Шевченкознавство Івана Франка в контексті національного самопізнання та самоусвідомлення українців

Размещено на http://www.allbest.ru/

шевченкознавство Івана франка в контексті національного самопізнання та самоусвідомлення українців

Олексій Вертій

Львівський національний університет імені Івана Франка,

Зроблено спробу прочитання шевченкознавчої спадщини Івана Франка крізь призму національного самопізнання та самоусвідомлення українців, вказано її значення у формуванні національної свідомості нашого сучасника.

Ключові слова: ідея, національний, свідомість, поступ, досконалість, український, людина.

IVAN FRANKO'S SHEVCHENKO STUDIES WITHIN THE CONTEXT OF NATIONAL SELF-COGNITION AND SELF-IDENTIFICATION OF THE UKRAINIANS

Oleksiy VERTIY

The Ivan Franko National University of L'viv, Institute of Franko Studies,

The article attempts at reading Ivan Franko's Shevchenko Studies through the prism of national self-cognition and self-identification of the Ukrainians. It indicates the significance of the scholar's legacy in the shaping of modern national awareness.

Keywords: idea, national, awareness, advancement, perfection, Ukrainian, man.

ШЕВЧЕНКОВЕДЕНИЕ ИВАНА ФРАНКО В КОНТЕКСТЕ НАЦИОНАЛЬНОГО САМОПОЗНАНИЯ И САМООСОЗНАНИЯ УКРАИНЦЕВ

Олэксий ВЕРТИЙ

Львовский национальный университет имени Ивана Франко, ул. Университетская, 1, Львов, Украина, 79000

Селано попытку прочитать шевченковедческие исследования Ивана Франко сквозь призму национального самосознания и самоопределения украинцев, указано на их значении в формировании национального сознания наших современников.

Ключевые слова: идея, национальный, сознание, прогресс, совершенство, украинский, человек.

Коли національну свідомість розуміти як усвідомлене пізнання і переживання національних історичних, соціальних, політичних, духовних, ідейних і т. д. цінностей, які визначають ставлення особистості до людей, подій, явищ, тобто до минулого, теперішнього і майбутнього свого народу, зумовлюють її повсякденну духовну, громадську та суспільно-політичну діяльність, то стає очевидним, що формування цієї свідомості є поступовим. Людина як суспільна істота, як соціальна особистість вбирає в себе ідеї, знання і досвід своїх попередників, збагачує, розвиває і передає їх наступним поколінням. Іван Франко добре розумів місце і значення Т. Шевченка в такому поступуванні українців, адже він, син мужика, «став володарем у царстві духа», «був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури», «був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим», десять літ томився, але не зламався «під вагою солдатської муштри» і для волі свого народу і всієї Росії «зробив більше, ніж десять переможних армій» [12, т. 39, с. 255]. Сформувати на підставі розуміння Великим Кобзарем мети, смислу та цінності життя, на прикладі його життєвих принципів та ідеалів, життя і творчості загалом взірець духовної досконалості української людини, викликати у своїх співвітчизників та їхніх нащадків прагнення й уміння завжди співвідносити себе з цим взірцем, діяти, керуючись ним, а відтак завжди творити українську націю на своїх природних підвалинах та в історичній перспективі як націю вільних і свободолюбних людей, як рівну серед рівних у світовій спільноті - ось яку мету, ось які завдання ставив дослідник у своїх студіях, листах та інших шевченкознавчих працях. Які ж знання про Т. Шевченка вважав І. Франко джерелом становлення національної особистості та національної свідомості українців? На які Шевченкові цінності скеровував він українське національне поступування?

Щоб дати відповіді на ці питання, бодай у загальних рисах окреслимо основні спрямування у становленні націологічної думки в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ століть, часу появи шевченкознавчих студій І. Франка, сприйняття й обговорення поставлених у них проблем.

Найсильніший поштовх у пошуках подальшої долі України дали тоді ідеї Кирило- Мефодіївського братства. Головними у розв'язанні цієї проблеми братчики вважали два шляхи. Перший із них пов'язували з ідеєю Бога, божественного призначення України як провідника в боротьбі слов'янських народів за свої історичні, громадянські, соціальні, політичні права на шляху поступу до свободи і щастя, другий - зі зростанням національної свідомості, соціальної дієвості народних мас та їхніх провідників, з революційною боротьбою. У програмному документі Кирило-Мефодіївського братства «Книгах буття українського народу» («Законі Божому»), зокрема, сказано, що повернення до первісного християнства в Україні дасть змогу ліквідувати соціальну нерівність, будь-яке гноблення і несправедливість, відкриє дорогу до рівності, братерства та злагоди поміж усіма народами, а будь-які відступи від віри христової ведуть за собою неминучу ворожнечу, руйнацію, занепад. Так сталося з багатьма слов'янськими народами. І тоді чехи та полабці потрапили в неволю до німців, серби і болгари - до греків і турків, москалі - до татар. І лише Україна не любила ні царя, ні пана, «а зкомпоновала собі козацтво, єсть то істеє братство, куди кожний, пристаючи, був братом других» [4, т. 1, с. 164]. Саме українське козацтво стало в обороні своїх та інших народів прав і свобод, що викликало люту ненависть і смертельний переляк російських царів-самодержців, і вони пішли війною проти них, щоб не допустити поширення свободолюбних ідей та козацького укладу життя в Московщині. І хоч ті війни знесилили Україну, поклали її в могилу, але вона не вмерла. «І панує деспот кат над трьома народами слов'янськими, править через німців, псує, калічить, нівечить добру натуру слов'янську і нічого не зробить. Бо голос України не затих. І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа - ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар» [4, т. 1, с. 169], - читаємо у «Книгах буття українського народу».

