Природні та історичні пам’ятки у творчій спадщині Тараса Шевченка

Почаївська Лавра з півдня, акварель. 1846

Під час подорожей Україною у Т. Шевченка накопичилося багато замальовок. У листі до українського історика-фольклориста, перекладача, видавця О. Бодянського він писав, що мріє намалювати Україну в альбомі офортів «Живописна Україна»: «Нарисую види, які єсть на Україні, чи то історією, чи красотою прикметні, вдруге як теперішній народ живе, втретє як він колись жив і що виробляв» [10, 246]. У пошуках найяскравіших сюжетів з історії України та для літературної обробки текстів Т. Шевченко вважав доцільним залучити українських, польських та російських істориків, етнографів та письменників: П. Куліша, М. Стороженка, М. Грабовського та ін. Пізніше він писав О. Бодянському: «А текст исторический будете вы компоновать, бо треба, бачте, по-нашому або так, як єсть в літописях. А ви, як що-небудь начитаєте таке, що можна нарисовать, то зараз мені і розкажіть, а я й нарисую. Будкова й Стороженка я теж оцим турбую, а Грабовський буде мені польські штуки видавать, а Куліш буде компоновать текст для народного теперішнього биту, так отакуто я замісив лемішку, якби тілько добрі люде помогли домісить, а потім і виїсти» [10, 246]. Листування Т. Шевченка свідчить, що для здійснення свого задуму він просив посприяти виданню цієї художньої серії відомих благодійників та шанувальників мистецтва [10]. Та він не зміг довести до кінця свого задуму, бо 1847 р. був заарештований за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства й висланий з України.

Т. Шевченко, перебуваючи на засланні в Орській фортеці Оренбурзької губернії, все ж здобув можливість описувати та змальовувати природу й місцевих казахів, потрапивши в експедицію по Аральському морю як художник. Протягом 1848 1850 років під час сухопутних переходів з укріплення до укріплення, зимівлі на Кос-Аралі, двох плавань по морю та перебування в Оренбурзі він зробив серію замальовок берегів Аральського моря-озера, нових островів і півостровів, архітектурних пам'яток та численних малюнків аквареллю і марин, що давали уявлення про природу Приаралля, зокрема: «Місячна ніч на Кос-Аралі», «Острів ЧикитаАрал», «Шхуни біля форту Кос-Арал» та ін. Аральська описова експедиція поповнила портфель художника видами середньоазійських кам'янистих напівпустель та степових поселень: «Форт Кара-Бутак», «Укріплення Іргиз-Кала» та ін. Замальовки унікальних природних пам'яток: острова Кос-Аралу, що наразі вже злився із суходолом, обрисів всихаючого Аральського моря, краєвидів напівпустельних оренбурзьких околиць, зовсім не схожих на краєвиди степової України, є чудовими зразками історичного жанру, значущими для історії казахського народу зокрема і світової історії загалом [6].

Неозорі краєвиди ковилових степів вразили Т. Шевченка водночас безрадісно-монотонним плином життя та мінливістю пейзажів. Один із швидкоплинних моментів степового життя пожежу він змалював у акварелі «Пожежа в степу» (1848) та описав у повісті «Близнюки» [6]. Житло місцевого населення вразило його: «Ніколи не забуду того сумного враження, яке справив на мене вигляд цього укріплення ... Уявіть собі на сірому тлі купку сірих мазанок з очеретяними покрівлями, обнесену земляним валом ... воно здаля більше схоже на загони або кошари, ніж на житло людей» [9, 103 104].

