Українські реали в літературному доробку Михалона Литвина

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут історії України НАН України

УКРАЇНСЬКІ РЕАЛИ В ЛІТЕРАТУРНОМУ ДОРОБКУ МИХАЛОНА ЛИТВИНА

Олена Русина кандидатка історичних наук,

Анотація

Статтю підготовлено в контексті студіювання креативного потенціалу віленського писарського середовища. Останнім часом до нього зараховують автора латиномовного трактату «Про норови татар, литовців і москвитян» (бл. 1550 р.), відомого за скороченою версією, надрукованою в Базелі Й.Ґрассером (1615 р.) - Михалона Литвина. Уважається, що під цим псевдонімом приховав своє справжнє ім'я секретар литовської великокнязівської канцелярії Венцеслав Миколайович, до біографії якого авторка додає декілька нових фактів. Побіжно розглянувши оцінки праці Литвина в поточній історіографії, авторка зупиняється на хибах її останньої за часом публікації (неповнота бібліографічних даних, некоректні переклади, іґнорування специфіки базельського видання та інформації, наявної в передмові Й.Ґрассера), а також на тематичних лакунах у дослідженнях Литвинового твору. До них належать, зокрема, деякі українські (передусім київські) реалії трактату, аналіз яких дає можливість, з одного боку, пролити додаткове світло на особливості творчості Михалона Литвина, а з іншого - простежити долю його ідей у пізнішому письменстві. Ідеться про міфологему «Київ = Троя», несамохіть продуковану Литвином, а також про зафіксовані ним зразки усної традиції й інформацію стосовно взаємин Києво-Печерського монастиря та урядових кіл Московської держави. Останній сюжет, на перший погляд малозначущий, змушує придивитися до дій московських володарів щодо захисту інтересів «закордонних» монастирів і церков, які зберегли свою власність на території, втраченій Литвою на початку XVI ст. Ця політика зміцнювала промосковські настрої у середовищі українського православного духівництва, які вповні виявилися в постберестейський період.

Ключові слова: Михалон Литвин, Велике князівство Литовське, Київ, Києво- Печерський монастир, Іван IV Грозний.

Annotation

литвин писарський пиьменство віленський

Olena Rusyna

Candidate of Historical Sciences (Ph. D. in History), Leading Research Fellow, Department of History of Ukraine of the Middle Ages and Early Modern Times, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine)

UKRAINIAN ASPECTS OF MICHALONUS LITUANUS'S LITERARY OUTPUT

The article focuses on the treatise "De Moribus Tartarorum, Lituanorum et Moschorum" written in Latin ca.1550, presented to the Polish-Lithuanian ruler Sigismund August and fragmentarily published in 1615. Its author hid his name under the pseudonym Michalonus Lituanus. The treatise is now attributed to Wenceslaw Mikolaewich, a Latin secretary of the Grand Duchy of Lithuania's state chancellery. Author adds some new facts to his biography and analyzes Ukrainian aspects of his literary work. This helps her to shed some additional light on the treatise as a monument of sociopolitical thought of the age. A special attention is paid to the concept "Kyiv as Troy" which is the only evidence of public reception of the treatise. Of no less importance is a controversial issue of relationship between Muscovite ruling circles and some Kyivan monasteries which lost their land property after the war between Muscovy and Lithuania (1500-1503). According to author's observations, in the 16^th century in contradiction to what Lituanus said Muscovite rulers recognized legal right of Kyivan monasteries to draw interest from monastic lands near Novhorod- Siverskyi, Starodub and Putyvl.

Keywords: Michalonus Lituanus, Grand Duchy of Lithuania, Kyiv, Kyiv Cave Monastery, Ivan the Terrible.

Виклад основного матеріалу

Написаний близько 1550 р. трактат Михалона Литвина «Про норови татар, литовців і москвитян» (<Фе МогіЬив Тагґагогит, Lituanorum et МовЛогат»), адресований королю Сиґізмунду Авґусту й вибірково надрукований у Базелі Йоганом Якубом Ґрассером (1615 р.) Це видання містило також три праці Яна Ласицького (бл. 1534 -- після 1599 рр.), адресовані ним у 1580 р. князеві Олександрові Слуцькому, котрий тоді здійснював освітню подорож Західною Європою, збираючи надзвичайно щедрий «урожай» присвячених йому творів (див.: Скепян А.А. Князі Слуцкія. -- Мінск, 2013. -- С.136--141). Із цих трьох праць («Про богів Жемайтії», «Про релігію вірменів», «Про початок правління Стефана Баторія») зазвичай згадують тільки першу, згодом перевидану польською (1823 р.) та литовською (1969 р.) мовами. Другу було перекладено на російську в 1962 р. (див. републікацію: Дашкевич Я. Ян Ласицкий и его очерк об армянах на Украине в 70-х гг. XVI ст. //Дашкевич Я. Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури. -- Л., 2007. -- С.74--76)., поза сумнівом, один із найяскравіших латиномовних творів, які постали на теренах Великого князівства Литовського. Утім лише в останні десятиліття ХХ ст. він став об'єктом ґрунтовного наукового студіювання, чому значною мірою сприяли академічні публікації литовською (1966 р.) та російською (1994 р.) мовами Mykolas Lietuvis. Apie totorip, lietuvip ir maskvenp paprocius. -- Vilnius, 1966; Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. -- Москва, 1994..

Принциповий внесок у дослідження трактату зробив відомий польський науковець Є.Охманський, котрий висунув оригінальну теорію щодо особи його автора, який приховав своє ім'я під псевдонімом «Михалон Литвин». Цю гіпотезу, уперше сформульовану 1976 р. Ochmanski J. Michalon Litwin i jego traktat «O zwyczajach Tatarow, Litwinow i Moskwicinow» z poiowy XVI wieku // Kwartalnik Historyczny. - 1976. - №4. - S.765-783., фахівець згодом включив до своєї «Історії Литви» Ochmanski J. Historia Litwy. -- Wrociaw; Warszawa; Krakow, 1990. -- S.119., а також репродукував її у збірці вибраних статей 1986 р. Ochmanski J. Dawna Litwa: Studia historyczne. -- Olsztyn, 1986. -- S.134--157., додавши невеликий коментар стосовно власного відкриття, яке справедливо порівняв із віднайденням голки у стогу сіна. Більше до цього питання він, по суті, не повертався -- хіба що зауважив в одній зі своїх останніх публікацій, що працю Литвина мав в особистій бібліотеці Соломон Рисинський Ochmanski J. Najdawniejsze ksi^gozbiory na Litwie od konca XIV do poiowy XVI wieku // Europa Orientalis: Polska i jej wschodni spsiedzi od sredniowiecza po wspoiczesnosc. -- Torun, 1996. -- S.83 (przyp.51). Щодо цієї бібліотеки див.: Luksaite I. Biblioteka Salomona Rysinskiego // Odrodzenie i Reformacja w Polsce. -- T.30. -- Warszawa, 1985. -- S.191--206; Русина О. Радзивілли й Україна: соціокультурні аспекти взаємин (XVII -- середина XVIII ст.) // Український історичний журнал. -- 2018. -- №1. -- С.25--26..

