Історизм та психологізм Шевченкового реалізму

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Історизм та психологізм шевченкового реалізму

Євген Нахлік



Реалізм -- один з типів художньої творчості й мистецьких напрямів та течій різних епох (Відродження, Просвітництва, Позитивізму, культури ХХ--ХХІ ст.). Термін виник і зазвичай функціонує у протиставленні з терміном ідеалізм (на зламі XVIII--XIX ст. обидва поняття перенесено в естетику й літературознавство з філософії, де вони означали певні світоглядні позиції та морально-психологічні способи мислення й поведінки -- «реаліста» й «ідеаліста»). Водночас у європейській літературі середини ХІХ ст. реалізм, трактований як життєподібність і заснований на тверезому глузді й аналітичності, протиставлявся романтизмові. Визначальними рисами реалістичного типу творчості є міметизм (віддзеркалення емпіричної дійсності), соціальність та аналітичність; домінантний спосіб художнього узагальнення -- типізація. Художнє відображення і пізнання переважають над емоційним (само)вираженням, гносеологічна функція -- над аксіологічною та іншими функціями мистецтва. Класичний (зрілий, «критичний») реалізм ХІХ ст. вирізняється соціальним аналізом і пов'язаним із ним психологічним аналізом, соціально-історичною конкретністю та соціально-психологічним художнім детермінізмом, саморозвитком образів-характерів.

У синтетичній розвідці узагальнюються і по-новому розглядаються різноманітні аспекти реалізму в поезії та прозі Т. Шевченка. Автор доводить, що лірична автопсихографія Шевченка вела не тільки до реалізму, а й до історизму, і то більшою мірою, ніж романтичні історичні поеми, -- у сенсі правдивого, конкретно-історичного віддзеркалення життєвої та психологічної історії поета як творчої особистості середини ХІХ ст.

Ключові слова: міметизм, соціальний і психологічний аналіз, соціально-історична конкретність, соціально-психологічний детермінізм, критика соціальної дійсності, сатира, гротескний реалізм, просвітницький реалізм, літературна типізація.



Літературні джерела Шевченкового реалізму. Індивідуальна схильність до реалістичного зображення

До Шевченка нова українська література вже мала свою реалістичну традицію. З літератури українського просвітницького реалізму Шевченко знав твори Котляревського, Квітки-Основ'яненка, байки Петра Іулака-Артемовського, Левка Боровиковського, Євгена Гребінки, Петра Писаревського, наприкінці життя -- Родіона Витавського. З явищ класичного реалізму ХІХ ст. захоплювався прозою Марка Вовчка. Знав і використовував у своїй поезії фольклорні тексти з протореалістичними тенденціями (побутові, жартівливі та сороміцькі пісні, прислів'я та приказки). З російської літератури був обізнаний із соціально-сатиричними байками Крилова, просвітницькою комедією «Лихо з розуму» Грибоєдова, реалістичними творами Миколи Гоголя, Сергія Аксакова, Лева Толстого, письменників натуральної школи (Євгена Гребінки, Володимира Даля, Івана Панаєва, Євдокії Панаєвої, Олександра Островського, Олексія Писемського, Некрасова, Тургенєва, Достоєвського, Салтикова-Щедріна), віршами Якова Полонського, позначеними впливом натуральної школи, літературно-критичними статтями теоретика цієї школи Бєлінського, відтак Чер- нишевського, із західноєвропейських літератур -- із деякими творами реаліста доби Просвітництва Дефо, реалістів ХІХ ст. Бальзака, Діккенса. Не всі названі письменники та їхні твори справили вплив на літературний реалізм Шевченка (та й з декотрими їхніми творами він ознайомився вже наприкінці життя). Найбільше підстав є говорити про частковий вплив на Шевченкову поезію просвітницького реалізму українських байкарів, Квітки-Основ'яненка, а також бурлеску, на прозу -- класичного реалізму Гоголя, натуральної школи, Діккенса.

Дослідники вже завважили органічну схильність Шєвчєнка-митця до реалізму. За вдумливим поясненням Степана Балея, Шевченко -- «реаліст» не тому, що його фантазія була за своєю суттю реалістична, а навпаки, його фантазія стає «реалістичною» тому, що її' розмах стримується вкоріненим глибоко в поетову душу чуттям дійсності [1, с. 45]. Шевченкова схильність до реалізму особливо помітна на художніх суперечностях та естетичній еволюції його малярського доробку. Ще мистецтвознавець Адріан Прахов у статті «До малюнків Т.Г. Шевченка» показав, що «немало було потрачено Шевченком часу на те, щоб перейти од брюлловсько-академічного класицизму до натурального й рідного йому реалізму», хоча повністю це йому не вдалося [16; 6, с. 356]. Як зазначив Леонід Плющ, академічне малярство мистецької школи Карла Брюллова не задовольняло Шевченка з його «козацько-кріпацьким темпераментом, з його «експресією, реалізмом та шаманським екстатизмом», а тому на засланні він почав шукати шляхів, що відповідали б його талантові. Так, після власної копії з акварелі Брюллова «Перерване побачення» (1839--1840) він на основі незміненої частини композиції створив малюнок «Байгуші під вікном» (1855 --1856), змінивши тему з традиційно- романтичної на реалістично-побутову. Позаяк «слинявий сентименталізм пейзан «а la Еспанія» не відповідав ні темпераментові, ні реалістичним нахилам мотивацій Шевченка», вже в ранішій акварелі «Циганка-ворожка» (1841) «в пейзанну картину вдерся справжній сільський пес -- і зруйнував пейзанну композицію» [15, с. 67, 85--86].

Водночас у силу мистецьких схильностей Шевченка й естетичних віянь доби його літературній творчості властивий синкретизм романтичних та реалістичних первнів. Щодо цього варто навести проникливе спостереження Юрія Бойка-Блохина: «Рембрандт схиляв Шевченка до реалізму, але цей реалізм окрилений романтикою, його світлотіні освітлюють людей і предмети якимось чарівним ліхтарем небуденности, у нього не лише вірність малюнку, але й заманлива глибінь таємничого простору, що відзивається на струнах душі романтика» [2, с. 18]. У Шевченковій поезії в різні періоди спостерігається рух до романтизму до реалізму, повернення до романтичних традицій, рівночасне співіснування та взаємопроникнення романтизму й реалізму, поєднання романтичних та реалістичних елементів в одному творі, полеміка автора-реаліста із собою колишнім як романтиком. Різні вияви реалізму в Шевченковій поезії можна згрупувати таким чином: міметичне зображення, критика соціальної дійсності, соціальний аналіз, гротескний реалізм, реалістична предметність і конкретність, просвітницький реалізм, психологічний реалізм.

