Риторичні витоки діалогічності роману: особливості проблематизації в жанровому метадискурсі

Размещено на http://www.allbest.ru/

РИТОРИЧНІ ВИТОКИ ДІАЛОГІЧНОСТІ РОМАНУ: ОСОБЛИВОСТІ ПРОБЛЕМАТИЗАЦІЇ В ЖАНРОВОМУ МЕТАДИСКУРСІ

роман жанр дискурс

Н.І. Власенко

Дніпропетровський національний

Реконструйовано трансісторичне - утворене на перетині векторів становлення теорії романного жанру і ліній формування його дисциплінарної історії - поле рефлексії риторико-дискурсивного ресурсу комунікації, основоположного для розкриття естетичного принципу роману - діалогізму - в ході реалізації рефлективно не обмеженого потенціалу жанрових поетологічних трансформацій.

Ключові слова: поетика, риторика, традиціоналізм, історизм, жанр, стиль, автор, діалектика, діалог, діалогізм.

Реконструировано трансисторическое - образованное на пересечении векторов становления теории романного жанра и линий формирования его академической истории - поле рефлексии риторико-дискурсивного ресурса коммуникации, основополагающего для раскрытия эстетического принципа романа - диалогизма - в ходе реализации рефлективно не ограниченного потенциала жанровых трансформаций.

На фоне выявления исторической конфигурации соотнесения, в жанрообразующих моделях и матрицах их теоретического определения, способов нарративного самораскрытия автора и героя установлена трансисторическая траектория движения литературно-теоретической, а затем и историко-литературной мысли, сосредоточенных на романном жанре, к пониманию его диалогичности. В ходе рассмотрения ретроспекции ее оформления в риторическом архитексте, исходной для концепции “слова в романе” М. М. Бахтина, акцентировано то расхождение открытых горизонтов восприятия общей коммуникативно-диалогической направленности риторики и пробужденного ею источника романного диалогизма, которое проявляется в сведении жанрового освоения дискурсивно-риторического - заданного самой модальной доминантой красноречия - арсенала диалогизации языка и мировоззрения к выражению «частного» содержания жанра в чужой для него - «публичной» - форме, редуцированной до соотнесения традиционнориторических топосов, монологизированных в риторико-поэтологическом синтезе традиционализма. При обращении к реконструкции формирования диалогичности романа, осуществленной А. В. Михайловым в русле ориентации на бахтинскую “эстетику словесного творчества”, выявляется внутренний - обусловленный исследовательской логикой - индикатор проблематичности самой редукции риторики к монологике, которая и инициирует становление романного жанра, и преобразуется в нем в диалогику, определяющую, собственно, жанровую структуру. Доказано, что обоснование такого способа самоотрицания риторико-дискурсивного порядка предполагает выявление трансформации самой модальности риторики в ходе генезиса романа, которая в этом контексте ее обозначения скрывается таксономией «риторическое/антириторическое», внешне ориентированной на традиционно-риторическую топику, утвержденную как монологическая при традиционалистском сополагании категорий рефлексии поэтической и прозаической сфер художественно-словесного творчества.

Ключевые слова: поэтика, риторика, традиционализм, историзм, жанр, стиль, автор, диалектика, диалог, диалогизм.

The article reconstructs the trans-historical field of reflecting the rhetorical-discursive resource of communication formed by the interaction of the vectors of the theoretical definition of the novel and the lines of the literary-historical description of the genre and revealing the rhetorical origins of the novel dialogism manifesting itself as the genre aesthetic principle in the course of realizing the unlimited potential of the genre poetological transformations. At the background of disclosing the historical configuration of correlating the ways of author's and heroes' self-manifestation defined in both creative genre models and its theoretical matrix the study clarifies the trans-historical trajectory of the movement of both literary-theoretical thought and literary-historical reflection focusing on the novel towards the comprehension of its dialogicity. Revising the retrospection of its rhetorical arch-textual foundations initial for the conception of the novel word elaborated by M. M. Bakhtin, the research points out the divergence of the opened horizons of perceiving the communicative-dialogic intentionality of the rhetoric and the source of the novel dialo- gism aroused by it; the investigation connects the denoted delimitation with the reduction of the discursive-rhetorical arsenal of dialogizing of both speech and mentality predetermined by the rhetorical modal dominant and accepted by the novel to the expression of the “private” genre meaning in the “public” form radically strange for it and reflectively restricted to the correlation of the traditional rhetorical topoi monologized in the rhetori- cal-poetological synthesis of traditionalism. Analyzing the reconstruction of the rhetorical basis of the novel dialogicity performed by A. V. Mikhailov and inspired by Bakhtin's aesthetics of the literary creativity the author exposes the contradiction of Mikhailov's logic marking the inner indicator of problematizing the restrictive definition of the rhetoric as the monologic initiating the rise of the novel and transforming in it into the dialogic defining the genre structure. The revision of the reconstructed way of the self-refutation of the rhetorical-discursive order proves that the substantiation of such a form of the self-deconstruction of the rhetoric presupposes the disclosure of the transformation of the rhetorical modality in the course of the novel genesis which does not manifests itself in this context of revealing the roots of the genre dialogism being concealed by the taxonomy rhetorical/ anti-rhetorical reduced to the traditional rhetorical topics affirmed as monologic by the traditionalist correlation of the categories of reflecting poetic and prose spheres of the literary creative activity.

Keywords: poetics, rhetoric, traditionalism, historicism, genre, style, author/, dialectics, dialog, dialogism.

