Мовленнєва репрезентація маскулінних персонажів у прозі Івана Франка

The article deals with the language strategies and tactics of male characters in the prose written by Ivan Franko. It is shown that masculine discourse of Franko's novels is represented by male characters which lingual code includes both the psychological characteristics of sex and social gender conditionality. There are analyzed strategies and tactics of masculine communication and revealed features of masculine psycho type in the article. It is defined that verbal tactics of male characters in their relationships with women correlated in Franko's prose with such roles: tyrant, father, friend and protector. Also, it was found out that because of social stratification, that divides men on executives and subordinates were forming specific types of masculine narrative - discourses of domination, humiliation and resistance. The results obtained, proved that Ivan Franko gives every man not only lingual characteristic, but also a comprehensive language portrait that reveals his social identity, psychological features and moral traits. The author tries to reflect the themes of conversations that characterize a character according to his mental and ethnic identity too. The conclusions are made that Franko applies language characteristic of masculine characters to show different male types, giving it a dominant value and transforming it into a language portrait. Therefore, the analysis of masculine images based on language portrait is a new field of interpretation and creation of their typological paradigm.

Key words: language portrait, language tactics and strategy, language code, masculinity, genderlekt, male characters.

Постановка проблеми

Відмінності у мовленні різних людей пов'язані зі світоглядом, релігією, рівнем освіти, віком, душевним станом, типом темпераменту. Тому сучасна гуманітаристика, зокрема лінгвістика та літературознавство, активно використовують такі поняття, як мовно-культурна особистість, тобто мовець, який дотримується когнітивних підходів певної лінгвокультурної спільноти, та мовний портрет - засіб художнього образотворення, за допомогою якого автор фіксує мовну поведінку персонажа, передає його духовне життя, соціальний стан та характерні риси епохи і середовища, які він репрезентує. Для опису мовного портрета в літературі М. Гордєєва пропонує три рівні аналізу: лексичний рівень, на якому розглядаються особливості слововживання; рівень, що відображає уявлення про світ, укладені в значенні слів і виразів - картину світу мовця; рівень комунікативних ролей, стратегій і тактик [1].

Оскільки в художньому творі персонажі різної статі наділені унікальними мовними кодами, що відображають як психологічні особливості статі, так і соціальну зумовленість тендеру, виникає необхідність з' ясувати стратегії і тактики мовленнєвої поведінки чоловічих персонажів, які творять маскулінний дискурс тексту. Для об'єктивізації дослідження необхідний міждисциплінарний підхід, залучення робіт з біології, психології та соціології, а також застосування методики лінгвотендерології, яка "зосереджується на питаннях відмінностей, подібностей та особливостей репрезентації осіб чоловічої та жіночої статі в мові..., маскулінного та фемінінного лексикону і дискурсу, стереотипах маскулінного та фемінінного..., тендерно маркованих стратегіях і тактиках комунікації, питаннях мовної особистості" [2: 91].

Дослідники маскулінного дискурсу одностайні щодо основних комунікативних стратегій чоловіків. Серед головних називають передавання інформації, збереження власної свободи та утвердження соціального та сімейного статусу. Дослідниця тендерної психології Тетяна Данильченко вважає, що маскулінна комунікація за своїм типом є монологічною, адже у порівнянні з фемінною - менш гнучка та динамічна, меншою мірою спрямована на співрозмовника, натомість зорієнтована на висловлювання своїх ідей та принципів заради утвердження власного статусу [3].

На думку нейрофізіологів, наша особистість детермінована і визначена на третину спадковістю, на третину - внутрішньоутробним життям і ще на третину - знаннями, набутими під впливом культурного середовища, рівня освіти та виховання [4]. Всупереч цим твердженням дослідники тендеру нівелюють біологічну детермінованість на користь соціальної. За словами Людмили Корнєвої, не існує ніякої чоловічої чи жіночої мови, "є два основні стилі спілкування, що асоціюються з чоловічою або жіночою мовленнєвою поведінкою - маскулінний та фемінний, і вибір одного з них визначається не статевою приналежністю, а гендерною самоідентифікацією особистості" [5: 107-108]. На нашу думку, не варто абсолютизувати жодного з чинників, так само як відкидати окремі категорії впливу, оскільки тендерна ідентифікація особистості може бути відмінною від її біологічної статі, а таке рішення людина приймає найчастіше не під дією соціальних чинників, а внаслідок генетичної запрограмованості. Отже й стилі мовлення та мовленнєва поведінка чоловіків і жінок мають як біологічні критерії диференціації, так і встановлені соціокультурними нормами. Влучним терміном, який характеризує тендерну дискурсивну практику є тендерлект (запропонований Деборою Таннен) - передбачуваний постійний набір ознак жіночої та чоловічої мови, правила мовної поведінки, стратегії та тактики мовної поведінки чоловіків і жінок у різноманітних комунікативних ситуаціях у контексті тієї чи іншої культури [5: 73].

Отже, мета статті - проаналізувати текстуальну мовну особистість чоловіків у прозі Івана Франка як носіїв унікального мовного коду та встановити стратегії і тактики їхньої комунікації, мовленнєві особливості ґендерлекту.

Виклад основного матеріалу

Персонажний ряд прози Івана Франка диференційовано за статево- віковими, расовими, національними та професійними критеріями, що відображено у їхній мовній поведінці. У передмові до збірки "Добрий заробок і інші оповідання" Франко писав, що "виношує" у своїй душі кожен образок, тобто образ кожного персонажа доти, поки не знайде "властивий йому тон і спосіб викладу" [6: 33: 400]. Франко підходив до характеристики своїх персонажів стереометрично: як до репрезентантів певного соціального прошарку та індивідів з унікальними психофізичними властивостями й комунікативними здібностями.

Непорозуміння між чоловіком та жінкою спричинені тим, що, за словами Д. Таненн, вони належать до різних культур, виховуються у різних світах [7]. Тому й стиль мовної поведінки найкраще проявляється у міжґендерній комунікації. Те, як чоловік говорить про жінок, як до них звертається, може свідчити не лише про його темперамент чи виховання, а й про засвоєння чи відкидання ним тендерних стереотипів. Мовна тактика у стосунках з жінкою співвідноситься у персонажів Франка з такими ролями: деспот, батько, товариш, захисник.

Типи брутальних чоловіків-деспотів відтворює Іван Франко в образах Олекси Довбущука, графа Ошустовського, графа Торського та Валеріана Стальського. Свої патріархальні погляди Стальський ("Перехресні стежки") відкриває у діалозі з Євгеном Рафаловичем, повчаючи його, що "з жінками треба круто держатися... Треба проявляти характер, треба брати їх під ноги... Жінку треба держати під доглядом" [6: 20: 213]. Стальський неодноразово у грубих та цинічних формах відгукується про жінок як про істот, в яких таїться "безодня глупоти, фальшивості, тупої злості, зрадливості" [6: 20: 198]. Тому власну дружину він "рвав би на кавалки, микав би за коси, волочив би по землі, топтав би ногами" [6: 20: 200]. Жінка, у його розумінні, існує для того, щоб "добре бавитися, веселитися" фізично, натомість духовна любов - це "високе шляхетство", яке накладає певні зобов'язання. Прагнучи бути вільним від таких обов'язків і задовольняти лише фізичні потреби, Стальський і одружився, однак матримоніальні погляди його дружини виявились відмінними. Тому одружений Стальський передає холостякові Рафаловичу свою мудрість та досвід, повчає його поводженню з жінкою на правах старшого й бувалого чоловіка.

