Шевченкознавство Івана Франка в контексті національного самопізнання та самоусвідомлення українців

Розвиваючи ідеї Т. Шевченка, І. Франко також утверджував у свідомості своїх сучасників розуміння праці як боротьби, як духовного, морального, соціального та ідейного формування особистості та пошуку природних основ поступування української нації. У цьому формуванні, в цьому поступуванні він виокремлював три найважливіші моменти. Перший із них - широкий розголос та підтримка ідей Т. Шевченка новими поколіннями українців. «Москвофільство» в Галичині закономірно стало сходити з політичної арени як таке, що не відповідало вимогам часу та інтересам українського народу. Натомість, у свідомості галичан Т. Шевченко вийшов на перший план, адже його творчість «розбудила серед молодого покоління народолюбство зовсім іншого роду» [12, т. 35, с. 38]. Народолюбство дієве, революційне, абсолютно відмінне від того, яке уявлялося тодішній консервативній частині суспільства, яка разом зі своїми ідеями також уже відходила в минуле. Сутність другого - полягала у єдності різних прошарків та верств, різного роду рухів українського суспільства, у згуртуванні їх на підставах ідей Великого Кобзаря, у спонуканні цих верств і прошарків, цих рухів до дії, до участі у суспільно-політичному житті, до зміни соціальних обставин повсякденного життя на користь гноблених і зневажених, на користь справедливості й уваги та поваги до людської особистості. «Найвищі ідеї, найрадикальніші думки його доби зливаються в Шевченковій поезії нероздільно з народним змістом. Він є немов великий факел з українського воску, що світиться найяснішим і найчистішим вогнем європейського поступу» [12, т. 34, с. 388], - писав І. Франко з цього приводу у статті «Тарас Шевченко і його “Заповіт”». І, нарешті, третій - невпинне зростання національної свідомості як відповідь різного роду окупантам і як вияв прагнень мати свою державу - вільну і самостійну Україну. Скажімо, у статті «Нові причинки до історії польської суспільності на Україні в ХІХ в.» прояви перших проблисків нової української національної свідомості не на Поділлі, не в Київщині, а за Дніпром, у Полтаві та Харкові І. Франко пояснював тим, що революційні ідеї Т. Шевченка саме тут знайшли найщиріше, найглибше сприйняття, адже його гаряча опозиція до польщизни тут була до глибини перечута усім серцем. Тому так наполегливо і послідовно працював над підготовкою, виданням, прочитанням та пропагандою творів Т. Шевченка. Тому так наполегливо і послідовно спонукав до цієї праці Михайла Драгоманова, Михайла Павлика, Івана Белея, Клементину Попович, інших видавців, перекладачів, учителів та знайомих. А коли товариство «Руська бесіда» у Станіславові запросило його виголосити відчит на вечорницях, присвячених черговій річниці Кобзаря, незважаючи на свою зайнятість, без будь-яких вагань дав згоду і попередньо надіслав організаторам його текст. То, в його розумінні, також була праця, хоча, так сказати, й чорнова, буденна, але саме та, якої так потребувала загальноукраїнська справа. І він ніколи не цурався її, адже добре розумів, що вона є примноженням і утвердженням Шевченкових почувань і цінностей, спрямованих на поступування широких народних мас до створення незалежної української держави.

Винятково важливими з погляду національного самопізнання та самоусвідомлення українців є й інші положення шевченкознавчих праць І. Франка. Насамперед звернемося до двох із них, які, на жаль, ще й досі не знайшли усебічного та повного висвітлення у шевченкознавчих та франкознавчих дослідженнях. Маємо на увазі проблеми переживання та усвідомлення Т. Шевченком своєї сучасності, а також переживання та усвідомлення духовного світу, життєвих принципів, переконань, ідей, ідеалів Т. Шевченка його сучасниками та нащадками, їх значення для формування національно свідомої, гармонійно розвинутої і соціально дієвої української особистості.

