Лектура Шевченка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка

Лектура Шевченка

С. Росовецький, д-р філол. наук, проф.

Присвячено лектурі Шевченка, яку розглядаємо і як сукупність прочитаних ним словесних текстів, і як своєрідність поета-читача. Метою є пошук прийомів дослідження і методів узагальнення, у тому числі статистичного, отриманих результатів. Розглянуто такі питання, як деякі конкретно-історичні умови лектури Шевченка, об'єкт і межі її та позакнижкові свідчення про неї, лектура та її периферія, деякі риси своєрідності Шевченка як суб'єкта лектури. Виявляючи кількісні характеристики лектури поета, ми звернулися до описів його бібліотеки, до різноманітних утілень прочитаного (алюзій, ремінісценцій, цитат тощо) у його власних писемних текстах. Виявилося, зокрема, що українська література і власні твори суттєво частіше відбилися у листах, російська література у "Щоденнику", а західноєвропейська -- у повістях.

Ключові слова: Т. Шевченко, лектура, лист, щоденник, статистика, повість.

S. Rosovecky, Dr. of Philology, Prof.

The Institute of Philology Taras Shevchenko National University of Kyiv

SHEVCHENKO'S LECTURA

The article deals with Shevchenko's lectura, which is interpreted as the sum of verbal texts reading him and his originality as a reader. A purpose is a search for methods of research and generalization, including statistical. Certain historical conditions of the Shevchenko's lecture are viewed, the object and its terms, extra- textual testimony about it, a lecture and its periphery, some features of Shevchenko's identity as a subject of the lecture. Retrieving quantitative descriptions of poet's lectura, we appealed to descriptions of his library, to various embodiments of what he had read (allusions, reminiscences, quotations, and others like that) in his own texts. It appeared that Ukrainian literature and own works substantially were more frequently reflected in letters, Russian literature - in "Diary", and Western- European literature - in stories.

Subsequent research, in article author's opinion, should shift a methodological accent from ascertaining of intertextual elements exist to the insight into compara- tivistics and intertextual aspects of his creation. Researchers need to not only find certain intertexts of source, absorbed by Shevchenko, but also continue a search for yet unnoticed textual connections on the modern level of study of poet's lectura. When such analysis will overcome all levels of Shevchenko's literary legacy, from intent to the poetics, interpretative Shevchenko study will achieve new and reliable material for supervisions and generalizations. The especially interesting discoveries are expected in parallels between Shevchenko's works and texts of the world literature, which in soviet literary criticism V. Zhirmunsky designated as "typological ascents", and O. Boron termed "coincidences".Their comprehension can lead to the new supervisions in psychology of verbal creation, research of which significantly weakened after brilliant works of I. Franko and L. Vigotsky.

Thus, modern studios above Shevchenko's lektura will allow to extend a source base for Shevchenko studies in intertextuality, psychology of creation and comparativistics.

Keywords: T. Shevchenko, lektura, letter, diary, statistics, story.

Визначення лектури та загальнотеоретичні засади її вивчення

Статтю автора цих рядків "Лектура Шевченка було надруковано в "Шевченківській енциклопедії" в значно скороченому вигляді [13, 722-729], при цьому редактором було знято теоре- тико-методологічне обґрунтування обраного підходу, а також принципово важливі таблиці та експлікації до них імовірнісно- статистичного характеру. Читачеві пропонується розширений варіант праці з урахуванням деяких шевченкознавчих досліджень, що вийшли в останні роки, і в першу чергу, новішої монографії О. Бороня "Спадщина Кобзаря Дармограя" [2] та полемічного відгуку на неї [14, 56-66].

Розуміємо під лектурою Шевченка сукупність прочитаних ним словесних текстів, з одного боку, і своєрідність поета як читача, що проявляється в інтерпретації ним прочитаного, з іншого. Така позиція кореспондує з прийнятим у постструктуралізмі та декон- структивізмі розумінням лектури як процесу читання взагалі, а точніше, внеску читача (а також письменника як читача) до інтерпретації тексту. У сучасному вивченні лектури як явища екзистенції літературного тексту помітні дві крайнощі. Перша перебільшує роль лектури у створенні тексту (Ю. Кристева) і ґрунтується на думці Р. Барта, оприлюдненій в есе "Смерть автора" (1968), що "текст виткано з цитат, які відсилають до тисяч культурних джерел". Інша крайність, тобто вкрай скептичне розуміння значення лектури, також започаткована Р. Бартом, що висловив переконання в повному знищенні сенсів лектури через безмежну кількість попередніх текстів, залучених до інтерпретації тексту у свідомості реципієнта [24, 16]; розвиток цієї ідеї привів до уявлення, що кожне прочитання є "недочитання" (або misreading), звідси ж походить і притаманна деконструктивізму "негативна поетика лектури" (див.: [26, 49]). лектура шевченко позакнижковий

Якщо постструктуралісти - від Р. Барта і до Ж. Дерріди - інтерпретують лектуру принципово текстоцентрично, то нашу увагу буде зосереджено на постаті Шевченка як читача і автора водночас. Коли для Р. Барта читач - "це людина без історії, без біографії, без психології, він лише хтось, хто зводить докупи всі ті штрихи, що утворюють письмовий текст" ("Смерть авто- ра"), то для нас навпаки - це людина зі своєю історією, біографією, психологією - великий письменник України, тому ми розглядатимемо лектуру як одну з культурних передумов і одне із джерел Шевченкової творчості.

Перед нами на цьому шляху виникають певні проблеми методологічного характеру. У першу чергу, йдеться про співвідношення у студіях над лектурою індукції та дедукції, пошукової уваги до суб'єкта і об'єкта процесу читання. Цілком непридатною виглядає методологічна основа статті Ф. Сарани "Лектура Т. Г. Шевченка" [17, 347-349], де віддано рішучу перевагу дедукції перед індукцією і суб'єктові перед об'єктом: конкретні спостереження над лектурою згруповано навколо загальних, наперед заданих тез "марксистсько-ленінського шевченкознавства", фактів біографії поета і апріорних уявлень про його творчість. Внаслідок цього Ф. Сарана приходить до цікавих висновків у своїй піонерській за темою (коли не брати до уваги газетний допис П. Филиповича [21] і пізніші праці І. Каганова [7, 264287] і Б. Услишева [20, 39]) статті всупереч методологічним настановам. Очевидно, в умовах, коли неупереджене вивчення лектури Шевченка лише розпочинається, варто зосередитися на збиранні відповідних джерельних (книгознавчих, бібліологічних і загальнокультурних) фактів, а інтерпретуючи їх, вносити певні корективи до наших уявлень про поета та його творчість. Якщо ж звернутися до дедукції, то тут існують об'єктивні обмеження вивчення лектури письменника взагалі й Шевченка зокрема.