Однак частина братчиків, насамперед Т. Шевченко, Микола Гулак, Микола Савич та їх однодумці, зрозуміла, що проповіддю християнських догматів поставленої мети не досягти, адже вони, християнські догмати, формують поверхове, пасивне сприйняття національної історії, повсякденної дійсності, а то й повний відхід від них, повне їх забуття, що механічне їх перенесення на український національний ґрунт далеко не завжди відповідає природі української нації, відчужує українців від національної історії, від ідей гетьманів Івана Мазепи, Івана Виговського, Петра Дорошенка, українського козацтва, від розв'язання злободенних проблем національного буття, отже, гальмує ідейне, духовне та суспільно-політичне становлення особистості, поступування нації загалом. До того ж, церква під скіпетром російських царів стала одним із засобів зросійщення завойованих народів. Побачивши, повертаючись із заслання, види Чебоксар, Т. Шевченко записав у «Щоденнику»: «Ничтожный, но картинный городок. Если не больше, то, по крайней мере, наполовину будет в нем домов и церквей. И все старинно-московской архитектуры. Для кого и для чего они построены? Для чувашей? Нет, для православия. Главный узел московской старой внутренней политики - православие. Неудобозабываемый Тормоз по глупости своей хотел затянуть этот ослабевший узел и перетянул. Он теперь на одном волоске держится» [10, т. 5, с. 119]. Відтак, покладатися на таке християнство і таку церкву у розв'язанні проблем, які ставили перед собою братчики, не було ніяких підстав.

Тому Т Шевченко уже в ранніх поетичних творах, як то «Тарасова ніч», «Перебендя», «Іван Підкова», «Гайдамаки», «Гамалія», звертався до знаменних подій та видатних постатей української історії, до питомо національних українських ідейних, духовних, звичаєвих, історичних і т. д. цінностей, на які й скерував увагу своїх сучасників та прийдешніх поколінь, на підставах яких формує взірець досконалості української людини, яку Микола Шлемкевич назвав шевченківською. Сутність цієї людини визначало гасло «Борітеся - поборете!». Вона, як наголосив М. Шлемкевич, сповнена поривів до перетворення світу й життя за новим праведним законом, її опановує візія свого світу з вільним і справедливим укладом, створеним із власних джерел і власних сил. Основою її світогляду, переконань, рушійною силою її діянь є наука, моральним ідеалом - не традиційні догми, не пристрасті, а ясна мисль, «в і л ь н и й д у х, що сам на основі свого пізнання самовизначається» [11, с. 21-24]. Тому в поемах «Сон», «Кавказ», посланні «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм...», в написаному 25 грудня 1845 року в Переяславі «Заповіті», інших творах Т Шевченко різко критикував усю систему російського самодержавства, політику Росії, закликав всіх українців згуртуватися і рішуче стати супроти сил зла і неправди, відстояти і зберегти цінності козацької вольниці, волелюбні звичаї українського народу, порвати кайдани й окропити здобуту волю вражою злою кров'ю.

Розгром Кирило-Мефодіївського братства загальмував становлення і розвиток його ідей, зумовив неоднозначність і складність їх сприйняття у різних верствах тогочасного українського суспільства. У своїх переконаннях та пошуках шляхів виходу України зі становища, що склалося, Пантелеймон Куліш досить часто впадав з однієї крайності в іншу: від визнання безсилля людського розуму перед всесильністю Бога- творця, ідеалізації Петра І та Катерини ІІ, суперечливих оцінок українського козацтва до усвідомлення народу як основної рушійної сили історичного поступування нації. У пошуках шляхів та способів національного самовизначення Михайло Драгоманов робив ставку на якусь абстрактну всесвітню правду, яка, на його думку, одна могла б об'єднати всіх у мирі й злагоді. Володимир Антонович взагалі був переконаний у тому, що Україна добровільно приєдналася до Росії, а відтак, українці зовсім позбавлені потягу до створення власної держави. Але і їх суспільно-політичні погляди не були однозначними, зазнавали постійних змін, поступово наближалися до усвідомлення цілковитої політичної, соціальної, культурної і духовної незалежності України як єдиноможливої умови її природного самовизначення та саморозвитку.

Прогресивні ідеї Кирило-Мефодіївського братства, революційні ідеї Т. Шевченка підхопили нові покоління національно свідомих українців. Вони не лише поглибили та розвинули, а й піднесли їх на значно вищий ідейний, суспільно-політичний та філософський рівень. Людина шевченківського типу стає у центрі їхньої уваги, стає джерелом активізації життя у всіх сферах тогочасного українського суспільства.

Наприклад, Василь Подолинський, рішуче відкидав будь-які спроби утвердження національного поступування на релігійній основі. Аналізуючи історію різних конфесій, релігійне і духовне життя народів Європи та Америки, він дійшов висновку, що релігія не може бути ознакою нації, адже, скажімо, німці, належать до лютеран, кальвіністів та католиків, хоча становлять одну націю. Справді-бо, й українці жили в різних державах, належали до різних віросповідань, але від того не переставали бути українцями. Отже, сутність нації не в релігії, а в кровній спадкоємності, у спадкоємності національного укладу, національних звичаїв історичного, суспільного, політичного та духовного життя, отого «вільного духу» шевченківської людини, про який говорив М. Шлемкевич.

Керуючись таким розумінням історії та призначення людини в історичному поступуванні українського народу, І. Франко, Олександр Потебня, Борис Грінченко, Трохим Зіньківський, Юліан Бачинський, Лонгин Цегельський, Дмитро Донцов, Михайло Грушевський, кожен по-своєму, поставили і обґрунтували ідею самостійності України, окреслили шляхи її здобуття [докладніше про це див.: 1, с. 52-274; 5, с. 26-96; 7, с. 58-98 та інші праці]. Вплив Т. Шевченка на процеси національного самопізнання та становлення національної свідомості різних верств і прошарків українського суспільства, на зростання їх соціальної дієвості був вельми значущим, про що йшлося навіть у документах царської охранки.

У доповіді шефа жандармів Орлова цареві Миколі І від 26 травня 1847 року про діяльність Кирило-Мефодіївського братства та пропозиціях щодо покарання його членів зазначалося, що Т. Шевченко «сочинял стихи на малороссийском языке самого возмутительного содержания», в яких він «то выражал плач о мнимом порабощении и бедствиях Украины, то возглашал о славе гетманского правления и прежней вольнице казачества, то с невероятною дерзостью изливал клеветы и желчь на особ императорского дома, забывая в них личных своих благодетелей». Завдяки такому ідейно-тематичному спрямуванню змісту своїх творів, ішлося в доповіді, «Шевченко приобрел между друзьями своими славу значительного малороссийского писателя, а потому стихи его вдвойне вредны и опасны», адже разом з ними «в Малороссии могли посеяться и впоследствии укорениться мысли о мнимом блаженстве времен гетманщины, о счастии возвратить эти времена и о возможности Украйне существовать в виде отдельного государства» [4, т. 1, с. 67]. Воно справді так і було. Творами Т. Шевченка зачитувалися, їх переписували, вивчали напам'ять, осмислювали. У свідомості українських читачів вони пробуджували почуття національної честі та гідності, почуття морального обов'язку перед своїм народом, формували національну громадянську та історико-соціальну позицію, були, як писав І. Франко, «тим огняним стовпом, який невпинно, безпохибно веде нас через велику пустиню занепаду до далекої обітованої землі, до вільної, самостійної України» [12, т. 35, с. 172]. Передова молодь вичитувала в «Кобзарі» свої ідеали, відкривала новий світ, у якому, насамперед, побачила «Україну, з її степами, козацтвом і «волею» [12, т. 41, с. 137], звіряла з ними свої почуття і переживання, свій внутрішній світ, свої життєві принципи та ідеали, «виносила із своїх захоплень Шевченком та мріянь про Україну бажання зближуватися з народом» [12, т. 41, с. 141]. У суспільно-політичному русі того часу гостро постала проблема формування нової національно свідомої особистості, нової національно свідомої провідної верстви, нової національної свідомості широких народних мас загалом.

