Размещено на http://www.allbest.ru/

МЕТОДИ РОБОТИ УКЛАДАЧІВ ЛЕҐЕНДАРНОЇ ЧАСТИНИ ЛІТОПИСІВ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО: НА ПРИКЛАДІ ЗАПОЗИЧЕНЬ ІЗ ТЕКСТУ ІПАТІЇВСЬКОГО ЛІТОПИСУ

Досліджується вплив тексту Галицько-Волинського літопису на створення та розвиток леґендарної частини 2-го зводу літописів Великого князівства Литовського. Розглядаються прямі запозичення (імена литовських князів, сюжети), напрями редагування, а також механізми розвитку тексту леґендарної частини шляхом доповнень з інших джерел. Детальний розбір запозичень дозволив простежити певні методи роботи укладача з текстами та відповісти на питання про характер тексту Галицько-Водинського літопису, використаного при створенні леґендарної частини 2-го зводу літописів середньовічної Литовської держави.

Ключові слова: Велике князівство Литовське, літописання, легендарна частина літописів ВКЛ, Галицько-Волинський літопис, текстологія.

Система запозичень із тексту Іпатіївського літопису

Прямі запозичення із ГВЛ у леґендарній частині 2-го зводу літописів ВКЛ - трьох типів. По-перше, як уже було помічено (Я. Якубовський Jakubowski J. Studya nad stosunkami narodowosciowemi na Litwie przed Uni Lubelsk. - Warszawa, 1912. - S.50-51., М. Ючас Jucas M. Lietuvos metrasciai ir kronikos. - Vilnius, 2002. - Р.57-58; Idem. Lietuvos metrasciai. - Vilnius, 1968. - Р.59., Є. Охманський Ochmanski J. Nad Kronik Bychowca. - S.155-163.), ГВЛ виступив джерелом князівських імен для укладачів ЛЧ. По-друге, у ЛЧ увійшли відредаговані сюжетні оповідання з ГВЛ, пов'язані з литовськими князями. Укладачі ЛЧ замінювали імена персонажів, залишаючи сюжет майже незмінним, подібно до того, як працювало багато середньовічних книжників. Класичним прикладом подібного використання став сюжет про заснування Лавришівського монастиря, "списаний" із войшелкової історії Goldfrank D. The Lithuanian Prince-Monk Vojselk: A Study of Competing Legends. - P.44-76.. По-третє, автор запозичив деякі вирази із ГВЛ, зробивши їх формулами для свого тексту Сушицкий Т. Західньоруські літописи як пам'ятки літератури. - Ч.ІІ / Упорядкував та до друку виготовив О.А. Назаревський [Праці з історії письменства давньої України. - Т.1 / За ред. В. Перетца]. - К., 1929. - С.362-404. Див. також: Кириченко К. Галицько-Волинський літопис і створення леґендарної частини 2-го зводу літописів Великого князівства Литовського. - С.115-124.. Останній тип запозичень детально розглянуто в нашій попередній статті Див. прим.1..

Імена. Система іменування литовських князів для укладачів леґендарної частини варіювалася. Імена грають велику роль у встановленні напрямів редагування ЛЧ Филюшкин А.И. К вопросу о редакциях белорусско-литовских летописей (в связи с развитием легенды о Палемоне) // Старонкі гісторьіі Магшёва (зборнік навуковых прац удзельнікау навуковай канферэнцьп "Гісторьія Магшёва: мінулае і сучаснасць"). - Магшёу, 1998. - С.41-50., тож варто проаналізувати систему запозичень із джерела, яке ми знаємо, щоб зрозуміти також і систему редагування загалом. Отже, по-перше, князі називалися відтопонімічно Jucas M. Lietuvos metrasciai. - Vilnius, 1968. - P.59. (тобто від назви міст виводилися імена князів-засновників, наприклад "Керново" "Кернус", "Юрборк" "Борк + ріка Юра", "Паятішки" "Поята" й т.п.). Є. Охманський уважав, що князівські імена-епоніми - це примітна риса першої редакції леґендарної частини, а імена, що взяті із ГВЛ, - другої Ochmanski J. Nad Kronik Bychowca. - S.157.. Підтвердити цю гіпотезу проблематично, оскільки важко визначити рамки першої редакції. Однак, як можна судити з порівняння появи імен у редакціях (про це нижче), напрям редагування справді йшов за принципом збільшення кількості імен, запозичених із ГВЛ. По-друге, як джерело імен використовувалися наративні джерела, про що йтиметься далі. По-третє, укладачами використано імена литовських князів та бояр, котрі реально існували у XIV та XV ст. (наприклад "Любарт", "Скирґайло", "Наримонт" відсилають нас до Ґедиміновичів Tqgowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczow. - Poznan; Wroclaw, 1999. - S.235-240, 98- 104, 21-27., а "Ямонт", який у декотрих літописах "трансформується" у "Шварн", - до часів Вітовта Ямонт був намісником Вітовта у Смоленську, причому це ім'я зустрічається в попередньому зводі літописів ВКЛ (див.: ПСРЛ. - Т.35. - Москва, 1980. - С.30, 51, 65, 72, 138).). За кількісними показниками виходить, що найпопулярнішими джерелами імен виступали писані наративи Тут спеціально обумовлюється наративність писаних джерел, оскільки наступним за популярністю використання (йдеться про імена) були, скоріше за все, актові матеріали., давши приблизно 45 імен із загальної їх кількості (103), тобто 43,7% Обраховувалися всі імена, незважаючи на повтори (наприклад "Лев" та "Скирмонт" зустрічаються тричі, "Ольґимонт" - двічі в першій і тричі у другій редакціях), а також іменування одного героя по-різному (Римонт-Лавраш-Василь або Ґінвіл-Борис).. Із них 15 - у першій та 20 - у другій редакціях запозичено з Галицько-Волинського літопису. До цих імен можна додати імена полоцьких князів, що їх із великою вірогідністю взято з Київського літопису Як уже було зазначено, "полоцькі звістки" заслуговують на спеціальну увагу. Тут лише зазначимо, що ніщо не вказує на існування якоїсь невідомої полоцької літописної традиції, яку було б використано при створенні леґендарної частини, як стверджує М. Філіпович (див.: Філіпович М.А. Полоцька земля у наративних та актових джерелах (друга половина XIII - перша половина XVI ст.): Дис. ... канд. іст. наук. - К., 2011. - С.119.. Запозичені з ГВЛ імена своєю чергою можна розділити на імена литовських князів; з певною вірогідністю можна говорити про використання імен руських (галицько-волинських) князів та "царей заволских" Цікавість до цих "царей" на початку XVI ст. ілюструє невеличкий текст: "Гсдрь и зємли их которьіє сєддт юколо морд 0илимскаго, написанїє дла вєдомости людєм рицєрским / Y вєли- ком кнАствє литовскомъ" (див.: Исторический сборник // Государственный исторический музей. - Отдел рукописей. - Синодальное собрание. - №790. - Л.133 об. - 134). Автор щиро вдячна О.Галенкові за люб'язну допомогу з датуванням..

