Мова української літературної казки ХІХ століття

При описі дівчини автори звертали увагу на брови (як веселки), губи (мов червона вишня); зуби (як білі голуб'ята на сонці під синім небом) та коса (як шовкова). Проте серед цих портретних елементів особливою активністю відзначаються очі (неначе два діаманти, закутані в тонісіньку мушлинову тканину; немов би ясні зорі; як зорі серед темної ночі. Дівочу красу автори казок змальовують за допомогою синонімічних прикметників (незрівнянна, як сріблистий місяць, як море широке, як високе небо; красна, як сонечко; гожа, як квіточка у пишному саду; гарна, як картина, як русалочка). Такі порівняння віддзеркалюють суто індивідуальний авторський підхід у змалюванні портретних рис діючих персонажів. Дівоча хода порівнювалася з повадками тварин (збігла, мов серна; звернулася, мов кошеня), птахів (ідуть, мов лебідоньки пливуть; наче пава, виступає), природними явищами (стояла, мов сонце над білими хмарами; легка, як туман).

При порівняльному описі жінок у казкових текстах теж привертається увага до їх портретної характеристики. Здебільшого це описи обличчя (лице, як у волошки, брова чорна, як вуголь, рівна, як пузликом вивів; очі, наче в хижої, голодної вовчиці). Порівняльні конструкції в контексті можуть створювати як статурно-кольористичні особливості, так і портретні деталі (з довгелецьким носом, як у чаплі). Психологічний портрет жінок у літературних казках поданий через порівняльні конструкції, що підкреслюють: злість (зашипіла, як гадина люта); розпач (біга, мов безумна, і наче по покійнику голосить); плач (сльозами змочила, мов дрібним дощем); радість (ісхопилась, мов у танці); доброту (прийняла, як рідну дитину); сумирність (зм'якла, як віск від вогню); сором'язливість (зачервонілась, як яблуко червонобоке); швидкість (вискочила, мов білиця); сподівання (ждала, як билина росиці з неба); хворобу (стогне, мов ось-ось чортяка-зух зараз випре з неї дух); смирення (дожидалася ночі, мов своєї смерті); войовничість (розворушила дух, мов пружиной).

Зовнішній вигляд бабусі в різних творах письменників характеризується власне авторським сприйняттям (жінка зсохла, як тріска; руки, мов та грязь; очиці, мов сметаною заліплені; личком біленька, як чумацька сорочка).

На порівняльну характеристику маленьких хлопчиків маємо лише декілька прикладів (кувака, мов жаліється без неньки; виріс, як гриб; росте, як вода, як зелена лобода в полі).

У зовнішньому вигляді парубка автори прагнули виділити: волосся (волосся, мов льон); тулуб (тулубець, мов неначе горобець); спину (спина, неначе дубова). Статечність і вроду парубків у казкових текстах порівнювали переважно з красою рослинного світу (стояв, як той явір високий; зарум'янився, мов польовий мак), але іноді можуть нести навантаження з протилежним значенням - душевний неспокій та смерть (стояв, наче квітка в'яла; упав, неначе дуб підтятий). Казкарі в порівняльному описі парубків використовували міфологічні елементи (шкандибає, як мара), природні явища (упав, як місяць ясний; впав як сонце ясне), а також намагалися зобразити у вигляді міфічного персонажа (кости, м'язи, груди, як у Геркулеса). Не оминали казкарі у текстах і порівнянь фольклорного типу: Ой, не вихор то кружає, не орду козак туряє, і не сокіл чаплі кібче, не орел у небі клекче, то Трьомсин отак полює та над нечистю лютує, що завів було Зміяка в його державі (Мнж. ТБ: 201).