Доводиться констатувати принциповий релятивізм і недосяжність повного знання про лектуру Шевченка, або її, за Ж. Деррідою, обов'язкове "недочитання". Наприклад, чимало прочитаних поетом текстів просто не відбилися в його літературних творах та інших писемних джерелах. Окрім того, не всі твори Шевченка, на жаль, збереглися. Відомо, наприклад, яке значення для усвідомлення високого ступеня освіченості Шевченка мала свого часу публікація його повісті "Художник". Але ж відомо також, що інша російськомовна "Повесть о безродном Петрусе" не зберіглася. Про цю повість М. Костомаров писав, що вона змальовує "ту эпоху, когда казацкие старшины, преобразованные в русские чины и получившие вместе с тем потомственное дворянское достоинство, совершали крайние самоуправства..." [10, 609]. Можна припустити, що Шевченко, працюючи над цією повістю, пригадав якісь архівні матеріали ХУШ ст., що з ними він міг познайомитися як співробітник Київської археологічної комісії. Ці спостереження переконують, що будь-яка реконструкція Шевченкової лектури є принципово неповною: використовуючи відомий вислів Е. Хемінґуея, доводиться констатувати, що нам завжди відкриватиметься для обсервації лише видима верхівка айсберга.

Деякі конкретно-історичні умови лектури Шевченка

Щодо загальних умов Шевченкової лектури, то треба пам'ятати, що поет-читач майже все своє життя потерпав від книжкового "голоду". Навіть у найсприятливіших із цього погляду умовах Петербурга автобіографічний герой його повісті "Художник" змушений знаходити якісь обхідні путі, щоб задовольнити потяг до читання: "Карл Павлович (Брюллов. - С. Р.) обещался Смирдину сделать рисунок для его "Ста литераторов", и он служит ему всею своею библиотекою" [23, т. 4, с. 151]. З повісті "Близнецы" дізнаємося, що в Києві існує "контора застрахова- ния жизни, она же и книжный магазин" ("Мёртвые души" Гоголя, що їх розшукує студент Ватя Сокира, туди не поступали), є ще книжкова лавка "Глюзберга", де "не продают русских книг" [23, т. 4, 64], і "киево-печерская книжная лавка", що торгує, зрозуміло, лише книжками церковного друку власного виробництва. А в ще глибшій провінції, як-от у Миргороді (див. лист до А. і Н. Родзянок від 23 жовтня 1845 р. [23, т. 6, с. 33]) й гадки не мають про книжкові лавки або загальноприступні бібліотеки. Але і в такому великому російському місті, як Нижній Новгород, "есть одна книжная лавка, та і в тій тілько букварі продаються" (лист до М. Лазаревського від 18-19 жовтня 1857 р. [23, т. 6, с. 139]).

Зрозуміло, що у в'язниці та на засланні відсутність лектури завдавала Шевченкові справжніх страждань. З Орської фортеці 22 жовтня 1847 р. він писав до А. Лизогуба: "читать - хоч би на сміх одна буква, і тії нема" [23, т. 6, с. 35]. Особливо тяжким було становище Шевченка-читача у забутому Богом Новопет- ровському укріпленні, звідки він 1 липня 1852 р. писав до С. Гулака-Артемовського: "О новостях литературы, музыки и театра я не имею совершенно никакого понятия; кроме "Русского инвалида", ничего у нас не имеется; "Северную пчелу", газету литературную, забыл уже как и зовут. Сначала было для меня ужасно тяжело без всякого чтения. Потом стал привыкать и, кажется, совсем привыкну..." [23, т. 6, с. 60]. Проте останній гіркий прогноз не виправдався, і через кілька місяців, у листі від 15 листопада 1852 р. О. Бодянському засланець знову скаржиться на безкнижжя, при цьому з'являються дві нові, важливі для нас деталі. По-перше, солдатські злигодні прикрі для Шевченка й через те, що змушують відмовитися від купівлі книжок: "...не имею, наконец, бедного рубля денег, чтобы хоть святцы выписать, не говорю уже о журнале. Вот какое горе одолело!" Проте особливо тяжкою для поета була неможливість прочитати щось навіть не рідною мовою, а хоча би про Україну: "Со времени моего изгнания я ни одной буквы не прочитал о нашей бедной Малороссии, а что знал о её минувшем прежде, то и малое быстро забываю." [23, т. 6, с. 66]. За допомогою доводилося звертатися до друзів, і вони, як правило, присилали поетові книжки, які він просив.

Але ж Шевченко і самотужки намагається нейтралізувати книжкову скруту. Зокрема, він почав активно використовувати нечисленні книжки і часописи, які були йому доступні. Поет при цьому користується часописами, що їх передплачують інші мешканці Новопетровського укріплення. Так, у "Щоденнику" 1 липня 1857 р. поет згадує: "В прошлом году получалась здесь комендантом "Библиотека для чтения". Бывало, хоть перевод Курочкина с Беранже прочитаешь, всё-таки легче станет" [23, т. 5, с. 37]. Він уважно перечитує не лише "Санкт-Петербургские ведомости", що їх "получают вместе с Никольским" подружжя Зигмунтовських ("Щоденник" під 30 червня 1857 р. [23, т. 5, с. 34]), а й військову газету "Русский инвалид", яку передплачує комендант І. Усков [23, т. 5, с. 23, 38, 69]; зрозуміло, що, першою чергою, при цьому поета цікавить "Литературное прибавление", але він уважно перечитує й офіційні повідомлення. При цьому Шевченко не гребує й текстами тодішньої масової літератури та книжками, на які, мабуть, і дивитися не став би в Києві або в Петербурзі. Так, побачивши дивний сон, поет фіксує в "Щоденнику" бажання "зайти к сотнику Чеганову посмотреть в сонник, что значит видеть во сне самовольную отлучку" (3 липня 1857 р.), іронічність звертань до жалюгідного "оракула сотника Чеганова" підкреслюється й у записі 9 липня того ж року [23, т. 5, с. 40, 46].

