Іван Франко. Спроба синтезу

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІВАН ФРАНКО. СПРОБА СИНТЕЗУ

Григорій Вервес

Перші виступи Івана Франка з питань польської літератури з'явились на початку 80х років (18811882 pp. в журналі «Світ» він висловлює ряд цікавих суджень про М. Конопницьку і Г. Сенкевича, у 1885--1887 pp. були опубліковані його статті українською і польською мовами -- «Адам Міцкевич в українській літературі», «Йосиф-Богдан Залєський», «Поезія Яна Каспровича», «Польський селянин в освітленні польської літератури» і т. д. На той час він був уже загальновідомим у польських громадських і літературних колах як один з редакторів польської робітничої газети «Праца» (1878-- 1881); як автор брошури «Що таке соціалізм» (1878), яка до виходу відомої праці ДікштейнаМлота була найкращою публікацією польською мовою, що популяризувала економічне вчення Маркса як співавтор (разом з Б. Червенським і Б. Спаустою) «Програми польських і українських соціалістів Східної Галичини» (1880); зрештою, як «проскрібований», небезпечний соціаліст, що мав тісні контакти з російською і польською революційною еміграцією («Вперед», «Рувносць», «Пшедсьвіт», група Плеханова «Визволення праці»). А головне -- був відомий численними оповіданнями з життя трудящих, бориславським циклом творів, революційною лірикою.

Праці Франка з польської літератури, а також його публіцистичні статті, присвячені польському питанню, утверджували революційно-демократичні ідеали й були спрямовані проти слов'янофільських і ліберально-буржуазних гасел «примирення з поляками».

Річ у тому, що з кінця 70х і початку 80х років під загрозою революційного пролетарського руху навіть серед ретроградних кіл лунають заклики «до згоди з поляками». Тепер про небезпеку «польської інтриги» мовчали «Русский вестник» і «Московские ведомости» Каткова. Польські реакціонери, налякані революційним рухом, домовляються з тим же Катковим про спільну боротьбу із «спільними ворогами». У відомому листі до редактора «Московских ведомостей» син Велепольського писав: «Революційна справа в польському суспільстві ніколи не набрала б таких великих розмірів, якби вона не розраховувала на подібний революційний рух всередині Росії. Революціонери всюди однакові: червоні з поляків тримались заодно з червоними з росіян» .

Порозуміння українських і польських консервативних кіл проявилось, зокрема, в спробах переоцінки найважливіших фактів історії, що незабаром передається й літературі. Незалежно один від одного, але майже водночас національновизвольну боротьбу українського народу намагаються ревізувати П. Куліш у своїй «Мальованій гайдамаччині», «Хуторній поезії» (1881), «Крашанці» (1882) і Г. Сенкевич у романі «Вогнем і мечем» (1882).

Однак за сприянням кіл, що групувалися навколо таких видань, як «Русская мысль», «Вестник Европы», «Зоря», «Киевская старина», «Западнорусец» тощо, робота, розпочата «Отечественными записками», а на Україні -- журналом «Світ» над популяризацією польської літератури, не була припинена. Твори Б. Пруса, Г. Сенкевича, Е. Ожешко, Т. Єжа, Ю. Крашевського, а також А. Міцкевича, Ю. Словацького, М. Конопницької друкуються майже в усіх російських і українських журналах, виходять окремими виданнями.

Ліберальна критика наполегливо домагається встановлення контактів з польськими позитивістами. Група позитивістів, -- висловлював загальну думку ліберальної преси Р. Сементковський,-- «зовсім не є представницею радикальних начал, як її люблять виставляти поляки, що дотримуються строго консервативних переконань, а, навпаки, щиро визнає існуючий порядок речей, вимагаючи поступового розвитку економічних, соціальних і політичних умов» . В іншому місці він писав, що в позитивізмі «полягає посереднє визнання благотворності того шляху, на який стала Польща завдяки останнім реформам російського уряду» . Ось чому не дивно, що ця преса наполегливо підфарбовувала великих польських реалістів у позитивістський колір. У цьому плані дуже характерні виступи критиків журналу «Западнорусец» і газети «Киевлянин». Даючи критичний розбір творів Сенкевича, редакція «Западнорусца» підкреслювала, що «соціалістичні маячіння не могли мати тут місця» , що для творів польського реаліста характерне лояльне ставлення до існуючого устрою. Особливо популярним було тут звертання до таких творів Ожешко, як «Примари», стаття «Патріотизм і космополітизм» тощо. Критик висловлював бажання, щоб письменниця не лише торкалася справ інтелігенції, а й розкрила «найнебезпечніше джерело» загрози для суспільного спокою, що «знаходиться в середовищі бідного робітничого класу міського народонаселення, який, не знаходячи місця за столом природи, починає, зрештою, ненавидіти старі і вільні державні конституції і прагне універсальної організації, яка дала б змогу восторжествувати праці над капіталом» .

Численні статті Франка, що друкувалися в українській і польській пресі («Громадський друг», «Праца», «Світ», «Діло», «Пшегльонд тигодньови», «Правда», «Глос», «Пшегльонд сполечни» і особливо «Кур'єр львовскі», а серед них і такі, як «Католицький панславізм» (1882), «Воскресіння чи погребіння?» (1884), «Наш погляд на польське питання» (1883), «Успіхи панславізму» (1887), були теоретичним обґрунтуванням проблем українськопольського громадського порозуміння. В них письменник, всупереч консерваторам і лібералам, царизмові і слов'янофілам, висував ідеї вільної, демократичної Польщі в своїх природних етнографічних межах, зв'язаної дружбою з іншими своїми сусідами , -- за цю Польщу Франко боровся як учасник не лише робітничого, а й польського селянського руху. Загальнослов'янське значення цих праць Франка безперечне.

Літературно-критичні праці Франка можуть дати чітке уявлення про його розуміння польського літературного процесу, починаючи від найдавніших часів і аж до 18901900х pp. При порівнянні як загальних його характеристик цілих літературних епох, так і оцінки поодиноких видатних постатей з характеристиками й оцінками тогочасної польської позитивістичної критики впадає в око підпорядкування літературних фактів минулого і сучасного завданням боротьби за реалізм і народність сучасної літератури, за її активне втручання в соціальні, політичні й національні суперечності доби. Можна без перебільшення сказати, що Франко був серед тих перших, хто давав оцінку польському літературному процесу, керуючись принципами естетики революційної демократії, окремими принципами марксистської естетики. Ось чому в польській критиці для нього важко знайти паралель серед маститих літературознавців, таких, як П. Хмельовський і О. Брюкнер (до речі, вони завжди визнавали велику ерудицію Франка і глибину його аналізу літературних явищ минулого).

