Богаза, Фатьма; 8) слов'янські імена: Запава, Предслава, Яргордійка.

Персонажами казок були і реальні особи: Дідицький Богдан Андрійович (реакційний письменник і журналіст, один з провідників москвофільського руху в Галичині. Редактор газети «Слово»), Нагірний Василь (буржуазний економічний діяч, архітектор, засновник товариства «Народна торговля» у Львові, де був директором), Довбуш (1700-1745, керівник руху опришників на Галичині), Гартман (філософ) та інші.

Спираючись на дослідження Франка, Сумцова, Охримовича та інших у літературних казках прізвища персонажів поділяємо за семантичними ознаками на групи: особливості або деталі зовнішнього вигляду (Головатий, Чупрун); вияви поведінки (Лизунович); вдачі людини (Лихой); людські вади (Лінюх, Курило); вияв людських стосунків (Дружба); іменування, пов'язані з тваринним світом (Шуліка, Рябокобила); етнічна приналежність (Русин, Циганчук); специфічна ходьба (Кандиба); астрономічне, зодіакальне (Скорпіонович); топонімічні (Засульський, Загайний); риси характеру (Караконович); професійні прізвища (Ковалик, Кирка); людська їжа (Пампушка, Масненький); подібні до грибів (Печериця, Масляк); технічні деталі (Налюшня); специфічне говоріння (Шикалка); рослини (Часник, Дубровський); без постійного місця проживання (Літко); вид оселі (Гайдук); розумова діяльність (Нарада, Розумний); злочинні вчинки (Розбишацький); швидкість (Летючий).

Крім цього, зафіксовано в казках такі явища, як: андронім (Гершиха, Кравчиха, Зубиха, Лукіанова, Карлючківна); метронім (Танський); патронім (до них належать також апелятиви гетьманич, княжна, писаренко): Савчак, Романчук.

Вірування наших предків у те, що весь світ, небо, повітря й земля заповнені богами; що вся природа жива, переповнена дивами, знайшли свій відбиток у літературних казках через антропонімні назви містично-релігійних героїв. Умовно розділимо їх на три групи:

1) міфічні істоти складають боги: Зевес, Даная, Феб, Борей, Морфей, Тавр, Явропа, Сатурн, Сатурнович, Афіна, Юпітер, Марс, Еол, Берека, Тор, Аїд).

2) до містичних істот належать: Сонце (Дажбог), Місяць, сини промені, сонцевич, донька Зірниця, Іван Громовик, матір-сира-Земля (у казках вона прирівнюється до Бога), Гнів, Темнота, Сум, Сльоза, Журба та ін.

Реальні персонажі, що мають фантастичні риси та здібності, постають перед нами в образах: відьми, ворожки, відьмача, запорожця-характерника, чарівника Самоцвіта, баби-казки, діда-ворожбита, баби Яги, Морени.

Твори переповнені персонажами, що належать до домових (злидні, хлопець-веретено, хлопець-гребінь, дівчина-прядка), лісових (ліший, Лель, Лісовик, Мавка, Хо, дід-примара), водяних духів (русалка).

Ще один оригінальний персонаж в українських літературних казках ХІХ століття, який заслуговує на особливу увагу - це Змій (образ доброго змія-тотема з українського фольклору). Манжура використав новий підхід до опису цього персонажа. У казці «Іван Голик» він трьохголовий, а у «Трьомсині-богатирі» - одноголовий і за своєю суттю це змій-коханець (персонаж незвичний для світових казок).

3) лексика релігійного спрямування має два напрямки: рай та пекло. Серед жителів пекла переважає такий персонаж, як чорт. У деяких текстах цей номен письменники заміняли описовими конструкціями: той, що під кручею живе («Сіра кобила» Куліш), той - не при хаті згадуючи («Добрана пара» Пчілка), той сам, про котрого казки на вечорницях розказують («Без праці» Франко), «той, що болотом трясе» (Франко «Опозиція»). У гуцульських говірках «той» як евфемізм уживається замість слова «чорт». Літературні казки фіксують його з іменем (пан Юдун, чорт Юдик, Юда, чорт Трутик, Чорторий); вказуються за допомогою мовних засобів ієрархічні особливості та вікові: найстарший чорт, старі чорти, чортеня; зазначено недоліки навіть для чорта: чорт-гульвіса; наявні приклади на позначення різновидів чортів: привиди з рогами, куці, муштаті.

На протидію темним силам існують жителі раю. Найчастіше в казках ХІХ століття зверталися, або згадували Бога. Наприклад, у казці «Закоханий чорт» Стороженка розділено два слова Бог і Господь, а у «Від чого море солоне?» Федьковича один вислів - Господь Бог. У «Правдивій казці» Кернеренка Господь-бог пишеться через дефіс, хоча у «Свині» Франка вжито просто слово Господь. Він же у казці «Як русин товкся по тім світі» вживає форму пан біг. Виконують певну роль у текстах казок і божі помічники: ангел Божий, різдвяний ангел, ангел доброти; святі: святий Юрко, святий Петро, святий Миколай, архістратиг Михаїл, Микола-чудотворець, Єгорій-побідоносець, святий Маковей; Божа Мати; Хома.