Міметичне зображення

Хронологічно й еволюційно першими виявами реалізму є життєподібні (тобто позбавлені фантастичних елементів) персонажі, ситуації, сцени, обставини, інші образи, притім навіть у тих творах, що їх відносять до романтичних («Катерина», «Гайдамаки»). Щоправда, й романтизмові не чуже зображення життя у формах самого життя, тобто міметичне (романи й повісті Вальтера Скотта, Віктора Гюґо, Фенімора Купера, Алессандро Мандзоні, Міхала Грабовського, Юзефа Ігнація Крашевського та ін.). Проте це той різновид романтизму (міметичний), який найближчий до реалізму і з якого, власне, й розвивався класичний реалізм ХІХ ст. З життєподібності художнього світу ранніх романтичних поезій Шевченка виростав реалізм його пізніших віршотворів. У цій життєподібності траплялися й суто реалістичні зображення: у «Катерині» -- етологічна сцена прощання покритки з батьками (рр. 167 -- 235), подорожні сцени її зустрічі з чумаками (рр. 397--414), з москалями (рр. 473--490); у «Гайдамаках» -- картини наймитування Яреми (рр. 324--332), збиткування конфедератів з корчмаря -- «ціла сцена держана в тоні бурлеску» [20, с. 460]; у «Сові» -- картини наймитування і жебракування самотньої матері-«московки», тобто солдатки, одинака якої забрали в «москалі» (рр. 140 -- 162). Образна життєподібність дедалі більше набувала правдивості у відтворенні дійсності. За І. Франком, першого періоду своєї поетичної творчості (1838--1843) «Шевченко стоїть ще на ґрунті романтичнім», «але вже й тут пробивається нахил поета до реалістичного трактування предметів, до аналізу чуття людського і до чисто психологічних проблем» («Катерина», «Мар'яна-черниця») [21, с. 120, 121]. Класичний взірець міметичного зображення -- поема «Наймичка», найбільш об'єктивована, епічна з Шевченкових поем (хоча й її помережано авторськими ліричними відступами, вигуками, запитаннями). Ірина Гузар небезпідставно пов'язувала Шевченкову поезію з «клясичним реалізмом», що «виріс на синтезі античних і ренесансових художніх здобутків», у якому «описи і зображення предметів і явищ» «вражають ляконізмом, прозорою точністю рисунку, урівноваженою епічністю та сконцентрованістю у розкритті психології зображуваних постатей», а «плястичне зображення об'єднане з розважаннями-медитаціями в одну синтетичну цілість»: «Таким стилем відзначаються Ґе- тева поема «Германн і Доротея» і Шевченкова поема «Наймичка» (як противага до романтичної поеми «Катерина»)» [5, с. 22].

Поштовх до ліричного переживання Шевченкові не раз давали спостережені звичайні ситуації його засланчого буття. Так, він піддав лірико-поетичній обробці розмову про листи від рідних («Добро, у кого є господа»), почутий спів земляка на корабельній вахті («Ну що б, здавалося, слова»), -- ці випадки асоціативно викликали в нього особисті переживання. Ліричним роздумом супроводжується пізніший випадок із життя, завіршований в образку «Дівча любе, чорнобриве». Зворушливим є побутово-психологічний образок (дитяча сцена) «На Великдень на соломі». До соціально- психологічних належать образки «По улиці вітер віє», «Не вернувся із походу».

Критика соціальної дійсності

Реалізм Шевченка виявнювався насамперед у правдивому зображенні народного життя, особливо у сміливому викритті кріпосницької дійсності з її конфліктами, в основі яких -- соціальні суперечності, передусім майнова нерівність, нерівноправність та експлуатація. Такий реалізм набув характеру гострої соціальної критики, зокрема соціальної сатири. На думку І. Франка, рух Шевченка від поетичних творів на історичну тематику до зображення «в правдивих картинах життя українського люду та його кривд» («Катерина», «Наймичка», «Відьма», «Княжна», «Марина», «Петрусь») вилився -- з погляду художніх напрямів -- у рух од романтизму до реалізму [22, с. 136]. Саме з реалізмом Франко пов'язував посилення соціального звучання Шев- ченкової поезії: «<...> з українського становища національного Шевченко переходить і на становище соціальне, підносить могучий голос в обороні кріпаків» («Сон -- У всякого своя доля», «І мертвим, і живим», «Марина», «Сон -- На панщині пшеницю жала», «Сестрі») [21, с. 121]. У Шевченка викриття самодержавного насильства та соціальної несправедливості у тогочасному селі уперше прозвучало в поемі «Сова» і стосувалося рекрутства: «Все багатих діти. / <...> / Усі невлад, усіх назад, / <.> / А у вдови один син, / Та й той під аршин» (рр. 129, 134, 136, 137). У «Княжні» подано сатиричний соціальний портрет «славного князя», нібито «патріота, убогих брата», а насправді -- хтивого й нещадного визискувача кріпаків: «Мужицькі душі аж пищать», «Дочку й теличку однімає / У мужика.» (рр. 74, 80, 81). Соціальне тло в поемі гіперболічно відбиває полярне становище кріпосників та кріпаків:

Гуляє князь, гуляють гості,

Ревуть палати на помості,

А голод стогне на селі.

І стогне він, стогне по всій Україні

(рр. 242--245).

Соціально-викривальні антикріпосницькі тенденції особливо виразно виявлені у поезіях «П. С.» (сатиричний портрет: «щирий пан» -- «кругом паскуди»), «Якби ви знали, паничі» (про панщизня- не село: «Там неволя, / Робота тяжкая, ніколи / І помолитись не дають»), «І виріс я на чужині» («А скрізь на славній Україні / Людей у ярма запрягли / Пани лукаві...»). Унаслідок дедалі глибшого поетового усвідомлення соціальних кривд кріпаччини ранній національний образ Бога, прихильного до козаків, соціалізується і богоборчий мотив змінюється з україноцентричного на соціально акцентований: романтичний «Бог України» («Гамалія») стає панським Богом, якого «Пани вкрали та в шкатулі / У себе й ховають» (2-га ред. «Відьми», рр. 350--351) і який «на небесі», може, радиться «з панами, / Як править миром!» («Якби ви знали, паничі», рр. 59--60).