Галицько-Волинський літопис містить 43 імені литовців (див. табл.1) та 14 - ятвяґів. Жодне ятвязьке ім'я, відоме авторові ГВЛ, у леґендарній частині не з'являється. Утім, ім'я "Юнъдил" ПСРЛ. - Т.2. - Стб.831. присутнє в ономастиконі Литви першої половини XVI ст. (вже як родове Boniecki A. Poczet rodow w Wielkiem Ksistwie Litewskim w XV i XVI w. - Warszawa, 1887. - S.112.). За пописом війська Великого князівства Литовського 1528 р. Войтех Юндилович мав виставляти 15 коней, Матей та Миколай Юндиловичи - 8, Павел Юндилович - 13, пані Павлова Юндиловича - 10 Перапіс войска Вялікага княства Літоускага 1528 г. // Метрыка Вялікага княства Літоускага. - Кн.523: Кніга публічньїх спрау. - Мінск, 2003. - Л.42 аб., 95 аб., 13, 77 аб.. Войтех Юндил згадується також і у самих літописах ВКЛ під 1542 р. у реєстрі тих, кому було надано уряди: "Тивунство виленское дано пану Воитеху Юндилу" ПСРЛ. - Т.35. - С.170 (Р), 237 (Є).. Однак ця згадка зустрічається вже в останній ("історичній") частині, до того в пізніх списках (Євреїнівському та Рачинського), що належать до редакції 1548 р., за класифікацією М. Ючаса Jucas M. Lietuvos metrasciai ir kronikos. - Vilnius, 2002; Idem. Lietuvos metrasCiai. - Vilnius, 1968; Idem. Lietuvos metrastis // Rusq knygos spausdinimo pradzia ir Lietuva [Bibliotekininkyste ir bibliografija. - T.III]. - Vilnius, 1966. - P.97-118..

Іґнорування ятвязьких імен при моделюванні ранньої історії Великого князівства Литовського укладачами леґендарної частини можна пояснити кількома причинами. Із тексту ЛЧ зрозуміло, що на момент його складання автор усвідомлював належність земель ятвяґів Литві Частина ятвязьких територій увійшла до складу Великого князівства Литовського наприкінці XIII ст. До цього призвів тиск на ятвяґів із боку сусідів (Галицько-Волинська держава, Тевтонський орден, Мазовецьке князівство), які 1255 р. домовилися про переділ земель цього народу (див.: Пашуто В.Т. Образование Литовского государства. - Москва, 1959; Kaminski A. Jacwiez: Terytorium, ludnosc, stosunki gospodarcze i spoleczne. - Lodz, 1953; Dubonis A. Traidenis: Monarcho valdzios atkurimas Lietuvoje (1268-1282). - Vilnius, 2009. - P.127-130). Про Тройдена, якого в ЛЧ названо "князем ятвязьким і дайнавським", див.: Кириченко К. Галицько- Волинський літопис і створення леґендарної частини 2-го зводу літописів Великого князівства Литовського. - С.119-121.:

"И дов?дался князь великии Нарымонт, што ж князи ятвезъские померли, а люди их мешкають без господара. И князь Нарымонт поидеть на них, и они не противечыся поддалися и поклонилися ему, а так он, оставшы им господарем и вземшы их, дал брату своему Троииденю за вд?л. И князь великии Троиидень наидеть гору красную над рекою Бебрею, и сподобалося ему там вельми, и зарубил город, и назоветь его Раигород, и прозоветься князем ятвезским и доиновъским" ПСРЛ. - Т.35. - С.132 (К), 150 (Р), 178 (О), 198 (Рум.), 219 (Є)..

Із цього тексту видно, що авторові була відома і друга назва землі ятвяґів - Дайнава (прийом поєднання сучасних йому знань з інших джерел та інформації ГВЛ). Але можна побачити також, що "завоювання ятвяґів" у викладі ЛЧ мало відрізняється від історій "завоювання" Друцка "И слышал (князь київський Дмитрей - К.К.), иж мужыки мешъкають без господара а зовутся дручане. И он, собравшыся з людми своими, и пошол ко Друцку, и землю Друцкую посіл, и город Друческ зарубил, и назвалъся великим князем друцким" (див.: Там же. - С.129 (К), 146 (Р), 173 (О), 194 (Рум.), 215 (Є)). чи Новогрудка "И в тот час доведался великии князь Монтвил жомоитскии, иж Руская земля спустошона и князи руские розогнаны, и он, давшы воиско сыну своему Еръдивилу, и послал з ним панов своих радъных, напервеи с Колюмнов Трумъпя, а другого з Уръсинов именем Эикъшыса, а третего з Рож именем Кгровжыса. И зашли за реку Велю, и потом перешли реку Немон и нашли в чотырох милях от реки Немна гору красну, и сподобалося им, и вчынили на неи город и назвали его Новгородок. И вчынил собі князь великии в нем столец, и назвался великим князем новгородским" (див.: Там же)..