Маскулінність Стальського має багато ознак тваринної, більше того - хижацької поведінки, на чому акцентує автор словами Рафаловича: ".ви найлютіший звір із усіх, яких знає зоологія" [6: 20: 213]. Про його "звірську натуру" свідчить і сприймання Регіни як представника породи "жіночого звіра", на означення якого він вживає низку порівнянь анімалістичного типу: "холодні гадючі очі", які у нападі страху перед ним стають "телячими", холодна "риб'яча кров", "холодна як риба", "курячий мозок" - усі вони містять негативну конотацію. Завдяки прийому внутрішнього мовлення автор показує, що стосунки з дружиною Стальський сприймає як гру, в якій він виконує роль мисливця, а здобич - Регіна в його руках діє саме так, як він того бажає. Таку манеру поведінки підтверджують і діалоги подружжя, в яких він щоразу змінює тональність висловлювань: то говорить із дружиною лагідним тоном, звертається як до коханої жінки - "Регінко", "моя пані", "серденько", "жіночко", то грубо і брутально - "що так вибалушилася?", "от дуріпа!", "тьфу на тебе!". Мовна тактика Стальського спрямована на завдання ще більших моральних травм дружині, на утвердження його повного контролю над нею.

Звертання Франкових батьків-персонажів до їхніх доньок містять оцінну конотацію, яка засвідчує ставлення до доньки як до вагомої частини їхнього суспільного статусу, а отже істоти, позбавленої права вибору, нездатної до самостійних дій та вчинків. Таке ставлення у їхній свідомості співвідноситься з любов'ю та батьківською опікою. Ґендерлекти пана Суботи із повісті "Великий шум" та Тугара Вовка ("Захар Беркут") свідчать про стереотипні уявлення особливостей дівочої вдачі: "що значить присяга дурної осліпленої дівчини", "ти готова батька свого покинути для нього!.. Така вже дівоча вдача", "вона у нас дурна, проста, зросла більше з мужиками, ніж з нами". А те, що доньки проявляють силу характеру та непокірливість, сміливо заперечують та відповідають, виводить їх з рівноваги, адже така поведінка не відповідає стереотипному уявленню фемінності, а виявляє більше ознак маскулінного типу мислення. Комунікативну манеру батька може використовувати й закоханий чоловік, який у жінці бачить дитину, себе ж асоціює з ментором, завдання якого - направляти її. Володко ("Вільгельм Тель") розмовляє з коханою заспокійливо-поблажливим тоном, вживає пестливі слова-звертання (серденько, дитино, серце, зірочко, Олюсю), щоб таким чином підтвердити свою любов та позірну турботу, а разом з тим переконати у марності її побоювань їхати до театру, що б порушило його плани на вечір. Однак його дії та автокомунікація виявляють справжню мотивацію такого слововживання: "Бабські капризи!...Він рад був, що не уляг Олі, що поставив на своїм. Адже ж він доктор філософії і учитель гімназіальний, - щоб ним женщина поводила? Ні, сього не буде!" [6: 16: 194]. Ця фраза засвідчує патріархальну обмеженість мислення Володка, його зарозумілу позицію щодо оцінювання власної соціальної значущості порівняно з жінкою.

Розмова між чоловіком-інтелігентом та його коханою у прозі Франка часто переходить від інтимно- ліричного до науково-інформаційного тону. Персонажі такого типу чекають від жінки соратництва, інтелектуальної співмірності та цілковитої зацікавленості його громадськими справами, тому звіряють їм свої політичні погляди й переконання, діляться планами на майбутнє, у якому жінці відведено місце "бойової товаришки". Наратив такого типу є доволі поширеною маскулінною комунікативною стратегією, яка "передбачає бесіду-інформацію, що неявно поширюється навіть на сферу інтимно-особистісної комунікації" [3]. Така мовна поведінка була притаманна й Франковому листуванню з жінками, на що він і сам звертав увагу, перепитуючи адресаток, чи не знудив їх своїми листами, схожими на "наукову розправу". У незакінченій повісті "Не спитавши броду..." перша розмова між Борисом Грабом та Густею Трацькою відбулася саме в манері наукової розвідки з етнографії. Відтак формат інформативної бесіди став комунікативною домінантою їхніх любовних стосунків, зорієнтованою на інтенцію Бориса підготувати шляхтянку до "праці для добра люду,. навчаючи селян усьому доброму, рятуючи бідних грішми, темних порадою, опущених щирим привітом" [6: 18: 402].