Соціальне спрямування знайшло вияв і в романтизмі (твори Байрона, Лермонтова, Гайне, соціальні романи Гюґо, Жорж Санд). У Шевченкових поемах зароджувані соціально-викривальні тенденції з їхнім, сказати б, нещадним реалізмом зазвичай поєднуються із засобами романтичного зображення. Так, Л. Плющ, помітивши у «Циганах» і «Відьмі» збіжність сюжетних деталей (символів, мікроструктур), фраз та образів, але також і значно істотнішу «антипаралельність ідейного змісту та його втілення в сюжеті й структурі творів», розглядав Шевченкову поему як «своєрідну репліку та парафразу» до пушкінської: «Клясовий, соціяльний реалізм Шевченка наблизив Пушкінів романтичний сюжет до страшної реальности, а народно-романтична настанова Шевченка привела його до мітологічного підґрунтя «байронічного” романтизму» [15, с. 60--74]. У низці епічних творів, передусім етологічних поем, виявом критичного ставлення до дійсності є соціальна («Сова») та переважно соціально-побутова основа конфлікту («Мар'яна-черниця», «Титарівна»), найяскравіше вона виявнюється у творах антикріпосницького спрямування («Слепая», «Відьма», «Не спалося, а ніч, як море», «Варнак», «Марина», «Меж скалами, неначе злодій», «Із-за гаю сонце сходить», «Якби тобі довелося»). Поезія «У нашім раї на землі» означує соціальні причини реалістично зображених страдницьких материнських доль -- удови, діти якої «розійшлись / На заробітки, в москалі», та покритки, зведеної «паничем лукавим». Водночас у сюжетах більшості побутових поем закладено художні конфлікти, пов'язані не з економічним визиском кріпаків поміщиками чи з рекрутчиною, а з морально-еротичними проблемами.

Соціальний аналіз

Суть реалістичного підходу до зображення дійсності складає соціальний аналіз -- художнє дослідження соціального досвіду людини, суспільних взаємовідносин людей, взаємовідносин особи та суспільства, його структури [19, с. 26]. Оперуючи цим поняттям як письменник-позитивіст, теоретик і практик реалізму, І. Франко застосовував його зокрема до Шевченкової поезії. «Голосні ноти психологічного і соціального аналізу» чулися Франкові у «баладах» «Сова», «Лілея», «Русалка», у яких, супроти цих нот, «чисто баладовий тон <.. .> глухне і тихшає» [21, с. 121]. Проте хоч би якими різкими були соціально-викривальні тенденції Шевченкової поезії, вони ще не містили соціального аналізу. Його ознаки виявні тоді, коли відбувається образне осягнення суті соціальних явищ, а соціальні картини викликають в автора міркування, судження та висновки. Неперевершеним в українській та російській літературах поетичним проникненням в антигуманну суть монархічно-феодального ладу Російської імперії є «Сон -- У всякого своя доля». У цій поемі «Шевченко зображує соціальний устрій Росії як своєрідну піраміду гноблення і відповідно будує композицію поеми. Основа піраміди -- пригноблений народ (картини кріпацького села, каторги, петербурзьких низів), вище -- чиновний і придворний Петербург, і, як вершина піраміди -- цар і цариця. <...> Тому поява сатиричного образу царя саме в останній частині твору підготована всім розвитком сатиричної теми «комедії» [10, с. 67]. Карикатурне перетворення Миколи І, від якого відсахнулась уся бюрократія й армія, з «медведя» на самотнього понуреного «медведика», уподібненого врешті, через втрату «медвежої натури», до «кошеняти», наводило на думку про ізоляцію та неминуче падіння будь- якої самодержавної, авторитарної влади, якщо її перестануть підтримувати запобігливі прислужники. Раніша ж сцена мордобою -- це не лише напрочуд сміливе розвінчання російського самодержавства (також, як у фінальній сцені, за допомогою комізму ситуації), а й проникливе образне (гротескно- сатиричне) розкриття абсурдної суті владної піраміди царизму, яка тримається на грубому насильстві, страху та принизливій слухняності зверху донизу.

Упадає в око також соціологічний висновок поета про те, що тільки зі знищенням несприятливих соціальних умов (а саме -- кріпосного ладу) зникне й суспільне зло, породжене ними:

Поки пани в селах,

Будуть собі тинятися

Покритки веселі

По шиночках з москалями <...>

(«Якби тобі довелося», рр. 14--17);

А у селах у веселих І люде веселі.

Воно б, може, так і сталось,

Якби не осталось Сліду панського в Украйні

(«І виріс я на чужині»).

У «Княжні» розкривається і викривається «економічна механіка кріпосницького господарювання» [9, с. 129] з його бездушною своєкорисливістю, дикістю і примітивністю -- використати голод у селах, щоб найвигіднішої миті якнайдорожче продати зерно й полову:

Тисячами гинуть

Голоднії люде. А скирти гниють.

А пани й полову жидам продають.

Та голоду раді, та Бога благають,

Щоб ще хоч годочок хлібець не рожав.

Тоді б і в Парижі, і іному краї Наш брат хуторянин себе показав

(рр. 246--252);

А тим часом жиди в селі З грішми появились.

Радіє князь, запродує З половою жито.

І молотить виганяє Людей недобитих

(рр. 297--302).

Назагал виявів образного чи логічного соціального аналізу в Шевченковій поезії небагато. Соціальний аналіз -- найприкметніша особливість зрілого (так званого критичного) реалізму -- ще не став визначальним для пізньої творчості Шевченка.

Гротескний реалізм

Під ним розуміють таке фантастичне (деформоване) зображення реального світу, яке доводить життєві явища до абсурду і цим виявнює їхню суть. Міцкевичеву картину (в життєподібних формах) військово-бюрократичної піраміди самодержавної влади (символічний епізод у вірші «Огляд війська» з циклу-додатку до третьої частини «Дзядів») Шевченко розгорнув у фарсову, пародійно- гротескову сцену «генерального мордобитія» [22, с. 148] («Сон -- У всякого своя доля», рр. 309 372). Образ Петра І, втілений у петербурзькому пам'ятнику, Міцкевич трактує як деспотичного сатрапа, хоча й не позбавляє його монументалізму: «Цар, що править з батогом, у тозі римлянина» («Пам'ятник Петра Великого» у тому-таки циклі). Шевченко ж подає карикатурне бачення очима простакуватого простолюдина: «У свиті -- не свиті, / І без шапки. Якимсь листом / Голова повита» (рр. 401--404). Водночас свою «комедію» Шевченко розбудував і як контраст до пушкінської «трагедії» «Медный всадник». Ноти сатирично- полемічного, травестійно-пародійного перегуку з пушкінською поезією звучать і в інших Шевченкових віршотворах. Історію імперії, викладену в Пушкіна у великодержавно-класицистичному стилі, Шевченко переписує засобами сатиричної травестії. Якщо російський поет захоплюється Петербургом, зокрема, дзвіницею Петропавлівського собору й Петропавлівською фортецею, то український -- глумиться над його архітектурою:

По тім боці Твердиня й дзвіниця,

Мов та швайка загострена,

Аж чудно дивиться.

І дзигарі теленькають

(рр. 393--397).

Шевченко вдається до відвертого пародіювання, гротескової дегероїзації образу імперської столиці й абсолютизму правлячої династії аж до зображення їх ледь чи не жалюгідними. Поет не лише звинувачує (вустами ліричного героя) і проклинає (скорботними потойбічними голосами гетьмана Павла Полуботка та козаків), а й глузує:

У долині, мов у ямі,

На багнищі город мріє;

Над ним хмарою чорніє Туман тяжкий... <...>

Церкви, та палати,

Та пани пузаті,

І ні однісінької хати

(рр. 266--269, 274--276).

