Поняттям "фігури" охоплюються три типи виражальних засобів мови:

1) фігури заміни, заміщення (тропи);

2) фігури сумісності;

3) фігури протилежності.

В усіх визначеннях фігури домінують такі ознаки: по-перше, це певна форма, в якій виражена думка, по-друге, це свідоме відхилення в думці або вираженні від звичайної і простої форми. Отже, семантична структура фігур, і зокрема тропів як одного з основних різновидів їх, є складною. Фактично тропи є стилістично маркованою вторинною номінацією [21, с.327].

Епітети є цікавим художнім засобом, який відображає багатство, cимволічність та експресивність нашої мови. Художні означення цікавили вчених різних поколінь, оскільки "без епітетів наша мова взагалі була б неточною, недолугою, у ній не відчувалося б суб'єктивної індивідуальної оцінки, живого сприйняття дійсності […] отже, епітет - запорука точності, виразності мови, а також її образності, емоційності" [4, с.4].

Епітет належить до загальновідомих словесних художніх засобів. Він є найпоширенішою образно-виражальною мовною одиницею, яка використовуються у художньому мовленні. Це художнє, образне означення, що підкреслює характерну рису, визначальну якість явища, предмета, поняття, дії. "Етимологічний словник української мови" подає етимологію слова епітет від грецького виразу "epitheos onoma", що означало "додане ім'я". Воно мало первісне значення epitheos - "доданий; захоплений; запозичений; штучний", пов'язаний з дієсловами кладу, додаю. Ця етимологічна риса є суттєвою для семантики епітета. бо він не тільки означає, а й додає, докладає ознак існуючих, неіснуючих, але бажаних, можливих, уявних тощо.

Епітети, як образні засоби мови, посідають особливе місце в системі тропів. Значною мірою саме в семантиці й структурі епітетних конструкцій зосереджене індивідуальне художньо-словесне моделювання світу, за яким ідентифікують стильові напрями, течії, періоди літературного процесу. В історії різноаспектного дослідження художніх означень, яка сягає ще античної поетики, простежують різні підходи, методи та завдання [30].

Знання про епітет здобуваються кількома шляхами: у лексикології - при вивченні слів, що називають ознаки за кольором, формою, властивістю (білий, рожевий, великий, душевний), у морфології - при вивченні прикметників і прислівників (прекрасний - прекрасно, чудесний - чудесно, сумний - сумно); у синтаксисі - при вивченні означень (гірка доля, далека дорога), прикладок (очі-волошки, сон-трава, чар-зілля), обставин способу дії (сумовито зітхає, радо зустріти). І тільки риторика дає глибокі і повні знання про епітет, бо, включаючи всі попередні види знань, узагальнює їх та розкриває роль і значення епітетів як словесних засобів образності у художньому тексті [21, с.339].

Епітет є давнім образним засобом мови. О. Веселовський зазначав, що "Історія епітета є історією поетичного стилю. і не тільки стилю, а й поетичної свідомості.; ціла історія смаку і стилю в його еволюції від ідей корисного і бажаного до видіння поняття прекрасного" [6, с.134]

Отже, епітет (гр. epitheton) - слово, що образно означає предмет або дію, підкреслює характерну властивість певного явища чи поняття. Стилістична функція епітетів полягає в тому, що вони дають змогу показати предмет зображення з несподіваного боку, індивідуалізують якусь ознаку, викликають певне ставлення до зображуваного [24, с.43].

Як зазначає Т. Беценко, суттєвої відмінності у тлумаченні поняття епітета, яке пропонують літературознавці та лінгвісти, не помічаємо. Однак чіткої, суворої одностайності, однозначності у визначенні епітета - як серед літературознавців, так і серед лінгвістів - все ж таки немає [3].

Порівняймо наприклад, дефініції літературознавців: "Епітетом (гр. - прикладка) називається художнє означення, за допомогою якого автор підкреслює певну властивість чи рису зображуваного об'єкта" [2, с.109], "слово, що вказує на одну з ознак того предмета, який називається, і має на меті конкретизувати уявлення про нього" [9, с. 208], "троп, виражений переважно прикметниками, що образно наголошує на характерній ознаці, одиничній якості певного предмета чи явища і, потрапивши у нове семантичне поле, збагачує його смисловим та емоційним нюансом" [18, с.342], "слово, що образно означає предмет або дію, підкреслює характерну властивість певного явища чи поняття" [24, с.42] та лінгвістів: "троп, образне означення переважно метафоричного характеру: щасливі береги; демон огнеокий (О. Олесь)" [21, с.438], "слово, яке образно означує предмет або дію, підкреслює характерну їх властивість, також є найбільш уживаним у художньому мовленні, де воно виконує естетичну функцію" [27, с.460], "стилістична фігура, торп, що є означенням чи обставиною у реченні як атрибут предмета, дії, стану й характеризується високою емотивно-експресивною зарядженістю, оцінністю й образністю" [26, с.145].