Тим яскравіші враження Шевченка, коли він випадково отримав у власність такий раритет - і не для казахських тільки степів, - як привезена з Астрахані поляком-засланцем у солдатському ранці "Estetyka..." К. Лібельта [23, т. 5, с. 41]. Цікаво, що звичка витягати потрібну інформацію з будь-яких джерел проявляється в Шевченка-читача і під час повернення із заслання. Так, зайшовши до нижегородського лікаря Гартвіга, поет, що цікавився тоді історією Нижнього Новгорода, "в старом изорванном нижегородском адрес-календаре прочитал" про місце народження відомого патріарха Никона ("Щоденник" під 28 жовтня 1857 р. [23, т. 5, с. 122]). На засланні доводилося поетові й листи друзів перечитувати. Недаремно він зауважує в листі до В. Рєпніної: "Тринадцатій день уже читаю ваше письмо, наизусть віучил"; "читая и перечитывая ваше письмо" (від 29 лютого 1848 р. [23, т. 6, с. 41, 43]).

Об'єкт Шевченкової лектури, її межі та позакнижкові свідчення про неї. Лектура та її периферія

Тепер перейдемо до загальної характеристики об'єкта читання Шевченка, спробуємо визначити межі лектури та домовитися, які позакнижкові свідчення про неї маємо враховувати. Отже, з погляду кодикологічного, об'єктом лектури поета є всі писемні артефакти, які читав поет. На нашу думку, варто залучати тексти не лише "художньої літератури" (fiction, bellelettres), але й такі, що не мають естетичної функції, проте якимсь чином відбилися в Шевченкових текстах. Сюди увійдуть не лише рукописи і друковані видання (книжки, часописи, окремі віддру- ки), але й ділові пам'ятки, як-от листи, записки, а також оголошення (лист до В. Г. Шевченка від 15 травня 1860 р. [23, т. 6,с. 201]), об'яви (лист до Бр. Залеського від 21 квітня 1856 р. [23,т. 6, с. 100]), афіші (див. лист до С. Гулака-Артемовського від 1 липня 1852 р. [23, т. 6, с. 60]), військові накази (лист до

Бр. Залеського від 5 лютого 1854 р. [23, т. 6, с. 74]), постові відомості, вивіски, різноманітні написи (як от напис, вирізьблений на сволоку у хаті І. Котляревського, який наведено з пам'яті в повісті "Близнецы"), записи-графіті на стінах і парканах тощо. Щодо мовних обмежень, то ми залучатимемо передусім україномовні тексти, тобто створені новою українською літературною мовою, давньоукраїнською, діалектами (в текстах фольклору), а також церковнослов'янською, російською, польською та французькою мовами.

При розв'язанні питання, чи входили твори певного письменника до лектури Шевченка, виникають казуси, коли навіть пряме, здавалося б, свідчення в "Щоденнику" не подає остаточного вирішення. Так, про К. Лібельта як автора "Естетики..." Шевченко у "Щоденнику" під 10 липня 1857 р. каже: "Он смахивает на нашего В. А. Жуковского в прозе. Он так же верит в безжизненную прелесть немецкого тощего, длинного идеала, как и покойный В. А. Жуковский" [23, т. 5, с. 47]. Тут ідеться про естетичні погляди російського поета, натомість сприйняття поетичних творів В. Жуковського залишається в підтексті. Шевченко говорить про них опосередковано: "смахивает на нашего

В. А. Жуковского в прозе". Нічого не дає нам для з'ясування питання, що саме в Жуковського читав Шевченко, і присвята російському поетові поеми "Катерина", і численні згадки його імені в листах. Проте питання розв'язує неточна цитація у вірші "Не спалося, а ніч, як море" поезії В. Жуковського "Цветок" ("Цвет завета"). Цитату підкреслено розрядкою, в ній збережено мову оригіналу: "До стіни / Не заговориш ні про горе, / Ни про младенческие сны". У вищезгаданому записі "Щоденника" під 10 липня 1857 р. з'являється постать П. В'яземського - "вошел в кабинет князь Вяземский"). Однак ця згадка за умови незгадування його творів не дає підстав беззаперечно вносити написане П. В'яземським до лектури Шевченка.

Коли йдеться про журнальну публікацію, важливо знати, чи знайомився поет із повним змістом відповідного числа журналу або іншого періодичного видання, чи виключно із зазначеною публікацією. У щоденнику під 11 липня 1857 р. Шевченко згадує "недавнее чтение "Алексея Однорога"" [23, т. 5, с. 50-51] - повісті П. Куліша, надрукованої в книжці 12 за 1852 р. і в книжках 1-2 за 1853 р. у "Современнике". Можна було б припустити, що поет ознайомився з повістю за окремим відбитком, надісланим йому автором, до того ж не відразу після публікації твору. Але, по-перше, П. Куліш в ті роки не писав до засланця, повість надруковано під псевдонімом "Миколай М.", а Шевченко не називає ім'я Куліша як її автора, по-друге, в описі бібліотеки Шевченка цей відбиток не зазначений, по-третє, в листі до Бр. Залеського від 10 червня 1855 р. Шевченко радить приятелеві прочитати "прекрасную статью Хотинского и Писаревского о фотографии в "Современнике" за 1852 г., не помню какой №" [23, т. 6, с. 94]. Оскільки комендант Усков, як відомо, тоді дуже цікавився фотографією, здається вірогідним, що це він привернув увагу поета до зазначеного допису в грудневому за 1852 р. числі часопису з початком повісті П. Куліша.

Коли стосовно часописів, що потрапляли поетові до рук на засланні, ми можемо бути переконані, що він знайомився з усім їх змістом, то щодо отриманих від приятелів у Нижньому Новгороді маємо про це його власне свідчення у листі до А. Толстої від 12 листопада 1857 р. [23, т. 6, с. 141]. Щодо окремих часописів та збірників, з якими поет ознайомився в Петербурзі, і особливо тих, які йому дарували, то такої упевненості в нас бути не може. Так, в описі бібліотеки поета зафіксовано під № 68 "Памятники старинной русской литературы, вып. 2. СПб., 1860, 4, 1 кн. с надписью редактора" [1, 343]. Йдеться про другий том антології "Памятники старинной русской литературы, издаваемые графом Григорием Кушелевым-Безбородко", справжнім укладачем якої був М. Костомаров. Поряд із переважно церковно-історичними текстами, до цього тому увійшли такі цікаві з літературного погляду твори, як повісті про Андрія Критського (с. 415-417), про Вавілон (с. 391-392, 394-396), про царицю Динару (с. 373-376). Але справа в тому, що саме 1860 р. Шевченко спочатку напружено працював, потім тяжко захворів. За цих умов він міг і не прочитати зібрані тут твори давньої російської літератури; що ж до повісті про "старого чоловіка і молоду дівчину" (с. 453-434), то психологічний стан поета під час спроби одруження з Л. Полусмаковою міг викликати до неї нехіть.

