Історизм та психологізм Шевченкового реалізму

А тим часом

Кете лиш кресало

Та тютюну, щоб, знаєте,

Дома не журились.

А то лихо розказувать,

Щоб бридке приснилось!

(рр. 383--388).

Самий же реалізм побутових поем Шевченка можна ідентифікувати як просвітницький. Це був дальший (після Квітчиної прози) етап у розвитку просвітницького реалізму в українській літературі, істотне наближення до класичного реалізму ХІХ ст. Якщо Квітчин реалізм поєднувався переважно із сентименталізмом, то Шевченків -- із романтизмом.

Побутові поеми Шевченка можна поділити на дві групи:

поеми з авторськими моральними повчаннями у формі прямих висловлювань, тобто «мораллю», яка супроводжує фабулу («Катерина», 1-ша ред. «Відьми», «Титарівна», 1-ша ред. «Москалевої криниці», «Меж скалами, неначе злодій», «Сотник») або принаймні із заявленою виховною метою («Марина»). Такі твори формально показовіші для поетики просвітницького реалізму і зберігають тісніший зв'язок із Квітчиною прозою;

поеми без висловлених від автора моральних настанов, але з повчальними сюжетами та персонажами («Наймичка», «Княжна», «Якби тобі довелося», «Петрусь»). Такі твори унаочнюють дальший рух художнього мислення поета до зрілого реалізму, який формувався тоді, коли відсікалася просвітницька «мораль» і залишалася сама фабула, що до того ж із повчальної ставала аналітичною.

Назагал реалізм побутових поем Шевченка був єднальною ланкою між просвітницьким реалізмом Квітки-Основ'яненка та класичним реалізмом Марка Вовчка, Нечуя-Левицького.

Психологічний реалізм

До психологічного аналізу, передусім самоаналізу, Шевченко вдавався значно частіше, ніж до соціального. І. Франко звернув увагу на «чудові реалістичні картини з життя, як «Наймичка», в котрій поет наш з великою любов'ю аналізує прояву абнегації (самозречення. -- Є. Н.) задля любові материнської» [21, с. 121]. Власне, реалістичним є «змалювання такої постаті і з такою вірністю і правдою, з такою чарівною простотою і натуральністю, без ходульності і фальшивого пафосу, без мелодраматичних сцен <...>, як се зробив Шевченко <...>» [20, с. 469]. Недарма поемою захоплювався такий великий реаліст, як Лев Толстой, якого приваблювала в ній ідеальна, а притім переконливо змальована постать матері з народу, її «тихий» героїзм, виявлений у материнській самопожертві. А проте в цьому «етапному творі у розвитку Шевченкового психологічного реалізму» [11, с. 501] соціальний конфлікт відсутній, та й навіть побутопис не досить соціально деталізований (Франко, крім «цілковитого браку локального колориту», тобто опису конкретної сільської та хутірної місцевості, завважив також малу кількість «побутових подробиць» [20, с. 449, 457]). «Молодиця молодая», за її зізнанням, «була багата» (р. 31), а чому й через кого стала покриткою -- невідомо (навіть ім'я Ганна нею прибране, а не справжнє). Підкидає вона своє позашлюбне немовля заможним бездітним хуторянам, а коли син виріс, йому «Панну у жупані, / Таку кралю висватали, / Що хоч за гетьмана, / То не сором» (рр. 275--278; утім, це радше гіперболізоване фольклорне порівняння, аніж реалістичний штрих). У поемі немає протиставлення багатства й бідності, конфлікту заможних і вбогих (господарів і наймички чи багатої невістки та наймички). Ба навіть не змальовано жодного негативного персонажа -- усі п'ятеро (не лічачи внучат): наймичка Ганна, подружжя хуторян Трохим і Настя, син Марко та невістка Катерина -- цілком позитивні. До того ж, крім наймички- покутниці, усі інші -- морально одновимірні: добропорядні християни, богомільні, працьовиті, родинні та навзаєм доброзичливі.

Конфлікт тут психологічний, до того ж прихований у внутрішньому світі однієї людини: на звичаєвому тлі безконфліктного (а отже -- ідеалізованого) хутірного побуту розкривається психологія матері- страдниці, яка «каралась / Весь вік в чужій хаті» (рр. 543, 544) за свій дівоцький гріх, аби тільки бути нянькою-наймичкою для свого сина, викохати й виростити його. Пристрасть душі тут погамована, проте ідеальність натури залишається, завдяки чому реалістичний психологізм поєднується з романтичним. На передній план виходить прихована драма душі законспірованої під наймичку покритки, контрастним тлом до почувань якої стає хутірна ідилія -- «благодать» (р. 255). «Наймичка» -- це дивовижна у своїй збалансованості сув'язь внутрішнього драматизму й довколишнього ідилізму «<...> настрій, який панує в цілій поемі, -- сумішка іди-лії і важких загадок життя» [20, с. 457]., невідступних душевних мук грішниці та їх постійного долання неухильною самопожертвою: героїня усвідомлює свою провину, приймає кару та до останку спокутує свій плотський гріх материнським подвигом.