Домінуванню в поемах «Полтава» і «Медный всадник» класицистичної епіко-одичної тональності над лірико-романтичною протистоїть у «Сні» панування лірико-романтичної стихії (громадянського, національно-патріотичного спрямування) та сатирично-пародійне висміювання класицистично- одичної, -- похідне від низького стилю класицизму й позначене рисами реалістичності.

Реалістична стилістика та образність виявні в «комедії» «Сон» частково у життєподібних, а переважно в пародійно-карикатурних та гротескно- сатиричних фрагментах. Такими є гротескно- сатиричні викриття моральних гріхів -- соціально- політичних та соціально-побутових, якими обтяжені «усі на сім світі <.. .> Адамові діти» -- «І царята, і старчата» (рр. 1--68); гротескові картини народних бід, спричинених соціальним визиском, здирством, рекрутчиною, панщиною, покрит- ництвом (рр. 127--136, 141 --148), карикатурний огляд російсько-імперських «городів зі стома церквами», але без християнської моралі, зате з «москалями» на муштрі -- опорою царської влади; панорама Петербурга, «города» «на багнищі» з «панами пузатими»; сатиричне зображення «просвищенного» зросійщеного «землячка»-«каламаря»; саркастична сцена гуляння-прийняття у царських палатах, перетвореного на фарс зі зниженими, бурлескно- пародійними образами царя, «цариці-небоги» та «панства», гротесково-символічне узагальнення самодержавства -- як насильства зверху донизу імперського владоустрою й рабської покори вірнопідданих («недобитків православних»); опобутовлені й таким чином висміяні зразки петербурзької архітектури та пам'ятника Петрові І (рр. 259--404); непривабливі картини й типаж трудового ранку столиці з натяком на щойно (1843) легалізовану в Російській імперії проституцію (рр. 496--505), з гнівною тирадою проти русифікованих перевертнів- канцеляристів; фінальна гротескно-комічна сцена зі зниженим образом «царя в палатах», такого собі «сіромахи» (рр. 488--578). Реалістичними є субтекст тодішньої покріпаченої України, петербурзький субтекст, який існує у двох різновидах -- міському та придворному, до того ж у його структурі виявний також субтекст трудової української еміграції, зокрема українських перекинчиків на службі імперській машині. Впадає в око, що царицю Шевченко зневажливо посадив на дзиґлику (стільчику): «А потім цариця / Сіла мовчки на дзиґлику», рр. 353, 354, -- і цією алюзійною ремінісценцією опустив її до рівня бурлескно-травестованих персонажів «Ене- їди» Котляревського, де під час прийняття Енеєвих послів у Латина «Царя на дзиґлик посадили, /

<...> / Цариця ж сіла на ослоні» (частина IV, строфа 43). Поемою «Сон -- У всякого доля» Шевченко далі розвивав гротескний реалізм у новій українській літературі, започаткований «Енеї- дою» Котляревського.

Реалістична предметність і конкретність

Важливими для формування реалістичного стилю і словника Шевченкової поезії є деталі з повсякденного життя, автологічна образність, розмовна інтонація, конкретність і предметність тропів (навіть у передачі абстрактних понять), знижені вислови, прозаїзми, побутовизми, вульгаризми, бурлескні елементи тощо.

Подвійним -- то реалістичним, то романтичним (у відповідних реалістичних та романтичних фрагментах твору) -- постає образ ліричного героя- оповідача у сатиричній поемі «Сон -- У всякого доля». Реалістичний образ прибирає маску простака, «приватної особи», навіть «антипублічної» [13, с. 64, 65] -- тямовитого й водночас глузливого «підпилого» (р. 59) парубка з низів; відтворюючи його реакцію на зображене, Шевченко вдається до засобу очуднення. Мова ліричного суб'єкта рясно пересипана зниженою лексикою: побутовизмами («упився», р. 64; «латана свитина», р. 128; «аж потіють», р. 333), натуралізмами («Пазурі в печінки», р. 18; «Витріщивши очі», р. 28; «вилупив баньки з лоба», р. 548; «Старшина пузата <...> сопе, хропе», рр. 533, 534), натуралістичними порівняннями («Мов кабани годовані», р. 331), вульгаризмами («доплентавсь», р. 52; «пропхався», р. 307; «повірив тупорилим <...> віршемазам», рр. 323, 324; «дулю дати / Благоволять», р. 336, 337; «Цар цвенькає», р. 342, «в пику <...> як затопить!.. / Облизався неборака», рр. 336--338), зневажливими («тая цяця», р. 287) та лайливими словами («Цур тобі, мерзенний / Каламарю», рр. 304, 305), приказками та фразеологізмами («підпилий як засне, / То хоч коти гармати -- / І усом не моргне», р. 59-- 61; «кисни в чорнилах», р. 517). Як зауважив Євген Кирилюк, «реалістичних рис образ ліричного героя набуває там, де він персоніфікується в образ оповідача, який бачить події нібито очима селянина, що вперше потрапив до столиці» [12, с. 144]: «Цу-цу, дурні! схаменіться! / Чого се ви раді! / Що горите?» (рр. 281--283).

У казематній та засланчій ліриці з'являються поодинокі реалії нестерпного тюремного та казарменого побуту, інтер'єру, оточення. Прикметними для казематних обставин є «двері, на ключ замкнуті», а особливо «решотка на вікні» («Н. Костомарову»), або просто «за решоткою» («Згадайте, братія моя», «Косар»). Інколи деталі набувають емоційного забарвлення: «сердешний чай» для «гостей закованих» у казематі («Н. Костомарову»), «солдатськеє нежитіє» в казармі («Не спалося, а ніч, як море»), «казарма» -- «смердяча хата» («А.О. Козачковському», рр. 84, 92). Окремі вірші засланчої лірики прив'язані до географічної конкретики, притім не уявної, книжної, а на власні очі побаченої: ліричний герой ідентифікує себе з «невольниками» «В степу далекім за Уралом» («Самому чудно. А де ж дітись?»), «гуляє» «по цім Аралу» («Мов за подушне, оступили»), пливе «в Сирдар'ю», прощається з «убогим Косара- лом» («Готово! Парус розпустили»). Згадано й Карабутак -- «невеличку річку», як зазначив поет у примітці («У Бога за дверми лежала сокира», рр. 52). Хоча й скупо, та все ж подається реальний локальний колорит (пейзаж) «пустині», який у протиставленні мальовничому наддніпрянському видається непривабливим: «поза валами», «Талами вийду понад Уралом / На степ широкий», «тут степи <...> / Руді-руді, аж червоні», «тут бур'ян, піски, тали.» («А.О. Козачковському», рр. 45, 47, 48, 61, 63, 69). По-своєму екзотичне Приаралля Шевченкові бачиться у зовсім не екзотичних барвах:

Червоніє по пустині Червона глина та печина,

Бур'ян колючий та будяк,

Та інде тирса з осокою В яру чорніє під горою,

Та дикий інколи кайзак Тихенько виїде на гору На тім захилім верблюді

(«У Бога за дверми лежала сокира»,рр. 40--44).