Наші уявлення про лектуру Шевченка стають ширшими завдяки його автографам: так, "чорновий автограф чотирьох рядків переспіву" "З передсвіту до вечора..." був "записаний олівцем на писарській копії перекладених М. С. Курочкіним російською мовою віршів Шевченка "Один у другого питаєм..." та "Огні горять, музика грає..."" [23, т. 2, с. 739]. Важливими джерелами інформації про коло читання поета є мемуари та листи сучасників. Саме з мемуарів О. С. Афанасьєва-Чужбинського стало відомо, що, знаючи "Байрона лишь по нескольким русским переводам", Шевченко справжню насолоду отримував тільки від польських перекладів із Байрона, зроблених А. Міцкевичем [22, 12]. У листі П. Лукашевича до І. Вагилевича від 21 вересня 1843 р. читаємо: "Коли вашу листину получил, той час з паном Шевченком читовали Вашого "Мадея", що єсте напечатали в Будині" [3, 69]. Навряд чи можна сумніватися, що поет познайомився з усім змістом альманаху "Русалка Дністровая" (1837), у тому числі із фольклорними записами. Про високу оцінку Шевченком поезії Я. Щоголева "Гречкосій" (зрозуміло, що Шевченко цю поезію прочитав) довідуємося лише з листа П. Куліша, написаного десь наприкінці листопада 1858 р. [11, 124].

Нарешті, виникає питання про місце в лектурі Шевченка книжок, про які він лише чув, але не читав, а також тих, які він, безперечно, бачив і, можливо, розгинав, перегортав, але не читав. Зрозуміло, не варто відносити до лектури поета роман А. Дюма (батька), згаданий у "Щоденнику" під 6 листопада 1857 р. таким чином: "Дюма, кажется, написал сантиментальный роман на эту богатырскую тему" [23, т. 5, с. 126]. Так само, коли автор "Щоденника" у записі 14 червня 1857 р. пригадує: "Кажется, Козак Луганский (псевдонім В. Даля. - С. Р.) написал книгу под названием "Солдатские досуги"" [23, т. 5, с. 15]. Критикуючи книжку, видану 1843 р., Шевченко виходить лише з її назви та, мабуть, із знайомства з іншими творами "прославленного писателя", що й підкреслює: "И что нравственного в подобных досугах, если они написаны с натуры (я книги не читал)?". Насправді ж, назва книжки відбиває не зміст її, а призначення для солдатського читання. Отже, це видання В. Даля не має стосунку до лектури Шевченка. Інша справа, коли поет знайомився з книжкою все ж таки devisu. Ось він, повертаючись із заслання, в Астрахані прямує "с лоскутком бумаги и кусочком карандаша" до місцевої "Публичной библиотеки для чтения". Але обіцяну книжку М. Рибушкина про Астрахань йому так і не принесли, і він "увидел на полках запыленный "Вестник Европы", длинную фалангу "Московского телеграфа", в нескольких экземплярах графа Хвостова, Державина, Карамзина, "Дух законов" и Свод законов с прибавлениями, а остальные полки завалены творениями Дюма и Сю не в подлиннике" ("Щоденник" під 13 серпня 1857 р. [23, т. 5, с. 83]). Того дня поет, безперечно, зазначених тут книжок не читав, але не підлягає сумніву, що раніше він читав і "Дух законів" Ш. Монтеск'є, і твори Н. Карамзіна та Г. Державіна, зазирав, мабуть, і до писань Д. Хвостова; що ж до іншої друкарської продукції, то доводиться казати про попереднє вибіркове (російські переклади французьких модних романів), фрагментарне (старі часописи) і ймовірне, як з інформаційним джерелом ("Звід законів Російської імперії" з додатками), знайомство.

Вибіркове читання певних текстів констатуємо й тоді, коли Шевченко інтерпретує не текст твору в цілому, а лише цитату з нього, подану в тексті-посереднику. Так, відома притча про гуся і орла в поемі "Єретик" ґрунтується, як зазначають коментатори, на фрагменті одного з казань Я. Гуса, наведеному в розвідці С. М. Палаузова "Иоанн Гус и его последователи" (1845) [23, т. 1, с. 722-723]. Ясно, що текст Я. Гуса належить не так до лектури Шевченка, як до її периферії.

Складнішим є питання про те, чи належать до лектури Шевченка ті словесні тексти, що сприймалися ним виключно на слух. Зрозуміло, що йдеться не про неосяжний масив фактів мовлення, почутих поетом за його життя, а лише про два класи специфічно організованих усних текстів - фольклорних і тих писемних літературних, що їх поет сприймав на слух. Стосовно першого класу, тобто творів українського фольклору та фольклору інших слов'янських, а також деяких тюркських народів, то їх можна віднести до лектури на підставі пропозиції культурологів, починаючи від М. Грушевського [5, 45] і закінчуючи А. Б. Лордом (див.: [25, 213]) об'єднати фольклор з писемною літературою в певну синтетичну єдність, яку прийнято називати "літературою" (в ширшому значенні) і для якої автор цих рядків пропонував термін "словесна культура" [15, 115-120]. Проте у цьому випадку слід врахувати певні технічні обмеження, що відбиті у внутрішній формі терміна "лектура" (від лат. lectito - читати часто, уважно): йдеться не лише про сприймання словесного тексту очима, але й про його незмінність, що виникає через фіксованість на письмі. Саме тому фольклорні твори ми будемо враховувати лише в тих випадках, коли Шевченко знайомився з ними через посередництво писемного тексту, в запису - рукописному чи надрукованому, а також ті з них (як, наприклад, думу "Маруся Богуславка"), що їх він і чув в усному виконанні, й читав у запису; об'єктом лектури, як вже зазначалося, ставали й фольклорні тексти, записані ним самим. Цікавим феноменом лектури Шевченка виступають фрагменти фольклорних пісень, записані поетом до "Щоденника" 28 липня 1857 р. після власного їх виконання попередньої ночі: "... я побрел тихонько на огород, нарушив глубокую тишину очаровательной ночи песнею:

Та нема в світі гірш нікому,

Як сіромі молодому" [23, т. 5, с. 72].

