Шевченкове слово під цензурою в кінці ХІХ - на початку ХХ ст.

CENSORIAL OF T. SHEVCHENKO'S TEXTS IN THE LATE XIXEARLYXX CENTURY Annotation. The article highlights issues of censorship persecution of T. Shevchenko's texts, works about him and ban to tribute to the memory of the poet in the Russian Empire in the late XIX - early XX century on the basis of the authentic sources - released archival materials.

Key words: Works of T. Shevchenko, works about Shevchenko, commemoration of Shevchenko, censorship of the Russian Empire, bans, repressions.

Виклад основного матеріалу

Розвиток української культури, літератури та функціонування української мови в підросійській Україні, починаючи з 17 ст., суттєво гальмувалися з боку влади та церкви Російської імперії. Сфери використання української мови регламентувалися відомими царськими актами - указом Петра І 1720 р., Валуєвським циркуляром 1863 р., Емським указом 1876 р., додатком до Емського указу 1881 р. та ін. “Чи не найбільших цензурних репресій, як яскраве уособлення української національної стихії, зазнавала саме творчість Тараса Шевченка”, - підкреслила сучасна дослідниця О.Л. Надточій [10, с. 6]. Вона ж наголосила: “... Цензуру видань віршів Тараса Шевченка, пісень на слова поета, драматичних творів за мотивами його творчості, критичних розвідок про нього, а також заборони вшанування пам'яті, на нашу думку, доцільно кваліфікувати як один із головних чинників заборони мови, літератури й культури українського народу” [10, с. 166]. О. Лотоцький писав: “З усіх скорпіонів, які перетерпіло українське слово, найтяжчим, безперечно, був той, що падав на твори найвизначнішого письменника нашого - Т. Г. Шевченка. Се була дійсно трагічна ситуація. Український народ мав ґеніяльного поета, так тісно зв'язаного з життям народньої маси, як, може, ні один поет на світі, але між поетом і народом непорушною стіною стала цензурна заборона, і до читача доходили лише покалічені, знекровлені та обездушені уривки Шевченкової поезії. І так було не лише за життя поета, але й мало-мало не півстоліття ще й по його смерті - аж до 1906 р., коли появилося врешті перше на Україні повне видання “Кобзаря”. До того ж часу нація мусіла живитися самими цензурними переїдами” [7, с. 129]. Мова йшла про “Кобзар” за ред. В. Доманицького у виданнях 1906, 1907, 1910, 1911 років.

Актуальність нашої теми зумовлюють такі фактори: 1) визначний вплив творчості Т. Шевченка на мовний розвиток України; 2) питання про цензурні переслідування творів Т. Шевченка в Російській імперії є важливою складовою глобальної й дуже важливої для української нації проблеми - кількасотлітньої цілеспрямованої й послідовної заборони мови, літератури й культури українського народу; 3) перманентна ідеологічна боротьба навколо творчості Т. Шевченка. За словами В. Лизанчука, влада кожної системи (імперської, комуністичної, неорадянської) “намагалася приватизувати Т. Шевченка, зробити з поета “вжиток” на свою користь”, вилучаючи “невигідні” їй твори [6, с. 12]. Свідченням того, що ця боротьба триває й сьогодні, є сучасний факт: голосуючи за проект постанови Верховної Ради України про відзначення 200-річного ювілею Кобзаря на державному рівні, тільки 202 депутати були “за”, проти - 0, утримались - 0, а 239 не голосували, тобто не підтримали цієї постанови [2, с. 13].