«Наймичку» написано після «Катерини», де докладно висвітлено, як покинута й вигнана покритка залишилася на світі сама з байстрюком. Оскільки такий опис уже існував, то поетові не було потреби подавати його ще раз хоч би в іншій модифікації. Читач «Наймички», який знав і пригадував «Катерину», міг уже собі приблизно уявляти не розкриту в поемі передісторію нової покритки. Звичайно, її передісторія не мусила повторювати висвітлену докладно історію Катерини до того моменту, як та опинилася сама з байстрям, але в найзагальніших рисах проблемна ситуація в «Наймичці» зрозуміла: дівчину, яка народила позашлюбну дитину, вигнали разом із нею з дому відповідно до звичаєвих традицій українського села. Таким чином, у підтексті поеми -- морально-етологічний конфлікт, який виник на ґрунті суперечностей між еротичним потягом і звичаями патріархальної сім'ї, плотським гріхом і народною мораллю: унаслідок порушення звичаєвої моралі сексуальним переступом дівчина-мати набуває ганебного і безправного статусу покритки, а дитина -- байстряти. Й у поемі показано, як мати потай самовіддано «впроваджує свого сина знову до тої святині сімейного життя, з якої її саму безповоротно випхнуло чисте та нерозумне почуття» [20, с. 465].

Одсікаючи все «зайве», поет максимально зосереджує увагу на материнських переживаннях покритки, яка ретельно заховалася під прибраним соціальним становищем наймички і лише перед смертю скидає свою маску, та й то лише для однієї людини, задля якої, власне, цю маску й натягнула, -- рідного сина. Притім у «Наймичці» від самого початку існує ідеальна заданість образу героїні, який не розвивається, а реалізується. Обставини, середовище, взаємини, спілкування з оточенням не впливають на ідеальну заданість її вдачі, не змінюють і не розкривають по-новому її характер, що невідомо як сформувався, а лише допомагають йому проявитися. Героїня живе однією пристрастю -- материнською. Зміни торкаються не її психології, а лише віку: фізичні сили слабнуть, здоров'я на старість підупадає. Оскільки нема розкриття образу героїні у стосунках з оточенням, то «постать Ганни вийшла трохи загальна, туманна, немов відірвана від землі, прислонена якоюсь романтичною мрякою» [20, с. 460]. Водночас лаконізмом і фрагментарністю «Наймичка» передувала реалістичним оповіданням Марка Вовчка та фрагментарній прозі українського неореалізму кінця ХІХ -- початку ХХ ст. (Стефаник, Ольга Кобилянська, Коцюбинський, Яцків, Васильченко та ін.).

Психологічний аналіз у «Наймичці» виявнює рух од романтичного психологізму до реалістичного. Реалістичними є тонкі авторські штрихи до драматичної психології матері, якій доводиться грати роль няньки-наймички. То вона потай «Щовечір, небога, / Свою долю проклинає, / Тяжко-важко плаче» (рр. 220--222). То вкрай вразливо, болісно, аж до зомління й тихого мимовільного шепоту («Мати... мати... мати!»), реагує на те, що не може бути визнаною за справжню матір на синовому весіллі (рр. 285--293). То на час цього весілля вибирається «на прощу у Київ», щоб не сидіти за весільним столом за прибрану матір, як того просив син, бо не хоче, щоб глузливо витикали йому наймичкою (рр. 312--324) (хоча, можна домислюватися, їй, рідній матері, гірко бути прибраною матір'ю- наймичкою, а ще -- чи не боялася вона надто розчулитися й зіпсувати молодим і гостям весільний настрій?). Упродовж усієї поеми два почуття розривають душу покритки: щире піклування про сина й жаль за тим, що вона не може виховувати його явно в своїй законній сім'ї. Тому, попри благополучну зовні ситуацію, щасливе життя сина в сім'ї вільних хуторян, які по-батьківському прийняли й виростили його, жінка часто плаче. Так, перед тим, як іти на прощу в Київ, «Чистим серцем / Поблагословила / Свого Марка. заплакала / Й пішла за ворота» (рр. 329--332). Повернувшись, зворушена піклуванням сина й невістки, «тяжко заридала» (р. 371).

А перед смертю, плачучи, попросила прощення у сина і призналася, що вона його мати (рр. 543-- 546). Підсумовуючи, можна зробити висновок, що про реалістичний характер наймички годі говорити, адже її образ зберігає властиву романтизмові ідеальну заданість характеру. Наявні хіба що реалістичні штрихи у змалюванні її психології.