На «коммунікативному повороті культури» (М. О. Можейко), що відбувається наприкінці ХХ - початку ХХІ ст., ініціюючись нововідкриттям смислотворного ресурсу комунікації, здійсненим посттрадиціоналістською свідомістю при зверненні до гранично-комунікативного досвіду, оновлюються і літературознавчі горизонти сприйняття діалогічності роману, яка означилася в епоху Відродження - на старті теоретизування щодо нього (Дж. Джиральді Чинціо, Дж.-Б. Пінья), коли romanzi ствердився як поетикальне втілення риторичного концепту varieta (“єдність у розмаїтті”), естетизованого й узагальненого до принципу світобудови при ренесансній діалогізації традиціоналістського світогляду, але опинилася в епіцентрі проблематизації “універсального і парадоксального жанру” (О. В. Михайлов) лише у другій половині минулого століття - завдяки включенню в науковий простір “постформалістичної” [14] концепції романного слова, розробленої М. М. Бахтіним у 1930-х рр.

Зрушивши те зрівняння - й у тематичній реальності, і в дійсності оповіді - “Я” й “Іншого” на вирізнених ними шляхах возз'єднання реального й ідеального, що стало висхідним для теорії роману - закладеним нею в руслі орієнтації на діа- логіку Ренесансу - етико-естетичним підгрунтям діалогічної взаємодії, барокове (П.-Д. Юе) та просвітницькі (Г. Філдінг, Ф. Бланкенбург) літературно-теоретичні доведення автономності жанру [28; 18] ствердили авторське “всевідання”, засноване на долученні до вертикалі міжособистісних комунікативно-діалогічних відносин, як формотворне начало їх горизонталі, встановлюваної при саморозкритті дійових осіб, а відтак - виключили усвідомлення, в означеному інтердискурсив- ному середовищі романного діалогу, його оформленості як проблемності.

У філософсько-естетичних обґрунтуваннях універсальності роману, які ознаменували і самоусвідомлення, і самоспростування романтизму (А. Шлегель, Но- валіс, Ф. Аст, Г. Гегель) [8; 18; 20; 27], художньо-естетичне охоплення реальності суб'єктного становлення в її повноті, покладене в основу жанру, було вичерпане утворенням - при сполученні вимірів його художньої дійсності, виокремлених як плани наративного самовизначення автора і героїв, - простору поетикального самовираження суб'єктивності в її формуванні, де логіка самоототожнення суб'єкта зводиться до діалектики його “боротьби і єднання” із власною “інаковістю”, а світоглядний діалогізм і його романне і романотворне розкриття, відповідно, виявляються діалектично “знятими”. Надання жанровій організації роману вичерпно- діалектичного характеру засвідчило переростання романтичного індивідуалізму, що у своїх універсалістських орієнтаціях інспірувався естетичним ствердженням антропоцентризму Відродження, доведеним маньєризмом до проголошення самого розуму митця деміургічним началом культури, в раціоцентричний - відзначений намаганням об'єктивувати, а відтак, - знеособити і “Я” та “Іншого”, і саме буттєве Першоначало - суб'єктивізм, основоположний для реалізму й естетично обгрунтований ним. Так було створено грунт для оформлення кумулятивно-поступальної - телеологічної за своєю суттю - моделі генезису цього жанру, яка означилася у позитивістському руслі розбудови новочасного літературознавства, прокладеному культурно-історичною школою, де в ході рецепції гегелівського визначення романної форми І. Тен сформулював ідею про домінування “моменту” як прояву “духу епохи” над “расою” та “середовищем” у тріаді факторів літературної еволюції, встановленої ним.

Саме концептом “діалектично-суперечного” жанрового становлення, що ствердив його націленість на художньо-естетичне “зняття” діалогічної розбіжності наративно проявлених світоглядних позицій, першопочаткової для романної структури, в її доконечній поетологічній оформленості, ознаменованій поновленням, на засадах раціоцентризму, “істинно-цілісного” [8] - неминуче монологічного - світобачення, визначився ракурс ретроспекції “шляху роману”, первинний для його академічної історії і відповідальний за проблемні вузли створеної нею наприкінці ХІХ - впродовж ХХ ст. картини формування жанру, які залишаються нерозв'язаними до нашого часу.

У ході пошуку недовершених прообразів “фінальної” романної форми, що ініціювався розглядом генезису жанру крізь її призму, означилася і проблематизувалася об'ємність жанрового простору роману, обмеженого його ренесансно-бароковою теоретичною рефлексією до теренів заснування “високих” тематичних модифікацій жанру періоду традиціоналізму, а романною теорією Просвітництва відстороненого від них і вичерпаного, натомість, полем жанротворення, де з'явилися перші - датовані XVIII ст. - різновиди роману, які подолали традиціоналістську поетико-риторичну таксономію “високе/низове”, переорієнтувавшись із зображення випробовувань героя, покликаних довести його відповідність ідеалу, на змалювання його особистісного зростання. У первинному наближенні до траєкторії становлення романного жанру досвіди реконструкції його як руху від відкриття до подолання, в літературній творчості, розрізненості “Я” й “Іншого” долучилися до осягнення міжособистісної наративно-діалогічної взаємодії, формотворної для роману, як конститутивної для літератури в цілому. Однак через невизначеність, на обрії розуміння “універсального” жанру як “втіленої діалектики” [8; 24], і того ступеня його усталеності, що засвідчив би перетворення, в літературно-творчому “запереченні заперечення”, жанрових форм, виділених як “передроманні”, на власне романну, і граней естетико-поетикальних трансформацій, які задаються ствердженою діалектичністю жанротворення, спроби обгрунтування ”діалектичного” оформлення роману як кінцевої мети історико-літературного поступу не досягли панорамного бачення процесу проявлення романної універсальності, поставивши під сумнів означену генетичну логіку і рефлективними зміщеннями старту цього жанру, і протиставленнями магістралі його формування та її маргінальних путівців на фоні прирощення жанрової генеалогії. Тож визнання роману “головним героєм” історії літератури, що забезпечило набуття жанром центрової позиції в її метанаративах Нового і Новітнього часів, супроводжувалося зведеннями самовираження романної діалогічності до її абстрактно-діалектичного самоподолання, які інспірувалися класичною версією історизму і, ствердивши визначальну для її естетичного усталення - здійснену на переході від нормативно-канонічної поетики до індивідуально-авторської - зміну ключового жанрового індикатора із тематики на проблематику, вичерпали проблемно-тематичну домінанту роману імперсонально-раціоцентричною матрицею становлення суб'єктивності, радикально чужою для рефлективно-традиціоналістської свідомості і навіть не передвіщеною традиціоналістськими модифікаціями романного жанру, заснованими на мотиві випробовування людського “Я” на особистісну, проявлену в етичному ставленні до “Іншого”, відповідність ідеалу, відкритому у фідеїстичній комунікації [13]. Такою монологізацією змістового критерію “жанрової ідентичності” (Ж.-М. Шеффер) обумовилося відхилення літературознавчої думки, зосередженої на романі, від того виднокола “перед-розуміння” (Г.-Г. Гадамер) романного генезису, де усвідомлюється діалогічна співвіднесеність модальних і тематичних параметрів жанру, що у трансісторичному контексті його формування задається комунікативно-діалогічною спрямованістю авторського самовизначення, основоположною для багатоскладної художньо-естетичної єдності роману, і втілюється у множині способів жанротворення, які забезпечують діалогічно орієнтоване оформлення виміру самоздійснення героїв, виявляючись конститутивними для різних історичних різновидів романного жанру.