В описі чоловіків, на відміну від парубків, більше порівняльних конструкцій щодо частин тіла (голова, як баняк; лице, як раннє сонце; лице, як підошва; лице, як у малого хлопця; волосся, як ліс; чоло, як у бика; очі чорні, мов вуглі два). Загальний опис чоловіків підкреслює їх зовнішній вигляд, у яких використовуються: 1) сталі казкові порівняння (краса, що не можна словом розказати, ані пером описати); 2) загальновживані (гарний, як сонце; стояв, як струна); 3) з послідовним нанизуванням порівняльних конструкцій: брудний, як дідько, і обдертий, як жебрак; бідний, мов заклятий, мов негідний, мов приблуда, мов знайдух; 4) порівняння з відомими історичними особами (високий, як Палій, гарний, як Мазепа, сміливий, як Богдан Хмельницький). При описі життєвих ситуацій, які впливають на поведінку й душевний та фізичний стан персонажа, переважно вони несуть в собі негатив (покуту відбував, мов скительник у затворі; біжить, мов на пожар;хитається, мов п'яний; здихнув, мов ковальський міх; розіспався, мов неначе лежебока у перинах; наївний і довірливий, як дитина) тощо. Але маємо в цій групі і порівняння з позитивним змістом (добрий, як кавалок хліба; вклонилась, як рідному батькові; несли на руках, мов дітського батька; ходить, мов вартовий).

Негативні риси чоловічого характеру письменники передавали в літературних казках, порівнюючи їх з рисами представників тваринного світу (злий, як син гадючий; злий, як два вовки голодні; забурчав, мов злий кабан; глита, як той пуцьвірінок; глита, мов попів мурло; полохається, мов заєць; скиглить, мов кривий цуцик; заходивсь, мов павич).

Зовнішність діда в українських літературних казках переважно підкреслює сивина, як символ мудрості й життєвого досвіду (білий, як молоко; старець з білою, як сніг бородою; борода біла, як молоко) та дідівської сили (…а дід і почне кришить татар, як локшину: так голови і валяться, як груші увосени (Сторож. ЗЧ: 69). І лише декілька прикладів на опис, у якому висміюються людські вади (обдувся, як барило; крутивсь, як дзига).

У літературних казках наявні й інші порівняльні конструкції, що описують або характеризують дітей, наслідуючи порівняльні звороти народної казки чи різножанрових інших фольклорних джерел (вродилися, як дев'ять соколів; діточки, як квіточки). Аналогічні тенденції спостерігаємо й у портретній характеристиці старих людей (звикли, наче до рідної неньки; сиділи обидва хричі, мов у дуплі нудні сичі); простих людей (люди, мов діти; люди мучились, як в пеклі); панів (пани та пані лежать, як снопи; пан, як чашечка в меду; пан втішався, як у раю); воїнів (військо, як сіра комашня; лицарі здавались, як миші проти кота; заплакали запорожці, як малі діти; козаки спадають, як порох).

У порівняльних конструкціях, що описують казкових персонажів переважають сполучники як та мов. Вони допомагають передавати значення тотожності, уподібнення, відповідності дій, станів, ознак, предметів, явищ. Поодинокими є вживання в літературних казках сполучників немов, наче; ніби, неначе окремо як складові порівняльних конструкцій не зафіксовані в казкових текстах, але вжиті при поєднанні з іншими сполучниками в реченнях (ніби…як, неначе…мов, мов…неначе, мов…наче).

Майже не існує літературних казок без опису природи. Письменники за допомогою порівнянь допомагають нам зануритись у чарівний світ. З одного боку, у науковців (Кровицька, Желєзняк, Карпенко, Лучик, Поляруш, Стрижак, Шульгач) викликають інтерес номінації гідронімів (Дніпро, Дін, Прут, Сула, Дністер (Дністр), Дунай, Буг (Біг), Черемош, Десна, Сасиця, Харків, Донець, Вижниця, Тігріс), а з другого - специфіка їх порівняльних характеристик. На особливу увагу заслуговують порівняльні конструкції, які описують природну стихію води в будь-яких проявах.

Звичайно ж, що будь-яка казка не обійдеться без якихось вигаданих або містичних явищ або елементів. У літературних казках використано дві такі назви річок: Лета - міфічна річка забуття в царстві тіней бога підземного царства Аїда («Закоханий чорт» Стороженко) та річка Бруднівка («Сміховинки» Воробкевич), яка, судячи зі змісту казки, є вигаданою автором. Хоча у Словнику мікрогідронімів України на Волині фіксується болото під назвою Брудниця. Крім цього, зафіксовано порівняльну конструкцію «ріки в аду» (як величезні чорні гадюки).