Усі дефініції епітета об'єднує те, що вони орієнтують на провідну рису епітета як тропа - вказувати на ознаку предмета, який називається. Вважаємо, що кожне із визначень епітета заслуговує нас увагу і не суперечить сутності цього стилістичного явища, є лише певним баченням його характерної властивості. Цілком поділяючи дефініції епітета, розглянуті нами, перевагу віддаємо тим, що визначають епітет як троп, будь-яке означення (незалежно від того, у прямому чи в переносному значенні воно вжите; адже у контексті художнього твору будь-яке слово автоматично естетизується, тобто набуває образності) [3]

Такої думки також Л. Тимофєєв. Згідно з його міркуваннями, будь-який прикметник є епітетом [28, c.47]. "У широкому смислі епітетом виступає всяке слово, що визначає, пояснює, характеризує тощо яке-небудь поняття. У цьому розумінні епітетом виступає будь - який прикметник" [28, c.47]. При цьому важливо розуміти, що епітет не просто уточнює предмет, надає йому логічного означення. Він слугує засобом створення додаткового відтінку в ознаках предмета. Тому для його вивчення як засобу виразовості не істотно, чи створений він для логічного доповнення, чи для художньої характеристики. Чіткої межі між ними немає.

Так, О. Квятковський, вважаючи, що епітет - "образна характеристика якої-небудь особи, явища чи предмета з допомогою виразного метафоричного прикметника" [13, c.359],. відзначав, що епітети не можна плутати з означальними прикметниками. Атрибутивну сполуку білий сніг він не розглядає як епітет, тому що тут відсутня метафоричність прикметника. Натомість сполуку білодубові столи зараховує до епітетних, бачачи наявність в епітетові ознаки метафоричності.

Епітет як "художнє, образне означення, що називає характерну властивість предмета, явища" [12, c.58]. тим універсальний як мовний знак образно-змістової системи будь-якого твору (особливо поетичного), що є водночас найпростішим та найлегшим для сприйняття і разом з тим максимально містким, естетично виразним та стилістично вагомим засобом, здатним надавати художньому тексту потрібної тональності. Окрім того, що епітет - це здебільшого означення, виражене прикметником, його своєрідність як образного засобу полягає в тому, що прикметник не функціонує в ролі епітета сам по собі, а, як правило, є "прив'язаним" до іменника, залежним від нього, підпорядкованим йому (і в плані граматичному, і в плані семантичному): тут діє основний закон сполучення слів - : "для того, щоб два слова склали правильну сполуку, вони повинні мати, окрім специфічних, розрізнювальних сем, спільну сему, або не мати несумісних сем" [8, c.23]. Наприклад: чорна хмара (прикметник чорний та іменник хмара мають спільні семи "небезпека", "лихо" тощо); ясне сонце (прикметник ясне та іменник сонце сполучаються на основі спільних сем "світло", "яскравий" та под.); висока гора (прикметник високий та іменник гора об'єднує сема "підвищення"). Таким чином, епітетне словосполучення (фольклорного походження) виступає універсальним стилістичним засобом поетичного мовлення.

Універсальність постійних епітетів полягає в тому, що вони:

1) виступають максимально злитими, нероздільними формами;

2) містять розчленовану вказівку на предмет та його актуальну для фольклорного тексту ознаку;

3) відзначаються загальновідомою і загальноприйнятою закріпленістю, окрім денотативного, відповідного конотативного змісту. Усе це спричинило те, що постійні епітети стали еталоном образного кодування ментальних відчуттів, засобом і способом відображення національного світобачення через систему художньо-образних узагальнень та переосмислень: напр., чорний ворон - "смерть", "нещастя", біле тіло - "краса", "молодість" [3].