Якраз тут буде доречним звернутися до статей «Шевченко - ляхам», «Шевченко і Єремія» та «Передмови [до видання: “Вибір декламацій для руських селян і міщан”. Вид-во т-ва “Просвіта”. Львів, 1902]». Предметом уваги І. Франка у них є характер переживань Т. Шевченком суперечностей своєї епохи, їх порівняння з переживаннями біблійного пророка Єремії, а також місце і значення його переживань у національному самовизначенні та самоутвердженні українців. Прикметною, отже і вельми повчальною для нас, ознакою цих граней духовного світу Кобзаря І. Франко називав природність, чистоту, щирість і, найголовніше, - життєвість, життєтворчу основу. Пізнання, переживання та усвідомлення їх у процесі становлення національної особистості та формування національної самосвідомості, у боротьбі різних партійних програм та рухів, приводять І. Франка до твердого переконання в тому, що «Кобзар» Т Шевченка для нас не Коран чи то Євангеліє, що він для нас - не підручник історії, політики чи філософії. Його вартість для українців виявляється «у тім гарячім, чистім, щиро людськім почутті, яке ніколи не помиляється і, лежачи в основі всіх поступових і ліберальних програм, лишається безсмертним, хоч і як би змінилися побудовані на нім логічні програмові конструкції» [12, т. 35, с. 173]. Саме такого почуття і такого переживання бракує Єремії, адже він - «відгук важкого конанн я юдейської держави» [12, т. 35, с. 187]. І хоч це, на думку І. Франка, одна з найтрагічніших постатей людської історії, хоч він гаряче любить свій народ і так само гаряче ненавидить його завойовників, усе ж таки свою проповідь, усю свою діяльність Єремія «концентрує в тім, щоб голосити свому народові конечність - підлягати, коритися його найбільшому ворогові - Вавілонові» [12, т. 35, с. 187]. Це ж дає І. Франкові усі підстави характеризувати єврейського пророка як голосителя непопулярних думок, віщуна руїни й кари, вважати його висловом безвихідного становища єврейського народу, засудженого на загибель, адже він відчуває цю загибель, але не може говорити інакше. Його б'ють, лають, ненавидять, його зневажає сам король. Так «сей гарячий патріот до кінця життя грає сю незавидну роль ворона, що накрякує рідному народові нещастя й руїну» [12, т 35, с. 187]. Як же доля Єремії може стосуватися Т Шевченка?

Продовжуючи досліджувати поставлену проблему, І. Франко проводив чітку межу між цими двома постатями: Єремія - живе втілення зневіри в собі та єврейському народові, наслідком чого є занепадництво, рабська покора, приреченість на загибель, а відтак і відсутність будь-якого спротиву своїй долі; Т Шевченко - пряма протилежність Єремії, він - «віщун і діяч народного відродження і братолюбія» [12, т 35, с. 187]. Звідси виняткова сила його впливу на маси, виняткова сила його єдності з ними, що й зумовлює переживання Т Шевченка цими масами як власної долі, як самих себе. «Ми, - писав І. Франко у передмові до вибраних творів для декламацій українськими селянами та міщанами, - читаючи поезії Т Шевченка або інших великих майстрів слова, на хвилю немов перестаємо бути самими собою; поетичне слово пориває нас за собою, ми жиємо життям самого Шевченка, дивимося на світ його очима, плачемо його сльозами (виокремлення шрифтом моє. - О. В.), і се є для нас найвища школа, бо ми вчимося бути частиною великого чоловіка, присвоюємо собі частину його душі (виокремлення шрифтом моє. - О. В.). І тут, у своїй конечній цілі, поезія сходиться з молитвою, підносить нашу душу над буденну дійсність, робить нас іншим чоловіком, ліпшим, ніж звичайно, приучує нас бути ліпшими і в інших, буденних випадках, побільшує в нашім серці запас доброго чуття, щирості, любові і замилування до правди, - значить, учить нас найбільшої штуки - бути щасливими на землі» [12, т 33, с. 424]. В основі такого переживання лежить, як бачимо, пізнання своїх можливостей, пізнання самого себе, яке відбувається завдяки зіставленню, співвідносності своїх життєвих принципів та ідеалів, свого духовного світу з життєвими принципами та ідеалами, з духовним світом Т Шевченка, на підставі аналізу з урахуванням явищ навколишньої дійсності та вибору своєї позиції, свого ставлення до них, своєї їх оцінки. Окрім того, Т Шевченко в такому разі постає як образ яскравої національної особистості, як образ національного провідника, який спонукає нас до самопізнання, а відтак і до дії, до самоудосконалення згідно зі зробленими висновками.