Висновки Є.Охманського з ентузіазмом підтримали дослідники з теренів колишнього СРСР, при цьому переклади удоступнили його статтю для російських і литовських читачів Див.: Охманьский Е. Михалон Литвин и его трактат о нравах татар, литовцев и москвитян середины XVI в. // Россия, Польша и Причерноморье в XV--XVIII вв. -- Москва, 1979. -- С.97--117; Ochmanskis J. Senoji Lietuva. -- Vilnius, 1996. -- P.157--185.. Щоправда, не можна не відзначити, що російська версія містить низку невдалих скорочень, які подеколи порушують логіку авторського викладу та просто спотворюють текст Скажімо, втрачено смисловий зв'язок між 2-м і 3-м абзацами на с.110, а покликання на працю Генрика Барича (прим.43), пересунуте на інше місце й подане без дотичного коментаря Є.Охманського, узагалі втрачає будь-який сенс., тож дослідникам краще звертатися до доробку вченого в ориґіналі.

Заслуга Є.Охманського полягає в тому, що він піддав ревізії думку про тотожність Михалона Литвина з Михайлом Тишкевичем, усталену з кінця ХІХ ст. Ідеться про два київських видання праці Литвина: Мемуары, касающиеся истории Южной России, с пред. проф. В.Б.Антоновича // Киевская старина. - 1889. - Т.25. - Апрель - июнь. - Приложения. - С.7-8; Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. - Вып.1 (XVI ст.) / Пер. К.Мельник (под ред. В.Антоновича). - К., 1890. - С.4-5. і згодом підкріплену авторитетом М.Любавського Любавский М.К. Кто был Михайло Литвин, написавший в первой половине XVI в. трактат «О нравах татар, литовцев и москвитян» // Российская ассоциация научно-исследовательских институтов общественных наук: Уч. зап. Ин-та истории. - Т.4. - Москва, 1929. - С.49-54. Зауважимо, що переклад статті М.Любавського ввійшов до литовського видання твору Литвина 1966 р., і це, власне, і підштовхнуло Є.Охманського до пошуків більш вірогідного «кандидата» на авторство. До нього сумніви щодо особи М.Тишкевича висловлював І.Лаппо, однак спеціально на цьому питанні не зупинявся. Позицію М.Любавського обстоювали литовські науковці Й.Іонінас і Ю.Юріініс. Останній навіть уживав словосполучення «Михайло Литвин-Тишкевич» і «Тишкевич-Литвин» (див.: Юргинис Ю.М. Посольство Михаила Литвина у крымского хана в 1538-1540 гг. // Россия, Польша и Причерноморье в Х^-ХУШ вв. - Москва, 1979. - С.93-95) і використовував ці імена як взаємозамінні. Звідси «роздвоєння» письменника в деяких наукових публікаціях. Скажімо, О.Філюшкін посилається на твір Михалона Литвина й, паралельно, пише про меморандум М.Тишкевича (див.: Филюшкин А.И. Легендарные родословия великих князей литовских и великих князей московских: принципы построения // Русский родословец. - 2001. - №1. - С.7).. В основу такої ідентифікації було покладено розуміння імені «Михалон» як латинизованого варіанта «Михайла», а також присутню у трактаті згадку про перебування автора у Криму за часів хана Сагіба Ґірея (1533-1551 рр.). М.Тишкевич, справді, їздив туди посланцем у 1538 р. Натомість Є.Охманський виявив низку специфічних рис, притаманних авторові твору, які не мали жодного стосунку до М.Тишкевича (литовське походження, католицьке віросповідання, участь у посольстві до Москви та ін.) Пізніше було відзначено, що не на користь М.Тишкевича свідчить і його вигідний шлюб з удовою князя М.Глинського, оскільки Михалон Литвин виступав проти права вдів успадковувати земельну власність (див.: Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. - С.135).. Водночас відтворений польським дослідником образ письменника корелював з особистими характеристиками й фактами біографії секретаря вели- кокнязівської канцелярії Венцеслава (Венцлава) Миколайовича (бл. 1490-1559/1560 рр.) - дрібного шляхтича з Майшаґали, якого «господар» відряджав до Криму та Москви й котрий належав до кола довірених осіб канцлера Альбрехта Ґаштольда (див. ілюстр.1).

Ілюстр. 1 Надгробок А.Ґаштольда у Вільнюському кафедральному соборі. Фото авторки

До фактів, викладених Є.Охманським, додамо те, що на рубежі 15301540-х рр. Венцеслав робив «наїзди» на сусідні Жижмори, пожалувані «господарем» утікачеві з Московської держави - князеві Семенові Федоровичу Бєльському (той упродовж 1536-1541 рр. не бував у Литві, шукаючи за її межами союзників для реалізації своїх авантюрних планів). Дотичні до цього конфлікту документи (щоправда розпорошені) зберігаються нині у Стокгольмі, у Державному архіві Швеції (фонд замку Скуклостер/Skoklosters samlingar, спр.352) Принагідно дякуємо керівництву Baltic and East European Graduate School (Sцdertцrns hцgskola) за можливість ознайомитися з ними de visu.. Це списки того, «што Вентиславус побрал у Жижморах статки князя Бельского», скарги на «Вентиславуса и на Богдана Коробку, который был с Вентиславусом, коли Вентиславус статок побрал у нас у пана нашего, князя Бельского, в Жижморах», «реестр того, што Богдан Коробка побрал вместе с Вентиславусом», «реестр тых шкод, што побрал Венциславус в Жижморах» Про цей конфлікт див. також: Backus O. Treason as a Concept and Defections from Moscow to Lithuania in the Sixteenth Century // Forschungen zur Osteuropдischen Geschichte. -- Bd.15. -- Berlin, 1970. -- S.132. Латинизована форма «Венциславус»/«Вентиславус» зустрічається й в інших документах (див.: Lietuvos Metrika. -- Knyga №564. -- Vilnius, 1996. -- P.28, 32, 36). Можливо також, що як «Venceslaus Lithuanus» Венцеслав здобував освіту у Краківському університеті (див.: Ochmanski J. Dawna Litwa: Studia historyczne. -- S.150).. Подібні протиправні дії Венцеслава дещо «приземлюють» його як людину, але, очевидно, не дають суттєвих підстав для сумнівів у тотожності нашого героя з Михалоном Литвином (хіба що роблять його трохи схожим на Тартюфа) Литвин у своєму трактаті виступає радше як жертва подібних конфліктів, скаржачись на брак єдиної підсудності з багатшим за себе сусідом, а також нарікаючи на високу вартість судових позовів (див.: Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. -- С.82--83)..