Розкриваючи особливості формування і вираження епітетів, мовознавці насамперед привертають увагу до двох основних лексико-граматичних категорій: прикметника з синтаксичною функцією присубстантивного означення і якісно-означального прислівника, що, виконуючи роль обставини способу дії, виступає придієслівним означенням. Крім того, до виразників епітетів належать дієприкметники, іменники-прикладки, форми орудного відмінка іменника, предикативні величини, інакше кажучи, такі граматичні форми й конструкції, яким властиве образно-означальне функціональне наповнення. Якщо йдеться про епітети як художні образні означення, що називають характерну властивість предметів, явищ, то звичайно в цьому випадку найчастіше провідним виражальним засобом виступають ад'єктиви з притаманними їм семантикою та експресивно-стилістичними рисами [30].

Лінгвіст Т. Онопрієнко проводить орієнтовану межу між епітетом і звичайним означенням, виділяючи три основних відмінності між цими поняттями:

1. З точки зору пізнавальної означення додає до змісту означуваного поняття ознаку, що обмежує його обсяг (будинок - великий будинок, старий будинок, цегляний будинок тощо), тобто здійснює логічну класифікацію. Епітет виділяє, посилює типову ознаку предмета (сірий вовк, червоне сонечко) і тим самим виступає як економний спосіб утворення певного художнього образу.

2. З точки зору комунікативної означення відчужене від усіх сторін особистості, крім інтелектуальної, і претендує на об'єктивність. Епітет за звичай розкриває цілісне відношення суб'єкта (інтелект, уяву, емоцію і волю), здійснює оцінну кваліфікацію, завжди в тій чи іншій мірі неповторно індивідуальну.

3. З точки зору лінгвістичної означенням і означуваним є двослівна або рідше - трислівна номінація, що належить або до побутової номенклатури (порцелянова чашка), або до наукової термінології (міжконтинен - тальна ракета, Північний Льодовитий океан) і позбавлена оцінювання. Епітет з означуваним (епітетна конфігурація) постає в ролі вільного (змінного) словосполучення, що відзначається оригінальністю [23].

Основна сфера використання епітета - стиль художньої літератури, де він виконує наступні функції:

1) інформативну функцію, тобто виступає як спосіб повідомлення. Епітет може характеризувати різні пред - мети й властивості, які сприймаються будь-яким органом почуття, а також поєднувати різні сфери сприйняття, наприклад: солодкі мрії, гостре бажання, глуха ніч, гіркий розпач і т.п. (явище синестезії);

2) конструктивну функцію, тобто епітет як засіб внутрішньої організації тексту взаємодіє з іншими словес - ними засобами, бере участь у реалізації всіх параметрів мовленнєвого цілого. Епітети ніби вбирають в себе те, що характеризується (неспокійне серце, ласкаві руки, спокійна старість), що дозволяє досягти стислості дискурсу.

Отже, епітети, як образні засоби мови, посідають особливе місце в системі тропів. Вони образно означають предмет або дію, підкреслють характерну властивість певного явища чи поняття. На сьогодні поняття "епітет" розглядається як у лінгвістиці та літературознавстві. Науковці відзначають широку сферу використання цих художніх означень та наголошують на їх семантичній різнорідності.

Розділ 2. Функціонування епітетів в історичному романі

2.1 Специфіка творення образності в художньо-історичних текстах за допомогою епітетів

Семантичний аспект. В аналізованих творах ми виявили велику кількість епітетів, виражених прикметниками, які вживаються як у переносному, так і в прямому значенні.

Найчисельнішу групу становлять образотворчі мовні одиниці, вжиті у непрямому значенні. Наприклад: По весні 1663 року двоє подорожніх, верхи на добрих конях, ізближались до Києва з Білогородського шляху [16]; Добра чарка венгерського, старий мед за обiдом i сонячний погожий день розворушили в йому природжену веселiсть та охоту до веселої розмови [22].

Академічний тлумачний словник української мови подае таке тлумачення: "Добрий - який доброзичливо, приязно, чуйно ставиться до людей; доброзичливий; привітний, лагідний у взаєминах". Автор використовує цей епітет по відношення до коней у значенні "сильні", "витривалі", "дужі". За допомогою вживання непрямого значення слова створюється образність у творі [1].

Митець використовує мовні одиниці, вжиті в переносному значенні під час опису зовнішності персонажів. Наприклад: Як доживе було которий запорожець до великої старості, що воювати більш не здужає, то наб'є черес дукатами, да забере з собою приятелів душ тридцять або й сорок, да й їде з ними в Київ бенкетовати [16].