У текстах казок зафіксовано авторські лімноніми (Ериданський став (Думитрашко), панський ставок та громадський ставок (Маковей). Згадуються також затоки та озера Мжі, пороги: Кодацький, Звонецький, Сурський, Лохманський, дніпрові пороги, Широкий Лиман. Не залишилися без уваги письменників (Гнилосира, Дніпрової Чайки, Нечуя-Левицького, Стороженка, Устенка-Гармаша, Федьковича, Франка) та науковців (Є. М. Степанова, Г. А. Таранюка) і моря.

Літературні казки насичені порівняльними конструкціями зі сполучниками як, мов та неначе, що описують різноманітні водні елементи. Вони допомагають передавати значення тотожності, уподібнення, відповідності дій, станів, ознак, предметів, явищ. Наприклад: дощову воду (дощ, як з відра, крапельки, як робаки), росу (роса, мов бісер); воду з криниці (водиця, як веселка), ключову воду (булькотить, немов сміється та красуня молода), море (море, як дитя дрімає).

Автори порівнюють воду зі склом, дзеркалом, сльозою, птицею. Привертають увагу й елементи цього природного явища, зумовленого певними діями водяної стихії (білий гребінь, неначе біла грива величезного коня; біла піна, неначе хмара).

Серед письменників досить часто звертаються до порівняльного опису «хмар» Нечуй-Левицький, Мирний, Грінченко. Завдяки їхній літературній майстерності, вони постають перед нами у вигляді перин, лебедів, перлин тощо. Не обійшло уваги казкарів і ясне «сонце», яке з давніх-давен вважалося на території України тотемом. Саме тому «сонце» постає перед нами як господар небес, який може дозволити собі бути заспаним (ходити заспаному, мов на похмілля парубок; очі злипаються, наче хто віка медом намазав).

Серед явищ природи майстри слова у порівняльному аспекті звертали увагу на вислови, які характеризують небо (небо почорніло, мов хто вивернув чорнило та по небові розлив чи то сажі напустив), туман (з туманом, наче з братом), повітря (повіяло в повітрі, мов запах трупів), вогонь, який у народному віруванні уособлює життя, радощі буття (огонь погасає, наче сам почина дрімати), або образ страшної, непереборної сили (бухнуло огнем, як би в пащі розжертого звіря), сутінки, пітьма, темрява (темрява розперлася, мов пані; сумрак, гейби ріка; у чорній пітьмі, як чорнило), проміння, лучі (лучі, як діамант; проміння, мов руки), вітер (вітер, як скажений, мов собака виє під вікном), сніг (сніг, як весняна рожа), мороз (мороз потис, аж зорі скачуть), блискавки (блискавки, мов огняні гадюки), звізду (звізда, як дівчина), місяць (місяць поблід, як винуватий).

Крім зазначених вище явищ, у текстах порівняльних конструкцій, наявні й такі, що характеризують «пору року» (весна, мов дівчина у вінку), частини доби (вечір спускався, як сивим сукном; ніч, мов сажа чорна; видно, як у днину).

Маємо також можливість простежити порівняльні конструкції, які характеризують предмети природи: каміння (каміння, гостре, як дзвіниці, високе, неначе стовпи), скеля (скеля стриміла, як стіна), земля (земля, як наречена в радісних сльозах), котловина (кітловина стогнала, кричала, гриміла та палала, мов одно пекло), дорога (заклята дорога, наче пасмо проклять), степ (степом, як морем), гори, кручі (гори крутії, наче стіни голі; кручі, сяють, як діамант, мечуться хвилею, ніби з пловців кепкуючи).