Більш споріднений Франко з революційно настроєними літераторами -- на жаль, мало дослідженими і вивченими, -- що групувалися в 80х роках навколо «Пшегльонду тигодньовего», «Глосу» і «Пшегльонду сполечнего» Вислоуха; деякі з них зазнали впливу марксизму, виступали в еміграційній соціалістичній пресі. Це Б. Бялоблоцький, Е. Пшевуський, В. Пекарський, Л. Кшивицький, М. Богуш, С. Крусінський та ін. . Франка зближує з ними порушення в зв'язку з розглядуваними літературними явищами пекучих проблем життя, хоч український критик як визначний письменник ніколи не відкидав емоційного впливу на читача художньої літератури й тому не бував індиферентним до проблем форми і стилю. Франка цікавили вирішальні епохи в розвитку польської літератури, її центральні постаті (Міцкевич, Словацький, Прус, Конопницька, Каспрович та ін.). Він виступав проти занепадницьких тенденцій. Такими своїми працями, як «Доповіді Міріама» (1894), «В галузі науки і літератури» (1891), «Сучасні польські поети» (1898), він перегукувався з відповідними статтями Е. Ожешко, Б. Пруса і М. Конопницької.

У формуванні Франка як письменника, поряд із світовою літературою, почесна роль належала польським письменникам, яких він вивчав ще будучи учнем польської гімназії. Під впливом Міцкевича і Словацького Франкогімназист пише такі твори, як «Пани Туркули», драму «Славой і Хрудош». Як відзначав Франко, у повісті «Петрії і Довбущуки», що «є документом молодечого романтизму», він використовував досвід не лише Міцкевича і Крашевського, а й таких другорядних письменників, як Коженьовський, Захар'ясевич, Дзєжковський, В. Лозінський, що «в своїх оповіданнях дуже часто оброблювали в напівромантичнім, в напівреалістичнім дусі українські теми» .

Наприкінці 70х і на початку 80х років Франко обертався в польських прогресивних літературних колах. У його сатиричних оповіданнях і особливо віршованих поемах («Вісті з краю ботокудів», «Сучасний літопис», у сатиричних зарисовках на злобу дня є чимало спільного не лише з творами СалтиковаЩедріна, а й творами польських сатириків і памфлетистів, що групувалися навколо видань «Щутек» і «Хохлік», передусім з творами М. Бернацького.

До творчості польських письменників Франко звертається і пізніше. Пишучи, наприклад, такі свої твори, як «Жидівські мелодії», «До світла», «Сурка», він не міг не знайомитися з романами і повістями Ожешко, присвяченими проблемі становища єврейського народу. Показуючи розклад і моральне здичавіння польської аристократії і шляхти, а також її побут і звичаї в повістях «Перехресні стежки» та «Основи суспільності», він використовував досвід авторки «Помпалінських» і «Пана Граби». Привертали увагу Франка твори циклу «Із різних сфер» своїм інтересом до найрізноманітніших явищ з життя народу, реалістичним зображенням психології героїв, всебічним знанням людських характерів.

Як письменника і літературного критика Франка цікавила передусім сучасна йому польська література. Проте він усвідомлював, що творчість найвидатніших польських письменників 8090х років була безпосереднім продовженням попередньої літературної традиції, вироблених нею ідейноестетичних норм і настанов.

У часи Франка особливо впливовими були традиції польської літератури першої половини XIX століття, літератури доби романтизму, до якої часто були звернені погляди як польського літературознавства, так і польських письменників -- сучасників Франка. Йшлося, отже, про те, як розуміти цей справді блискучий період розвитку польської літератури, які традиції «романтичної доби» використовувати і популяризувати.

Творчість видатних представників польського романтизму критик розглядав у двох планах: поперше, у зв'язку з ставленням до них української літератури і, подруге, у зв'язку з висвітленням деяких принципових для польської літератури 8090х pp. проблем; на перше місце серед них Франко висував проблему відтворення літературою життя трудового народу.

Розглядаючи питання творчих взаємин польської літератури з українською, Франко передусім звертав увагу на польськоукраїнську школу романтиків, на її найвидатніших представників. На його думку, школі цій передували твори цілого ряду визначних польських письменників, які, вже починаючи з XVI століття, теми й образи черпали з життя України.

У рефераті «Взаємозв'язки української і польської літератури», виголошеному на з'їзді польських літераторів і журналістів у 1894 p., він зауважував, що «від самих початків польської національної літератури Україна і Русь відігравали в ній визначну роль». Звідти виходять численні польські письменники, більше того, навіть тим із них, які не походять з України, наприклад Кльонович, Україна дала матеріал для творів неабиякої цінності. І далі: «Досить назвати «Роксоланію» Кльоновича, «Громадянську війну» Твардовського, твори Шимоновича і Зіморовичів, «Паноша» Папроцького, «Хотинську війну» Потоцького, а також чималу кількість творів другорядного значення, щоб мати уявлення про те, що вносила земля і народ український до польської літератури» . В багатьох статтях і рецензіях, торкаючись творчості видатних представників стародавньої польської літератури, які були так або інакше зв'язані з Україною, він постійно вказував і на їхнє значення для польської суспільності, а творчість Яна Кохановського, Ш. Шимоновича і С. Кльоновича він відносив до визначних явищ не лише польської, а й світової культури.

Незважаючи на те, що інтерес до України в стародавній польській літературі уживався з експансією на Схід, Франко був далекий від думки переносити на польських прогресивних письменників відповідальність за дії і вчинки магнатерії. Навпаки, використовуючи твори польських письменників, що жили на Україні, він розкривав згубність політики східної експансії для національних інтересів Польщі. Виступаючи з рецензією на збірку «Сад фрашок» Вацлава Потоцького, видану О. Брюкнером, Франко звертав увагу саме на ті твори, в яких показано жорстоке поводження шляхти з українським народом, «де широко гуляє авторова сатира й іронія» . «Правда, -- зауважує Франко про В. Потоцького, -- він шляхтич, але се не перепиняє йому говорити гостру правду панаммагнатам про їх знущання над підданими» .