Періоду плавання по «отому нікчемному морю Оральському» були присвячені поетичні рядки «І небо невмите, і заспані хвилі, і понад берегом геть-геть, неначе п'яний, очерет, без вітру гнеться...» [2, 4]. Український історик та публіцист Г. Житецький про діяльність Т. Шевченка в експедиції як живописця писав: «Тарас Григорович закінчив своє здіймання обрисів та побережжя Аральського моря та малюнків степів і виконав їх дуже гарно, так що О.І. Бутаков міг клопотатися перед корпусним командиром Обручевим за [удатного] талановитого маляра, прохаючи дати йому відпустку з далекої пустелі до Оренбургу «для остаточної обробки живописних видів, чого в морі зробити неможливо, і для перенесення гідрографічних видів на карту», на що Обручевим було дано дозвіл 12 травня 1849 р. і 8 жовтня Шевченко виїхав з лейтенантом Бутаковим через Аральське море та степ до Оренбургу, куди добрався 10 листопада. Вітаючи на прощання Кос-Арал і Аральське море, Тарас Григорович писав у вересні 1849 р.: «Готово! Парус розпустили. Прощай, убогий Кос-Арале! Нудьгу заклятую мою ти розважав таки два літа. Спасибі, друже.» [2, 10 11].

Наступних сім років Т. Шевченко провів у Новопетровському укріпленні на півострові Мангишлак, що на східному узбережжі Каспійського моря. 1851 р. він був введений до складу геологічної Каратауської експедиції. Перебування в експедиції на гірське пасмо Кара-тау, що знаходиться на півдні Казахстану, дало змогу засланцю малювати численні романтично-суворі гірські краєвиди, збіднену флору й фауну суходолу та каспійських узбереж: «Новопетровське укріплення з моря», «Сад біля Новопетровського укріплення», «Скеля «Монах», «Мис Тюк-Карагай на півострові Мангишлак» та ін. У сонячних чужинських степах йому вдалося ще краще оволодіти мистецтвом відтворювати кольори та світлотіні. У зв'язку з цим

І. Крип'якевич писав: «На засланні Шевченко рисує мертву і живу природу такою, якою бачив її без манекенів і без викривлень в дійсних позах. Сонце азіатських пустель вчить його правильної світлотіні і кидає від Брюловських задач барви до завдань світла, які вказав Рембрандт в своїх вражаючих дослідах над ефектами яскравого сонячного і всякого іншого освітлення» [3, 4]. Показовими з цього погляду є акварелі «Долина на Хівинській дорозі», «Вид на Кара-Тау з долини Апазир», «Акмиш-Тау» та ін., на них зображені споріднені за характером одноманітні обриси горбів та скель, що змінюють одна одну і тягнуться нескінченною низкою до самого обрію. Частиною чужинського візуального простору є також образи поодиноких скель, що вважаються священними: «Токпак-Атисе-Аульє» (1849 р.) «Аулья-Тау» (1851 р.) та ін. Пейзажі, виконані в цій експедиції, відзначалися блискучою акварельною технікою, чіткістю і плавністю ліній, багатоманітних композиційних та колористичних рішень, проте відрізнялися стриманістю і безрадісністю художніх образів [6]. Однак поза зображуваними ландшафтами відчувається бажання змальовувати інші краєвиди. Це прагнення проявляється у тому, що художник великого значення надавав зображенню неба, хмар, степових шляхів, передаючи тим самим свої прагнення полетіти в рідні краї, писати рідні пейзажі, опинитись на батьківщині. Біль і мука вчуваються у спогадах Т. Шевченка про Україну: «Там село і навіть місто сховали свої білі привітні хати у затінку черешневих і вишневих садів. Там бідолашний понурий чоловік оповив себе чудовою вічно усміхненою природою і співає свою сумну, задушевну пісню в надії на краще існування. О, моя бідолашна, моя прекрасна, моя мила батьківщина! Чи скоро я вдихну твого цілющого, солодкого повітря?» [10, 66 67]. На противагу блакитно-сірим та жовтувато-вохристим тонам суворих тужливих ландшафтів Прикаспію, пейзажі, на яких зображено Україну, насичені динамікою золотавоблакитних кольорів та грою світла і тіні, наділені композиційною деталізацією іншого предметного оточення [6]. «І там степи, і тут степи. Та тут не такії, руді-руді, аж червоні, а там голубії, зеленії, мережані нивами, ланами, високими могилами, темними лугами...» писав поет, перебуваючи в Орській фортеці 1847 р. [7].