Ґрунтовність арґументації Є.Охманського забезпечила його гіпотезі швидке й широке визнання. Її розвинули литовські фахівці М.Рочка, Г.Забуліс, Е.Римша та інші, з'ясувавши, зокрема, генеалогію Венцеслава Варто занотувати, що Венцеслав мав, очевидно, не двох, а трьох дружин: дослідники не зауважили потвердний акт 1518 р. на «куплю» Юрія Радзивілла в боярині майшаґальської Ядвіґи Венцлавової (див.: Описание документов и бумаг, хранящихся в Московском архиве министерства юстиции. -- Т.21. -- Москва, 1915. -- С.237. -- №35). У цьому контексті згадується, що Михалона Литвина дратувала економічна самостійність литовського жіноцтва, а також схвалення ним багатоженства (див.: Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. -- С.89--91)., долю його близьких (передовсім сина -- відомого культурного діяча Венцлава Аґріппи, про якого не знав Є.Охманський). Їхні праці зреферовані в передмові до московського видання трактату Дмитриев М.В., Старостина И.П., Хорошкевич А.Л. Михалон Литвин и его трактат // Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. -- С.6--56., про яке йтиметься нижче. Воно, як уже відзначалося, стимулювало науковців до подальших пошуків. Зокрема Михалон Литвин став об'єктом компаративістських досліджень: його доробок порівнювали з творами Івана Пересвєтова (Г.Хорошкевич) Хорошкевич А. Михалон Литвин и Иван Пересветов // Mappa mundi: Збірник наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. -- Л.; К.; Нью-Йорк, 1996. -- С.207--211. і Федора Євлашевского (Д.Вілімас) Вилимас Д. Михалон Литвин и Федор Евлашевский -- два взгляда на реформу судов Великого княжества Литовского 1564--1566 гг. // Наш радавод. -- Кн.7. -- Гродна, 1996. -- С.214-- 219; Vilimas D. Mykolas Lietuvis ir Teodoras Jevlasevskis: du poziьriai 1564--1566 m. LDK teismq. reform^ // Lietuvos valstybй XII--XVIII a. -- Vilnius, 1997. -- P.159--172.. У Білорусі постала гіпотеза про Литвина як автора хронологічно першого плану Мінська Баравы Р. Менск у XVI ст.: першы «генеральны» план горада і яго магчымы аятар // Беларускі гістарьічньї агляд. -- Т.11. -- Мінск, 2004. -- Сш.1/2..

Що стосується української історіографії, то тут і досі можна натрапити на ототожнення Михалона Литвина з Михайлом Тишкевичем Казаков О. Київська трагедія 1482 р.: Історико-дипломатичний аналіз // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. -- 2012. -- №2. -- С.180. Див. також: Котляр Н.Ф.

Украинские земли под иноземным владычеством (ХІУ--ХУІ вв.) // Очерки истории Украины / Под общ. ред. П.П.Толочко -- К., 2010. -- С.138 (Литвин згадується як «литовський дипломат Михаїл»). Характерно, що й при перекладі українською мовою «Мемуаров, относящихся к истории Южной Руси» (див.: Мемуари до історії Південної Русі. -- Вип.1. -- Дніпропетровськ, 2005) Литвина було названо «Михайлом».. Подеколи навіть у фахових виданнях присутня плутанина. Скажімо М.Ковальський, коментуючи лекційний курс В.Антоновича, стверджував, що згадане ототожнення було запропоноване М.Любавським Антонович В. Лекції з джерелознавства. -- Острог; Нью-Йорк, 2003. -- С.188. У давнішій своїй праці (див.: Ковальский Н.П. Источниковедение и археография истории Украины XVI -- первой половины XVII в. -- Ч.2. -- Днепропетровск, 1978. -- С.80) дослідник стверджував, що це відкриття мало двох авторів -- М.Любавського і А.Кримського. Натомість останній, користуючись згаданими вище «Мемуарами.», лише повторив (без будь-якої арґументації) висловлений там здогад: «Що ж до фамілійного прізвища Михайла Литвина, то, мабуть, звавсь він Тишкевич» (див.: Кримський А. Історія Туреччини. -- К., 1924. -- С.169 (прим.2))., натомість уперше воно постало в редагованих В.Антоновичем «Мемуарах до історії Південної Русі» (в передмові до Литвинового твору в перекладі К.Мельник).

Варто занотувати й деякі «відкриття» на межі наукового дискурсу та поза цими межами. Так, на початку 2000-х рр. твір Литвина «популяризував» О.Бузина, котрий, не усвідомлюючи або ж іґноруючи його публіцистичну загостреність, сприймав аб verbum ті пасажі трактату, де автор картає своїх співвітчизників за надмірне споживання алкоголю Бузина О. Тайная история Украины-Руси. - К., 2006. - С.100-103.. Тож журналіст угледів у цих інвективах «на диво просту» розгадку занепаду Великого князівства Литовського, яке він, з огляду на своє приголомшливе «відкриття», волів іменувати «Пропитим князівством Литовським». Мовляв, за часів Литвина (що його О.Бузина називав «Михайлом») «Велике князівство Литовське програло все, що змогло, тверезій Москві, ставши таким чином першою державою, яка занепала від незмірного лібералізму Це ще одне авторське відкриття: «По суті, у Литві не забороняли нічого». та пияцтва, [...] залишився тільки міф, пропахлий дешевою корчмою».