Це ж зіставлення, ця співвідносність, це самопізнання та самовдосконалення, отже й переживання, - своєрідний аналіз обставин, дійсності і самого себе в них, своєрідний вибір своїх життєвих принципів та ідеалів, своєрідне розуміння мети, смислу і цінності свого життя, формування громадянської і національної загалом позиції кожного члена українського суспільства, який, переживаючи Т. Шевченка, стає його частиною, тобто «частиною великого чоловіка». Таким способом І. Франко порушив винятково важливу проблему, над розв'язанням якої працював сам, над розв'язанням якої маємо працювати сьогодні й ми: переживши душею і серцем Т. Шевченка, його цінності, ми візьмемо собі їх на озброєння, забезпечимо їх спадкоємність, отже і покладемо в основу розбудови Незалежної України, її майбутнього!

Прикладом такого переживання Т. Шевченка для нас є сам І. Франко. Глибинне й усебічне пізнання Шевченкових цінностей приводить його до твердого переконання, що вони, ці цінності, - одне з найпотужніших джерел національного поступу. Відхід від них, як і від національних цінностей загалом, - то прірва для такого поступу. Порівнюючи творчість Т. Шевченка і «Хуторну поезію» Пантелеймона Куліша, І. Франко зробив декілька обґрунтованих і вельми важливих висновків. Скажімо, він доводив, що поняття «Бог», «божий» для Т. Шевченка - поетична фраза, художній образ і не має в нього ніякого догматичного, релігійного значення; у П. Куліша він - «всеблагий бог», вершитель доль людських, він - понад людиною і дійсністю. З такого розуміння Бога та божого випливають і різні громадянські, ідейні, політичні і тощо позиції. Т. Шевченко, наголошував І. Франко, закликав «вчитись так, як треба», щоб була своя мудрість; він проголошував: «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля». Смисл життя, усієї поступової праці, спрямованої на вихід України з того становища, в якому вона опинилася, будучи у складі царської Росії, він вбачав у розв'язанні проблем повсякденної дійсності і покладався у цій справі не на небесні сили, а на сили власні, на сили українського народу. Відтак, народ, діяльність провідників українських національно-визвольних змагань Т. Шевченко мав за основну опору національного поступу. Для П. Куліша понад усе був Бог, божа сила, а козаки - розбійники, гіркі п'яниці. «Во ім'я бога всеблагого, - писав І. Франко, - д. Куліш кидає болотом і на другі моменти нашої минувшості» [12, т. 26, с. 167]. Він винив український народ, те «перелюбне і людожерне плем'я» за міжусобні чвари князів, відступництво та ненажерливість неписьменних владик, нібито вони так діяли з волі народу. Тим самим болотом він кидав на народних співців-кобзарів, для якого вони також лише корчемні п'яниці, які прославляли по бенкетах пожари, хижацтво. На противагу їм, справжнім героям, захисникам інтересів українського народу, П. Куліш виставив Петра І і Катерину ІІ, цих найзатятіших ворогів України. До живого дотикав І. Франкові й розбрат між П. Кулішем та Миколою Костомаровим, що стало причиною закриття «Основи», якраз у той момент, коли «супроти українського літературного і громадського руху збирались грозові хмари» [12, т. 41, с. 133], рабське мовчання у пору деспотизму, боязнь не те, що писати подібно Шевченкові, а й передрукувати чи прочитати його твори (як усе це, на жаль, нагадує багато кого і в сучасній Україні! - О. В.), «ту красу і гордощі нашої літератури» [12, т 28, с. 125]. На цьому тлі Т. Шевченко для І. Франка постає як речник національних ідей [12, т. 45, с. 452], святий і національний пророк [12, т. 46, кн. 1, с. 446], признаний провідник українського народу [12, т. 28, с. 113], який об'єднав у своїй творчості героїчну минувшину, сучасне й майбутнє України, вказавши своїм землякам шляхи до свободи і волі. Переживши Т. Шевченка саме таким, І. Франко виніс на перший план гостропекучу для своїх сучасників і для нас проблему національного обов'язку перед своїм народом і Україною. Його суть полягала в організованій, повсякденній, саможертовній праці, спрямованій, з одного боку, на піднесення рівня національної свідомості закріпаченого люду, а з іншого - на активізацію руху опору народних мас самодержавній царській системі, на здобуття незалежності України, що вимагало підпорядковувати усього себе, усе своє життя виконанню цих завдань. «Високе почуття національного обов'язку у Шевченка не знало ніякого компромісу» [12, т. 43, с. 389], - підсумував І. Франко у статті «На роковини Т. Г. Шевченка». Таке розуміння та усвідомлення національного обов'язку було характерне й для самого І. Франка. Т. Шевченко, як бачимо, - одне з джерел цього розуміння й усвідомлення. Оскільки у підсовєтському літературознавстві дослідження подібного роду проблем неофіційно забороняли, зупинимося на них дещо докладніше.

Усвідомлення для І. Франка, як і для Т. Шевченка, означало не що інше як відчуту і знайдену потребу та необхідність змінити дійсність, підкоривши її собі, і створити таким способом нові обставини, нову дійсність, які відповідали б своєму їх розумінню, у яких людина, долаючи дисгармонію ідейних, духовних, соціальних, історичних, політичних та інших цінностей, приходить до їх гармонії. Це ж своєю чергою й викликає почуття національного обов'язку, потребу його глибинного та усебічного усвідомлення. Зміст такого почуття, такого усвідомлення у Т. Шевченка визначався, як писав І. Франко, увагою до простого люду та його інтересів, адже «сю увагу огниста муза Шевченка перемінила в завзяту проповідь гуманізму, свободи та любові до тих мас, у гіркі докори на їх гноблення та кривдження з боку “братів”» [12, т. 45, с. 424], що й спонукало обох поетів до дієвої громадської роботи з формування національної свідомості українців, їх національного самопізнання та самоусвідомлення за найжорстокіших обставин російської та австро-угорської імперій, про що уже йшлося вище.

Тут лише додамо, що Т. Шевченкові у процесах цього формування І. Франко відводив першорядну роль і першорядне значення. Аналізуючи його світоглядну та громадянську позицію, він акцентував, що високий рівень національної свідомості Т. Шевченка, його ідейна та духовна зрілість як української національно свідомої особистості знаходять свій вияв, насамперед, у його політичних орієнтаціях та політичному самовизначенні, у чіткому розмежуванні соціальних, політичних та ідейних основ російського самодержавства та країн Західної Європи, в чіткому баченні у цьому контексті майбутнього України, її призначення в історичному поступуванні європейських народів. Для Т. Шевченка, як і для його сучасників Ізмаїла Срезневського, Василя Григоровича, М. Костомарова, були неприйнятними ідеї російських панславістів, оскільки, останні ставили собі завдання обновити «гнилий Захід», тобто зросійщити його у дусі панрусизму [12, т. 26, с. 117]. Зробивши такий вибір, разом зі своїми однодумцями Т Шевченко рішуче став супроти Росії й свідомо орієнтувався на Європу, оновлену наукою, освітою, тобто передовими ідеями свого часу, чим указав шлях і наступним поколінням. Коли згадати боротьбу в Галичині між «москвофілами», «народовцями» та радикалами й українофілами часів І. Франка [див. про це докладніше: 2, с. 131-175], то наголос на такому політичному самовизначенні Т. Шевченка був вельми злободенним і своєчасним, адже надавав цій боротьбі цілком визначеної цілеспрямованості.

З життям і творчістю Т Шевченка І. Франко пов'язував й дієве духовне, ідейне та світоглядне загалом становлення української нації, яке характеризувалося поступовим переходом від космополітизму, пустопорожності, проросійських орієнтацій до конкретної роботи в науці, освіті, культурі та пропаганді національної ідеї серед населення. Наслідком цієї роботи було відкриття недільних шкіл, в яких «хлопомани» навчали простих людей читанню, письму, викладали основи рідної історії. Т. Шевченко написав для цих шкіл «Букварь», П. Куліш - «Граматку», О. Кониський - «Щотницю». Проводилися й інші дієві культурно-освітні заходи. Уся ця робота викликала неабияку зацікавленість селян і міщан минулим свого народу, розбудила широкі маси українського народу до боротьби за свої соціальні та національні права так, що їм стала уявлятися нова гайдамаччина. Налякана цим рухом панівна верхівка поспішила звернутися з доносами на «хлопоманів» і вимагала заборони не лише безневинної «Граматки» П. Куліша, а й «знесення могили Шевченка, в якій нібито приховано ножі для назріваючої різанини» [12, т. 41, с. 134], що ще більше загострило це протистояння, цю боротьбу.

