Українські реали в літературному доробку Михалона Литвина

«Печерський монастир указував власне на постійні пожертви московських государів, а вона (Москва -- О.Р.) перевела справу на сіверські міста, з яких ішла “милостыня” в Київ до Пречистої Богородиці; та цар все-таки не відмовився від допомоги Печерському монастиреві. Грамота 1583 р., визнаючи за ним право на одержання від царя милостині, пояснює численні ходіння ченців до Москви по милостиню [...] Якщо, з одного боку, Київ уважався “отчиною” московського государя, то, з іншого, на Москву дивилися як на пристановище у церковних потребах. Слова “давние часы”, “прежнее предание и обычай” були для печерських ченців ніби ниткою, яка не давала їм втратити слід до руської політичної єдності» Кулиш П.А. Материалы для истории воссоединения Руси. -- Т.1. -- С.17--18..

Інтерпретація цього сюжету сучасним російським дослідником трохи інакша. Простудіювавши зібрані матеріали, С.Каштанов припустив, що архімандрит Мелетій після завершення Лівонської війни (1558--1583 рр.) вирішив скористатися прикладом різних православних ієрархів, які мандрували через Київ до Москви, де їм надавали щедру «милостыню». Він також відзначив, що початково подібна «милостыня» могла бути пожертвою від князів московського походження, котрі володарювали на Сіверщині у другій половині XV ст.

Обидва трактування неточно передають зміст документів 1583 р., в одному з яких прямо йдеться про монастирські «угодья в северских городех» Каштанов С.М. О взаимоотношениях Киево-Печерского монастыря с правительством Ивана IV в 1583 г. -- С.196.. Однак для остаточного розв'язання цього питання слід залучити як раніші, так і пізніші за часом матеріали, що стосуються данини з сіверських земель. Від 1540 р. до нас дійшли дві грамоти великого князя литовського й польського короля Сиґізмунда I, адресовані архімандритові Софронієві та київському воєводі. Вони містили «до- зволенье» на відновлення збору печерськими ченцями «за границей», тобто на території Московської держави, данини, яка «с давных часов хоживала з украинных северских городов, з Стародуба и з Новагородка, к тому манастырю» Акты ЗР. -- Т.2. -- №204. -- С.368--370. Див. також републікації цих актів згідно з сучасними археографічними нормами: Русина О. До питання про земельні володіння Києво-Печерського

монастиря на Лівобережжі (за актами XVI--XVII ст.) // Український археографічний щорічник. -- Вип.1. -- К., 1992. -- С.302--304; Метрыка Вялікага княства Літоускага: Кніга 28 (1522--1552). -- Менск, 2000. -- С.68--69..

Отриманий ченцями дозвіл «по дань до Москвы посылати» в 1571 р., після інкорпорації Київщини Короною Польською, було підтверджено, на прохання печерського архімандрита Іларіона (Пясочинського), королем Сиґізмундом Авґустом Акты ЗР. -- Т.3. -- Санкт-Петербург, 1848. -- №52. -- С.157--158; Русина О. До питання про земельні володіння Києво-Печерського монастиря на Лівобережжі (за актами XVI-- XVII ст.). -- С.304--305.. Очевидно, однак, що це підтвердження було суто формальним: під час Лівонської війни виплата данини мала припинитися. Лише після закінчення воєнних дій постала можливість для реалізації згаданого права, що нею одразу й скористався архімандрит Мелетій.

Зацитований актовий матеріал унаочнює, що в усіх цих випадках ішлося не про пожертви, а про реґулярну данину з монастирських угідь. Щоправда, стосовно її походження та характеру у джерелах ХV--ХVІ ст. немає ніякої інформації. Єдиний натяк на існування певного зв'язку між сіверськими землями й Печерським монастирем містить датована 1481 р. потвердна грамота патріарха Максима на ставропігію цьому монастиреві, де його «пределами» названо київську Микільську Пустинську обитель і три «монастыры Северское земли: черниговский, бранский и Новгородка Сиверского» Архив ЮЗР. -- Ч.1. -- Т.1. -- К., 1859. -- №1. -- С.1--2. Відзначимо, що брянський Свенський монастир опинився в підпорядкуванні Печерського монастиря значно пізніше, у 1681--1786 рр. (див.: Строев П.М. Списки иерархов и настоятелей монастырей российской церкви. -- Санкт- Петербург, 1877. -- Ст.906--908). Причому це сталося саме на підставі згаданої грамоти (див.: Петров Н.И. Историко-археологический очерк г. Брянска, Орловской губ., и его отношение к Киеву // Труды Киевской духовной академии. -- 1901. -- №1. -- С.26)..

Проте цей документ, хоч інколи й фіґурує в науковій літературі як автентичний, є фальсифікатом початку 1590-х рр., що в ньому відбилися історичні реалії того часу - передусім намагання печерського архімандрита підкорити своїй духовній владі сусідній Пустинський монастир (його унаочнює королівський лист Мелетієві (Хребтовичу) від 2 липня 1578 р. із забороною «без жадного права, над привилея и волность их, наданя и фундуши [...] монас- тиру Пустинскому надание [...] в повинность владзи и послушенства своего их мети» Архив ЮЗР. -- Ч.1. -- Т.6. -- К., 1883. -- №31. -- С.63--64; №36. -- С.73.), а також характерна для політичної ментальності XVI ст. відмова від остаточного визнання переходу Сіверської землі під зверхність Москви.

