Історичне письмо пізнього П. Куліша як предтеча консервативного проекту української історіографії початку ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут історії України НАН України

Історичне письмо пізнього П. Куліша як предтеча консервативного проекту української історіографії початку ХХ ст

Олексій Ясь

Зазвичай постать хутірського самітника бентежила як сучасників, так і наступників на громадській та культурній авансценах. Приміром, Д.Дорошенко в одній і тій самій статті називав П.Куліша «апостолом українського відродження» та «ренегатом» й «очорнитилем» пам'яті великих друзів М.Ж. [Дорошенко Д.І.] П.Куліш (2 февраля 1897 р.) // Рада (Київ). - 1908. - 15 лютого. - №28. - С.2.. Адже навіть такі відмінні у світоглядному і громадсько-культурному розумінні інтелектуали, як історик С.Томашівський Томашівський С. Маруся Богуславка в українській літературі. Історично-літературний нарис // Літературно-науковий вістник. - 1901. - Кн.5. - С.98. та історик літератури

С.Єфремов Єфремов С.О. Без синтезу: До життєвої драми Куліша // Його ж. Літературно-критичні статті / Упор., передм. і прим. Е.С.Соловей. - К., 1993. - С.233., майже в унісон іменували П.Куліша діячем «без синтезу», себто вважали руйнівником або деструктором. Згодом С.Томашівський уклав навіть перелік так званих «культурних гріхів» П.Куліша, який закидала йому українська громадськість: а) рософільство; б) полонофільство; в) абсолютизація неґативної ролі козаччини й гайдамаччини в національній історії; г) докори українським письменникам і вченим у плеканні ідеалізму та «руїнницьких нахилів» Томашівський С. Куліш і українська національна ідея // Його ж. Під колесами історії: Нариси і статті. - Берлін, 1922. - С.97-98.. Водночас за П.Кулішем утвердився ореол найтрагічні- шої постаті на полі української культури Ткаченко І. П.О.Куліш: Критико-біографічний нарис. - Х., 1927. - С.5..

Якщо взяти до уваги те, що праці П.Куліша й до сьогодні намагаються спопуляризувати в річищі так званої концепції «возз'єднання» Див., напр.: Кулиш П.А. История воссоединения Руси. - Москва, 2018. - 633 с., то подібні рефлексії видаються начебто обґрунтованими, принаймні більш-менш резонними. Деякі сучасники П.Куліша навіть висловлювали думку, що разючі метаморфози його поглядів свідчили про психічний розлад особистості, тобто божевілля Коялович М. Прежние взгляды г. Кулиша на Россию и Польшу, на православие, унию и латинство // Церковный вестник, издаваемый при Санкт-Петербургской духовной академии. - 1882. - 5 июня. - №23. - С.4-6..

Зауважимо, що ідея «возз'єднання» продукує сумнозвісні порівняльні паралелі з відомими партійними тезами 1954 р. Та незважаючи на нібито очевидні аналогії, постать П.Куліша здебільшого неґативно сприймалася на полі радянської історіографії Інформація директора Інституту історії України М.Н.Петровського до бюро Відділу суспільних наук АН УРСР із обґрунтуванням недоцільності відзначення 125-річчя від дня народження П.О.Куліша (14 липня 1944 р., м. Київ) // Інститут історії України Національної академії наук України: Документи і матеріали: 1936-1991: У 2 кн. / Відп. ред. В.А.Смолій; упор. О.С.Рубльов, О.В.Юркова. - Кн.1: 1936-1947. - К., 2011. - С.432-433.. Щоправда, дехто з науковців, приміром М.Рильський Федорук Я. Авторський список другого видання «Истории воссоединения Руси» // Молода нація: Альманах. - Вип.1. - К., 2004. - С.97., негласно вбачали в авторові «Истории воссоединения Руси» своєрідного предтечу канонізованої радянської схеми «возз'єднання України з Росією».

Утім варто наголосити, що історичні студії П.Куліша, насамперед кілька- томну «Историю воссоединения Руси», сприймали й оцінювали неоднозначно.

Скажімо М.Грушевський гадав, що вона залишалася «надовго найвизначнішою працею по історії початків козаччини (тут і далі курсив наш, якщо не зазначено інакше - О.Я.). Але його (П.Куліша - О.Я.) екстраваґанції відвернули суспільність від його історичних праць» Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. -- Т.7: Козацькі часи -- до року 1625. -- К., 1995. - С.567.. Ба більше, М.Грушевський рішуче обстоював думку про «Историю воссоединения Руси» як про «твір д у ж е т а л а н о в и т и й, і д у ж е ц і н н и й навіть з н а у к о в о - і с т о р и ч н о г о (розбивка М.Грушевського - О.Я.), дослідницького становища» Грушевський М. Соціально-традиційні підоснови Кулішевої творчості // Його ж. Твори: У 50 т. / Гол. ред. Г.Папакін. - Т.10, кн.1. - Л., 2015. - С.205.. Д.Багалій стверджував, що коли б праця П.Куліша «була завершена, і з неї були б вилучені декілька надто різких та суб'єктивних висновків, то вона мала посісти дуже видатне місце» Багалей Д.И. Русская историография. - Х., 1911. - С.448..

Такі оцінки й констатації примушують замислитися не тільки щодо згаданого проекту П.Куліша, а й стосовно його призначення, точніше того потенціалу, котрий закладав до нього автор. На цьому місці вповні логічно постає питання: чи варто шукати синтетичні складові у практиках П.Куліша на теренах історії, зокрема в контексті означеного багатотомника? Адже строкате, багатошарове його історичне письмо часто-густо продукує суперечливі смисли та пропонує контраверсійні концептуальні пропозиції.

На відміну від М.Костомарова, який був істориком не тільки за покликанням, освітою та професією, а й за життєвим призначенням, П.Куліш репрезентував тип історика-аматора. Проте завдяки розмаїтим самоосвітнім практикам і численним працям він поступово змінювався та фактично посів становище своєрідного приватного вченого, точніше хутірського автора-від- людника. До того ж П.Куліш сприймав царину Кліо як важливу, а в певні періоди життя навіть домінуючу площину творчих практик. Але водночас він практично ніколи не позиціонував себе суто чи переважно в ролі історика!

Натомість П.Куліш повсякчас проектував і перебирав на себе різні ролі -- письменника-новатора, критика-рецензента, публіциста-концептуаліста, редактора-упорядника, просвітника-педагога, ментора-дорадника, перекла- дача-культурника тощо. Проте ці множинні ролі не інтеґрувалися навколо якоїсь об'єднуючої чи ґенералізуючої екзистенції в певній фаховій площині, приміром як у М.Костомарова, котрий однозначно ідентифікував себе як історик навіть тоді, коли виступав як етнограф, публіцист або белетрист. Тому відмінні ролі П.Куліша взаємодоповнювалися всілякими практиками та проектами, хоч неодноразово підважували, а то й зовсім відкидали його попередні візії.

Видається, що П.Куліш зосереджувався на пошуках або осягненні ідеальної надмети, точніше кількох конкуруючих великих цілей. У світлі такого призначення, котре мимоволі нав'язувало асоціації з месіанством, принаймні відповідними проекціями у вигляді ідеалізованого громадського чи суспільного освячення певних практик, заходів або дій, українська минувшина поставала як уявний простір для культурницьких й інтелектуальних експериментів.

У цьому духовно-культурному річищі історія розглядалася як занедбане поле, котре варто розчистити, щоби проторувати нові шляхи, зокрема апробувати й утвердити новітні світоглядні орієнтири та інші пізнавальні вимоги. Недаремно відома авторефлексія П.Куліша з його поезії «Піонер» апелює саме до надмети з відповідним сенсом і метафоричним означенням власного призначення на громадській авансцені:

Я не поет і не історик, ні!

Я -- піонер з сокирою важкою:

Терен колючий в рідній стороні

Вирубую трудящою рукою.

Не раз кроплю свою роботу й кров'ю,

Да весело так поратись мені.

З великого насліддя по князях

Зробили козаки нам дике поле,

Все в бодяках, тернах да в чагарах,

Кому на радощі, кому на горе Насліднє поле без устанку коле Правицю у тяжких її трудах.

Нехай сумують інші, не сумуй,

Робітнику безплатний, піонере.

І кожного на подвиг свій готуй,

Кому твою дорогу Праця стеле.

Коли ж орда про тебе брехні меле,

Ти на дурну дурноту мовчки плюй Куліш П.О. Твори: У 2 т. / Підгот. тексти, упор. і прим. М.Л.Гончарука; авт. передм. М.Г.Жулинський. - Т.1: Поетичні твори. - К., 1989. - С.217..

Вочевидь ціла низка світоглядних ідеалів і культурницьких настанов П.Куліша незримо сполучала його з кирило-мефодіївськими романтиками. Крім згаданого вище месіанського призначення на ниві громадської та культурної праці, варто вказати на темпоральну скерованість, властиву романтичному мисленню, котре здебільшого відшукувало культурні взірці й духовні приклади в минувшині, передусім у середньовічних або ранньомодерних часах.

Утім творчі практики й тексти П.Куліша демонструють чимало рис і прикмет, які нав'язують порівняння не так із поколінням кирило-мефодіївських братчиків, як із ґенерацією громадівців, метафорично кажучи з поколінням В.Антоновича та М.Драгоманова. Тим паче, що П.Куліша слушно розглядають як одного з провідних українських діячів середини ХІХ ст. Saunders D. The Ukrainian Impact on Russian Culture 1750-1850. -- Edmonton, 1985. -- P.247.

Скажімо, захоплення В.Антоновича просвітницькою спадщиною, передусім працями французьких просвітників XVIII ст., уповні корелюється з культурними устремліннями П.Куліша, зокрема його пристрасним студіюванням творів Ж.-Ж.Руссо Петров В. Пантелимон Куліш у п'ядесяті роки: Життя. Ідеологія. Творчість. -- Т.1. -- К., 1929. -- С.93--94; Нахлік Є.К. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель: У 2 т. -- Т.1: Життя Пантелеймона Куліша: Наукова біографія. -- К., 2007. -- С.94.. Недаремно виховні орієнтири автора «хутірської філософії» однозначно пов'язують із руссоїстськими ідеалами, а саме з відомим романом-трактатом «Еміль» Bahry R.M. J.J.Rousseau's Emile and P.Kulish's Views on Education // Journal of Ukrainian Studies. - 1989. - Vol.14, №1/2. - P.59.. Дехто з сучасних дослідників навіть розглядає П.Куліша як своєрідну предтечу В.Антоновича Ульяновський В. «Ранній» Володимир Антонович: поза контекстами // Київська старовина. - 1999. - №1. - С.125, 127..

Зазначимо, що самопроекції й авторефлексії П.Куліша в багатоманітних культурних, публіцистичних, літературних і навіть комунікативних практиках тяжіли до образу не славнозвісного романтичного Провидця-Пророка, а до мудрого Наставника-Ментора, котрий уживав й обстоював відомі просвітницькі максими.

Та компаративні сюжети постають і тоді, коли зіставляємо П.Куліша з М.Драгомановим. Приміром, обидва інтелектуали виступали як своєрідні «відкривачі» Галичини, які наголошували на її майбутній ролі для українства. Перші контакти П.Куліша з галицькими діячами сягають кінця 1850-х рр. Bilinsky Ya. Mykhaylo Drahomanov, Ivan Franko, and the Relations between the Dnieper Ukraine and Galicia in the Last Quarter of the 19th Century // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. - Vol.7, №1/2. - New York, 1959. - P.1547. У 1883 р. він навіть вийшов із підданства Російської імперії, позаяк планував пов'язати свою громадську діяльність із підавстрійською Галичиною. Проте швидко розчарувався. Так чи інакше, від липня 1883 до лютого 1891 рр. письменник залишався поза підданством будь-якої держави, хоч і мешкав у Російській імперії Чубський П.П. [Могилянський М.] Вихід П.О.Куліша з російського підданства та поворот до російського підданства (рр. 1882-1891): За архівними матеріалами // Записки історично- філологічного відділу ВУАН. - Кн.13/14. - К., 1927. - С.152-166..

Певні порівняльні паралелі віднаходимо й на ниві наукових і культурних практик М.Драгоманова та П.Куліша, позаяк обидва інтелектуали виступали як демістифікатори української минувшини. Щоправда інвективи П.Куліша, скеровані супроти старих романтичних постулатів, передусім ідеалізації козацтва, набували крайнього й навіть кричущого вигляду. Наприклад, відома теза про руїнницьку державно-суспільну сутність «степового лицарства» спричинила розмаїті реакції його сучасників, в яких здебільшого відчувалося та простежувалося загальне обурення. Адже славетні герої, оспівані в недавніх оповідях, поставали як звичайні пройдисвіти та закоренілі харцизяки, що завдало дошкульного удару по культурному шару романтично-народницького світосприйняття багатьох українських інтелектуалів ХІХ ст. Натомість М.Драгоманов намагався не стільки зруйнувати базові підвалини національного міфу, вироблені романтичною істо- ріографією Єкельчик С.О. Національний міф чи історія: М.П.Драгоманов як критик сучасної йому української історіографії // Історична наука на порозі XXI століття: підсумки та перспективи: Мат. Всеукр. наук. конф. (м. Харків, 15-17 листопада 1995 р.). - Х., 1995. - С.302-307., як осягнути та висвітлити його в річищі еволюційного плину минувшини, щоб продемонструвати архаїчність таких уявлень. Тож у замальовках М.Драгоманова «героїчне минуле» поставало як бурхливі епізоди із загального еволюційного руху минувшини, котрі в розрізі відповідного масш- табування та представлення втрачали ореол загадковості й винятковості.

Крім того, і П.Куліш, і М.Драгоманов не тільки цікавилися, а й надихалися європейськими взірцями на ниві культури. Звісно, інтелектуальна природа таких зацікавлень була відмінною. М.Драгоманов прагнув представити, чи навіть «вписати», українську минувшину й тодішню сучасність до європейських макроконтекстів. Ба більше, європейські культурні, духовні, громадські, політичні та соціальні віхи він сприймав як можливі дороговкази, навіть більш-менш підходящі «рецепти» щодо розвою українського суспільства в імперіях Габсбурґів і Романових. Натомість для П.Куліша було непридатним еволюційне чи космополітичне мірило вартості, котрим послуговувався М.Драгоманов, що виступав на полі історіографії як переконаний і послідовний адепт порівняльних практик і стратегій. Тож П.Куліш повсякчас дошукувався абсолютних й універсальних оціночних мірил: народ як масовий, колективний герой; домінуюча життєва сила, освячена натуралістично-природною доцільністю; суд історії; суд культури тощо. Цей самобутній ряд «ідеальних» вартостей на ціннісній шкалі промовисто демонструє світоглядні й інтелектуальні метаморфози хутірського відлюдника.

Скажімо, в одній із праць П.Куліш у такому вигляді репрезентував своє уявлення про «суд культури» як абсолютне мірило вартості: «Тяжка і шкодлива темрява окривала наш український розум із давніх давен, що до нашого народного права, до нашої громадської правди, до нашої одвічальности (відповідальності - О.Я.) перед судом культури, сим праведним ареопакгом (верховним судом -- О.Я.) народів»21. Із цієї перспективи пізній П.Куліш висвітлював й оцінював українську минувшину, приміром покозачену шляхту.

«Спогадаймо тілько те, що значна частина шляхти, навіть людей добре вивчених поза границями Польщі, обернулась, під час Руїни, в козацтво. Тяжкі криминалісти, безнадійні стратенці (засуджені на страту, приречені -- О.Я.), легкодухі зрадники культури європейської силкувались опаскуджені козацьким ремеством (промислом -- О.Я.) імена свої підняти вгору до героїзму чести, віри і посполитого добробуту; видумували великодушні прокламації a posteriori козацьких бунтів, і сочиняли в підроблених літописях такі справдешні подвиги, як на вербі груші.. ,» Куліш П.А. Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 р. -- Л.,1882. -- С.8. Там само. -- С.22. Куліш П. Історичне оповіданнє. Із збірки «Хуторна поезія» // Його ж. Твори: У 2 т. / Упор., прим. і вступ. ст. Є.Нахліка. - Т.1. - К., 1994. - С.363..

Співзвучні оцінки побутували й в інших текстах П.Куліша. Наприклад, в одній з автобіографічних розповідей він категорично стверджував, що в «Англії не право і не декрет, культура знищила крепацтво»23. Подібних сентенцій не бракувало й у його історичному письмі.

М.Драгоманов доволі точно помітив і прокоментував цю схильність П.Куліша як до аксіологічних крайнощів, так і позитивістських мотивів щодо оцінювання низки подій, явищ, процесів, фактів й осіб на теренах національної історії: «На все треба мати мірку еволюційну, відносну, а не абсолютну! Щодо панської культури, - то безспорно, що початок культури на світі став можливим тільки після диференціації праці і класів, кажучи терміном любого д. Кулішеві Герберта Спенсера»24. Саме з відносної та еволюційної перспектив М.Драгоманов пропонував розглядати історію України, зокрема минувшину козацтва:

«Зложити правдивий суд над усіма ваганнями цих всіх справ у нашій історії можна, тільки рівняючи її з історією других народів Європи. Тільки таким же способом можна сказати правдивий суд і почастно над нашим козацтвом, над його вартістю й хибами, над причинами його смерті (осередніми, як і побічними) і над тим, що воно залишило по собі цінного нашому народі, котре може ще дати свій плід, а що в ньому є такого, котре треба просто “здати в архів” і признати навіть шкідливим для поступу» Погляд М.П.Драгоманова на українську історію (його стаття по поводу переписки д. Куліша с Крашевським і Павликом) // Народ (Коломия). -- 1895. -- 20 августа- -- №17. -- С.265. Драгоманов М.П. Чудацькі думки про українську національну справу // Його ж. Вибране / Упор. Р.С.Міщук; прим. Р.С.Міщука, В.С.Шандри. -- К., 1991. -- С.490. Кулиш П. Простонародность в украинской словесности // Його ж. Твори: У 2 т. / Підгот. тексти, упор. і прим. М.Л.Гончарука. -- Т.2: Чорна рада: Хроніка 1663 року; Оповідання; Драматичні твори; Статті та рецензії. -- К., 1989. -- С.531..

Попри цю засадничу різницю в поглядах М.Драгоманова та П.Куліша, останній повсякчас звертався до європейського досвіду на полі культури, меншою мірою у царині історії. Приміром, П.Куліш за часів петербурзького журналу «Основа» був схильний тією чи іншою мірою сприймати європейський досвід і навіть іронізував щодо упереджень російських діячів: «Європейська цивілізація не є для нас чимось ненависним, як для московських слов'янофілів, котрі оголосили Захід гнилим та винайшли якийсь руський погляд (курсив П.Куліша - О.Я.) на науки і мистецтва»26.

Ще одним вододілом між М.Драгомановим і П.Кулішем було сприйняття цивілізації та культури. Якщо для першого цивілізація у широкому сенсі була вищим досягненням еволюційного розвою людства та плодючим підсонням для розгортання людської культури, то другий як пізній романтик у тому чи іншому вигляді обстоював думку про змагання культури й цивілізації. Наприклад, конфлікт культури та цивілізації представлено як лейтмотив у його хуторянській візії початку 1860-х рр. У «Листах з хутора» П.Куліш доводив цей конфлікт майже до критичної, екстремальної межі, зокрема представляв його як змагання між цивілізаторською брехнею та хуторянською правдою, панською мовою і Словом Божим, урешті-решт між міським просвітницьким розумом та прагматикою селянського обскурантизму!

Певна річ, сам автор вагався між спокусами міської цивілізації та вкоріненим потягом до архаїчної, традиційної ідилії хуторянського буття, благами комфортабельного життя й невпорядкованістю поселенського побуту, горо- дянською й селянською філософією. В.Петров слушно зауважив, що «Петербург і Україна, столиця й провінція, місто й хутір були для Куліша з того чи іншого погляду, за предмет найзнач- ніших вагань. Ці вагання можна з'ясувати тим, що Куліш ніколи точно собі не окреслив і не визначив своєї соціяльної й громадської потрібности. Вагання між Петербургом і лубенським хутором виявляли, з одного боку, матеріяльну незабезпеченість Кулішеву, брак у нього певних джерел, що давали-б постійні кошти для існування, а з другого боку, вони показували, що Куліш не знав, як найкраще й найдоцільніше використати свої сили та здібності. Непевне і не раз-у-раз однакове було теє соціяльне оточення, що в ньому обертавсь Куліш.

І до самісінької смерти не з'ясував собі Куліш, чи то він столичний журналіст чи дрібний хуторянин»21.

Варто наголосити, що в післяреволюційній ретроспективі П.Куліша сприймали як діяча європейської орієнтації, особливо з кардинальною зміною його репутації, котра відбулася впродовж 1920-х рр. Петров В. Пантелимон Куліш у п'ядесяті роки... -- С.55. Luckyj G.S.N. Panteleimon Kulish: A Ukrainian Romantic Conservative // Philosophy, History, and Social Action: Essays in Honor of Lewis Feuer with an autobiographic essay by Lewis Feuer / Eds. S.Hook, W.L.O'Neill, and R.O'Toole. - Dordrecht; Boston, 1988. - P.320. Не випадково В.Петров відзначав, що М.Хвильовий у змаганнях із «совєтизованим неона- родництвом» намагався протиставити останньому «ідеал европеїзму і своєрідну концепцію української літератури, що починається “од Куліша і прагне джерел , спільних для всієї європейської культури» Петров В. Українська інтелігенція -- жертва большевицького терору // Українська літературна газета (Мюнхен). -- 1955. -- №4 (жовтень). -- С.7..

Ці порівняльні аспекти демонструють, що в ґенерації кирило-мефодіїв- ців П.Куліш посідав виїмкове місце. Спершу видається, що стильова основа його поглядів добре корелюється з відомою тезою про історика «двох вір» - романтичної та позитивістської, котру вживають щодо В.Антоновича Яковенко Н. Вступ до історії. -- К., 2007. -- С.144.. Та, незважаючи на вказану подібність, спосіб мислення П.Куліша, передусім його візії та концептуальні пропозиції, суттєво відрізнялися від дослідницьких практик й інструментів В.Антоновича.

Насамперед певні відмінності у стильовому профілі П.Куліша як романтика помітні ще в його практиках доби кирило-мефодіївських братчиків. Адже типову проблему романтичного історієписання щодо пошуків, осягнення чи декодування так званого «ідеального» джерела, котрі частогусто продукували творення звичайних або виточених фальсифікатів, істо- рик-письменник волів вирішувати інакше, ніж чимало відомих романтиків. Згадаймо, приміром, низку апокрифів авторства І.Срезневського, уміщених на шпальтах «Запорожской старины» (1833-1838 рр.), чи навіть масштабних містифікацій подібно «Краледворському рукопису», підготовленому чеськими діячами В.Ганкою та Й.Ліндою, або поезій Оссіана, стилізованих шотландським преромантиком Дж.Макферсоном.

Натомість М.Костомаров як історик обстоював тезу, що варто репрезентувати можливе у статусі дійсного в історичному письмі. Це дозволило йому стилізувати минувшину, спираючись як на етнографічний та географічний матеріал, так і шляхом упровадження героїко-художніх елементів, зокрема уявних монологів та діалогів відомих історичних постатей. Причому М.Костомаров, як правило, не розрізняв текстовий шар, опрацьований на основі джерел, і текстовий пласт, сконструйований суто авторською уявою.

Порівняно з М.Костомаровим П.Куліш, хоч і дотримувався стильової синкретичності, властивої для творів романтиків, але прагнув виразно розрізняти різні текстові шари. Наприклад, у своїй відомій поемі він чітко розділяв народні («що чув од бандурників») Куліш П. Україна: Од початку Вкраїни до Батька Хмельницького. -- К., 1843. -- [с.ІІІ (прим.*)]. Костомаров М. Дві руські народності / Переклав О.Кониський; з переднім словом Д.Дорошенка. -- К.; Лейпциг, [1923]. -- С.29. й авторські думи. У двотомнику «Записки о Южной Руси» (Санкт-Петербурґ, 1856-1857 рр.) автор-укладач подав не тільки етнографічний матеріал (думи, леґенди, пісні тощо), а й супровідний текст як самобутнє контекстуальне введення до нього. Таким чином, П.Куліш намагався зберегти демаркацію, хоч іноді досить хитку, між авторським й іншим текстом.

Побутують й інші стильові відмінності між П.Кулішем і М.Костомаровим. Останній як фаховий учений репрезентував романтичний тип історика- художника з яскравим героїко-художнім стилем мислення, котрий спирався на інтуїтивне проникнення до світу минувшини й ірраціональні способи його конструювання та представлення. Не випадково історичне письмо М.Костомарова сповнене динамізму, розмаїтих образів, асоціацій на тлі мінливого просторово-часового колориту тієї чи іншої доби, котрі представляють його стратегію пояснення минулого.

Та інтуїтивізм М.Костомарова мав очевидні обмеження. Приміром, він наголошував, що «річ історії - розсліджувати не причину всіх причин, недоступну для людського розуму, а причину частинних проявів»32. Така позиція М.Костомарова задавала певну сталість його аксіологічним настановам, себто вводила їх у певні межі. Тому він хоч й апелював до Божого промислу, Божого провидіння, народного/національного духу, проте здебільшого не намагався віднайти чи запропонувати інші чи додаткові ідеальні оціночні мірила, як це робив П.Куліш у вигляді абсолютизованих тез про «суд історії» чи «суд культури».

Д.Дорошенко гадав, що у «своїх пристрастних, різких поривах, безперечно кермувався Куліш духом шукання історичної правди, але йому не вистачило ні ширшого погляду на історичні явища, ні тих методів і засобів досліду, які виробила історична наука в нові часи» Дорошенко Д.І. Огляд української історіографії / Упор. та вступ. ст. Ю.Пінчука, Л.Гриневич. -- 3-тє вид. -- К., 1996. -- С.113.. Тож інтуїтивні й ірраціональні компоненти мислення П.Куліша були сконцентровані здебільшого не на конструюванні образів та асоціацій динамічного й колоритного світу історії, як у М.Костомарова, а на експериментах у площині ревізії традиційних уявлень, перегляду звичайних оцінок і пошуку інших мірил вартості. Чому? Відповіді варто дошукуватися у самобутній рецепції позитивізму, притаманній П.Кулішу, котра однозначно відмежовувала його від М.Костомарова та В.Антоновича. Останній був одним із фундаторів хлопоманського руху й послідовним речником демократизму. Наприклад, О.Мицюк навіть обстоював думку, що В.Антонович та хлопомани уособлювали тип «правдивого інтелігента» Мицюк О. Українські хлопомани. -- Чернівці, 1933. -- С.51--52., себто наголошував на акцентованій морально-етичній і соціальній підоснові їхнього світогляду.

На відміну від В.Антоновича світосприйняття П.Куліша тяжіло до традиціоналістичних, аристократичних і консервативних взірців, що відзначали чимало дослідників. У певному сенсі традиціоналізм в історичних писаннях П.Куліша помітив ще М.Грушевський, який гадав, що зазвичай він дивиться на історію козацтва зі становища городових кармазинників і хутірного міщанства та навіть уважав себе його «представником, ідеологом і реформатором» Грушевський М. Соціально-традиційні підоснови Кулішевої творчості. -- С.205..

Більше того, консервативні і традиціоналістичні інтенції безперечно виокремлювали постать П.Куліша як із покоління київських романтиків, так і з покоління громадівців, налаштованих на позитивістські ідеали науковості та стратегії репрезентації минувшини. Недаремно С.Томашівський влучно назвав П.Куліша «єретиком» на полі тодішньої української історіографії Томашівський С. Маруся Богуславка в українській літературі... -- С.94..

Згодом сформувалася навіть своєрідна традиція в репрезентації П.Куліша як консерватора і традиціоналіста. Наприклад, Ю.Луцький гадав, що П.Куліш посідав консервативну позицію ще у часи кирило-мефодіївських братчиків, а також акцентував увагу на його логіці консерватора, котра спонукала письменника прийняти призначення до Варшави Luckyj G.S.N. Panteleimon Kulish: A Ukrainian Romantic Conservative. -- P.314, 317., де він служив як російський чиновник упродовж 1864--1867 рр. Кордуба М. Причинки до урядничої служби Куліша (Від губернського секретаря до надворного радника) // Записки НТШ. -- Т.100: Ювілейний зб. на пошану акад. Кирила Студинського. - Ч.2: Праці історичні. - Л., 1930. - С.327-377. Ба більше, Ю.Луцький стверджував, що автором «Истории воссоединения Руси» й «Отпадения Малороссии от Польши (1340--1654)» був український ревізіоніст, котрий писав із консервативних позицій Luckyj G.S.N. Panteleimon Kulish: A Ukrainian Romantic Conservative. - P.318.. І.Лисяк-Рудницький гадав, що саме П.Куліш був «винятком на тлі інтелектуальної безплідності тогочасного консерватизму», хоч він і не зміг «запропонувати конструктивної альтернативи народництву, а різкий і непривабливий стиль полеміки тільки сприяв його ізоляції» Лисяк-Рудницький І. Напрями української політичної думки // Його ж. Історичні есе: У 2 т. / Відп. ред. Ф.Сисин; упор. Я.Грицак. - Т.2. - К., 1994. - С.71..

У тому чи іншому вигляді репрезентація П.Куліша як інтелектуала-кон- серватора побутує й у працях сучасних дослідників. Наприклад, Є.Нахлік навіть називає П.Куліша «найвизначнішим представником українського консерватизму (курсив Є.Нахліка - О.Я.) ХІХ ст.» Нахлік Є.К. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель. -- Т.2: Світогляд і творчість Пантелеймона Куліша. -- К., 2007. -- С.60., а М.Скринник розглядає його інтелектуальні та світоглядні метаморфози в консервативно-релігійному розумінні Скринник М. Пантелеймон Куліш як речник консервативної духовної традиції в Україні // Сучасність. - 2001. - №5. - С.89-90..

Так чи інакше, але саме консервативний підмурок й аксіологічні крайнощі, котрі хиталися навколо обстоювання традиціоналізму та культурницьких пошуків П.Куліша, здебільшого окреслили його вибіркову, специфічну, неоднозначну рецепцію позитивізму. Зазначимо, що сприйняття позитивізму в текстах П.Куліша привертало увагу ряду сучасних дослідників, котрі намагалися осягнути його кардинальні інтелектуальні та світогляді трансформації Velychenko S. National History as Cultural Process: A Survey of the Interpretations of Ukraine's Past in Polish, Russian, and Ukrainian Historical Writing from the Earliest Times to 1914. -- Edmonton, 1992. -- P.191; Нахлік Є. Позитивізм у рецепції Пантелеймона Куліша // Філософська і соціологічна думка. -- 1994. -- №11/12. -- С.123--126, 133--134; АртюхВ. Історіософія Пантелеймона Куліша: від романтизму до позитивізму // Світогляд -- Філософія -- Релігія: Зб. наук. пр. -- Вип.3. -- Суми, 2012. -- С.5--17..

З одного боку, позитивізм з ідеєю «вічного» поступу мав спричинити перестороги й навіть побоювання П.Куліша як хуторянина, котрий сприймав конфлікт між цивілізацією та природним станом переважно в дусі просвіт- ника-раціоналіста й заразом преромантика Ж.-Ж.Руссо. Адже позитивізм немовби освячував і леґітимізував той Великий Бум, який нав'язував космополітичні моделі культурного життя, універсальні сценарії соціалізації нижчих станів, невпинне поширення й домінування ринку товарів масового споживання, урешті-решт суцільну руйнацію архаїчних укладів життя. З іншого боку, натуралістична програма позитивізму, котра вдерлася на поле гуманістики та суспільствознавства ХІХ ст., якоюсь мірою імпонувала П.Кулішеві як пізнавальний дороговказ у заплутаній і суперечливій царині Кліо. Якщо взяти до уваги його розшуки ідеальних оціночних мірил, то концептуальні пропозиції на ниві позитивізму мали видаватися авторові «Истории воссоединения Руси» як такі, що заслуговують на увагу й осмислення, принаймні вибірково.

П.Куліш студіював не тільки праці фундаторів «першого» позитивізму О.Конта, Г.Спенсера, а й Г.Бокля, американських та інших прибічників цього стильового напряму. Приміром, у своїй розвідці, написаній 1862 р. і виданій лише 1911 р., П.Куліш покликувався на тезу Г.Бокля про роль сили у житті класів Кулиш П. Украинофилам // Записки Українського наукового товариства в Києві. -- Кн.8. -- К., 1911. -- С.71.. Зауважимо, що термін «клас» уживається у тритомнику «История воссоединения Руси» десятки разів. Автор застосовує його як у розрізі протиставлення -- вищі/нижчі класи, так і для окреслення соціокуль- турної палітри чи представлення різних соціальних спільнот суспільства. Наприклад, він наголошує на відмінностях в освіченості різних суспільних класів Кулиш П. История воссоединения Руси. -- Т.1: От начала колонизации опустошенной татарским погромом Киево-Галицкой Руси до начала столетней козацко-шляхетской войны. -- Санкт-Петербург, 1874. - С.204.. В одному з томів П.Куліш безпосередньо покликується на «вчення О.Конта», зокрема відзначає взаємозв'язок між соціальним станом і суспільними почуваннями Кулиш П. История воссоединения Руси: В 3 т. -- Т.3: Религиозное, социальное и национальное движение в эпоху Иова Борецкого. -- Москва, 1877. -- С.172..

Таким чином, консервативні запити П.Куліша руйнували універсальне мірило вартості романтичного історієписання -- народ/націю, просторові терени, часові виміри та ритми історичного буття якого освячувалися чи задавалися Божим духом або Божественним провидінням. Тож демістифікатор- ські інтенції автора щодо козацтва будь-що мусили спричинити масштабну ревізію традиційних аксіологічних настанов часів класичного романтизму.

Отож П.Куліш як консерватор-традиціоналіст і, заразом, пізній романтик опинився у кризовій ситуації, коли був змушений шукати нові аксіоло- гічні «замінники», себто трансформувати звичні структури романтичного мислення. Імовірно, саме ця колізія й визначила його обмежену та своєрідну рецепцію позитивізму, а також спричинила приголомшливі для сучасників світоглядні хитання.

Які ж запити адресував П.Куліш до праць фундаторів позитивізму? Почасти відповідь на це питання віднаходимо в робочих нотатках П.Куліша. Доволі цікаво, які саме думки занотовував історик і письменник. Наприклад, в одному із записників П.Куліша наводяться міркування Г.Спенсера, що світ керується не ідеями, а почуттями. Поряд зі Г.Спенсером є витяг із О.Конта, що «розум залишається слугою почуття». Урешті на тому ж аркуші записника зафіксовано розумування англійського філософа-деїста М.Тіндаля. Цей мислитель обстоював думку про амбівалентний характер релігії, котра загальмовує людину, коли зазіхає на область наук і, навпаки, стає вельми корисною та надихає, якщо стосується галузі поезії та почуттів Кулиш П. Записная книжка // Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського (далі -- ІР НБУВ). -- Ф.1. -- Спр.28442. -- Арк.67..

В іншому записнику на аркуші з низкою виписок, об'єднаних спільною темою «Національність», П.Куліш записав думки Г.Спенсера про значення «назви» для вирізнення одного народу від іншого. У широкому розумінні витяги на цьому аркуші продукують смисли, котрі принаймні почасти корелю- ються з сучасними означеннями таких дефініцій, як етнонім і політонім Кулиш П. Записная книжка «Заметки по алфавиту» // Там само. -- Спр.28500. -- Арк.192..

Звісно, наведені спостереження демонструють, що П.Куліш сприймав позитивістські новації переважно з культурно-духовної перспективи, зокрема дошукувався відповідей щодо значення й ролі думок, почуттів, моралі, релігії тощо. На перший погляд, ці запити тією чи іншою мірою походили з практик старого чи класичного романтизму, проте формулювалися інакше з акцентуванням уваги на їх суспільному значенні.

Водночас позитивізм спричинися до побутування своєрідного культу людства, який сполучив раціональну доцільність із гуманістичними й антропологічними ідеями. Тому позитивістські проекції, хоч і розглядалися як секуляризований замінник ідеї «вічного» Бога, проте не були позбавлені власних релігійних експериментів. Достатньо згадати своєрідний світський культ «благодійників людства», запропонований О.Контом. Цей світський культ І.Лисяк-Рудницький влучно назвав «ерзац-релігією в стилі позитивізму» Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик // Його ж. Історичні есе. -- Т.1. -- К., 1994. -- С.308..

У цьому світлі релігійні та культурні запити П.Куліша на ниві позитивізму не були чимось винятковим, а радше репрезентували спроби мислителів романтичного спрямування осягнути соціокультурні трансформації й інтелектуальні колізії останніх десятиліть ХІХ ст. Саме у це річище вписуються згадки про релігійно-філософські шукання пізнього П.Куліша, зокрема впливи позитивістів Дж.В.Дрепера, Ф.М.Мюллера та концепції «природної релігії», котра нав'язувала ідею релігійної єдності людства Нахлік Є.К. Пантелеймон Куліш... -- Т.2. -- С.15--16, 20--21.. Таким чином, запити П.Куліша віднаходили в пізнавальних і культурних настановах позитивізму свою поживу, котру засвоювали та переінакшували відповідно до авторських уподобань й устремлінь.

Урешті П.Куліш упродовж 1870-1880-х рр. опинився в іншій пізнавальній і культурній ситуації, аніж у пореформені 1860-ті рр. Передусім він реагував на вимоги демістифікації та ревізії романтичних ідей за нових соціо- культурних обставин, інших пізнавальних орієнтирів і культурних настанов. Ба більше, П.Куліш дедалі сильніше відчував запит на нове висвітлення та представлення української минувшини. Ці чинники й зґенерували той ревізіоністський поворот письменника й, водночас, приватного вченого, вислі- дом якого став проект багатотомної «Истории воссоединения Руси». На думку Д.Багалія, у цій студії П.Куліш

«немов робить переоцінку цінностей сучасної йому української історіографії, останнім словом якої були тоді писання Костомарова. Тут уже козаччина лише руйнує культуру, створену від руського й польського освіченого панства, що колонізувало дикі поля. Всупереч ідеї незалежности України Куліш поклав в основу своєї праці думку про потребу “возсоединения” південної й північної Руси, виступаючи тут різко проти Костомарова, як представника української козакофільської ідеології» Багалій Д. Історіографічний вступ [до «Нарису історії України на соціяльно-економічному ґрунті»] // Його ж. Вибрані праці: У 6 т. / Гол. ред., упор., авт. вступ. ст. і ком. В.В.Кравченко. -- Т.2: Джерелознавство та історіографія історії України. -- Х., 2001. -- С.228--229..

Зазначимо, що П.Куліш намагався свідомо провести розмежування з романтичною історіографією, зокрема з монографіями та студіями М.Костомарова. «Треба ж Вам тепер знати, що я діаметрально росхожусь із Костомаровим як на самому розумінню, що таке єсть історія, так на козацтві, на церкві, на міщанстві, на мужицтві і на панстві. Ми написали історію про два народи-антипо- ди», -- підкреслював він у листі до О.Барвінського від 28 листопада 1874 р. Барвінський О. Спомини з мого життя / Упор. А.Шацька, О.Федорук; ред. Л.Винар, І.Гирич. -- Нью-Йорк; К., 2004. -- С.174.

«История воссоединения Руси» проектувалася як робота, котра мала складатися з кількох шарів. У метафоричному розумінні П.Куліш планував розгорнути історичний наратив «три в одному» -- великий текст (власне «История воссоединения Руси», видано три томи), супровідний текст матеріалів і джерел («Материалы для истории воссоединения Руси», вийшов тільки один том і було підготовлено матеріали для другого тому), а також доповнюючий текст, що мав складатися з бібліографічних заміток, рецензій і критичних розвідок не тільки П.Куліша, а й інших авторів («Критикобиблиографические работы для Истории воссоединения Руси», не вийшло жодного тому) Кулиш П.А. Заявление // История воссоединения Руси. -- Т.2: От начала столетней козацко-шляхетской войны до восстановления в Киеве православной иерархии, в 1620 году. -- Санкт-Петербург, 1874. - С.'УШ.. Друге доповнене видання або оновлена версія «Истории воссоединения Руси» планувалася як великий дев'ятитомний проект (так і не був завершений) Шенрок В. П.А.Кулиш: биографический очерк. - К., 1901. - С.195, 244 (прим.1).. П.Куліш у листі до М.Павлика від 15 грудня 1892 р. повідомляв:

«Про мої “історії” розвідаю. Може й вишлю Вам з Москви чи з Петербурга. В мене вже підготовлено томів із п'ять про друге, ширше й поправніше виданнє. Хотілось би попечатати дев'ять томів, на шану дев'ятьох сестер-гречанок (у давньогрецькій міфології дев'ять муз поезії, мистецтв і наук -- О.Я.), що ласкаві до нас, іще поки що темної темноти. Ширше та й докладніше все оповідаю, почавши із часів Казимира Великого; та не друковатиму, аж покіль не дихну широким подихом серед архівів да книготек. Оце ж не з охотою вволю Вашу волю: бо сам себе критикую щиро. Радніший був би все те, що напечатано поза новою моєю редакцією, кинути в полум'я» Вибрані листи Пантелеймона Куліша українською мовою писані / Ред. Ю.Луцького; передм. Ю.Шевельова. - Нью-Йорк; Торонто, 1984. - С.278..

Ця заувага П.Куліша демонструє його готовність до креативних експериментів, зокрема здатність рішуче відкинути свій попередній доробок і почати новий проект майже з «чистого аркуша». Та попередні практики й досвід незримо тяжіли над ним як автором, що добре простежується в архітектоніці «Истории воссоединения Руси».

Зазначимо, що навіть після видання тритомника «Отпадение Малороссии от Польши (1340-1654)» (Москва, 1888-1889 рр.) П.Куліш трактував цю працю як «програму майбутньої своєї роботи» Кулиш П.А. История воссоединения Руси [авторський список для 2-го, випр. і доп. вид.]. - Т.1 // ІР НБУВ. - Ф.1. - Спр.28460. - Арк.УШ., себто оновленої версії «Истории воссоединения Руси». «“Историю воссоединения Руси” не веду я далій, а перероблюю, скілько моєї моги серед хуторного безлюддя; ба й самий перероб я тілько програмую собі мовчки. Програму перероб неповну ще скомпонував я під назвою “Отпадение Малороссии от Польши (1340 1654)'», - зазначав він у листі до О.Барвінського від 28 липня 1889 р. Барвінський О. Спомини з мого життя. - С.208. інтелектуальний наратив романтичний позитивізм

Не випадково обидва виданих тритомники «История воссоединения Руси» та «Отпадение Малороссии от Польши (1340-1654)» автор розглядав як складові майбутнього великого проекту. У листі до М.Павлика від 28 листопада 1892 р. П.Куліш підкреслював, що на «чотири томи (три томи власне “Истории...” і один том “Материалов...” -- О.Я.) “Історії воссоєдине- ния Руси” і на три томи “Отпадения Малороссии от Польши” дивлюсь я з упованнєм, що вирвусь таки в Варшаву, Петербург і Москву (а може й за границю) та й вироблю з цього накиду твориво скрізь повне і в повняві своїй гармонійне» Вибрані листи Пантелеймона Куліша... -- С.274..

Первісна проектована конструкція «Истории воссоединения Руси» зразка 1870-х рр. свідчить, що автор відводив їй надзвичайно важливу роль і сподівався досягти вагомих результатів на громадській та культурній нивах. Причому він був свідомий того символізму ідей, які планував передати читацькій аудиторії, і прагнув нав'язати особливий зв'язок -- автор/читацька аудиторія. «Зійшовши з трибуни, як оповідач, автор повинен пожадати побачити на ній свого читача, як критика», -- наголошував П.Куліш Кулиш П.А. Заявление. -- С.І--II.. Та в ролі якого критика він хотів побачити свого читача?

Власне, уже коментарі П.Куліша щодо добору тих джерел, які він планував умістити в «Материалах.», кидають світло на їх призначення. Передусім автор наголошував, що хоче подати «папери другорядного значення», котрі планував добирати за «власним вільним вибором», а також супроводити їх власними коментарями, примітками, поясненнями щодо змісту. За великим рахунком, він проектував донести не якийсь більш-менш об'єктивний або тематично підібраний компендіум фактографічних відомостей, а відповідним чином репрезентовану й арґументовану візію, зіперту на підібрані під певним кутом зору джерельні свідчення.

Ба більше, П.Куліш навіть висловлював думку, що можливо прийдешнє покоління читачів буде спроможне працювати з джерелами краще, ніж його сучасники. Цей пасаж виказує майже позитивістську зорієнтованість або націленість у майбуття, де майбутній читач виглядає як одержувач, котрому П.Куліш адресує своє, так би мовити, послання на тему перегляду чи ревізії тодішніх уявлень про українську минувшину.

Ці авторські мотиви простежуємо й у вступних увагах до авторського списку другої -- розширеної та переробленої версії «Истории воссоединения Руси». «Якщо автор “Истории воссоединения Руси” проторував хоч який-небудь шлях до того, щоби точно збагнути, як було, і чому так, а не інакше, було те, що його попередники спізнавали плутано, -- він уже недаремно працював. Намічений, хоча б і непрокладений, ним шлях до того, щоби зрозуміти минувщину, приглухнути не може», -- підкреслював П.Куліш Кулиш П.А. История воссоединения Руси [авторський список для 2-го, випр. і доп. вид.]. -- Т.1. -- Арк.Х..