З давніх-давен образи звірів, птахів, плазунів, комах, земноводних, риб, фантастичних істот відіграють важливу роль у культурному світогляді українського народу. Серед лісових мешканців найбільше приділялася увага Лису (Лисиці), як показали дослідження, це самий популярний персонаж у літературних казках. Між Манжурою та Франком відбувалися свого роду письменницькі змагання щодо опису цього героя у творах на один сюжет. Франко у казці «Лис Микита» головного персонажа бачить таким: лис іде, як мокра курка; потюпав Лис, як ягнятко; впав, мов здохлий, простяг лапки; Микита, мов кліщами горло тис; став, як монах; прибіг, мов від біса. Манжура в «Казці про хитрого Лисовина» створює за допомогою порівнянь такий образ лиса: сльози ринуть, мов з покаянної справді печали; погляд кинув, мов пан який; позви нависли мов хмара; влізло, мов просові в ступі; поглядає, мов він царенко.

Казкарі в текстах порівняльно описували частіше людей, ніж тварин. Хоча маємо поодинокі приклади на вовка (вовк, мов свічка, згас; вовки, мов свати, сиділи), ведмедя (прийшов Бурмило, мов розбійник; повний був, мов бочка), зайця (рушив, як вітер; зайчата, мов дівчата), мавпу (ніби лікарка, ніби знахорка, ворожка, вродлива, як сова), лева (стояв, мов лобом об стіну стукнувся; леви біжать, як коти собі вурчать), коня (кінь білий, як сніг; карий, як ворон; коні літали, як той степовий вітер; кінь катав, неначе стріла; четверня йшла, мов степовий вітер), собаку (пес, як куля; Бурко, мов вихор, полетів), кота (мов стріла, скочив; Мурлика з уст ні пари, мов осліп уже й оглух), мишей (наче вівці, сунуть миші; мишки цвіркотять, мов горобчики невинні), барана (Яць скакав, мов дитя новохрещене; барани повні, як стручки), осла (голова, як цеберко), вола (голова як діжа, очі - добра диня, а роги, як коли) та ін.

Комах описували в казках лише Франко, Грінченко, Дніпрова Чайка, Манжура, Леся Українка (комарі, мов та хмара; комар, мов чабан в дуду реве; Яцько Пустослівник, опустив крила, мов опарений півник, скрутивсь, як піскір посолений, втік, мов шалений).

Пташиний світ представлений у текстах доволі широко, але порівняльні конструкції майже відсутні (голуб'ята гладкі, як подушечки; орленя, наче в кучі гусеня; крука шанували, як батька старого; птахи білі, як сніг; [півень], мов той турок, мов той бусурманець; качок дзьоби та лапи, жовті, як янтар, а в гусей червоні, як коралі; голос [півня], як сметана).

Рослинний світ України, насичений розмаїттям, неодноразово був предметом та об'єктом вивчення у етнографічних, мовних, літературних та іншого напрямку наукових працях. Про рослинних духів писала Леся Українка у казці «Лелія». Вона вводить таких персонажів, як ельфи і їх квіткову королеву Лелію.

Автори намагалися за допомогою прикметників передати: 1) усю кольорову палітру української флори: блакитний дзвіночок, біленька конвалія, оксамитовий чорнобривець, рожева строкоть, синенький барвінок (Грінченко), рожевий мак (Леся Українка); 2) вікові особливості рослин: стара ялиця, молода ялиця (Воробкевич), старий реп'ях, маленька рожа (Грінченко), молоді буряки (Дніпрова Чайка). Зокрема, зафіксовано назви казкових персонажів рослинного походження, де ця категорія підкреслюється способами словотвору («ріпка» - ріпа + -к(а) (Франко «Ріпка») та квітка «не забудь мене» (Комаров М. Не забудь мене) «незабудька» походить від дієслова наказового способу з часткою не «не забудь» + суфікс -к(а)); приналежністю до місця: водяна маківка, (Дніпрова Чайка. Казка про Сонце та його сина); природними вадами: сліпа керниця (Дніпрова Чайка. Буряк).

Рослинний світ створює атмосферу чарів навколишнього середовища. У літературних казках переважає опис дерев таких, як «ялина, сосна» (яличка дрижить, як собака на морозі; яличка, хороша, як панночка; яличка виглядає, як лялечка, як пава; струнка, як міська панна; хвоя, як смарагд; пагонки, як свічечки; сосонка сяє, як зоря в небі).