Інтерес до України в польській літературі не зникає в XVIIXVIII ст., хоч у той час в умовах розкладу польської шляхетської держави література ця занепадає, позбувається суспільного звучання, а часом, на думку Франка, робиться пустою забавкою можновладних. На перший план виступають сатирики і памфлетисти, для яких багатий матеріал давало саме життя, починаючи від королівських виборів і кінчаючи повітовими сеймиками.

Польська аристократія не тільки залишалась байдужою до поділів Польщі, а й сприяла їм, бо вона «не то що не потерпіла ані соціально, ані матеріально, але, навпаки, під російським правлінням навіть виграла, бо могла в своїх відносинах до закріпощеної народної маси опертися на сильну російську адміністрацію, якої не було в старій Польщі» . Все це породжувало байдужість шляхти до громадського життя та до його запитів. У літературі, на думку критика, панували сатира та гумор, які, будучи позбавлені соціальної значущості, швидко скочувались до порнографії. «Ціле століття від половини XVII до половини XVIII віку Польща конала серед шуму бундючних макаронічних орацій та серед реготу сатириків і памфлетистів. Та й по тому, серед гарячкових проб регенерації струпішілої держави, серед трагедій розділів не втихає той регіт, але в міру затемнювання політичної свідомості в широких масах «шляхетської нації» сатира робиться цинічнішою, переходить чимраз більше в пасквіль та порнографії» . Серед майстрів шляхетської розваги Франко виділяє видатних письменників XVIII ст. і говорить про серйозне і поважне ставлення до України з боку С. Трембецького, Ф. Карпінського, І. Красицького, утворах яких «не раз натрапляємо на високоартистичне відтворення українських краєвидів і постатей» .

Розглядаючи питання взаємин двох літератур, критик стверджує, що у XVIII ст. значення польської літератури «слабне не лише в задніпрянській Україні, але навіть на Волині й у Галичині» .

Але Франка цікавила стародавня польська література не тільки у зв'язку з українською тематикою. Поряд з поемою «Roxolania» Кльоновича він перекладав уривки з твору «Gratis» Я. Брожека. Франко не раз цитує у своїх статтях байки І. Красицького, шанобливо ставиться до польських просвітителів -- С. Сташіца, Г. Коллонтая, С. Конарського, вивчає за польськими стародруками сатиричні твори забутих польських письменників. В архіві Франка знаходимо велику колекцію польських рукописних і друкованих книг, які є свідченням того, що він старанно збирав пам'ятки польської старовини. Взагалі ж тема «Франко як дослідник польської стародавньої літератури» -- тема окремого монографічного дослідження.

Українськопольська школа романтиків, яка виникла в 20х роках XIX ст. і яка значною мірою продовжила традиції висвітлення української тематики в польській літературі, була, на думку Франка, не монолітною школою, «а групою талантів зовсім різнорідних» ; він вказував як на головну рису школи на її «демократизм, любов до реально існуючого чи навіть зреалізованого народу, любов, яка за допомогою творів школи вперше проникла в польську суспільність» . Виступаючи у 1901 р. з рецензією на книгу С. Здзярського «Зі студій над українською школою», Франко писав про необхідність вивчати і популяризувати кращі її надбання. «Українська школа в польській поезії, -- читаємо там, -- здавна цікавила не тільки істориків польської літератури, але загалом усіх тих, кого зацікавлював гордійський вузол польськоруського питання. Характерне для поляків хіба те, що, незважаючи на велике значення української школи в їх літературі, вони досі не здобулися на основну студію про се явище, ба навіть, можна сказати, закинули цілу «українську» ниву під переліг» .

Польськоукраїнська школа, за Франком, виникла значною мірою під впливом народного українського елементу та історичних українських переказів. Водночас ця школа, що відкрила «цілі нові світи духа і форми», не могла не позначитись і на творчості українських письменників. «... Коли, -- писав Франко, -- українська дума або народне оповідання, прибрані в польський одяг, могли справити такий сильний, чародійний вплив, то чи не могли б вони справити такий самий вплив і в своїй власній, рідній формі, українською мовою?» 3 поетів школи Франка найбільше приваблювали Б. Залєський і С. Гощинський. Він називає Залєського «великим поетом, одним з найбільших і найоригінальніших поетів Слов'янщини» , «найбільшим українським поетом у польській літературі», хоч тут же і відзначає, що «в його поезії найменше реальної України» . Рецензуючи видання листів Залєського, яке було здійснене його сином -- Д. Залєським, Франко звертав увагу на те, що в листуванні виступає активний діяч, «живий чоловік, повний зацікавлення до сучасних подій, чоловік... з дуже виразними симпатіями і антипатіями» , в той час, як в поетичних творах «перед нами уноситься якийсь золотистий туман» . Все це давало підстави Франкові говорити про «глибокий дуалізм між дійсним чоловіком і його поезією» . Тимто Франко вимагав критичного ставлення до Б. Залєського.

Поет змальовував світ, який ніколи не існував, у своїй буйній фантазії будував повітряні замки, поетичною думкою сягав туди, де тверезий розум міг би знайти лиш велику пустку. Розпочавши з ідеалізації стосунків між польською шляхтою і українським народом, він дійшов незабаром до заперечення всього того, що надавало Україні самобутності як у минулому, так і в сучасному. Звідси -- навмисне уникання розмови про часи, сповнені напруження і драматизму в українськопольських взаєминах, замовчування фактів соціальної боротьби. «Виключаючи пильно з української традиції все, що нагадувало таку власновільну, самостійну, протестуючу Україну, -- писав Франко, -- Залєський мусив дійти до витворення України фікційної, мальованої. Чим краще мальована була та фікція, тим гірше для польської суспільності, бо тим сильніше скріплювалась в її умі і серці одна велика ілюзія» .

Водночас Франко захоплювався революційною діяльністю і творчістю С. Гощинського (стаття «Поетгерой, в річницю бельведерської ночі»), який «був... справжнім сином XIX в., який головний осередок боротьби переніс уже в сферу духа та слова і як апостол тої нової боротьби повернувся туди, звідки вийшов його рід, -- у серце польщини, вносячи туди елементи свіжі та плодючі, вносячи нову силу й енергію, новий колорит, нові горизонти» .

Цікаве також ставлення Франка і до творчості Ю. Словацького, якому, крім численних поодиноких висловлювань, він присвятив дві статті -- «Нове видання творів Словацького» («Кур'єр львовскі», 1894, № 21) і «Словацький та його твори» («Тидзєнь», 1895, № 8,). Незважаючи на те, що вони написані пізніше від основних статей про Залєського і Гощинського, головна тенденція їх та сама.