Зауважимо, що на сторінках опублікованої «Истории воссоединения Руси» П.Куліш повсякчас апелював до майбуття в найрізноманітніших контекстах. Приміром, писав про елементи прийдешності, зумовлені складом «південноруського суспільства» Кулиш П. История воссоединения Руси. -- Т.1. -- С.2.; про «політичну будучність Русі та Польщі» напередодні Люблінської унії 1569 р.; про віру запорожців у майбутнє життя, супротилежне тодішньому буттю; про великий вплив минулого на майбуття; про «майбутніх представників моральних інтересів руського світу»; про «будучність» бояр «відрізаної», тобто Малої Русі; про залежність майбуття суспільства від життєвості сили, котра працює на цивілізацію і творить державу; про призначення козацтва врятувати «народну будучність грубо- реакційним способом»; про «достойних представників польського елементу на Русі», потомству якого відкривалася тривка будучність, та її фатальну втрату; причини, котрі готували непередбачуване майбуття Русі; про прихильників друкарського мистецтва на Русі, що намагалися прозирнути в майбуття; про забезпечення панської будучності шляхом вкорінення като- лицтва; про зв'язок нашого минулого з нашим майбуттям; про прийдешніх представників народного права для майбутньої боротьби з польським правом; про те, що «козацька корпорація» уявляла своє майбуття не в будівництві храмів і заснуванні училищ, а у силі меча та хижацтва; про капризних маґнатів, таких, як князь Острозький, який всупереч окресленому польському майбуттю, «повернув голоблі назад до православ'я»; про те, що рух Йова Борецького забезпечив «руське майбуття»; про бачення суспільного майбутнього ополяченими випускниками єзуїтських колеґій; про уяву «кращих людей» Південної Русі, котра спонукала їх працювати не так для сучасності, як для прийдешності та ін.

Ці розмаїтті текстові фраґменти добре ілюструють спосіб мислення П.Куліша, котрий немовби примірював гадані «сценарії» до української минувшини. Ба більше, він обстоював тезу, витриману майже у взірцевому позитивістському дусі: «наше майбутнє тільки тоді перестане бути для нашого розуму незрозумілою грою випадковостей, коли наука історії, покликавши на підтримку повний континґент людських знань, поставить перед нами факти нашого минувшини з такою визначеністю, з якою математика подає свої теореми»82.

Та поряд із тим автор «Истории воссоединения Руси» потрактовував гадані проекції майбуття в ідеалістично-духовному розумінні. Наприклад, П.Куліш дотримувався думки, що «в послідовному розвитку російської ідеї, котру ми називаємо російською історією, за самою природою речей, не було жодного моменту, такого прийнятного для ідеальних наших вимог, щоби історик охочіше заглиблювався у спогад про минуле, ніж подумував про майбутнє»»83. Таким чином, він постулював змагання між проекціями минувшини та майбуття, хоч віддавав перевагу футуристичній перспективі.

Вочевидь сентенції П.Куліша показують, що він спирався на відмінні мисленнєві структури й уживав настанови, котрі тяжіли до різних стилів мислення. З одного боку, вони нав'язували логічно-раціональні зразки, вибудовані за рецептами «першого» позитивізму з властивою йому категоричністю й безапеляційністю. Тому автор повсякчас апелював до «зоологічного» світу буття84, «органічного життя»85, законів природного розвитку у вигляді «тріумфуючої сили» тощо. З іншого боку, П.Куліш і далі шукав ідеальні чи абсолютні мірила вартості, як-от суд історії й т. п. Тим паче, що в авторській версії ідея суду історії адсорбувала аксіологічні та пізнавальні вимоги пізньопросвітницького раціоналізму, старого романтизму й «першого» позитивізму.

Недаремно в історичному наративі П.Куліша побутували різноманітні згадки про суд, як-от «суд a posteriori - безжальний суд»86; «суд історії [...] за свідомістю праведності життєвого початку»87; «читач судитиме про працю, що представляється йому, не даючи автору в кредит свою увагу і - що ще важливіше - будучи спроможним протиставити авторському суду власний суд»33; «історичний суд про неї (історичну добу - О.Я.) є у нас або: непримиримим, або упередженим, або ж, нарешті, тим фантастичним судом, який наближає історію до казки»89; «надамо самим полякорусам представити їх (свідчення - О.Я.) на суд нашої доволі вже тверезої та тямучої сучасності»90; «1621 рік був для Сагайдачного таким моментом, в який роль Хмельницького могла б бути ним розіграна з великою гідністю перед судом історії, без зради рідної землі “на поталу” мусульманському війську і без перетворення культивованої країни в руїну (в останній цитаті курсив П.Куліша - О.Я.)»91 і т. п.

Та крім «суду історії» П.Куліш апелював і до інших мірил вартості, наприклад «сили» як вислову життєвості того чи іншого народу. «Сила - в історії єдине мірило значимості, позаяк вона знаменує життєвість, а життєвість означає право на життя, тобто -- незаперечну правду», -- стверджував автор92. У цій заувазі романтичні ідеали немовби освячуються природною чи життєвою доцільністю, котра тяжіє до позитивістського канону кінця ХІХ ст. Ба більше, автор навіть риторично запитує: «Чому реґулятором вимог, котрі ми висуваємо до історії, не зробити нам закон явищ біологічних, доступних спостереженню кожного, помітних?»93.

Однак навіть пізній П.Куліш сприймав конфлікт в історії як духовну конфронтацію на теренах віри, права, політики, а фізичне, матеріальне протистояння вважав лише відображенням, зворотною стороною ідейних змагань. Отож авторські уявлення про історичний рух і його суб'єкти вирізнялися очевидної двоїстістю, котра походила з поділу світу на матеріально- природну та духовно-ідеалістичну площини.

З одного боку, суб'єктами історії є держави, народи, соціальні спільноти тощо. З іншого -- це ідеї й ідеали їхнього історичного, а у вузькому розумінні -- культурного та суспільного життя. Наприклад, П.Куліш обстоював думку, що саме змагання «шляхетського духу» з «козацьким духом» здебільшого й визначило перебіг польської та української історії94.

Часом П.Куліш пропонував своєрідну комбінацію різних мірил вартості. Скажімо, він дотримувався тези, що ідеї й ідеали перевіряються своєрідним іспитом на «життєвість» судом історії, котра є виразом права природного. В одному зі своїх автобіографічних творів зазначав: «І справді ж бо, народи живуть по закону Божому, по закону природи, і вся правительська мудрість тільки в тому й єсть, щоб сього закону не ламати, -- скажемо лучче: щоб об сей закон не розбитись»95. У схожому дусі П.Куліш висловлювався і про культуру. Наприклад, він дотримувався думки, що «мужність без культури ніколи ще не була ґарантією незалежності»

Таким чином, історичне письмо пізнього П.Куліша, котре освячувало телеологічну ідею так званого «возз'єднання» Русі, вибудовувалося на перехресті відмінних інтелектуальних, світоглядних і культурних настанов. Наведені вище авторські розумування на теми передбачуваного чи проектованого майбуття доволі добре лягають якраз у цю леґітимаційну канву, точніше програму. Саме в такому сенсі сприймаються його зауваги на кшталт: «Вже одне ім'я Русі, не втрачене жодною частиною стародавнього російського займища, слугувало запорукою її майбутнього возз'єднання»97. Як тут не згадати витяги із записника П.Куліша, в якому він занотовував різноманітні думки про значення назви народу для його історичного буття?!