Письменники звертали увагу й на інші дерева, але не обходило їх зацікавленості й частини дерев (віти, мов зелені коси; дерево переплелось вітами, як те волосся; орішник, глод, шипшина стоять, як добра огорожа; яблунька, як лялечка; кора відпадає, як тіло умерлого).

У текстах наявні традиційні порівняння загальних назв рослин: Садок цвів, як рай (Н.-Л. ДБ: 304), Весь сад блищав, як сонце (Н.-Л. Запорожці: 29), В сні і на яві вона прислухалася до неї зимовими вечорами, коли ревла буря і ліс стогнав, як тисячі ранених на побоєвищу (Фр. Мавка: 254).

Порівняльний опис рослинного світу фіксує інтерес письменників до квітів (синю, як хмаринка, квітку; блаватки та цвітки куколю блискають, мов сині та рожеві зірки серед ліса золотистих стебел), культурних рослин (зійшло жито, як та кожушина; пшениця стояла, як море), диких рослин (мох, як павутина; трава, як шовк).

ВИСНОВКИ

У проведеному дослідженні визначено такі особливості мови літературної казки ХІХ століття:

1. Казкові елементи, започатковані в літописній літературі Київської Русі, творчо удосконалились майстрами слова наступних епох - І. Вишенським, І. Галятовським, Ф. Прокоповичем та ін. Першими збирачами народних казок можна вважати М. Цертелєва, М. Максимовича, І. Срезневського, М. Костомарова та ін. Наукову цінність мають праці та публікації І. Рудченка, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, О. Бодянського, Я. Головацького, І. Манжури, М. Драгоманова, Б. Грінченка.

2. Українська літературна казка, на відміну від народної має авторство, поєднує в собі елементи навколишньої дійсності, вигадки та фантастики, а також передбачає експериментування з жанровими поєднаннями, сюжетною лінією, оригінальністю образів, добором мовних особливостей, хоча може створюватися за законами народної казки.

3. Мову народних казок почали вивчати дослідники у ХІХ столітті (Є. Сабов, В. Гнатюк), ХХ столітті (О. Бріцина, Ф. Ващук, Н. Дніпровська, С. Лавриненко, К. Луганська). Мову літературної казки ХІХ століття досліджували (Б. Деркач, Я. Закревська, А. Поповський). Не залишається поза увагою вчених аналіз творчої манери письма майстрів художнього слова. Значний внесок в літературне опрацювання народних казок зробив І. Франко, в доробку якого близько 50 казок.

4. Якщо у народних казках науковці простежували діалектні особливості, стилістичну роль тропів, синтаксичні особливості побудови казкових текстів тощо, то у літературних казках ХІХ століття переважно звертали увагу на індивідуальний мовний стиль письменників або на специфічні елементи у мові персонажів казкових творів.

5. Письменники-казкарі брали активну участь у розробці правописної системи української літературної мови, готували матеріал для викладання у школах, працювали над укладанням словників тощо.

6. Автори творів активно використовували діалектні елементи: фонетичні, лексичні, словотворчі, морфологічні, які стали складовим компонентом у формуванні мовної організації української літературної казки ХІХ століття.

7. Кожний письменник у мові своїх творів відображав переважно ті говіркові риси, серед яких він жив. В українських літературних казках ХІХ століття збереглися діалектні елементи, в яких спостерігаємо неусталеність тогочасних літературних норм, властивих системі вокалізму [і], [о], [е]; консонантизму - [в], [г]. Процеси заміни голосним [и] інших звуків зафіксовано лише в текстах південно-західного наріччя, а у південно-східному - найменше приголосних беруть участь у взаємозаміні. Структурні рівні мови тісно пов'язані між собою, тому діалектні явища в одному структурному рівні нерідко зумовлюють діалектні відмінності в іншому.