Дещо раніше побачила світ розвідка М.Жарких Жарких М. Трактат Михалона Литвина 1615 року як соціальна утопія та історичне джерело // Записки Наукового товариства імені Шевченка. -- Т.240. -- Л., 2000. -- С.7-42. Думку про «утопічність» трактату автор чітко не артикулював. Він стверджує, що «ідеальна країна М.Литвина зветься Кримом», і водночас «у М.Литвина антиутопія територіально розміщена в тому-таки Криму» (с.13, 24). Наприкінці статті наголошується, що Київ «радше нагадує утопічний центр багатства (такий собі земний рай), ніж конкретний географічний об'єкт» (с.41)., написана в дивній, як для наукового видання, стилістиці. Із нею узгоджується авторський підхід до сучасної «литвиники». Уже на самісінькому початку статті дослідник нотує: «Кажуть, що нове видання твору [Литвина] надруковано у Москві в 1994 р., але ми поки що не зуміли його знайти». Ця заувага, зроблена 2000 р. (а фактично у 2003 р., коли з'явився відповідний том «Записок НТШ»), виглядає доволі несподівано в публікації, автор котрої займається бібліографією української історії. Не менше дивують і його окремі висновки Скажімо, про те, що «знайомство [Литвина] з Біблією аж ніяк не зводиться до “курсу молодого бійця”», або стосовно того, що «до появи хронік Биховця і Стрийковського у хронології литовської історії була повна темрява»., а також брак посилань на першоджерела Так, М.Бєльського автор цитує за «Історією України-Руси» М.Грушевського, Я.Длуґоша -- за «Історією Росії» Д.Іловайського, «Хроніку Польщі» М.Меховського -- за працею Ю.Лимонова.. Про подані в тексті формули та розрахунки (див. с.36), незбагненні для пересічного гуманітарія, годі й говорити.

Автор, ознайомившись (у перекладі) зі статтею Є.Охманського, прагне «зробити ще одну революцію у справі М.Литвина» та на доволі хитких джерельних засадах створює розмаїті літературні фантоми. Передовсім по- своєму «переформатовує» його трактат, виокремлюючи «вісім розділів, які утворюють симетричну стекову структуру», і припускаючи, що «першому розділу передував якийсь вступ, який [...] міг містити міркування на релігійну тему (тоді стекова структура твору набула б завершення: автор вдруге повертався до тем у порядку, зворотному до першого звернення)».

Дослідник вигадує текст, окреслений ним як «прото-Герберштейн», і кладе в його основу географічний опис України, нібито створений на замовлення Мартіна Ґаштольда після оволодіння ним Києвом (при цьому він переконаний, що той «не мав ніяких коренів та знайомств у місцевому середовищі» -- вочевидь, не здогадуючись, що останній київський князь Семен Олелькович був одружений із сестрою Ґаштольда Марією) Наведемо арґументацію автора щодо останнього з його відкриттів: «Опис України та Києва загалом не пасує до решти тексту трактату М.Литвина. Перш за все треба зауважити, що М.Литвин -- не географ. Він практично не подає відомостей з географії власне Литви, тобто землі, яка була йому добре відома. Отже, мусимо припустити, що цей опис, який містить переліки рік, замків, урочищ, -- слід використання якогось писемного джерела» (див.: Жарких М. Трактат Михалона Литвина 1615 року як соціальна утопія та історичне джерело. -- С.38)..

Загалом головна теза М.Жарких -- «трактат є наскрізь кабінетним літературним витвором» і «практично не має джерельного значення», -- виразно суперечить висновкам групи науковців, котрі підготували й відкоментува- ли московське видання праці Михалона Литвина, яке залишилося невідомим дослідникові Як важливе (а подеколи й унікальне) джерело розглядається твір Литвина і в новітній публікації: Мікалаева Л.В. Асаблівасці трактата Міхалона Літвіна «Пра норавы татар, літвінау і маскавітау» як крьініцьі па гісторьіі знешняй палітьікі Вялікага Княства Літоускага у канцы XV -- сярэдзше XVI ст. // Часопіс Беларускага дзяржаунага універстюта: Гісторьія. -- 2017. - №1. - С.104-108.. Звісно, окрім вагомих достоїнств, воно має й певні вади. Неповна навіть бібліографічна довідка: у ній бракує, зокрема, публікації твору Литвина у 25-му томі «Киевской старины» (див. прим.9) та уривків із нього у збірці «Торгівля на Україні.» Торгівля на Україні: XIV -- середина XVII ст.: Волинь і Наддніпрянщина. -- К., 1990. -- №56. - С.76-78..

Зроблений В.Матузовою переклад трактату подеколи викликає запитання й заперечення. Скажімо, не можна погодитись із тлумаченням фрази «in Russiae finibus» як «у межах російських» МихалонЛитвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. - С.60. До речі, трохи вище, на с.58, подається коректний переклад визначення Рюрика як «князя всієї Русі» («totius Russiae princeps»). -- тим більше, що йдеться про здійснене польським королем надання розташованого у цих територіальних межах Київського воєводства. У сюжеті про київське «осьмництво» згадується сарацинська «хтивість» («salacitas»), а не «жадібність» Там же. - С.100. У перекладі В.Матузової взагалі не йдеться про штраф, який стягувався за перелюб, хоча саме ці функції «осьмника» акцентовані не лише Литвином, а й на марґінесі видання Й.Ґрассера (с.36): «Poena scortatorum» («Кара розпусникам»)., та й самий Київ був не володінням князів Там же. - С.102., а їхньою столицею («regia»). Дивує і фраза про князів Можайського та Шем'ячича, інтерпретованих як «міста», що цілком суперечить подальшій інформації про них як полководців і «людей підступних та віроломних, завжди нещирих і ненадійних» Там же. -- С.96. Див. докл.: Русина О.В. Шем'ячичі та Можайські // Історія України в особах: Давньоруська держава. Литовсько-польська доба. -- К., 2012. -- С.275--279.. В оригіналі, розміщеному нині у Всесвітній мережі, вони звуться просто «Ы» («ці»), а поряд на марґінесі є нотатка «Мовсі таїі» («ниці московити»).

Останнє, до речі, зайвий раз акцентує проіґноровану публікаторами необхідність перекласти і внести в текст усі присутні у виданні 1615 р. маргіналії (незалежно від того, хто їх зробив -- Литвин чи Й.Ґрассер). Слід було б також позначити наявні у трактаті смислові розриви, які з'явилися через редагування його базельським видавцем (із таким явним порушенням логіки викладу ми стикаємося, наприклад, на с.77, 88, 90, 96 В.Матузова лише обережно вказала на можливість «пропусків, які постали внаслідок скорочень» (див.: Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. -- С.57). Натомість у «Мемуарах...» було спеціально відзначено наявність речень, «зовсім не зв'язаних між собою за змістом і присвячених різним предметам»; акцентувалася недбалість Й.Ґрассера, котрий, «скорочуючи текст первотвору, часом вибирав фрази суто механічно» (див.: Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. -- С.33--34 (прим.2)).). Характерно, що так само невправно Й.Ґрассер «обробив» праці Яна Ласицького. Їх порівняння «з іншими, прижиттєвими, виданнями його творів демонструє, що Ґрассер, вочевидь, багато разів прикладав свою “редакторську руку” до авторського тексту. Зокрема розірваність, непослідовність деяких суджень автора в нарисі “Про релігію вірменів”, безперечно, свідчить про зроблені редактором скорочення, котрі не пішли на користь первісному тексту» Дашкевич Я. Ян Ласицкий и его очерк об армянах на Украине в 70-х гг. XVI ст. -- С.72..

