Історичне письмо пізнього П. Куліша як предтеча консервативного проекту української історіографії початку ХХ століття

Зрештою, в авторському списку до другого видання «Истории воссоединения Руси» леґітимаційна програма П.Куліша, котра вибудована навколо ідеї «возз'єднання», представлена у ще більш виразному та категоричному вигляді. Автор резюмував свою візію у вигляді довжелезного розумування, в якому намагався звести порахунки зі старою романтичною спадщиною.

«Незалежність та велич “нової для Європи та Азії держави” ґрунтувалася на єдиновладді, якого марно прагнули київські, литовські, польські князі та королі, і котре довело свою життєву необхідність тріумфом над республіканськими, так званими народоправними русько-литовсько-польськими системами. Ці охоронно-політичні системи були непридатними тоді, як для нашої руської, так і для литовсько-польської цілості, які б не були наші ідеали відносно руського майбуття -- і тому-то політичний розрив того зв'язку, який Русь Південну одвічно з'єднав з Руссю Північною повів їх шляхом життєвої необхідності до возз'єднання (підкреслення П.Куліша -- О.Я.).

Ось головна думка історії загальноруського життя. Вона слугує керівною ниткою в лабіринті протилежних єдиновладдю устремлінь, на які, по-моєму, варто дивитися як на вираз відцентрової сили у творенні Великого Руського Світу під всепереможною дією доцентрової сили».

Отже змагання Південної Русі з Польщею та подальше «возз'єднання» з Москвою -- це боротьба не так двох «фізичних сил», як протистояння відмінних морально-етичних ідеалів, що випробовуються на міцність «життєвою необхідністю». Проте навіть намагаючись звести порахунки зі старою спадщиною автор і далі оперував інструментами, котрі тяжіли до романтичних взірців, як-от моральна «сила» й духовне «безсилля». Наприклад, процес «возз'єднання» П.Куліш трактував як «поетичний акт» або духовний вибір, який відбувся задовго до фізичного втілення в історії Кулиш П. История воссоединения Руси. -- Т.2. -- С.326.. Щодо переяславського вибору 1654 р. козацької верхівки, то у тритомнику «Отпадение Малороссии от Польши (1340--1654)» він розглядав його як «одностайність розбійників, що рятувалися від кари» Кулиш П. Отпадение Малороссии от Польши (1340--1654). -- Т.3. -- Москва, 1889. -- С.403..

Своєрідну характеристику Переяславського договору 1654 р. П.Куліш подав в одному зі своїх останніх історичних нарисів: «Навіяний шар західної цивілізації був знесений геть кривавим потоком запорозького бунту, і сам потік, із руйнуванням перепон, утратив свою лють. Москва не змогла б зладити з суспільством, обробленим антируською культурою. В силу тяжіння європейських елементів на захід та азійських на схід, збулося, у 1654 році, приєднання Малоросії до Росії» Кулиш П. Судьбы Малороссии и Украины после татарского погрома // Живописная Россия: Отечество наше в его земельном, историческом, племенном, экономическом и бытовом значении / Под ред. П.П.Семёнова. -- Т.5: Малороссия, Подолия и Волынь, ч.1: Полтавская, Черниговская, Волынская, Подольская, Харьковская и Киевская губерния. -- Санкт-Петербург; Москва, 1897. -- С.144..

Слід згадати й тих осіб, яким П.Куліш посвятив другу версію «Истории воссоединения Руси», що виказує певний символізм авторської думки.

Це -- державний статс-секретар із польських справ М.Мілютін (йому було присвячено і три опублікованих томи «Истории воссоединения Руси), і головний директор урядової комісії внутрішніх справ у Царстві Польському князь В.Черкаський Кулиш П. История воссоединения Руси [авторський список для 2-го, випр. і доп. вид.]. -- Т.1. -- Арк.ІІІ.. Таким чином П.Куліш ушановував російських урядовців, котрі «замирювали» поляків після повстання 1863--1864 рр.