8. Серед діалектної лексики казок переважають елементи південно-західного наріччя. Вони використані письменниками зі стилістичною метою - для відтворення місцевого колориту, відтворення етнографічних реалій, створення або посилення комічного ефекту, для індивідуалізації мови персонажів. У Короткому словнику діалектизмів, що подається у додатку, зафіксовано 292 лексичні одиниці, з них 200 не зареєстровані в СУМ.

9. Особливостей діалектного словотвору в текстах українських літературних казок ХІХ століття виявлено значно менше. Це пов'язано, можливо, із редакторською правкою при перевиданні творів, але й та кількість прикладів підтверджує факт їх існування та використання. Перевага у діалектному словотворі надавалася письменниками-казкарями префіксальному (о- (обі-, об-), рос-, рас-, по- (пі-), в-, с-, за-) та суфіксальному (-ова-, -юва-, -ну-, -щик, -чик) способам творення. Проте наявні також і авторські словотвори типу нічвиди, знайдух (І. Франко), зробок (В. Шашкевич).

10. Морфологічні особливості в текстах казок дали можливість з'ясувати, що активну участь серед діалектологічних змін мають іменники, прикметники, займенники, дієслова, прислівники та службові частини мови: прийменники й сполучники.

11. Фразеологічні одиниці переважно є загальнонародними. У літературній казці вони використовуються для створення певних образів, характеристик, надаючи їм стилістичного забарвлення, оновленого звучання, частково або повністю змінюючи їхнє значення. Основна маса стійких зворотів фразеологічної системи групується навколо слів, які належать до найуживаніших шарів лексичного фонду. Серед них:

а) Група іменникових ФО, окрім загальновживаних фразеологізмів в літературній казці ХІХ століття, зафіксовані й такі, які залишилися поза реєстром у лексикографічних та наукових праць: догори головою підти, спасти з тіла, забродитися по самі коліна, пускати гулять руку, пустити на вільну ногу, як не лопнути з серця, дряпнула по серці фальшивість, лизнути гарячої сковороди язиком, хоробрий на язик, сікти (рубати) язиком, аж очі заступило, статися на млі ока, занести на млі ока, свиснути поза уха, залити вуха злотом, подрати уші, сверлути уші, вдути в уха, аж чуби милом стали, батьків з того світу вивертати, згинути з світу.

б) У групі дієслівних ФО, також виявлено низку своєрідних мовних одиниць, які ще не зафіксовані в сучасних словниках: рак клешнею задавить, ставати окунем, верстати доріженьку, аж раки учхли, мало аж навприсядки від гробу не пішов, йти к дідам, одправити к батькам на вечерю, попідставляти окуляри, пожерти з кашею, понести гилі, давати офіціровщину, дати феферу, дати доброго шквару, дати гостинця, дати доброго дерпана, відійшла пам'ять, приймати опрощення, сидіти на бурку, вчинити полекшу, настановити дядьком.

12. Фразеологічні порівняння демонструють підхід оповідача до певних ситуацій та становищ. У літературних казках вони переважно несуть опис душевного та фізичного стану чи портретної характеристики людини. Можуть заміняти у реченнях дієслова та прислівники. Крім цього, маємо декілька прикладів, що мають етнічні складові (як циганка, мов турецький той святий) та фольклорні традиційні типу: а) про людську красу: як (наче) пава, не можна словом розказати, ані пером описати; б) про відчуття захисту: як у Христа за пазухою.

13. Образ людини в мові української літературної казки є центральним. Характеризується за ознаками статі, родинною приналежністю, соціальним становищем, родом діяльності.

14. Антропоніміка є яскравим лексичним компонентом художнього твору, створює національно-мовну картину його світу. Письменники в казках використовували переважно популярні чоловічі імена для ХІХ століття, а суто казкових іменних новотворів дуже мало. Можливо, це через прагнення письменниками наблизити тексти до реальних описів життя. В українських казках переважають чоловічі персонажі, тоді як у Європі, зазначено у наукових працях, відбувається домінування жіночих персонажів. Крім цього, номен виступає додатковим художнім засобом характеристики.