Достеменно з'ясувати питання про сіверську данину Печерському монастиреві дає можливість грамота сина й наступника Івана Грозного Федора, згідно з якою в 1586 р. він разом з іншими грошовими сумами надіслав архімандритові Мелетієві «50 рублев денег за оброк, что шло в Печерской монастырь с тех сел, которые были за монастырем в наших северских горо- дех» (див. ілюстр.5) РГАДА. -- Ф.124. -- Оп.1586 г. -- Д.1. -- Л.1--3. Ця грамота цитується у справі про приїзд до Москви печерських ченців у 1628 р. (див.: Там же. -- Оп.1628 г. -- Д.1. -- Л.38, 45)..

Таким чином, шляхом збирання данини реалізовувалося право Печерського монастиря на сільські угіддя, розташовані поблизу Новгорода- Сіверського та Стародуба. Можна, хоч і з певною обережністю, припустити, що ці землі було надано обителі князями Можайськими (чий рід, до речі, фіґурує в печерському пом'янику Голубев С.Т. Древний помянник Киево-Печерской лавры (конца XV и начала XVI ст.) // Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. -- 1892. -- Кн.6. -- Приложение. -- С.56.) та Шем'ячичами, котрі впродовж другої половини XV ст. володіли цими містами. Принаймні, ці князі відомі як донатори. Збереглася грамота Сиґізмунда І від 1509 р. на право щорічного виїзду до Московщини священиків церкви Св. Миколи в Орші для збору данини з «земель бортных» у Гомелі (також захопленому Іваном ІІІ унаслідок війни 1500-1503 рр.), що його було надано храму князем Семеном Можайським Акты ЗР. -- Т.2. -- №48. -- С.59--60.. Після повернення Гомельщини до складу Литовської держави право оршанських священиків на цю медову данину підтверджували Сиґізмунд І і Сиґізмунд Авґуст Там же. -- №208. -- С.373; Т.3. -- №9. -- С.21--22..

Ілюстр. 5 Фраґмент грамоти царя Федора Івановича печерському архімандриту Мелетію (1586 р.)

Князь Василь Шем'ячич на початку XVI ст. дарував бортні угіддя в Рильському повіті місцевим церквам Миколи Чудотворця й Афанасія Олександрійського Анпилогов Г.Н. Бортные знамена как исторические источники (по путивльским и рыльским переписным материалам конца XV! и 20-х гг. ХМИ в.) // Советская археология. -- 1964. -- №4. -- С.156.. Що ж до сіл у згаданих вище «северских городех», то, за браком будь-яких документів стосовно генези тамтешньої данини Їх не було в монастирській скарбниці вже у середині XVІ ст. В укладеному 1554 р. реєстрі архіву Печерського монастиря серед розмаїтих актів на його «имения» фіґурував лише «лист господарьский дозволеный ездити до Москвы», в якому безпомилково вгадується один зі згаданих вище привілеїв -- виданий Сиґізмундом І у 1540 р. дозвіл архімандритові Софронію їздити «для дани до северских замков» (Голубев С.Т. Киевский митрополит Пётр Могила и его сподвижники. -- Т.1. -- К., 1883. -- Приложение. -- С.13, 15). та навіть згадок про них у джерелах, їх зв'язок із Шем'ячичами й Можайськими залишається суто гіпотетичним (не слід забувати, що перші відомості про печерські маєтності сягають другої половини XI ст.).

Хоч би як там було, фактом залишається те, що в XV ст. на Сіверщині існували земельні володіння Печерського монастиря. Після включення Сіверської землі до складу Московської держави обитель зберегла права на ці маєтності, і згодом надходження пов'язаного з ними «стародавного доходу и пожитку манастыра Печерского» відновилося. Тож, як бачимо, стверджуючи, що Іван Грозний привласнює доходи з сіверських маєтностей Печерського монастиря, Михалон Литвин, котрий у 1540-х рр. навідувався до Києва, був далеким від істини. Очевидно, у цьому фраґменті він намагався підкреслити підступність Івана IV. Хоча й не виключено, що його погано інформували про справжній стан речей Слід мати на увазі, що ченці нерідко приховували дотичну до їхніх доходів інформацію. Скажімо, ігумен київського Микільського Пустинського монастиря Макарій у 1511 р. отримав від Василія ІІІ грамоту на втрачені через війну угіддя в районі Путивля й Новгорода- Сіверського. Одночасно, у березні того року, Микільський монастир на прохання того-таки Макарія дістав від Сиґізмунда І одну службу людей як часткову компенсацію того, що «в них отошло за границу в Московщину» (див.: Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею. -- Т.2. -- Санкт-Петербург, 1865. -- №102. -- С.126). Отже, приховавши від володаря Литви свої контакти з Василієм ІІІ, ченці поліпшили матеріальне забезпечення обителі. У Сиґізмундовому пожалуванні йшлося і про те, що Микільський монастир перестав отримувати медову данину з київського «ключа», що, вочевидь, також не відповідало дійсності: у колекції документів Київської археографічної комісії збереглися акти 1506--1507 рр., які зобов'язували київських воєвод «с ключа своего» видавати ченцям одну колоду меду (див.: Гісцова Л.З., Фаустова Н.М. Доповнення до «Каталога колекції документів Київської археографічної комісії» // Архіви України. -- 1974. -- №1. - С.52 (№641), 53 (№643))..