Утім попри очевидний і доволі жорстко окреслений телеологізм історичного наративу П.Куліша, сконструйований ним «руський світ» не є одноціль- ним і одноманітним. Надаремно в авторському листуванні, в якому тією чи іншою мірою порушувалися питання, пов'язані з його історичними студіями, споглядаємо виразну делімітацію «руського світу» за лінією староруський/ новоруський. Приміром, у листі до М.Карачевської-Вовк від 7 липня 1892 р. зі властивим йому наставницьким підтекстом П.Куліш зазначав:

«Чим я живу й дишу те байдуже Тобі, яко патріотці українській, моє он патріотство починається з Олега й Святослава, захоплює кляземщину й московщину з новгородчиною, вибивається з-під монгольського ярма, помагає нам вибитись із-під єзуїтської Польщі, опановує вкупі з царською раттю “пучину крови нашої”

Крим, визволяє нас із-під ляхо-татарського виродка -- козацтва, і достойного чада його -- гайдамацтва, а ввійшовши, при світлі царських шкіл, в океан всьогосвітньої науки, поновлює бояновсь- ку старорущину на звалищах кобзарських дум і живого слова на- роднього. Тимчасом ся старорущина породила вже “нове в народ їх слово”, слово пушкінське, і воно дало нам силу знятись вище простолюдної пісні і повісти. Не вгасала пушкінська новорущина нашого староруського, бояновського духу, а воскресила його. По своїй руській природі вона нам не ворожа, -- не те вона, що поль- щизна: бо й її зродили наші ж таки староруські розуми, ті, що, втерявши “матір всіх руських городів”, зібрали докупи яку змогли руську землю під її чада. Задатки ж нашого процвіту національного староруського були такі потужні в нашій природі полуденно-руській, що не погибли під польщизною ні за київського її апостола Петра Могили, ні за чернігівського -- Лазаря Барановича.

Не вдовольнившись братньою новорущиною, почали вони розвиватись із свого природнього кореня, -- і се, поруч літератури, котру голубили царі, з'явились, наперекір царським творителям руської єдности, провідники руської двоістости (курсив у виданні 1984 р. - О.Я.)» Вибрані листи Пантелеймона Куліша... -- С.266--267..

На відміну від М.Костомарова, концептуальна пропозиція якого про «дві руських народності» нав'язувала сепарацію українства з координат «руського світу», візія П.Куліша пропонувала переосмислити, а у сучасному розумінні переформатувати розподіл ролей у цьому уявному просторі. Причому якщо автор був готовий визнати державну-політичну домінацію «новорущи- ни», точніше імперську зверхність, то першість у культурних і духовних ролях він усе ж таки відводив «старорущині».

Ба більше, П.Куліш обстоював думку про ворожість козацтва щодо самого «староруського духу» дотатарської Русі. Тож автор «Истории воссоединения Руси» поривав із романтичною традицією, передовсім із відомою візією М.Костомарова, котрий сполучав вічові й удільні основи давньоруського суспільства з козацькою вольницею. Вочевидь процес переосмислення української минувшини був для П.Куліша доволі тривалим, складним і болісним. Приміром, у тритомнику «Отпадение Малороссии от Польши (1340--1654)» він принагідно згадував про «старорущину» лише декілька разів Кулиш П.А. Отпадение Малороссии от Польши (1340--1654): В 3 т. -- Т.1. -- Москва, 1888. - С.42; Т.2. - С.237, 347..

Урешті дегероїзація та деміфілогізація козацько-гетьманської минувшини підштовхнула П.Куліша до пошуків нового-старого культурного взірця в українській історії. Таким культурно-духовним ідеалом стала давня Русь, яку історик називав Старою, а Московщину-Росію -- Новою Руссю. Ця ідея стала наріжним каменем концепції П.Куліша про двоєдину Русь -- політичну єдність Старої й Нової Русі, котрі складають так званий «руський світ».