15. За семантичними ознаками антропоніми персонажів української літературної казки включають у себе такі характеристики: 1) особливості або деталі зовнішнього вигляду; 2) вияви поведінки; 3) вдачі людини; 4) людські вади; 5) вияв людських стосунків; 6) іменування, пов'язані з тваринним світом; 7) етнічна приналежність; 8) специфічна ходьба; 9) астрономічне, зодіакальне; 10) топонімічні; 11) риси характеру; 12) професійні прізвища; 13) їжа; 14) подібність до грибів; 15) технічні деталі; 16) специфічне говоріння; 17) рослини; 18) без постійного місця проживання; 19) вид оселі; 20) розумова діяльність; 21) злочинні вчинки; 22) швидкість.

16. Календарна лексика літературної казки, синтезує в собі елементи християнського та народного уявлення і завдяки авторському баченню передає нащадкам народні знання про природу.

17. В українській літературній казці ХІХ століття письменники активно використовують такі види повтору на мовному рівні, як: морфемні, граматичні (іменникові, прикметникові, дієслівні, займенникові, прислівникові), синтаксичні та композиційні.

18. Більшість повторів у казкових творах використано письменниками з метою відтворити душевний стан, портретну характеристику персонажа; вказати на миттєвість або тривалість дії тощо. Крім цього, маємо повтори синтаксичних структур, які допомагають читачеві помітити початок та кінець певної частини тексту.

19. Для портретної характеристики героїв широко використовуються в літературній казці порівняльні конструкції, які властиві й українській народній казці, як-от: опис обличчя у дівчини - як калина, як слонова кість; жінки - як у волошки, бабусі - як чумацька сорочка. У чоловічої статі ми помічаємо трохи інший підхід: у парубка обличчя як у салогуба, а у чоловіка - як раннє сонце, як у малого хлопця, як підошва. Вікові зміни у чоловіків у казках досягаються за допомогою порівняльного опису волосся: у парубка - як льон, у чоловіка - як ліс, у дідуся - як молоко.

20. Найбільше письменники порівнювали красу в описах дівчат. Вони як сріблистий місяць, як море широке, як високе небо, як сонечко, як русалочка, як квіточка у пишному саду, як троянда. Хлопця ж порівнюють з сонцем, Мазепою, Палієм, Богданом Хмельницьким. Щодо легкості дівчат в українських літературних казках порівнюють з туманом або повітрям, а чоловіків - з вітром або пір'ям.

21. Використання гідронімічних назв у казкових творах переважно вказує на місце проживання та діяльності персонажа. Іноді вода у різних проявах носить символічний характер. Це переважно міфічні водойми та авторського утворення.

22. Тваринний світ української літературної казки ХІХ ст. є доволі широким. Він представлений як світськими, так і домашніми особами. Більшість із них мають кличку або прикладкові пояснення. Важливо зазначити, що не всім тваринам письменники надавали порівняльну характеристику, незалежно від того головний чи другорядний персонаж. Таку вибірковість можна пояснити лише авторським підходом до викладання думки.

23. Порівняння, як стверджують дослідники, сприяють чіткішій характеристиці персонажів [Тарасенко, 1959: 71]; вони викликають не тільки зорові, а й різні чуттєві враження - і слухові, і дотикові, і смакові [Комендант, 1972 3: 31]; у порівняннях визначаються якості явищ природи, ознаки величини, міри, ваги, форм предметів. Матеріал для зіставлення в порівняннях береться передусім зі світу природи - рослин, тварин, природних явищ, чимало - з речей побуту, рідше - зі сфери людських дій і вчинків [Пазяк, 1974: 160] тощо.

24. Майстри художнього слова заклали не тільки міцний фундамент для розвитку жанрових особливостей літературної казки ХІХ ст., успадковуючи творчі здобутки народної казки й своїх попередників, а й удосконалювали мовно-літературну норму, добираючи з живого народного мовлення різних говіркових масивів України широковживані відшліфовані й колоритні мовні одиниці для своїх творів. Літературна казка була й лишається важливим чинником у вихованні підростаючого покоління, збагачення словникового складу й високохудожнього потенціалу стилістичних можливостей української мови.

Размещено на Allbest.ru