Розуміючи, що Ю. Словацький не перестав бути «улюбленим поетом молоді, володарем її мрій і почуттів» , Франко хотів, щоб цей видатний «майстер поетичної форми» був правильно оцінений критикою, без замовчування його вад, «його пристрастей, помилок, навіть пороків» і відзначав як надзвичайно позитивний факт те, що праці А. Малецького і Г. Бігеляйзена про нього зробили значний поворот щодо вірної оцінки романтизму. «Словацький перестав уже бути євангелієм, -- писав Франко, -- він більше наблизився “до землі”. Цей факт був для критика доказом того, що прогресивна польська громадськість “дійшла вже до такого ступеня синтетичного думання, коли вже бажає вважати твори поета не за якусь євангелію, продиктовану святим духом, ...а тільки намагається зрозуміти і вияснити ці твори на основі докладного пізнання їх автора як людини, ...а також на основі пізнання його оточення і тих зовнішніх впливів, яким він, volens чи nolens, підлягав -- все те в органічному зв'язку з тим ґрунтом, з якого і для якого ті твори виросли». При цьому Франко вказував на необхідність так само «опрацювати біографії других великих майстрів польської поезії, головним чином Міцкевича і Красінського» .

Найчастіше звертався Франко до творчості Адама Міцкевича. І це не тільки тому, що Міцкевич -- найбільший поет Польщі, а передусім тому, що від правильного засвоєння і трактування його спадщини залежав цілий комплекс проблем сучасного Франкові літературного процесу. Франко прагнув донести і до українського народу ідейнохудожнє багатство Міцкевича. З цією метою він перекладав його поезії, писав численні статті і рецензії на видання його творів, досліджував питання зв'язків Міцкевича з українською літературою. Він постійно повертався до постаті автора «Пана Тадеуша» саме тому, що це був поет, тісно зв'язаний з розвитком сучасної естетичної думки, громадського та культурного життя (статті «Міцкевич в українській літературі», 1885; «Нове видання творів Міцкевича», 1893; передмова до перекладу статті Міцкевича «До галицьких приятелів», 1902 та ін.). Навіть у працях, присвячених питанням народності та реалізму в польській літературі 8090х років («Польський селянин у висвітленні польської літератури», «Поезія Яна Каспаровича», «Сучасні польські поети»), Франко ніколи не оминав творчості поета. Він вважав, що в нових історичних умовах традиції Міцкевича мають бути розвинені й помножені.

Починаючи з 90х років, він перекладає українською мовою уривки з «Пана Тадеуша», робить повний переклад знаменитого «Додатку» III частини «Дзядів». В період загостреної суспільної і національної боротьби на початку XX століття він відтворює «Ордонів редут», «Нічліг», а також ряд ліричних творів поета. Франко-дослідник і Франко-перекладач завжди доповнювали один одного. Причому в своїй перекладацькій практиці український письменник виступав не лише добрим знавцем життя, діяльності, епохи Міцкевича, але і знавцем розвитку польської і української мов, їхнього художньостилістичного багатства, відчував найменші зміни в житті слова.

Серед висловлювань І. Франка про польську прогресивну культуру окремо стоїть його стаття «Поет зради» («Ді цайт», 1897), яка викликала свого часу велику сенсацію і на основі якої реакціонери (не лише польські, але й українські) не раз намагалися створити міф про «розрив Франка з поляками», про його нібито негативне ставлення до творчості Міцкевича. А між тим, уважне і спокійне вивчення бурхливої полеміки в різних європейських країнах навколо статті, особистого листування письменника з видатними діячами польської культури того часу (зокрема з Я. Бодуеном де Куртене) та інших, переважно архівних матеріалів переконує в тому, що ця стаття була політичним памфлетом. Вона виникла внаслідок гострої боротьби Франка з польською та українською реакцією під час виборів 1897 р. в австрійський парламент і була скерована проти галицької буржуазії та шляхти з графом Бадені на чолі, і, як справедливо уже тоді зауважував чеський журнал «Час», разила ворогів Франка і народу «в саме серце» . В цьому позитивне значення статті «Поет зради».

Український критик, прагнучи засудити ренегатство та зраду галицької верхівки, в своєму памфлеті, написаному у формі літературознавчої розвідки про Міцкевича, проводить паралель між графом Бадені і героєм «Конрада Валленрода». Переказавши зміст поеми, публіцист несподівано зауважує: «Його (тобто Конрадів. -- Г В.) давній учитель теорії й практики зради, пізніше його таємний секретар і начальник відділу Гальбан... переживає його. Він хоче ще й далі жити, щоб спопуляризувати славу Конрада й подбати про дальший приріст таких патріотів» . Ясно, що маємо справу з прозорим натяком на певних сучасників, а саме на професора Гальбана (Блюменстока), який працював в австрійському міністерстві внутрішніх справ і справді був у графа Бадені (як міністра внутрішніх справ АвстроУгорщини і як намісника Галичини) одним із таємних секретарів і начальників відділу, а значить і одним із радників К. Бадені в справах галицької політики. (Характерно, що орган галицької буржуазії «Дзєннік польскі» прямо робив донос Бадені на Франка: «З небаченою прозорістю малює Франко того зрадника, якого теоретично і практично навчає таємний секретар і начальник відділу, тобто Гальбан Блюменсток» .

Такою є головна думка статті. Але, створюючи свою концепцію, Франко в запалі полеміки, як це справедливо відзначала ще 1897 року польська прогресивна молодь, не провів чіткої межі між ідеалами сучасного йому шляхетськобуржуазного суспільства і творчістю Міцкевича . Бодуен де Куртене щодо цього писав до поета: «Слюсар винен, а коваля повісили. Провинились Бадені і галицька шляхта, а за те від Вас досталось Міцкевичу».

За деякий час після написання статті І. Франко почав усвідомлювати, що він несправедливо зачепив Міцкевича. Щоправда, в написаній у відповідь реакціонерам німецькою мовою статті «Польська полеміка» він говорить лише про три твори польського поета, які можуть негативно впливати на читача, але перекладом двох із них -- «До матеріпольки» і «Дзядів» -- він довів, як високо цінував усю творчість Міцкевича. Що ж до «Конрада Валленрода», то український критик засуджував не ідею поеми, а той широко застосовуваний реакцією метод боротьби,-- «валленродизм», до якого польський поет не мав відношення.