З психологічного боку дещо неоднозначно вмотивовано в еротично-етологічній поемі «Сотник» жадання і спробу «старого пана» (р. 387) взяти собі за жінку свою годованку, всупереч тому, що вона та його син взаємно кохають одне одного. Сотник охоплений старечою хтивістю («Гріховного пестування / Старе тіло просить!..», рр. 54, 55), яка скидається на сердечну пристрасть: «Літа не ждуть! літа летять, / А думка проклята марою / До серця так і приросла.» (рр. 108 --110). Поет почасти здійснює спробу заглибитись у незвичайну психологію літнього мужчини, який «одурив» себе непереборним бажанням оженитися «На такій дитині» (р. 161), але не витримує цього зображального ракурсу послідовно й переводить сюжетну ситуацію у морально- оціночну площину, гнівно осуджуючи «дурного» сотника авторським коментарем («Не сина з нею поєднать, / А забандюрилось старому / Самому в дурнях побувать», рр. 32--34) та авторськими застереженнями, зверненими до персонажа: «Схаменися, не женися, / І вона загине, / І сам сивим посмішищем / Будеш в своїй хаті <.>» (рр. 162-- 165), «Не розганяй діток, / Сивий дурню!» (рр. 388--389). Шлюб, що його замислив сотник, в авторській інтерпретації гріховний з двох причин: тому, що сивий козак застарий для своєї обраниці, і тому, що вона любиться з іншим, молодим, який підходить їй за віком (молода пара змальована в романтичних барвах). Тому-то поет не тільки не симпатизує сотниковому почуттю, не співчуває старому, -- а навпаки, безжально розвінчує його як «сивого дурня» (р. 389), цілковито ставши на бік молодої пари: «За що ж ти їх, молоденькі, / Думаєш убити? / Ні, старий мій чепуриться, / Аж бридко дивиться!» (рр. 174--177). Понад те, автор осуджує батьківський деспотизм (подібно до того, як раніше, в «Мар'яні-черниці» та «Утопленій», осуджував материнський) і навіть саркастично, знущальною інтонацією, а тому особливо діткливо підважує святість патріархально-сімейних звичаїв:

Отакі батьки на світі,

Нащо вони дітям?

На наругу перед Богом.

А шануйте, чтіте,

Поважайте його, діти,

Бо то батько сивий!

Батько мудрий! Добре отим Сиротам щасливим,

Щ о не мають отих батьків,

То й не согрішають

(рр. 231--240).

Еротичне почуття оцінюється з етичного погляду, моралізаторський підхід домінує над пізнавальним (параболічний сюжет поеми та авторський дидактизм вводять її у русло просвітницького реалізму). Тож психологічний реалізм у розкритті внутрішнього світу сотника має свої межі: Шевченко спішив осудити там, де ще можна було зображати, аналізувати, подивляти складну психологію залюбленого в молоду дівчину підстаркуватого мужчини. Мабуть, тому, що сам був іще порівняно молодий (35-літній) і не міг зрозуміти психології, либонь, уже критичного чоловічого віку; тому й ставав беззастережно на захист молодої пари.

Перехід од романтичної психологізації до реалістичної найвиразніше відбувався у невільничій ліриці Шевченка. Поет досяг не знаної доти у слов'янській поезії правдивості й переконливості у розкритті та осмисленні власних переживань як арештанта і засланця, зумовлених ситуативно (синхронна інтроспекція) та спогадами з дитинства й молодості (ретроспективна інтроспекція). Конкретизується біографія ліричного героя -- бодай штрихами, але виразно окреслено його дитинство, життя-буття до заслання, соціально-побутову, географічну та топонімічну конкретику засланчого часопростору. Та головне, що в автопсихологічній ліриці ув'язнення, перших років заслання і після заслання Шевченко, зазнавши психологічної травми, занурюється у свій душевний світ, сповідається спонтанно й реально -- так, як на серце лягло, не орієнтуючись на ті чи ті естетичні настанови й не наслідуючи жодних зразків. Його «реалістичний до нещадності автопортрет», а отже, «реалістичний психологізм», «психологічний реалізм» (за визначеннями Ю. Івакіна [9, с. 98, 99, 101, 107]) витворюється з особистого стресового стану, психотравми, то більше, що рефлективні вірші пишуться без орієнтації на певного читача, суто для себе, для по- легші власної неспокійної душі, а не для друку й аж ніяк не для слави (навпаки, задля репутації сформованого в суспільстві громадянського образу Кобзаря найрозпачливіших із них не варто було оприлюднювати, чого поет і не робив після повернення з неволі). Заслання схиляло до душевного усамітнення і самозаглиблення. У найбезпосередніших віршах поет не так розважливо медитує, як мимовільно, навіть часом розпачливо рефлексує. Водночас сповідальний, експресивний стиль співіснує або й поєднується з аналітичним. Сповідь-самоаналіз укладається у стихійно народжений вірш різного обсягу (від восьми до кількох десятків рядків; у вірші «Хіба самому написать» їх 58), без поділу на строфи та дотримання єдиної схеми римування. Хоча в основі таких поезій лежать чотиривірші, не раз вони деформуються додатковим рядком або відсутністю рядка (звідси у віршах трапляється непарна кількість рядків: 13, 15, 17, 33, а також їх кількість, не кратна чотирьом: 14, 22, 26). Поет не силкується увібгати свої почуття у наперед задану строфіку та схему римування, а навпаки, ліричне переживання у межах обраного метру (зазвичай чотиристопово- го ямба) вільно варіює ритмічну схему, чергуючи без будь-якої послідовності перехресне, парне та оповите римування, жіночу та чоловічу риму, як-от у віршах «Мов за подушне, оступили» (АбАбВггВВґґДД), «Неначе степом чумаки» (аБ- БаВВггВґДДґ), де другий чотиривірш подовжується додатковим рядком. Примхливою є схема римування у віршах «Самому чудно. А де ж дітись?» (АббАввАвГГґґГ), «В неволі в самоті немає» (АбАбВбВг㥥ббДеДе), «Готово! Парус розпустили» (ААбВВбГґґГґДДДґ). У ритмомелодику вірша «В неволі в самоті немає» вкраплюється асо- нансна рима («нахожу» -- «годи»). Додаткові не- римовані рядки (своєрідні версифікаційні апендикси) ускладнюють звичний плин силабічного 14-складовика («Ми восени такі похожі»): «Хоч дитина немовляща, / І воно вгадає / Твої думи веселії... / Сам Бог розмовляє / Непорочними устами» (рр. 35 -- 39), «Хто з тобою заговорить, / Привітає, гляне?.. / Кругом тебе простяглася / Трупом бездиханним / Помарнілая пустиня, /Кинутая Богом» (рр. 44--49). Такі сміливі новації передували розкутішій за формою ліриці ХХ ст.