Один із дієвих чинників її розв'язання І. Франко вбачав у духовному світі Т. Шевченка, його житті, творчості загалом, в їх пізнанні, переживанні та усвідомленні представниками різних верств і прошарків українського народу. Свого часу Т. Зіньківський писав: «Кожен індивідум може виховуватись для творчого духовного життя тільки на національному грунті. Людина без національного почування не здатна до розумного духовного життя» [6, кн. 2, с. 309]. Почування ж І. Франко розумів не лише як захоплення, як сплеск емоцій, а, насамперед, як усвідомлення людиною свого місця, призначення і обов'язку в повсякденному житті, у суспільстві, як зростання громадянської, суспільно- політичної активності кожної особистості зокрема та широких народних мас загалом, спонукання їх до згуртування, до об'єднання навколо української національної ідеї в процесі витворення з великої маси українського народу високорозвинутої європейської нації. На пізнання цієї ідеї, цих почувань, цих спонукань та переживань, особливостей їх усвідомлення, на формування на їх підставах національних почувань, національного світогляду, громадянської позиції широких народних мас, інтелігенції та національної провідної верстви й спрямовне його шевченкознавство. Тепер докладніше зупинимося на них, спробуємо глибше розкрити їх зміст у Франковому потрактуванні.

У статтях «Критичні письма о галицькій інтелігенції», «Хуторна поезія П. А. Куліша», «Нове видання творів Шевченка», «Українські “народовці” і радикали», деяких інших працях він подав яскраву картину суспільно-політичного життя, духовного занепаду в Галичині та Україні, адже, попри подальший розвиток прогресивний ідей, отой національний ґрунт для духовного творчого життя, про який говорив Т. Зіньківський, в Україні загалом та Галичині зокрема, далеко не завжди був благодатним. У суспільно-політичній думці, громадському житті, серед значної частини молоді того часу запанувала поверховість, інертність, приблизність уявлень про насущні завдання, поставлені самим життям. Млявими були і національно-визвольні поривання, хоча вони виникли також під впливом Т. Шевченка. Його твори, зазначив І. Франко, переважна частина тогочасного суспільства сприймала поверхово, без розуміння їх суті, а образ України поставав в уяві, насамперед молоді, досить-таки приблизним, панувало переконання, що над нею тяжіє зла доля, якесь лихе Боже провидіння, що за таких обставин єдиним засобом боротьби з лихом є сльози, а прокляття - єдиною зброєю слабших проти насильства. Інших, якихось ясніших, поглядів у тих колах навіть не намагалися виробити. «Буйна фантазія, марення, - пише далі І. Франко у статті “Українські народовці і радикали”, - що розпливалися в розкішних краєвидах України, степів і ярів, в широких, хоча і неясних уявленнях про козацьку волю і славу, про славетне минуле, про боротьбу за віру і тому подібне заступали їм реальний світ. А коли молодечі пориви від слів штовхали їх до діла, то вчинки були страшенно подібні до їхніх понять» [12, т. 28, с. 199]. Вони носили скопійовані лівреї панських лакеїв, які видавали за козацький, національний український одяг, хоча ніхто і ніколи з них не бачив справжніх козаків, але придбати такий одяг було чи не найзаповітнішою мрією, найвищою честю ледь не для кожного, «декламували вірші Шевченка, фантазували про Україну, нарікали у найзагальнішій формі на “ворогів” і “тиранів”, під якими розуміли всіх - від ляха і москаля до професора, котрий вчора поставив двійку замріяному декламаторові», «давніші бійки шкільних вихованців з євреями змінили “боротьбою” з кацапами, тобто русинами старшої генерації, які трималися старих святоюрських поглядів, у письмі вживали церковнослов'янщини і старого правопису і ставилися скептично до українофільських марень» [12, т. 28, с. 199-200]. Таке становище І. Франка вельми турбувало, адже воно викликало ідейний та духовний занепад і винародовлення якраз тих, кому належало стати на чолі всенародного поступу, обумовило їх відступництво і зраду, безпредметну роботу «Просвіти» тощо.

За таких обставин Юрій Федькович, яскраво заявивши свій талант справді народного письменника, не знайшов можливостей свого становлення і росту на цих підставах і перетворився в простого наслідувача Т Шевченка. Редактор «Вечерниць» і «Мети» К. Климкович без вагань перейшов до прямо протилежного, войовничого, ворожого всьому українському табору «москвофілів». Подібне сталося і в житті, творчості та громадській діяльності Омеляна Партицького, Василя Барвінського, Данила Танячкевича. Духовенство також було далеким від інтересів та проблем народу. Консервативне, малоосвічене, а в питаннях політичної економії, за словами І. Франка, просто наївне, воно зводило свою діяльність серед народу до молитви та сумлінного виконання релігійних обрядів і церковних треб. Франкові національні почування у такому разі зобов'язували його до дієвого опору повсюдній загрозливій рутизні, нидінню та занепаду. Звернувшись до життя, творчості та громадської діяльності Т. Шевченка, до цінностей шевченківського типу духовної досконалості української людини, І. Франко не лише протистояв занепадницьким спрямуванням у житті тогочасного українського суспільства, а й, на противагу їм, формував національні підстави пізнання, розуміння і переживання України своїми сучасниками та прийдешніми поколіннями як спадкоємності питомо національних цінностей, цінностей, вироблених у процесі національно-визвольних змагань під проводом Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Тараса Трясила, Семена Палія, Максима Залізняка, Івана Гонти, кирило-мефодіївців, як шевченківського розуміння мети, смислу і цінності життя, свого місця і призначення в історичному поступуванні нації.