Зафіксована в казкових текстах і антропонімна лексика мусульманського спрямування типу Магомет, аллах, є навіть вигадана свята - свята Гаргара («Лисиця-сповідниця» Франко).

Відображення українського календаря, попри значну кількість зібраного етнографічного матеріалу, його висвітлення з позицій сучасної теорії із урахуванням досягнень науки, залишається актуальною, але все ще мало розробленою ділянкою українознавчих досліджень. У літературних казках письменники використовували назви свят з різною метою. Якщо в одних творах ці назви вживалися просто до слова (Новий рік, Різдво Христове, десята масна, Юрія на великодніх святах, Теплий Олексій, троєцькії свята, Івана Купала, Петрівка), то в інших згадка свят є символічною. З ними поєднані події в казкових текстах. Так, у казках «Чортова корчма» О. Стороженка (Різдво), «Сльоза» М.Черемшини (Святий вечір), «Конотопська відьма» Квітка-Основ'яненка (великодні свята), «Трьомсин-богатир» Манжури (на Петра, на Іллі) назви свят несли в собі спасіння для головних героїв. А у творах «Три бажання» Білецького-Носенка (зелені святки), «Верба» Гнилосира (Свята Тройця), «Судильниці» Кобринської (на Юря, на Івана, перед матками (28 серпня і 21 вересня) перераховані свята є символами покарання за гординю, заздрість та знання з нечистою силою.

Найбільше зібрано згадок народних свят у творі Дніпрової Чайки «Зима й Весна або Снігова краля». Зацікавленість письменницею фольклором змогла поєднати давні уявлення українців та християнські вірування у поясненні дітям процесу приходу Весни. Послідовність свят - це послідовність подій у творі (Стрітення (15 лютого) з Касяном (29 лютого), Явдохи (14 березня), 40 святих (22 березня), Масниця). Народний календар у казках відбився не лише у назвах свят, але і в тому, що місяці стають персонажами казок (Січень Крижаний, Березень Тепловій, Червень Променистий, Вересень Ряснолистий).

Розділ ІІІ. «Народномовні тенденції в літературній казці» має два підрозділи, у яких висвітлюються синтаксичні особливості літературної казки. У підрозділі 3.1. «Повтор як стилетворчий засіб у літературній казці» зазначено, що усі компоненти змісту художнього тексту «задаються» письменникові життям, навколишнім середовищем. В українських народних казках науковці фіксують повторення звуків, слів або висловів для досягнення відповідного виражально-зображувального ефекту. За їх спостереженнями, повтор використовувався з метою утримання мовцем уваги слухача та власної нитки розповіді (Жук); як рамку, статичних і динамічних елементів картин, змальованих за допомогою високо естетичних зорових, звукових, психологічних образів, сповнених глибокого філософського змісту (Масальський); для надання колориту народної казки (Закревська).

У літературних казках ми виділяємо такі повтори на мовному рівні:

1) морфемні (ріс-ріс і виріс);

2) граматичні (іменникові: Ні теплого проміння, ні гарної квітки, ні веселої пташки, одно тобі - дощ, дощ, дощ, дрібний, густий, холодний (Дн. Чайка. КМ: 100); прикметникові: Бідна, бідна, бідна! - приговорює він. - На, моя маленька, на, на, на! (Фр. Опозиція: 396); дієслівні: Знаю, знаю усе (Кв.-Осн. КВ: 173); займенникові: Смільчака такого, такого красеня, такого розумниці, як цей хлопчик удався, пошукати по цілім широкім і великім світі (Вовчок. Кармелюк); прислівникові: Натомившись вже стояти, Галя сіла, та чобіт не зняла і заснула в чоботях, прибираючись на другий день рано-рано-рано-ранесенько йти далеко-далеко-далеченько гуляти (Вовчок. ДБІДСГ: 56)). Активно використовуються і повторювальні вигуки: 1) емоційні, що складаються з повторення голосного і наступного нескладового звуків: Ай, ай, ай! - скрикнув Вовк (Фр. ВЛІО: 78); 2) повторювальні вигуки, що виражають волевиявлення, спонукання до якоїсь дії: Ех, цить, старий, цить, ти перший туди ж, небораче! (Фр. ПК: 94); 3) звуконаслідувальні слова, які відтворюють звукові сигнали тварин чи інші звукові явища: Ме-ке-ке! (Дн. Чайка. КД: 252). Виступають у реченні переважно в ролі присудка. Виражають швидку, напружену дію, надаючи розповіді енергійного темпу: Голка все блись, блись (Укр. Лелія: 469), Лапою шкряб-шкряб, благаю, щоб вікно він отворив (Фр. ЛМ: 32).