Після появи статті найбільше шаленіла реакція, що ж до прогресивної польської преси, то вона сміливо брала під захист ім'я українського революціонера: «Франко є одним із найголовніших речників прогресу в нашому краї. Скільки разів віддавна реакційні польські часописи накидалися на нього за це з будьякого приводу, передусім обвинувачуючи його в ненависті до поляків. Отож і тепер, після статті в «Цайт», преса та накинулась на нього з подвійною енергією. Понашому ж,-- зауважувала молодь,-- патріотичний пафос в її вустах був попросту маскою, що прикривала заздрість, яку завжди сови реакції відчувають до піонерів прогресу» .

І після цієї статті Франко багато трудився над вивченням і популяризацією творчості Міцкевича: перекладав його поезії, писав про нього статті, коментував його публіцистичні твори. Уже будучи тяжко хворим, в 1914 р. Франко видав польську безіменну драму польською мовою «Велика втрата» про повстання 1831 p., яку помилково вважав твором Міцкевича. До драми він додав критичнобіографічний нарис про поета і у вигляді додатку включив до книги усі свої переклади його творів. У передмові до книги Франко писав: «Адам Міцкевич без сумніву найбільший поет польської нації і один із найгеніальніших людей, яких видало людство... У своїй письменницькій діяльності він виявляв велику різносторонність духовних інтересів, надзвичайну силу вислову та пластику поетичного малювання; при тім як чоловік він був людина високо моральна, а його поетичний талант не ставав на перешкоді тверезому розумінню людей та відносин» .

Критичний підхід до минулого -- характерна риса статей та висловлювань Франка про польську літературу. Особливо це стосується центральної проблеми, що цікавила його як активного діяча українського радикального і польського людового рухів,-- проблеми показу в польській літературі взаємин між шляхтою і селянством.

Франко не раз наголошував, що польська література першої половини XIX ст., породжена національно-визвольною боротьбою польського народу, в свою чергу революціонізуюче впливала на суспільство, що великим поетичним полотнам, таким, як «Дзяди», «Кордіан», «Конрад Валленрод» відповідав ряд відомих подій, починаючи від експедиції Залівського і кінчаючи Конарщиною. «Національна політика, -- зауважував Франко, -- розвивалася під впливом національної поезії» . Особливо великий вплив на суспільну думку й літературу мала демократична частина польської еміграції.

У національно-визвольних рухах 2040х років значну участь брало прогресивне дворянство. У творчості революційних польських романтиків воно було об'єктом справедливого прославлення і звеличення. Герої кращих творів Міцкевича і Словацького, виступаючи від імені всього народу, проголошують необхідність не тільки національної, але й соціальної боротьби (третя частина поеми «Дзяди», «Пан Тадеуш» Міцкевича, «Фантазій» Словацького та ін.).

Але романтики були людьми свого віку і тому щиро вірили в те, що «простий люд (селянство. -- Г. В.) чує втрату польської самоуправи так само боляче, як пануючі класи, і що треба тільки гучного патріотичного поклику, обіцянки будущої вільності і рівності -- і вся народна маса запалиться до повстання» . Не дивно, отже, що, будучи добре обізнаним навіть з такими творами, як друга частина поеми «Дзяди», «Канівський замок», «До автора «Трьох псалмів» з їх гострими соціальними акцентами, -- Франко вважав за потрібне констатувати, що селянин у романтичній літературі появлявся «як сіра, одноманітна маса або як панський наймит, якого долею і внутрішнім духовним життям вона цікавилася дуже мало або й зовсім не займалася» .

У цьому питанні -- образ селянина в польській романтичній літературі -- може, найяскравіше виступають як сила, так і слабість утилітарного підходу до літературних явищ. Маючи на увазі масового міщанського і селянського читача, ця критика мусила оперувати образами доступними, ясними і зрозумілими, й тому, скажімо, романтична умовність «Дзядів» чи навіть реалістична прозорість «Пана Тадеуша» з їхніми філософськоетичними заглибленнями і в соціальну сферу не могли її задовольнити. Ведучи боротьбу за соціальну перебудову суспільства словом, критика не завжди була історично об'єктивною, з минулого в гострій полеміці брала насамперед те, що було тематично-ілюстративне. Але -- і то в даному разі не єдине виправдання -- ці натяжки робилися у зв'язку з войовничим антиісторизмом буржуазно-шляхетських опонентів.

Те, що у великих революційних письменників Міцкевича і Словацького в галузі тематики було зумовлено епохою, в численних епігонів романтизму стає творчим принципом. Під впливом романтично-епігонського розуміння суспільних відносин, вважав Франко, польська офіційна громадська думка «довгі роки жила чуть не в переконанні про те, що основою народного життя є шляхта, що в ній зосереджені всі культурні зародки і здобутки минулого і сучасного, що вона є єдиною і найбільш тривкою підвалиною національного існування у майбутньому...» .

Що такий погляд був «однобокий і шкідливий для дальшого розвитку» , Франко показав на ряді прикладів, зокрема на прикладі ставлення польської літератури до такої важливої події в національно-визвольній боротьбі, як повстання селян на Мазурщині в 1846 р. .

Для правильного розуміння поглядів Франка на розвиток польської громадської та естетичної думки має значення його дослідження «Антон Шашкевич -- король балагулів». Він писав у ній, що після повстання 18301831 pp. в середовищі польської шляхти панував дух розкладу, зневіри, політичної апатії і гниття. Все, що було прогресивного і революційного серед шляхти після 1831 р. опинилось або в еміграції, або в Сибіру. Були закриті вищі учбові заклади, пограбовані бібліотеки. Шляхта, налякана розправою царизму над повстанцями, а ще більше -- селянськими бунтами (в цей час на Поділлі розгорнулось повстання селян під проводом Устима Кармелюка), шукає забуття в пияцтві й розпусті.

Все це і було, на думку Франка, ґрунтом, на якому виросло «балагульство» (від єврейського слова «балагула» -- «візник»). Балагули походили переважно з середньої шляхти. Вони одягались у селянське вбрання, писали українською мовою вірші, точніше, переробляли на свій лад українські народні пісні. Роз'їжджаючи від однієї поміщицької садиби до іншої, балагули возили з собою кобзарівтеорбаністів, придворних поетів з дрібної шляхти, зрідка -- з козаків. Яскравий образ балагули змалював Ю. Крашевський у повісті «Дідуньо». У балагулів «не було в свідомості ніякої соціальної мети, ніякої реформи, ніякого переслідування тих, що погано поводилися з селянами» .