Водночас, гадаємо, варта акцентування не тільки «редакторська техніка» Й.Ґрассера, а й написана ним передмова, адресована князеві Октавіанові Олександрові Пронському. Незрозуміло, чому її не відкоментували видавці, адже вона містить не тільки дифірамби на адресу можновладця, а й цікаві сюжети Занотуємо, зокрема, наведений Й.Ґрассером «божественний вислів» про досконалість людини, для якої весь світ -- чужина (див.: Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. -- С.58). У московському виданні він залишився неатрибутованим, хоч на марґінесі маємо посилання на «Hugo de sancto Victore in Didasc. L.3», тобто афоризм походить із 3-ї книги «Дидаскалікону» авторства богослова-містика ХІІ ст. Гуґо з паризького абатства Сен-Віктор. До речі, уже в наш час його повернула із забуття широковідома книга Е.Саїда «Орієнталізм». Щоправда, у «фаховому» українському перекладі цієї праці згаданий вислів перетворився на «вельми значущу цитату з «Дідаскалікона» св. Віктора, запозичену в Гюґо» (див.: Саїд Е. Орієнталізм. -- К., 2001. -- С.335). Як тут не згадати історію про «меломана», який волів придбати в музичному магазині оперу «Гуґеноти», вимагаючи у продавчині «ноти Гуги»!, передусім генеалогічні. Октавіан Олександр був нащадком рязанських князів-Рюриковичів, однак у жодному випадку не «володарем Рязані», як його титулує Й.Ґрассер. У XV ст. шляхи князів цієї гілки розійшлися. Ті з них, хто еміґрував до Литви Флоря Б.Н. Великое княжество Литовское и Рязанская земля в XV в. // Славяне в эпоху феодализма. - Москва, 1978. - С.182-189., проявили певну далекоглядність, позаяк їхні родичі, котрі залишилися у своїй «отчині», зрештою стали жертвами московської експансії. Чудовою ілюстрацією до цих історичних процесів може бути порівняння ґравірованого зображення Октавіана Олександра, поданого у виданні Й.Ґрассера (див. ілюстр.2), зі словесним портретом останнього володаря Рязані Івана Івановича, складеним у 1524 р. Сметанина С.И. Новый документ о пребывании рязанского князя Ивана Ивановича в Литве // Русский дипломатарий. -- Вып.6. -- Москва, 2000. -- С.16. Що ж до родоводу Октавіана Олександра, поданого у Ґрассеровій передмові, то він містить низку помилкових тверджень.

Ілюстр.2 Портрет Октавіана Олександра Пронського з базельського видання праці Михалона Литвина

Так, прапрабабкою князя була княгиня Соломерецька, а не «Соломерська», прабабкою -- дочка тивуна троцького Михна Івановича Подбійпета Див.: Описание документов и бумаг, хранящихся в Московском архиве министерства юстиции. - Т.21. - С.76 (№534), 243 (№109)., а не «тивуна віленського з роду Подбіпентів». Із легкої руки Й.Ґрассера відбулося й дивне «роздвоєння» діда князя - київського воєводи Фрідріха Прон- ського, «засновника міста Біла Церква», який виступає в передмові як дід і як прадід Октавіана Олександра. Водночас його дружина Федора, дочка підскарбія земського Богуша Боговитино- вича, була не сестрою, а тіткою Катерини Тенчинської -- матері останніх князів Слуцьких Власне, Й.Ґрассер об'єднав в одне ціле Федорину сестру Ганну, яка вийшла заміж за Станіслава Тенчинського, та її знамениту дочку від цього шлюбу. Заслуговує на увагу й компліментарна характеристика батька Федори та Ганни Богуша Боговитиновича -- «великої людини, дуже шанованої іноземними государями» (про його діяльність на дипломатичній ниві див.: Собчук В. Від коріння до крони: Дослідження з історії князівських і шляхетських родів Волині XV -- першої половини XVII ст. -- Кременець, 2014. -- С.207--208)..

Для вітчизняних фахівців інтерес становить інформація про батька Октавіана Олександра -- князя Олександра Пронського, котрий, «захищаючи благоденство вітчизни не тільки порадами, а й з мечем у руках», уславився перемогами над татарами на теренах Волині та Галичини. Здобуті ним трофеї зберігались у Берестечку Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. -- С.60--61.. Він був похований неподалік, і його гробо- вець у ХІХ ст. помилково пов'язували зі знаменитою Берестецькою битвою Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. -- Warszawa, 1895. -- S.402..

Зауважимо й непрямий зв'язок прадіда Октавіана Олександра -- Гліба Юрійовича Пронського з таким цікавим персонажем нашої історії, як Василь Нікольський (Микольський) Про нього докл. див.: Русина О. Політико-конфесійні орієнтири православних

канцеляристів рубежу XV--XVI ст. // Український історичний журнал. -- 2017. -- №5. -- С.12--21.. Після втечі останнього з Литви з князем

Михайлом Глинським його двір Вакініки був переданий у «заставу», а потім перейшов у власність князя Гліба Пронського (1510 р.) Lietuvos Metrika. - Knyga №8. - Vilnius, 1995. - №487. - P.353-354. Принагідно зауважимо дивне «перетворення» Василя Нікольського на Василя Микулинського (див.: Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ - початок XVI ст.). - Л., 2000. - С.213. - №18)..

Усі ці сюжети не зацікавили московських колеґ-медієвістів. Утім у підготовленому ними виданні трактату Литвина було ретельно розглянуто полемічні прийоми письменника та його внесок у розвиток римської теорії походження литовців, а також здійснено фахову верифікацію наведених ним даних і вказано можливі літературні паралелі. Це, однак, не означає, що в дослідженнях твору не залишилося тематичних лакун. Уваги спеціалістів і досі потребує потужний шар українських реалій трактату, аналіз яких дає нам можливість, з одного боку, пролити додаткове світло на особливості творчої манери Михалона Литвина, а з іншого -- простежити долю його ідей у пізнішому письменстві.