Ще в казематному вірші «В неволі тяжко, хоча й волі» у романтичний дискурс долі й України вриваються прозаїчні інтонації, твереза примирлива оцінка ліричним героєм свого життя-буття до арешту («Та все-таки якось жилось»). Недавнє романтичне при- кликування якщо не «доброї», то бодай «злої» долі («Минають дні, минають ночі») змінюється простацьким картанням самого себе за надмірну довірливість, необачність («Дурний свій розум проклинаю, / Що дався дурням одурить, / В калюжі волю утопить») і моторошним очікуванням («Холоне серце») «злої долі» поза рідною Україною. Прикметною ознакою невільницької лірики Шевченка стає те, що образ ліричного героя набуває звичайних, сказати б, прозаїчних рис («А нумо знову віршувать»), подекуди навіть бурлескного зниження:

на позорище ведуть Старого дурня муштрувати.

Щоб знав, як волю шанувати,

Щоб знав, що дурня всюди б'ють

(«А.О. Козачковському», рр. 119--122).

Ліричний герой не раз прикладає до себе пейоративний епітет «дурний»: «віршами» «Розважаю / Дурную голову свою» («Неначе степом чумаки»), «Колись, дурною головою, / Я думав, -- горенько зо мною!» («Колись, дурною головою»). І хай це іронічна маска, та все-таки маска реалістичного плану. Реалістичним є й протилежне напучування собі: «А втім, як знаєш, пане-брате, / Не дурень, сам собі міркуй» («Хіба самому написать»).

На власному прикладі засланий поет усвідомлює оманливу схильність психіки ідеалізувати на чужині рідну країну:

І виріс я на чужині,

І сивію в чужому краї;

То одинокому мені Здається -- кращого немає Нічого в Бога, як Дніпро Та наша славная країна...

Аж бачу, там тілько добро,

Де нас нема,

бо насправді народ «на славній Україні» потерпає од кріпаччини («І виріс я на чужині»). Так у цьому та ряді інших віршів, де Шевченко нарікає на свою кріпацьку недолю в дитинстві («І золотої й дорогої», «Ми вкупочці колись жили») та згадує «невеселії случаї / І невеселії ті дні, / Що пронеслися» над ним під час подорожей по Україні («І знов мені не привезла»; також «Не гріє сонце на чужині» Не гріє сонце на чужині,

А дома надто вже пекло.

Мені невесело було Й на нашій славній Україні.

Ніхто любив мене, вітав,

І я хилився ні до кого,

Блукав собі, молився Богу Та люте панство проклинав.), руйнується виражений у деяких засланчих поезіях протиставний романтичний двосвіт ідилічних спогадів та невільницької дійсності.

У плані художньої еволюції чи не найважливішим здобутком засланчої лірики став реалістичний психологічний самоаналіз. Од «нудьги» й «печалі» поет рятується тим, що розкриває на папері «самотню душу», лине спогадами у своє минуле: «Бог зна колишнії случаї / В душі своїй перебираю / Та списую» («Мов за подушне, оступили»). До ревізії пережитого долучається нещадний аналіз своїх теперішніх почуттів, зміненого ставлення до власного минулого, до своєї -- як поета -- боротьби за Україну, до причин та винуватців арешту, віднаходяться слова, які могли бути сказані тільки тут-і-тепер, у конкретному становищі засланця, слова щирі, без позерства, як-от у зізнанні- зверненні до недавніх товаришів «То так і я тепер пишу» (рр. 11 -- 20). Поет прискіпливо аналізує прожиті роки, які на засланні уявляються йому інакше, ніж до арешту:

Перелічу і дні, і літа.

Кого я, де, коли любив?

Кому яке добро зробив?

Нікого в світі, нікому в світі.

Неначе по лісу ходив!

А малась воля, малась сила,

Та силу позички зносили <...>

(«А.О. Козачковському», рр. 101--107).

«Чого ж я плачу? Мабуть, шкода, / Що без пригоди, мов негода, / Минула молодость моя», -- гірко розмірковує над своїми переживаннями ліричний герой на вечірці (балу) в оренбурзьких приятелів («Огні горять, музика грає»). Так автор не лише виражає свої почуття, а й спостерігає за ними, за їх зовнішніми виявами, ба навіть тверезо характеризує їх, удаючись до іронізованої дошкульно-тужливої саморефлексії:

Чого ж тепер заплакав ти?