Зрозуміло, що не «балагульщина» могла породжувати нові літературні явища великої ваги, а саме національно-визвольна і соціальна боротьба. З революцією 1848 року в Галичині, з «мазурською різнею» 1846 року Франко пов'язував демократизацію польської літератури в 4050х роках, коли «взаємини між панським двором і селянською хатою» стають найпекучішою суспільною проблемою, коли «демократичні теорії, втративши романтичний «пушок невинності», стали поглиблюватись»; з другого боку, й етнографічний дилетантизм, розбуджений кільканадцять років тому, притягав щораз більше людей до спостереження народного життя» .

До письменників «перехідної доби», які показували у своїх творах життя народу, Франко відносив Ю. Крашевського, Т. Ленартовича, Л. Кондратовича-Сирокомлю, Л. Совінського та ін.

Особливою заслугою Ю. Крашевського перед польською літературою Франко вважав те, що в повістях з життя українського селянства «Ярина», «Остап Бондарчук», «Уляна», «Хата за селом» він «вводить новий напрямок у польській белетристиці» , виводячи справді народні типи, розкриваючи їхній духовний світ. Слідом за Крашевським до цієї теми звертаються Ю. Коженьовський, Я. Захар'ясевич, хоч їхні твори з боку ідейного стоять нижче повістей Крашевського: обидва письменники часто схиляються до ідеалізації патріархальних відносин.

Розглядаючи творчість Л. Совінського і В. Висоцького, Франко простежував далі розвиток української тематики в польській літературі. Серед творів Л. Совінського він найвище ставив драму «На Україні». Позитивно оцінює Франко і перекладацьку діяльність цього поета, зокрема його переклади з Шевченка, а також наукові дослідження про великого Кобзаря. «Гарячий демократ... він (Совінський. -- Г В.) не вагався в своїх віршах не раз висловлювати думки, що вибігали далеко поза обсяг того, що було прийняте і приличне в салонах не тільки шляхти, але й ліберальної та поступової буржуазії» .

Найближчим попередником двох своїх сучасників -- Марії Конопницької та Яна Каспровича Франко вважав Теофіла Ленартовича. «Співець “мазовецьких піль і лісів”, -- пише Франко, -- був першим, що бодай крізь призму своєї хрустальної лірики дав польській громадськості змогу заглянути глибше в душу польського селянина, подивитись на світ його очима, жити його життям; він навчив її любити цього селянина, бачити в ньому правдиву, щиру й чисту людську душу, здібну до поетичних поривів, чистих радощів і глибоких смутків, здібну теж до високої посвяти для добра батьківщини й народу» . Завдяки таким творам, як «В натхненні», «Карпатський дудар», «Бранка», «Бій під Роцлавцями» Ленартович, незважаючи на «вузькі і здебільшого дуже наївні суспільні і релігійні погляди» , є в польській літературі «провісником нової народної поезії» .

Заслуговує на увагу розуміння Франком варшавського позитивізму. Він відрізняє позитивізм як ідеологію польського міщанства 7090х років від доробку польських реалістів того часу. Він був далекий від того, щоб легковажити буржуазно-демократичними гаслами позитивістів, їхньою роллю в розбудженні філософської і суспільної думки. Недаремно варшавським гаслам «органічної праці» він протиставляє доктрини галицької станьчиківщини. В боротьбі проти останньої він використовував саме позитивістську варшавську журналістику. Водночас він не раз наголошував, що польські реалісти, такі, як Ожешко, Прус, Конопницька, Сенкевич, своєю творчістю набагато випередили суспільні ідеали навіть найрадикальніших представників позитивізму, типовим виразником ідеалів якого в літературі вважав Адама Асника, хоч цей поет і не вийшов з позитивістської кузні . Не раз повертаючись до характеристики Асника, детально, крок за кроком простежуючи розвиток його суспільно-політичних та ідейно-естетичних поглядів, Франко говорив, що в його віршах, повних то невимовного жалю за минулим, то туманного релігійного піднесення, то невиразних суспільних бажань, то, нарешті, любовного екстазу, важко знайти відповідь на пекучі соціальні питання часу. В соціалістичній пропаганді, яка все гучніше лунає в Польщі у 80х роках, Асник як письменник близький саме до позитивістів, відчув лише жадобу до анархічного руйнування і нічого більше. На нові суспільні явища, зокрема на робітничий рух, він дивився з жахом справжнього філістера.

Такий, в дуже загальних рисах, був погляд Франка на розвиток польської літератури від найдавніших часів і аж до творчості його сучасників.

При ознайомленні з Франковою оцінкою польського літературного процесу, починаючи з XVIXVII ст. і кінчаючи початком другої половини XIX ст., нас вражає не лише ерудиція, широка обізнаність українського письменника з польською літературою, творчими напрямами та течіями в ній, а передусім уміння його пов'язати літературні факти минулого з сучасними завданнями демократизації літератури. Франко цікавився передусім тим, наскільки відповідала література суспільно-політичному життю, місцем польських письменників у боротьбі за визволення народу. Звернення до польської літератури попередніх епох було викликане також намаганням краще зрозуміти і висвітлити творчість своїх видатних сучасників -- Ожешко, Пруса, Конопницької, Каспровича, з якими українського письменника єднало насамперед спільне розв'язання кардинальних як для української, так і для польської літератури ідейно-естетичних проблем.

Франко був знайомий особисто з багатьма своїми польськими літературними сучасниками. З одними він вів жваве листування, обговорюючи різні питання суспільного й літературного життя, з іншими разом працював у польських газетах та журналах або просто був зв'язаний довголітньою дружбою. Про це є свідчення польських культурних діячів; про це говорив сам Франко, доказом цього є також велика кількість листів до нього від польських письменників, журналістів, перекладачів, критиків, літературознавців та ін. Так, в архіві письменника знаходимо листи до нього від Свентоховського, Віслицького, Вислоуха, Каспровича, братів Дашінських, Плуга, Пільца, Жеромського, Немоєвського, Грушецького, Ю. Остої (Савицької), Карловича, Фредромолодшого, Л. Кшивицького, Коперницького та ін.

Усі ці матеріали спростовують розмови заокеанських наших опонентів про ворогування Франка з польськими культурними діячами. «Говорено про мене, -- писав з цього приводу Франко, -- що я ненавиджу польську шляхту. Якщо до польської шляхти зарахувати Ожешко й Конопницьку, Пруса й Ленартовича, Остою й Карловича, -- то така думка про мене буде цілком несправедлива, бо цю справжню польську шляхту, цю еліту польського народу ціню і люблю, як люблю всіх благородних людей власного і кожного іншого народу. Що таким самим почуттям не обдаровую того чи іншого галицького шляхтича або й навіть більшої їх частини, то, певно, з причин цілком відмінної натури від тих, які велять мені любити перших. Якщо серед галицьких шляхтичів знайду коли які симпатичні винятки, не занедбаю ударити про них у великий дзвін» .

Уже на зорі своєї революційної й письменницької діяльності Франко в кінці 70х -- на початку 80х років зближується з польськими письменниками Б. Спаустою і Б. Червенським, далі, працюючи протягом десяти літ у газеті «Кур'єр львовскі», він близько сходиться з Я. Каспровичем, з публіцистами Г. Реваковичем і Б. Вислоухом. Тоді ж, у 80х роках, він листується з редакціями журналів «Правда», «Атенеум», «Пшегльонд тигодньови», а також газет «Кур'єр варшавскі», «Край» та ін. Після надрукування новел, а особливо повісті «Boa constrictor» у польській пресі інтерес до письменника в польських прогресивних колах незмірно зростає. Популяризації Франка сприяє революційно настроєна молодь, що групується навколо журналу «Пшегльонд тигодньови» і перебуває під впливом першої марксистської партії в Польщі «Пролетаріат». Очевидно, що саме завдяки цій молоді редактор журналу Віслицький писав Франкові 4 лютого 1884 p.: «Шановний пане! Насамперед прошу прийняти найщирішу подяку за виявлену готовність дозволити передрук Вашої новели для мого журналу. Одночасно буду охоче користуватися з права паралельного друкування Ваших повістей польською мовою -- звичайно, якщо дуже скромна винагорода буде Вами прийнята. Про свої умови пишу до п. Латинського (Фелікса, перекладача Франкових творів. -- Г. В.), якого і уповноважую домовитись з Вами про все. Був би дуже щасливим, якби зміг стати тими дверима, через які з братньої літератури переправлятимуться до нашої твори справжнього таланту» . Про популярність оповідань і повістей Франка, надрукованих у журналі Віслицького, можна судити з численних листів до українського письменника з Варшави. Так, тоді ще студент юридичного відділу Варшавського університету Ст. Дембі (пізніше директор Варшавської національної бібліотеки) в листі від 29.XI.1887 р. просить Франка порекомендувати найповніше видання творів Шевченка . В другому листі (Франко йому, напевно, відповів) Дембі просить надіслати йому свою фотографію, «яка назавжди залишиться для мене, -- пише Дембі 17.1.1888 p., -- дорогою пам'яткою знайомства з шановним автором «Boa constrictor'a» . В цей самий час Франко листується з Людвіком Кшивицьким , видатним польським вченимсоціологом, Ф. Дашинським, перекладачем польською мовою, крім «Boa constrictor'a», також повісті «Борислав сміється» та ін.

На сторінках «Пшегльонду тигодньовего», де були надруковані кореспонденції Франка (уже 1880 p.), а також повісті «На дні» і «Boa constrictor» (1884, т. 2, «Додаток»), з'явилася і простора стаття про нашого письменника Е. Пшевуського. Розповівши про твори Франка 70х -- початку 80х років, а серед них про бориславський цикл і «Захара Беркута», критик писав: «Докладно ознайомлений з польською літературою, пройнятий прогресивними поглядами, він ніколи не уникав спільної праці на поступовому ґрунті і ніколи не вагався, якщо була в цьому потреба, писати польською мовою, якою володіє так само, як і рідною» .

Надзвичайно показові для характеристики популярності Франка як письменника і громадського діяча в колах польської суспільності листи до нього від А. Онуфровича (з Петербурга, а потім -- з Москви), Б. Дескура, В. Пекарського (з Петербурга і Софії), З. Пшесмицького .

Особисті зв'язки з діячами польської культури розширюються в 90х роках. В цей час він листується з вченими Г. Бігеляйзеном, А. Малецьким, О. Брюкнером, П. Хмельовським, з письменниками А. Плугом, А. Немоєвським, Остоєю, Я. Карловичем та ін. Про те, наскільки плідним було те листування і наскільки важливим було воно для зближення представників української і польської культур у той час, можна судити хоча б на основі листів до Франка Ю. Савицької (Остої), автора ряду повістей і новел з життя польських трудящих. Познайомились письменники у Львові 1894 р. Український поет подарував Остої збірку «В поті чола». «Якось тоді Ви так хутко зникли, -- писала Остоя 30.УШ.1894 p., -- що я не змогла навіть потиснути Вашої руки та подякувати за ті кілька милих хвилин, проведених у Вашому товаристві. Пишу Вам під свіжим враженням прочитаних новел і віршів -- яку ж сердечну та чесну маєте душу! В своїй біографії розповідаєте, що пишете тільки про те, що відчули, бачили, вистраждали і що кожна річ нерідко є автобіографічною. Отож я тої частини Вашого “я” шукаю в творах передусім -- і вона найбільше говорить моєму серцю.

Дуже рада, що познайомилася з Вами, -- серед колег по перу знаю багато людей високоталановитих, але мало знаю благородних характерів. Кожне таке знайомство -- дуже приємна несподіванка, і ось чому дуже часто в думках буду повертатися до Вас» .

Не припиняються особисті зносини Франка з діячами польської культури і в кінці 90х -- на початку 900х років. Ось далеко не повний перелік його польських адресатів: А. Шиманський, Бодуен де Куртене, В. Міцкевич, Е. Брайтер, С. Здзярський, А. Каліна та ін.

При цьому слід мати на увазі, що спілкування з діячами польської культури, особливо з тими, що жили в Галичині, могли бути і не зафіксовані в листуванні, а відбувалися безпосередньо і про них можемо дізнатися лише з випадкових свідчень сучасників. Зокрема, відомо, наприклад, що В. Стефаник був у тісній дружбі з В. Орканом, що останній у 1900 р. був у Львові, де ставилась його п'єса «Скапаний світ», що переклади його творів постійно друкувалися у «Літературнонауковому віснику». Але про знайомство Оркана з Франком нічого не було відомо.

Ta M. Ядків, якого з Орканом зв'язувала довга та сердечна приязнь, з своїх поки що не опублікованих спогадах стверджує, що Оркан був знайомий з Франком.

Одним з найяскравіших епізодів особистих контактів Франка з польськими письменниками є його жваве листування з Е. Ожешко протягом 18861888 pp., з якого випливає, що культурою та літературою українською Е. Ожешко зацікавилась на початку 80х років під час роботи над оповіданнями і повістями з життя білоруського селянства. Цей інтерес поглиблювався, з одного боку, через зв'язок письменниці з польськими діячами, що жили на Україні і групувалися навколо «Киевской старины» (РавітаГавронський, Висоцький, Нейман та ін.), з другого -- зацікавленістю варшавської преси українською літературою значною мірою завдяки діяльності Франка.

Десь 18831884 pp. у Києві серед польських літераторів виникла ідея видання збірника, присвяченого українськопольським взаєминам, можливо, як продовження «Библиотеки ЮгоЗападного края» (польською мовою випусків її Шигаріну так і не вдалося здійснити). В усякому разі, зв'язки Ожешко з київськими письменниками на початку 80х років були досить жвавими, про що свідчить її листування з РавітоюГавронським, Нейманом та інші матеріали. В листі до Гавронського вона сповіщала 3 серпня 1884 p.: «Вчора на адресу адвоката Неймана надіслала начерк з місцевого сільського життя для Вашого київського альманаху (оповідання «Тадеуш». -- Г. В.). ...Якщо пан Нейман мені відповість, буду мати певну нагоду просити його зробити одну послугу, а саме -- інформувати мене, яким чином можу вивчати українську мову, щоб потім ознайомитись з літературою. Думаю, що для польки, яка добре знає російську, вивчення української, рідної цим обом, не буде справою тяжкою, тим більше, що я не позбавлена цілком здібностей лінгвістичних. Як тільки того досягну, буду читати поукраїнськи, а може, про те щось і напишу». І далі -- про причини зацікавлення Україною: «Річ для нас нова, майже не знана, а ми повинні її знати. Буде то так само, як з чехістикою, якою хтось спочатку займався один, а потім усі ринули до неї. Може, в цьому я прислужуся на початок». І далі: «Щодо українців, то коли познайомлюся з їхньою літературою, то, може, колись, якщо трохи тут звільнюся, поїду до Києва і за допомогою добрих людей хоч трохи безпосередньо вивчатиму той край і народ» . Про це наполегливе прагнення вивчати українську культуру Ожешко пише й іншим друзям та знайомим. 18 серпня 1884 р. вона повідомляла польського етнографа Яна Карловича (в його журналі «Вісла» співробітничав Франко) про РавітуГавронського: «Він -- один із українофілів, група яких знову починає діяти в Києві. Явище це дуже цікаве. Нещодавно я обмінялася листами з іншим членом тієї групи -- паном Нейманом, -- і все те збудило в мене охоту вивчити українську мову та заглянути до її літератури, що й зроблю в наступну зиму. Вони в Києві видають альманах, який буде виразом їх стремлінь» .

Як можна судити з листів до Франка, а також до інших осіб, уже протягом 1885 р. Ожешко з української літератури прочитала альманах «Рада» (1884) «з прозою, віршами і навіть кінцевим біографічним списком» . «Кобзаря» Т. Шевченка, збірки поезій і драм, монографію про Хмельницького М. Костомарова, роман «Чорна рада» П. Куліша, збірку «Народні оповідання» Марка Вовчка, окремі повісті І. НечуяЛевицького, роман «Повія» Панаса Мирного, круглий рік передплачувала газету «Діло», що виходила у Львові.

Тоді Ожешко почала знайомитись із творами Івана Франка, з його публіцистикою, звертаючи також увагу на його статті та оповідання, які друкувалися в польській пресі, особливо в газеті «Край». Від редактора цієї газети вона чимало дізналася про особу письменника.

Захоплення творчістю Франка було таке, що письменниця почала відразу знайомитись і з статтями про нього, опублікованими в польській пресі. «Прагну дуже й потребую прочитати все, що Ви написали, а в «Атенеумі» я читала, що пишете не тільки повісті» .

Безпосереднім поштовхом до листування було ознайомлення письменниці з творами Франка «На дні», «Захар Беркут» в оригіналі. «Я хотіла б, -- писала Ожешко Франкові, -- знайти багато гарних і добрих слів, щоб просити Вас вибачити за сміливість, з якою забираю Ваш час моїми справами й проханнями. Але в тому, що вона зародилась, обвинувачуйте свої повісті, які натхнули мене великим довір'ям до Вас і симпатією».

Уже в першому своєму листі Ожешко повідомляла, що її інтерес до української культури зумовлений важливими суспільнополітичними причинами. «Я задумала, -- писала вона Франкові 8 квітня 1886 p., -- утворити рід української антології, складеної з повістей і новел у моєму перекладі, серед яких саме подам вашого «Беркута». А цей збірник попереджу широкою картиною Вашої белетристики з останніх тридцяти років».

Ожешко просила для цього порадити їй посібники з географії та історії України, з української літератури, мови, вказати найвизначніші художні твори останніх десятиліть.

Франко охоче виконав прохання польської письменниці, порадивши прочитати праці Костомарова, Петрова і Пипіна про українську літературу та історію, з сучасної літератури -- твори Ю. Федьковича, Панаса Мирного («Хіба ревуть воли, як ясла повні?»), Н. Кобринської та ін. В листі від 13 квітня 1886 р. він подав стислий виклад громадсько-політичного руху на Західній Україні протягом останніх 2030 років, а в наступних листах, аж до останнього (від 18 квітня 1888 p.), -- широко інформував письменницю про події культурного та громадського життя на Україні, охоче допомагав у перекладі українських творів польською мовою, сприяв ближчому ознайомленню письменниці з українською літературою. «Чим більше читаю, -- писала Ожешко Франкові, -- тим сильніше відчуваю дивну насолоду й поезію цієї літератури. Чиста вона, мов кристал, тепла, мов літній вечір, несподівано оригінальна, до жодної іншої відомої мені не подібна». Прочитавши лише першу частину роману «Повія» Панаса Мирного, надруковану в альманасі «Рада», вона писала в тому ж листі: «Я бажала б також дуже прочитати продовження повісті “Повія”, начатої в “Раді”. Дуже досконала в ній пластика: бачиться і чується в ній усе на власні очі й вуха. Знамениті маєте таланти». В 1887 p., вперше побачивши українську виставу, Ожешко писала до одного з глибоких знавців і шанувальників української культури в Польщі Яна Карловича: «Маю тепер велику й рідку приємність. Дивна цікава, оригінальна сцена! Вона не має найменшої подібності до жодного театру під сонцем, проте в своєму роді дуже гарна».