Якщо розглядати історичне письмо П.Куліша, зокрема його проекцію «руського світу» в річищі романтичного чи позитивістського історієписання, то здебільшого втрачається, точніше спрощується соціокультурний масштаб і культурні, духовні, інтелектуальні та політичні вектори, котрі виплекали його проект «Истории воссоединения Руси». Адже у світлі леґітимацій- них потуг українського історієписання ХІХ ст., котре спершу анонсувало, намічало, закладало та розбудовувало підмурок для національного ґранд- наративу, найповнішим висловом якого став монументальний багатотомник М.Грушевського, кількатомна праця П.Куліша постає як своєрідний казус. У метафоричному розумінні можемо навіть говорити про певний «збій» леґі- тимаційної програми, скерованої на представлення й освячення колективно- го/масового героя -- народу/нації на історичній авансцені.

Тут варто підкреслити, що автор «Истории воссоединения Руси» тією чи іншою мірою вилучив, принаймні відсунув або марґіналізував призначення колективного героя на сцені минувшини. Натомість в «Історії України-Руси» М.Грушевського саме буття народу/нації, народних відроджень і занепадів складають головний зміст історичного процесу, хоч і суттєво нюансований завдяки іншим стильовим включенням та деталізований за рахунок величезної фактографічної основи. Урешті-решт головний сенс історії України в письмі М.Грушевського постулювався наперед окресленою телеологічною метою -- новим або майбутнім національним відродженням.

Вочевидь порівняння проектів П.Куліша та М.Грушевського нав'язує думку про контраверсійність леґітимаційних устремлінь обох авторів. Утім інша компаративна перспектива спонукає розглядати проект «Истории воссоединения Руси» у світлі консервативної традиції української історичної та суспільно-політичної думки не тільки другої половини ХІХ, а й початку ХХ ст. Тим більше, що консервативна підоснова візій і поглядів П.Куліша в тому чи іншому вигляді привертала увагу цілого ряду вчених.

Зауважимо, що В.Липинський -- один із найвизначніших українських консерваторів і водночас неоромантиків, наголошував на трагедії «літературних епіґонів козацтва: лівобічного -- Куліша і правобічного -- Михайла Чайківського» Липинський В. Повне зібрання творів, архів, студії / Ред. Я.Пеленський. -- Т.6, кн.1: Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму. -- К.; Філадельфія, 1995. - С.257-258 (прим. *).. Причому автор «Листів до братів-хліборобів» висловлював думку про спільну причину цієї та інших трагедій ряду діячів -- політичну недорозвиненість націй.

Звісно, Міхала Чайковського як представника української школи в польському романтичному письменстві, відомого як одіозний Садик-паша, котрий уславився вражаючими світоглядними метаморфозами і драматичними життєвими поворотами, зіставляли з П.Кулішем Гермайзе О. В.Б.Антонович в українській історіографії // Україна. -- 1928. -- №5. -- С.19. Крип'якевич І. Нові напрямки в українській історіографії (З нагоди «Огляду української історіографії» проф. Д.Дорошенка. Прага, 1923) // Діло (Львів). -- 1924. -- 27 квітня. -- №93. -- С.5.. Однак, на відміну від інших інтерпретаторів творчості хутірського самітника, В.Липинський обстоював думку про політичні причини його драми, пов'язані зі становищем підросійського українства.

Більше того, сучасники і якоюсь мірою послідовники державницько-неоромантичної концептуалізації В.Липинського оцінювали П.Куліша з нової перспективи. На думку І.Крип'якевича, саме П.Куліш «перший з повною свідомістю почав шукати в історії “будуючих елементів”, що давали тривкі і певні основи держави»101. Суголосну тезу висловлював і О.Оглоблин у лекційних викладах: «Куліш невтомно шукає в українському минулому тих сил, що творили українську державність, або тих, що її руйнували» Оглоблін О.П. «Історія України» (Конспект за лекціями професора Оглобліна). ІІ-й курс соц.-істор. відділу Ф[акультету] Щартійної] О[світи] 1929/30 академічного року. Т.2 [друк. Київським Окрліт. тираж 37 прим.] // Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. -- Ф.3561. -- Оп.1. -- Спр.292. -- Арк.35--36..

Отож зіставлення історичного письма П.Куліша та В.Липинського продукує доволі цікаві спостереження й певні аналогії. Передусім упадає в око, що обидва автори в тому чи іншому вигляді прагнули досягнути високої чи ідеальної надмети. П.Куліш пов'язував цю велику мету з нав'язливою ідеєю так званого «возз'єднання» і творенням двоєдиного «руського світу» як найважливішої передумови дальшого культурного й суспільного розвою, хоч паралельно плекав й інші масштабні цілі в різних творчих сферах.