Інша справа - усні реалізації літературних творів, які Шевченко сприймав, зокрема, під час популярних тоді колективних читань уголос, описаних, наприклад, в його повісті "Художник". Зрозуміло, що із загальнокультурологічного погляду сприймання літературного твору на слух і при читанні очима не є цілком тотожним, але різницю утворює лише той додатковий шар інтерпретації твору, що додається читачем-посередником; сам акт читання відбувається в присутності реципієнта усної реалізації письмово фіксованого тексту. При цьому за "внутрішніми" своїми особливостями почутий учасниками колективного читання усний текст залишається літературним твором. Цілком очевидно, що до Шевченкової лектури не належать казуси, коли власне текст твору не відтворюється, як у випадку, зафіксованому в цьому фрагменті "Щоденника": "За ужином Нина Александровна (Сапожнікова. - С. Р.) наивно рассказывала содержание "Дон Жуана" Байрона, который она прочитала на днях в французском переводе" (15 вересня 1857 р. [23, т. 5, с. 100]).

Слід також розрізняти випадки, коли Шевченко знайомиться з літературним текстом, слухаючи, як хтось його читає, і коли він сам читає його вголос для інших. Порівняємо два записи у "Щоденнику". Під 27 липня 1857 р. знаходимо: "Сегодня за обедом Ираклий Александрович сообщил мне важную художественную новость, вычитанную им в "Русском инвалиде". <...> "Инвалид" извещает, что наконец колоссальное чудо живописи, картина Иванова "Иоанн Креститель" окончена! И была представлена римской публике во время пребывания в Риме вдовствующей императрицы Александры Федоровны. И по словам самого художника, в газете сказано скромного, произвела фурор, какого он не ожидал" [23, т. 5, с. 69]. На перший погляд, інформацію про завершення картини О. Іванова поет отримав з переповідання газетної замітки І. Усковим "за обедом", але ж текст цієї замітки Шевченко подає у власній інтерпретації, і навіть із цитатою ("художника, в газете сказано скромного"), то ж або І. Усков прочитав замітку за столом, і поет не відчув потреби самому звертатися до друкованого тексту, або ж, навпаки, він звичним порядком, після передплатника, ще й сам переглянув "Русский инвалид" і прочитав замітку про картину О. Іванова. Простіший випадок "усної лектури" відбито в "Щоденнику" під 9 липня 1857 р., де згадується, як А. Родзянко набридав 1845 р. поетові "своими малороссийскими грязнейшими и глупейшими стихами" [23, т. 5, с. 46]. З контексту запису зрозуміло, що ці ненадруковані еротичні вірші автор читав поетові вголос, а не давав самому прочитати за власним рукописом.

А ось в "Щоденнику" під 12 січня 1858 р. поет розповідає, що робив після візиту до П. Волинської: "Заехал к Бабкину на квартиру, взял у него Пушкина и Гоголя и повез к Пиуновой. Прочитал ей "Сцены из рыцарских времен" и отогрел губернаторским холодом обвеянную душу. Она прочитала мне "Каменного гостя"..." [23, т. 5, с. 143]. Зрозуміло, що поет, якому вже сподобалася слухачка, вклав багато свого, інтимного й особисто пережитого, у декламаторську інтерпретацію давно вже знайомого йому твору - і сцен, де йдеться про нерівну любов Франца до Клотільди, і реплік, що сатирично змальовують аристократію. Так само емоційно забарвленим було, мабуть, і прослухування іншої "маленької трагедії" Пушкіна вже з уст К. Піунової. Під час перших відвідин Шевченком села Мойсівки, маєтку Т. Г. Волховської у червні 1843 р., як згадує О. С. Афанасьєв- Чужбинський, "многие хорошенькие женщины читали ему наизусть отрывки из его сочинений..." [22, 7].

Так само ми маємо враховувати як об'єкт лектури і ті драматургічні твори, з текстами яких Шевченко ознайомився лише в театрі, у сценічній інтерпретації. При цьому треба пам'ятати, що Шевченко-театрал мав великий вибір у Петербурзі, тоді як у Нижньому Новгороді після заслання він спокушався буквально кожною виставою в єдиному діючому там театрі. Відзначимо, що згадка про деякі спектаклі може підтвердити читання поетом відповідного літературного тексту. Так, побачивши на сцені Нижегородського театру інсценівку Н. Крестовським (М. Кулі- ковим) "Станционного смотрителя" А. С. Пушкіна, Шевченко 12 грудня 1857 р. записує до "Щоденника", що "переделка оказалась самой мастерской переделкой" [23, т. 5, с. 133]. Отже, він добре пам'ятав саму повість.

Складніше з тими явищами, які можна віднести не так до лектури, як до її периферії. Наприклад, інформацію про більшість персонажів античної міфології Шевченко отримав не з відповідних книжок, а з лекційного курсу в Академії мистецтв. Хай поет і негативно оцінював почуті колись "лекции о теории изящных искусств" В. Грігоровича, проте саме з них він отримав деякі відомості про твори світової естетики й філософії, зокрема, саме на основі їх сприймання склав своє уявлення про естетику Платона ("Щоденник" 5 липня 1857 р. [23, т. 5, с. 41-42]). До периферії лектури відносимо й відомості з найновішої літератури ("Он сообщил мне все, что есть нового и хорошего в литературе"), отримані Шевченком від А. Головачева під час його короткого перебування в Новопетровському укріпленні восени 1852 р. (лист до О. Бодян- ського від 15 листопада 1852 р. [23, т. 6, с. 66]).

У текстах Шевченка знаходимо також свідчення про лектуру інших осіб. Нас вони цікавлять лише в тому випадку, якщо проливають світло на коло читання самого поета. Так, з "Щоденника" під 30 червня 1857 р. ми дізнаємося, що в дружній бесіді приятелі засланця, подружжя Зигмунтовських в один голос на- звали його Плюшкіним [23, т. 5, с. 33]. Вже з контексту бесіди зрозуміло, що ім'я персонажа "Мертвих душ" М. Гоголя вжите як прозивне, отже, характеризує й лектуру Шевченка. Про це ж свідчать і розповіді у повісті "Близнецы" про пошук і про читання цього твору М. Гоголя персонажем повісті Ватею, цитація "Мертвих душ" у повістях Шевченка тощо.