Семантика епітета "великий" у творі різниться з його прямим значенням, поданим в академічному тлумачному словнику ("великий - значний своїми розмірами, величиною) [1]. У романі він використаній зі значенням піднесеності, для того щоб викликати у читача повагу до персонажа, що описується.

У такому ж переносному значенні з вжито епітет "пишний" у романі "Гетьман Іван Виговський": Мужній, з широкими плечима, з дужими руками, тонкий та рівний станом Іван Остапович був гарний верхом на конi, неначе вiн зiйшов вкупi з конем з картини якогось великого маляра i несподiвано загарцював серед тiсної узької улички Старого мiста, неначе пишний середньовiковий лицар серед чорного задимленого німецького бурга [22]; - Який пишний козак! - промовила старша панi. - Який на йому пишний та багатий кунтуш! А кiнь же то гарний та прудкий, як вiтер! [22].

Епітетом "пишний" також послуговується П. Куліш під час змалювання екстер'єрів, особливо фасадів релігійних споруд - храмів, монастирів, церков, які митець описує з особливим трепетом: Хто б то мав таке слово пишне да красне, щоб так, як на картині, змальовав той монастир Печорський? А вже хто був, то знає Братство на Подолі, знає ту високу з дзигарками дзвіницю, муровану кругом ограду, ту п'ятиголову, пишно, з переднього лиця, розмальовану церкву, тії високі кам'яниці по боках [16]. У цьому випадку художнє означення вживається зі значення піднесеності, возвеличуючи описувані ним предмети.

Не всі художні означення вживаються у текстах з семантикою піднесеності. Яскравим прикладом є наступні рядки: Справді, Василь Невольник був собі дідусь такий мізерний, мов зараз тілько з неволі випущений: невеличкий, похилий, а чі йому позападали і наче до, чого придивляються а губи якось покривились, що ти б сказав - він і зроду не сміявся [16]. Виділені епітети використані аби звернути увагу на немічність, беззахисність персонажа, що описується. Вони використані щоб викликати співчуття, жалість у читача. Або наприклад виділені епітети: Менi це цiкаво знати; ти знаєш, що я не люблю московських гордих, темних i грубих бояр, як i ти, - сказав Данило Виговський, позiхнувши i хрестячи рота [22] - використані щоб викликати негативні асоціації, використовуючи знижений градаційний тон.

Епітети на означення предметів навколишньої дійсності допомагають передати психологічний стан персонажів: Сумне небо, вкрите густими хмарами, високi сосни, що стояли, нiби стiни, по обидва боки дороги, наводили на його задуму; Це сумовите, тихе, але дуже гудiння наводило на душу Виговського задуму й сум [22].

У романах виявляємо ще чимало прикметників, непряме значення яких використовуються для підкреслення найбільш виражених рис характеру героя. Наприклад: Як же піднялись козаки з гетьманом Остряницею, то і він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам і не всидів би у своїй парафії, чуючи, як іллється рідна йому кров за безбожний глум польських консистентів,і урядників над українцями, за наругу католиків і унітів над греко-руською вірою [16]. За академічним тлумачним словником: "Гарячий - який має високу температуру; сильно нагрітий" [1]. В тексті твору цей епітет використовується на позначення риси, що характеризує запальну, пристрасну людину, яка легко збуджується, має войовничу вдачу, готова діяти та досягати своєї мети.

Для характеристики персонажів також використовується така художня деталь як очі, погляд. Епітети, виражені прикметниками, вжитими у переносному значенні, підкреслюють характер та психологічний стан героїв: Князь кинув неспокiйними очима на Виговського; здивованi й виряченi його очi неначе питали у Виговського: "Чого ж оце ти до мене прийшов? Яке дiло маєш до мене? Навiщо ж ти менi здався?" [22]; Чималi темно-карi очi та рiвнi густi брови дуже виразно малювались, обведенi навкруги бiлим вбранням [22]; Данило Виговський, високий сухорлявий чоловiк з гострими розумними очима, осмiхнувся з-пiд пухких довгих вусiв одним кiнцем рота, скрививши уста навскоси [22]; Павловська переглянулась веселими очима з Олесею i впiймала iскристий погляд її очей [22].