Відкриваючи та з'ясовуючи зміст Шевченкових національних почувань, І. Франко відкривав і з'ясовував для своїх читачів та адресатів нові можливості пізнання принципів, на підставі яких формувалося ставлення Т. Шевченка до тих чи інших подій, явищ української дійсності, постатей української історії, до українського світу загалом, до пізнання особливостей їх осмислення, що виявлялося, насамперед, у запереченні чи то утвердженні як єдності пізнання і переживання цього світу і свого «Я» в ньому. Як предмет пізнання, як джерело почувань і переживань з позицій інтересів нації відкривав ідеали Т. Шевченка, Шевченкове розуміння цінності людської особистості, його розум, волю, почуття і спонуки, національні основи усвідомлення ним своєї відповідальності за долю нації, його боротьбу за гармонійне використання внутрішніх сил і можливостей кожного із зовнішніми суспільними та соціальними силами, з усім ходом історичного поступування нації.

Візьмемо для прикладу статті та рецензії «Темне царство», «Хуторна поезія П. А. Куліша», «25-та річниця смерті Шевченка та її відзначення в Галичині», «Нові праці про Україну», «Переднє слово [До видання: Шевченко Т Г “Перебендя”... Львів, 1889»], «“Тополя” Т. Шевченка», «Тарас Шевченко», «Сучасні досліди над святим письмом», «Українці», «Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова», «Галицьке українофільство (Відповідь на “Уваги русина”)» тощо. У них Т Шевченко постає на тлі боротьби різних суспільно-політичних, релігійних, літературно-естетичних течій як яскрава і самобутня національна особистість. І. Франко докладно проаналізував ідеологію, громадянські, політичні та світоглядні позиції супротивних сторін, їх ставлення до Т. Шевченка, його місце і значення у цій боротьбі, що й дає йому можливість глибоко проникнути в характер Шевченкового світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння, світовираження та світоутвердження, а відтак і передати їх зміст широким народним масам, утвердити їх ідейні, психологічні, морально-етичні основи в свідомості, в повсякденному житті тих чи інших верств і прошарків українського суспільства.

Скажімо, тогочасне галицьке духовенство, як уже зазначалося вище, стало осередком застою й рутизни серед прихожан, молоді та інтелігенції. Неосвічене, обмежене, дріб'язкове воно тільки те й робило, що роками сперечалося «за обряд, за азбуку, за бороди, за хрести», викидаючи «за вікно книжку тільки для того, що писана фонетикою» [12, т. 45, с. 149], навіть Т Шевченка потрактовувало по-своєму, в дусі релігійних настанов і вчень, досить часто спотворюючи та перекручуючи ідейно-тематичне спрямування його творів. Переконливим прикладом того став лист, підписаний іменем о. Йосифа Кобилянського і розісланий до всіх галицьких греко-католицьких священиків. У ньому автор звинувачував Т Шевченка у богохульстві в поемах «Єретик» та «Марія», а також згубному впливі на паству, зажадавши заборонити будь-яке його вшанування.

Не краще становище склалося і навколо різних партій та суспільно-політичних течій, у літературному житті. Брак глибоких знань національної історії, справжніх національних почувань, справжніх національних уявлень, переживань та спонукань, сформованої національної свідомості та духовності визначали сутність діяльності народовців, москвофілів, святоюрців, так званих радикалів, зміст та ідейне спрямування більшості видаваних ними часописів. На цьому ґрунті винародовлювалося галицьке українофільство, не завжди по висхідній відбувалося й становлення літератури. Усебічну, обґрунтовану та об'єктивну оцінку І. Франко дав їм, зокрема, у таких працях, як «Критичні письма о галицькій інтелігенції», «Містифікація чи ідіотизм», «Українські “народовці” і радикали», «Іван Гушалевич», «Як би нам в біді рятуватися», «Зміна системи», листах тощо. Шевченкознавче їх спрямування полягало, насамперед, в тому, що І. Франко поряд із критикою занепадницьких спрямувань писав про появу нових, передових віянь у житті, суспільно-політичному, громадському, літературному та культурному русі Галичини, нових почувань та спонукань, шевченківського типу особистості нового українця, його національної свідомості як наслідку сприйняття ним ідей Т. Шевченка, співвідносності своїх життєвих принципів та ідеалів, своєї громадянської позиції з життєвими принципами та ідеалами, громадянською позицією Великого Кобзаря, про їх переживання й усвідомлення як своїх власних. Вельми сприяв цьому й загальне формування національної свідомості, викликане, як наголошував І. Франко у статті «Южнорусская литература», епохою реформ. Зливаючись з прогресивними європейськими ідеями, ця свідомість викликала серед молоді нестримне бажання віддати всі свої сили, всі свої знання і молодечі поривання на користь своєму народові. Те прагнення уже не було спрощеним і спримітивізованим, як то було властиве значній частині української молоді та так званої інтелігенції попередніх десятиліть.

Щоб сучасники і нащадки глибше осмислювали, усвідомлювали та переживали Т. Шевченка, були дієвіше спонукувані ним до такої праці, І. Франко чітко окреслив і глибоко та усебічно розкрив зміст його ідей та ідеалів, вказав на їх співзвучність з настроями і потребами тогочасного українського суспільства. «Ідеалом Шевченка є не автономія козацької України, а вільна Україна “без раба і пана”» [12, т. 41, с. 183], - говорив він у розвідці «Українці». Дійти до зрозуміння цього ідеалу, пережити і усвідомити його за суспільно-політичних обставин ХІХ - початку ХХ століть було дуже нелегко. Діалектика його пошуків, наближення до нього, спонукання ним діяльності супроводжувалися, як це ми бачили вище, гіркими втратами і розчаруваннями, пристосуванством і зрадою, з одного боку, а з другого - подоланням самого себе і усього того, що гальмувало чи то відкидало назад національне поступування. Широкий загал громадськості, особливо молодь, потребували взірця, морально-етичних, духовних уроків для такої роботи, для такого становлення і пошуків. В особі Т. Шевченка І. Франко дав такий взірець, такі уроки.