Так І. Франко показав, як ідеї Т. Шевченка оволодівали масами, формували їхню активну життєву позицію, зумовили невпинне зростання їхнього національного самопізнання та національної самосвідомості, стали джерелом формування провідної національної ідейної та духовної верстви. Він неодноразово говорив, що боротьба навколо Т. Шевченка є одним зі способів національного самопізнання та самоусвідомлення учасників цієї боротьби. Усією своєю складністю та розбіжністю позицій вона активізувала суспільно-політичні рухи, діяльність громадських організацій у напрямі до пошуку істини, до участі усе шиших і ширших верств та прошарків українського суспільства, їх самовизначення у цій боротьбі. Наприклад, у другій частині статті «Тарас Шевченко» І. Франко гостро критикував ставлення «народовців» до Кобзаря. Останні не вважали за потрібне відзначати чергові роковини смерті поета з кількох важливих, на їхню думку, причин. Він є православний, отже «не підходить під всеукраїнське уніатство угодовців» [12, т. 28, с. 127]. Другою причиною вони вважали факт того, що він не галичанин і живе в підросійській Україні, отже «не підходить під марку лояльності супроти австрійської династії» [12, т. 28, с. 127]. Провиною Т Шевченка вважали і те, що він «по думках своїх далеко скорше радикал і націоналіст, чим галицький “народовець”» [12, т. 28, с. 127]. Оскільки ж митрополит у Галичині став охоронцем уніатської та «народовецької» правовірності, то й він приєднався до тих заборон. Суперечки, незгоди та непорозуміння між, як говорив І. Франко, головними стовпами «угодовців», зумовили й позицію одного з лідерів партії «народовців» А. Вахнянина. Він сам відмовився диригувати в концерті і виголошувати промову на вечорі, присвяченому Т. Шевченкові, адже вважав таку участь компрометацією самого себе. Чвари між «народовцями», викликані безглуздою оцінкою Т Шевченка і таким само безглуздим ставленням до нього, зазнали рішучого осуду і принципового заперечення, адже становлення національної свідомості тодішньої галицької інтелігенції, селян і міщан переросло їх і вийшло на значно вищий рівень, дало сильні поштовхи в обороні пам'яті Кобзаря, до потреби нового, глибшого осмислення його життя і творчості широкими масами. «Пам'ять ту обходять у нас по селах і містечках, де ще “не допівають кури” угодовської безхарактерності. Почтили ту пам'ять і редакції часописів літературних, що виходять у Галичині, почтили як могли і як уміли» [12, т. 28, с. 128], - писав І. Франко з цього приводу.

Досліджуючи впливи Т Шевченка на формування в українців почуття усвідомленого національного обов'язку, І. Франко пояснював природу і силу цього впливу відповідністю духу Т. Шевченка духові українського народу і навпаки. Цю взаємовідповідність обумовили революційні настрої та утвердження національної свідомості в українському суспільстві. Особливу роль тут відігравали громади молоді. їх, наголошував І. Франко у статті «Д-р Остап Терлецький. Спомини і матеріали», об'єднувала спільна робота з піднесення патріотичного духу серед населення і згуртування на цих підставах різних його верств і прошарків. У поезії Т Шевченка, у його життєвих принципах та ідеалах, у його розумінні мети, смислу та цінності життя, громадянській та національній позиції молодь знаходила вдячний ґрунт для такої роботи. Шевченківські вечори, декламування та обговорення творів поета, пропаганда його життя і творчості серед різних кіл тогочасного українського суспільства дієво сприяли пізнанню усіма учасниками таких і інших заходів минулого та сучасного України, в якому разом з Т. Шевченком вони дошукувалися відповідей на питання про природу та характер основних соціальних явищ та взаємин між людьми, пробуджували в їхніх душах бажання діяти ще активніше, ще активніше протистояти національному гнобленню і визиску, адже поет з небаченою на той час сміливістю вказував «на справжню суть того, чим захоплювались тодішні “патріоти”» [12, т. 41, с. 121] як в Україні, так і в Росії. Саме так і вони підносилися до критичного пізнання, переживання та осмислення минулого і доходили висновку, до усвідомлення того, що «ідеал суспільних і моральних відносин не за нами, а перед нами» [12, т. 41, с. 85], що його потрібно наближати тяжкою, послідовною працею на полі національного поступу, зусиллями усієї української громади, адже саме до цього й зобов'язує минуле, теперішнє і майбутнє України. На основі цього відбувалося й самопізнання, самоусвідомлення та самовизначення як окремо взятої особистості, так і української нації загалом, а образ Т. Шевченка у свідомості мас утверджувався як взірець досконалості української людини, справді-таки речника національних ідей і національного пророка.