Варто зауважити, що П.Куліш не вірив у дієві можливості революційних потрясінь і наступних післяреволюційних перетворень на обширах імперії Романових. Тому він уважав реальним тільки «покращення згори» Чубський П.П. [Могилянський М.] Вихід П.О.Куліша з російського підданства... -- С.163--164.. Проте пізній П.Куліш, на думку Ю.Луцького, виявився доволі поміркованим консерватором, а тому не міг увійти до кола тодішніх російських ультраконсер- ваторів, які панували на імперській сцені, хоч фактично поділяли її з радикалами Luckyj G.S.N. Panteleimon Kulish: A Ukrainian Romantic Conservative. -- P.319.. Очевидно, архаїчний шар старого романтика був надто сильним і тривким, щоби повною мірою сприйняти вимоги російської акультурації.

Натомість В.Липинський як очевидець, а в певному розумінні й учасник національно-визвольних змагань 1917--1921 рр. мав зовсім інший досвід, аніж П.Куліш. Тож надмета В.Липинського була іншою -- висунути й обґрунтувати концепцію ідеального державного ладу - класократичної спадкової монархії. Попри разючу змістовну відмінність надмети П.Куліша та надмети В.Липинського обидва були зорієнтовані на пошуки органічного ідеалу чи уявної суспільної рівноваги -- цієї своєрідної ідеї-фікс європейського консерватизму на зламі ХІХ--ХХ ст. Однак кардинальна відмінність соціокультур- них обставин і політичних реалій доби пореформеного суспільства й часів Української революції 1917--1921 рр. вирішальним чином вплинула на вектори концептуалізацій П.Куліша та В.Липинського.

Утім побутують й інші аналогії, котрі кидають світло на візії обох мислителів. І П.Куліш, і В.Липинський активно послуговувалися терміном «клас» як для представлення минувшини, так і окреслення перспектив майбуття. Більше того, навіть концептуальна пропозиція автора «Листів до братів-хлі- боробів» подавалася як «класократична» візія.

Звичайно, П.Куліш засвоював класове маркування в річищі пізнавальних взірців і стратегій романтичного та позитивістського історієпи- сання, зокрема не вживав його у сенсі коловороту аристократій. Натомість В.Липинський сприймав цю дефініцію з перспективи різних версій соціологізації історії, у тому числі марксистської соціологізації й теорій циркуляції еліт В.Парето і Ґ.Моски.

Проте обидва інтелектуали керувалися схожими мотивами -- віднайти приклади «станової гармонії» чи вдалої «суспільної рівноваги». Прикладом такого суспільства і для П.Куліша («взірець революційної терплячості»)ні Чубський П.П. [Могилянський М.] Вихід П.О.Куліша з російського підданства... -- С.163., і для В.Липинського («гармонійна і ритмічна національна рівновага») Липинський В. Повне зібрання творів... -- Т.6, кн.1. -- С.294. була Британська імперія.

Схожість їхній візій виявилася і в обстоюванні доіндустріальних/домо- дерних цінностей -- «хутірська філософія» П.Куліша та «універсалістичний спосіб думання європейських лицарів-хліборобів» В.Липинського Липинський В. Універсалізм у хліборобській ідеології // Консерватизм: Антологія / Упор. О.Проценко, В.Лісовий. -- К., 1998. -- С.128.. Тож лейтмотив «Присмерку Європи» О.Шпенґлера щодо змагання природної душі культури супроти бездушності штучної цивілізації, котра ввібрала як спадщину старого романтизму, так і раннього модерністського синкретизму початку ХХ ст., тією чи іншою мірою репрезентовано в історичному письмі й П.Куліша, і В.Липинського.

Ще одна риса, котра виявляє аналогії між їхніми наративами, простежується в апеляції до морально-етичних цінностей і релігійних, сакральних вартостей. Згадаємо, наприклад, зацікавленість П.Куліша концепцією «природної релігії», котра в дечому перегукується з християнським універсалізмом В.Липинського, який за віросповіданням був римо-католиком.

Крім того, тексти В.Липинського рясніють різноманітними думками про «фізичну» та «внутрішню» (моральну) силу, які фактично впроваджують дуалістичний поділ світу історії на природно-матеріальну та ідеально-духовну площини. Ці вислови-означення нав'язують асоціації з романтичною семантикою, а іноді дуже нагадують розумування пізнього П.Куліша з його ірраціональними стратегіями пояснення минувшини.

Водночас обидва історичних наративи мають досить виразно окреслену футуристичну складову, себто націленість у майбуття. Вочевидь темпораль- ні проекції В.Липинського продукують чимало філософських і соціологічних смислів, а також мають злободенний політичний підтекст. Тож автор «класо- кратичної» концепції здебільшого апелює до ближчого чи віддаленого майбуття України як держави та її провідної верстви/аристократії з окресленим елітарно-політичним рефреном. Натомість у текстах П.Куліша домінують розумування на теми можливих варіацій уявного чи гаданого майбуття в контексті тієї чи іншої історичної ситуації.

Певні порівняльні аналогії віднаходимо й у деяких персональних рисах. Передусім обидва автори вирізнялися підвищеною саморефлексію, зокрема наголошували на особливому та навіть месіанському призначенні письменника чи публіциста у громадському й культурному житті. Достатньо згадати відповідні пасажі В.Липинського з «Листів до братів-хліборобів»Липинський В. Повне зібрання творів... -- Т.6, кн.1. -- С.113--115. і наведені вище авторефлексії П.Куліша. До того ж В.Липинський являв собою майже взірцевий приклад приватного вченого з чудовою європейською освітою, а також мав певний життєвий досвід хутірського господарювання. До типу приватного вченого, хоч і з певними застереженнями, варто віднести й П.Куліша, котрий на відміну від творця «класократичної» концепції, здобув переважно самоосвітній вишкіл.

Урешті обидва автори проектували великі історичні тексти, котрі мали свої леґітимаційні програми. Леґітимаційні устремління В.Липинського концентрувалися довкола написання державної історії як своєрідного посібника та практичного порадника національній аристократії/провідній верстві задля успішної реалізації нового державницького проекту. Заразом В.Липинський усвідомлював і зазначав у листі до Д.Олянчина від 27 квітня 1925 р., що «написання такої історії вже в викінченій формі перевищує сили не тільки одної людини, але й одного покоління».

Вочевидь В.Липинському банально не вистачило життєвого часу та більш-менш нормальних обставин еміґраційного буття, щоби виконати свій задум. Натомість П.Куліш очевидно міг завершити та видати свій великий текст - другу розширену й суттєво перероблену версію «Истории воссоединения Руси». Із дев'яти запланованих томів було підготовлено сім, хоч і з різним рівнем викінченості.

Та, на відміну від В.Липинського, котрий концентрував свої потуги навколо добре окресленої і єдиної надмети, у випадку П.Куліша йшлося про конкуренцію кількох великих цілей. Причому досягнення кожної з них потенційно мало справити великий вплив на культурному та громадському полі. Мабуть, П.Куліш повсякчас вагався, котрому з проектів віддати однозначну перевагу. Упродовж 1890-х рр. історичне письмо в тому чи іншому вигляді програло у цих змаганнях Святому Письму -- проекту перекладу Біблії українською мовою та іншим амбітним замислам хутірського самітника.

Насамкінець зауважимо, що порівняльні аналогії щодо історичного письма цих знакових постатей у жодному разі не варто надмірно ґенералізу- вати, а, навпаки, слід усвідомлювати очевидні інструментальні обмеження, передовсім стильові й жанрові виміри творчості, відмінні темпоральні особливості, соціокультурні передумови, домінуючі інтелектуальні тренди та політичні обставини.

Утім такі зіставлення цікаві й корисні, позаяк спонукають до представлення П.Куліша не тільки в межах відповідної традиції історичної та суспільно-політичної думки, а і як самобутнього й суперечливого предтечу консервативного проекту української історіографії початку ХХ ст. Гадаємо, що саме у цьому світлі варто дошукуватися багатоманітних смислів у текстах і практиках П.Куліша, над яким і до сьогодні тяжіє однобічна репутація діяча «без синтезу».