Мета звістки про осадження Тройдена на ятвязькому та дайнавському княжіннях тотожна меті оповідей про приєднання руських Друцка та Новогрудка. У цих історіях тотожні й причини: усюди зазначається відсутність князівської влади на території, що відходила до Литовського та Жмудського князівства. Зазначається вимирання ятвязьких правителів (без указання його причин), у результаті чого і стало можливим приєднання цих земель до Литви. Таким чином, ятвяґи відділялися від литовських князів, і зображувалися як такі, що своїх князів уже не мають, тож підкорюються владі прибульців, до того ж римського роду. Підтвердженням, що римська ідея (тут: право панування римлян над цілим світом, абсолютне підкорення всіх місцевих народів римлянам) вплинула на конструювання епізодів про "осадження" "римських" князів на литовських, руських та інших територіях виступає те, що формулу, яка є у цих фраґментах, було запозичено з хронографа. А саме з місця, де, власне, ішлося про римське домінування Кириченко К. Читацькі зацікавлення у Великому князівстві Литовському на початку XVI ст. та рецепція прочитаного (на матеріалі Віленського списку Хронографа 1262 р.) // Український історичний журнал. - 2011. - №2. - С.19-20..

Отже образ повного запустіння ятвязьких земель (та винищення місцевих князів) склався після прочитання ГВЛ. Так, наприклад, у річній статті 6763/1255 (за хронологією Іпатіївського списку), після звістки про коронацію Данила Галицького, іде оповідь про похід на "ятвязьку землю" галичан та війська Земовита Мазовецького. Результатом виправи стало завоювання т.зв. "дому Стейкінта":

"Се же оув?давь (тобто зраду мазовецьких союзників - К.К.) Данило король. повел? воеватити. землю ?тв?жьскоую. и домъ Ст?кинтовъ. всь погоубленъ быс? еже и донын? поусто. стоить" ПСРЛ. - Т.2. - Стп.828..

Цей епізод був відомий укладачеві леґендарної частини, оскільки його продовження, де описується Райгород, він майже дослівно залучив у власний текст Кириченко К. Галицько-Волинський літопис і створення леґендарної частини 2-го зводу літописів Великого князівства Литовського. - С.119-120.. літопис князівство укладач текст

Входження частини земель, які займали ятвяґи у XIII ст., до ВКЛ укладач леґендарної частини безпомилково приписує часам Тройдена. Саме за цього князя залишки ятвяґів остаточно асимілювалися серед литовців Dubonis A. Traidenis: Monarcho valdzios atkurimas Lietuvoje (1268-1282). - P.130.. На початку XVI ст. Мацей Меховський писав про окремий діалект ("linguagium") у литовській мові, яким розмовляли колишні ятвяґи в околицях Дрогичинського замку Меховский М. Трактат о двух Сарматиях. - Москва; Ленинград, 1936. - С.108, 185.. Однак важко сказати, чи вплинуло на укладача леґендарної частини знання про долю цього народу, адже в аналізованих текстах ятвяґи більше не зустрічаються.

Свого часу було висловлено припущення, що укладач ЛЧ використовував список, подібний на Хлєбниковський, а не на Іпатіївський Кириченко К. Галицько-Волинський літопис і створення леґендарної частини 2-го зводу літописів Великого князівства Литовського. - С.128.. Непрямо це підтверджують і наступні спостереження. У Хлєбниковському списку є лише три дати: дві пов'язані з Тройденом (6782 та 6786 рр.) і одна - з Володимиром Васильковичем (6797 р.) Толочко А.П. Происхождение хронологии Ипатьевского списка Галицко-Волынской летописи // Palaeoslavica. - Vol.13. - №1. - Cambridge, 2005. - P.87-88., і саме тому увага автора затрималася на постаті Тройдена Кириченко К. Галицько-Волинський літопис і створення леґендарної частини 2-го зводу літописів Великого князівства Литовського. - С.122, 124.. У першому випадку - під 6782 р. повідомляється про похід та захоплення Тройденом Дрогичина:

"Посемь же Троидении забывь любви Лвовы. послав Городн?ны вел? вз?ти Дорогичинъ. и Тридъ с ними же б?шеть. се же в?дашеть ? город? . како мочно вз?ти. изл?зъ же и ночью. и тако вз?ша и на самъэ великъ дн?ь. избиша и вс? ? мала и до велика" ПСРЛ. - Т.2. - Стп.871..

Тобто території, котра, як ми бачили, у цей період пов'язувалася з залишками ятвяґів. Використання імен ятвязьких правителів було тим менш можливим, що на першу половину XVI ст. саме поняття "ятвязький князь" стало анахронізмом.

Також, зазначимо, що укладач не використав ще одну "литовську" назву, яка зустрічається у ГВЛ. Ідеться про князів "з Дяволтвы" (згадується в русько-литовському договорі 6723/1215 р.: "А се кндзи. из Ддвотвы. Юдьки. Поукіикь. Бикши и Ликиикъ" Там же. - Стп.736.. Однак сама назва "Дяволтви"/"Дялтуви" в леґендарній частині фіґурує ("Зятем своим его вчынил собе (Кернус - К.К.) с Китавруса именем своим Кируса, сына Довпрункгова з Дявильтова"; "Вчынил балъвана на паметь отца своего (Куковойта - К.К.) и поставил его на горе од- нои над рекою Святою недалеко Дявилтова") Там же. - Т.35. - С.92, 131, 146, 148, 174, 176, 194, 196, 217..

У першій половині XVI ст. "Дявильтовим" називався маєток у Віль- комирському повіті, що належав панам Кішкам Lietuvos Metrika. - Kn.№5 (1427-1506). - Vilnius, 1994. - №170; Kn.№10 (1440-1523). - Vilnius, 1997. - №102, 116; Asadauskiene N. Kiskq. gimme LDK XV-XVII a.: Geneloginis tyrimas. - Vilnius, 2003. - Р.330.. У списках, які відображають більш ранню, недатовану, редакцію ГВЛ - Хлєбниковському та Поґодінському - замість "Дяволтви" стоїть "Лотвы" ПСРЛ. - Т.2. - Стп.735, прим.41.. Можливо, таке іґнорування пояснюється саме помилкою в тексті джерела, адже "Лотва" не пов'язувалася з територією Великого князівства Литовського.

Підсумовуючи сказане вище, припускаємо використання списку ГВЛ типу Хлєбниковського чи Поґодінського, де ще не було проставлено хронологічну сітку. Однак крім того, що такий список був наявний у ВКЛ на початок XVI ст., дослідження дозволяє ще зробити деякі висновки щодо функціонування рукопису ГВЛ у цей час.

Зазвичай, коли говорять про обіг ГВЛ у Великому князівстві Литовському, згадується текст 3-го зводу літописів Великого князівства Литовського-"Хроніки Биховця", до якої з літопису було запозичено цілі фраґменти Цьому сюжету буде присвячено окрему статтю.. Але аналіз імен, котрі перейшли з ГВЛ, свідчить, що й при створенні другої редакції леґендарної частини (вона представлена списками Рачинського (Р), Румянцевським (Рум.), Археологічного товариства (Арх.), Ольшевського (О)) деякі імена було змінено на запозичені з Галицько-Волинського літопису Детальніше див. табл.2 у додатках., так само, як у першій імена, запозичені з ГВЛ, було додано до епонімів (див. вище).

Примітки:

Є - Євреїновський список, К - список Красинського

1 - Детальніше про литовських князів, згаданих у ГВЛ, та їхні володіння див.: Gudavicius E. Mindaugas. - Vilnius, 1998. - P.137-177.

2 - Знак = означає, що ім'я в наступній редакції замінили на те, котре йде в наступній колонці.

3 - Знак + у даному випадку означає, що у списку присутні обидва варіанти імені, хоча й прикладені до одного персонажа.

4 - Ґірус залишається у цій версії, як батько Живінбуда.

Як видно із третьої колонки - редактор використав додаткові імена литовських князів із ГВЛ, доповнив і замінив ними героїв, присутніх у першій редакції. Зокрема, при редагуванні з'являються Ердивіл та Вікент замість Скирмонта й Немоноса, додаються Живінбуд, Тренята, Войшелк, Міндовґ. Руський князь Шварн заміняється на Скирмонта. Не викликає сумніву, що текст ГВЛ у редактора був перед очима. Бачимо, що імена, використані з ГВЛ, не обмежені хронологічно. Найбільш рання згадка (Ердивіл та Вікент) відноситься до 6723 р. (Іпат.), найпізніша - 6770/6771 (Іпат.).

Очевидно, причина заміни імен була в кожному окремому випадку своя. Так, Ердивіл та Вікент, які йдуть разом у ЛЧ (і замінюють Немоноса й Скирмонта першої редакції) і є тут синами жемойтського князя Монтвіла, у ГВЛ згадуються як єдині жемойтські князі, також стоять у тексті поряд, саме в такій послідовності. Живинбуду, який виступає у ГВЛ першим "старейшим" із литовських князів, у ЛЧ відводиться роль першого об'єднувача князівств Литовського й Жемойтського, а також чоловіка Пояти. Тренята (котрий замінює Скирґайла в ЛЧ) аж ніяк не прибирає рис історичного персонажа з таким іменем (вбивці Міндовґа), тож чому саме це ім'я було обране для заміни - невідомо. Наступні два імені - Войшелк і Міндовґ - є для ЛЧ нібито абсолютно "прохідними персонажами" Міндовґ названий тільки як батько Ольґимонта, великого князя Гольшанського., так, по суті, як і Тренята. Вибір цих імен міг бути обумовлений їхньою близькою локалізацією і тексті ГВЛ. Простіше кажучи, можливо, було обрано ключову фіґуру з розповіді ГВЛ про Міндовґа та з того ж місця взято ще два імені. Оскільки леґендарна частина побудована за "генеалогічним" принципом, подивімося, яким чином розвиваються родинні зв'язки цих трьох героїв.

Лінія Троняти закінчується Войшелком, відповідно, сам Тронята навряд чи був знаковою фіґурою для першої половини XVI ст. Адже лінія "не продовжувалася" в литовських родах часу створення леґендарної частини. Логіка короткого сюжету, де згадується Войшелк, доволі прозора. За першою редакцією ЛЧ у Троняти було два брати: князі Любарт Карачевський і Писимонт Туровський. Вони загинули в битві на річці Окунівці (1276), а їхні княжіння залишилися без спадкоємців. Таким чином, Ринґольт, який був сином Троняти, помираючи, мав залишити княжіння старшому синові, а решту княжінь - іншим синам У такий спосіб побудовано більшість "історій про передачу влади" в леґендарній частині.. Те, що "войшелкова вставка" не несла у собі ніякого "місцевого переказу", як пропонував уважати М.Улащик Улащик Н.Н. Введение в изучение белорусско-литовского летописания. - Москва, 1985. - С.132., ані якогось попередньо писаного джерела, де було б побіжно, без деталей, згадано Войшелка, видно із загального характеру 2-ї редакції леґендарної частини, у котрій, як бачимо, імена мали вагу, якщо це були імена литовських князів Кириченко К. Галицько-Волинський літопис і створення леґендарної частини 2-го зводу літописів Великого князівства Литовського. - С.124-126..

Таким чином, можна припустити, що ключовою фіґурою виступає Міндовґ. Уперше після тривалого "забуття" він з'являється у 2-й редакції ЛЧ ПСРЛ. - Т.35. - С.96, 153., а не у "Хроніці Биховця", як стверджували Р. Ясас Jasas R. Bychovco kronika ir jos kilme // Lietuvos metrastis: Bychovco kronika. - Vilnius, 1971. - P.98. та Р. Петраускас Petrauskas R. Uzmirstas karalius Mindaugas LDK visuomenes savimoneje XIV a. pabaigoje - XVI a. // Naujasis Zidinys-Aidai. - 2004. - №3. - P.90-95.. Міндовґ називається предком князів Гольшанських. Подібне використання імені, а саме введення імені засновника першої литовської великокнязівської династії до генеалогічного ряду леґендарних Китаврусів - може говорити як про "пристосування" цього князя до правлячої династії, так і про намагання Гольшанських вивести свій рід від більш ранньої, ніж Ґедиміновичі, династії. Відомо, що Гольшанські були шоріднені з Ґедиміновичами: Софія Гольшанська була дружиною короля польського Яґайла та матір'ю Казимира IV Яґеллончика. Водночас зазначимо, що віднесення Міндовґа до династії, що передує Ґедиміновичам, не суперечить фактам Охманьский Е. Гедиминовичи - правнуки Сколомендовы? // Польша и Русь. - Москва, 1974. - С.150-174..

Найраніша частина ГВЛ, з якої було запозичено імена князів (Ердивіл та Вікент) відноситься до 6723/1215 р. (Іпат.), найпізніша - 6778/1270 (Іпат.). По суті, можна припускати і знайомство укладача з більш пізнім текстом, наприклад 6790/1282 р., де востаннє згадується Войшелк, але заради чистоти висновків пропонуємо річне повідомлення, використання якого фіксується в леґендарній частині точно.

Попри різнобій у причинах вибірки імен, у них є ще одна спільна риса (крім того, що всі вони взяті з ГВЛ) - використовуються імена литовських князів. Жодного руського князя не було додано. Єдиний випадок, коли ім'я, що замінює інше, не було взяте із ГВЛ - Скирмонт - підтверджує наші висновки. Справа в тому, що Скирмонт замінює собою Шварна (руського князя, якому, за ГВЛ, Войшелк передав владу в Литві). Отже цей випадок також можна назвати редагуванням за текстом ГВЛ, тільки з іншим вектором.

Тож простежується "пролитовська" позиція редактора. Окрім того, можна обережно назвати цю редакцію "історичною", оскільки, як видно з таблиці, "сумнівних" (із погляду князівського походження) Окрім Скирґайла, який був виключений, можливо, через його "сидіння" в Києві. героїв було замінено на реально існуючих князів, узятих із ГВЛ. У випадку зі Шварном теж діє цей принцип, адже він не був литовським князем, що й відображено в тексті ГВЛ.

Руські князі Щодо ідентифікації руських князів леґендарної частини див.: Русина О. Студії з історії Києва та Київської землі. - К., 2005. - С.52-53. та "цари заволские" менше надаються до ідентифікації з історичними особами. Єдиними, кого можна ідентифікувати з великою долею вірогідності - троє Левів: володимирський, львівський (Лев Мстиславич), луцький (очевидним прототипом для всіх трьох є Лев Данилович), а також Мстислав луцький і пінський (Мстислав Данилович?), Володимир володимирський (Володимир Василькович) Там само., Роман брянський. Спільна риса цих князів - усі вони пов'язуються з Волинню, адже Леви, Мстислав та Володимир, за текстом леґендарної частини, є волинськими князями, а Роман брянський доводиться зятем Левові луцькому, князеві володимирському.

Усі волинські князі отримують відверто неґативну функцію змовників проти князів литовських "И кнежечы Рынкголту не мало літ на Новегородцы и на иншых городех руских, и вчынять змову межы собою князи руские, почати вальку против великого князя Рынкголъта, и хотечы его согнати з отчызны своее, городов руских, напервэи Светослав киевскии, а Лев володымеръскии, и Дмитреи друцкии"; "И князь Мъстислав луцкии и пинскии почнеть вальку с князем Скирмонтом, хотечы его выгнати з отъчызны своее, з Берестя а з Мельника, и з Городна, и з Новагородка" (див.: ПСРЛ. - Т.35. - С.147).. Для Литви першої половини XVI ст. волинська проблема була доволі актуальною. Відомий конфлікт того часу між Альбрехтом Ґаштольдом та Костянтином Острозьким. Погляди першого чітко виражено в "Меморіалі королеві Боні проти Костянтина Острозького та проти Радзивілла" Albertus Gastold, Palatinus Vilnensis, Bone Sphortie, Regina Polonie. Contra ducem Constantinum de Ostrogk et contra Radvillones, 02.06.1525 // Acta Tomiciana. - T.VII: Epistolarum, legationum, responsorum, actionum, et rerum gestarum Serenissimi Principis Sigismundi I (AD 1524-1525) / Per S. Gorski. - Posnaniae, 1876. - P.258-269., відповідно історіографічний твір, створений у колі Ґаштольда, відобразив тенденції в описі поведінки князів. Усі походи цих руських правителів закінчувалися їх поразкою та втечею.

Єдине галицьке місто, яке фіґурує в леґендарній частині, - Львів (на той час входив до Корони Польської). Згадка його може бути пояснена кількома причинами. Так, по-перше, назва міста добре вписувалася у систему найменувань міст за князівськими іменами (наприклад Борисов, Кернов і т.п.). Другою причиною могла слугувати "історична авторитетність" князя Лева Даниловича - його постать уже з XV ст. використовувалася у фальсифікатах Купчинський О. Акти та документи Галицько-Волинського князівства XIII - першої половини XIV ст.: Дослідження: Тексти. - Л., 2004. - С.413 та ін.. Певний зв'язок між леґендарною частиною та фальсифікатами князя Лева очевидний дещо пізніше (на початку XVII ст., можливо, під впливом "Хроніки" М.Стрийковського), коли з'являється відома грамота Онуфріївському монастиреві в Лаврові, де фіґурував "дддко" князя Лева - "кндзъ вкликыи Лавгеръ" Там само. - С.579-601..

Ще одне ім'я руського князя можна ідентифікувати більш певно. "Князь великий киевский Дмитрей", який утікав під час нападу на Київ Батия, де перед тим князь Данило посадив свого тисяцького Дмитра, очевидно взятий з оповіді про нашестя татар (6746, 6748 рр. Іпат.). Із тисяцького його "підвищили" до князя, і він утікає від Батия до Чернігова, а потім до Друцка, залишаючи власну вотчину. Слід зазначити, що таке вивищення могло статися як через те, щоб надати князівську гідність князям Друцьким (які були пов'язані з Ґаштольдами, уважалися їхніми предками) Див.: Варонін В. Друцкія князі XIV ст. // Беларускі гістарьічньї агляд. - Т.9. - Сш.1/2 (16/17). - Менск, 2002. - С.4-5., так і (що менш вірогідно, адже на наступній сторінці його вже названо тисяцьким), що при першій згадці у ГВЛ (6746) Дмитро не називається тисяцьким "В літо 6746. Михаилъ біжа по сыну своему передъ татары Угры, а Ростиславъ Мьстиславичь Смоленьского сіді КыевГ Данилъ же іха на нь и я его и остави в немъ Дмитра, и вдасть Кыевъ в руці Дмитрови обьдержати противу иноплеменьныхъ языкъ. Безбожныхъ татаровъ" (див.: ПСРЛ. - Т.2. - Стп.782).. Можна запропонувати й іншу версію походження імені Дмитра в леґендарній частині, а саме ідентифікувати із Дмитром друцьким Дмитра Ольґердовича, якого саме "Друцьким" двічі названо в Московському літописному зводі кінця XV ст. Див.: Там же. - Т.25. - Москва, 2004. - С.187-188.

Ще одне запозичення з пам'ятки, котра належить до московського великокнязівського літописання - це текст так званої "Московської повісті про похід Івана III Васильовича на Новгород у 1471 році", що ввійшов в усі пам'ятки офіційного літописання кінця XV - початку XVI ст. "Московську повість" було створено одразу після походу, можливо вже в 1472 р. Найбільш ранній текст цієї пам'ятки читається в компіляції, що дійшла до нас у двох списках - Музейному (Російська державна бібліотека, ф.178, Музейне зібрання, №3271, остання чверть XV - початок XVI ст.) та Воронцовському (Бібліотека АН, 34.2.31). Сучасні видавці й коментатори "Повісті" її походження пояснюють двояко: або її (разом із "Повістю про Уґру") могли запозичити з цілісного літописного зводу типу Волоґодсько-Пермського літопису, або була окремою "заготовкою" для такого зводу. Текст пам'ятки читається у Волоґодсько-Пермському, Никанорівському, Симеонівському літописах, Московському літописному зводі кінця XV ст. (доповнена редакція) та наступних великокнязівських літописах Московская повесть о походе Ивана III Васильевича на Новгород (Подгот. текста В.П. Бударагина, пер. В.В. Колесова, комм. Я.С. Лурье) // Библиотека литературы Древней Руси: В 20 т. - Т.7: Вторая половина XV в. - Санкт-Петербург, 1999 [Електронний ресурс]: http://lib. pushkinskijdom.ru/Default.aspx?tabid=5065.

Складно визначити конкретну пам'ятку, звідки було взято наведену нижче цитату, але, як видається, московські літописні твори мали цікавити віленське коло інтелектуалів кінця XV - початку XVI ст. Тож можна висловити гіпотезу про те, що це був якийсь список Московського літописного зводу кінця XV ст.

Примітки:

1 - Московская повесть о походе Ивана III Васильевича на Новгород (Подгот. текста В.П. Бударагина, пер. В.В. Колесова, комм. Я.С. Лурье) // Библиотека литературы Древней Руси: В 20 т. - Т.7: Вторая половина XV в. - Санкт-Петербург, 1999 [Електронний ресурс]: http://lib.pushkinskijdom. ru/Default.aspx?tabid=5065; Московский летописный свод конца XV в. (=Полное собрание русских летописей. - T.XXV). - Москва, 2004. - С.288.

2 - Полное собрание русских летописей. - Т.35. - С.130, 216-217, 147, 91, 196.

Коментатори "Московської повісті" пишуть, що "достовірність цієї звістки про жорстоку розправу над новгородськими полоненими підтверджується тим, що про неї повідомляє великокнязівський літописець - очевидно, літописець не бачив у такому способі впливу на новгородців нічого [...], що кидало б тінь на великокнязівських воєвод" Там же..

Це цілком підтверджується і прикладом із леґендарної частини. Навпаки, як бачимо, це розумілося як спосіб утвердити вищість великого князя Шварна (Скирмонта) над заволзьким царем. Цитата також відкриває нам, що автор леґендарної частини не використовував цитування певного тексту, аби відіслати читача до цього тексту (на відміну від давньокиївських авторів Данилевский И.Н. Повесть временных лет: Герменевтические основы изучения летописных текстов. - Москва, 2004. - С.59-62.). У цитати немає "пам'яті контексту". Повертаючись до запозичень із Галицько-Волинського літопису, зазначимо, що "цари заволские" (крім Батия) ідентифікуються ще з меншою вірогідністю, ніж руські князі, тому про них нічого певного сказати неможливо.

Таким чином, можна стверджувати, що ГВЛ слугував джерелом імен як для автора леґендарної частини, так і для 'її редактора. Причому характер використання імен останнім говорить про те, що сам текст Галицько-Волинського літопису був перед очима автора другої редакції ЛЧ. А крім того, і сам редактор бачив тісний зв'язок між ГВЛ та леґендарною частиною Кириченко К. Галицько-Волинський літопис і створення леґендарної частини 2-го зводу літописів Великого князівства Литовського. - С.115-126..

Сюжети. Запозичені із ГВЛ сюжети з'являються в першій редакції й у другій уже не піддаються переробці. Це можна пояснити вичерпаністю сюжетів у ГВЛ щодо Литви вже при складанні першої редакції. У ГВЛ фактично є тільки дві сюжетних оповіді щодо литовських князів. І обидві вони були одразу використані в леґендарній частині, причому другий - про помсту Войшелка/Лавраша та втечу Довмонта у Псков - розширений за рахунок якогось іншого джерела.

Сюжети, як і імена князів, було взято автором не так, як вони читаються у ГВЛ - їх переробили й доповнили. "Найпопулярнішим" в історіографії є епізод про Римонта-Лавраша-Василя, в якому справедливо вбачають переробку "войшелко- вого сюжету" у ГВЛ Goldfrank D. The Lithuanian Prince-Monk Vojselk: A Study of Competing Legends. - P.44-76.. Наявність цього сюжету в леґендарній частині спростовує думку Є.Охманського про існування "неповного тексту ГВЛ" Ochmanski J. Nad Kronik Bychowca. - S.155-157., адже ця переробка вказує на знайомство з історією Войшелка, викладеною в Галицько-Волинському літопису. Сюжет, умовно названий "лаврашівським", вписується в більш ширший контекст - від смерті Міндовґа до зречення Войшелка на користь Шварна Даниловича. Узявши каркас історії від смерті Міндовґа до вокняжіння Тройдена (сюжетну канву), автор ЛЧ змінив імена дійових осіб та акценти у цій історії.

Пряме пов'язання створення ЛЧ з Лавришівським монастирем виглядає спрощенням ситуації, хоча сама обитель на першу половину XVI ст. мала давню протекцію від князівських родин, що зафіксували вкладні записи на Євангелії монастиря Freidelowna T. Ewangeliarz Lawryszewski: Monografia zabytku. - S.80.. Найбільш ранній запис датується 1386 р. і належить князеві Дмитрові Ольґердовичу Грамоти XIV ст. / Упор., вступ. ст., ком. і покажч. М.М. Пещак. - К., 1974. - C.66-67..

М.Улащик пов'язував створення другої редакції леґендарної частини з Новогрудком, спираючись на те, що саме тут на початку XVI ст. урядував один із Ґаштольдів, який мав би знати й околиці Улащик Н.Н. Введение в изучение белорусско-литовского летописания. - C.161-162.. Подібне пояснення може бути прийнятим, хоча воно і не єдине. Однак місцеві перекази про заснування монастиря та "місцеву літописну традицію", як видається, можна виключити зі списку джерел леґендарної частини. Так, на початку XVIII ст. при укладанні історичної довідки про заснування обителі посилаються на літопис Рачинських, який тоді зберігався в бібліотеці Радзивіллів, а не на власні хроніки Wyjasnienie pocztkowego zaiozenia Klasztoru Lawryszowskiego Z.S. Bazylego W° // Biblioteka Czartoryskich (Krakow). - Rkps.2093.IV. - T.3. - №8. - K.207-212; Gudmantas K., Ryckov A. Demetrijaus Zankewicziaus Notifikacija apie Laurusavo vienuolynq, israsyta is senos rusiskos rankrastines kronikos (sal- tinio tyrimas ir publikacija) // Senoji Lietuvos literatura. - 2012. - Kn.34. - P.153-177..

Лавришівський монастир входить до системи вибору автором ЛЧ місцевостей, які носять назви, похідні від антропонімів, що автоматично ставить його поряд з Юрбарком, Ковно, Львовом, Борисовим та ін. Однак відмінність ситуації - у наявності в героя-епоніма ще двох, крім Лавраша, імен, створених відтопонімічно - "Римонт" і "Василь". Важко зрозуміти логіку появи третього імені, при досить великій популярності імені "Василь". В історіографії обережно припускають, що це ім'я з'явилося від зіпсованого "Войшелк" Goldfrank D. The Lithuanian Prince-Monk Vojselk: A Study of Competing Legends. - P.75., однак точної відповіді не існує.

Ім'я "Римонт" (лит. "Римантас"), попри наголошену автором литовськість ("И реченныи чернец Лаврыш, по-литовски зовомыи Рымон, а по-руски Василеи") ПСРЛ. - Т.35. - С.93, 151, 178, 199., у документах того періоду не зустрічається. Унікальна згадка цього імені у "Привілеях Вітовта євреям", де Римонт/Жымонт/Зимонт (скоріше за все це форма імені Жиґмонт) виступає як "людина зацна", "жолнер албо боярин" із Литви та "рыцер" Див.: Грамоти XIV ст. - С.88, 91, 93, 96, 103.). Поза цим документом ім'я "Римонт" не зустрічається.

У сучасному литовському ономастиконі ім'я дуже поширене зі значенням "спокійної (тихої) вдачі, характеру" (від "rimtis" - "спокій", "тиша"). Однак "mant-as" має значення "багатство", "майно", що ніяк не могло поєднатися з першою основою. Тому, здається, що сучасне сприйняття імені є вторинним, а джерелом, звідки було запозичене ім'я "Римонт", став привілей Вітовта. Схоже, що з цього ж документа взято ще одного персонажа - "Мингайло з Ошмены", який так само виступає свідком Див.: Там само. Це тим більш вірогідно, що відповідний привілей Вітовта (від 1 червня 1388 р.) було підтверджено в 1507 р., тобто хронологічно дуже близько до укладання ЛЧ.

Як бачимо, до сюжетів, запозичених із Галицько-Волинського літопису, включалися відомості з інших джерел. Окрім таких додатків, сюжети не тільки перероблено, але автор переставив їх місцями, змінивши відтак пояснення до вчинків героїв. Згідно з ГВЛ, оповідь про литовські справи відбувається так: спочатку йдеться про хрещення Войшелка та заснування ним монастиря (2-й сюжет), а потім про відібрання Міндовґом дружини в Довмонта та вбивство Міндовґа (1-й сюжет), а також помста Войшелка. Натомість у ЛЧ сюжет про відібрання дружини йде першим, тому в поданій нижче таблиці ми йдемо за ЛЧ. У сюжеті змінено одну дійову особу (замість Міндовґа введено Наримонта) та двох героїв поміняли місцями (Міндовґ "став" Довмонтом Утенським). Розіб'ємо обидва сюжети на складові для порівняння:

Примітки:

1 - У ГВЛ ці фраґменти стоять навпаки. Спочатку йде оповідь про Войшелка та заснування монастиря, а потім - про забирання дружини.

2 - Охотникова В.И. Повесть о Довмонте. - Ленинград, 1985. - С.189.

3 - Рум., Є, Арх. - "мужи псковичи": ПСРЛ. - Т.35. - С.219, 94, 198; О - "muzi pskowskie": Там же. - С.177.