Непривабливий реалістичний пейзаж стає еманацією гнітливого душевного стану поета-невільника. Життєві реалії казематного та засланчого довкружжя передано вжитими в поетичному тексті термінами з військової сфери, мореплавства (звичайно русизми): «синємундирі часові» («Н. Костомарову»), «два часовії», «армія» («Не спалося, а ніч, як море»), «якор» («Добро, у кого є господа»), «палуба», «матрос», «на вахті» («Ну що б, здавалося, слова»), «парус», «байдара», «баркас» («Готово! Парус розпустили»). Завдяки цьому лірика набуває предметності. Реалістичною ознакою є й те, що в україномовний текст вводиться російськомовний як пряма мова персонажа, змальованого з конкретного життєвого прототипа («Не спалося, а ніч, як море»; раніше поет уже ввів до поеми «Сон -- У всякого своя доля» російськомовні та суржикові фрази для передачі мовлення русифікованих «землячків» -- петербурзьких канцеляристів, які «по-московській так і ріжуть»: рр. 283--303, 510, 512). Засланча лірика природно вбирає у себе прозаїзми, лексику з негативними конотаціями: «як би вам сказать, / Щоб не збрехавши» («А нумо знову віршувать»), «щоб та печаль / Не перлася» («Мов за подушне, оступили»), «Ніхто й не гавкне, не лайне», «верзеться грішному», «А на громаду хоч наплюй! / Вона -- капуста головата» («Хіба самому написать»). У вірші «Чи то недоля та неволя» прозаїзми «В багно погане», «опоганивсь» і вульгаризми «в паскуді», «опаскудив» зумисне протиставляються піднесеній лексиці, звичній для романтичного стилю Шевченка: «душа чистая», «святая душа».

Для висловлення своїх почуттів поет вдається до реалістичних образних порівнянь, в основі яких конкретика соціальна -- «Мов за подушне, оступили / Оце мене на чужині / Нудьга і осінь» («Мов за подушне, оступили»), поетично-побутова -- «Неначе степом чумаки / Уосени верству проходять, / Так і мене минають годи» («Неначе степом чумаки»), грубо-натуралістична -- «Заснули, мов свиня в калюжі» («Ликері»). Впадає в око оригінальна реалістична образність у вірші «І небо невмите, і заспані хвилі», яка є фактично поетичною реплікою реаліста романтикові -- традиційні романтичні образи неба, хвиль, вітру, моря навмисно знижено, опобутовлено психологізованими епітетами-прозаїзмами, такими є й образи «п'яний очерет», «пожовкла трава». Тим самим передається аж ніяк не романтичний настрій ліричного героя на засланні, чим осягається ефект реалістичного психологізму. «Нудить світом» уже не романтичний герой, а реалістичний:

І небо невмите, і заспані хвилі;

І понад берегом геть-геть,

Неначе п'яний, очерет

Без вітру гнеться. Боже милий!

Чи довго буде ще мені В оцій незамкнутій тюрмі,

Понад оцим нікчемним морем Нудити світом?

Образ «кайданів» (неволі), апробований у романтичній поезії Шевченка, обертається реалістичною метафорою із прозаїзмом «перегризти»:

Якби кайдани перегризти,

То гриз потроху б. Так не ті,

Не ті їх ковалі кували,

Не так залізо гартували,

Щоб перегризти

(«Самому чудно. А де ж дітись?»).

У вірші «Ми восени таки похожі» поряд із традиційною фольклорно-романтичною рослинно- ландшафтною образністю (гай, долина, лози, яр) виринає оригінальне реалістичне порівняння, засноване на міметичних асоціаціях:

А по долині, по роздоллі Із степу перекотиполе Рудим ягняточком біжить До річечки води напитись.

Рисам реалістичності у Шевченкових поемах сприяє використання народних побутових, жартівливих та сороміцьких пісень (наприклад, у «Гайдамаках», «Мар'яні-черниці», «Сотнику»), гумористичних порівнянь, прислів'їв та приказок. Поет і сам творив народнопісенні стилізації («парафрази на пісні народні», за Франковим визначенням [21, с. 121]) з реалістичними ознаками («Полюбилася я», «Ой я свого чоловіка», жартівливі «У перетику ходила», «Утоптала стежечку»). У «Тарасовій ночі» романтичний піднесений героїко-тужливий стиль насамкінець несподівано переходить у низький, властивий народним побутово-жартівливим пісням:

Пішов кобзар по улиці --

З журби як заграє!

Кругом хлопці навприсядки,

А він вимовляє:

«Нехай буде отакечки!

Сидіть, діти, у запічку,

А я з журби та до шинку,

А там найду свою жінку,

Найду жінку, почастую,

З вороженьків покепкую»

(рр. 141--150).

Так у творі відлунює «котляревщина»: у тузі та плачам «дітей козацьких» (р. 63) за колишньою «славою козацькою» (р. 135), за «Гетьманщиною», що «вже не вернеться» (рр. 15, 16, 131, 132), протиставляється балаганна сцена, амбівалентну настроєву тональність якої визначають відчайдушна кобзарева веселість із гірким присмаком (бо виникла «з журби»), хвацький парубочий танець як вияв історичного фарсу (бо козацькі «танці» в образному світі Шевченка -- це бої), опоетизований компенсаційний порив до гастрономічних утіх («з журби та до шинку»), гумористичний пошук розради в частуванні зі своєю жінкою, яка, втім, покинувши дітей, уже раніше розважається у шинку, а врешті життєлюбний сміх як кепкування з «вороженьків».

Фольклорні паремії подибуємо, зокрема, в «Гайдамаках» («Де можна лантух, там торби не треба», р. 914; «Купили хріну, треба їсти; плачте, очі, хоч повилазьте: бачили, що куповали <...>», рр. 914-- 916), «Наймичці» («Бо сказано: хто не лічить, / То той і не має», рр. 190, 191). До поеми «Меж скалами, неначе злодій» як аплікацію введено народну приказку: «говорять: / Аби файда в руках була, / А хлопа, як того вола, / У плуг голодного запряжеш» (рр. 42--45), хоча далі її піддано сумніву й на прикладі селянина-наймита розгорнуто романтичний мотив козакового шукання волі-долі. У поемі «Петрусь» завіршовано іншу народну приказку: «густенька каша, / Та каша, бачте, та не наша, / А наш несолений куліш -- / Як знаєш, так його і їж» (рр. 131 --134). «Лукавого ланового» в поемі «Якби тобі довелося» схарактеризовано приказкою: «Стара собака, та ще й бита» (рр. 36, 37). У поемі «Сотник» насміхання жіночок над потаємним наміром старого сотника одружитися зі своєю приймачкою-вихованкою прокоментовано народним фразеологізмом: «Вони цю страву носом чують» (р. 40).

Образи долі, волі, слави, музи, подані в романтичних творах Шевченка зазвичай у піднесеній тональності, в окремих засланчих віршах набувають зниження, що нагадує близький до реалізму низький стиль класицизму. Втрата ліричним героєм волі персоніфікується в бурлескній образності й тональності: «А воля в гостях упилась / Та до Миколи заблудила. / Та й упиваться зареклась» («А.О. Козачковському», рр. 108--110). Традиційне для романтиків патетичне звернення до долі також переплітається зі зниженим іронічним, докірливим: реалізм шєвчєнко дійсність

А то бач, що наробила:

Кинула малого На розпутті, та й байдуже,

А воно, убоге,

Молодеє, сивоусе, --

Звичайне, дитина, --

І подибало тихенько Попід чужим тином Аж за Урал

(«А нумо знову віршувать»).

Ще приклади: «одвела / До п'яного дяка в науку», «А ти збрехала». Природним стає компанійський розмовний стиль: «Ходімо ж, доленько моя! / Мій друже вбогий, нелукавий!» («Доля»). У сповідальному вірші «N. N. -- О думи мої! О славо злая!» романтика мучеництва поета за Україну (злої слави») поєднується зі зниженим образом слави як «непотребної» -- бо продажної, із сатиричним образом загарбницьких війн як боротьби «за теє диво» (тобто задля марнославства): «Мов пси, гризуться / Брати з братами, й не схаменуться». Саме ця людська дивовижа, а не слава хвилює гуманного поета, як і інше «диво» суспільної дійсності: «У шинку покритка, а люде п'яні!». Шевченко дозволяв собі іронізувати над непевною, зрадливою «славою», подаючи її в знижено-антропоморфізованому, бурлескному образі «задрипанки», «шинкарки», «перекупки п'яної» та закидаючи їй політичну нерозбірливість і царефільство:

І з п'яними кесарями По шинках хилялась,

А надто з тим Миколою У Севастополі <...>

(«Слава») У варіантах вірша славу подавано і як жінку легкої по-ведінки: «І з п'яними королями / По шинках таскалась», «І курвила з Миколою <або: солдатами> / Під Севас-тополем...» [23, т. 1, с. 496--497]. Як видно з цього ві-рша, Шевченко байдужий до славленої оборони Севас-тополя під час Кримської війни..

Знижений бурлескно-пародійний образ музи у вступі до «Царів» зближується з фамільярними, пародійними образами музи в низькостильовій поезії рос. класицизму (Василь Майков, Михайло Чул- ков, Микола Осипов) та в «Енеїді» Котляревського. Водночас у Шевченка ці знижені образи більш інтимні, з присмаком гіркої іронії, жалю; поет зріднений з ними, вони -- частка його «я».

Накопиченню реалістичних рис у Шевченкових повістях, щоденнику, листах сприяють гумористичні деталі, сюжетні вставки, етюди, дотепи, жартівливі роздуми, автоіронія (остання трапляється й у сповідальних віршах та ліричних відступах).

Просвітницький реалізм

Поняття «просвітницький реалізм» (донедавна вживалася назва «просвітительський реалізм») запровадили до вжитку щодо української літератури, услід за російськими теоретиками («просветительский реализм»), Ніна Калениченко, Михайло Яценко, Юрій Івакін, Олексій Гончар та інші українські дослідники у другій половині 1970-х -- у 1980-х рр. Цим поняттям характеризували передусім твори Котляревського, Квітки- Основ'яненка, байки Петра Гулака-Артемовського, Левка Боровиковського, Євгена Гребінки, Павла Білецького-Носенка, окремі поеми та повісті Шевченка. Еміграційні ж учені Дмитро Чижевський, Олександра Сулима-Блохина, Ірина Гузар дотримувалися традиційного поділу літературних напрямів і розглядали такі твори в річищі низького стилю класицизму. Думається, диференціація вельми строкатої літератури Просвітництва на просвітницький класицизм, просвітницький реалізм і преромантизм [14, с. 171--223] не втратила актуальності й сьогодні, має під собою певні підстави і дає змогу глибше збагнути ідейно-художні тенденції, напрями й течії тієї епохи, що в ряді країн (зокрема Східної та Південної Слов'янщини, у Чехії та Словаччині, Росії та Україні) не обмежувалася XVIII ст., а сягнула й XIX-го.

Уперше на належність окремих творів Шевченка до просвітницького реалізму звернув увагу Михайло Яценко, побачивши в «історії Катерини» «дидактичну розповідь для напучення інших у манері просвітительського реалізму» [24, с. 319]. Дослідник указав на те, що ідейно-естетичну суть російськомовних повістей можна правильно зрозуміти не «підтягуванням» їх «до рівня критичного реалізму», а тільки поставивши «у контекст розвитку просвітительського реалізму», зокрема українських повістей Квітки-Основ'яненка (виняток дослідник робив лише для «романтизованого варнака» з однойменної повісті) [24, с. 328, 329]. Цей стислий здогад підтримав Юрій Івакін, зазначивши, що «більшості повістей властиві характерні для просвітительського реалізму соціально-виховна настанова, певна «прикладність» і заданість сюжетів і персонажів (особливо в таких повістях, як «Близнецы», «Несчастный», «Прогулка с удовольствием и не без морали»)» [9, с. 158; 8, с. 257]. Думку Ю. Івакіна про просвітницький реалізм Шевченкових повістей сприйняла сучасна дослідниця Світлана Гетьман, додавши до їх характеристики нові риси: «Якщо в поетичних творах Шевченка-романтика ангельська й демонічна стихії вирують у душі одного героя, перетворюючи її на арену боротьби добра і зла, то у повістях, виходячи з просвітницького тлумачення структурної будови бінарного образу й підпорядкованості його виховній проблематиці, поляризуються герої. Позитивні риси образів кріпаків і селян постають ще більш виразно на тлі їх антиподів». Дослідниця показала, що «образ автора» у повістях Шевченка виявляє ознаку, характерну для творів з виразною дидактичною настановою, зокрема для романів просвітницького реалізму: постійні звертання до читача, намагання встановити з ним «контакт» [3, с. 11]. Водночас повісті «Несчастный», «Близнецы» і «Художник» тепер цілком слушно розглядаються як версії просвітницького роману виховання [18; 4; 7]. Іронічний, жартівливий струмінь, присутній у Шевченкових повістях авторський гумор теж пов'язує їх з реалізмом доби Просвітництва (гумор, жарт, комічність -- характерні ознаки просвітницько-реалістичної поезії, прози, комедії та водевілю). І. Франко завважив, що в повісті «Наймичка», на відміну від поеми, тон викладу в багатьох фрагментах -- гумористичний, жартівливий [20, с. 457]. Інша риса Шевченкових повістей, що також зближує їх із просвітницьким реалізмом (зокрема повістями та оповіданнями Квітки-Основ'яненка), -- це «реалізм подробиць», що його Франко спостеріг у повісті «Наймичка» [20, с. 457].