Література

1. Artiukh, V. (2012). Istoriosofiia Panteleimona Kulisha: vid romantyzmu do pozytyviz- mu [Panteleimon Kulish's Historiosophy: from Romanticism to Positivism]. Svitohliad - Filosofiia - Relihiia, (3), 5--17. [in Ukrainian].

2. Bahalii, D. (2001). Istoriohrafichnyi vstup [do «Narysu istorii Ukrainy na sotsiial- no-ekonomichnomu grunti»]. V.V.Kravchenko (ed.), Bahalii D. Vybrani pratsi (vol.2, pp.203--334). Kharkiv: Zoloti storinky. [in Ukrainian].

3. Bahry, R.M. (1989). J.J.Rousseau's Emile and P.Kulish's Views on Education. Journal of Ukrainian Studies, 14 (1-2), 57-79.

4. Bilinsky, Ya. (1959). Mykhaylo Drahomanov, Ivan Franko, and the Relations between the Dnieper Ukraine and Galicia in the Last Quarter of the 19th Century. The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., 7 (1-2), 1542-1566.

5. Drahomanov, M.P. (1991). Chudatski dumky pro ukrainsku natsionalnu spravu. Drahomanov M.P. Vybrane (pp.461-558). Kyiv: Lybid. [in Ukrainian].

6. Fedoruk, Ya. (2004). Avtorskyi spysok druhoho vydannia «Istorii vossoedinenija Rusi». Moloda natsiia: Almanakh, 1, 93-98. [in Ukrainian].

7. Honcharuk, M.L. (comp.). (1989). Kulish P.O. Tvory (vol.1: Poetychni tvory). Kyiv: Dnipro. [in Ukrainian].

8. Hrushevskyi, M. (1995). Istoriia Ukrainy-Rusy (vol.7). Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian].

9. Hrushevskyi, M. (2015). Sotsialno-tradytsiini pidosnovy Kulishevoi tvorcho- sti. H.Papakin (ed.), Hrushevskyi M. Tvory (vol.10, book 1, pp.173-218). Lviv: Svit. [in Ukrainian].

10. Kulish, P.A. (2018). Istoriya vossoedineniya Rusi. (2th ed.). Moskva: Eksmo. [in Russian].

11. Kulish, P. (1994). Istorychne opovidannie. Iz zbirky «Khutorna poeziia». Ye.Nakhlik (comp.), Kulish P. Tvory (vol.1, pp.359--381). Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian].

12. Kulish, P. (1989). Prostonarodnost v ukrainskoi slovesnosty. M.L.Honcharuk (comp.), Kulish P.O. Tvory (vol.2, pp.522--532). Kyiv: Dnipro. [in Ukrainian].

13. Luckyj, G.S.N. (1988). Panteleimon Kulish: A Ukrainian Romantic Conservative. S.Hook, W.L.O'Neill, R.O.Toole (eds.), Philosophy, History, and Social Action: Essays in Honor of Lewis Feuer with an autobiographic essay by Lewis Feuer (pp.313--321). Dordrecht; Boston: Kluwer Academic Publishers.

14. Lutskyi, Yu. (ed.). (1984). Vybrani lysty Panteleimona Kulisha ukrainskoiu movoiu pysani. Niu-York; Toronto: Ukrainska Vilna Akademiia Nauk u SShA. [in Ukrainian].

15. Lypynskyi, V. (1995). Lysty do brativ-khliborobiv pro ideiu i orhanizatsiiu ukrainsko- ho monarkhizmu. Ya.Pelenskyi (ed.), Lypynskyi V. Povne zibrannia tvoriv, arkhiv, stu- dii (vol.6, book 1, pp.I--XLVin, 1--470). Kyiv; Filadelfiia: Instytut skhidnoievropeiskykh doslidzhen NAN Ukrainy; Skhidnoievropeiskyi doslidnyi instytut im. V.K.Lypynskoho. [in Ukrainian].

16. Lypynskyi, V. (1980). Uchast shliakhty u velykomu ukrainskomu povstanni pid pro- vodom hetmana Bohdana Khmelnytskoho. L.Bilas (ed.), Lypynskyi V. Tvory. Arkhiv. Studii (vol.2, pp.1-637). Filadelfiia: Skhidno-Yevropeiskyi doslidnyi instytut im. V.K.Lypynskoho. [in Ukrainian].

17. Lypynskyi, V. (1998). Universalizm u khliborobskii ideolohii. O.Protsenko, V.Lisovyi (comps.), Konservatyzm: Antolohiia (pp.120--129). Kyiv: Smoloskyp. [in Ukrainian].

18. Lysiak-Rudnytskyi, I. (1994). Drahomanov yak politychnyi teoretyk. Ya.Hrytsak (comp.), Lysiak-Rudnytskyi I. Istorychni ese (vol.1, pp.299--347). Kyiv: Osnovy. [in Ukrainian].

19. Nakhlik, Ye.K. (2007). Panteleimon Kulish: Osobystist, pysmennyk, myslytel (vol.1: Zhyttia Panteleimona Kulisha: Naukova biohrafiia). Kyiv: Ukrainskyi pysmennyk. [in Ukrainian].

20. Nakhlik, Ye.K. (2007). Panteleimon Kulish: Osobystist, pysmennyk, myslytel (vol.2: Svitohliad i tvorchist Panteleimona Kulisha). Kyiv: Ukrainskyi pysmennyk. [in Ukrainian].

21. Nakhlik, Ye. (1994). Pozytyvizm u retseptsii Panteleimona Kulisha. Filosofska i sot- siolohichna dumka, 11-12, 121--142. [in Ukrainian].

22. Olianchyn, D. (1965/1966). Z moikh arkhivnykh doslidiv v Nimechchyni vid 1925 do 1938 r.: (Prychynok do ukrainskoi istoriohrafii). Naukovi zapysky Ukrainskoho vilnoho universytetu: Filosofichnyi fakultet, (8), 130--150. [in Ukrainian].

23. Pinchuk, Yu., Hrynevych, L. (comps.). (1996). Doroshenko D.I. Ohliad ukrainskoi istoriohrafii. (3th ed.). Kyiv: Ukrainoznavstvo. [in Ukrainian].

24. Rublov, O.S., Yurkova, O.V. (comps.). (2011). Instytut istorii Ukrainy Natsionalnoi akademii nauk Ukrainy: Dokumenty i materialy. 1936-1991 (book 1: 1936--1947). Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy. [in Ukrainian].

25. Saunders, D. (1985). The Ukrainian Impact on Russian Culture 1750-1850. Edmonton: University of Alberta. Canadian Institute of Ukrainian Studies.

26. Shatska, A., Fedoruk, O. (comps.). (2004). Barvinskyi O. Spomyny z moho zhyttia. Niu-York; Kyiv: Smoloskyp. [in Ukrainian].

27. Skrynnyk, M. (2001). Panteleimon Kulish yak rechnyk konservatyvnoi dukhovnoi tradytsii v Ukraini. Suchasnist, 5, 87--98. [in Ukrainian].

28. Ulianovskyi, V. (1999). «Rannii» Volodymyr Antonovych: poza kontekstamy. Kyivska starovyna, 1, 117--145. [in Ukrainian].

29. Velychenko, S. (1992). National History as Cultural Process: A Survey of the Interpretations of Ukraine's Past in Polish, Russian, and Ukrainian Historical Writing from the Earliest Times to 1914. Edmonton: University of Alberta. Canadian Institute of Ukrainian Studies.

30. Yakovenko, N. (2007). Vstup do istorii. Kyiv: Krytyka. [in Ukrainian].

31. Yefremov, S.O. (1993). Bez syntezu. Do zhyttievoi dramy Kulisha. E.S.Solovei (comp.), Yefremov S.O. Literaturno-krytychni statti (pp.216--234). Kyiv: Dnipro. [in Ukrainian].