Деякі риси своєрідності Шевченка як суб'єкта лектури

Основні ж методологічні труднощі при вивченні лектури Шевченка зустрічають дослідника при осмисленні творчої своєрідності суб'єкта. Слід відзначити, що не всі суб'єктивні особливості Шевченкової лектури є індивідуальними, притаманними лише його неповторній творчій особистості. Є й такі, що випливають із загальних особливостей розвитку тогочасної української літератури. Зокрема, теза Ю. Кристевой "Письменництво є записом лектури" у випадку Шевченка не надто продуктивна, оскільки дослідниця має на увазі національні європейські літератури середини ХХ ст., кожна з яких була вже перенасиченою власними літературними текстами Нового часу, а Шевченко, виступивши одним із засновників нової української літератури, мав мінімальні можливості для використання інтертекстів з національної літератури того самого "літературного ряду" (Ю. Тинянов, Х. Р. Яусс). Шевченко, як і його сучасники, був змушений звертатися, окрім вітчизняного фольклору, до світової літературної традиції, в першу чергу російської та польської. Незважаючи на те, що ця закономірність зумовлювала специфіку лектури всіх українських письменників Шевченкової доби, індивідуальність Шевченка проявилася й тут. Ми маємо на увазі ступінь творчого використання іноземних інтертекстів. Достатньо порівняти лектуру Шевченка з лектурою П. Куліша, який також намагався створити нову національну літературу, щоб побачити своєрідність Шевченкової лектури. Коли обсяги прочитаного в обох письменників загалом подібні, то обсяг прочитаного, що віддзеркалився у поетичній творчості, у П. Куліша на порядок більший. Також Шевченко, на відміну від П. Куліша або А. Метлинського (Могили), майже не звертався до перекладів зарубіжних поетів.

Наступна проблема - якість читання. На якість свого читання звертав увагу сам Шевченко. У листі до В. Рєпніної від 1 січня 1850 р. він повідомляє, що тепер, на засланні, читає Євангеліє "без изучения, ежедневно и ежечасно" [23, т. 6, c. 50-51] (курсив мій. - С. Р.). Отже, зазвичай Шевченко читав "з вивченням", тобто повільно і критично, а не лише багаторазово. Саме про такий стиль читання не лише Біблії, свідчить згадка про власну поетову бібліотеку, "которую я знаю наизусть всю", в "Щоденнику" 5 липня 1857 р. [23, т. 5, c. 41].

Саме таке читання приносило насолоду, сумнівів у цьому бути не може. У листі до М. Лазаревського від 22 квітня, 8 травня 1857 р. Шевченко повідомляє: "Читаю по одному листочку в день біографію Гоголя, читаю та й боюся, може, й по листочку не стане, поки-то прийде той одпуск" [23, т. 6, c. 127]. Ця насолода від читання була, безсумнівно, насамперед інтелектуальною (адже мова йде про біографію!), але водночас, як можна здогадуватися, й естетичною.

Поки що йшлося про ті нечисленні книжки, які були у Шевченка в засланні, але на тлі цитованих визнань самого поета нас уже не здивує свідчення Куліша, що Шевченко ретельно прочитував усі книги, які потрапляли йому до рук (тобто поводився з ними як оповідач у перших розділах "Прогулки с удовольствием и не без морали"). Хоча ця особливість Шевченка-читача індивідуальна, проте безсумнівно, що вона ґрунтується й на певній культурній традиції. Зокрема, поет наслідував батька-селянина, про спосіб читання якого згадав у "Гайдамаках": "Бувало в неділю, закривши Мінею...". Українська ж селянська традиція багаторазового перечитування тих же книжок відповідає загальноєвропейській середньовічній.

Зазначена особливість має важливе методологічне значення, бо дозволяє з упевненістю вважати об'єктом лектури поета всі ті видання та рукописи, що протягом життя опинялися в його особистій бібліотеці. Слід також зауважити, що бібліотека Шевченка була не бібліофільською, а робочою письменницькою, тому й ставлення Шевченка до книжок було далеким від бібліомансь- кого обожнювання. Отримуючи від літературних творів естетичну насолоду, а на засланні й можливість хоча б тимчасово, бодай в уяві вирватися за межі "неисходимой тюрьмы", а у найважчі години солдатчини шукаючи в деяких із них релігійної розради, до самих книжок поет ставився як до робочого знаряддя. Так, збереглися відомості про дві друковані Біблії, якими володів Шевченко. Першу він подарував 1859 р. Ф. Лазаревському, другу заповів Маркові Вовчку. Той дивний, на перший погляд, факт, що обидві є примірниками того ж самого видання (СПб., 1824), пояснюється тим, що ця компактна, у вісімку, надрукована дрібненьким шрифтом книжка була найзручнішою в умовах кочового життя поета. А. Козачковський згадує, що, гостюючи восени 1845 р. у нього в Переяславі, Шевченко "читав Біблію, відзначаючи місця, що вражали особливою величчю думки" [8, 77]. З контексту зрозуміло, що цей примірник належав мемуаристові, отже, поет робив помітки в чужій книжці. В повісті "Прогулка с удовольствием и не без морали" близький до автобіографічного оповідач, заночувавши в Білій Церкві, знаходить в єврейському трактирі книжку поезій Т. Падури з помітками якогось читача і моралізує з цього приводу: "Портить карандашом или ногтем чужую книгу непростительно, но тут все-таки есть хоть какая-нибудь мысль, что я, дескать, читал такую книгу и нашел в ней это хорошо, а это дурно..." [23, т. 4, с. 210]. Оповідачеві вірші цього польського поета добре відомі, але він, "когда увидел каракули на полях, начал читать, как бы никогда не читанную книгу". Отже, сам по собі такий спосіб праці з книжкою оповідачеві скоріше імпонує, його бентежить тут юридичний, сказати б, аспект: "это подобного читателя совсем не извиняет в порче чужой собственности" [23, т. 4, с. 210-211]. Щодо власних книжок, то над ними і сам Шевченко працює з пером або ж олівцем у руці, і якщо йому не подобаються власні помітки на берегах присланого йому П. Кулішем першого тому "Записок о Южной Руси" ("поля книги испачканы нелепыми замечаниями"), то через їхній зміст ("Щоденник" під 17 червня 1857 р.). [23, т. 5, с. 18].

Кількісні характеристики лектури Шевченка

Не розв'язуючи тут складне методологічне питання про можливість застосування до об'єктів гуманітарного дослідження статистичної методики (див. деякі міркування: [18, 23-27]), зауважимо, що залишені нам самим Шевченком сліди його лектури можна розглядати як результати його вибору для читання текстів з певної генеральної сукупності. Статистичний аналіз, виявляючи певні випадкові моменти, дає можливість осмислити й деякі константи явища, що вивчаються.