Шевченків сакральний образ українського степу переносить глядача у позачасопросторові виміри усвідомлення світу. Більш реалістичний світлий та глибокий мотив українського степового ландшафту відображає простоту та філософічні глибини наближеної до природи душі української людини.

Сакральний архетип казахського степу дуже відрізняється від українського: «Пустиня циганом чорніла... Билини навіть не осталось; тільки одним одно хиталось зелене дерево в степу. Червоніє по пустині червона глина та печина, бур'ян колючий та будяк, та інде тирса з осокою в яру чорніє під горою» [7].

Все було йому чужим у приаральських та прикаспійських степах: піщані кургани, скелясті береги, похмуре небо, рідкувата рослинність тощо. Довкола слалася невідома земля, яку виховане серед багатої української природи естетичне світосприйняття Т. Шевченка намагалося бодай якось олюднити, зробити пізнаваною, рідною. Проте людські фігури, виконані проти сонця на фоні безживної пустелі, затемнені, на відміну від більш яскравого пустельного пейзажу. Науковець В. Яцюк зазначав: «Шевченкові пейзажі це образ природи, що ніби спроектований на світ людських думок і почувань» [12]. Складається враження, що художник намагається показати переважання природного, нівелюючи значення людського, фактору у житті пустелі. У його малярській спадщині почали з'являтися замальовки характерних для українських та казахських степів спільних та відмінних ландшафтоутворюючих ознак.

Загалом для творчості Т. Шевченка характерні безліч символічних аналогій, у яких схожі сюжетні композиції набувають подібних значень. Зокрема, він використовує мотив «одинокого дерева», ідентичного образу «світового дерева», основоположного для світової, зокрема давньоукраїнської, міфології. Дерево та степовий орел, що може на ньому гніздитися, священні. В етюді «Тополя» (1839 р.) використано образпірамідальної тополі, поширеної в Україні. Вона тягнеться свічкою вгору, нагадуючи постать стрункої дівчини. В акварелі «Джан-гис-агач» (1848 р.) обабіч шляху зображено сокорину з широкою кроною, товстим стовбуром, схожу на статну господиню [6]. Хоч зовнішній вигляд дерев відрізняється, проте ідея сакральності закладена у кожному з них і використовується для акцентування уваги на виявах часопросторового розвитку етнічності. Поза тим, обидва являють собою образ самотнього дерева, котре має відродити життя, потенційно спрямувати його в інше русло, дати життя новому, іншому майбуттю. Звичай прикрашати священне дерево «джангис-агач» стрічками письменник згадує у повісті «Близнюки» [9], його поетичний образ він дає у вірші «У бога за дверима лежала сокира» [7]. Поважне ставлення до дерев та звичаї наряджати стрічками, намистом або квітами деревця на весілля (вільце), Купайла (Марена), Обжинки й Новий рік (дідух) і досі збереглися в українській традиції та стали зразками соціокультурної спадщини, що своїм корінням заглиблюється в природне довкілля.

Отже, довершені та реалістично змальовані образи природи України та Казахстану, життя та побут українців і казахів у творчості Т. Шевченка були цілком оригінальним явищем в історії світового мистецтва і культури. Художньо-мистецька цінність його творів полягає в тому, що вони репрезентують вагомі не лише для мистецької спадщини, а й для історичної науки знання про становлення і розвиток природи, історії та людей. Вміння виявляти глибинні натурфілософські естетичні та ідейносимволічні особливості українського і казахського етносів та зображати їх у художньо-образній формі дало можливість художнику досягти нового якісного рівня міжетнічної комунікації. Таким чином, творча спадщина Т. Шевченка заклала основи для подальшого розвитку й реалістичного зображення повсякдення українців, викликала інтерес до дослідження природних і культурних пам'яток та стала прикладом ідейного взаємозбагачення культур.