Іще одна типово маскулінна комунікативна тактика реалізується у розмові чоловіка, який у стосунках з жінкою вибрав роль захисника. У творах Франка образ чоловіка-захисника репрезентують персонажі, чия професія безпосередньо пов'язана зі захистом - адвокати Євген Рафалович та Владислав Калинович. Їхні громадські та посадові обов'язки оборонців селян співвідносяться із типом любовних стосунків, у яких вони зайняли позицію заступників своїх обраниць. Кардинально та чітко сформульована інтенція Владислава "Ти - моя, і поки я живу, нікому не дозволю тебе скривдити" [6: 17: 430] спрямована на те, аби довести Регіні серйозність його почуттів та засвідчити відповідальний підхід до взаємин, а подвійне вживання слова "все" у зізнанні "Я все, все зроблю для тебе!" [6: 17: 429] лиш підтверджує налаштованість на рішучі дії. За спостереженням дослідників Алана Піз та Барбари Піз, чоловіки часто вдаються до прямих недвозначним висловів, таких як "жоден", "ніколи", "абсолютно", що дозволяє їм швидко та ефективно укладати угоди і є потужним сугестивним засобом нав'язування іншим своєї волі [8]. Використання ж такої тактики у звертанні до жінки відбувається з подібною метою: переконати її у правильному виборі його як серйозного й надійного партнера.

Суспільна стратифікація, яка ділить чоловіків на керівників і підлеглих створює і специфічні форми маскулінного наративу. Так у розмові панів з хлопами встановлюється тактика домінування та приниження. Такий тип мовної поведінки Франко відтворив в оповіданні "Довбанюк". Пан Гординський - представник збіднілої польської шляхти. Гордість (можливо саме з цією рисою пов'язане прізвище персонажа) не дозволяла йому усвідомити, що поляки, як і українці, стали підпорядкованим народом Австрії, що спричинило його особисту життєву поразку та призвело до втрати суспільної значущості. Прагнення нагадати "хлопам" часи колишньої слави Речі Посполитої спонукає Гординського щоразу підкреслювати свою "польськість". Він зумисно наголошує слова на польський лад, акцентує на приналежності до шляхти та зневажливо звертається до перехожих: "Че'кай-но ти, че'кай,.прийде ще такий час, що ми, шляхта, будемо вами, хлопами, їздити!" [6: 16: 207]. Його зверхнє звертання до українців як до хлопського народу є наслідком соціокультурного фактору, пов'язаного зі загальною ситуацію тієї історичної доби.

Маскулінний дискурс влади та домінування репрезентує Тугар Вовк ("Захар Беркут"). Завдяки своїй наближеності до князя Вовк почувається абсолютним авторитетом серед "проклятих смердів" Тухольщини, нехтує місцевими звичаями й законами. Кардинальну відмінність у світоглядах тухольців та Вовка засвідчує його питання до Максима Беркута: "Твій батько має велику власть над громадою?" та відповідь, яку він отримав "власті у нас над громадою не має ніхто: громада має власть сама" [6: 16: 27]. Звиклий до одноосібного князівського правління Вовк розглядає владу як утвердження власної соціальної ролі, тоді як для тухольців влада не є привілеєм, адже нею однаковою мірою наділений кожен з них. Для Вовка влада символізує авторитет та здатність розпоряджатися життями інших людей, тому він щоразу нагадує селянам: "мені князь дарував той ліс і тоту полонину", "я тут із княжої волі", "за мої заслуги князь нагородив мене землями й лісами в Тухольщині", "я беру тілько те, що мені мій князь дарував" [6: 16: 4647]. Аксіологічна система Вовка та його комунікативна манера "брутального чоловіка" виявляють у ньому насамперед зациклену на власному домінантному становищі особу, в якої на всі питання, крім питань здобуття влади є універсальна відповідь: "що мене се обходить?".