Чого тепер тобі, старому,

У цій неволі стало жаль --

Що світ зав'язаний, закритий!

Що сам єси тепер москаль,

Що серце порване, побите,

І що хороше-дороге Було в йому, то розлилося,

Що ось як жити довелося, --

Чи так, лебедику?! -- Еге...

(«Ну що б, здавалося, слова», рр. 39--48).

Простонародним, сказати б, козацько-демократичним іронізуванням над самим собою -- засланим у солдати, позбавленим права друку, зрештою, схильним до мистецької богеми -- Шевченко старався послабити трагізм свого буття.

Що більше поета гнітила безвихідь заслання, то посилювався його ліричний самоаналіз негативного впливу важких обставин на людську душу.

Шу каю Бога, а нахожу Таке, що цур йому й казать.

От що зробили з мене годи Та безталання, --

у відчаї признається ліричний герой вірша «В неволі, в самоті немає». Унаслідок пережитого стресу Шевченко задумується не лише над своїм суспільним становищем і невільницькою долею як поета й особистості, над причинами власних нещасть, а й над кардинальними питаннями своєї творчої життєдіяльності (чи є в ній сенс, доцільність, «для кого» й «для чого» він пише), ба навіть «чи варт» Україна його «огня святого» («Хіба самому написать»). Розпачливою спробою реального психологічного самоаналізу є вірш «Чи то недоля та неволя». За нестерпних умов заслання, які, природно, викликали душевне сум'яття, мимовільні гіркі почуття й думки, ліричний герой одверто ставить самому собі неприємні запитання уже не про причини своєї недолі, раціональні (власні промахи, необережність у конспірації) чи ірраціональні, метафізичні (як у віршах «В неволі тяжко, хоча й волі», «Хіба самому написать», «Не молилася за мене»), а про причини огидних йому самому змін у власній вимученій душі, яка змушує його цуратися її':

Чи то недоля та неволя,

Чи то літа ті, летючи,

Розбили душу? Чи ніколи И не жив я з нею, живучи

З людьми в паскуді, опаскудив І душу чистую?..

Знову з'являється конфлікт непересічної особистості й оточення, виражений раніше в романтичній ліриці Шевченка, але тепер цей конфлікт набуває реалістичного трактування. Реальніше, ніж у «Трьох літах», порушується питання про вплив середовища й несприятливих обставин на психологію особистості. Відповідальність за свою «грішну душу» поет перекладає на тих, хто заохочував його до ризикованої поетичної творчості на волі, а тепер дорікає невільникові за душевні слабкості:

Нехристияне!

Чи не меж вами ж я, погані,

Так опоганивсь, що й не знать,

Чи й був я чистим коли-небудь,

Бо ви мене з святого неба Взяли меж себе -- і писать Погані вірші научили

<...> а ви!

Дивуєтесь, що спотикаюсь,

Що вас і долю проклинаю,

І плачу тяжко, і, як ви...

Душі убогої цураюсь,

Своєї грішної душі!

У невільницькій інтроспективній ліриці Шевченка поєднуються і переходять одне в одне суперечливі, навіть протилежні психологічні вияви: трагізм переживань, розпачливі думки, настрої відчаю і зневіри в майбутньому, гірка самоіронія, мотиви самоосуду та власної смерті на чужині, а водночас -- боріння поета з самим собою, долання своїх слабкостей, горя, духовий опір долі, антитетичний мотив надії [9, с. 34--38, 62, 63, 72, 73, 104]. Таке лірико- поетичне самооголення стражденної душі не лише надовго випереджало подібні явища в українській поезії, де вони з'явилися щойно в невільницькій ліриці Павла Грабовського та «Зів'ялому листі» Франка, а й передувало реалістичній ліричній інтроспекції Некрасова [9, с. 46, 47, 99, 100, 104]. Цей украй незвичний, витворений поза будь-якими художніми канонами та взірцями, безпрецедентний психологічний реалізм, що деконструював романтичний образ поета -- національного пророка, вразив після заслання самого Шевченка, і він намагався саморедагуванням дещо послабити трагічні мотиви у невільницькій сповіді, а то й не наважився перенести най- відвертіші ліричні шедеври до призначеної для Друку «Більшої книжки». Реалістичне самозображення поет продовжив у гранично відвертому Щоденнику (12 червня 1857 р. -- 13 липня 1858 р.).

У позасланчій ліриці реалістичний психологічний самоаналіз тривав, але виявнювався рідше, та й то після еротичної психотравми, спричиненої драматичним розривом із Ликерою Полусмаковою («Минули літа молодії», «Якби з ким сісти хліба з'їсти»). «Тема сироти», що тягнулася у сповідальній ліриці Шевченка від початку до останку, наприкінці набрала приземленішого, побутового звучання -- обкрадена життям особистість відчайдушно прагне реалізуватися як звичайна людина, чоловік, сім'янин («Сестрі», «Колись дурною головою», «Ликері», «Н. Т. -- Великомученице кумо!»).

Проблема художньої типізації Шевченкових образів-персонажів

Лірична автопсихографія Шевченка вела не тільки до реалізму, а й до історизму (і то більшою мірою, ніж романтичні історичні поеми) -- у сенсі правдивого, конкретно-історичного віддзеркалення життєвої та психологічної історії автора як творчої особистості середини ХІХ ст., котру доля кидала від злигоднів кріпацтва до мистецької богеми, національного апостольства, від запаморочливого поетичного успіху, загального шанування -- до тягот солдатчини, а відтак ізнову до уласкавлення щирим визнанням і повагою краян та ліберальної російської громадськості, а рівночасно -- й до нестерпної інтимної самотності. Проте нема підстав зводити реалістичний автопсихологізм Шевченка до типізації, як це робив Ю. Івакін: «ліричний герой Шевченка -- це водночас і він сам у всій неповторності своєї індивідуальності і типізований образ його сучасника -- передової людини свого часу, борця за волю, народного інтелігента-демократа 40--60-х років ХІХ ст. у всій т и п о в о с т і його долі, психології, думок і переживань» [8, с. 203], це «і образ-характер, і образ-тип» [8, с. 102]. В образі ліричного героя, ідентифікованого з автором, художньо ословлено не типовий шлях типового засланця, а таки виняткову долю виняткової особистості, чиї суб'єктивні переживання й індивідуальний досвід цікаві також як ISSN1028-5091. Серія філологічна. № 3 (117), 2014 вияв екзистенційного самовідчуття й самоаналізу людини за екстремальних обставин. Навіть зважаючи на умовну форму цього ліричного суб'єкта (поет, але не весь), ми в ньому сьогодні вбачаємо саме -- й тільки -- Шевченка, геніального поета з незвичайною долею вихідця з кріпаків і вільного випускника Академії мистецтв, засланого в солдати і згодом відпущеного на волю. Ця доля навіть на тлі доль інших тогочасних слов'янських поетів -- засланців і вигнанців -- постає екстраординарною. У Шевченко- вому образі ліричного героя справді виведено «індивідуалізований образ-характер» [8, с. 34], але годі в ньому дошукуватися типовості (нині така радянська схоластика вже нікого не цікавить У своїх псевдонаукових натяжках Ю. Івакін дійшов до абсурду, називаючи типовим образ... потенційний, який міг реалізуватися у «світлому» майбутньому (і він реа-лізувався за доби сталінських і брежнєвських репресій, коли масово знищували й ув'язнювали творчу інтеліген-цію), а ще образ. «одиниць», яких, однак, не міг на-звати чи бодай якось конкретизувати: «В образі свого лі-ричного героя Шевченко об'єктивно створив образ пред-ставника народу в кращих його потенціях, які могли реа-лізуватися в масах лише після визволення від соціального гноблення. То був новий в літературі образ «героя нашого часу», часу кризи кріпосницького суспільства і появи на історичній сцені революційних демократів. Таких «нових людей» і в житті, і в літературі тоді налічувалися одиниці, але вони були типовими для своєї доби вже тому, що за ними стояло майбутнє» [8, с. 203].). Риси реалістичності тут не в типізації, а в правдивому відтворенні почувань, душевних порухів, помислів ліричного героя, зіставленого з реальним поетом, меншою мірою -- у змалюванні обставин, «непоетичних» побутових деталей тощо.

Ба більше, кожен скільки-небудь індивідуалізований образ-персонаж у Шевченка радше винятковий, аніж типовий (романтичному образотворенню властиво змальовувати загальне, типове через виняткове). Унікальний Іван Ґонта, натомість схематичний, типовий -- Максим Залізняк. Центральні персонажі Шевченкових віршотворів -- найчастіше незвичайні особистості, не раз ідеальні, гіперболізовані, гротескові, -- тобто змальовані романтичними барвами, тоді як реалістичним виявляється другорядний типаж (наприклад, образ скупого та хитрого корчмаря Лейби в «Гайдамаках»). Саме персонажі тла (загальні образи селян, козаків, повій тощо) мають риси типових постатей тогочасної дійсності, які репрезентують те чи те середовище. Та коли репрезентанти середовища виходять на передній план, відбувається гіперболізація тих рис їхнього характеру й поведінки, що їх автор вважав за потрібне особливо вияскравити. Це стосується згаданого козацького отамана Ґонти, а також образів поміщиків. Щодо реалізму поем «Сон -- У всякого своя доля», «Відьма», «Марина», «Княжна» І. Франко зауважив: «Російські (такими їх можна назвати хіба що за належністю до Російської імперії, бо за етнічним походженням вони були різні. -- Є. Н.) кріпосники змальовані в поемах Шевченка в найогиднішій постаті, як нелюди, тирани та п'яниці, <.. .> поет справді не багато пересадив, малюючи їх такими барвами, а схибив хіба тим, що малював випадки виїмкові, збиткування поодиноких недолюдків, а не щоденний, пересічний, та зате ненастанний нагніт, для маси народу далеко тяжчий і згубніший від тих одиничних, надзвичайних вибриків звірства та самоволі. Правда, в тім часі, коли Шевченко писав свої поеми, поняття реалізму в поезії не було ще так утвердилося, аби поет міг був узятися представляти віршами щоденне життя з його на вид дрібними та малозначучими пригодами, які не поодиноко, але в загальній сумі складаються на ту невдержиму ваготу, під котрою стогне робучий люд» [22, с. 143, 144]. Думається, це й не було в природі Шевченкового таланту -- відтворювати віршами щоденне життя з його на вигляд дрібними та малозначущими пригодами. Шевченко зображав поміщиків зазвичай одновимірно -- лише як нещадних експлуататорів, навіть звироднілих кріпосників -- п'яниць та насильників, і тільки зрідка показував, як у них прокидались риси людяності (у «Відьмі» пан перед смертю благав прощення у жорстоко скривдженої ним Лукії та заплакав «вперше зроду.», 1-ша ред., рр. 522--524 Ю. Івакін слушно спостеріг: «В уста своїх «антигеро- їв» поет <...> не вкладає жодних «словесних партій» <...>. З усіх Шевченкових антикріпосницьких поем тільки в «Осиці» знаходимо коротку «словесну партію» поміщика. Чи не єдиний засіб змалювання образів помі-щиків у цих поемах -- це опис їхньої поведінки, вчинків»

[9, с. 130].; у «Княжні», коли «Занедужала княгиня, / <...> князь схаменувся. / За бабами- знахурками / По селах метнувся», рр. 212--215). До того ж поет фактично не розкривав індивідуальноі психології поміщиків, а їхня соціальна психологія у його зображенні напряму й однозначно виводилася з їхнього соціального становища. За влучним спостереженням Ю. Івакіна, «образи поміщиків у побутових поемах Шевченка -- не стільки живі характери, скільки своєрідні персоніфікації суспільних обставин і змальовані, за окремими винятками, плакатно однозначно» [9, с. 134]. Таке соціально- викривальне зображення не сягало реалістичного психологізму, реалістичної типізації, яким властива багатовимірність характерів. Образ князя у «Княжні», як і пана у «Відьмі», -- це радше антропологічний архетип, аніж соціальний тип. Та й назагал нині увиразнилася тенденція убачати в Шевченкових персонажах не так соціально-історичні типи, як людські архетипи, повторювані за різних часів, епох та народів (див. зокрема праці Г. Грабовича, Л. Плюща, Н. Слухай, Є. Нахліка).

Теорія літературної типізації виникла з ідеологічного імперативу відображення соціального життя і була підвладна такому доктринерському обмеженню мистецтва слова та загалом марксистському вченню про поступальний соціально-історичний розвиток та закономірну зміну соціально-політичних формацій. Реалістична література мала зображати соціально-історичні типи в типових соціальних обставинах, якими треба було ілюструвати теорію про вплив соціального середовища на людину, формування її характеру, світогляду, поведінки тощо (це було наріжним каменем матеріалістичного розуміння феномену людини як істоти соціальної). Сьогодні, однак, пліднішим видається розгляд автобіографічної лірики Шевченка не в аспекті типізації (тобто зведення ліричного героя Шевченка до конкретно-історичного соціального типу), а в аспекті типології та філософської антропології. Притім його невільницьку лірику доречно ставити не лише у синхронний типологічний ряд (та й то не український, на той час майже відсутній, бо існували хіба що окремі віршові спроби засланих Куліша та Костомарова, а слов'янський, хоча у польських та російських письменників умови заслання не були такими нестерпними, як у Шевченка), а й у діахрон- ний типологічний ряд, і то вже український -- од поетів-шістдесятників ХІХ ст. до поетів- шістдесятників ХХ-го. З цього погляду можна говорити про тип поета-в'язня, поета-засланця, що виявнився у європейському романтизмі у феноменах Міцкевича, Пушкіна, Лермонтова, Гюґо й особливо рясно в українській літературі як літературі поневоленої нації -- у Шевченка, Олександра Конись- кого, Павла Чубинського, Павла Грабовського, Франка -- й аж до Василя Стуса, Ігоря Калинця, Євгена Сверстюка та ін.

* * *

Якщо Байрон рухався до класичного реалізму через сатиру («Дон-Жуан»), Пушкін -- через пародію романтичних сюжетів, ситуацій, характерів (у ліриці, згодом у поемах) і через звернення до історії, власне, історизм (історична трагедія, історичний роман), а Міцкевич у поемі «Пан Тадеуш» -- через освоєння вальтерскоттівського досвіду (історичність, місцевий колорит, дистанційований, повен гумору і водночас зарозумілості наратор), елементи пародії на ототожнення життя з літературою, то Шевченко -- через соціальну та політичну сатиру, віддзеркалення соціально-історичних обставин, конкретно-історичний аналіз соціально-політичного буття миколаївської Росії, через соціально-побутову деталізацію, детермінацію та психологізацію, розвиток традицій просвітницького реалізму (більшість побутових поем, особливо перших років заслання), а головне -- через відверте автопортретування у невільницькій та позасланчій ліриці, а також у Щоденнику (риси реалістичного автопсихологізму). Художньо досконалі, яскраві початки зрілого (класичного) реалізму в Шевченковій поезії -- частково соціально-аналітичного («Сон -- У всякого своя доля»), а здебільше психологічного («Наймичка», «Сотник», особистісно-психологічна лірика) -- сприяли утвердженню й дальшому розвиткові цього художнього напряму в українській літературі. Водночас соціальна, зокрема соціально-побутова мотивація поведінки та психології людини не заступала в Шевченка уваги до метафізичної зумовленості земного буття, людської долі -- власної також. Еволюція до початків класичного -- соціального- аналітичного та психологічного -- реалізму ХІХ ст. була лише однією з тенденцій строкатого поетичного світу Шевченка, в якому до кінця розвивався романтизм, відбувалася складна взаємодія міфоцен- тризму та історизму й зароджувалися призвістки художніх напрямів кінця ХІХ--ХХ ст.