Новоусвідомленням діалогізму як естетичного принципу роману новітнє літературознавство завдячує, насамперед, бахтінському розмежуванню діалогічного і монологічного типів світогляду, що ініціювалося прагненням віднайти і витоки раціоналістичної деперсоналізації суб'єкта, й етико-естетичні орієнтири доведення його особистісності і при безсумнівній неокантіанській інспірації, засвідченій осмисленням діалогу як шляху подолання “онтологічної суперечності” двох світів - індивідуального й історико-культурного, та антиформалістичній налаштованості, заданій ствердженням нередукованості персонального висловлювання як “події буття”, розгорнулося у філософсько-естетичне визначення міжособистісних відносин, яке радикально відрізняється від обгрунтувань особистісного буттєвого першопринципу, здійснених при персоналізації онтології. Сполучивши відсторонення від “трансцендентального методу” пізнання, універсалізованого неокантіанством, із намаганням віднайти дорефлективне джерело персоніфікації слова, приховане безособово-формалістичним підходом до мови, М. М. Бахтін обгрунтував діалогіку, що при встановленні етико-онтологічних підвалин інтерперсональної комунікації опосередкувала гранично-комунікативний досвід інтерсуб'єктними взаєминами, звівши діалогічне спілкування до комунікативної взаємодії “Я” й “Іншого”, визначеної як “розмова про Бога ... в Його присутності” [4], а первинно-безпосереднє проявлення комунікативно-діалогічної інтенціональності в історії культури пов'язала із вивільненням мовленнєвого потенціалу смислотворення при прокладанні горизонталі міжособистісних стосунків, яке відбувається в ході сміхового зрушення їх вертикалі. Так означилося поле рефлексії діалогу, де виокремлення його романної і романотворної сфери скеровується орієнтацією на віднайдення слідів карнавально-сміхового “переінакшення” монологічно усталених буттєвих смислів у співвіднесенні “різних правд про світ”, що оформлює художню реальність, у якій життєва реальність зображується як “потенційний текст” саморозкриття “Я” у переживанні особистої причетності до інших “мов-світоглядів”, проявленій у безнастанності виказувань - відповідей особистісно-істинного, націлених на досягнення взаємопорозуміння.

Задана спрямованість бахтінської думки, зверненої до роману, обумовила її зосередження на генетичних зв'язках жанру із сміховою культурою при лише абрисному означенні його укоріненості в архітексті риторики, що звелося до характеристики її конструктів, які в епоху традиціоналізму були задіяні у царині романотворення для розкриття приватного смислу існування людини, як чинників його “публічно-риторичного” вираження [3]. Ствердившись на фоні усвідомлення того, що “в риторичних формах, при правильному і неупередженому підході до них, розкриваються з великою виразністю також сторони всякого слова (внутрішня діалогічність слова та супутні їй явища), які не були до цих пір достатньо враховані і зрозумілі у їх величезній питомій вазі в житті мови” [3, с. 82], таке бачення ролі риторики у формуванні романного жанру первинно визначилося при встановленні зовнішньо-формального - генетично пов'язаного із “вишуканою казуїстикою другої софістики” [3] - характеру “ідеї випробовування”, конструктивної для античного любовно-авантюрного роману. Подальшої ж концептуалізації цей погляд М. М. Бахтіна набув у ході з'ясування особливостей її рецепції в наступних “високих” модифікаціях жанру, відзначених діяльнісною домінантою саморозкриття героїв, - середньовічному і ренесансному лицарському романі та бароковому галантно-героїчному романі, де апологет романного діалогізму виявив відтворення софістичної за походженням - втіленої на старті жанрового становлення - “нерухомої єдності” особистості, події та вчинку, а подолання риторично обмеженої матриці особистісного саморозкриття, висхідної для романного жанру, пов'язав із його “низовим” різновидом - крутійським романом, що, відповідно до визначення, наданого фундатором “естетики словесної творчості”, характеризується “атмосферою веселої брехні”, в якій і відбувається “радикальна переакцентуація” традиційно-риторичного ототожнення сутності та явищ у людському житті [3, с. 68].

Зведенням романного і романотворного виявлення діалогічності риторичного слова до такого освоєння радикально “чужої” форми висловлення жанрового змісту, що переростає в її карнавально-сміхове руйнування, обумовлюються і бахтінська реконструкція простору співіснування «пародійно-травестійних” жанрів, оформленого в добу античності, як особливого міжжанрового світу, де визначається прообраз роману як «багатоликого та багатостильного» утворення, не розкритий сповна в античних варіантах романного жанру, і вичерпування - в ретроспекції його формування, здійсненій М. М. Бахтіним, - континуальності цього процесу розгортанням “другої” - “двоголосої і двомовної” - стилістичної лінії роману на фоні переривання його “першої” - відміченої і “монологічною витриманістю стилю”, і “діалогічним зв'язком” із власним соціокультурним контекстом - стилістичної лінії, яке відбулося на переході від традиціоналізму до історизму [3].

Оформившись у тому розходженні горизонтів сприйняття загальної комунікативно-діалогічної настанови риторики та відкритого нею початку власне романного діалогізму, що означилося при бахтінському встановленні етико-естетичного виміру міжособистісного спілкування як неминучий наслідок обмежень поля рефлексії риторичності традиціоналістського смислотворення, спричинених інерцією впливу раціоналістичної відстороненості самопізнання людини від граничної комунікативної ситуації, розуміння жанрової діалогіки, досягнуте М. М. Бахтіним, ініціювало продовження, наприкінці ХХ ст., п'ятисотлітнього “діалогу про роман” у руслі виявлення генетично-функціонального для жанру риторико-дискурсивного арсеналу вираження холістичного бачення особистісності.

Цей вектор осмислення жанрового генезису ознаменувався визначенням його історичної логіки як перетворення слова риторичного на антириторичне - діалогічне слово. Покладене в основу концепції романного стилю, розробленої О. В. Михайловим, таке узагальнення багатогранної генетичної співвіднесеності традиційно-романного із традиційно-риторичним інспірувалося, безумовно, визначальним для посттрадиціоналістської герменевтики - висловленим Г.-Г. Гадамером - усвідомленням історії як “абсолютно іншого джерела істини, ніж теоретичний розум” [19], про що свідчить, насамперед, “дометодологічна” [19] орієнтація дослідника на те, щоб у ході вивчення різних “мов культури” “перетворити нашу власну свідомість на свідомість інших епох” [19, с. 499]. Передбачаючи освоєння “чужого” у ствердженому як безумовне - відсторонене від “свого” пізнавального і гранично-комунікативного досвіду - розумінні висловлювань “Іншого”, яке покликане подолати “історично-відносну” позицію “Я”, але неминуче скеровується нею і тяжіє до того, щоб монологічно завершити інтерсуб'єктний діалог, виявлена реконструктивна інтенція наукового пошуку втілюється, при розгляді взаємодії романного жанру і риторики, в універсалізацію, в історичних межах традиціоналізму, дискурсивно-риторичного способу творчого мислення як культуротворчого начала, проявленого в понад-особовій, а значить - імперсональній монологічній визначеності і впорядкованості смислів і форм традиціоналістської культури і подоланого при перетворенні роману із риторичного жанру на антириторичний, обумовленому й ознаменованому пробудженням його діалогіки. Таким долученням романного жанру до “міфориторичної системи” - історико-теоретичного конструкту, що зводить структуру рефлективно-традиціоналістської художньої свідомості до співвіднесення узагальнено-формалізованих, а відтак і проблематизованих - як маркери її холістичності - риторичних топосів, стверджується не лише виражальна, але і смислотворна функціональність риторико-дискурсивних засобів, включених у процес жанрового становлення. Відповідно роман доби традиціоналізму постає невизначеним у власній топіці і тим самим відстороненим від ствердженого у традиціоналістському риторико-поетологічному синтезі - тематичного - критерію жанробудови, риторика взагалі позбавляється ресурсу діалогізації мовлення і світогляду, а проявлення її романного потенціалу пов'язується, при замовчуванні шляху його формування, із жанровою переорієнтацією із “морального ведення” на “розкриття конкретного людського буття в картинному образі” [18, с. 152] - оновленням самої модальності романного жанру, яке розглядається як підстава для визначення його діалогічності як антириторичності.

Означившись в інтердискурсивному просторі співвіднесення наративних - розімкнених в особистісне висловлення - та метанаративних - замкнених на понад-особовому слові - моделей персонально-суб'єктного самовизначення, що утворився історико-поетологічними, формалістичними, структуралістськими і постструктуралістськими встановленнями семіотичних полюсів літератури і став активним фоном для постмодерністської критики деперсоналізованих раціоцентричних матриць суб'єктивності, виявлена траєкторія проблематизації риторичних витоків діалогізму, притаманного роману, сприймається як свідчення потреби прояснення інструментарію дискурсивно-риторичного саморозкриття особистості в контексті сучасних філософсько-гуманітарних пошуків індикатора “справжності суб'єктного”, який радикально відрізнявся б від “істинності об'єктного”, визначальної для раціоцентризму. Така інтенціональність самооновлення філософського і гуманітарно-наукового дискурсів сучасності задається де-конструктивістським (Ж. Дерріда) та етико-комунікативним (Е. Левінас) визначеннями анти-форми “онтологічного аргументу” існування Бога [30; 33], що задумувалися як доводи відстороненості людини від безумовно-абсолютного критерію істини, але переросли в докази недостатності ресурсу раціоналістичного мислення для проявлення персональної ідентичності, які спонукають до рефлективного возз'єднання розмежованих ним горизонтального і вертикального планів міжособистісної комунікації в ході наближення до обріїв холістичного бачення особистісності. Так забезпечується розширення видноколу осмислення риторики, необхідне для подолання обмеженості тих уявлень про відкриті нею “умови можливості” (М. Фуко) романної діалогічності, що надихалися концептом “готового слова” (О. М. Веселовський) традиційної культури і, відсторонивши його від комунікативно-діалогічної спрямованості літературно-творчого висловлювання, сформували “риторизований” історико-літературний метанаратив, який “приховав” риторичну модальність, основоположну для роману, за формалізованими топосами, перекодованими в його наративі в період традиціоналізму.

Усвідомлена як цілком очевидна при середньовічному - здійсненому на фоні єднання поетики і риторики при універсалізації “теорії трьох стилів” - виокремленні лінгвістично маркованого - оформленого у стихії романської (старофранцузької) мови - типу спочатку поетичної, потім і прозової оповіді, - en roman, висхідна для романного жанру - означена при його заснуванні в добу античності - співвіднесеність жанротворних інтенцій із риторичним концептом текстового “породження” (“генезису”) на ренесансному етапі становлення роману була відмежована від тих варіантів жанрової організації, що втілилися в його тематичних модифікаціях, в яких зовнішній пріоритет жанрово закріпленої топіки, усталеної як домінанта жанротворення у традиціоналістському риторико-поетологічному синтезі, постає знаком внутрішнього зрівняння її із модальною детермінантою жанробудови. Утворивши епіцентр пізньотрадиціоналістського оновлення літературно-творчої інтенціональності, що ініціювалося зрушенням стильової ієрархії, надбудованої над змістовною жанровою типологією традиціоналістської літератури [11] і призвело до ствердження індивідуалізації її форм як способу проявлення авторства, романотворні новації епохи Відродження і теоретична рефлексія романного жанру, інспірована у власному започаткуванні ними, спрямували рефлективно не обмежений потенціал поетикальних трансформацій роману, який визначається основоположним для нього - уможливленим домінуванням модального архітекстуального виміру в риторичному висловлюванні і встановленим при його перетворенні - діалогічним співвіднесенням модальності і тематики, на граничне художньо-естетичне розкриття діалогіки Ренесансу, ознаменоване й означенням - при самовираженні авторського “Я” - ресурсу переінакшення “готового слова” риторики, наділеного монологічною смисловою усталеністю при формалізації її топосів.

Тож ренесансна траєкторія переходу романного жанру від його “першої” до “другої епохи” (П.О. Грінцер) визначилася спрямуванням жанрового арсеналу діалогізації, пов'язаного із свідомою комунікативно-діалогічною налаштованістю мовлення, первинною для риторичного архітексту, на перегляд самих принципів поетичного творення (”пойєсису”), покликаний подолати обмеженість співвідношення життєвої реальності і художньої дійсності, спричинену “монологізованим” інструментарієм її вербально-тематичного оформлення, сприйнятим поетикою традиціоналізму від риторики. І на лініях переосмислення романічної традиції, прокладених на континентально-європейських теренах Відродження, і на векторах відходу від неї, означених при формуванні англо-ренесансної романістики, очуднення тематичних - стверджених “високими” різновидами традиціоналістського роману - детермінант жанротворення, що супроводжувалося зміною його стильового виміру, відбулося при такому локально-історичному виявленні трансісторичної романотвор- ної співвіднесеності модальності і тематики, яке забезпечувалося діалогічним розгортанням - до встановлення цього відношення - комунікативної настанови красномовства, заданої його архітекстуальною модальною домінантою. Наснажившись ренесансно-гуманістичною рецепцією античного риторичного вчення, що не лише виявила основоположну для нього топологію - логіку одиничного, але й узагальнила її як спосіб художньо-естетичного самовизначення “універсального індивіда” (Л. М. Баткін), націлений на возз'єднання реального й ідеального в людському житті, ренесансні експерименти у сфері романотворення, здійснені на Європейському континенті (Л. Пульчі, М. Боярдо, Л. Аріосто, Я. Саннадзаро, Ч. Мотемайор, Ф. Рабле, М. Сервантес), поновили в її межах дискурсивну позицію ритора в її опосередкованій - інспірованій сприйняттям жанрово закріпленої топіки, заданим “пам'яттю жанру” (М. М. Бахтін), - реактуалізації, а жанротворні ініціативи, виявлені і реалізовані в епоху Ренесансу на Британському архіпелазі (Дж. Лілі, Ф. Сідні, Р. Грін, Т. Лодж, Т. Делоні, Т. Неш), безпосередньо - через освоєння дискурсивно-риторичних форм - відтворили на шляху становлення роману модальність, основоположну для риторики.

Таке проявлення риторичних витоків романної діалогічності в художньо- словесній практиці Відродження ініціювало відсторонення теорії жанру, заснованої в ту саму історико-культурну добу (“Роздуми про створення романів” (1554) Дж. Джиральді Чинціо, «Романи” (1554) Дж.-Б. Пінья) й орієнтованої на модальну домінанту процесу текстотворення, виділену риторикою, від його структуризації. У ході ренесансного усвідомлення модальності роману як настанови на поетикальне втілення світоглядно-естетичного принципу “єдності в розмаїтті”, що встановився при ренесансно-гуманістичному діалогічному узагальненні риторичного концепту varieta, запровадженого в епоху античності для визначення критерію побудови аргументації, стала теоретично сприйнятною ідея формування наративу, змістова універсальність якого не вичерпується гранично формалізованою триетапною послідовністю творення тексту - “inventio - dispositio - elocutio”, стверджуваною риторикою впродовж усього її історичного руху. Тим самим інспірувався відхід ранньої теоретичної рефлексії романного жанру, наснаженої естетизованими і діалогізованими законами дискурсивно-риторичного мислення, від самого “риторичного канону”, обгрунтованого при античному теоретизуванні щодо красномовства - насамперед, в “Риториці” (бл. 355 р. до н. е.) Аристотеля, покладеного літературно-теоретичною думкою середньовіччя в основу започаткованого нею - зокрема, в “Паризькій поетиці” (бл. 1220-1235) Іоанна Гарландського - риторико-поетологічного синтезу, відзначеного монологізацією риторично усталених топосів при зведенні їх до об'єктно орієнтованих схем митецького висловлювання, і відтвореного в нормативних поетологічних трактатах XVI ст., інспірованих гораціанством, перш за все - в “Поетичному мистецтві” (1527) М.-Дж. Віди вже як “формула” досягнення індивідуально-творчої довершеності словесного вираження, неминуче протиставленої в її одинично-неповторному персонально-суб'єктивному характері знеособленій досконалості “готового слова” традиціоналізму.