Вивчення цензурної історії Шевченкових творів розпочалося з 20-х років ХХ ст. (праця В. Данилова в журналі “Начала” 1922 р.). В. С. Бородін у статті “Цензурні переслідування творів Т. Г. Шевченка”, вміщеній у “Шевченківському словнику”, називає праці І. Айзенштока (1935), Г. Владимирського (1938), І. Ковальова (1938, 1939, 1964), 2 збірники архівних матеріалів, пов'язаних з Т. Шевченком, - збірник за ред. Д. Д. Копиці “Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах” (1950), у якому вміщено 58 документів до нашої теми, та книгу В. С. Бородіна “Т. Г. Шевченко і царська цензура. Дослідження і документи. 1840-1862 роки” (1969) [1, с. 332]. Упродовж останнього 25-річчя предметом розгляду українських істориків, літературознавців та журналістів стали передусім такі питання: 1) російська цензура і видання творів Т. Шевченка [10]; 2) цензурна історія петербурзького за ред. В. Доманицького та львівського за ред. І. Франка “Кобзарів” початку ХХ ст. [9, с. 88-91; 10, с. 57-83, 90-92]; 3) історія видання “Кобзаря” за ред. В. Доманицького в листуванні відомих українських громадсько-політичних та культурних діячів П. Стебницького, Є. Чикаленка, В. Доманицького [5; 13]; 4) В. Доманицький - редактор повного видання “Кобзаря” [11; 12; 14; 8]. У найновіше джерелознавче видання - збірник “Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання (1847-1914)” - ввійшло 296 документів про цензурні переслідування української мови впродовж 1847-1914 рр., 232 з них публікуються вперше. 91 документ кін. ХІХ - поч. ХХ ст. стосується Т. Шевченка. У ґрунтовних розвідках В.Шандри [17, с. VII-XXXVII] та П.Гриценка [3, с. ХХХІХЬП], надрукованих у цьому збірнику, розкрито на фактах зміст національно-мовної політики Російської імперії стосовно України в ХУІІ - на поч. ХХ ст. Із найґрунтовніших сучасних досліджень про цензурні переслідування Шевченкового слова необхідно вказати праці О. Л. Надточій [10; 9]. У її кандидатській дисертації на основі нових архівних джерел, віднайдених авторкою в установах Києва, простежено важливі аспекти: 1) визначено основні напрями та етапи цензурної політики Росії щодо України; 2) проаналізовано невідомі сторінки цензурної історії видання та поширення творчої спадщини Т. Шевченка впродовж 1861-1916 рр.: а) “Кобзаря”, б) збірок та окремих творів поета, в) наукових, публіцистичних та художніх творів, пов'язаних з іменем Т. Шевченка; 3) досліджено форми та окреслено причини цензурних репресій стосовно Т. Шевченка. До обстежуваного нами періоду належить 140 документів, уведених дисертанткою в науковий обіг. шевченко цензурний переслідування кобзар

Мета нашої статті - спираючись на автентичні джерела, передусім на оприлюднені архівні матеріали, та враховуючи найновішу літературу до теми, якнайповніше висвітлити питання про цензурні переслідування творів Т. Шевченка, праць про поета та заборону вшанування пам'яті Кобзаря в підросійській Україні в кінці ХІХ (з 1876 р., після Емського указу) - на початку ХХ ст. (до 1917 р.). Для реалізації мети ставимо завдання: а) систематизувати за тематично-хронологічним критерієм корпус заборонних актів стосовно Т. Шевченка, які з'явилися в кін. ХІХ - на поч. ХХ ст.; б) проаналізувати зміст та форми заборон;

в) акцентувати увагу на причинах заборон.

На основі оприлюднених джерел (збірника “Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах” за ред. Д. Д. Копиці, книги “Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання (1847-1914). Збірник документів і матеріалів”, дисертації О. Л. Надточій “Російська цензура і видання творів Тараса Шевченка (1861-1916)”) нами виявлено близько 200 заборонних документів, які з'явилися в Російській імперії впродовж 1876-1916 рр. стосовно Т. Шевченка. Зважаючи на об'єкт цензурних переслідувань, ці матеріали поділяємо на групи:

Заборона друкування та поширення Шевченкових творів. Узявши до уваги поділ О. Л. Надточій [10, с. 39-159], виділяємо документи, у яких містяться:

а) заборони друкування збірок творів

Т. Шевченка та репресії стосовно вже виданих книг. Зокрема, заборонено: у 1882 р. - друк збірки з серії “Читання для народу”, підготовленої М. Ф. Сумцовим у Харкові [16, № 104, с. 198]; у 1898 р. - друк видання “Петрусь. Перебендя. Иван Пидкова. Написав Т. Шевченко”, яке представив Б. Грінченко [10, с. 107-108]; у 1900 р. - друк збірки “Було колись”, до якої входили твори “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”, “Гамалія”, “Чернець”, “Швачка”, з таким висновком цензури: “Вірші, що входять до складу рукопису, мають українофільське тенденційне забарвлення; невеликий обсяг рукопису і ймовірна дешевизна книжки змушують припускати, що вона призначена для широкого розповсюдження серед малоросійського простого люду” [10, с. 108-109]; у 1904 р. - притягнено до відповідальності мешканця с. Красилівка Остерського повіту на Чернігівщині Г. І. Матвієнка за переховування та розповсюдження заборонених творів Т. Шевченка та інших українських видань [16, № 219, с. 319-320]; у 1911 р. - конфісковано 5 тис. примірників видання “Тарас Шевченко. Іван Підкова. До Основ'яненка” [10, с. 110]; ухвалено знищити книгу під назвою “Т. Шевченко. Малий Кобзар для дітей з малюнками” [15, № 241, с. 305]. Найбільше цензурних розпоряджень за 1910-1914 роки (всього 27) стосується першого повного “Кобзаря”, що був опублікований у Росії на початку ХХ ст. з дозволу цензури за умови дотримання російського правопису кількома виданнями (1906, 1907, 1910, 1911). Це видання, відоме як “Кобзар” за ред. В. Доманицького, надруковано всупереч цензурі українським фонетичним правописом (докладніше див. дисертацію О. Л. Надточій [10, с. 57-83] та нашу статтю “Цензурна історія першої повної збірки “Кобзар” Т. Шевченка в Росії на початку ХХ ст.” (у друці));