Література

Балей С. З психольоґії творчости Шевченка / Степан Балей. -- Черкаси : Брама, 2001. -- 79 с.

Бойко Ю. Творчість Тараса Шевченка на тлі захід- ньоевропейської літератури / проф. др. Юрій Бойко. -- Мюнхен : Український вільний університет,1956. -- 79 с.

Гетьман С.В. Просвітницький ідеал людини і його образна інтерпретація в повістях Т. Шевченка : авто- реф. дис. ...канд. філол. наук / Гетьман Світлана Володимирівна. -- К., 2003. -- 19 с.

Грицюта Н.М. Проза Т. Шевченка в контексті і розвитку європейського роману виховання : автореф. дис. .канд. філол. наук / Грицюта Наталія Миколаївна. -- К., 1993. -- 20 с.

Гузар І. Шевченко і Ґете / Ірина Гузар. -- Торонто : НТШ у Канаді, 1999. -- 216 с.

Драгоманов М.П. Шевченко, українофіли й соціалізм. Вибране: («...мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні») / М.П. Драгоманов. -- К. : Либідь,1991. -- С. 327--429.

Зарва В. «Близнюки», «Художник» Т. Шевченка як версія просвітницького роману виховання / Вікторія Зарва // Збірник праць Всеукраїнської XXXVII наукової шевченківської конференції. -- Черкаси : вид- во Чабаненко Ю.А., 2009. -- С. 63--71.

Івакін Ю.О. Нотатки шевченкознавця: Літ.-крит. нариси / Ю.О. Івакін. -- К. : Радянський письменник,1986. -- 311 с.

Івакін Ю.О. Поезія Шевченка періоду заслання / Ю.О. Івакін. -- К. : Наукова думка, 1984. -- 238 с.

Івакін Ю.О. Сатира Шевченка / Ю.О. Івакін. -- К.: Видавництво Академії наук УРСР, 1959. -- 336 с.

Івакін Ю.О. Тарас Шевченко / Ю.О. Івакін, В.Л. Смі- лянська // Історія української літератури ХІХ століття : у 2 кн. -- К. : Либідь, 2005. -- Кн. 1. -- С. 474--524.

Кирилюк Є.П. Творчий метод / Є.П. Кирилюк // Творчий метод і поетика Т.Г. Шевченка. -- К. : Наукова думка, 1980. -- С. 5--87.

Кодак М. Прагматичний узус реалізму: (Комедія Шевченка «Сон» як текст) / Микола Кодак // Слово і час. -- 2001. -- № 11. -- С. 60--73.

Наливайко Д.С. Искусство: направления, течения, стили / Д.С. Наливайко. -- К. : Мистецтво, 1981. -- 287 с.

Плющ Л. Екзод Тараса Шевченка: Навколо «Москалевої криниці»: Дванадцять статтів / Леонід Плющ. -- Едмонтон : Канадський інститут українських студій ; Альбертський університет, 1986. -- 330 с.

Прахов А. К рисункам Т.Г. Шевченко / А. Пра- хов // Пчела. -- 1876. -- № 16.

Приходько П.Г. Шевченко й український романтизм 30--50-х рр. ХІХ ст. / П.Г. Приходько. -- К. : Видавництво Академії наук УРСР, 1963. -- 314 с.

Сидоренко О. Повість «Близнецы» в контексті духовних пошуків поета / Олексій Сидоренко // Слово і час. -- 1991. -- № 12. -- С. 68--73.

Сучков Б.Л. Исторические судьбы реализма / Б.Л. Сучков. -- М. : Советский писатель, 1968. -- 463 с.

Франко І. «Наймичка» Т. Шевченка / І. Франко // І. Франко. Зібрання творів : у 50 т. -- К. : Наукова думка, 1981. -- Т. 29. -- С. 447--469.

Франко І. Тарас Шевченко / І. Франко // І. Франко. Зібрання творів : у 50 т. -- К. : Наукова думка,1980. -- Т. 28. -- С. 112--122.

Франко І. «Темне царство» / І. Франко // І. Франко. Зібрання творів : у 50 т. -- К. : Наукова думка,1980. -- Т. 26. -- С. 131--152.

Шевченко Т. Повне зібрання творів : у 12 т. / Тарас Шевченко. -- К. : Наукова думка, 2001. -- Т. 1, 2.

Размещено на Allbest.ru