Ю. Івакін спробував ширше, ніж М. Яценко, обґрунтувати належність до просвітницького реалізму більшості соціально-побутових поем, особливо періоду заслання, на тій підставі, що в них «Шевченко не стільки аналізував дійсність, скільки доводив -- утверджував свій етичний ідеал або осуджував ворожу йому мораль (антилюдяність, егоїзм, «життя для себе»)». Обравши за «робочий» критерій домінанту «доказовості» (просвітницький тип) або аналітичності (тип «критичного», або зрілого, реалізму), Ю. Івакін твердив, що цим поемам притаманні такі просвітницько-реалістичні риси, як «учительне» «соціально-виховне спрямування», «просвітительсько- дидактична настанова», «раціоналістичність художнього задуму», «раціоналістична форма сюжетної організації», «прикладність», повчальність сюжетів, типів поведінки їх позитивних і негативних героїв», «превалювання «доказовості» над аналітичністю, «сюжети й персонажі як «доказ ідеї», «відсутність саморозвитку характерів у більшості поем». За спостереженням дослідника, «дидактична, «учительна” настанова виявлялась як у формі безпосередніх висловлювань автора або персонажів (звернення до читача, ліричні відступи), так і в повчальному змісті сюжетів цих поем» («Осика», тобто 1-ша ред. «Відьми», «Княжна», «Москалева криниця», «Титарівна», «Марина», «Меж скалами, неначе злодій», «Сотник», «Петрусь» -- у всіх з тою чи тою мірою присутнім романтичним елементом). До зрілого ж («критичного») реалізму віднесено «Сову» та «Якби тобі довелося» [9, с. 143, 146--148, 156--158; 8]. З такого погляду виходить, що й у «Наймичці» тип реалізму -- просвітницький. Що ж до «Сови», то її вже цілком слушно кваліфіковано як «романтичну фольклорно-пісенну поему», в якій «реалістично зображене» лише «соціальне тло», тоді як образ героїні -- «сентиментально окреслений та романтично ідеалізований», а «розв'язка твору -- типово романтична» [11, с. 501]. Поему ж «Якби тобі довелося» пов'язати зі зрілим реалізмом можна тільки частково. У ній, справді, головне «не доказ ідеї», але й, зауважмо, не лише «аналіз людської поведінки, стану душі», а й вираження прояву незвичайного характеру в незвичайних обставинах, авторське подивляння жертовного вчинку чужої нареченої, яка з-під вінця втекла від молодого й помандрувала у Сибір за «невольником убогим», котрий ціною власної волі врятував її від «панича несамовитого», просадивши його вилами. Як це назагал властиво Шевченкові, психологічний аналіз і в цій поемі переплітається з романтичним елементом (схильністю до зображення виняткового) Якщо ж розглядати змальовану подію з погляду жит-тєвої правди, то постають логічні сумніви у вірогідності

зображеного: якщо кріпачка подалася геть із села, то це означає, що вона втекла не лише з-під вінця, а й від крі-посника, тоді її мали б затримати і повернути назад у його власність. Перебувати ж поруч, а то більше -- ра-зом із каторжником -- у неї не могло бути змоги, позаяк вона не його дружина (та й він не дворянин, як дека-бристи), а вийти заміж за нього в такому його безправ-ному, невільницькому становищі вона не могла. Тому цей сюжет більше по-романтичному ефектний, аніж по- реалістичному правдивий.. За спостереженням Петра Приходька, у цій поемі «в дусі романтичної гіперболічності різко протиставлені з одного боку образ негідника- ґвалтівника панича, з другого -- дівчини-кріпачки -- його жертви, яка добровільно «помандрувала» за своїм визволителем-месником на Сибір». Водночас ці «романтично протиставлені образи <.. .> художньо розвивають <.> реалістичне узагальнення» про те, що поки будуть «пани в селах», поти будуть і покритки (рр. 14--17) [17, с. 280].

Дидактичністю і параболізмом Шевченкові поеми зберігають зв'язок з естетикою Просвітництва. Епічні твори просвітницького реалізму (прозові та віршові повісті й оповідання) зазвичай будувалися як розгорнута байка, тобто, згідно зі структурою цього показового просвітницько-реалістичного жанру, складалися з авторського повчання (моралі) та його фабульної ілюстрації. Звідси рух до класичного реалізму відбувався через зняття прямо висловленого авторського моралізування і натомість висунення на передній план художньої дії, мови мистецьких образів (соціально-аналітичного та соціально-психологічного характеру). Деякі з етологічних поем Шевченка будуються за просвітницькою поетикальною моделлю: мораль, а потім фабула («Катерина») або, навпаки, спочатку фабула, потім мораль (1-ша ред. «Відьми», «Меж скалами, неначе злодій»); можливі також варіанти, коли мораль обрамлює фабулу та вклинюється у неї (1-ша ред. «Москалевої криниці») або висловлюється лише посередині викладу фабули («Титарівна»). Композиція таких творів відрізняється од звичної структури байронічної поеми -- дидактичний пролог та/або епілог, а також дидактичний відступ усередині тексту.

Так, «Катерина» починається аргументованим авторським повчанням, зверненим до читачок (рр. 1--20). У першій редакції «Відьми» прямі повчання висловлені наприкінці художньої дії від імені героїні, яка, розповідаючи дівчатам про свою лиху долю, на власному прикладі їх «Просить, заклинає, / Щоб з панами не кохались!..» (рр. 561--562), а насамкінець повчання повторені від автора: «дівчата <.> не кваптесь / На панів лукавих, / Бо згинете осміяні, / Наробите слави» (рр. 611--615). У підготовчому рукописі проектованого 1847 р. видання «Кобзаря» авторське повчальне застереження дівчатам стояло на початку поеми й мало більш категоричний антипанський характер:

Стережіться ж -- кохайтеся Хоч і з наймитами,

З ким хочете, мої любі,

Тілько не з панами

[23, т. 1, с. 585; рр. між 24 і 25; 1, с. 585].

У другій редакції «Відьми» залишено тільки повчання трагічної героїні, в авторському переказі та її прямою мовою (рр. 470--476), внаслідок чого просвітницький декларативно-прикладний характер поеми послаблено й натомість читацьку увагу сконцентровано на повчальній фабулі. У «Титарівні» авторське повчання читачкам розполовинює дію:

Стережіться, дівчаточка,

Сміятись з нерівні,

Щоб не було і вам того,

Що тій титарівні!