Як бачимо, за версією леґендарної частини "викрадача дружини" не було вбито. Довмонт у переробці сюжету виступає як головний винуватець власної втечі, що мало б занижувати агіографічні висоти "Повісті про Довмонта" (пам'ятки, котра входить до майже всіх літописів XV-XVI ст. та, очевидно, була відома авторові Охотникова В.И. Повесть о Довмонте. - Ленинград, 1985. - С.118.).

Насправді, хоч у таблиці й наведено цитати з Псковського першого літопису, зараз важко визначити початковий текст, який також став джерелом для укладача леґендарної частини в даному сюжеті. Як уже було зазначено, "Повість про Довмонта" входила до складу майже всіх руських літописних пам'яток XV-XVI ст. Охотникова В.И. Повесть о Довмонте. - С.117-120. Можна виключити зі списку можливих джерел тверські пам'ятки та Московський літописний звід кінця XV ст., де "Повість про Довмонта" оформлено по-іншому Див.: ПСРЛ. - Т.25. - С.146.. Але псковські пам'ятки та літописи, що відобразили так званий звід 1448 р. (літописи Софійсько-Новгородської групи) вповні можна вважати можливим джерелом. Особливими текстологічними прикметами слугують форма "мужи псковичи", що перейшла й до літописів Литви, а також "град Псков" та форма "прибеже", що в литовських пам'ятках трансформувалася в "побеже и приидет".

Крім того, "Повість про Довмонта", що була на руках в автора, верифікувалася ще й за актовими документами. Наприклад, про те, що Ґердень, на якого ходив історичний Довмонт одразу після осадження у Пскові, був пов'язаний із Полоцьком, можна було дізнатися тільки з актових джерел Варонін В. Гердзень // Вялікае княства Літоускае: Энцыклапедыя у 3 т. - Т.2: Кадэцш корпус - Яцкевіч. - Мінск, 2005. - С.529-530.. У "Повісті про Довмонта" та взагалі в новгородсько-псковській традиції цей похід проти Ґерденя називається виправою на "землю Литовскую". Натомість у ЛЧ Ґердень не згаданий, але згадано перший похід леґендарним Довмонтом на Полоцьк.

Крім актового матеріалу, до моделювання даного сюжету було також залучено текст "Повісті про взяття Царгорода фряґами" (1204 р.), з якого запозичено ім'я "Фляндр". Тут "кондорфом от Фляндр" названо майбутнього правителя Латинської імперії графа Балдуїна ІХ Фландрського. Як і з "Повістю про Довмонта", важко сказати, звідки саме ("Повість про взяття Царгорода фря- ґами" входить до кількох літописних зводів, у тому числі Московського кінця XV ст. літописів Новгородсько-Софійської групи та "Еллінського літописця") Мещерский Н.А. Древнерусская повесть о взятии Царьграда фрягами 1204 г. // Труды Отдела древнерусской литературы. - Т.10. - Москва; Ленинград, 1954. - С.120-135. запозичено це ім'я. Зрозуміло, що для автора леґендарної частини це було саме ім'я ("Фляндр Инфлянский"), а не географічне визначення. Можна припустити, що "Фландр" з'являється як відсилка до ідеї царської влади у Царгороді, адже "Повість..." закінчується словами: "Месяца маия въ 9 поставиша царя своего Латина, Кондо Фларенда, своими пискупы и власть собе разділиша: цесареви град, а Маркосу суд, а дужеви десятина" Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. - Москва; Ленинград, 1950. - C.49; ПСРЛ. - Т.25. - C.103.. Таким чином, ім'я "Фландр" у даному випадку носить "цесар" царгородський, котрий хоча і поставлений "від латин", проте перейняв владу в Константинополі. Для автора леґендарної частини проблеми належності до католицизму не існувало Морозова Н. Вопросы языка и текстологии летописей Великого княжества Литовского: Хроника Быховца. - C.80-81; Gudmantas K. Vilnius ir Krokuva: Keletas XVI amziaus pirmosios puses Lietuvos Didziosios Kunigaikstystes literaturinio gyvenimo strichq. // Pirmasis Lietuvos Statutas ir epocha: Staripsniq. rinkinys / Sudare I. Valikonyte, L. Steponaviciene. - Vilnius, 2005. - P.284-300; Narbutas S. Lietuviq kilmes is romenq legenda kulturines integracijos sviesoje // Senoji Lietuvos literatura. - Kn.17: Literaturos istorija ir jos kurejai. - Vilnius, 2004. - P.286-315; Rowell S.C. Amzinos pretenzijos arba kaip turime skaityti elitin§ literature // Seminarai. - Vilnius, 1998. - P.19-20; Suchocki J. Geneza litewskiej legendy etnogenetycznej: Aspekty polityczne i narodo- we // Zapiski Historyczne. - T.LII. - Zesz.1. - Torun, 1987. - S.27-65.. Більше того, як уважає Д. Ґолдфренк, автором Лавришівської історії, до якої він відносить і цей епізод, був саме християнин західного обряду Goldfrank D. The Lithuanian Prince-Monk Vojselk: A Study of Competing Legends. - P.62..

Огляд джерел, які було використано при моделюванні одного невеликого сюжету, вражає. Відтак, можна припустити, що авторові було потрібно просто узгодити власні джерела, котрі подеколи подавали різні відомості. Здається, зміна імен у даному сюжеті відбувалася саме через знайомство автора ЛЧ із псковсько-новгородською традицією. У ній, на противагу ГВЛ (де нічого не сказано про подальшу долю Довмонта, тільки глухий відгомін є в повідомленні про вигнання Войшелком своїх ворогів із Нальщі та Дялтуви), майже не ідеться про причини втечі Довмонта до Пскова ("Тогда оканьнымъ възда господь по дЪломъ ихъ: всю бо землю ихъ оружиемъ попліни, а по христьяньскои земли веселие бысть всюда. Тогда вбігоша въ Пльсковъ съ 300 Литвы с женами и с дітми") Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. - C.84-85.. Натомість у літописах XV-XVI ст. (як псковських, так і новгородських) існувала окрема "Повість про Довмонта" - використовуючи її, автор мав якось примирити сюжети.