Анотація

Метою дослідження є аналіз історичного письма пізнього П.Куліша. Методологія ґрунтується на стратегіях порівняння й типології. Наукова новизна пов'язана з вивченням соціокультурних контекстів та інтелектуальних впливів на історичний наратив пізнього П.Куліша. У статті показується, що в українській історіографії за ним переважно закріпилася репутація інтелектуала-деструктора. Відзначається, що праці П.Куліша й до сьогодні намагаються спопуляризувати в річищі так званої концепції «возз'єднання». Розглядаються просвітницькі, романтичні й позитивістські впливи на практики та тексти автора. Підкреслюється, що на полі української історіографії він фактично посідав становище приватного вченого. Крім того, П.Куліш був відомий як самобутній письменник, критик, рецензент, перекладач, публіцист і популяризатор. Висловлюється думка про вибіркову та обмежену рецепцію позитивізму в його студіях. Зазначається, що П.Куліш здебільшого сприймав позитивізм із культурної та духовної перспектив. Аналізується історичне письмо у світлі консервативних ідеалів, пізнавальних настанов і світоглядних орієнтирів. Висвітлюється консервативна традиція в репрезентації постаті П.Куліша. Порівнюються концептуальні пропозиції П.Куліша та В.Липинського як консерваторів. Висновки. Наголошується, що останніх єднала низка схожих рис, як-от пошуки органічного суспільного ідеалу, обстоювання традиційних, доіндустріальних цінностей, представлення конфлікту між культурою та цивілізацією, звернення до морально-етичних і релігійних цінностей, дуалістичний поділ світу на природно-матеріальну та ідеально-духовну площини тощо. Обстоюється теза, що П.Куліша доречно репрезентувати як складного та суперечливого предтечу консервативного проекту української історіографії початку ХХ ст.

Ключові слова: пізньопросвітницький раціоналізм, романтизм, позитивізм, консерватизм, традиціоналізм, неоромантизм, українська історіографія, київські романтики, Куліш, Грушевський, Липинський.

Із-поміж діячів наддніпрянської «трійки», порівняно з М.Костомаровим (67 років) і Т.Шевченком (47 років), гра долі відвела найбільше життєвого часу Пантелеймонові Кулішу (77 років). Отож життєва історія немовби провокувала його на незвичні та масштабні творчі експерименти, котрі помітно дисонували з практиками й текстами романтиків.

The purpose of the research is to analyze the historical writing of the late P.Kulish. The research methodology is based on the strategies of comparison and typology. The scientific novelty is related to the study of socio-cultural contexts and intellectual influences on the historical narrative of the late P.Kulish. The article shows that in the Ukrainian historiography P.Kulish had mainly the reputation of intellectual destructor. It is noted that the works of P.Kulish and still used to popularize the concept of “reunification”. Educational, romantic and positivist influences on the texts and practices of P.Kulish are considered. It is emphasized that in the field of Ukrainian historiography P.Kulish actually held the position of a private scientist. In addition, P.Kulish was known as an original writer, critic, reviewer, translator, publicist and popularizer. There is an opinion about selective and limited reception of positivism in P.Kulish's studios. It is noted that P.Kulish mainly perceived positivism from a cultural and spiritual perspective. The historical wring of P.Kulish is analyzed from the perspective of conservative ideals, cognitive instructions and ideological orientations. The conservative tradition in the representation of the figure of P.Kulish is considered. The conceptual proposals of P.Kulish and V.Lypynskyi as conservatives are compared. Conclusions. It is noted that P.Kulish and V.Lypynskyi have a number of similar features, such as the search for an organic social ideal, the defence of traditional, pre-industrial values, the representation of the conflict between culture and civilization, the appeal to moral, ethical and religious values, the dualistic division of the world into the natural-material and ideal-spiritual spheres, etc. It is proved that it is appropriate to represent Kulish as a complex and controversial forerunner of the conservative project of Ukrainian historiography of the early twentieth century.

Keywords: Late Enlightenment rationalism, romanticism, positivism, conservatism, traditionalism, neoromanticism, Ukrainian historiography, Kyiv romanticists, Kulish, Hrushevskyi, Lypynskyi.

Размещено на Allbest.ru