3) синтаксичні: а) явище полісиндетону (і, й; ні…ні, ані...ані, але…але, чи то...чи) допомагає в казках уповільнювати розповідь, вказує на чергування дій, фактів, подій, послідовну їх зміну, несумісність тощо: Хто вони й якого роду, всю лиху свою природу, і каліцтво, і наругу, і по батькові їх тугу (Мнж. ТБ: 226), Ні теплого проміння, ні гарної квітки, ні веселої пташки, одно тобі - дощ, дощ, дощ, дрібний, густий, холодний (Дн. Чайка. КМ: 100), Їдуть так не день, не три дні вже у саквах самі злидні, ані хліба ні крихтини, ані солі порошини! (Мнж. ТБ: 185), Але… але… пане прокураторе, - пробулькотів він (Фр. ІОК: 169), Чи то я краду, грабую, чи вбиваю, чи мордую, чи святе беру на сміх? (Фр. ЛМ: 76); б) повтори часток ні, ані, не, які знаходяться в препозиції: Ні, ні, - каже козачка, - ні! (Вовчок. Невільничка: 108), та частка ось - в позиції: Силка ж з своїми ось-ось набігає, наглую смерть йому все обіцяє (Мнж. КПХЛ: 284).

У літературних казках успадковано з народних казок синтаксичний повтор: 1) у формі звертання в препозиції з окличною інтонацією: Царице, царице! Тобі щось дома годиться: а що - мені не казати, а тобі треба о колисочку дбати (Федьк. Глогорожечка: 158); 2) у формі звертання, підсиленого вигуком: а) у препозиції: Ой мамо-голубко, якби ви устали та дочку єдину тепер доглядали. Ой мамо-голубко, почуйте, як плачу, хоч голос подайте, хоч хай вас побачу!.. (Грінч. Сирітка: 168); б) у постпозиції: Гандзю, куку! Гандзю, куку! (Фр. Мавка: 256); 3) поширене звертання, виражене поєднанням іменника із займенником: Степи мої, степи мої! (Н.-Л. Запорожці: 54).

4) композиційні повтори проявляються в казкових текстах у формі анафори: Хай їй цур, такій облозі! Хай їй цур, самій тій славі! Хай їй цур, тій перемозі!.. (Укр. ДК: 313); епіфори: Ой я собі садівник, садівник, в моїм саду лабазник, лабазник, між лабазом стежка бита; чи то хлопець, чи то дід моїм садом вільно йдіть, - від дівчат жадаю мита (Фр. КБ: 510); анепіфори: Засідка, засідка! - пішов голос поміж звірами. - Обережно, бо засідка (Фр. КІВ: 47); риторичного питання: Смерть! Смерть! А що таке смерть? А де вона, та смерть? (Дн. Чайка. Буряк: 150); синонімічних повторів: Ну ж, кажи, ну ж, кажи, говори! (Дн. Чайка. ПК: 219) тощо.

Для народних казок характерними є повтори речень 3, 7 і 12 разів. У текстах авторських казок зафіксовані подібні повтори речень лише по 3 рази. Це елемент традиційної числової символіки як відголоску міфологічних уявлень про число як магічну величину, здатну впливати на здоров'я і життя людини або істоти: Кабане, Кабане, куди йдеш? (3 рази) (Фр. ЛІД: 24, 25). Крім цього, письменники ввели повтори речень у казках 2, 4, 5 та 6 разів. Цей прийом переважно допомагав їм підкреслити початок нового епізоду: Скоро казка кажеться, та не скоро діло робиться (2 рази) (Уст.-Г. БК: 342, 347). Серед цих речень спостерігаємо й такі, які повторюються парами: один вислів починає якусь дію, а інший завершує: Як схочеш їсти, то зараз їй скажеш: торбо, торбо, поставляйсь! А як наїсись, то скажеш: торбо, торбо, укладайсь! (Костом. Торба: 170).

У підрозділі 3.2. «Порівняння в літературній казці» описано порівняння та порівняльні звороти. Аналізуючи казкові тексти помічено, що при описі жінок різних вікових категорій письменники використовували порівняння, пов'язані з описом частин тіла відповідно до авторської інтерпретації. Порівняльні конструкції щодо маленької дівчинки передають її: зовнішній вигляд (волосся, мов лен; очі, як зорі ясні); зріст (маленька, як вузлик; маненька, немов пташка); душевний стан (ввіп'ється, як п'явочка; обів'ється, наче хмелинонька, ручечками); фізичний стан: (дівчинка, мов мрець; впала, як та підкошена билиночка).