У цьому контексті цікаві відгомони «троянської ідеї» Литвина, до якої ми вже зверталися раніше Русина О. Студії з історії Києва та Київської землі. - К., 2005. - С.252-259.. Згадавши у своїй праці про «Овідове озеро» в гирлі Дністра, що його назва нібито зберегла ім'я колись засланого в ті краї славетного римського поета Овідія Назона (насправді той писав свої «Послання з Понта», відбуваючи покарання поблизу сучасного румунського міста Констанца), Литвин відзначав:

«Уважається, що й Іліон, або Троя, колись знаходилися на київській території, у родючих степах і мальовничих лісах. Тут можна побачити пам'ятки, від яких нині збереглися руїни, підземелля, ґроти, мармурові плити й рештки міцних мурів. Це давно покинуте, але дуже зручне для життя місце зветься нині Торговиця» Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. - С.99. М.Стрийковський у своїй «Хроніці» згадує Торговицю як «місто старе занепале в полях за Києвом, [як їхати] до Перекопу»; це «старі мури, де перед тим жили греки» (див.: Stryjkowski M. Kronika Polska, Litewska, Zmodzka i wszystkiej Rusi. - Cz.I. - Warszawa, 1846. - S.64, 231)..

Коли розуміти текст буквально, то з нього випливає, що, згадуючи про Трою, автор тільки зафіксував пов'язану з нею локальну традицію - хоча, бувало, подорожники видавали за перекази місцевих жителів дані, запозичені ними з інших джерел. Те, що на Подніпров'ї не існувало власної троянської традиції й що її появу слід приписати фантазії Михалона Литвина та його схильності до античних алюзій, виразно унаочнює подальший «дрейф» Трої: пізніші автори, витлумачивши «київську територію» як «територію Києва», і випустивши згадку про Торговицю (котру, вочевидь, зрозуміли як апеля- тив), ототожнили з Іліоном Київ, тож розмірковування над правомірністю такої локалізації леґендарного міста перетворилися на загальник розмаїтих праць, де згадувалась київська минувшина.

Першим, здається, заперечив це ототожнення, апелюючи до власного досвіду, польський історіограф Мацей Стрийковський. У своїй «Хроніці» (1582 р.) він назвав «безумним» твердження, що «Троя була там, де тепер

Київ [...], оскільки Троя знаходилася над морем в Азії, де я й сам побував у 1574 р.» Локалізація Трої М.Стрийковським доволі загальна, однак він, очевидно, спирався на сталу місцеву традицію, занотовану, зокрема, ієродияконом Зосимою, котрий, перетнувши Мармурове море й Дарданелли, занотував: «И ту бо бяше устие, выходя на великое Понетьское море, еже зовется Белое море (суч. Егейське -- О.Р.), ту стояше град Троя на самом устии» (див.: Книга хожений: Записки русских путешественников XI--XV вв. -- Москва, 1984. -- С.125).. Зв'язок Трої з Києвом хроніст розумів фіґурально, відзначаючи стосовно останнього, що тамтешні «рештки вулиць, ринків, монастирів і церков (яких одних було колись 300) нині є єдиними свідками славної минувшини й вельможності київської; так що кожен русин, споглядаючи їх, може бідкатись, разом з Енеєм і Пантусом, словами Верґілія: “Була Троя, був Іліон і слава троянців безмежна”» Stryjkowski M. Kronika Polska, Litewska, Zmodzka i wszystkiej Rusi. -- Cz.I. -- S.155--156..

Цей крилатий вислів у дещо іншому контексті навів ще один польський історіограф, Александр Ґваньїні, відкоментувавши його в такий спосіб: «Були, панували, славилися, а тепер нема нічого -- навіть поля, де стояла Троя, не можемо знайти» Гваньїні О. Хроніка європейської Сарматії. -- К., 2007. -- С.688.. Цілком очевидно, що він не був налаштований шукати її на київських пагорбах.

Не сподівався віднайти над Дніпром рештки стародавнього міста й київський католицький єпископ Йосиф Верещинський. У 1595 р. він занотував: «Київ -- місто здавна знамените й до того ж предковічне, хоча він ніколи не був, як думають деякі люди, Троєю» Киев триста лет назад II Киевская старина. -- Т.44. -- Март. -- К., 1894. -- С.404.. Остання «лежить у Малій Азії, десь у 300 милях від Києва», -- пояснював сучасник біскупа Мартін Ґруневеґ, котрий, чимало помандрувавши світом, дивувався вірі русинів у те, що «Троя стояла на тому самому місті», де згодом постав Київ Ісаєвич Я.Д. Нове джерело про історичну топографію та архітектурні пам'ятки стародавнього Києва II Київська Русь: культура, традиції. -- К., 1982. -- С.119..

Нині складно судити, наскільки певними цього були самі кияни -- звісно, якщо не брати на віру поетичні рядки Яна Домбровського, котрий у 1619 р. у своєму творі «Дніпрові камени» переконував нововисвяченого київського біскупа Богуслава Радошевського, що місцевий люд «і донині фрігійської давньої Трої марить ще снами, що так на життя їх сучасне не схоже» Українські гуманісти епохи Відродження: Антологія. -- Ч.2. -- К., 1995. -- С.201.. Інший поет, Себастіан Кльонович, описуючи у своїй «Роксоланії» (1584 р.) Київ, також згадував про «людей, що шукають тут залишків Трої», але водночас енергійно заперечував цю міфологему Кльонович С. Роксоланія. -- К., 1987. -- С.70..

Як би там не було, уперше її зафіксував М.Стрийковський (без посилань на джерело інформації) в 1582 р. Цікаво, що того-таки року пішов із життя базельський видавець П.Перна, котрий мав безпосередній стосунок до долі твору Михалона Литвина. За словами Й.Ґрассера, його трактат, як і збірку праць Я.Ласицького, написаних у 1580 р. Незрозуміло, чому в перекладі В.Матузової йдеться про те, що «книжечка» Я.Ласицького «була набрана» в 1580 р., тоді як в оригіналі маємо «conscriptus fuit», тобто «була написана».

Наголосимо також, що на титулі Ґрассерового видання воно презентується як першодрук «ех manuscripto authentico». Тож тут (як і в передмові Й.Ґрассера, знову-таки невірно перекладеній із латини) говориться про один «автентичний рукопис», тобто конволют, сформований, скоріш за все, Я.Ласицьким. У цьому зв'язку згадуються його компаративістські зацікавлення: у 1582 р. він видав збірку творів різних авторів (із власною працею включно) під титулом «Про релігію [...] русинів, москвитів і татар». Водночас постає запитання: чи мав в оригіналі трактат Михалона Литвина ту назву, яка подана Й.Ґрассером? І чи не походить вона від назви праці Філіпа Буонаккорсі-Каллімаха «De Moribus Tartarorum», знаної, на жаль, лише за згадкою у відомому каталозі Конрада Ґеснера (див.: Elenchus scriptorum omnium. -- Basileae, 1551. -- P.890)?, П.Перні для публікації надіслали з Польщі. Утім цим планам завадила смерть останнього. Зрештою всі ці твори опинилися в руках неназваного Ґрассерового друга Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. -- С.26, 28, 61. На думку М.Жарких, Литвин сам відіслав свою працю до Швейцарії, адже, не діставши підтримки при королівському дворі, «він вирішив домогтися свого апеляцією не до начальства, а до громадськості, і задля цього надрукувати твір» (див.: Жарких М. Трактат Михалона Литвина 1615 року як соціальна утопія та історичне джерело. -- С.12)..

