Іван Франко. Спроба синтезу

Там же письменниця розповіла про сильне враження, яке справила на неї постановка п'єси Т. Шевченка «Назар Стодоля».

Відсутність належних зв'язків між Західною Україною і далеким Гродно, де жила Ожешко, брак відповідної літератури, а також те, що протягом 18861888 pp. Ожешко була зайнята інтенсивною письменницькою діяльністю, не дали їй змоги виконати свій задум: антологія української літератури так і не з'явилася . Але, незважаючи на це, листування двох видатних слов'янських письменників сприяло посиленню інтересу в Польщі до української, а на Україні -- до польської літератури. Не без участі Франка в 1887 p. у Львові в «Бібліотеці найзнаменитіших повістей» «Діла» вийшла одна з кращих повістей Ожешко -- «Низини»; завдяки особистій ініціативі польської письменниці протягом 18861888 pp. у газеті «Дзєннік Лудзкі» з'явився ряд перекладів творів українських письменників -- І. Франка («На дні», № 2439, 1888), Марка Вовчка («Не до пари», № 289, 1888), Ю. Федьковича («Таліянка», № 269, 1886; «Три як рідні брати», № 157159, 1888) та ін. . Сама Ожешко переклала польською мовою два оповідання Марка Вовчка («Два сини», «Сон»), М. Старицького («Лірник»), а також збиралася перекласти повість «Захар Беркут» Франка як «кращу оздобу» для майбутньої антології.

Про труднощі, з якими зустрічалася Ожешко, популяризуючи українську літературу, свідчить хоча б те, що переклад повісті «Захар Беркут», над яким Ожешко і М. Семашко чимало працювали, так і не побачив світу.

Констатуючи, що важко подолати «людську глупоту» -- шовінізм і націоналізм, Ожешко, разом з тим, стверджувала, що серед поляків існує «чимала кількість широких і вільних умів, які вважають усякі русифікації, полонізації, германізації тощо за різні собі недоречності і злочини, що вміють дуже добре погоджувати польський патріотизм, навіть гарячий і схильний до всіх жертв, з відданням іншим того, що їм належиться, з теплою, повною зичливості й найкращих бажань симпатією до інших».

При перегляді листування Франка і Ожешко закономірно виникає питання не тільки про те, як ставились вони одне до одного як художники слова. Нас цікавить передусім, наскільки корисним було це спілкування двох письменників для їх творчості, для посилення українськопольських літературних зв'язків.

Із листів Франка до Ожешко видно, що він знав твори польської письменниці і глибоко їх розумів. «Ім'я Ваше, як чільної репрезентантки поступового і тверезого духа в польській літературі, звісне мені віддавна, -- писав він у листі від 31 березня 1886 р. -- З великою розкішшю я читав Ваші оповідання з єврейського життя (“Елі Маковер”, “Меїр Езофович»”), Ваших “Помпалінських” Ваші пречудові образки “З чужих сфер”. Читав я дещо і з Ваших теоретичних праць (“Космополітизм і патріотизм”) і хоч далекий від думки що відповідно пізнав цілість і глибину Вашої поетичної продукції та всетаки сміло можу сказати, що на горизонті теперішньої польської белетристики Ви являєтесь мені звіздою першої величини».

Що ж могло найбільше захопити Франка-письменника в творчості Е. Ожешко? В ранніх оповіданнях і повістях польської письменниці, присвячених проблемі виховання жінки з шляхетського середовища («Пізнє кохання», 1867; «Пан Граба», 1869; «Сильфіда», 1880 та ін.), ми майже не знаходимо точок зіткнення з творами молодого Франка. Порушивши у своїх перших творах питання боротьби праці і капіталу, він, звичайно, не міг у названих повістях та оповіданнях письменниці знайти для себе відповідь на ті проблеми, які його у той час цікавили.

Із середини 80х років «жіночого питання» торкається в Галичині ряд письменниць. У 1887 р. завдяки заходам Н. Кобринської при підтримці Франка видається жіночий альманах «Перший вінок». Ім'я Елізи Ожешко набуває все більшої популярності на Україні. Українські письменниці, передусім Н. Кобринська, У. Кравченко, К. Попович, у своїх творах, присвячених «жіночому питанню», використовують великий досвід Ожешко. В публіцистичних статтях Н. Кобринської («Про рух жіночий в новіших часах», «Руське жіноцтво з Галичині»), а також у художніх творах («Дух часу», «Янова», «Задля кусника хліба») є чимало спільного з тим, що проповідувала Ожешко в своїх ранніх творах: жінка мусить бути рівною з чоловіком у правах перед законом, брати участь у суспільному житті країни, виховуватись для самостійного трудового життя.

Українські письменниці слідом за Ожешко показували кастову обмеженість, жорстокість і моральне зіпсуття жінок з так званого вищого товариства, засуджували дійсність, в якій жінка, що втратила чоловіка, не може проіснувати самостійно і для неї залишається або моральне падіння, або смерть. Франко, який стояв близько до жіночого руху Галичини і прагнув спрямувати його в демократичне русло, не міг не знати творів польської письменниці про життя жінки в буржуазно-шляхетському середовищі. Чимало спільних рис у творах Франка 90х років, присвячених проблемі українсько-польських суспільних взаємин («Основи суспільності», «Перехресні стежки»), і такому романі Ожешко, як «Помпалінські» (1876), та циклі оповідань і повістей під спільною назвою «Із різних сфер» (1880).

Роман «Помпалінські» привертав увагу Франка гротескним розвінчуванням польської аристократії та шляхти. В цьому творі, як і в повісті Франка «Основи суспільності», засобами гротеску розкрито гнилизну, здичавіння і розклад польських панівних верств. Щодо циклу «Із різних сфер», то він зацікавив українського письменника показом трудових буднів народу, реалістичним зображенням психології героїв, майстерним окресленням людських характерів.

Знайомство Ожешко з українською літературою припадає на час створення нею повістей з життя білоруського селянства -- «Низини» (1883), «Дзюрдзі» (1886) і «Хам» (1888), а також романуепопеї «Над Німаном» (1887). Є всі підстави твердити, що, створюючи свої селянські повісті, Ожешко вивчила багатий досвід і української літератури, в чому їй допомагав Франко.