Найперше він наголошував, що вивільнення будь-якої особистості з-під тягаря байдужості, зневіри в собі, з-під жорстоких умов повсякденного життя українського народу під владою Росії та Австро-Угорщини не могло бути одноплощинним і прямолінійним, не йшло лише по висхідній. Біда в тому, що доволі часто боротьба цих ідеалів, цих устремлінь нерідко закінчувалася відступництвом, пристосуванством, відмовою від них, від самого себе. Тоді суспільство впадало в застій, байдужість та пасивність.

Однак діалектика його становлення та розвитку така, що воно висуває у ряди борців за свої ідеали людей, сильних своїм розумом, своєю волею, своїм бажанням працювати для народу, для його визволення з того застою, з тієї байдужості та пасивності, з-під тяжкого соціального та національного гніту. Саме вони передусім самі долають отой ідейний, суспільно-політичний та духовний занепад, піднімаються над обставинами, підпорядковують їх собі, національному поступуванню загалом. Саме вони піднімають громаду на протидію заскорузлості та застою, на боротьбу з ними і, так сказати, вводять її в «курс того руху не як пасивних та безучасних видців, а узброєних оружжям здорового критицизму, свідомих того, за що, власне, йде духова і матеріальна боротьба в тій сфері і яке нам зайняти становище супроти неї в такім разі» [12, т. 38, с. 415]. Т. Шевченко, наголошував І. Франко, пережив усе те й у внутрішній боротьбі, у своїх внутрішніх почуттях і переживаннях не лише сам вийшов на шлях тої боротьби, а й став ідейним та духовним провідником нації. Джерелом, моральною основою внутрішньої еволюції Т. Шевченка, його світогляду стало високе почуття національного обов'язку, яке також ніколи, ні за яких обставин не зраджувало йому. Його зміст І. Франко визначив отим почуванням потреби у ненастанній, розумній праці з виведення широких мас з добровільної чи примусової бездіяльності, пасивності та байдужості. «Серед тяжких лих, - наголошував він у статті “Сучасні досліди над святим письмом”, - які переживає наш народ у сю пору, те лихо темної, нерозбудженої, апатичної душі найстрашніше і найгрізніше. І ніколи при згадці про те лихо не слід нам забувати золотих Шевченко- вих слів: «На те й лихо, щоб з ним биться» [12, т. 38, с. 415-416]. Отже, підсумував І. Франко у статті «Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова», сутність Т. Шевченка як взірця духовної досконалості української людини і національного провідника полягає, насамперед, у його протесті проти кріпацтва, проти заскорузлості та кастового егоїзму, як речника національних ідей і поета, «що обняв душею всю Україну, оживив її минувшину і п'ятнував тих, що мучили й мучать її» [12, т. 45, с. 425], в увазі до маси простого люду та його інтересів, які він відстоював послідовно і безкомпромісно, на оборону яких піднімав цю масу.

У пізнанні Шевченкових почувань, Т. Шевченка як взірця духовної досконалості української людини І. Франко подав багатогранну систему національних цінностей, на підставі яких Т. Шевченко сформувався як яскрава національна особистість, утворився шевченківський тип української людини з її багатогранними зв'язками зі світом, на підставі яких він формував національну свідомість нових поколінь українців і забезпечував таким способом їх орієнтації в тогочасній дійсності, розуміння ними закономірностей її становлення та розвитку, а відтак і творення майбутнього української нації.

Серед цих цінностей, найперше, назвемо потребу в дієвій суспільній та громадській позиціях, глибинний інтерес до внутрішніх процесів у розвитку суспільства та сутності тих чи інших явищ, до людської особистості та оцінку її соціального, суспільно- політичного становища і діяльності, будь-то гетьман, рядовий козак чи селянин-кріпак, російський цар-самодержець чи відступник від національних звичаїв та ідеалів, запро- данець-пристосуванець, ота «братія», що «сипнула у сенат писати» та, розмінявши своє сумління, свою честь і гідність на власні вигоди, на кар'єру, «драти» з рідного батька і рідного брата, історичну пам'ять, послідовну, самовіддану і ненастанну працю в ім'я майбутнього, в ім'я незалежності України.

Отже, потреба в активній суспільній та громадській діяльності! Вона закладена у Шевченкові тим оточенням, у якому проходило його життя. Разом зі своїми ро- весниками-учнями, ще в дитинстві, зазнав знущань п'яного дяка над собою і, коли чаша терпіння переповнилася по вінця, малий Тарас помстився своєму кривдникові, відшмагавши його різками прямо-таки в школі. Побачивши під час першої поїздки на Україну страждання закріпачених своїх земляків, написав поему «Сон», послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм...», «Заповіт», а вражений смертю свого друга Якова де Бальмена у завойовницькій війні на Кавказі - поему «Кавказ». На допиті під час слідства у справі Кирило-Мефодіївського братства на запитання, що спонукало його написати ці твори, відповів прямо й однозначно: «Будучи еще в Петербурге, я слышал везде дерзости и порицания на государя и правительство. Возвратясь в Малороссию, я услышал еще более и хуже между молодыми и между степенными людьми; я увидел нищету и ужасное угнетение крестьян помещиками, посессорами и экономами шляхтичами, и все это делалось и делается именем государя и правительства» [4, т. 2, с. 323].

Не зламала його й тяжка десятилітня неволя та солдатська муштра. Повернувшись із заслання, Т Шевченко не став дякувати цареві за звільнення, як то робив Федір Достоєвський, бо ж вважав його не виявом благородства, а зовсім незначним спокутуванням провини перед ним. Наступники царя-самодержця для нього так і залишилися катами українського народу, «оддоєними щенятами», супроти яких він став усією силою свого єства.

Царів, кровавих шинкарів,

У пута кутії окуй,

В склепу глибокім замуруй

[10, т. 2, с. 340], -

франко шевченко національний самопізнання

звертався він до Бога у циклі «Молитва».

Пізнати ці Шевченкові цінності-почування - значить позбутися в собі рабського духу, духу покори і байдужості, відчути в собі потребу бути особистістю, перейнятися Шевченковим духом вільнолюбства, прокладати шлях до свого особистого щастя й свободи, щастя й свободи свого народу.