б) заборона видання, перевидання, популяризування окремих творів Т. Шевченка, купюрування його творів. Заборонено: у 1878 р. - друк окремою брошурою вірша “Чи ми ще зійдемося знову?” через “наявність у ньому українофільської тенденції” [10, с. 100]; у 1880 р. - перевидання поеми “Гайдамаки”, а київське видання 1875 р. внесено до списку заборонених для поширення в Російській імперії книг [10, с. 100]; у 1881 р. - друк віршів “Самому чудно” та “Послання до Козачковського” [10, с. 100-101]; перевидання поеми “Гайдамаки” [10, с. 101; 16, № 99, с. 195]; у р.окреме видання поеми “Катерина” [10, с. 101]; друк вірша “Чи ми ще зійдемося знову?” як такого, що “здатний розпалювати пристрасті українофілів і спрямовувати їхні думки вороже російській національності” [10, с. 102]; у р. - з поеми “Невольник” вилучено абзац про пограбування москалями церкви Покрови та згадку про царицю Катерину [10, с. 103]; у 1887 р. купюровано поему “Катерина”, зокрема викреслено початок від слів “Кохайтеся, чорноброві...” [10, с. 103]; т- заборонено декламування зі сцени вірша “Чернець”, у 1888 р. - творів “Іван Підкова” та “Конфедерати” [10, с. 144]; у 1889 р. - заборона віршів “Минають дні...”, “Думи мої...”, “І тут, і всюди - скрізь погано.” [10, с. 129]; у 1890 р. - декламування на сцені вірша “На вічну пам'ять Котляревському” з цензурним висновком: “...У ньому занадто помітним є відображення українофільської тенденції. У жодному зі своїх творів малоросійський письменник Котляревський не оспівував ні слави колишньої України, ні козацьких подвигів, одним словом, ніколи і нічим не оголошував себе поборником прагнень того середовища, в якому зароджувалася думка про поновлення самостійності України... Цими віршами Шевченко ставить Котляревського в число своїх однодумців у симпатіях до України, тоді як насправді оплакуваний ним письменник ніколи нічим не скомпрометував себе у політичному смислі, завжди залишаючись щирим російським патріотом. Очевидно, що цей вірш написаний із упередженою тенденцією сепаратистського характеру. Тому цензор вважає неможливим виконання цього твору на сцені” [10, с. 145]; декламування зі сцени уривка з поеми “Катерина” “Кохайтеся, чорнобриві”, поем “Утоплена” і “Чернець” [10, с. 145-146]. Заборонено: у 1891 р. - друк поеми “Іван Підкова”, оскільки цей твір “весь проникнутий жалем про втрачену Україною незалежність”, тут “поет оспівує минулу волю, політичну свободу колишнього козацтва України”, тому вірш, маючи “невеликий обсяг, як копійчана брошура, буде мати обов'язково якнайширше розповсюдження і може збудити в народних масах дуже небезпечні спогади” [10, с. 104]; перевидання поеми “Катерина” [10, с. 105; 16, № 159, с. 244;]; друк творів “Перебендя”, “Неофіти” з висновком цензури: “Українофільські тенденції Шевченка є надто відомими, як і його вплив на малоросів у сепаратистському напрямі”, тому, на думку Головного управління в справах друку і Петербурзького цензурного комітету, “доцільніше нових видань маленьких брошур із тенденційними творами цього письменника, подібно до розглянутої, не допускати” [10, с. 105-106]; у 1893 р. - друк поеми “Гайдамаки” з висновком цензури: “...Виділяти один твір Шевченка, вплив якого на самобутність Малоросії безперечний і відомий, і твір цей так само є тенденційним в українофільському дусі, і пускати його окремою дешевою брошурою є незручним і неможливим” [10, с. 106-107]; заборонити “надалі випуск у світ окремим виданням... поеми “Гайдамаки” [10, с. 107]; у 1900 р. - друк поеми “Неофіти” [10, с. 108]; окреме видання творів “Невольник” та “Княжна”; у 1901 р. - друк поеми “Княжна” [10, с. 108-109]; у 1911 р. - окремі видання творів “Заповіт” та “Розрита могила” [10, с. 111];

в) заборона друку та поширення (арешт, конфіскація) колективних збірників, альманахів та інших видань з творами Т. Шевченка.

Зокрема, не дозволено виходу в світ: у 1877 р. - альманаху “Батьківщина” з поезіями Т. Шевченка, М. Костомарова, О. Кониського й прозою В. Мови (В. Лиманського) та Д. Мордовця [16, № 76, с. 149-151]; у 1889 р. - збірника віршів “Квітка” з творами Т. Шевченка, П. Куліша, Б. Грінченка, С. Воробкевича, К. Білиловського [16, № 152, с. 235-237]; у 1891 р. - того ж збірника “Квітка” [10, с. 106]; у 1891 р. - колективної збірки “Дзвін - староруські думи і співи”, в якій було вміщено уривки із заборонених поем Т. Шевченка “Сон” та “Кавказ” [10, с. 112]; у 1894 р. - збірки “Украинский кобзарь. Малороссийские песни знаменитых писателей: Шевченко, Котляревского и пр.” [10, с. 113]; у 1911 р. проведено конфіскацію і знищення збірки поезій у 3-х томах “Український декламатор”: т. 1 - через поему Т. Шевченка “Сон”, вірші “Саул”, “Розрита могила”; т. 2 - через твори “Холодний Яр”, “Во Іудеї.”, “І Архімед, і Галілей”, “Суботів”, поему “Царі”; т. 3 - через поему “Сон” та вірш “Заповіт” [10, с. 113-116];

г) заборона, вилучення, купюрування музичних творів на слова Т.Шевченка або з присвятою поету (таких документів - 17): у 1876 р. заборонено збірку українських романсів через 2 причини: а) “текст написаний малоросійською мовою”, б) перед кожною піснею вміщено присвяту “В память Тараса Шевченко” [10, с. 126]; у 1883 р. - зі збірника українських пісень вилучено три твори на вірші Т. Шевченка “Ой шли наші славні запорожці”, “Б'ють пороги, місяць сходе” та “Світе тихий”[10, с. 126-127]; у 1884 р. - зі збірки українських пісень В. С. Александрова рекомендовано вилучити вірші Т. Шевченка з висновком цензора: “...заключают в себе скорбные воспоминания о каких-то прошлых свободе, силе, славе и значении Украйны и их сопоставление с настоящим ее положением, которое рисуется в самых безотрадных красках” [16, № 114, с. 204-205]; у 1885 р. - заборона твору Т. Шевченка “Чи ми ще зійдемося знову?”, покладеного на музику М. Лисенком [10, с. 127]; у 1887 р. - заборона ввезення в Росію твору М. Лисенка на слова Т. Шевченка “І багата я, і вродлива я.” [10, с. 127]; заборона поширення в Росії нотних зошитів М. Лисенка “Збірник українських пісень, зібрав і ноти завів М. Лисенко” та “Музика до “Кобзаря” Шевченка” [10, с. 127-128; 16, № 145, с. 226;]; у збірці українських пісень В. Заремби вилучено вірш Т. Шевченка “Минають дні.” [10, с. 128]; у збірці народних пісень “Український бандурист” купюровано “Катерину” Т. Шевченка [10, с. 129]; зі збірки “Тексты к народным песням” виключено вірші Т.Шевченка “Чи ми ще зійдемося знову?” і “Мені однаково” з висновком до 2-го вірша: у ньому “виражається громадянська скорбота про те, що злі люди погублять Україну” [10, с. 129]; у 1890 р. - заборонено тексти до пісень “Минають дні” (муз. В. Заремби) та “По діброві вітер виє” (муз. М. Лисенка) [10, с. 129];

у 1891 р. - зі збірки українських пісень Легасова “Молодий Чумак” вилучено тексти Т. Шевченка [10, с. 129]; у 1892 р. - у збірці українських пісень М. Лисенка заборонено 5 творів Т. Шевченка - “Гомоніла Україна”, “Ой гляну я, подивлюся...”, “Ой я свого чоловіка в дорогу послала...”, “Орися ж ти, моя ниво...”, “Понад полем іде...” [10, с. 129130]; у 1897 р. - через вірші Т. Шевченка заборонено збірку українських пісень для хорового співу М. Лисенка [10, с. 130]; у 1898 р. - у збірнику “Музыка В. Заремби к словам Т. Шевченка, взятым из его “Кобзаря” заборонено 3 твори Т. Шевченка - “Чого мені тяжко...”, “Думи мої...”, “І тут, і всюди - скрізь погано.” [10, с. 131]; у 1908 р. - накладено арешт на тираж видання “Заповіт Шевченка” з нотами Г. П. Гладкого [10, с. 132; 16, № 249, с. 437;];