Чи є у цій історії місце для М.Стрийковського, котрий наприкінці 1570-х рр. (коли постала його праця «Про початки [...] славного народу литовського») ще не згадував про концепт «Київ = Троя»? Здається, що ні. У принципі, він міг апелювати до уявлень, уведених в інтелектуальний обіг Литвином (причому у хибній інтерпретації), не спираючись на його рукопис. їх ретранслятором міг стати, наприклад, Авґустин Ротундус, чиїми матеріалами скористався М.Стрийковський. Як відомо, із 1551 р. Ротундус був секретарем Сиґізмунда Авґуста (котрому, нагадаємо, у 1550 р. адресував свій твір Литвин) і згодом написав історію Литви, яка не дійшла до нашого часу.

З іншого боку, у праці Й.Верещинського «Дорога певна» (1590 р.) ніби простежується зв'язок із текстом Михалона Литвина. Тут ми також натрапляємо на опис природних багатств Подніпров'я, порівняння його з «землею обітованою», яка «плине молоком і медом», та спостереження про «магнетичну» природу української землі, котра вабить до себе приходнів (Михалон Литвин: «зазнавши насолоди [вільного життя] в її фортецях, вони вже ніколи звідти не повертаються»; Й.Верещинський: «ґеу икгаіпу кґо іеу zakusi, zostac ґат кагЯу тиві») Пор.: Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. -- С.96--97, 99, 102; Wereszczynski J. Droga pewna // Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России. - Вып.1. - Ч.2: Материалы. - К., 1911. - С.7-8.. Тож можна припустити, що праця Литвина поширювалась у рукописних списках.

Варто наголосити, що «троянська» ідентифікація Торговиці ґрунтувалася, вочевидь, на особистому досвіді автора трактату, адже йшлося про городище на шляху у Крим, куди його виряджав «господар». Бачив він і колишню литовську митницю поблизу Тавані, звану «Вітовтовою лазнею» Ця та подібні «лазні» відомі й за іншими джерелами, ніяк не зв'язаними з трактатом Литвина. Генеза такого топоніма й досі не з'ясована, і чи не найпопулярнішим залишається дещо наївне пояснення: у цьому місці митники Вітовта нібито «обчищали» купців. Див., зокрема: Mickunaite G. Making a Great Ruler: Grand Duke Vytautas of Lithuania. - Budapest; New York, 2006. - Р.187 («Vytautas “washed” tradesmen of their goods and money»). Так міркував ще Ю.Крашевський: мовляв, подорожніх на митниці «обдирали й парили, як у лазні» (див.: Kraszewski J.I. Litwa za Witolda. - Wilno, 1850. - S.317).. Не міг Литвин оминути й Київ -- «перший із-поміж інших фортець і земель». Тут він занотував «народну приповідку роксоланів»: «Із київських пагорбів можна побачити багато інших місць» Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. -- С.96.. Із нею виразно перегукується заклик із «Задонщини» («Взыдем на горы киевския и посмотрим славного [Д]непра, и посмотрим по всей земли Русской») Сказания и повести о Куликовской битве. -- Ленинград, 1982. -- С.7., а також слова, нібито адресовані кримським ханом польському королеві: «Зійшовши на київські гори, я б одним оком дивився звідти на свій Бахчисарай, а другим -- на твій Краків» Цит. за: Івакін Г.Ю. Історичний розвиток Києва XIII -- середини XVI ст. -- К., 1996. -- С.108 (дослідник свідомий того, що автентичність цього виразу дещо проблематична).. Варто згадати й зафіксоване Петром Могилою чудесне прозріння князя Курцевича на київській Уздихальниці, звідки він побачив усе, «далече сущая» Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною комиссиею для разбора древних актов (далі -- Архив ЮЗР). -- Ч.1. -- Т.7. -- К., 1887. -- С.70. Про синхронні перекази, пов'язані з цією горою, див.: Сас П. «Єрусалимська» ідея 1620-х років Іова Борецького // Україна крізь віки. - К., 2010. - С.266-267..

Те саме коріння має, напевно, і образ Києва як сторожової вежі, котрий фіґурує в матеріалах Люблінського сейму 1569 р. поряд із метафорою «Київ -- брама держави» Дневник Люблинского сейма 1569 года: Соединение Великого княжества Литовского с Королевством Польским / Изд. М.О.Коялович. -- Санкт-Петербург, 1869. - С.403., що її першим зауважив М.Довнар-Запольський Украинские староства в первой половине XVI в. // Архив ЮЗР. -- Ч.8. -- Т.5. -- К., 1907. -- С.54.. Щоправда, «воротами всего панства» вважався не тільки «славный замок Киев» Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею (далі -- Акты ЗР). -- Т.2. -- Санкт-Петербург, 1848. -- №144. -- С.173--174 (1526 р.)., а і його «пригородки» Черкаси та Канів Archiwum ksiqz^t Lubartowiczow Sanguszkow. -- Т.6. -- Lwow, 1910. -- S.162--166, 170 (1553 р.). Ця ємка метафора не дістала широкого розповсюдження, однак, поза сумнівом, саме вона дала життя сучасному образу України як «брами Європи», запровадженому С.Плохієм..

Ще одна усна традиція, занотована Михалоном Литвином, стосувалася фундаторів Литовської держави, які завдяки власним чеснотам «розширили свої кордони від одного моря до другого, і називали їх вороги “хоробра Литва”» Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. -- С.76.. Це словосполучення, транслітероване у трактаті латиницею, зацікавило О.Мильникова, котрий охарактеризував його як «формульний вираз, що мав східнослов'янське билинне походження». На підставі цього текстуального фраґмента він передатував найраніше свідчення щодо існування на Русі билин, яке раніше відносили до 1574 р. (йшлося про лист Філона Кміти до Євстафія Воловича, де згадувались Ілля Муравленин та Соловей Будимирович) Мыльников А.С. Картина славянского мира: взгляд из Восточной Европы: Представления об этнической номинации и этничности XVI -- начала XVIII в. -- Санкт-Петербург, 1999. -- С.333--337.. Не заперечуючи цієї думки, хочемо все-таки наголосити на побутуванні виразу «хоробра Литва» й у позабилинному контексті як характеристики литовців (навіть за доволі скептичного до них ставлення) Як об'єкт іронії вони постають у літописній оповіді про те, як «князь Швидригайло Ольгердович, внук Гедиминов, его же все возносяща, глаголаху богатырство и удальство, и мужество велико в победах, а от Едигеевых татар утомился зело, бегая со всею храброю литвою» (див.: Патриаршая или Никоновская летопись // Полное собрание русских летописей (далі -- ПСРЛ). -- Т.11. -- Москва, 1965. -- С.211). Якщо ж звернутися до літературних творів, написаних «високим стилем», то в них можна знайти синонімічний, але яскравіший вираз -- «гордонапорная Литва» (див.: Памятники литературы Древней Руси: Вторая половина XVI в. -- Москва, 1986. -- С.457)..