До того ж, це стосується, як писав І. Франко, не лише соціальних проблем, а й проблем морально-етичних, психологічних, сімейно-звичаєвих, проблем становлення і росту національної особистості та національної свідомості усіх верств і прошарків українського суспільства. Щоб розбудити в них почуття людської честі та гідності, сформувати в них критичне ставлення до дійсності, ненастанну потребу відстоювати й утверджувати їх у повсякденному житті, І. Франко, йдучи за Т. Шевченком, ставив у центр своїх шевченкознавчих досліджень людську особистість, її духовний світ, досліджував ті чи інші вияви її характеру та особливості світогляду, а також необхідність боротьби за збереження і примноження цих цінностей, за природний, тобто український, розвиток людини і суспільства на їх підставах. З цього приводу у розвідці «Наймичка» Т Шевченка» він, зокрема, писав: «Основою суспільності, по думці Шевченка, є сім'я - така і в тій формі, в якій вона задержалася в українських хуторах і селах, не здеморалізованих ще посторонніми силами. Сімейне життя, патріархальне і сумирне, - то найбільша святість. Нарушення тої святості, вилом, зроблений в гармонії сімейного життя, се найтяжче нещастя для сім'ї, найтяжчий гріх, що вимагає дуже основної експіації (очищення від гріха. - О. В.). Можна сказати, що на всі хиби і лиха тодішньої передреформаційної суспільності російської Шевченко дивиться крізь призмат святості сім'ї. [...] З того погляду він остро нападає на солдатчину, нападає й на кріпацькі порядки, що давали можність панам розпоряджуватися душами селянськими, як худобою» [12, т. 29, с. 464]. А в статті «Шевченко героєм польської революційної легенди», посилаючись на одного з авторів польського демократичного журналу «Przeglad Rzeczy Polskich», видаваному в Парижі, І. Франко засвідчив, що навіть тоді, коли поляки, вважали «козацькі бунти» «революцією дичі проти цивілізації», а полонізацію не чим іншим, як цивілізаційною місією поляків, в отих Грицьках, Іванах, Кузьмах, Миколах, які мили їм тарілки, рубали дрова, возили гній з обори і уже й самі не знали про свою славу, він відчув дух волелюбних козаків, і порушив питання про порівняння їх з Сірками, Нечаями, Наливайками, Небабами та іншими народними провідниками і діячами українських національно-визвольних рухів, наголошуючи цим на спадкоємності внутрішнього героїчного та свободолюбного духовного світу простих українців, його уроках для сучасників. Сутність цих цінностей, цих уроків, як наголошував І. Франко, полягала в тому, що людська особистість, без огляду на стан, народність і віру, була для Т. Шевченка святою, що «терпіння і кривди людські порушували його все з однаковою силою, чи то були терпіння мужички, гнаної на панщину і лишаючої свою дитину під снопом, чи терпіння молодої княжни, котрої життя знівечив рідний батько, чи генеральші, котру мати продала за генерала, за палати, чи тої жидівочки, котра мститься криваво на рідному батькові за поругані права люблячого серця» [12, т. 28, с. 122]. Оцими, підсумував дослідник у статті «Темне царство», гуманними ідеями, критикою тиранства та боротьбою за правду пройняті й інші твори Т. Шевченка, у цьому цінність їх ідейно- тематичного спрямування.

Так І. Франко підводив своїх сучасників до пізнання цих цінностей, формував у них уявлення і поняття про сутність життя Кобзаря, шевченківської людини як основи повсякденного буття кожного українця, викликав потребу будувати свої взаємини з іншими людьми, своє ставлення до них, до подій і явищ, діяти у своєму житті на їх підставах.

Але такі зміни можливі лише за умови виходу кожної людини і суспільства загалом зі стану байдужості, застою, безнадії та зневіри у своїх силах на шлях дієвих пошуків свого місця і призначення в історичному, суспільно-політичному духовному поступуванні нації, тобто за умови пізнання і розуміння внутрішніх закономірностей розвитку суспільства і їх спрямування на творення майбутнього згідно зі своїми ідеалами та уявленнями про нього.

Саме тому І. Франко зосередив увагу на глибинному інтересі Т. Шевченка до внутрішніх процесів у розвитку суспільства, сутності тих чи інших явищ, до людської особистості, та оцінці її соціального, суспільно-політичного становища і діяльності, будь-то гетьман, рядовий козак чи селянин-кріпак, російський цар-самодержець чи відступник від національних звичаїв, запроданець-пристосуванець. У такий спосіб він потрактував цей інтерес як одне з найважливіших джерел у творенні його сучасниками свого власного життя, власного майбутнього і майбутнього нації. В осуді Кобзарем «темного царства», тобто російського самодержавства, запереченні його супротивних здоровій людській моралі основ, які з особливою силою вибухають у поемах «Сон», «Кавказ», «Царі», «Великий льох», І. Франко знайшов ключ, сильні спонукання до осмислення тих чи інших подій, явищ, постатей повсякденного життя у процесі формування та становлення особистості шевченківського типу, нового українського суспільства, визначив історико-соціальні, морально-етичні та світоглядно-духовні підстави цього формування і становлення. Найголовнішими з них він назвав критичне ставлення до дійсності, оцінку тієї дійсності з позицій гнобленої людини та її історико-соціальних перспектив, з позицій гуманізму, визначення та усвідомлення свого місця й обов'язку перед народом у суспільних змінах, патріотизм і т. д. Скажімо, І. Франко говорив, що не могло так бути, щоб, живучи в Петербурзі, молодий Т. Шевченко, сповнений гарячих і високих почувань, не захопився передовими західноєвропейськими ідеями того часу. Але любов до всіх пригноблених і покривджених, бажання загальнолюдського добра уже тоді у нього найприродніше поєднувалися, насамперед, з любов'ю до рідної України, яка була найближча його серцю.

Тим-то гаряча любов Т. Шевченка до України, до рідного народу для нас - цінність, бо ж була для нього, справою морально-етичною, визначила громадянську і національну позицію, спонукала його не просто до критики основ російського самодержавства, а й до пошуків боротьби з ним, до вказання своєму народові шляхів виходу з тої прірви, з того «темного царства». На тверде переконання І. Франка ця Шевченкова цінність формує справжній героїзм, суть якого полягає в тому, що «мука й терпіння одиниці здобуває або окуплює добро цілого народу, цілої людськості» [12, т. 26, с. 136]. Тому- то він і має бути одним зі способів пробудження учорашніх кріпаків і формування їх як яскравих та сильних особистостей, які згуртовуються навколо спільної для них національної ідеї, витворюють з широких мас націю. Прикладом такого прозріння Франко вважав Ярему Галайду з поеми Т. Шевченка «Гайдамаки», Миколу Джерю з однойменної повісті І. Нечуя-Левицького і т. п.