Почнемо з особистої бібліотеки Шевченка. Перший її опис маємо з часів перебування поета на засланні в Орській фортеці. Це перелік книжок (твори В. Шекспіра, О. Пушкіна, російський переклад анонімного трактату "Про наслідування Христу" та деякі інші) в "Описи вещей и книг, принадлежавших рядовому Шевченко" [19, № 344, с. 188]. Цей опис було зроблено після другого арешту поета 27 квітня 1850 р. Зазначені тут книги були конфісковані, згодом Шевченку їх повернули. Склад цієї бібліотечки ще випадковий, принагідний, до того книжкових позицій надто мало для статистичного опрацювання. Інша справа - "Опись книгам, принадлежавшим Т. Г. Шевченко" [1, 339-345]. Це виконаний 1861 р. молодшим приятелем і помічником поета Д. Каменецьким перелік тих книжок, що були знайдені на квартирі поета в Академії мистецтв після його смерті. В шевченкознавчій літературі доволі популярним є твердження, що ці книги "були зібрані поетом уже після заслання" [1, 338]. Двозначність слова "заслання", що означає й сам акт покарання, й відбування покарання засланцем, призводить до двозначності таких тверджень. Треба підкреслити, що цю свою останню бібліотеку Шевченко почав збирати ще під час заслання, і про обставини придбання ним окремих її книжок є свідчення в його "Щоденнику" і листах. Слід відзначити також, що Шевченко не мав звички зберігати в бібліотеці всі подаровані йому книжки, а збирав лише необхідні для роботи. Так, в описі не відбито збірки С. і Г. Карпенків "Ландыши Киевской Украйны" (СПб., 1848), присланої Бр. Залеським поетові у червні 1855 р.

Цей опис книг вже може бути використаний для статистичного аналізу, щоправда після деякого попереднього опрацювання. По-перше, треба вилучити з нього номер "98. Альбом, чистый, с автографом...". По-друге, врахувати помилку опису, взагалі докладного і сумлінного. Під № 77 маємо позицію: "Лирическая поэзия последователей Пушкина, Н. М. Языкова,

М., 1859, 8о, 1 кн.", проте це було, мабуть, видання збірки поезій М. М. Язикова, здійснене у Санкт-Петербурзі 1858 р. П. М. Перевлеським. По-третє, слід виправити певну непослідовність укладача опису. Не бувши професійним бібліографом, Д. Каменецький підійшов до укладання опису не з формально- кодикологічного боку, і тому враховував кожне багатотомне видання як окрему книжкову одиницю, дублети ж згадував, але окремих номерів їм не давав. Проте водночас під № 6 він розписав по статтях конволют, в якому за бажанням Шевченка було оправлено разом кілька окремих відбитків праць з історії України, надрукованих у вісімку (про доручення "отдать переплести в один или в два волюма" якісь "книги" палітурникові в Оренбурзі див. у листі до Бр. Залеського від 25-26 вересня 1855 р. [23, т. 6, с. 95]). Так само оправлені, мабуть, в один том "Народні оповідання" М. Вовчка (СПб., 1858) та їх російський переклад І. Тургенєва (СПб., 1859) отримали в описі один номер. Ми вважаємо кожний із цих друків окремою книжкою одиницею. Таким чином, аналіз охоплює 114 книжкових позицій.

Спочатку з'ясуємо, яким є розподіл цих книжок за мовою. Зазначимо, що стосовно розв'язання питання про мову окремих видань нам доведеться піти на певні спрощення. Так, збірники творів українського фольклору домовимося вважати за україномовні й у тих випадках, коли вони мають, за видавничими вимогами того часу, не тільки російськомовні (або польсько- мовні) назви та науковий апарат, але й авторські передмови (№ 7, 12, 21, 22 та ін.); до україномовних відносимо й усі видання давньоукраїнських пам'яток писемності (№ 1, 2, 4 та ін.). Йдемо на це спрощення реальної мовної ситуації у першій половині XIX ст., виходячи із сприймання її учасниками тодішнього літературного процесу. А для нього характерне, зокрема, обмовка Шевченка в листі від 22 квітня 1857 р. до Я. Г. Кухаренка: "Прислав мені із Пітера курінний Панько Куліш книгу своєї роботи, названу "Записки о Южной Руси", писану нашим язиком" [23, т. 6, с. 123]. Поетові сподобались зібрані П. Кулішем фольклорні тексти, тому йому здалося, що й усю книгу видано українською мовою (див. табл. 1).

Таблиця 1

Розподіл книжок в "Описи книгам..." за мовою

Суттєва перевага російськомовних видань пояснюється не свідомим бажанням Шевченка зосередити e своїй книгозбірні в першу чергу російські видання, а історичними умовами розвитку української літератури та книжності того часу і його особистою долею. Поет народився і жив у Наддніпрянській Україні, що входила до складу Російської імперії, де вся наукова і науково- популярна література, питома більшість періодики видавалися російською мовою, українська ж поки що лише пробивала собі дорогу виключно як мова художньої літератури та фольклору. До того ж тут мали місце й діяли й конкретні біографічні чинники: більшість творів російської літератури, що відбиті у таблиці, були подаровані Шевченкові в Москві та Петербурзі письменниками й видавцями під час його тріумфального повернення із заслання.

Слід відзначити, що в "Описи книгам..." немає книжок французькою мовою, хоч, як відомо, поет цією мовою читав, а 1859 р. подарував дочці В. Шевченка Прісі французький переклад роману Д. Дефо "Робінзон Крузо" (лист до В. Шевченка від 10 вересня 1859 р. [23, т. 6, с. 186]).

Насамперед кидається в очі велика доля книжок з історії України (див. табл. 2). Хоча тема української історії домінувала в першому періоді творчості Шевченка, але й після заслання вона продовжувала цікавити поета, не лише складаючи своєрідний підтекст його історіософських міркувань, але й спонукаючи до творчого переосмислення окремих вже художньо освоєних образів і сюжетів. Не варто забувати, що такі твори давньоукраїнської літератури, як козацькі літописи, були для Шевченка і важливим джерелом для створення наукового стилю нової української літературної мови.

Таблиця 2

Розподіл книжок в "Описи книгам..." за змістом

Кидається в очі невідповідність малої кількості видань світової та польської літератури в бібліотеці Шевченка їхньому впливу на його творчість. На такий стан справ вплинуло декілька випадкових факторів. Відомо, наприклад, що Шевченко хотів придбати багатотомне видання Шекспіра в російському перекладі, але на заваді стала висока вартість (див. лист до М. Лазаревського від 22 лютого 1858 р. [23, т. 6, с. 165]). Важливе значення мала й та обставина, що йдеться про бібліотеку Шевченка, зібрану в останній період життя поета. На той час він давно вже ознайомився з основним масивом текстів світової літератури, а для креативного використання у власній творчості (див. табл. 3) йому достатньо було тієї інформації, яку тримав у пам'яті. Натомість твори української літератури (за винятком, як ми бачили, графоманських) поет волів збирати.