Навіть за побіжного огляду шевченкознавчих праць І. Франка неважко дійти переконання в тому, що їх автор чітко визначив складові, розкрив зміст та особливості самопізнання і самоусвідомлення у процесі формування та становлення національної свідомості, національного світогляду українців середини ХІХ - початку ХХ століть. Серед них він називав, насамперед, такі шевченківські цінності, як національні ідеали свободи, волі, незалежності, героїв національно-визвольних змагань, національно свідомої української громади і т. д., праця, загострене почуття національного обов'язку, шевченківський тип духовної досконалості української людини з її критичним ставленням до дійсності, безкомпромісністю, коли йдеться про долю нації, неослабним інтересом до внутрішніх закономірностей розвитку суспільства, сутності тих чи інших явищ, з її потребою в активній громадській та суспільно-політичній діяльності, постійного пізнання, переживання й осмислення явищ навколишньої дійсності та національної історії, самопізнання і самовдосконалення тощо, пошуками на цих підставах виходу України на самостійний, незалежний шлях розвитку. Так І. Франко скеровував ці процеси у природне, національне русло, вказував природні, національні шляхи історичного становлення і розвитку української нації, її самоутвердження у світовій спільноті на цих підставах. Зрештою, маємо усі підстави зробити й такий висновок: шевченкознавство І. Франка стало одним із джерел формування та становлення самого І. Франка як взірця національної ідейної, духовної, громадянської та суспільно- політичної досконалості української людини, як яскравої і національно самобутньої особистості, адже він глибоко й усебічно пережив і усвідомив шевченківські цінності як цінності загальнонаціональні, загальнозначущі. На їх підставах він активізував духовне, соціальне та суспільно-політичне життя різних верств та прошарків українського суспільства, їх духовну, соціальну та суспільно-політичну діяльність, спрямовував її на здобуття Україною свободи і незалежності. У такий спосіб І. Франко сформував справді національні основоположні підстави вітчизняного не лише шевченкознавства, вивчення творчості Т. Шевченка в середній та вищій школі, а й ідейного, духовного, соціального, суспільно-політичного та історичного поступування української нації, на що й має бути спрямованою уся увага, уся робота сучасних поколінь українців, щоб повернути й утвердити нашого національного пророка в їхньому повсякденному житті, в їхній повсякденній національній свідомості.

франко шевченко національний самопізнання

Список використаної літератури

1. Гринів О. Українська націологія: ХІХ - початок ХХ століття. Історичні нариси / Олег Гринів. - Львів, 2005.

2. Єкельчик С. Українофіли: світ ідей українських патріотів другої половини ХІХ століття / Сергій Єкельчик. - К., 2010.

3. Зайцев П. Життя Тараса Шевченка / Павло Зайцев. - Нью-Йорк ; Париж ; Мюнхен, 1955.

4. Кирило-Мефодіївське товариство : у 3 т. - К., 1990.

5. Мельник Л. Утвердження ідеї українського національного самовизначення (кінець ХУІІІ - початок ХХ ст.). / Леонід Мельник. - Видання друге, доповнене - К., 2012.

6. Писання Трохима Зіньківського / за ред. В.Чайченко. - Львів, 1896. - Кн. 2.

7. Сабадуха В. Українська національна ідея та концепція особистісного буття / Володимир Сабадуха. - Івано-Франківськ, 2012.

8. Спогади про Тараса Шевченка. - К., 1982.

9. Тарас Шевченко в епістолярії відділу рукописів. - К., 1966.

10. Шевченко Т Твори : у 5 т. / Тарас Шевченко. - К., 1970.

11. Шлемкевич М. Загублена українська людина / Микола Шлемкевич. - Нью-Йорк, 1954.

12. Франко І. Зібрання творів : у 50 т. / Іван Франко. - К., 1976-1986.

Размещено на Allbest.ru