Вельми цікавим у цьому плані є Франкове й розуміння моральних основ духовного світу і характеру тургенєвського Рудіна. Він, Рудін, зазначив І. Франко у статті «Іван Сергійович Тургенєв», має певні ідеали, проповідує їх «во всеуслишаніє», шукає способів їх здійснення, але в буденнім житті - слабий, непослідовний, а нерідко й безхарактерний, був найкращим цвітом який тільки й міг вирости на тім гнилім, нездоровім ґрунті кріпацтва. Прямо протилежною Рудіну, рудінству є шевченківська людина. Вона ясно бачить перед собою нові ідеали, а головне - шляхи до їх досягнення, шукає і знаходить для себе діло в житті, залишається чистою, чесною і вірною собі. До таких він відніс, насамперед, самого Т. Шевченка.

Глибинний інтерес Т. Шевченка до закономірностей внутрішніх процесів розвитку суспільства І. Франко пов'язував не лише з пізнанням закономірностей тих чи інших подій, явищ, процесів, сутності тих чи інших постатей, а й з історичною пам'яттю народу.

Найперше зазначимо: історія для Т. Шевченка - не лише національно визвольні змагання українського народу та їх провідники, історія - також злодіяння російського царизму в Україні, яких не варто забувати. Це - наслідки тих злодіянь, які й викликали оті національно-визвольні змагання. Тому питання стоїть так: Хто для України Б. Хмельницький, І. Мазепа, М. Залізняк, І. Гонта? хто для України Петро І, Катерина Микола І? Ким для нас є козацтво та гайдамаки і ким для нас є царські чиновники, жандарми, легіони царських «блюдолизів» і «суєсловів»?

Студіюючи творчість Т. Шевченка, співвідносячи її ідеї з проблемами сучасності, І. Франко раз у раз знаходив різке протиставлення добра і зла, минулого й теперішнього, поневолених російською кріпосницькою системою і вільних духом людей, які не підкорилися цій системі, національних героїв українського народу й російських царів- самодержців. Так він вивів на поверхню найважливішу закономірність історичного поступування - боротьбу за свободу і щастя, за вільний розвиток людської особистості та суспільства, вказав на основні пружини, які надають цій боротьбі сили й динаміки, формували і мають формувати громадянську та суспільну позицію усіх учасників тієї боротьби, волю до того поступування. Пам'ять про Павла Полуботка, писав І. Франко, нагадує Т Шевченкові (отже, завжди має нагадувати й нам! - О. В.) про Петра І, який голодом замучив у тюрмі українського гетьмана, про тисячі українських козаків, на кістках яких деспот-самодержець збудував Петербург. «Вторая» ж, тобто Катерина ІІ, викликає в пам'яті поета (має викликати і в нашій також! - О. В. ) моторошні згадки про зруйнування останньої вольниці України - Запорозької Січі та ще моторошніші картини закріпачення українського люду. Та політика не лише в Україні, а й у всьому «отечестві» породила нужденних п'явок, отруєних московською «блекотою», «з котрих кожна, бачиться, й небагато крові людської потребує, аби наповнитися, але яких тисячі живо виссуть усю кров навіть із велетня» [12, т. 26, с. 147], породила кріпацтво, загарбницькі війни проти горців Кавказу, поневолення Середньої Азії. Ось ким були для Т. Шевченка і є для нас російські царі, царські чиновники, жандарми, легіони прислужників-запроданців, здатних лише «плести кнути вузлуваті» та «кайдани кувати» для тих, хто не поповнив їхні ряди, адже не втратив волі до іншого, непід'яремного життя.

Але Т. Шевченко не лише співчував пригнобленим Росією народам, а й «заохочує їх до дальшої боротьби і прирікає їм остаточну побіду» [12, т. 26, с. 150], адже скоро прийде час, коли в серцях невільників і рабів «темного царства» «защемить людське почуття, збудиться бажання волі, тоді й страшна їх сила розвіється, тоді настане кінець темного царства, не стане “ні власті, ні кари”, розпочнеться нове царство, царство братолюбія між людьми» [12, т. 26, с. 152]. Ось ким були і до чого спонукали Т. Шевченка (мають бути і спонукати нас також! - О. В.) Б. Хмельницький, І. Мазепа, М. Залізняк, І. Гонта, українське козацтво, гайдамаки та їх нащадки! Співвідносячи їхні ідеї, їхні життєві принципи та ідеали з ідеями свого часу, з життєвими принципами та ідеалами своїх сучасників, доходячи таких висновків та переконань, І. Франко розбуджував у них почуття людської та національної честі й гідності, свідомості того, що вони не мають ані найменшого права повертати назад колесо історії, нидіти під гнітом нових окупантів, здирців, п'явок, творців нового «темного царства» у який би то спосіб, у яких би то формах воно не заявляло про себе, а мусять підніматися на вищий рівень історичних, соціальних, суспільних, ідейних та духовних змагань українського народу, на значно вищому рівні розвивати і втілювати в життя ідеї своїх національних провідників, українського козацтва та народних месників попередніх епох, а відтак і йти далі по шляху національного поступування.

Характерно, що уже у ХХ сторіччі, звертаючись до проблем українського шевченкознавства, які порушив І. Франко, П. Зайцев досить глибоко та усебічно з'ясував їх природу. Шевченків дух патріотизму, передчуття ним отого пробудження, отієї «остаточної побіди» гноблених і поневолених над російським самодержавством він пояснював кількома причинами. Перша з них - руїни Суботова і Чигирина, запорозькі степи, «запродані жидові й німоті», на яких Т. Шевченко «всім єством відчув ганьбу рабської сучасности, ввесь сором національної неволі, сором національної зради цілих поколінь» [3, с. 103], адже бачив, що Україна заснула, укрилася бур'яном, зацвіла цвіллю, що в калюжі, в болоті прогноїла своє серце, а в холодне дупло напустила гадюк. Він, як писав П. Зайцев, до глибини душі переживав почуття своєї повної самотності, «свідомості того, що іншим до долі цілої нації зовсім байдуже» [3, с. 103]. Але дослідник, йдучи за І. Франком, акцентував, що саме такий стан Шевченкової душі, Шевченкового переживання сучасної йому дійсності гартував його волю й характер, тому вказував й на інші джерела Шевченкової позиції у ставленні до побаченого і пережитого, джерела його дієвого патріотизму, його титанічної праці на полі історичного, соціального та політичного пробудження нації, її руху до свободи і незалежності. Серед них він назвав, насамперед, зародження у Т. Шевченка непереможного бажання «бити у дзвін на сполох, будити “живих і мертвих” земляків, грозити їм карою, що розпадеться над ними, благати і проклинати» [3, с. 104]. Тут, на руїнах Суботова й Чигирина, серед политих козацькою кров'ю і сплюндрованих німецькими та єврейськими колоністами українських степів, у роздумах про «сплюндровану», «обчухрану» москалями Україну остаточно сформувалася Шевченкова протимосковська політична концепція, тут він, «дивлячись на Богданову церкву як на символ руїни нації, прокляв Богданове діло - злуку з Москвою» [3, с. 104], тут з переживань, з терпінь і болів, з отих проклять байдужості та бичувань зрадницької верхівки нації у нього народилася й віра у те, що «із джерела всенаціональної історичної кривди

... зійдуть і виростуть Ножі обоюдні» [3, с. 104],

що прийде час всенародного повстання, яке й розвіє «тьму неволі», на що й була спрямованою уся Шевченкова праця.

Праця, насамперед духовна й інтелектуальна, праця як пошук істини, як пошук шляхів виходу зі становища, що склалося, тобто як розкріпачення людської особистості, зумовила формування характеру, громадянської позиції та світогляду Т. Шевченка. Вона визначила сутність усієї його діяльності, спрямованої на те, щоб розбудити в широких народних масах приспану волю до боротьби, щоб підняти рівень національної, соціальної, історичної та політичної свідомості цих мас, викликати в них повсякденну потребу утвердження нації на підставах української національної ідеї, потребу усвідомленого вибору між «бути самим собою» і «втратити себе», тобто назавжди залишитися рабом, «варшавським сміттям», «гряззю Москви», на користь першого - завжди і у всьому «бути самим собою».

Джерелом такого розуміння праці для Т. Шевченка знову-таки стає історичне минуле України й гірке її сучасне. Оповідання діда про гайдамаччину, українська народна пісня, в якій «як ідеал політичного устрою, воскресала сто літ тому скасована козаччина», з якою «колись українські посполиті зв'язували надії на визволення, на здобуття політичних прав через загальне “покозачення”» [3, с. 13], про повернення якої «не переставали мріяти кріпаки ще й тоді, коли Тарас був малим хлопцем» [3, с. 13], героїчні постаті українського минулого не давали йому спокою. Та ця праця для Т. Шевченка була не лише працею душі, думки, не лише його пориваннями. Він, насамперед, діяв згідно з ними. Діяв принципово, наполегливо й послідовно. Йдеться не лише про овіяну серпанком легенди його розмову зі закріпаченими селянами, у якій він на прикладі розсипаних зерен дохідливо розкрив силу народу у боротьбі проти гноблення та визиску. Йдеться про постійний пошук способів упливу на широкі народні маси з метою ще раз нагадати їм про козацькі часи і боротьбу з російським самодержавством за розірвання рабських пут і повернення втрачених козацьких вольностей. У своєму житті, у своїй творчості Т. Шевченко об'єднав обидва ці вектори української історії в єдине ціле і спрямував їх на становлення нації, на її майбутнє. Він добре розумів, що лише уславлення героїчного минулого, його видатних постатей - лише половина справи, що, як уже зазначалося, з лихом потрібно битися. Лихо ж у нього мало конкретний зміст: це - російське самодержавство, зрада значною частиною українського суспільства національних інтересів і її байдужість до долі України. А щоб його побороти, щоб нові революційні ідеї заволоділи свідомістю найширших верств і прошарків його земляків, Т. Шевченко розширив тематику та проблематику, поглибив ідейно- тематичне спрямування своїх творів, у яких з питомо народних, питомо українських, національних позицій оцінював ті чи інші суспільні явища, особистою громадянською позицією вказував нові шляхи поступування українського народу. Передчуттям неминучої розплати за кривди і злодіяння, за відступництво і зраду сповнені хоча б ось ці рядки «Осії. Глава ХІУ»:

.. .не втечете

І не сховаєтеся; всюди

Вас найде правда-мста; а люде

Підстережуть вас на тотеж,

Уловлять і судить не будуть.

В кайдани туго окують,

В село на зрище приведуть,

І на хресті отім без ката

І без царя вас, біснуватих,

Розпнуть, розірвуть, рознесуть,

І вашей кровію, собаки,

Собак напоять...

[10, т. 2, с. 336].

20 жовтня 1860 року на смерть дружини Миколи І, імператриці Олександри Федорівни, відгукнувся поезією «Хоча лежачого й не б'ють.», у якій з гнівом-присудом пророчо передбачав:

Тебе ж, о суко!

І ми самі, і наші внуки,

І миром люди прокленуть!

Не прокленуть, а тілько плюнуть

На тих оддоєних щенят,

Що ти щенила...

[10, т. 2, с. 362].

Ще ж вірив, що прийде той час, коли

. люде тихо

Без всякого лихого лиха

Царя до ката поведуть

[10, т. 2, с. 362].

Така праця Т. Шевченка не була марною. Скажімо, один із перших біографів Т. Шевченка Василь Маслов писав, що влітку 1859 року йому пощастило познайомитися з «великим “володарем наших дум” Т. Шевченком, який своєю незвичайною долею, своєю поезією справив на нього “великий вплив у моральному смислі”» [9, с. 29]. Вельми цікавими у цьому плані є й свідчення відомого українського етнографа, мистецтвознавця, археолога й музеєзнавця М. Біляшівського. Переповідаючи розповіді селян с. Пекарів про Т. Шевченка, він зазначив, що простий народ Т. Шевченко цікавив, насамперед, як людина, що чутлива народна маса дуже тонко відчула безмежну любов поета до простого люду, глибинне розуміння ним його потреб, боротьбу за його інтереси і тому його ім'я і його образ оповила серпанком народної легенди, наділивши лицарськими чеснотами, надприродною силою казкового героя [докладніше про це див.: 8, с. 313-317]. Оце й був той ґрунт, на якому і в подальшому формувався шевченківський тип української людини, відбувалося національне самопізнання і самоусвідомлення українців, отже і становлення нашого національного світогляду та нашої національної свідомості загалом.