Здійснившись у руслі переорієнтації пізньотрадиціоналістської художньої свідомості, при обгрунтуванні форми маніфестації авторства, із самобутнього індивідуального стилю на індивідуалізовану жанробудову, дистанціювання теорії роману від канонічної метадискурсивної впорядкованості риторичного архітексту поглибилося на грунті бароко - при ствердженні, у листі-трактаті П.-Д. Юе “Про походження романів” (1670), сюжетно-оповідної організації, архітекстуально не визначеної риторикою, як основного жанрового індикатора, що означує поетикальний шлях втілення етико-естетичної настанови, якою забезпечується романне охоплення граней особистісного саморозкриття людини, - “показати добро переможним, а порок покараним” [28].

У добу Просвітництва теоретична рефлексія роману переорієнтувалася, у ході визначення жанротворної моделі самоздійснення людської особистості, із концепту “випробування” на ідею “становлення”, фактично виключивши із жанрового арсеналу засобів наративного розкриття особистісності ті його матриці, що задаються монологізованою риторичною топологією і спонукають автора до зосередження на статичних характеристиках героя та їх схематизованого відтворення.

Відбувшись на фоні “саморозладу” риторики, спричиненого оформленням у XVIII ст. її “афективної” доктрини, відмежованої від раціоналістично вивіреного інструментарію красномовства і протиставленої, насамперед, ораторському мистецтву античності [6], така зміна інтенціональної спрямованості теоретизування щодо романного жанру передвістила замовчування його традиційно-риторичних витоків у посттрадиціоналістському жанровому метадискурсі, яке тривало до кінця ХІХ - початку ХХ ст. Воно було перерване появою, насамперед, діалогічно співвіднесених досліджень генезису античного роману, що при розбіжності висхідних настанов їх авторів - Е. Роде, О.М. Веселовського, О.І. Кирпичникова - ознаменувалися зближенням їх підсумкових позицій, висловлених у визнаннях жанру продуктом “нової софістики” [34; 12; 7], а потім - і “Теорії роману” (1927) Б. О. Грифцова, де перше із чотирьох “народжень жанру”, стверджених дослідником, - те, яке припало на епоху античності, - було пов'язане із творчою рецепцією принципу “контроверси” - нездоланної суперечності, сприйнятого як визначальний для дискурсивно-риторичного мислення.

Цей погляд на риторичне джерело романного жанру оформився при спрямуванні його теоретичного осмислення на генетично орієнтоване визначення жанрового структурного стрижня - наукове завдання, постановка і доведення потреби виконання якого були здійснені теоретиком у контексті ревізії класичних версій історико-генетичного (О.М. Веселовський) та формального (В.Б. Шкловський, Ю.М. Тинянов) методів літературознавства, що діалогічно сполучаються на горизонті “перед-розуміння” співвіднесеності формотворних початків літератури як власне літературної “прамови”, але розходяться на обріях їх виявлення, де безнастанності історико-поетологічного пошуку трансісторичних “мотивних формул” і “сюжетних схем” протиставляється формалістична фіксація “прийомів” у історії їх інтенціональних та “автоматичних” застосувань і “конструктивних принципів” у конкретно-історичній змінності їх функцій. Націлившись на подолання й екстенсивності історичної поетики, позбавленої, принаймні на етапі її становлення, надійних орієнтирів історико-типологічних зіставлень, і предметної обмеженості формальної школи, обумовленої її зверненням переважно до поетичних жанрів у час новоусвідомлення спорідненості роману і риторики, Б. О. Грифцов відкрив такий виднокіл її розгляду, на якому виявляються і домінування, у сфері красномовства, модальних жанрових параметрів над тематичними, і перетворення цього їх співвідношення на зрівняння модальності і топіки, основоположне для романного жанру.

Для того щоб виявити жанротворний потенціал риторичного “складного казусу”, визначеного як конститутивний принцип роману, ініціатор оновлення логіко-формального і генетичного підходів при їх поєднанні, покликаному розкрити генетично-функціональну - щодо цього жанру - роль риторики, розглянув його античні різновиди у світлі коментаря казуїстики “теоретизованого” - відстороненого від суспільних практик - пізньоантичного красномовства, що був наданий Марком Аннеєм Сенекою в його книзі спогадів про роки навчання ораторському мистецтву, названій “Контроверси”. У цьому контексті виділилася, насамперед, модальна домінанта риторичного дискурсу, яка проявилася при ствердженні пріоритету аргументування істинності тієї позиції в казуїстичному протистоянні, що була обрана оратором як вірна, над топосами-визначеннями і підтриманої, і відкинутих ним сторін конфлікту, не наділеними ресурсом його однозначно-вірного розв'язання. При зіставленні реалізації принципу контроверси у жанрах класичної риторики із його втіленнями в історично перших романних модифікаціях означилася і трансформація підпорядковування тематичних жанрових параметрів модальним, яке ствердилося в архітексті красномовства, в їх сурядне відношення, що стало конструктивним для роману: ця зміна диспозиції жанротворення була засвідчена встановленням нездоланності колізії “складного казусу” в його художній дійсності, де розкривається співвіднесеність протилежностей, в особистісній реальності усвідомлювана, відповідно до визначення Б. О. Грифцова, як “до кінця проблематичний душевний стан” [9], а в міжособистісному вимірі осмислена в подальшому М. М. Бахтіним як “діалогічна безвихідь” [3].

Таким чином, літературознавче нововідкриття риторичного коріння романного жанру не розгорнулося у виявлення архітекстуального зв'язку його діалогічності із комунікативно-діалогічною спрямованістю риторики. В історико-теоретичній концепції роману, розробленій Б. О. Грифцовим, залишилася неподоланою та інерція співвіднесення контроверсивності із радикально недіалогічною налаштованістю сторін протистояння, яка була задана настановою оратора на запевнення слухачів у відповідності істині саме його власної позиції - вербальну дію, націлену на монологічне оформлення “спільної думки”, неминуче завершальне для діалогічної інтеракції.

Однак і при рефлективному долученні риторики до формування романного діалогізму в його теорії, обгрунтованій М. М. Бахтіним, потенціал комунікативно-діалогічної взаємодії, що визначає риторичне висловлювання і втілюється в ньому, виявився зведеним, при осмисленні дискурсивно-риторичного арсеналу саморозкриття особистості, використаного романом, до надання “приватному” жанровому змісту чужої для нього - “публічної” - форми вираження. Вона ж постала редукованою до співвіднесеності риторичних топосів, які були замовчані у внутрішній незавершеності заданих ними моделей виказування особистісного, нездійсненних без їх суб'єктивно-модального - заснованого на діалогізації - включення в ситуацію спілкування, очевидного для традиційної риторики, а означилися лише у зовнішній націленості цих мовленнєвих матриць на забезпечення завершено-повного розкриття одиничностей через вичерпування його інструментарію набором узагальнених як об'єктивно-істинні, а відтак - і монологізованих смислоформ, встановленим при ствердженні, у контексті риторико-поетологічного синтезу традиціоналізму, “готового слова” як формотворного начала літературної творчості.

У ході концептуалізації риторичного та антириторичного полюсів романного жанру, здійсненої О. В. Михайловим, діалогічність роману була визначена як його історична, а не трансісторична ознака, набута при самоспростуванні логіки дискурсивно-риторичного творчого мислення, ствердженої як монологічна, в руслі жанрового становлення. Інспіроване розумінням етико-естетичної впорядкованості рефлективно-традиціоналістської художньої свідомості як “морально-риторичної системи”, а історико-культурної місії романного жанру як подолання обумовленої нею, як і будь-якої іншої, обмеженості слова, таке зведення риторики до монологіки, що й ініціює формування роману, і перетворюється в ньому на діалогіку, передбачає, при усій схематичній спрощеності, виявлення трансформації самої риторичної модальності в ході жанрового генезису. Однак ця пізнавальна перспектива в контексті її означення лише намітилася - при спробі зафіксувати пізньотрадиціоналістське зрушення модального плану жанротворення як зміну його зображувально-дидактичної настанови на власне зображувальну, - але так і не була реалізована через співвіднесення таксономії “риторичне/антириторичне”, виявленої в дискурсивному полі романного жанру, насамперед, із прокладеними ним лініями освоєння і векторами очуднення традиційної топіки, монологізованої при возз'єднанні, на теренах традиціоналізму, концептосфер риторики і поетики.

Переакцентуація, на теренах історико-теоретичної рефлексії роману, висхідного для нього - риторичного - співвідношення модальності і тематики означила проблемний епіцентр осмислення риторики в новочасному і новітньому літературознавстві, що і засвідчив його причетність до встановлення, у філософсько-гуманітарному просторі посттрадиціоналістської доби, лінгвоцентричної домінанти критичної ревізії когнітивних першоформ суб'єктивності, об'єктивованих раціоцентризмом, і викрив обмеженість того ракурсу розгляду риторико-дискурсивного ресурсу самовизначення особистості та його використання при поетичному творенні, який оформився у контексті ствердження раціоналістично-імперсонального лінгвоцентризму й у руслі його інерційного впливу.

Передвіщені оформленням, в історичній поетиці О. М. Веселовського, концепту “готового слова”, націленого на розкриття формотворного начала риторичного висловлювання, і задані формалістичною ідеєю “іманентної активності” літературних прийомів, визначальної для здійснення творчих інтенцій (Ю. М. Тинянов, Б. Г. Томашевський [25]), настанови на осмислення риторики як узагальнено-деперсоналізованої топології особистісного, покликаної забезпечити його монологічну маніфестацію, втілилися на переході від структуралізму до пост структуралізму (Ж. Женетт [10], Р. Барт [5], М. Фуко [26]). Йдеться про усвідомлення «зовнішньої» погодженості способів побудови літературно-творчого висловлювання, визначених традиційними риторичними топосами, із принципами її структуралістської та постструктуралістської об'єктивації, спрямованої на «відчуження» самого слова від суб'єктивності та доведення хибності ствердженого наукою про літературу “стереотипу пасивності” її “мовної матерії”. Здійснене на засадах раціоналістичного відсторонення горизонталі інтерперсональної комунікації від її вертикалі і протиставлене “постформалістичній” - бахтінській - концептуалізації становлення персональної “мовної свідомості”, таке означення самої мови як радикальної “інаковості” ініціювало вихід філософсько-літературної думки, спрямованої на обгрунтування її активного статусу, за межі когнітивної - визначеної діалектикою відносин “Я” й “Іншого” - самототожності суб'єкта, давши старт пошукам “логіки смислу” (Ж. Дельоз), основоположної для особистісного саморозкриття, за гранню раціоналізовано-знеособленого суб'єктивного. Вони розгорнулися на “траєкторії переміщення, а не відмови” (Р. Барт) від трансцендентальних законів мови, постульованих структуралізмом при ствердженні її “самоврядності”, до автохтонної процесуальності мовлення, відкритої постструктуралізмом у “мовленнєвій стихії“. Поміж цими берегами безсуб'єктного і було прокладене річище ототожнення першооснов смислопо- родження із формотворними відношеннями “означування” (Ю. Крістєва). Однак саме тоді, коли структуралістська концентрація на різності семіотичних інстанцій змінилася постструктуралістською зосередженістю на їх розрізненні, проявилася подібність суб'єктної позиції у вербально-дискурсивному середовищі, виголошеної її значеннєво-смисловими чинниками, та самоідентифікації суб'єкта у просторі раціонального пізнання, установчої для темпоральності раціонально-когнітивного впорядковування рефлективної свідомості. І при наближенні до “гри структури” (Ж. Дерріда), і при віддаленні від “порядку дискурсу” (М. Фуко) заперечення “остаточної істинності” знання, прирівняної до соціокультурної противаги безнастанності смислопородження, супроводжувалося виказуванням - в якості основного аргументу її доведення “від зворотного” - “волі до істини” (концептуалізованої в її фукольдіанському формулюванні) як суб'єктної цілеспрямованості на оформлення “фінальних” смислів, розкритої в історії культури шляхом атрибуції когнітивної фінітності певним (відповідним одному з історичних типів раціональності) висловлюванням. У контексті надання ефекту пізнавальної завершеності словам - “речникам” історико-культурного поступу “голоси” його дійсності постали монологічними складниками полілогу, основоположного для “текстуалізованого” світу. Тим самим означилося русло перекодування риторики, відхилене від “умов можливості” діалогізації світосприйняття, “прихованих” нею. Така дезорієнтація щодо формування прози традиціоналізму проявилася і в першому - крістєвському - досвіді дослідження текстуальності роману, обмеженому - у ракурсі розгляду його взаємодії з риторичними кодами - “перечитуванням” утвореного нею фрагменту інтертексту як охоплення романним діалогом “шифрів” монологічності світогляду, задіяних традиційним красномовством [15; 22]. Саме так на теренах текстологічного вивчення риторичних доробків поновилися їх “стереотипні” коментарі, зберігши власну закритість для “переписувань”, налаштованих на з'ясування міри “внутрішньої” співвідносності засад смислопородження, опанованих риторикою, і з його неосяжним потенціалом, трансісторично притаманним самій дискурсивності, і з переростанням її “турботи про істину” (М. Фуко) в інтенціо- нальність суб'єктивності при виокремленні “сучасності” культури постмодерну як “постісторії”.

У новітніх - здійснених наприкінці ХХ - початку ХХІ ст. - досвідах рефлексії концептосфери традиціоналістської культури, націлених на виявлення форм особистісного самоусвідомлення, запроваджених її наративами, співвіднесення «Я» з «Іншим», покликане осягнути їх причетність до Першоначала буття, вичерпується - у вимірах і автора, і реципієнтів - відтворенням риторичного слова як носія буттєвого смислу (С. С. Аверинцев, М. Л. Андрєєв, М. Л. Гаспаров, П. О. Грінцер, О. В. Михайлов [4]). При такій редукції множини способів наративного самовизначення особистості, відкритих рефлективно-традиціоналістською свідомістю, до моделі міжособистісної комунікації, що зводить її до персонального прийняття понад-особової істини, традиційна риторика постає, принаймні на заданому нею ж горизонті розуміння, єдиною сферою смислотворення, де розкривається тотожність буття і мислення, не осягнута жодним іншим з-поміж дискурсів традиціоналізму, звернених до буттєвої Першооснови - ані богословським, відзначеним встановленням обмеженості людського розуму, ані філософським, спрямованим на пошук розумоосяжного критерію істинності, відокремленого від віри, ані поетичним, зорієнтованим на співвіднесення реальності й ідеалу.

Означуючи історико-культурні межі сприйняття художньої словесності як вираження метафізичних смислів, ототожнення традиціоналістської «місії» риторичного архітексту із вербальною об'єктивацією когнітивної першоформи суб'єктивності знаменує логічне завершення тієї естетизації основоположного принципу метафізики, яка відбулася між «двома народженнями європейського раціоналізму» (С. С. Аверинцев) - від Платона до Гегеля. Водночас надання риториці такого епістемологічного статусу інспірує осмислення її як основного «мета-наративу» (Ж.-Ф. Ліотар) традиціоналізму, що, однак, виявився виключеним із поля реконструкції магістралі історичного становлення раціоцентризму і деконструкцій його побудов, здійснених постнекласичною філософією [16; 30; 31; 32; 33]. Декларуючись і втілюючись як ініціатива літературознавства Новітнього часу, яке намагається довести, що філософська думка у своєму русі наснажується “енергією слова”[1], обґрунтування універсально-риторичного характеру традиціоналістського художнього мислення спонукало до оновлення власне літературознавчого інструментарію історизму, ствердивши перетворення риторичного слова на антириторичне як ключовий момент історико-літера- турного процесу [11; 18]. Але наданий доказ метанаративної природи риторичного дискурсу, визначальний для характеристики літератури традиціоналізму як «усвідомленої поетико-риторичної єдності» [11], так і не змінив тієї траєкторії розкриття особистісної наративної ідентичності, яка була прокладена в постметафізичному просторі пізнання П. Рікером - фундатором цього концепту і через «недовіру до метанарацій» [16], породжену нововідкриттям сучасності як “Кінця Історії” (Ф. Фукуяма), спрямувала усвідомлення раціоналістично орієнтованою особистістю власної самототожності, що відбувається в «оповідальній діяльності» [23], на шляхи, визначені Аристотелем у «Поетиці» (335 р. до н. е.) [2].