Розподіл згадок або використань словесних текстів у основних жанрових масивах Шевченкових творів (у долях до загальної довжини вибірки)

Таблиця 3

Співвідношення в бібліотеці Шевченка видань українського та російського фольклору (відповідно 7 і 5) не відповідає тому надзвичайному значенню, яке мав для поета саме український фольклор. Якщо майже кожний із збірників українського фольклору, перелічених у "Описі книгам...", Шевченко буквально добував, раз по раз нагадуючи друзям, щоб вони не забули їх йому надіслати, то збірники російського фольклору були або подаровані йому російськими фольклористами (як два збірника П. Якушкіна - № 73, 74), або цікавили Шевченка як джерела також і літературних поетичних текстів (співаники - № 57, 87); окрему позицію займає славнозвісний збірник народних легенд О. Афанасьєва (№ 56): напевно, поета в першу чергу привабили надруковані тут записи українських християнських легенд [12, 9-15, 129-131, 147 та ін.].

Ширше і багатше про лектуру поета свідчать її різноманітні втілення (алюзії, ремінісценції, цитати тощо) у його власних писемних текстах. Ми спробували статистично узагальнити цей матеріал у шести жанрових масивах писемних Шевченкових текстів (див. табл. 3), користуючись, головним чином, спостереженнями коментарів до томів 1-6 останнього академічного видання 2001-2014 рр., а також і деякими власними. Було встановлено такі правила підрахунку: (1) у кожному з розділів один текст враховується лише один раз - так, як у "Опису книгам...", при цьому кожна біблійна книга приймається за окремий твір; (2) "думи", створені І. Срезневським, приєднуються до творів української літератури; (3) лібрето опер не враховуються; (4) часописи не розписуються за складом. Долі кожного з розрядів у загальній сумі згаданих явищ у жанрових масивах зіставлялися за допомогою формули, запропонованої Б. Головіним для зіставлення доль у вибірках різної довжини [4, 35]; ті долі, що суттєво відхиляються від середньостатистичних, у таблицях набрано напівжирним шрифтом. Відразу зазначимо, що йдеться не про повний аналіз лектури Шевченка, а про виявлення певних тенденцій.

Порівнюючи долі згадок про твори української літератури в зазначених жанрових розрядах, отримуємо суттєво більшу їх долю в листах у зіставленні з усіма іншими жанровими розрядами, де їх долі коливаються не суттєво, в межах статистично подібних. Це пояснюється тим, що перед нами листи письменника, що в першу чергу піклується про долю вітчизняної літератури.

Відзначимо й суттєво більшу, ніж у інших жанрах текстів письменника, частотність його звертань до російської літератури в "Щоденнику". Це пояснюється тим, що Шевченко вів його майже виключно в російському оточенні, на "Щоденнику" позначилося активне Шевченка спілкування саме з російськими письменниками (в Москві та Петербурзі). Окрім того, "Журнал" виконував функцію літературного альбому, до якого знайомі поета і сам він записували твори позацензурної російської "вільної поезії". Натомість суттєва більша доля згадок про твори західноєвропейської літератури в повістях Шевченка пояснюється тією культурною ситуацією, що є об'єктом оповіді в таких повістях, як "Художник" і "Варнак". Закономірно, що й звертання до текстів українського фольклору у таких творчих жанрових масивах, як поезія, проза, драматургія, були частотніші на кілька порядків порівняно з жанрами ділової прози. При цьому найчастіше використання творів українського фольклору в драматургії пояснюється часом дії (XVII ст.) і соціальним середовищем (українське козацтво), обраними письменником для своїх п'єс. Персонажів п'єс Шевченко змальовує виключно як носіїв традиційної української культури.

Повертаючись до детальнішого аналізу згадок і використань у текстах Шевченка творів української літератури, почнемо з авторемінісценцій. Ідеться про один з аспектів загалом малодо- слідженого явища автолектури, тобто читання письменником власних творів. Для Шевченка автолектура мала принципове значення, особливо на засланні. У Новопетровському укріпленні обсяг поетичних творів, що їх мав Шевченко у створених всупереч забороні писати й малювати "захалявних книжечках", кількісно відповідає обсягу творів тих письменників, які були йому доступні на засланні. Варто зауважити, що довгий час саме вірші із цих книжечок були єдиними творами української поезії, що їх мав можливість читати поет, а Шевченкові стилізації народних пісень ("Утоптала стежечку" та ін.), що в "захалявній книжечці" 1848 р. були записані під № 26-31, 33-38, 40, 42-49, 52, до отримання "Записок о Южной Руси" П. Куліша замінювали поетові збірники записів українських фольклорних пісень. Безперечно, перечитував він і власний "Щоденник". Про це свідчить лист до В. Рєпніної, точніше, його частина від 27 лютого 1848 р.: "Со дня прибытия моего в к[репость] О[рскую] я пишу дневник свой, сегодня развернул тетрадь и думал сообщить вам хоть одну страницу..." [23, т. 6, с. 42]. Свідченнями про перечитування письменником власних творів рясніє "Щоденник". Так, Шевченко зазначає 22 жовтня 1857 р.: "Вздумалось мне просмотреть рукопись моего "Матроса"" [23, т. 5, с. 120]. За кілька днів записує: "Продолжаю по складам прочитывать и поправлять "Матроса" и ругать безграмотного переписчика, пьяницу прапорщика Нагаева. Прочитывая по складам мое творение, естественно, что я не могу следить за складом речи" (25 жовтня 1857) [23, т. 5, с. 121]. Як можна зрозуміти, поет не тримав текст повісті "Прогулка с удовольствием и не без морали" в пам'яті настільки, щоб це полегшувало перечитування власного тексту, хай і незграбно переписаного. Чи не тому, що твір було написано російською мовою? 31 жовтня 1857 р. поет зауважує: "Прочитаю еще раз в новом экземпляре." [23, т. 5, с. 123]; йдеться про новий список, зроблений нижегородським переписувачем. Не може викликати сумніву той факт, що Шевченко обов'язково перечитав свою поему "Ян Гус", яка була віднайдена в Москві. На другий день після приїзду до Петербурга він зустрів "только что приехавшего из Москвы Григория Галагана. Он передал мне <...> моего в Москве обретшегося "Еретика", т. е. "Яна Гуса", которого я считал невозвратно погибшим" ("Щоденник" від 28 березня 1858 р. [23, т. 5, с. 167]).