Водночас Литвин відзначав, що московський володар «понад усе прагне здобути це місто (Київ -- О.Р.), яке йому до вподоби, стверджуючи, що він -- нащадок Володимира, київського князя. Чимало ремствують і його люди, що не володіють цією давньою столицею царів та її святощами» Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. -- С.102.. Це зауваження цілком слушне, і його якнайкраще ілюструє ремарка одного з московських літописців часів Івана Грозного, котрий занотував: «Да видети бы нам государя на Киеве, православного царя, великого князя Ивана Васильевича всея Руси!» Софийские летописи // ПСРЛ. -- Т.6. -- Санкт-Петербург, 1853. -- С.315.. Справді, Іван IV претендував на контроль над Києвом та всіма руськими землями, покликаючись на прямий династичний зв'язок із давніми київськими князями Рюриковичами, чиї володіння він уважав своєю спадковою «отчиною».

Виникла навіть ідея, що Москва вже ввібрала у себе київську спадщину, що сама по собі вона є «другим Києвом». Вербальні маніфестації цієї теорії мінімальні, так що навіть такий компетентний дослідник, як Ч.Гальперин, в одній зі своїх праць зауважив, що вказана ідея не була зафіксована у джерелах «Implicitly Moscow was the New Kiev, an epithet unattested in the Muscovite sources» (див.: Halperin Ch.J. Kiev and Moscow: An Aspect of Early Muscovite Thought // Russian History. -- 1980. -- Vol.7. -- Pt.3. -- P.320). Наводимо слова Ч.Гальперина без перекладу, аби удоступнити їх для дослідників, знайомих із цією статтею лише за цитатами в інших публікаціях (напр.: Ричка В.М. «Київ -- другий Єрусалим» (з історії політичної думки та ідеології середньовічної Русі). -- К., 2005. -- С.207--210).. Однак це не зовсім так, у чому переконує текст «Казанської історії» з її запальним вигуком: «Воссиял ныне стольный и преславный град Москва, яко вторый Киев [...] и третий новый великий Рим, провоссиявший в последние лета, яко великое солнце в велицей нашей Русской земли» Казанская история. -- Москва; Ленинград, 1954. -- С.57. Див. також коментар: Pelenski J. Russia and Kazan: Conquest and Imperial Ideology (1438--1560-s). -- Hague; Paris, 1974. -- P.114-- 117, 130, 289..

Завершуючи цей (звісно, далеко не повний⁹⁷) огляд українських реалій Литвино- вого трактату, акцентуємо, що подеколи навіть малозначущі на перший погляд його фраґ- менти порушують важливі в історичній ретроспективі питання. Так, скажімо, сюжет про данину Києво-Печерському монастиреві змушує придивитися до дій московських володарів щодо захисту інтересів «закордонних» монастирів і церков, які зберегли свою власність на захопленій Москвою території (див. ілюстр.6⁹⁸). Ця політика, безумовно, зміцнювала промосковські настрої у середовищі українського православного духівництва, які вповні виявились у постберестейський період⁹⁹.

У цілому, адекватне сприйняття окремих пасажів трактату Михалона Литвина можливе лише з урахуванням його мотивацій, назагал зрозумілих: він щиро дбав про зміцнення державного організму Великого князівства Литовського, який у середині XVI ст. потребував суттєвого реформування. Прикро, що ми не знаходимо відгомонів його ідей у тодішньому письменстві (за винятком проаналізованих вище рефлексій із приводу Києва як Трої, котрі сягають, однак, кінця XVI ст. й не мають експліцитних посилань на текст Литвинової праці)¹⁰⁰. Ще сумнішим є те, яким було «застосування» самого Литвина: відомо, що в 1553 р. Венцеслав Миколайович контролював випасання худоби людьми «турецкого цесаря» на півдні Литовської держави¹⁰¹. Цілком очевидно, що «коефіцієнт корисної дії» письменника міг бути значно більшим. Тож чи не ця марнотратність стосовно інтелектуальних ресурсів стала однією з причин того занепаду Литви, який так гнітив Михалона Литвина?

Ілюстр.6 Грамота Сиґізмунда I київському воєводі Андрієві Немировичу з наказом не забороняти ченцям Микільського Пустинського монастиря виряджатися по данину до Путивля й Новгорода-Сіверського (1528 р.)

Размещено на Allbest.ru