Це ознайомлення з нашою літературою, може, найкраще виявилось в оповіданні «Зимового вечора», в якому не можна не відчути відгомону реалістичної української традиції Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького і Франка. Тут натрапляємо, як і в Нечуя-Левицького та Марка Вовчка, на широке фольклорне та етнографічне тло (описи вечорниць, розваг молоді, використання легенд та пісень, в тому числі -- єдиний, здається, випадок -- українських), зображенням героя, його поступової деградації як наслідку впливу соціальних обставин, нарешті, з постійним намаганням громадської реабілітації «людей дна». Крім способу обробки життєвого й літературного матеріалу, це оповідання різко відрізняється від інших творів Ожешко і за тематикою, хоч можна було б назвати цілий ряд творів української літератури, з якими воно споріднене. Спадають на думку, передусім, Франкові оповідання «На дні» і «Ліси та пасовиська». Правда, з останнім оповіданням Франка твір Ожешко перегукується лише незначною мірою, саме там, де старий Мікула і його приживалка Настя розповідають про боротьбу громади за свою землю і про збройний виступ проти влади, за що Ясюк і попав до в'язниці. Що ж до першого твору, то саме він міг наштовхнути письменницю на думку звернутися до показу суспільного «дна», простежити, скажімо, дальшу долю ув'язненого і засудженого молодого Клеменса Дзюрдзі: потрапивши в середовище злочинців, він і сам скоро стає людиною «дна», від нього відмовляється навіть рідний батько.

Правда, в порівнянні з повістю «Дзюрдзі» розглядуване оповідання відзначається дальшим розширенням світогляду письменниці. Дзига потрапляє до в'язниці вже не як несвідомий учасник злочинства, викликаного, зрештою, темнотою і забобонами (як це трапилося з Клеменсом), а вже як свідомий бунтар, як політичний противник існуючого суспільного устрою. (Образ Яська МікулиДзиги -- єдиний образ селянського бунтаря в творчості письменниці). З цього погляду він ближчий до Андрія Темери, героя оповідання «На дні» Франка, ніж, скажімо, до Клеменса з повісті «Дзюрдзі».

Як у соціального типа, у героя Е. Ожешко є багато спільного і з іншими мешканцями темної бориславської «казні». Але як характер він має свої, тільки йому притаманні риси, свою вдачу. В цьому плані він ніби доповнює галерею глибоко індивідуалізованих героїв «дна», створених Франком (Стебельський, Бовдур, дід Панько та ін.).

Оповідання «Зимового вечора», як твір глибоко оригінальний та самобутній, близький до української літературної традиції, завдяки драматичній обробці М. Старицького, ще у 80х роках минулого століття набуло широкої популярності на Україні.

У кінці 70х -- на початку 80х pp. на Україні і в Польщі з'являються дві подібні між собою повісті, присвячені проблемі первісного капіталістичного нагромадження. Це «Boa constrictor» І. Франка (1878) і «Зворотна хвиля» Б. Пруса (1880). І оскільки фактів про популярність Франка в Польщі було мало, то аналогії в творах пояснювалися в надзвичайно дивний спосіб: шукали слідів впливу Пруса на Франка не в першій редакції «Boa constrictor'a» (вона з'явилася раніше твору польського письменника), а в останній (1907) .

Основою літературних творів завжди є дійсність, яка в першу чергу керує почуттями і помислами художників слова. Саме цим пояснюється можливість незалежної появи аналогічних літературних явищ і фактів. Тим більше не може стосуватись таких творів, як «Boa сошігігіог'а» і «Зворотна хвиля», породжених тими самими явищами дійсності -- зародженням робітничого руху в Росії, на Україні, в Польщі. В цей час Франко редагував робітничу газету «Праця», зв'язувався з російськими і польськими соціалістичними організаціями, вивчав життя бориславських робітників, випускав брошури, в тому числі й польською мовою, в яких популяризував марксистські ідеї. В таких умовах звернення до робітничої тематики було для нього не тільки не випадковим, а й закономірним. Таким же закономірним було звернення і Б. Пруса до показу первісного нагромадження. Саме в цей час у Варшаві відбувалися робітничі страйки, поширювалась соціалістична ідеологія, розгорталася діяльність групи Л. Варинського. Всі ці факти не могли не привернути уваги Пруса, тим більше що в кінці 70х р. він, щоб ознайомитися з життям робітників, навіть вступає на завод, де й працює протягом деякого часу. Є дійсно чимало спільних рис між цими двома творами. Зближує їх передусім розкриття кривавого шляху, яким вривався капіталізм в аграрні, із значними залишками феодалізму Польщу і Східну Галичину. Проблема ця обома письменниками розв'язується на матеріалі взаємин між капіталістом і людьми праці, через зіткнення і загострення протиріч між цими ворогуючими таборами. Як у «Boa constrictor'i» (перша редакція), так і в «Зворотній хвилі» в центрі стоїть образ підприємця, його історія нагромадження мільйонів. Звичайно, між Германом Гольдкремером, колишнім балагулою, сухорлявим, хитрим і підступним, хоч зовні навіть люб'язним панком, і Готлібом Адлером, колишнім робітником, людиною атлетичного складу, грубим «рудим німцем», циніком, мало є подібних рис. Як характери вони цілком різні, так само як різною виступає й історія їх мільйонів. Але за всіх цих відмінностей у Германа й Адлера є чимало спільного як у соціальних типів: жадоба до грошей, збагачення, презирство до народу, за рахунок праці якого вони наживаються і багатіють.

В обох творах виступає збірний образ людей праці, забитих горем. Прагнення і бажання робітників характеризуються в основному через трудові процеси, у зіткненні з виробництвом. На взаєминах Гольдкремер -- Півторак, Адлер -- Гославський переважно будується конфлікт повістей. Обидва герої несуть у повісті аналогічне ідейноестетичне навантаження -- неможливість особистого щастя за умов необмеженої влади грошей, конкуренції, капіталістичної наживи. Крім того, в першій редакції «Boa constrictor'a» і в «Зворотній хвилі» порушена проблема батьків і дітей.

Звичайно, Готліб Гольдкремер і Фердінанд Адлер -- друге покоління мільйонерів -- як індивідуальні характери теж мають чимало відмінного. Якщо Фердінанд має якийсь зовнішній «аристократичний блиск», може показати себе людиною, що «бачила світ», може навіть вести розмову, не позбавлену дотепності, то Готліб -- типовий дегенерат, ідіот, що не має жодних ознак нормальної людини. Але в духовному виродженні, як і в марнотратстві, Готліб -- рідний брат Фердінанда. Обидва вони стають байдужими до «діла» батьків.

Ідея «Зворотної хвилі», про що вже була мова, якоюсь мірою відчувається і в першій редакції «Boa constrictor'a», хоч і проходить непомітно для читача, десь збоку: Герман Гольдкремер, що сам є зміємудавом, але якого душить більший боаконстріктор -- світ капіталу з усіма його хижацькими законами, раптово бачить безцільність свого нагромадження, трагедію свого існування у вчинках сина. «Для кого се все? -- прошептав він, -- Хто з того існує? А на це прецінь увесь мій вік пішов, усі мої сили».

Стурбований наглим прибуттям сина до Борислава і вимаганням грошей, Герман іде до копальні, щоб трохи заспокоїтись, і чує від ріпників фатальне застереження.

« -- То бог старого Гершка покарав за людську кривду. Добре то якийсь казав: людська кривда й на третім поколінню відомститься». Мотив «зворотної хвилі» виступає лише в повісті «Boa constrictor», для інших творів Франка бориславського циклу він не властивий.

Таким чином, надзвичайно подібне трактування фатальності буржуазних відносин, спільність у підході до теми і в її розв'язанні, багато в чому аналогічні принципи типізації життєвих явищ аж до збігу в сюжеті (подібності у зіткненні героїв), окреслення самих героїв, нарешті, наявна в обох творах ідея «зворотної хвилі» -- все може дати підставу твердити про знайомство Болеслава Пруса з повістю українського письменника. Однак уважний перегляд пізніших переробок Франком своєї повісті, порівняння інших, перекладених польською мовою, оповідань бориславського циклу (зокрема, й повісті «Борислав сміється») переконує в одному: обидва твори посвоєму продовжують той скромний, але нестримний потік польської робітничої літератури, яка була започаткована на сторінках робітничих та соціалістичних видань і знайшла своє відбиття і на сторінках «Праці». Поза дією попередньої традиції, -- а у її творенні брали участь і українці, і поляки (І. Франко, Б. Спауста, Б. Червенський та ін.), -- поза дією уже створеного естетичного клімату не міг залишатися ні Франко, ні Прус. Пізніше ця традиція була якоюсь мірою підсилена не тільки «Зворотною хвилею», але й перекладеним польською мовою бориславським циклом Франка. Ось чому і в творах 18901900х років, присвячених цій проблемі,-- романах і повістях «Кроти» (1893) і «Шахраї» А. Грушецького (1899), «Polonia irredenta» (1895) А. Немоєвського, «Обітована земля» (1899) В. Реймонта, у яких знайшли відображення конкретні суспільнополітичні конфлікти доби, ми не раз натрапляємо на сліди цієї традиції.

Невипадково в творах А. Грушецького і В. Реймонта збірний образ капіталізму змальовується за допомогою потворних явищ природи -- змійудав, поліп, спрут і т. д. («Кроти», «Обітована земля»). В «Кротах» Грушецького і «Polonia irredenta» А. Немоєвського бачимо зображення трудових процесів як конфлікту людини з природою. В творах, написаних під безпосереднім впливом «Зворотної хвилі» (Польща -- «Обітована земля» для іноземних капіталістів), помічаємо водночас і сліди ознайомлення з «Boa constrictorom» (проблеми «батьків і дітей» капіталістичного світу в «Обітованій землі» Реймонта). Яскравою паралеллю образу робітника Матія («Boa constrictor», «Борислав сміється») є Мацей Бібеля («Кроти»), в образі Германа Бухгольца («Обітована земля» Реймонта) є чимало рис, які зближують його з образом Германа Гольдкремера: це змійудав, що живе кров'ю і сльозами робітників.

Проблема боротьби за реалізм польської літератури не обмежувалась для Франка вимогами робітничої і селянської тематики, показу життя «четвертого стану». Подібний погляд був би вульгарним соціологізуванням: письменник виступав за проникнення в усі сфери суспільного життя. Все залежить, підкреслював він, поперше, від «способу обробки матеріалу», тобто принципів типізації, подруге, від того, яким суспільним ідеалам твір має служити, якому світоглядові підпорядкований матеріал.

Франко був близький до розуміння реалізму як створення типових характерів у типових обставинах. Він наполягав на потребі проголошення письменником передового ідеалу часу. Твір, на його думку, «мусить служити важливим розумовим потребам суспільства» . Лише тенденційна, озброєна передовими ідеями (у розумінні Франка -- революційними, демократичними) література може проникати в суть суперечностей, створювати соціальні типи й характери, вчити суспільство, бути його совістю і суддею.

Народність, у розумінні критика, -- не тільки зображення життя трудової людини, а й утвердження позитивного ідеалу, розуміння перспектив суспільного розвитку. Проаналізувавши у статті «Польський селянин в освітленні польської літератури» («Рух», 1887, № 913) повість Б. Пруса «Форпост», Франко писав: «Кінчаючи наші зауваження, можемо сміло сказати, що польська література може гордитися цим твором, і треба тільки побажати, щоб він був початком загального і тривкого повороту польської белетристики до власного народу. Тільки там, на цьому «власному ґрунті», може вона знайти джерело живої води і невичерпне багатство оригінальних, важливих, живих і цікавих для всього суспільства тем, що хвилюють його далеко більше, ніж ті заяложені і на тисячі ладів перемелені любовні історії вродливих панянок і паничів, після прочитання яких, незважаючи на всю їхню психологічну рафінованість, ми залишаємося звичайно такими ж розумними, як були до цього» .

Франко оцінює «Форпост» як епохальне явище польської літератури, але не так за тематику, як за розкриття глибоких антагонізмів між «двором і хатою». Селянство Б. Пруса «в добрість панів... не вірить», воно і в панській «мандрівці на поле демократизму в шовкових сукнях і біленьких рукавичках», і в панському шварготанні пофранцузьки вбачає одне: спробу ошуканства і використання його «панами» в своїх інтересах.

Але навіть цей кращий твір польської літератури з життя селянства середини 80х pp. багато чим не задовольняв критика, активного учасника польського людового і українського радикального рухів Галичини. Аналізуючи вчинки головного героя повісті Слімака, його ставлення до зображуваних подій, головні риси його характеру -- пасивний опір, брак рішучості, Франко приходить до висновку, «що він не є типовим представником польського селянства». «Коли б, -- пише критик, -- пересічний польський селянин був таким, як його змалював Б. Прус у своєму романі “Форпост”, то польські прихильники селянства не мали б ніякої підстави говорити про силу опору й витривалість цього селянства, не могли б на цьому селянстві, як на могутньому наріжному камені, будувати майбутнє цілого народу» .

Що Франко у своїх поглядах на розвиток селянської тематики в польській літературі виходив із знання потреб її внутрішнього розвитку, переконують нас і виступи польських письменників. Варто пригадати, наприклад, що писав Б. Прус на сторінках газети «Край» в тому ж 1887 p.: «Мені соромно визнати, що в селянському питанні ми, поляки, залишилися далеко позаду росіян. У них хлопоманство було вже модним тоді, коли у нас поети і драматурги «боролися зі згубним впливом позитивізму і природничих наук». І допіру сьогодні, коли в Росії виникла ціла література, яка або зображує люд, або призначена для люду, ми починаємо звертати на нього перші погляди». Ці слова Пруса з тим більшим правом можна відносити і до літератури Франка, Шевченка, Панаса Мирного лише спільністю інтересів визвольного руху можна пояснити наполегливе розповсюдження в Польщі передових здобутків української і російської літератури Франком (крім численних статей про українську, нагадаємо, що і такі його праці про російську літературу, як «М. Є. Салтиков» (1889); «Лев Толстой» (1892); «Влада землі в сучасному романі» (1891) -- про Золя і Г. Успенського, з'явилися польською мовою). Своїми працями Франко прагнув збуджувати не лише естетичну, але й громадську думку, «вдаряти у великий дзвін» про речі суспільно важливі, в розвитку яких були зацікавлені як польські, так і українські революційні та прогресивні сили. В одному з відступів у статті «Польський селянин у польській літературі» читаємо: «Сподіваюсь, читачі не будуть ремствувати на мене за те, що я, може, дещо занадто докладно зупинився на змісті “Форпосту”. Однак мені здавалося, що я повинен був це зробити для галицької громадськості, яка читає і зачитується такими фантастичними речами, як “Огнем і мечем” або “Потоп”, а на згадку про Пруса аж надто часто відповідає зі здивуванням: “Прус... Прус... Хто це такий, цей Прус?”» .

Питання Франко і Прус -- одне з центральних, коли йдеться про історико-типологічні подібності в розвитку критичного реалізму в польській і українській літературах. Далі ці подібності будуть проявлятися не лише в проблематиці, морально-етичних і громадських побудниках, але й у способі художнього осягнення матеріалу (композиція, фабула, взаємодія ліричного й епічного начал, поетика образу і т. д.), в напрямах літературно-критичного узагальнення національного літературного процесу (естетика революційної демократії, марксистська критика, різні течії буржуазного літературознавства). Десь приблизно з кінця 70х -- початку 80х років виникнення цих паралельних процесів стає одною з ознак розвиненої літератури, які, однак, за всієї близькості чарують своєю неповторною художньою самобутністю, розмаїттям кольорів та естетичних тенденцій. У зв'язку з цим варто було б спеціально зайнятись дослідженням дитячих оповідань А. Чехова, Б. Пруса та І. Франка. У всякому разі, в творах польського та українського письменників 7080х років, -- згадаймо хоч би такі, як «Сирітська доля» (1876); «Пригоди Стася» (1878); «Міхалко» (1880), а також «Олівець» (1878); «Малий Мирон» (1879); «Грицева шкільна наука» (1883), -- у змісті і формі, громадських акцентах, у тоні подачі тяжкої історії розтоптаної жахливою дійсністю дитячої душі увесь час натрапляємо на ті спільності .

Як уже згадувалося, в 1881 р. відразу ж по виході першого томика «Поезій» Конопницької. Франко на сторінках редагованого ним журналу «Світ» надав слово про поетесу своєму товаришеві по революційній діяльності -- соціалістові Людвіку Інлендерові (разом з яким поширював твори Маркса і Енгельса, писав «Програму польських і українських соціалістів Східної Галичини»).

Так, в ч. 7му журналу за той рік з'явилася стаття «Початок людового реалізму в польській літературі», підписана криптонімами Л. І., яку слід вважати одним із перших виступів польської революційної критики з приводу творчості М. Конопницької.

Появу поетеси Інлендер пов'язує з важливими суспільними змінами. Він пише: розклад шляхетського суспільства давно став фактом, класи, породжені французькою революцією (тобто буржуазія), також «пережились і стерлись цілковито»; їх «давні оклики стали беззмістовними звуками і не вистачають нікому, не вдовольняють нікого» . Нові сили суспільні ще тільки формуються, але саме їм належить сказати нове слово. «Тільки теє чути виразно, що нові ті ідеали повстануть не в пануючих тепер верствах, но посеред мас. видідичених і темних, але виробляючихся без упинку. Щораз більше починаємо пізнавати, що не спосібні вже повести наперед людськість ані геніальні осібники, ані самолюбні змагання суспільної меншості, але одна тільки сполучена праця мас в стиснених рядах довершить того діла. На руїнах старої суспільності зацвіте й нова штука» . Завдання мистецтва полягає не в тому, каже далі критик, щоб «полагодити суперечності та противенства і віддалити кінець боротьби», а в тому, щоб звертати «очі вперед, в будучність», і живо займатися «зваленням старої будівлі, щоби поставити нову». Передовими письменниками є ті, хто, «пізнавши напрям, в котрім іде людськість, звертаються до мас, студіюють їх життя, потреби, ідеали і там знаходять джерела, котрого їм треба». Це вже робить М. Конопницька, пише автор, в її піснях уже «найшли свій поетичний вияв нові змагання». Правда, вона поки що тільки співчуває знедоленим. Справжній народний реалізм, каже критик, має на меті не тільки співчуття до долі трудящих, бажання їх вільного і незалежного життя, кращої долі, а й боротьбу за утвердження тих бажань.

Аналізуючи ранні поезії письменниці, Інлендер констатував: «Можна уважати Конопницьку представницею молодого покоління, котре і в Польщі -- як і всюди впрочім -- на підставі наукової критики існуючого ладу витворило собі ідеал будучини і живо бересь до усунення старих передсудів і спорохнілих установ» .

Цю лінію боротьби за поетесу вів варшавський «Пшегльонд тигодньови», де 1883 р. з статтеюрецензією на другу серію «Поезій» Конопницької (1883) виступив Б. Бялоблоцький. Популярний виклад нових соціальних доктрин і тут поєднується з вимогами активної політичної дії засобами слова. Як і Інлендер, цей критик високо ставить творчість поетеси, співця горя і злиднів трудящих, але водночас жадав, аби письменниця не тільки вказувала на горе і злидні, але i вселяла впевненість, віру народу в свою силу і міць.

У 8090х pp. Франко не писав спеціальних робіт, присвячених М. Конопницькій. Погляди на творчість поетеси, висловлені «Світом», були і його поглядами. Але критик постійно й уважно стежив за розвитком таланту письменниці і в своїх статтях, присвячених іншим літературним явищам, ніколи не випускав її з поля зору.

У статті про «Форпост» Б. Пруса Франко пише про неї як про безпосереднього спадкоємця передових традицій минулого, наголошуючи, що вона від формального наслідування Міцкевича, Словацького і Ленартовича скоро перейшла до створення оригінальних високопоетичних творів. У статті «Сучасні польські поети» (1899) критик, з одного боку, продовжує атакувати поетесу зліва, повторюючи де в чому свої судження 18861889 рр., з другого -- відзначає чимало нового, зокрема. її зацікавлення проблемою еміграції селян до Бразилії. Правда, і тут загальна оцінка поетеси стримана, бо її «ліберальні та поступові думки» не йдуть далі «понад звичайні буржуазні поклики: освіта, милосердя з додатком шляхетського -- «згода хати з двором» .

Центральною працею франка про поетесу була літературно-критична стаття «Марія Конопницька», 1902 року вміщена у віденській газеті «Ді Цайт». При розгляді цієї роботи Франка слід мати па увазі дві обставини, які пояснюють не лише її спрямування, а й тон, в якому вона написана. Перше. В той час (1902) талант письменниці був у повному розквіті -- головні її твори були вже написані. Поема «Пан Бальцер в Бразилії» поступово переростала в селянську епопею. Друге. Франко писав свою працю, маючи постійно на увазі той театральний маскарад, у який прагнули перетворити ювілей письменниці правителі Галичини.

Серед ювілейного потоку пишних слів стаття Франка прозвучала різким дисонансом. Тим більше, що вона належала саме авторові «Поета зради»: після майже п'ятирічної мовчанки (від 1897 р.) Франко в ній засвідчив незмінну пошану до польської культури.

Передусім критик вказує на загальнослов'янське значення польської поетеси. Не аристократам із Кракова і не буржуазії із Львова, а саме народові належить її творчість. Наперекір естетській критиці він відзначає далі, що не тільки завдяки формальним особливостям її поезія зайняла таке високе становище в літературі. «Найважливіше і історично найхарактерніше у неї -- це ідейний зміст її творів, а заразом багатство справжнього жіночого чуття, яке вона поклала на службу своїм ідеалам» . Простежуючи роль жінки в польському суспільному житті, починаючи від 3040х аж до 60х років XIX століття -- тобто до виступу «ентузіасток», Франко пов'язує появу великої поетеси з тим рухом, особливо з часами польських повстань, коли жінка була не тільки дружиною і коханою, а й товаришем у боротьбі. Творчі запити письменниці, формування її громадськополітичних та естетичних поглядів критик пояснює впливами тих уроків, які винесло суспільство із невдачі польського повстання 1863 р. Перші її твори тісно пов'язані з реалістичними повістями й оповіданнями Пруса, Сенкевича, Свентоховського й Дигасінського, письменників саме реалістичного напрямку, який «під впливом російської белетристики шістдесятих років, яка займалася описом селянського життя, почав ближче слідкувати за життям польського селянства» .

Чимало місця Франко відводить з'ясуванню ролі народної поезії в творчості письменниці. В той час, коли польське буржуазне літературознавство безрезультатно прагнуло відшукати сліди формальних запозичень фольклору в її творах, Франко писав про глибоке проникнення поетеси в дух народної пісні, про вміння віддзеркалювати помисли і почуття народу. «Сміло можна твердити, що великій більшості польської громадськості, незважаючи на старші збірки польських народних пісень, щойно Конопницька відкрила польську народну пісню з її ніжністю й інтимністю, з її милозвучністю й багатством мелодій» . Франко справедливо вказав на провідні тенденції «Пана Бальцера в Бразилії», цього епохального для польської літератури твору, радо привітав його.

Статтю в «Ді Цайт» доповнює лекція Франка про письменницю, яку він виголосив для львівського жіноцтва на початку листопада 1902 року в залі товариства «Січ». На жаль, текст лекції не зберігся, і про неї ми можемо судити тільки на основі інформації, яка була надрукована в газеті «Діло» від 4 листопада за той же рік. З інформації видно, що в основу лекції, на яку зійшлося багато львів'ян, було покладено статтю, надруковану в «Ді Цайт» і доповнену новим українським матеріалом. У лекції, очевидно, було більше і чіткіше вказано на недоліки поетеси, висловлювані критиком і раніше. «Головною основою її поезії, -- наголошував він,-- є глибоке співчуття долі мужицтва, плач над його горем і тяжким соціальним положенням. Однак брак поезіям Конопницької аналізи причин і вказання виновників оплакуваної недолі люду, а затим брак і програмовості. Форма Конопницької знаменита, мова мелодійна і гнучка, фразеологія багата. Напрям і дух її поезій вільнодумний і чоловіколюбивий та брак її ясно сформульованих ідей» . Ширше говорилося в лекції і про інтернаціональні мотиви творчості поетеси. Якщо в статті було вказано, що в «поезії Конопницької досі не помітили... ні сліду цієї національної зарозумілості, нетерпимості, ні зневажливого ставлення до інших народів, що так яскраво виступає в історичних романах Сенкевича» , то думка ця в доповіді дістала, очевидно, дальше поширення, Франко говорив і про ставлення до поетеси українського народу та українських письменників: «Русини... знають твори Конопницької, і багато її поезій перекладено на нашу мову, а були і наслідування її напрямку та манери» .

Іван Франко і Марія Конопницька -- кожен у своїй літературі -- належать до найвидатніших поетів другої половини XIX ст. Як у письменників, перейнятих демократичними поглядами, у них є багато спільного у відображенні типових сторін життя трудового народу. Але нас цікавить у даному разі не тільки те, що «подібне», але й те, що відмінне у поетів. Звернемо увагу тут на показ еміграції галицького селянства до Бразилії, що охопила Галичину в кінці XIX і на початку XX ст. Маємо на увазі цикл віршів І. Франка «До Бразилії» і поему М. Конопницької «Пан Бальцер в Бразилії» -- центральний твір польської поетеси.

У висвітленні «еміграційної гарячки» Франко був солідарний з польськими письменниками. В 90х роках, незадовго перед написанням циклу «До Бразилії», він пише ряд статей до газети «Ді Цайт», а також до газети «Кур'єр львовскі», в яких показує не так наслідки, як причини еміграції селянства із Галичини. Якщо буржуазні публіцисти від'їзд трактували як спробу селян «нажити капітал», щоб потім «заможно жити», Франко звертав увагу передусім на те, що «вибираються до еміграції головно бідніші, які мають мало ґрунту» . «Бідний наш народ! -- писав він у статті «Еміграційна мізерія». -- Емігрує з краю, бо його деруть і тиснуть зі всіх боків, а деруть і тиснуть, бо емігрує».

Картини злиденного життя селянина ще на батьківщині, тяжка дорога через Європу до Італії, а далі через океан і лягли в основу циклу «До Бразилії», написаного в тяжкі часи недуги 1897 року. Матеріалом для циклу послужили, крім того, численні листи емігрантів до Франка з Америки і судові справи над агентамиагітаторами за еміграцію .

Франків цикл складається з п'яти розділів. Перший -- «Лист до Стефанії» -- присвячений з'ясуванню зовнішніх впливів. Агент еміграційний Джерголет, видаючи себе за покійного архікнязя Рудольфа, в селянській сукмані перейшов усю Галичину, закликаючи селян до Бразилії, де буде для них створене «мужицьке царство». Джерголет розповсюджував фіктивні листи, в яких говорилося про привабливе життя в Бразилії тих, хто вже туди виїхав. Другий розділ -- «Коли почуєш, як в тиші нічній...» -- оповідання про горе, приниження, розпуку емігрантів, що вже від'їжджають.

У цьому розділі, як і в подальших, є чимало спільного з розповіддю про емігрантів А. Дигасінського . Очевидно, що, крім власних спостережень, Франко користувався відомостями і цього польського письменника. Маючи на увазі полеміку, яку викликала в журналістиці книжка Дигасінського, Франко зобразив двох панків в третьому розділі свого циклу. Вірш «Гей, розіллялось ти, руськеє горе» -- поетичний синтез страждань українських емігрантів, що через європейські країни мандрують за океан.

Всі з тебе, русине, драли проценти:

Польськії шляхтичі й швабські агенти.

Що то ще жде тебе на океані?

Що у Бразилії, в славній Парані?

Що то за рай ще тобі отвираєсь

В Спіріту Санто і Мінас Джераєс?

На це питання відповідає п'ятий розділ циклу -- «Листи з Бразилії», дуже близький мотивами до перших трьох розділів поеми М. Конопницької «Пан Бальцер в Бразилії». Деякі моменти, зокрема, описи того, як акули на очах нещасних матерів поїдають мертвих дітей, викинутих за борт, в поемі і в циклі Франка надзвичайно близькі.

Безперечно, що ці збіги в описах (тяжка дорога морем, велика смертність, безконечні здирства на бразильській землі, рубання лісу серед постійних загроз бути розчавленим дикою природою і т. д.) свідчать про користування обох письменників одними й тими ж джерелами.

Але річ не тільки в цьому. Кожний справді чутливий митець протягом усього життя уважно стежить за художнім розвитком людства, за зміною динаміки спілкування з читачем, мусить рахуватися з «атмосферним тиском» літератури. Причому чим він більший художник, тим частіше користується соками «чужих квітників». Щодо поеми Конопницької, то тут, здається, маємо справу саме з таким свідомим врахуванням чужого досвіду. Поет -- semper tiro.

Цикл «До Бразилії» був надрукований у збірці, що мала назву «Мій Ізмарагд» (1897). Хоч нижче наведені слова із передмови до збірки стосуються головно моралізаторських віршів розділів «Паренетікон» і «Легенди», та все ж наведемо їх як думку великого поета щодо багатоманітності нюансів творчої взаємодії: «Блукаючи по різних стежках всесвітньої історії та літератури, я здавна збирав потроху або намічував собі для пізнішого вжитку поодинокі камінчики, придатні для моєї будови... Обік оригінального є тут чимало й такого, де на чужу основу я накладав свої власні узори». Саме «своїми узорами» і заповнював український письменник основу на верстаті «еміграційної гарячки». Він змагався з польською поетесою, але й відштовхувався від її знахідок.

Із польських письменників найтіснішою багаторічною дружбою Франко був зв'язаний з Яном Каспровичем. Селянський син знад Гопли та Куяв і «син Яцяковаля» із Нагуєвичів познайомились і потоваришували як співробітники редакції газети «Кур'єр львовскі».

Учасник таємних організацій, робітничих і селянських рухів Сілезії і Познанщини, щирий демократ, що вийшов із соціальних низів, Ян Каспрович був Франкові близьким і за духом. Український письменник підтримує творчість Каспровича, останній захищає Франка від нападок польської реакції. Незадовго до смерті Каспрович так писав про українського письменника, пригадуючи найдрібніші факти з їх спілкування. «З Іваном Франком я був у приятельських відносинах, ми товаришували в редакції “Кур'єра львовскєго”.. завдяки йому я познайомився з українською поезією, особливо з Тарасом Шевченком...» Там же детально оповідається про справу з доцентурою Франка, а також про габілітаційний виклад у залі львівської ратуші (до речі, в позиченім у Каспровича фраку). Щоб Франко дістав посаду в університеті, Каспрович спеціально мав розмову з намісником І. Бадені, хоч і безрезультатно.

Незважаючи на те, що Франко у 1897 р. вийшов із редакції газети, дружні відносини з Каспровичем не припинялися. Коли після деякої перерви Каспрович у 1909 році знову повернувся до Львова і став професором університету, він часто провідував хворого українського письменника і не ображався на нього за різку критику своїх творів.

Серед невеличкої групки поляків, що прийшли в кінці травня 1916 року проводжати Франка в останню дорогу, разом з Болеславом Вислоухом, Яном Стапіським, Генріком Бігеляйзеном був і Ян Каспрович.

Багаторічна дружба Франка і Каспровича не могла не позначитись на їхній творчості. З цього погляду на особливу увагу заслуговують ранні твори польського поета (18801894), перейняті хлопоманством, радикалізмом, палким протестом проти суспільної неправди, -- «Поезії» (1889), «З селянського загону», «Світ кінчається» (1891), «Бунт Напєрського» (1895) та інші. Щодо пізніших творів Каспровича, то вони також цікавили українського поета, хоч і були критиковані ним.

До першої збірки Каспровича «Поезії», виданій 1889 року у Львові (видавництво «Мрувка») з передмовою Т. Єжа, увійшли, крім нових, і ті вірші, які друкувалися впродовж 80х років у різних польських періодичних виданнях. Дії німецьких асиміляторів на Познанщині, становище селянства, яке, хоч темне та забите, прагне світла і волі -- такий їхній зміст.

Консервативна критика ставилась до молодого поета насторожено, й тому Франкова стаття про першу збірку творів Каспровича на тлі тогочасних виступів польської преси діяла підбадьорююче. Головним, що викликало захоплення Франка, було те, що в польську літературу входив представник трудового народу, який знає його почуття і страждання. Хоч у першій збірці Каспровича і не було нічого, про що б не було сказано -- часом яскравіше й простіше -- його попередниками, але ретрогради не випадково вдарили на сполох. «Здається, -- зауважував критик на сторінках «Кур'єра львовскі» 1889 р., -- що це наслідок того інстинктивного почуття, того таємничого переляку, який деколи огортає знервовані, випещені салонові ляльки, коли в їхньому товаристві раптом з'явиться мужик, -- простий мужик -- у сіряку... Таким гостем з іншого світу з'являється в польській поезії Каспрович» .

Франко застерігає Каспровича від нудних і розтягнутих філософських трактатів у поезії, якими є вірш про Джордано Бруно, поезія «Ми і вони» тощо, відзначає, що поетові бракує спокою для пластичного, властивого реалістам зображення людських постатей і що змальовувати звичайні переживання героїв він не навчився: герої ці подані в екстазі, у вибухах почуттів і пристрастей.

Стежачи за дальшим розвитком творчості Каспровича, Франко обминає мовчанкою романтичну поему «Христос» і друкує на сторінках газети «Кур'єр львовскі» у 1891 р. велику статтю, присвячену розглядові нової збірки віршових оповідань «З селянського загону» і драми «Світ кінчається». Селянські постаті поета тут -- реально існуючі, каже критик, але їм все ще бракує типізації. Каспрович не може збагнути пропорцій життєвого матеріалу, його деталі не вливаються гармонійно в цілість, композиція творів рихла й незграбна. Перевантаження оповідань зайвим фактографічним матеріалом не допомагає, а, навпаки, заважає розкриттю характерів, створенню соціальних типів. Нахил Каспровича до натуралістичного копіювання також викликає різкий осуд Франка. Давши детальний аналіз поеми «Салюся Орчиківна», він зауважує: «Загалом характеристика персонажів не є сильною стороною Каспровича. Він не вміє вглибитися в суть даної постаті, відмітити її характерні риси і пластично змалювати їх читачеві».

Перші твори Каспровича дали змогу Франкові глибше висвітлювати проблему літературного героя, проблему, яка його цікавила здавна, особливо у зв'язку з творчістю провідних польських реалістів -- Б. Пруса і М. Конопницької. Критикові здавалося, що саме Я. Каспрович, селянський син із Куяв, перейнятий демократичними поглядами, співчуваючи соціалістичним ідеям, зможе найповніше втілити передові суспільні ідеали сучасності. франко стаття літературний

«Поезії» Яна Каспровича, зауважував Франко, наголошують на жахливих подіях польського села, що дичавіє і вмирає в умовах гострих соціальних протиріч. Розмови ліберальної інтелігенції про селянство як «незіпсоване ядро», як «опору нації» не мають під собою ґрунту. Франко доводить цілком протилежне -- ворожість селянина до всього буржуазнопоміщицького устрою: «Суспільні і політичні відносини, наукові дослідження, технічні винаходи і їхнє застосування для блага людини праці, зрештою, товариські й етичні погляди -- все це і сьогодні є у змові проти селянського світу, все йому вороже, підточує його існування і тому є предметом його глибокої ненависті. Ця ненависть до машин, до залізниці, до купців і товарного господарства, до фабрик і фабричного життя, до різних обмежень, продажу з аукціонів, судових процесів, -- одним словом, до всієї пануючої тепер суспільнополітичної системи -- це одна з найвиразніших характерних ознак душі селянина, якою її змальовує Каспрович і якою вона є насправді» . Але хоч селянство в силу економічних обставин і животіло, це не зупиняло суспільного прогресу. Навпаки: «Надто багато життєвої сили, свіжих соків, витривалості й енергії є у тих гинучих, аби не можна було припустити, що... те, що залишиться з цієї доби, ще в період цих болів поступово переплавиться, пристосується до нових умов, до нових форм великої вселюдської функції боротьби людини з природою» .

Твори Яна Каспровича послужили приводом для розмови про шляхи розвитку польського реалізму. Від показу суспільних вад, розкриття непримиренності класових антагонізмів, що вже було завойоване творами Ожешко, Пруса і Конопницької, польська література, за Франком, поступово переходить до створення позитивного образу героя, який бореться і в ім'я майбутнього шукає реального виходу із сучасних темноти та злиднів.

Вітаючи появу нового поета, який у «розмальовану і випещену» польську поезію вносив «сильний і яскравий колорит», доповнюючи невиразні натяки Каспровича своїми чіткими узагальненнями, Франко писав на закінчення: «...Я бажав би, щоби поезія цього напрямку, який розпочав своїми селянськими поемами Каспрович, взяла в польській літературі перевагу. Гадаю, що це викликало б новий перелом у цій поезії, приневолило би її розірвати густу сіть умовностей і збитих шаблонів, які її тепер опутують» .

Свідченням тривалих творчих зв'язків і особистого спілкування українського письменника з польським була і драма останнього «Бунт Напєрського», один з найпоказовіших творів польської літератури кінця минулого віку.

В центрі драми -- яскравий епізод українсько-польського порозуміння в минулому: селянське повстання на Підгаллі 1651 р. під кермом Костки Напєрського, викликане тогочасною національновизвольною боротьбою українського народу з Богданом Хмельницьким на чолі.

Драма написана в час участі Каспровича в людовій галицькій пресі, і цілком зрозуміло, що певні ідеї «людовців» не могли не знайти відгомону в ній. Це стосується передусім заперечення офіційношляхетського погляду на селянство як на суспільний клас, нездатний до самостійного політичного життя, до ведення самостійної політики. Подруге, драма перейнята протиставленням «шляхетської» і «селянської» культури і відзначається, потретє, вірою в селянство як ґрунт, на якому виросте майбутнє польського народу («Від них розпочнеться новий світ», -- каже один з героїв). Оспівування збройної боротьби, виразні симпатії щодо єдності дій українських і польських трудящих, до Хмельниччини -- все це ідеї, над пропагандою яких працював Франко як в 80х, так і в 90х роках (участь у польському робітничому і селянському рухах, заходи щодо організації українсько-польської демократичної партії і т. д.).

У зв'язку з драмою «Бунт Напєрського» є підстави згадати не тільки про Франка, але й інших українських письменників, насамперед Шевченка і Федьковича, якими захоплювався польський письменник. Масові сцени «Бунту Напєрського» в'яжуть драму з «Гайдамаками»; у поєднанні народнопоетичних легенд з фактами історії при накресленні постаті головного героя -- народного ватажка -- Каспрович перегукається з Ю. Федьковичем. В образах Олекси Довбуша Федьковича і Костки Напєрського Каспровича як народних героїв також бачимо близькі, споріднені риси. Про пильне студіювання польським письменником українських творів маємо свідчення В. Щурата: «Я. Каспрович, коли писав свій “Бунт Напєрського”... просив мене познайомити його з піснями Федьковича про Довбуша. Ним спонуканий, я й переклав попольськи Федьковичевого “Довбуша” (поему) і “Сонні мари” і друкував їх в літературному додатку до “Кур'єра львовські”» .

Драму «Бунт Напєрського» можна вважати певним синтезом довголітніх шукань польської літератури щодо правдивого зображення народних рухів середини XVII ст. (тут будуть романи і повісті Т. Єжа, І. Крашевського, Г. Сенкевича, А. Ролле і критичні виступи та зауваження Б. Пруса, З. Качковського. О. Свентоховського). Своєю історичною концепцією ця драма про Напєрського близько стоїть до творів передових українських письменників, і в цьому була безперечна заслуга Франка. В даному разі маємо яскравий приклад діалектики взаємодії національних літератур, коли ролі літератур продукуючих і сприймаючих постійно міняються.

До речі, у 1900 році, відразу після надрукування «Бунту Напєрського» в Ярославлі у друкарні Людвіка Стирни накладом автора, який сховався за псевдонімом Жаба, була видана поема -- «Сатирикон», скерована передусім проти дружби Каспровича і Франка, головним чином проти Франка, якого, мовляв, «годували» Ревакович і Вислоух (надавши посаду в газеті «Кур'єр львовскі») на біду поляків: він негативно виливає на польську літературу, доказом чого є складена Каспровичем «Антологія» і «Бунт Напєрського».

На початку в «Сатириконі» читаємо, що «Каспрович ходив до Івана Франка і, сидячи разом за шклянкою пива, укладали «Антологію». Автор обурюється тим, що Франко відігравав головну роль у «Кур'єрі...», підпорядкувавши своєму впливові редактора («Пан Ревакович годував русина і дозволив йому водити себе за носа»), що Каспрович жив «з Франком, як з братом». І, нарешті, про історичну концепцію «Бунту Напєрського», надзвичайно в некорисний спосіб осучаснену, оскільки в ній погляди Івана Франка. «Івана Франка? -- запитує автор і продовжує: -- Чому мені спадає він на думку? Адже ви друзі! І такі речі не забуваються, що ви обидва шануєте Хмельницького» .

Із середини 90х років творчі шляхи Я. Каспровича і І. Франка почали розходитись.

На думку Франка, з цього часу Я. Каспрович від збірки до збірки все далі відходив від «селянського загону» в світ примарних абстракцій і релігійного екстазу. В першому зі своїх творів на релігійно-біблійну тему -- в поемі «Христос» (1891) -- Каспрович ще віддавав данину соціальній дійсності і реалізмові (ці «гріхи реалізму» Каспровичеві не раз пригадувала шляхетськоконсервативна критика), але пізніше він прагне виправити цю «помилку», все більше заглиблюючись у релігійноправовірні роздуми і самоаналіз. Якщо зло «узаконене» богом, то боротьба проти суспільної неправди -- марна. Звідси єдина сфера поезії -- безнастанні описи переживань душі, яка то мучиться від тривожного чекання загибелі світу, то пробуджується від спалаху статевої пристрасті, то досягає внутрішньої рівноваги, та й то лишень у сфері проблеми «творця і натури». Мотиви «болю існування» в поєднанні з «любов'югріхом», «жінкоючортом», «прабуття» все частіше з'являються в творах поета (збірка «Любов», 1895; «Кущ дикої троянди», 1898).

Ставлення Франка до цього періоду в творчості Яна Каспровича було критичним, якщо не різко негативним. Ці виступи слід розглядати у тісному зв'язку з загальною боротьбою українського критика проти занепадницьких течій у польській та інших літературах.

Як відомо, в кінці 80х і на початку 90х pp. минулого століття в Польщі з'явилися перші симптоми нової літературної моди. Очолювана С. Пшибишевським і підготовлена журналом З. Пшесмицького «Жичє», група здібних молодих письменників повела наступ на демократичний табір польської літератури, на реалістичне, тенденційне мистецтво. Проповідь надкласової літератури дедалі гучніше лунає з сторінок преси. Особливо вдячний ґрунт декаденти знаходили в Галичині. Слабкість розвитку демократичних сил, дворушництво політичних партій, всесильність консерваторів і католицького кліру -- то були для модерністів умови аж занадто сприятливі. «Із слов'янських країв, -- писав Франко, -- найновіша літературна мода декадентизму та імпресіонізму знайшла найподатливіший ґрунт у Польщі. Се досить натурально. Ся мода найбільш аристократична... А шляхетській польській суспільності (шляхта поки що головний консумент літератури в Польщі) сего й подавай. Досить уже її наполошили брутальні натуралісти та радикальні хлопомани, досить її натикали під ніс неотесаних мужиків із їх вічною нуждою та жолудковими питаннями. Надоїли їм уже й голосні патріоти з вічними покликами про вітчизну. Людям, котрих життєві ідеали хитаються між Монаком, паризькими кокотками і англійськими огерами, давно вже хотілося мати літературу, відповідну до тих ідеалів. І вона дійсно в пору народжується» .

В одній із перших своїх статей, спрямованих проти польського суспільного декадентизму -- «З галузі науки і літератури», надрукованій 1891 р. («Кур'єр львовскі»), Франко докладніше характеризує одне з середовищ, яке породжує занепадницькі настрої -- польську аристократію і шляхту. Стоячи перед могилою, але все ще цупко тримаючись за життя, ці класи намагаються свої особисті погляди пасивного споглядання і ненависть до всього живого видати за погляди загалу. Занепадництво взагалі, літературне зокрема, з'являється як ідеологія цих класів.

У тій же праці -- «З галузі науки і літератури», а також у статті «Доповідь Маріама» (1894). Франко у розкритті соціальних коренів занепадницьких течій іде далі, вказуючи також на буржуазію як на найактивнішого носія декадентизму. Цю свою думку критик розвиває на прикладі історії виникнення модернізму у французькій та бельгійській літературах: «...Гніздом же, в якім вилупилось декадентство, була Третя республіка, епоха урядів Тьєра, МакМагона і Греві, всевладного впливу Гамбетти, тріумфів Буланже, -- писав І. Франко. -- Представником цього напрямку -- молоде покоління літераторів, що зросло після великої катастрофи 1871 року, -- і це розкриває нам його обличчя й характер» .