1. Антонович Д.В. Шевченко маляр / Вст. слово С. А. Гальченка; післям. Т. І. Андрущенко. К.: Україна, 2004. 272 с.

2. Житецький І.П. «Описная експедиция» Аральського моря і Шевченко (184849 рр.). 07.04.1928. Ф. Х. Од. зб. 17366. 12 арк.

3. Крип'якевич І. Шевченко маляр // Ілюстрована Україна. Львів, 1913. Ч. 7.

4. Новицький О. Тарас Шевченко як маляр. Львів Москва: НТШ, 1914. 83 с.

5. Отрошко Л. Природна вмотивованість української символіки / Л. Отрошко // Українознавство. 2011. № 4. С. 223-230.

6. Тарас Шевченко. Повне зібрання творів в десяти томах. К., 1961-1964. Т. 7-10: Живопис, графіка. Режим доступу: http:// litopys.org.ua

7. Тарас Шевченко. Твори: у 5 т. Т. 1: Поетичні твори (1837-1847). К.: Дніпро, 1978. 373 с.

8. Тарас Шевченко. Твори: у 5 т. Т. 3: Драматичні твори. К.: Дніпро, 1978. 415 с.

9. Тарас Шевченко. Твори: у 5 т. Т. 4: Повісті. К.: Дніпро, 1978. 411 с.

10. Тарас Шевченко. Твори: у 5 т. Т. 5:

Автобіографія. Щоденник. Вибрані листи. К.: Дніпро, 1979. 567 с.

11. Широцький К. Шевченко художник. 1914.

12. Яцюк В.М. Живопис моя професія: Шевченкові етюди. К.: Рад. письменник, 1989. 432 с.: іл.

REFERENCES

1. Antonovych D. V. Shevchenko maliar / Vst. slovo S. A. Halchenka; pisliam. T. I. Andruschenko. K.: Ukraina, 2004. 272 s.

2. Zhytetskyi I. P «Opisnaya ekspedytsiya» Aralskoho moria i Shevchenko (1848-49 rr.). 07.04.1928. F. X. Od. zb. 17366. 12 ark.

3. Krypiakevych I. Shevchenko maliar // Iliustrovana Ukraina. Lviv, 1913. Ch. 7.

4. Novytskyi O. Taras Shevchenko yak maliar. Lviv Moskva: NTSh, 1914. 83 s.

5. Otroshko L. Pryrodna vmotyvovanist ukrainskoi symvoliky / L. Otroshko // Ukrainoznavstvo. 2011. №4. S. 223-230.

6. Taras Shevchenko. Povne zibrannia tvoriv v desiaty tomakh. K., 1961-1964. T. 7-10: Zhyvopys, hrafika. Rezhym dostupu: http:// litopys.org.ua

7. Taras Shevchenko. Tvory: u 5 t. T. 1: Poetychni tvory (1837-1847). K.: Dnipro, 1978. 373 s.

8. Taras Shevchenko. Tvory: u 5 t. T. 3: Dramatychni tvory. K.: Dnipro, 1978. 415 s.

9. Taras Shevchenko. Tvory: u 5 t. T. 4: Povisti. K.: Dnipro, 1978. 411 s.

10. Taras Shevchenko. Tvory: u 5 t. T. 5: Avtobiohrafiia. Shchodennyk. Vybrani lysty. K.: Dnipro, 1979. 567 s.

11. Shyrotskyi K. Shevchenko khudozhnyk. 1914.

Yatsiuk V.M. Zhyvopys moia profesiia: Shevchenkovi etiudy. K.: Rad. pysmennyk, 1989. 432 s.: il.

Размещено на Allbest.ru