(рр. 84--87).

До цього моралізаторського повчання навертає кінцеве міфологічне зауваження розповідача про змальованого романтичними барвами «сатану- чоловіка», якого «покарав <.> Господь за гріх великий», поштовх до якого, однак, дала необачна насмішка пихатої титарівни: «Він буде по світу ходить / І вас, дівчаточка, дурить / Вовіки» (рр. 225--227). Так замикається коло непокутуваних гріхів, а лейтмотив поеми набуває характеру романтичного міфологізму. Наведені ж вище повчання (у поемах «Катерина», «Відьма» -- 1-ша ред., «Титарівна») походять од народного житейського досвіду, хоча при цьому оперті на засадах тверезого глузду, притаманного поміркованій просвітницькій психології.

У першій редакції «Москалевої криниці» фабулу обрамлює початкова моралізаторська настанова на дальший виклад повчальної «бувальщини» (житійної за жанровими ознаками) і кінцевий дидактичний висновок із неї: «Отак живіть, недоуки, / То й жить не остине» (рр. 299, 300). Крім того, виклад художньої дії переривається критичними повчаннями на адресу «письменних», зневірених у житті, його сенсі (алюзія на романтичного героя-меланхоліка байронічної поезії, охопленого модним спліном), і протиставленням їм «темних» нужденних трудівників з народу, які хоча й «прозябають», але не розчаровуються (рр. 151--164): «А ви їм жить не даєте, / Бо ви для себе живете, / Заплющивши письменні очі» (рр. 165--167). Резонерство у цій поемі є за суттю народно-християнським, спрямованим проти просвітницько-раціоналістичного ідеалу освіченості. У поемі «Меж скалами, неначе злодій» фабулу підсумовує авторська мораль також народно- християнського змісту: «Отак, люде, научайтесь / Ворогам прощати, / Як сей неук!», хоча далі дидактизм послаблюється лірико-психологічним зізнанням автора-розповідача: «Де ж нам, грішним, / Добра цього взяти?» (рр. 172--176). Народна мораль лежить в основі авторської моралізаторської настанови у «Сотнику», проте Ті висловлено не у позафабульному дидактичному зверненні до читачів, а у формі лірико-романтичного відступу-звернення до персонажа по ходу дії:

Схаменися, не женися,

І вона загине,

І сам сивим посмішищем Будеш в своїй хаті,

Будеш сам оте весілля Повік проклинати,

Будеш плакать, і нікому,

Ті сльози старечі Буде втерти, не женися!

(рр. 162--170);

Не розганяй діток,

Сивий дурню!

(рр. 388, 389).

У цій поемі хіба що сам сюжет та образ і доля центрального персонажа набувають параболічності: «довелось» сотнику «притчею стати / Добрим людям» (рр. 348, 352, 353). Параболічними, як це властиво просвітницькій літературі, є й сюжет та образи титульних персонажів у «Катерині», «Титарівні», обох редакціях «Відьми», першій редакції «Москалевої криниці».

Тим часом у поемах «Наймичка», «Княжна», «Марина», «Якби тобі довелося» і «Петрусь» «мораль» (учительно-моралізаторська настанова) взагалі відсутня. У «Марині» поет вказав лише на виховну мету цього та інших подібних творів про покриток -- поширення й утвердження дійсного християнського гуманізму в суспільстві, й насамперед, звичайно, серед його читачів, особливо у ставленні до дівчат:

Щоб милость душу осінила,

Щоб спала тихая печаль На очі їх, щоб стало жаль Моїх дівчаток, щоб навчились Путями добрими ходить,

Святого Господа любить І брата миловать...

(рр. 125--131).

За твердженням Ю. Івакіна, у поемі «Якби тобі довелося» теж наявна «учительна настанова» [8, с. 261], хоча насправді до вуст уявного опонента (авторового двійника чи критичного читача з народу) вкладено спростування ілюзорної надії на те, що поетичним зображенням «безталанних / Дівчаток накритих» можна навчити «шануватись / Паничів поганих», і натомість висловлено радикальний соціально-бунтарський висновок, що причина покритництва -- «пани в селах» (рр. 14--17).

Тож про декларативну дидактичність можна говорити лише щодо таких поем, як «Катерина», «Відьма» (1-ша ред.), «Титарівна», «Москалева криниця» (1-ша ред.), «Сотник», «Меж скалами, неначе злодій», про заявлене автором виховне спрямування поеми -- щодо «Марини». До того ж зміст задекларованих повчань закорінений не так у просвітницькій ідеології та моралі, як у Новому Завіті, релігійно-учительних церковних писаннях, передусім дидактичній агіографічній літературі, а більшою мірою у власних спостереженнях і життєвому досвіді поета (хоча ідейне, людинознавче багатство названих його творів не зводиться до моралізаторських настанов, а є значно ширшим і глибшим). Коли ж до ідеалу підносяться народно-християнські вартощі (гуманність, милосердя, прощення, покладання на Божу волю), рівно ж як відступ од них осуджується (обидві редакції «Відьми» та «Москалевої криниці», «Варнак», «Меж скалами, неначе злодій»), -- тоді йдеться про релігійний, консервативний романтизм у позитивному розумінні цього поняття. Якщо «Маруся» Квітки-Основ'яненка вирізняється повчальним релігійно-сентиментальним (образи й долі Марусі та Василя) і релігійно- раціоналістичним спрямуванням (образ Наума Дрота), то названі Шевченкові поеми -- повчальним релігійно-романтичним (за наявності в усіх цих творах реалістичних рис у побутописі). Впадає в око й те, що в етологічних поемах Шевченка відсутня така характерна ознака просвітницького реалізму Котляревського та Квітки-Основ'яненка, як зображення подвійного мотивування людської поведінки (суспільною детермінованістю і незмінною людською «природою»), через що немає й такого прикметного ходу в характеротворенні, як відновлення природної доброти, втраченої внаслідок бюрократичної, станової чи освітньої соціалізації.

Тож є підстави вести мову не так про просвітницький реалізм (чи, як можна також частково допустити, просвітницький романтизм) етологічних поем Шевченка, як про їхній художній синкретизм. Мається на увазі значно складніша єдність, якою охоплюються:

просвітницько-раціоналістична та релігійна естетичні настанови на параболічну побудову сюжету або й увиразнення її прямо висловленими повчаннями ;

романтична ідеальність і винятковість характеру праведників та праведниць і гіперболізації образів їхніх антиподів, в умовах незвичайності драматичної ситуації та сюжетної колізії;

реалістична конкретність у змалюванні соціальних і соціально-побутових обставин та окремих деталей, частково -- реалістичного психологізму (останнє особливо стосується центральних персонажів «Наймички» та «Сотника»), подекуди «образу автора», як-от у «Катерині», де він прибирає вигляду простакуватого народного оповідача, характерного для просвітницького реалізму з його низьким стилем:

...