За допомогою мовних засобів може виражатися і негативне ставлення до персонажів. Це досягається шляхом використання епітетів зі зниженим значенням. Наприклад: - Здається, Сомко налаяв Іванця свинею, чи що? - Не свинею, а собакою, да ще старим собакою, да ще не на самоті, чи там як-небудь напідпитку, а перед отаманнєм, перед генеральною старшиною, на домовій раді в гетьмана [16]. Слово "старий" використовується не для вказівки на вік. Автор застосував його щоб звернути увагу читача на нікчемність, щоб викликати зневагу та відразу до персонажа, якому надається така характеристика.

Зустрічаємо епітети, які вживаються поряд зі словами з прямим значенням. Показовим є приклад: Первий запорожець був здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні, густії брови аж геть піднялись над тими очима, і - враг його знає - глянеш раз: здається, супиться; глянеш удруге: моргне довгим усом так, наче зараз і підніме тебе на сміх [16]. Прикметники довга, густа, чорні не несуть у собі додаткового відтінку. Вони вжиті у прямому значенні. На противагу їм, пика широка, засмалена на сонці, опасистий, густії - це художні означення, семантика яких несе в собі додатковий відтінок, виражає негативне ставлення автора до описуваного ним персонажа. Ці епітети служать не лише для опису зовнішності, а ще й для конкретизації певних рис характеру, для увиразнення темпераменту та вдачі героя.

Художні означення вживаються митцями не лише для опису персонажів, а й для увиразнення мовної тканини тексту. У творах ми виявили численну групу епітетів використаних для опоетизації окремих предметів або явищ. Так, наприклад, прикметники, вжиті у переносному значенні, створюють образність та вносять особливу художню деталь в описи інтер'єрів та пейзажів: Тілько ж Петру, Шрамовому синові, здалось найкраще у пекарні, хоть там не було ні шабель, ні сагайдаків, а тілько самі квітки да запашнії зілля за образами й поза сволоком, а на столі лежав ясний да високий хліб [16]. Ясна, пишна була ніч над Печорським, да один тілько чоловік дививсь на її дива; не спав, дививсь і нічого не бачив [16]. Одлиски позументiв грали чудовими золотистими сутiнками проти весняного сонця i сипали ясний свiт на матово-бiлi щоки й високе чоло Виговського [22]. З їх допомогою передається атмосфера затишності, спокою, умиротворення, викликати у читачів приємні, позитивні відчуття, а також поглиблює портретну характеристику персонажів.

Стилістичний аспект. Стилістична функція епітетів полягає в тому, що вони мають змогу показати предмет зображення з несподіваного боку, індивідуалізують якусь ознаку, викликають певне ставлення до зображуваного.

Найчисельнішу групу в текстах історичних романів становлять епітети, виражені прикметниками, наприклад: Розгорілась і рознемоглась сердешна дівчина, що притьмом мусила Череваниха посилати у хутір до чернечого пасічника по шептуху. Я думав, що Сомко вже твердо сів на гетьманстві, - а в нього душа щира, козацька, так міркував я, що якраз підійму його з усіма полками на Тетерю, да й привернем усю Україну до одної булави [16]; Сумнi й жалiбнi думки швидше заворушились в душi Виговського [22].

Це зумовлено рядом чинників. По-перше, прикметник виражає статичну ознаку, передає якості, властивості, відношення. По-друге, ця частина мови має тісні зв'язки з іменником, предметність якого він конкретизує, через свою атрибутивну семантику.

Виявлені у творах епітети можна поділити на ті, що виражені якісними прикметниками й ті, що виражені відносними прикметниками. В основі такого поділу є не ознаки як такі, закладені в семантичній структурі цих мовних засобів, а інтенсивність, міра та спосіб їх виявлення.

Епітети, виражені якісними прикметники, передають не постійну пряму ознаку, а приписувану, привнесену, перехідну. Яскравим прикладом є наступні речення: Аж ось піднявсь страшенний, невгасимий пожар із Запорожжя - піднявсь на ляхів і на всіх недругів отчизни батько Хмельницький. А більш, - каже, - мені не по нутру ота мізерная пиха, що розвелась усюди по Гетьманщині. Чи встоїть же Петро против здоровенного, широкоплечого козарлюги Кирила? [16]; Неспокiйне було життя й сумна й нечисна була смерть гетьмана Iвана Виговського, доброго, щирого патрiота, тонкого полiтика, оборонця прав України, чоловiка великого розуму та європейської просвiти [22].