Ілюстр. 3 Корсунські врата. Софійський собор (Новгород). Фото авторки

Ілюстр.4 Двері Ґнезненського кафедрального собору (джерело: https://ru.wikivoyage.org/wiki/Гнезно)

Повертаючись до суто київських реалій, зауважимо дещо сумбурний сюжет про хрещення київського князя Володимира, названого Литвином ще й володарем «стольного града Корсуня» Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. -- С.64. Нижче, на с.102, охрещення Русі Литвин пов'язує не з Корсунем, а з Києвом, і при цьому на марґінесі трактату подано його дату («Anno 988»), якої немає у самому тексті.. Тут-таки йдеться про двері, які потрапили з Києва до ґнезненської кафедри. Коментатори трактату при цьому згадують про так звані «корсунські врата» -- хоча ті, як відомо, із середини XV ст. прикрашали новгородський Софійський собор, де їх впевнено локалізували С.Герберштайн і М.Стрийковський Герберштейн С. Записки о Московии. -- Москва, 1988. -- С.150, 330; StryjkowskiM. Kronika Polska, Litewska, Zmodzka i wszystkiej Rusi. -- Cz.I. -- S.130. (див. ілюстр.3). Натомість Литвин мав на увазі усну традицію про київські Золоті ворота, нібито вивезені до Ґнезна (насправді двері тамтешньої кафедри зі сценами з житія св. Войцеха за спеціальним замовленням близько 1175 р. виготовили німецькі майстри; див. ілюстр.4).

Цей сюжет знаходимо, зокрема, у М.Ґруневеґа Ісаєвич Я.Д. Нове джерело про історичну топографію та архітектурні пам'ятки стародавнього Києва. -- С.125. та в літописному «Збірнику Кощаківського» (XVII ст.). В останньому доля Золотих воріт пов'язується не з Корсунем, а з леґендарним переказом про їх «кресання» польськими королями. Це, по суті, пародія на історію про похід Болеслава Сміливого:

«Той король узяв Київ, а в'їжджаючи до Києва, у місто, утяв мечем своїм фортку позлоцисту (тую фортку прозвали люди невігласи Золотими Воротами) й утяв угол тоєй фортки, на знак звитязтва київського, і взяв тую фортку з Києва [...] і вивіз до Гнєзна, де й тепер єсть у костелі» Львівська національна наукова бібліотека України ім. В.Стефаника, відділ рукописів. -- Ф Оссол. - №2168. - С.135..

Що ж до Литвина, то цілком зрозуміло, що йому, аби зафіксувати у своєму творі цю суто київську традицію, не треба було їздити у Ґнезно, як про це писав Є.Охманський:

«Знайомство Михалона Литвина з Польщею уявнює одне дуже цікаве спостереження: говорячи про старожитність і багатство Корсуня, [він] зауважив, що саме з того міста походять двері ґнезненської кафедри (І, 3). Не побувавши у Ґнезно, звідки б [він] знав про цю славетну пам'ятку мистецтва і як міг би вказати (хай навіть помилково) на її походження?» О^та^Ы І. Dawna Litwa: Studia historyczne. -- S.142. Пор.: МихалонЛитвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. -- С.111..

Вартий уваги ще один пасаж із праці Литвина, пов'язаний із київськими достопамятностями, із-поміж яких він виокремлював Печерський монастир. Ідеться про твердження, що «князь москвитян (мається на увазі Іван IV Грозний -- О.Р.) щорічно отримує значні доходи з тих маєтностей цього монастиря, які до нього відійшли», і «не поспішає їх повернути» Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. -- С.102.. Цей фраґ- мент видавці трактату не прокоментували, однак невдовзі дотичний сюжет розглянув С.Каштанов Каштанов С.М. О взаимоотношениях Киево-Печерского монастыря с правительством Ивана IV в 1583 г. // Исторический архив. -- 2002. -- №4. -- С.189--203.. Він проаналізував та опублікував документи з 2-ї книги «греческих дел», що стосувалися візиту до Москви печерських ченців улітку 1583 р. Вони привезли Іванові Грозному супліку архімандрита Мелетія (Хребтовича), котрий просив царя відновити «по прежнему преданию и обычаю предков» данину з сіверських земель Нагадаємо, що Сіверщина, котра від середини XXV ст. становила частину Великого князівства Литовського, увішла до складу Московії внаслідок війни з Литвою 1500--1503 рр., спричиненої переходом на службу до Івана ІІІ згаданих вище князів Семена Можайського й Василя Шем'ячича, чиї батьки втекли до Литви з Московського князівства, зазнавши поразки в міжусобній війні другої чверті XV ст. Див. докл.: Русина О. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. -- К., 1998. -- С.184--201., яка надходила до монастиря ще за Іванових «прародителей». З'ясувалося, однак, що «старые книги в пожар погорели, и на Москве сыскать того не могли». Тож думному дякові Андрієві Щелкалову було наказано «послать сыскать в те городы северские, ис которых городов в Киев к Пречистой Богородице в Печерской монастырь наша милостыня давана». Іван IV пообіцяв архімандритові після «сыску» видати «о тои милостине указ свои» і запросив печерських ченців приїхати до Москви «иным временем, по зиме». Поза тим він наділив монастир «слехка», передавши «сто рублев денег» на поминання душі царевича Івана Каштанов С.М. О взаимоотношениях Киево-Печерского монастыря с правительством Ивана IV в 1583 г. - С.193, 196-198..

Друкуючи ці документи, С.Каштанов не знав, що мав попередника в особі П.Куліша Кулиш П.А. Материалы для истории воссоединения Руси. -- Т.1. -- Москва, 1877. -- №7. -- С.18--19., котрий ще наприкінці XIX ст. опублікував царське рішення стосовно чолобиття Мелетія за іншою архівною копією, яка має вкрай незначні текстуальні відмінності Российский государственный архив древних актов (далі -- РГАДА). -- Ф.124. -- Оп.1583 г. -- Д.1. -- Л.2--4.. Паралельно він відкоментував цей епізод: