Оказіональні найменування номінативного поля дитина в епістолярних текстах Лесі Українки

Размещено на http://www.allbest.ru/

3

ОКАЗІОНАЛЬНІ НАЙМЕНУВАННЯ НОМІНАТИВНОГО ПОЛЯ ДИТИНА В ЕПІСТОЛЯРНИХ ТЕКСТАХ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Світлана Богдан

У статті окреслено реєстр номінацій, які утворюють в епістолярних текстах Лесі Українки лексико-семантичне поле `дитина'; основну увагу зосереджено на тих номенах, що мають статус оказіональних, значна частина яких були елементами родинної метамови Косачів-Драгоманових і мали диференційний характер, слугуючи засобом ідентифікації її братів і сестер - рідних і двоюрідних (найчастіше - молодших), а також племінників: Мака, Кна-кна, Пуць, Пуцик, Путільда, Лілея, Гуся, Гусіня, Гусінька, Дрозд, Дроздик, Кох, Кахота, Патя, Путя, Рюрик, Зоря, Лідик, Лідянко, Маусик, Тюсіня, Імочка, ліленяткотощо; значну частину таких найменувань вжито як загальні для всіх чи кількох дітей, як-от: буслята, верчики, драби, лисенята, негри, пуци, тигри, тигри- негри, тигро-негри, хрущики, щучики.

Ключові слова:оказіоналізм, номінативне поле, номінація, лексичний регулятив, епістолярний текст, дитина.

Богдан Светлана. Окказиональные наименования номинативного поля ребенок в эпистолярных текстах Леси Украинки. В статье определен реестр номинаций, которые образуют в эпистолярных текстах Леси Украинки лексикосемантическое поле `ребенок'; главное внимание сосредоточено на номенах, имеющих статус окказиональных, значительная часть которых были элементами семейной метаречи Косачей-Драгомановых и которые имели дифференциальный характер, выступая средством идентификации ее братьев и сестер - родных и двоюродных (чаще - младших), а также - племянников:Мака, Кна-кна, Пуць, Пуцик, Путильда, Лилея, Гуся, Гусиня, Гусинька, Дрозд, Дроздык, Кох, Кахота, Патя, Путя, Рюрик, Зоря, Лидик, Лидянко, Маусик, Тюсиня, Имочка, лисеняткои т. д.; значительная часть таких наименований употреблена как общие для всех или нескольких детей, напр.: буслята, верчики, драбы, лисенята, негры, пуци, тигры, тигры-негры, тигро-негры, хрущики, щучики; определена мотивация и продуктивные модели образования стилистически окрашенных номинаций, прежде всего индивидуально окрашенных; уточнены списки окказиональных наименований каждого ребенка семьи Косачей, использованных в эпистолярных диалогах Леси Украинки.

Ключевые слова: окказионализм, номинативное поле, номинация, лексический регулятив, эпистолярный текст, ребенок.

Bohdan Svitlana. Occasional Nominations of the Nominative Field Child in Lesya Ukrainka's Epistolary Texts.The register of nominations, forming the nominative field child in Lesya Ukrainka's epistolary texts, is defined; the main attention is paid to the names with occasional status, most of them were the elements of Kosach-Dragomanov's family metalanguage with differential nature, being as mean of its brothers and sisters' - native and cousins (mostly - earlier), and also newhevs' identification: Maka, Kna-kna, Puts, Putsyk, Putylda, Lyleia, Husia, Husynia, Husynka, Drozd, Drozdyk, Kokh, Kakhota, Patia, Putia, Riuryk, Zoria, Lydyk, Lydianko, Mausyk, Tiusynia, Ymochka, lyleniatkoetc.; most of such nominations are applied as general for all or few children, for example, busliata, verchyky, draby, lyseniata, nehry, putsy, tyhry, tyhry-nehry, tyhro-nehry, khrushchyky, shchuchyky;motivation and productive models of stylisticallypaintednominations were defined, first of all individually impressive; the lists of occasional nominations of each child in Kosach family, used in Lesya Ukrainka's epistolary dialogues, were made more accurate.

Key words: occasionalism, nominative field, nomination, lexical regulative, epistolary text, child.

семантика епістолярний діалог номінація дитина

Постановка наукової проблеми та її значення

Вагомим елементом семантичної організації будь-якого тексту цілком правомірно мовознавці визначають регулятивні лексичні одиниці, завжди співвіднесені, як слушно зауважує Н. С. Болотнова [6], з основними текстовими ознаками: модальністю, емотивністю, експресивністю й прагматичністю. Власне тому статус регулятивних одиниць, диференційними ознаками яких послідовно вважають повторюваність і семантичну значущість у певному тексті, властивий не лише тим лексемам, які мають частотний вияв у різних етнічних мовах або статус національно маркованих (окреслених як лінгвокультурономени, національні концепти тощо), а й ті, що належать до кількісно незначного мовного соціуму чи обмежені навіть індивідуальним слововжитком, але відзначаються функційною виразністю у межах цілого тексту (регулятиви-концепти) або його фрагмента (регулятиви-локативи) [6, с. 34]. Ці чинники й визначають вагомість і потребу вивчення різних видів лексичних регулятивів як у контексті наявних функційних сфер, так і в площині індивідуальної словотворчості. Кожен такий регулятив формує номінативне поле, до складу якого входять ядерні лексеми (їх називають ще опорні слова, ключові слова,слова-маркери), які репрезентують макро- чи мікромету в межах комунікативної стратегії тексту. До складу номінативного поля входять не лише узуальні номінації, а й ті, що є результатом індивідуальної мовотворчості, здебільшого кваліфіковані як оказіоналізми. Узвичаєно оказіональними вважають авторські лексичні новотвори - мовленнєві конкретно-ситуативні найменування, створені з певною стилістичною метою за традиційними і нетрадиційними словотвірними моделями, часто - з порушенням мовних норм, які

реалізують експресивно-образну функцію і відтворюють особливості індивідуальної мовної картини світу.

Аналіз досліджень цієї проблеми. Оказіональні найменування як елемент індивідуальної словотворчості і посутнісний диференційний чинник формування певного ідіолекту належать до активних об'єктів наукового вивчення. З-поміж найвагоміших здобутків українського мовознавства кінця ХХ - початку ХХІ століть можна виокремити праці Н. А. Адах [1-3], Г. М. Віняр [7], Г. М. Вокальчук [8-11], Н. В. Гаврилюк [12], Є. А. Карпіловської [14], Ж. В. Колоїз [15-19], В. В. Максимчука [22], А. М. Нелюби [24; 25], О. В. Семенюк [26], Г. М. Сюти [30] та ін. Однак оказіоналізми в системі епістолярної комунікації належать до мало досліджених проблем українського мовознавства.

Мета і завдання статті. Кожен лексичний регулятив актуалізується в тексті через певне номінативне поле, створене навколо опорних слів, які й формують його ядерну зону. Спостережено, що одним із найчастотніших слів-маркерів в листовних текстах Лесі Українки є лексичний регулятив дитина. А тому спробуємо змоделювати його оказіональне номінативне поле, яке відображає одну з домінант родинної метамови й експліковане в її листовних діалогах до різних адресатів.

Кожна дитина Косачів-Драгоманових, як зазначено в примітках до листів Лесі Українки, мала значну кількість різних індивідуально окреслених номінацій (власних і загальних), які слугували вагомим засобом їхньої особистісної ідентифікації: Косач Михайло Петрович (Обачний, Мака, Миша, кна-кна) [36, Х, с. 525] (далі, покликаючись на це видання, в дужках зазначатимемо лише том і сторінку); Косач Микола Петрович (Кахота, Кахоточка, Кох, Кохіня, Кукота, Кухота, Миколичка, Микось, Микулько, хлопчик) [Х, с. 525], Микунька [ХІ, с. 465], Микуня, довша Гусь[ХІІ, с. 638]; Косач-Борисова Ізидора Петрівна (Біла Гусь, Гусінька, Гуся, Дора, Дроздик, Дроздоньо, Патик / Патік, Патя, Путя, мала) [Х, с. 526], Гусиця [ХІ, с. 466]; Гусик, коротша Гусь[ХІІ, с. 638]; «Дробишка, Бомбал (в дитинстві) - родинне наймення сестри Лесі Українки Ізидори» [21, с.39 ]; Косач-Кривинюк Ольга Петрівна (Олеся Зірка, Зірка, Лілея, Лілія, Ліля, Ліцик, Олег, Олеся, Пуц, Пуцик) [Х, с. 526], Ліль, Ліліцика, Giglio[ХІІ, с. 638]; Шимановська (Косач) Оксана Петрівна (Марочка, Марусечка, Марця, Тамара, Тамарця,Уксус) [Х, с. 532] («Тамара (ще: Марочка, Марця, Марусечка, Тамарця, - так спочатку називали в сім'ї молодшу сестру Лесі Українки Оксану Петрівну Косач-Шимановську (1882-1978); жартівливе прозвисько «Уксус» [Х, с. 433]; «Уксусовий лист... - тобто лист від другої молодшої сестри Лесі Українки, Оксани Петрівни Косач (1882-1975), яку в сім'ї жартома називали «Уксусом» [ХІ, с. 385]); Драгоманов Світозар Михайлович (Зог, Зоря, Zogo, cousin)[Х, с. 523]; Драгоманова (Кучинська) Людмила Михайлівна (дядина, мечка голяма) [Х, с. 523]; Драгоманова- Труш Аріадна Михайлівна (Рада, Рюрик, драгоманець, cousine)[Х, с. 523]; Судовщикова-Косач Олександра Євгенівна «Шура (іще: Рашель, Річі), 7дочка політичного засланця, подруга Лесі Українки, згодом дружина брата Михайла» [Х, с. 432]; Косач Євгенія Михайлівна (Євця, Імочка) - донька Михайла Косача [Х, с. 465]; Квітка Климент Васильович (Квітка, Лютюсь) - чоловік Лесі Українки. Щоправда, чимало таких найменувань, актуалізованих, зокрема, в родинній епістолярії, залишилося поза увагою коментаторів. Скажімо, Лідію Драгоманову-Шишманову іменовано в листах Лесі Українки колобок, мечка, однак у примітках про цей факт нема жодних згадок.

Зауважмо, що подібна мовна традиція була проектована, очевидно, й на ширше родинне й дружнє оточення Косачів-Драгоманових, про що маємо чимало свідчень у примітках до Лесиних листів, напр.: «Г е р ц о г» - жартівливе прізвисько троюрідного брата П. А. Косача - Миколи Олексійовича, який займався генеалогією роду Косачів і запевняв, що їх предки були герцогами з Герцеговини (Сербія)» [ХІ, с. 454]; «Славинський Максим Антонович (Лавинська, М. С., пан Максим, Пілад, Соловінська, Стависький), а ще - Славинська» [Х, с. 530] («Леся Українка вперше зустрілася з М. А. Славинським 1886 р., коли останній приїздив до свого товариша, дорожного майстра на станції Любитівка - Пильчикова, який і познайомив М. Славинського з родиною Косачів. Пізніше з М. А. Славинським (виступав під псевдонімами «Лавинська», «Соловинська», «Стависький») Леся Українка зустрічалася на зібраннях «Плеяди», разом з ним переклала «Книгу пісень» Г. Гейне)» [ХІ, с. 442]; ««Біла» - член «Плеяди» Віталій Гаврилович Боровик (1864-?), навчався в той час на природничому факультеті університету» [ХІ, с. 447]; «Як діла твого хом'ячка? - жартівливе прізвисько подруги О. П. Косач - А. П. Хом'якової. У радянський час стала відомим професором медицини» [Х, с. 507]. До речі, ця традиція поширювалася навіть на малознайомих людей: «Л ю т р и - так Леся Українка жартівливо називала персонал клініки Е. Бергмана» [ХІ, с. 407]; «...ведмідь з Рунгу...- жартівливе прозвисько О. Маковея» [ХІ, с. 438]; «П у т я - жартівливе прозвисько доньки Садовських, на той час школярки» [ХІ, с. 450] тощо.

Сама Леся Українка, як відомо, мала також кілька таких оказіональних найменувань. У родині Косачів Лесю Українку здебільшого називали Зея, Зеїчок, Зеїсок (див. детальніше мою статтю: [4]). Цей онім має, як свідчать примітки, відапелятивне походження: «Зея (ще: Зеїчка, Зеїсок) - родинне жартівливе прозвище Лесі Українки. Постало від назви кукурудзи в ілюстрованому каталозі рослин: «Зея японіка». Леся Українка нагадувала родині цю тоненьку, високу і ясну рослину» [Х, с. 450], а отже, в його основі - інтегральні семи 'тонка','висока', 'ясна', що мають статус її зовнішнього портретування. До речі, саме ця номінація найбільш послідовно використана в усій Косачівській епістолярній спадщині (і батьків, і дітей). В епістолярних текстах самої Лесі Українки цю лексему вжито вперше (і востаннє - в збережених кореспонденціях) в листі до матері 4 березня 1890 року з Києва як елемент формули прихильності:Ваша Зея [Х, с. 54], тобто це найменування функціонувало в родинній метамові вже з цього періоду (див.: [21]).

Михайло Драгоманов називав її факультативно (?) жабенятко новоградволинське, про що вона сповіщала в листі (1 грудня 1894, 2 січня 1895 р.) з Софії до сестри Ольги: «... тоді всі йдемо в столову пити каву (дядина п'є чай), і дядько нас вітає: «А! Здрастуйте, жаби!» (Жаба - слово не уничижительное», а «ласкательное», я часом буваю удостоєна епітета «жабенятко новоградволинське» (вирізнення тут і далі моє. - С. Б.)» [Х, с. 269]. Мотивація частини такого найменування, зокрема епітета, не потребує жодних коментарів; зрозуміла також конотація найменування жабенятко (завдяки словотвірному форманту -енятк-), однак, чому номінація жаба в мовленні Драгоманова мала пестливе забарвлення, а не узуально пейоративне, мабуть, назавжди залишиться таїною. Можна, щоправда, висловити лише припущення про вплив певних позитивних конотацій щодо номінації жаба в сприйнятті волинян-поліщуків із огляду на їх практичне використання в побуті. Зрештою, в західнополіських поведінкових моделях найменування жабенятко, вжите найчастіше як синонім до змерзлюк, зберігає і дотепер голубливо-пестливу тональність («Вой, те^и вже геть жабинєтко, йде^и до хати», - казали і мені бабуся, доторкнувшись моїх ручок холодної днини надворі).

Насамперед зауважмо, що деякі з родинних оказіональних назв первинно виникли як найменування якогось окремого мовця і виконували функцію його індивідуалізації та диференціації. Це стосується, зокрема, лексем Кох, Кохіня, Кохота, Кукота, Кахоточка, Путя, Дрозд, Дроздик, Дроздишко, Пуц, Зірка, Джілія, Лілея, Уксустощо. Інші найменування - стосувалися кількох братів і сестер або слугували узагальненою назвою для всіх. Скажімо, номінація тигри в одних контекстах іменує Миколу й Оксану, в інших - усіх молодших Косачів. Частотне використання таких оказіональних номінацій перетворює іноді фрагменти листів Лесі Українки в утаємничений текст для будь-якого стороннього читача, декодування якого можливе лише тими мовцями, котрі належать до цього мовного мікросоціуму. Очевидно, саме з міркувань оптимізації епістолярних діалогів і адекватності декодування таких найменувань Леся Українка вдавалася іноді навіть до коментарів щодо цих лексем навіть у спілкуванні з мамою. Щоправда, дотримувалася їх використання фрагментарно, а не послідовно, що і є додатковим ствердженням достатньої обізнаності родини про належність певного індивідуального найменування конкретному адресатові (його можна, ймовірно, з певною мірою дискусійності кваліфікувати як родинне прізвисько): «Пуцик (Ольга. - С. Б.) в антрактах між ученням і гойдалкою теж варить і господарить. Тигри (Микось і Оксана) зробились настоящими «верчиками», сьогодні докінчили останні вишні, кінчають полунички і починають порічки та малину. Сьогодні Уксус(Оксана. - С. Б.) почав їсти горох. Патьчиній (Дориній) їді нема міри. Уксус з Кохом (Миколою. - С. Б.) були недавно трошки слабі; ну, папа, звісно, зараз узяв їх в лабет (найперше витер уксусом, закутав і т. д.), і тепер вони здоровісінькі, нігрять і тигрять, «як не може бути» [Х, с. 62].

Цікавою традицією Косачів можна вважати і пошук офіційного імені для дітей (мабуть, тому спочатку їх іменовано в епістолярних текстах (що відображає усно-розмовну традицію українців) іноді звичайними субстантивованими прикметниками маленьке (без розрізнення статі) і гендерно диференційованими лексемами - дівчинка, хлопчик),пор.: «Хлопчик (вирізнення тут і далі наше. - С. Б.) трошки підріс, мама думає його назвати Юрієм або Романом, але всім ці імена не подобаються» - про Миколку [Х, с. 17] (у примітках до цього листовного фрагмента зазначено: «Хлопчик трошки підріс... - Мається на увазі молодший брат Лесі Українки Микола (він же, за жартівливими прозвиськами Косачів, - Кох, Кохіня, Кохота, Миколичка, Микось, Микулька, Кукота, Кухота) Петрович Косач (1884-1937)» [Х, с. 435]; «... він(Миколка. - С. Б.) дуже веселий і танцюристий і може уже й сидіти сам, його тепер тим часом називають Миколою, але ще невідомо, як його назовуть» [Х, с. 18]. Як бачимо, вибір імені дітей у Косачів мав почасти колективний вияв, хоча визначальна роль, найімовірніше, належала матері, Ользі Петрівні Косач-Драгомановій.

Принагідно зауважимо, що вибір і офіційного імені, і жартівливого, яке мало статус родинного прізвиська (творцем котрого міг бути будь-хто з батьків чи навіть дітей), для кожної Косачівської дитини - довготривалий процес. Він був, очевидно, результатом і творчих пошуків, і певних лінгвістичних експериментів, і віднайдення власних уподобань «автора» / «авторки» в антропоніміконі, пор. : «У Тамарці є два зубки, і вона вже трошки лазить, але вона ще нічого не їсть, окрім молока, дуже любить Мишу і маму, так що як вони ідуть, то вона кричить, щоб брали її на руки, страшенно боїться чужих, а найбільш Старицького. Тамара має дуже багацько йменнів, але найбільш її звуть Марцею і Марусечкою»[Х, с. 13] (до Є. І. Драгоманової, 11 березня 1883 р., Київ); «Вчора охрестили Тамару, впрочім, вона тепер вже не Тамара, а Оксана, бо мама перемінила їй ім'я» [Х, с. 15] (до Є. І. Драгоманової, 9 червня 1884 р., Колодяжне) і «Ні-ні» вже не зветься ні Лютею, ні Ліліком, а просто Михальом» (про сина Ольги - Михайлика) [ХІІ, с. 168]. Як відомо, й сама Лариса Косач зазнала змін у виборі варіанта імені в родинному спілкуванні: «Мене перезвали на Лесю» [Х, с. 9] (до Драгоманових, кінець 1876 р. Новоград-Волинський). Як згадує сестра Ольга, «Лесю до 5-ти років звали Лосею, а тоді вона перейменувалася на Лесю, бо їй не подобалося ім'я Лося (див.: Спогади про Лесю Українку, с. 42.)» [Х, с. 429].

За свідченням Ольги Косач-Кривинюк, «До початку 13-го року Лесиного життя вони однак були у всьому нерозлучні: разом бавились, разом читали, разом вчилися, разом розважалися. За таку нерозлучність їх двох жартома називали одним спільним ім'ям «Мишолосіє» (див.: Спогади про Лесю Українку, с 42)» [Х, с. 429].

Подібну традицію щодо спільного найменування двох дітей мала й родина Драгоманових. За аналогією до Косачівського композита Мишолосіє (спільна назва Михайлика та Лесі) епістолярне спілкування актуалізує тотожну словотвірну модель щодо дітей Драгоманових - Радозоріє (Ради та Світозара): «Цілую вас, і чорненького Маусика, і Радозоріє» [Х, с. 128].

Крім онімних оказіональних найменувань, в епістолярних текстах ужито значну кількість узуальних. Узагальнену номінативну функцію в індивідуальному мовленні Лесі Українки виконують насамперед ті найменування, що первинно є фаунономенами, етнонімами, космонімами, напр.: негри [Х, с. 29], негрики [Х, с. 30], негринята [Х, с. 54], тигри [Х, с. 62], тигрики [Х, с. 95], тигро-негри [Х, с. 33], тигри-негри [Х, с. 94], буслята [ХІ, с. 261], верчики [Х, с. 62], драби [Х, с. 288], пуцики [Х, с. 201], хрущі [Х, с. 21], щучики [Х, с. 217] тощо.

У примітках до десятого тому творів Лесі Українки зазначено: «Негри - так жартівливо прозвала Леся Українка своїх молодших сестер і брата Миколу» [Х, с. 439]. Найменування негри, як і тигри, виникли первинно як узагальнювальні, очевидно, на основі певних поведінкових ознак дітей Косачів із домінуванням насамперед семи 'рухливість' у певній ігровій ситуації. Вперше лексеми негри та негрики згадані в її листі 5 липня 1889 року з Одеси до матері, який дає можливість (принаймні гіпотетично) реконструювати їх мотивацію: «Твій лист мене дуже звеселив, бо з нього видно, що негри все так само пробувають «в блаженном состоянии первых человеков» [Х, с. 29]; «4 мені вже дуже скучно за своїми дикими неграми - нема тут таких, [...] хоч і багато тут єсть їх різних пород, подоб і націй» [Х, с. 29-30]. Як бачимо, домінувальними, асоціативно співвіднесеними з найменуваннями дітей, виявляються лексеми, що характеризують їх за подібністю до первісних людей, яким властива була, відповідно до стереотипних уявлень, насамперед некерованість і стихійність поведінки. Саме такі поведінкові риси вербалізують лексеми - семантичні поширювачі дикий, не дичійте та інтекстовий фрагмент «в блаженном состоянии первых человеков». Крім однолексемних найменувань, фіксовано також юкстапозити тигро-негри та тигри-негри, які, ймовірно, виконують функцію посилення ознаки через прийом тавтології: «Усіх тигро-негрів щиро цілую» [Х, с. 30]. Номінативи негрики й негринята експлікують ще й емоційно-експресивний компонент: «Бувайте здорові, негрики! Не дичійте дуже. «Тепер» я сподіваюсь бачити кна-кну і Пуца у себе непремінно!» [Х, с. 30]; «Негриків ще раз цілую! Прощайте, негринята!» [Х, с. 54].

Автором номінації хрущі, як свідчить Лесин травневий лист 1888 року з Колодяжного, був брат Михайло: «Наші «хрущі», як ти їх звеш, усі здорові, окрім Коха, про котрого тобі пише мама. Настоящих хрущів у нас на деревах було багацько» [ХІ, с. 442]. Очевидно, визначальні семи в ційномінації - 'жваві', 'рухливі' - актуалізовані за подібністю до поведінки цих комах - «настоящих хрущів».

Найменування верчики, найімовірніше, експлікує ту ж інтегральну сему 'рухливі' (похідне від дієслівної основи вертітися, первинне значення слова верчик - «скручений жмут чого-небудь або що-небудь загорнене, згорнене; згорток» [32, с. 337]), пор. інші найменування, актуалізовані в узусі української літературної і говіркової мов з тотожною твірною основою і подібною семантичною структурою: верцюх, круцюх- верцюх, круть-верть,вертун/вертунка тощо.

Номінація буслята відзначається функційною обмеженістю використання і проектована лише на дітей однієї родини, лісника з Криворівні Маркеса («...буслятами Леся називала синів Маркеса» [ХІ, с. 442]), напр.: «Другого дня стали ми в Ясеневі Горішньому, Маркес показав нам дорогу до Криворівні (з буслят бачили тільки одно, Вільгельма, він щось хорує, а Рейнгольд цілий день в лісі, і його ніхто не бачить)» [ХІ, с. 261].

Деякі назви дітей виникли як деривативні найменування, твірна основа яких - прізвище батька, пор.: лисенята - діти Лисенка [ХІ, с. 401]: «навіть Уксус і лисенята ходили раз на відчит Афанасьева» [ХІ, с. 74]. Принагідно зауважимо, що інше оказіональне найменування, словотвірно релеватне згаданому - лиси - Леся Українка вживала здебільшого як етнонім галичан, почасти з іронічною тональністю («Ну, однак, ти, і лиси, і кияни - всі хочете розвити в мені maniagrandiosa!» [ХІ, с. 28]; «як пишуть лиси: „Далі буде"» [ХІ, с. 39]), зрідка для іменування галицьких народовців [ХІ, с. 391]. Один раз фіксовано навіть похідний прикметник лисячі вирази [хі, с. 29].

Щодо номена драби («діал., зневажл. Обідранець, босяк» [32, с. 403]) зауважимо хіба що очевидну зміну первинного значення і появу виразної іронічно-жартівливої тональності, про що сигналізуть, зокрема, лапки «Цілую всіх Ваших «драбів» і ґречну дівчинку Ганнусю, то мені мила дитина!» [Х, с. 288].

Щоправда, мотивація деяких найменувань Косачівських дітей так і залишається непрозорою, примітки до таких лексем також відсутні. Це стосується, зокрема, номінації щучики: «Цілую тебе міцно, і щучиків теж» [Х, с. 217]. Гіпотетично можна стверджувати, що твірною основою цієї лексеми є номен щучка (зменшувально-пестливе від щука).

Один раз для найменування молодших братів-сестер використано інтекстовий номен мерлушки-крошечки,мотивація якого безперечно орієнтована на подвійну актуалізацію інтегральної семи 'вік': «Цілую тебе і «мерлушек-крошечек» [Х, с. 300] («мерлушка»- це густе хутро зі шкіри ягнятка до тридцяти днів).

Почасти для називання дітей вона використовувала також узуальні назви, які набували не лише семантичної трансформації, а насамперед стилістичного увиразнення, як-от лексема народ: «...я, одвикши од многолюдства, просто голову губила серед дитячого гвалту (у нас ще були у гостях малий Лисенко і кузен Шимановський). Усі ці народи, троє хлопців і троє дівчат різного зросту, бігали, кричали, сварились, мирились, плакали, сміялись, по 3-чі на день купались (причому кожний раз розшукували простині), їли грушки і яблука в розмірах, ограничених тільки власним апетитом, невважаючи на грізно наступаючу холеру» [Х, с. 317].

До речі, Лесі часто доводилося залишатися самій із молодшими братами й сестрами: в таких ситуаціях у листах актуалізовані особливі узагальнені найменування, які можна також вважати семантичними оказіоналізмами, як-от, республіка, громада, гетьманство. В усіх цих «спільнотах» їй належала визначальна роль: «Відповідаю тобі яко управлений делегат чесної республіки» [Х, с. 61]; «Пуц з учителем не сперечається, а як учителеві в республіці живеться, дізнаєшся з його власних слів, бо він збирається до тебе писать; мені здається, що він від республіки кривди не має» [Х, с. 62]; «Мама ще не вернулася з Колодяжного, так що ми досі en petit comitй, і я la prйsident du petit comitй(малою громадою, і я голова малої громади (франц.)), і влада моя не більша, ніж влада швейцарського президента над кантонами» [ХІ, с. 69].

Узуальна лексема гетьманство (вона представлена в СУМі зі стилістичною ремаркою іст. з двома узвичаєними значеннями: «1. Влада гетьмана; гетьманування. 2. Територія і народ, підвладні гетьману» [32, с. 58]) актуалізована двічі як узагальнена номінація всіх дітей: « Твій лист із портретами одержала вчора. «Гетьманство» вийшло добре, тільки в Уксуска мордочка вийшла далеко кругліша, ніж вона є, а й в Микося губи якось чудно стулені і вираз такий, який буває у нього під час слухання казки. «Лис» просто як живий настоящий «шпортсман». Тепер ще кна-кни мусять дати свої фізіономії» [Х, с. 98-99]. У цьому фрагменті вжито також оказіональні лексеми Уксусок і «лис»: перша стосується молодшої сестри Оксани, ідентифікація другої особи навряд чи можлива сьогодні, хоча цілком очевидний вектор таких пошуків - з'ясування, про яку саме світлину літа 1891 року (портрет, карточка)йдеться в цьому листі. Формою множини для найменування Косачівських дітей - лиси - Леся Українка послуговується кілька разів, як-от у листі 9 липня 1891 року з Євпаторії до мами: «Може, тебе так замучила малина, клубника, тигри - негри і лиси, що вже й не до уліт?» [Х, с. 94]. Зауважмо, в епістолярному спілкуванні Лесі Українки це найменування використовувалося здебільшого (вісім фіксацій) для номінації галичан (про це стверджують, зокрема, примітки: «Лисами» Леся Українка жартома звала галичан» [Х, с. 457]): «Листа Мак[овея] я отримала, се правда, що вони чудні люди, ті лиси, і то всі» [Х, с. 206]; «Якби ти теж виправила як-небудь від лисів «Увінчаного співця», ми б його напевне надрукували » [Х, с. 191]; «Ну, однак, ти, і лиси, і кияни - всі хочете розвити в мені maniagrandiosa!(манію величності! (суч. лат.)) їй-богу, розхвастаюсь!!» [ХІ, с. 28]). А ще - як назву галицьких народовців: «Лиси щось таке крутять з тим «Дзвінком»» [Х, с. 209] («Лиси щось таке крутять з тим «Дзвінком»... - Львівський дитячий журнал «Дзвінок» із 1894 р. мав готуватися до друку в Києві. Але галицькі народовські видавці - тут «лиси» - відступились від попередніх намірів, і переговори закінчилися безрезультатно» [Х, с. 482]; «Лисами Леся Українка називала галицьких «народовців»» [ХІ, с. 391].

Частина загальних номінацій мала спільну опорну лексему для найменування різних осіб, що позбавляє їх ідентифікаційної функції та персоналізації, як-от: мечка - мечка грозна, мечка голямата / велика, мечка малката / менша, мечка старша (велика (болгарською - голямата) мечки - це зазвичай старші Драгоманови-Шишманови, натомість менші (відповідно - малката) - їхні діти й онуки. Важлива деталь, що спосіб найменування велика-мала / голямата-малката залежить щоразу від утворюваної опозиції: діти - батьки або онуки - бабуся), останні з яких утворюють бінарні опозити, напр.: «Дорогі мої мечки Ліда і Ваня!») - до Лідії та Івана Шишманових [Х, с. 317]; «Жаль, що часу нема, а то «излила» б я цілий поток негодованія на Ваню, а тепер скажу тільки «грозна мечко!»...» - до Івана Шишманова [Х, с. 338]; «Дорогая мечка! (Або мамалиджка, як хочеш)» - до Аріадни Драгоманової [Х, с. 329], пор. також: «Цілую тебе і мечки, малката і голямата (ведмедів, малих і великих (болг.))» [Х, с. 342]; «(Ще дойде ли и големата мечка? (Чи приїде і велика ведмедиця? (болг))» [Х, с. 354]; «Велике спасибі за Мечка-та (ведмедеві (болг.) за прислані картини, вони мені багато нагадали» - Лідії Драгомановій-Шишмановій [Х, с. 363].

Щоправда, ідентифікація особи, іменованої цими лексемами, часто утруднена, почасти сама авторка, використовуючи вперше ще одну похідну назву, робить її своєрідною загадкою для адресата, напр. : «Менша мечка нехай поправляється, бо сором так мучити «свою единственную родную мать», старша мечка нехай не обертається в закладку від книжки, а средня мечка (хто?) нехай заспокоїться і не журиться і буде більше товстенька, ніж бідненька» [ХІІ, с. 24]. Спробуємо декодувати, про кого йдеться в цьому фрагменті Лесиного листа 13 січня 1903 року з Сан-Ремо. Менша мечка - це, поза сумнівом, Дмитро Шишманов (саме про його недугу вона згадує на початку цього листа: «Сьогодні я отримала твою карточку і просто аж здивувалась. Ще давно писала мені дядина, що Міка був слабий на скарлатину і що вже видужав. Невже се ще досі наслідки її тягнуться?!» [ХІІ, с. 20]), старша мечка перифрастично співвідноситься з Іваном Шишмановим, з огляду на імплікацію його домінувальної ознаки - захоплення книгами, чи радше - їх читанням, а средня мечка вербалізує саму Лідію, на що додатково вказують ще й дві регулятивні ознаки, які мають диференційний вияв у її портретуванні - товстенька та бідненька. Як загальну назву використано лексему мечки-те: «Міцно цілую вас, Раду і мечки-те» [ХІ, с. 94]. Епітет грозна мечка, що має виразно іронічно- жартівливу тональність, стосується Івана Шишманова: «Жаль, що часу нема, а то «излила» б я цілий поток негодованія на Ваню, а тепер скажу тільки «грозна мечко!»...» [Х, с. 338].

Крім лексеми мечка, для найменування членів родини Шишманових- Драгоманових у листах ужито також її варінти - стилістично марковані синоніми меченца (ведмежата (болг.) («Приїжджайте, моїмеченца!)» [ХІІ, с. 23]; «Приїжджайте, мої меченца! Ми постараємося, щоб вам було нескучно і нечужо. А мені вже ж буде лучче, як моя бідненька (чи все-таки товстенька? Може, й ні вже?) Лідочка буде тут навколо мене бігати, - бо сидіти не в її натурі, хоч там як! Заживем на славу, з'їхавшись з усіх сторін світу - lafamilledesboulesvagabondes!(родина колобків (франц.))» [ХІІ, с. 23]) і вже згадану раніше лексему мамалиджка [Х, с. 329].

В останньому листовному фрагменті привертає увагу ще одне образне найменування, що є спільною назвою і для родин Драгоманових, Шишманових і для Косачів - lafamilledesboulesvagabondes!(родина колобків (франц.)). Леся Українка проектує її в одному з листів і на своїх рідних сестер, зокрема, на Ольгу та Ізидору («Із наших bou-lesvagabondes (мандрівних колобків (франц.) обізвалась Лілея і Дора» [ХІІ, с. 233]).

Пошук мотивації такої назви (зауважмо, в Лесиному ідіостилі як узагальнювальної) - з опорною лексемою колобки - не викликає на перший погляд якихось труднощів: у ній актуалізовано за подібністю інтегральну сему 'мандрівник' / 'мандрівниця', що асоціативно пов'язує її з відомим казковим персонажем. Проблеми виникають у з'ясуванні автора цієї номінації та особи (осіб?), яка першою була наділена цим образним найменуванням, тобто була засобом її ідентифікації. Як стверджують примітки до листів і коментарі самої Лесі Українки, найбільш правомірно «авторство» цієї номінації співвідносити з Лідією Драгомановою- Шишмановою, пор.: «Твоя boule vagabonde(колобок (франц.)) просиділа, слава богу, зиму в Києві, нікуди не рипаючись, потім так же само просидить літо в Колодяжному» [Х, с. 340] і «Леся Українка часто виїздила в різні місця на лікування. За це Лідія Драгоманова жартома називала її nфtre chиre boule vagabonde (наш дорогий колобок)» [Х, с. 505]. Мандрівний «триб», за твердженням самої Лесі Українки, із вимушеного виміру (на початкових етапах) із часом став для неї не просто необхідністю, а й елементом реалізації особистого уподобання (« пристрасті», за її визначенням) - подорожування: «Ти знаєш, се у мене idйe fixe - попасти в подоріжжя навколо світу, що поробиш - страсть!)»[Х, с. 340-341].

Втрату інтегральної семи 'той / та, що мандрує' компенсовано означальною лексемою нерухомі, що призводить до створення оксиморону нерухомі колобки: «Цілую міцно всіх boules immobiles(нерухомі колобки (франц.))» [Х, с. 363]. У цьому фрагменті йдеться, найімовірніше, про родину доньки Михайла Драгоманова - Лідії. Подібне явище спостерігаємо і в ситуації появи епітета непорушний, який експлікує, найімовірніше, сему 'осілий спосіб життя' («Милая Лідочко! Chиre boule fixe!(дорогий непорушний колобок (франц))» [Х, с. 353] (про Лідію Драгоманову- Шишманову).Вирізняють індивідуальний стиль Лесі Українки насамперед ті найменування дітей, що становлять основу родинної метамови Косачів і вживання яких обмежене мовним соціумом однієї родини. У примітках автором таких найменувань часто вказано Лесю Українку: «Дроздишка поздоровляю... - Тобто наймолодшу сестру Лесі Українки Ісидору. Леся присвоїла їй кілька жартівливих прозвищ: Біла Гусь, Гуся, Гусінька, Дроздик, Дроздоньо, Патя та ін.» [Х, с. 340-341]. Щоправда, автором творення цих номінацій цілком очевидно могла бути не лише вона, а й хтось із її родини (точне авторство встановити не завжди можливо, хоча декого з авторів допомагають все ж таки декодувати примітки до листів, які, на жаль, позбавлені жодних вказівок на джерело подібних тверджень, а тому їх не можна вважати беззастережно достовірними). Це передусім номінації, що первинно мали, найімовірніше, оцінювальний характер і кваліфікували якусь особу (кількох осіб) за певними поведінковими чи фізіологічними ознаками. Саме так виникло, зокрема, найменування кна-кна. Як стверджується в примітці, «У ранньому дитинстві брат Лесі Українки Микола називав усе тонке і довге, в тому числі брата Михайла, котрий був високий і тонкий, «Кна-кна». Леся Українка жартома називала так усіх хлопців, найчастіше студентів» [Х, с. 439].

В епістолярному спілкуванні Лесі Українки ця номінація має поліфункційний вимір: її вжито як найменування брата Михайла - найбільш продуктивно (напр.: «Ми з кна-кною руки одбили, плескаючи. Біля нас на хорах стояв Павло Комаров і Циганков (кна-кни, що були торік в Одесі) і теж «ентузіазмувались» [Х, с. 53]; «Ми з кна-кною статкуємо, ти за нас не бійся, усе гаразд буде!» [Х, с. 95]; «[Цілую] тигрів і Кна-кну» [Х, с. 197], здебільшого його використано в листах у поєднанні з емотивним означенням люба: любою кна-кною [Х, с. 62]). Про це зауважено і в примітках: «Косач Михайло Петрович (Обачний, Мака, Миша, кна-кна)» [Х, с. 525]; «Миша (ще жартівливе: Мака) - Михайло Петрович Косач [Х, с. 429]) і просто - старших чи чужих хлопців («Тепер його читає пані Броніслава, а потім треба дать тут одній кна-книні, що тямить трохи по-нашому і інтересується нашою літературою. Кна-кна ся тутешня, таки одеська, кінчающий юрист, ми з ним познайомились, купуючи кавуни (от як заводяться знайомства на лимані!). Я говорила з перекупкою по-нашому, і це дуже здивувало кна-кну і її мати, після того вони завели зо мною розмову, вибрали мені кавуна, «который получше»,- і знайомість готова! З панею, кна-книною матір'ю, я часто їжджу купаться» [Х, с. 32-33]). Однак первинний гендерний критерій - номінація лише осіб чоловічої статі - в її епістолярії зазнає змін, бо є одним із засобів вербалізації і осіб жіночої статі, здебільшого - Косачівсько-Драгоманівського роду і їх товариського середовища, пор.: «Плеяда» буде у нашої кна-кни у неділю, бо Лисенкові нема часу їх приймать у себе, Рожанського і Пашкевича бачила сьогодні; Рожанський, здається, ще трохи погладшав. Пашкевич живе тепер на Фундуклеївському яру, кажуть кна-кни, що то він від панночок утік. Він з виду дуже порядочна і симпатична кна-кна і, здається, не так хвастає, як другі»[Х, с. 48] і «По обіді сидимо собі вдома, далі прибігає котора «молодая», а то й дві-три разом, кна-кни «січові»; як видно, кожна з них жде тільки приключки, щоб уявитися до нас із візитою, бо їм таки цікаво, що то за істоти «жінки з України», ну і, певне, ми піддержали честь своєї нації, бо ні одна кна-кна не задовольняється першим візитом, а забігає - таки від часу до часу, так що нема дня такого, щоб жадна кна-кна не в'явила свого обличчя. Ну, приходять кна-кни, говорять, спорять, грають, співають, розповідають про вибори, галицькі справи і т. д.»[Х, с. 74]. А тому іноді, якщо відсутні кваліфікативні означення, встановити особу, яку співвіднесено з цією номінацією, буває вкрай важко, напр.: «Багато нового почула я від них, їхніх композиторів Нижанківського, Вахнянина та інших, та і Лисенкове «Була колись гетьманщина» я почула тут по раз перший, окрім того, одна кна-кна притягла мені збірник кроатський, дещо німецьке, «Лоенгріна» і т. п., і тепер ми разом з нею розучуєм, я акомпанемент, а вона спів. Ти, певне, думаєш: «Дивья ж тебе жить!» («Безтурботно ж тобі жити!» (діалект.))»[Х, с. 72]. Засобом диференціації слугують частково присвійні займенники, які, принаймні, дають можливість визначити опозитивно своїх кна-кон(вони іменовані здебільшого за допомогою означення наша,що виступає спільною лексемою, незалежно від статі) і чужих(тутешня, одеська, січова / січові, іноді використано описові конструкції на зразок кна-кни, що були торік в Одесі[Х, с. 53]), напр.: «Кна-кна наша(тобто брат Михайло. - С. Б.) жива й здорова»[Х, с. 51]; «А знаєш, я бачила, як наша кна-кна перед другими кна- кнами хвастала книгою болгарською»[Х, с. 72].

Важливою ознакою подальшої семантичної трансформації цієї лексеми можна вважати її фіксації в ролі епістолярного звертання, зокрема, до брата Михайла: «Люба Кна-кна!»[Х, с. 87]; «Мила моя молоденька кна-кна!»[Х, с. 184].

У листах Лесі Українки фіксовано також похідні оказіональні найменування від цієї лексеми - кна-книна -і як іменникова номінація (очевидно, співвіднесена з продуктивною словотвірною моделлю іменників із формантом -индля номінації осіб жіночої статі, пор.: княгиня, бояриня, берегинятощо), і як прикметникова, пор.: «Тепер його читає пані Броніслава, а потім треба дать тут одній кна-книні, що тямить трохи по-нашому і інтересуеться нашою літературою»[Х, с. 32] і «З панею, кна- книною матір'ю, я часто їжджу купаться, і взагалі я рідко купаюсь сама - не люблю чогось бути сама в такій водній просторіні» [Х, с. 33]),прислівник по-кна-княчому,що, очевидно, має значення 'похапцем' («Маєш «знаків запитання» досить, аби хіть одписати на їх гарненько, а не по-кна- княчому, жемчужним способом»[Х, с. 35]).

Старший брат Лесі Українки - Михайло - мав лише одне жартівливе родинне найменування. Найчастіше в родинному спілкуванні, як свідчать примітки до листів, його називали Макою:«Миша (ще жартівливе: Мака) -

Михайло Петрович Косач (1869-1903), старший брат Лесі Українки» [ХІІ, с. 429], хоча в жодному зі збережених епістолярних текстів Лесі Українки цей варіант його іменування не зафіксовано, а тому нема жодної можливості реконструювати його семантичну структуру за відсутності контекстів уживання. Хоча в родинному спілкуванні, зокрема в листах матері до Лесі ця номінація належить до частотних, напр.: «... між ними посреднік Боровиков, з своєю кна-кною (кна-кна - жартівливе наймення юнаків, прийняте в родині Косачів. - с. 39) - київським студентом, котрий оказався знакомим нашій кна-кні, бо єсть тим самим „білим поетом", котрого Мака, було, часом згадує, - що читав якісь свої вірші на роковинах (тілько Мака забував його назвісько)» [21, с. 38]. Можна лише припустити, що передумовою творення цього номена могла слугувати вимова імені Михайло самим носієм у ранньому дитячому віці або когось із членів Косачівської родини, тобто первинно він, ймовірно, виник як лепетне ім'я (узвичаєно визначається як відтворення власного імені та імен рідних у ранньому дитячому віці), яке згодом набуло статусу родинного. Правомірність такого припущення стверджує і той факт, як виникло дитяче найменування Ольги Косач: також на основі лепетного імені (про це йтиме мова пізніше). Очевидно, саме лепетні імена традиційно слугували твірною основою для родинних прізвиськ Косачів.

Подібне фонетично родинне ім'я мав син Лідії Драгоманової- Шишманової Дмитро - Міка: «Чи дуже розумний став Міка» [Х, с. 161]. У примітках щодо цієї номінації лише констатовано наявність такого онімного варіанта: «Шишманови - Лідія Михайлівна Драгоманова, її чоловік Іван Дмитрович Шишманов (1862-1928), болгарський учений- історик, філософ, етнограф, професор Софійського університету, та їх син Міка - Дмитро Іванович (1889-1944)» [ХІ, с. 396]; «Л і д и к (ще Маусик, Міка, Міцікато) - Дмитро Шишманов (1889-1944), син Лідії та Івана Шишманових, небіж Лесі Українки» [Х, с. 446]; «Шишманов Дмитро Іванович (Міка, Міцікато)» [ХІ, с. 471]. Як бачимо, примітки не містять жодних коментарів і тлумачень цього найменування. У листуванні Лесі Українки ця лексема належить до частотно вживаних (44 фіксації), що свідчить передусім про регулятивний характер її використання в ідіолекті Лесі Українки, кількісні параметри слугують водночас ствердженням продуктивності її функціонування в родинному мікросоціумі.

Особливо багато оказіональних найменувань мала сестра Ольга. Зокрема, примітки до Лесиних листів подають таку інформацію: «Косач- Кривинюк Ольга Петрівна (Олеся Зірка, Зірка, Лілея, Лілія, Ліля, Ліцик, Олег, Олеся, Пуц, Пуцик) [Х, с. 526]; «Л і л і ч к а (ще: Лілія, Лілея, Олеся, Пуц, Пуцик та ін.) - Ольга Петрівна Косач, в заміжжі Кривинюк (1877-1945), молодша сестра Лесі Українки, за фахом лікар» [ХІ, с. 385]. Крім того, в листах Лесі Українки фіксовано ще й інші варіанти її родинних найменувань: Giglio («Gigliocarissimo!(найдорожча Лілея (італ.))» [ХІІ, с. 372]); Ліліціка («Цілую тебе міцно, Ліліціка моя» [ХІІ, с. 54]); Лільчик («Ну, Лільчику, бувай здоров» [ХІІ, с. 90]); Ліль («А чого-то Ліль захрип?» [ХІІ, с. 27]); Джілія «Моя Джілія!» [ХІ, с. 236]; Ліліточка«Цілую тебе міцно, моя Лілія, Джілія, Ліліточка!» [ХІІ, с. 27]; лілейная / Лілейная «Бувай здорова, моя Лілейная» [ХІІ, с. 341]; «Будь здорова, моя рожевая, лілейная, поцілуй Михалів, Оксан і маму» [ХІІ, с. 414].

Найменування Олеся, Олеся Зірка - це, як відомо, Ольжині псевдоніми. В епістолярних діалогах Леся Українка актуалізує цілком передбачувано лише одиничні найменування - Олеся, Зірко: «Воно славне дівча, ся Олеся, і, сподіваюсь, будуть з нього люди кращі, ніж з нас, старших, дуже вже воно завзяте, а сього, власне, тепер і треба. Їм було б добре удвох з Радою жити » [Х, с. 263]; «Ну, як же ти, Зірко, маєшся?» [Х, с. 97].

Лілея, Лілія, Ліля, Лілічка, Ліцик - імовірно, семантичні оказіоналізми (якщо зважити на їх асоціативний та семантичний зв'язок із омонімійним флорономеном лілея). Щоправда, в «Хронології життя й творчості Лесі Українки», автором якої є Ольга Косач-Кривинюк, знаходимо вказівку на іншу мотивацію варіанта Ліля: «Тітка Єлена в листі з осени 1878 року питає в наших батьків, чи Лібта (тобто я) вже зовсім заполонила Лосю (Лесю)» [20, с. 31]. До того ж, у примітках Ольга зазначає: «Мама називала мене пестливо «рибка», я це переробила на «Лібта», як мене й звали деякий час, а потім з цього вийшла «Ліля». Отже, тоді, на початку мого життя, батько, думаю, не міг назвати мене Лілею, це в Лазаревського «анахронізм», бо він знав, що пізніше так мене називали». З огляду на це важко стверджувати беззаперечно, хто ж був «автором» творення цього найменування Ольги. Очевидно, слушно припустити, що воно, найімовірніше, було результатом спільної родинної мовотворчості, а головне - вагомим елементом цього словотворчого процесу була сама Ольга.

Високою частотністю використання в родинному спілкуванні щодо сестри Ольги вирізнявся, очевидно, онім Ліля і його похідний варіант Лілея (узвичаєно лексема лілея позначений у лексикографічних працях зі стилістичними ремарками заст., поет. [33, с. 515]), який може водночас вважатися семантичним новотвором із виразним омонімійним компонентом, про що стверджує, зокрема, ряд епітетних найменувань, вжитих із цими опорними лексемами в епістолярних текстах Лесі Українки. До найчастотніших належить словосполучення Лілея лілейная «Однак, Лілея лілейная, чи не пора мені кінчати?» [ХІ, с. 330]; «Я така рада завжди, коли отримую «графійку» від моєї Лілеї лілейної!» [ХІ, с. 312]; «Ти ж, моя Лілея лілейная, не хили головки на чужині, а держи її стрімко і гордо, як годиться лілеям огнистим» [ХІ, с. 152]. В останньому фрагменті привертає увагу прийом паралелізму: Лілея лілейная - лілеї огнисті, а отже, саме таке найменування сестри має водночас і оцінювальний компонент, і характеризує її якщо не за реальними, то за бажаними зовнішніми ознаками, які гармонійно віддзеркалюють її внутрішній світ, бо для Лесі лілея - це ще й символ незламності.Семантичний паралелізм експлікують також метафоричні лексеми, поєднані з цією опорною лексемою (в'яне, прив'яла) і які створені за подібністю номінації Лілея до квітки: «Вже й так моїй золотій Лілеї від них досі голівка в'яне!» [ХІІ, с. 408]; «Л крім того, я не хочу, щоб моя золотая Лілія прив'яла» [ХІІ, с. 471].

Значно частіше це найменування, побудоване на основі лексичного повтору, виконує в епістолярних текстах функцію апелятива: «Лілея моя лілейная!» [ХІ, с. 176, с. 225, с. 234, с. 278, с. 283, с. 286, с. 310, с. 326] / «моя Лілея лілейная» [ХІ, с. 152]; «Лілея лілейная!» [ХІ, с. 330]. Урочистої тональності такому способу апеляції до адресатки додає не лише повна форма онімного компонента, а й стилістично маркований варіант прикметникового означення лілейная.

Перебуваючи в Сан-Ремо, Леся Українка неодноразово вдається до італійського відповідника лексеми лілея - дідііо: «Я така рада завжди, коли отримую «графійку» від моєї Лілеї лілейної! Так же вона славно дряпає завжди і такого багато різного наскребе. Міо GigUod'oro! (моя золота лілеє! (італ.)). Л знаєш, тут єсть вілла «^іді^'ого»,-я завжди згадую тебе, коли її бачу (се буває досить часто, бо вона близько)» [ХІ, с. 312]. Лише один раз вжито цю лексему в листі з Тбілісі.

Проекція на традиційну кольорову домінанту цієї квітки - біла - і її співвіднесеність із образом сестри цілком передбачувано експлікує сему 'чистота' з неодмінним максимумом вияву цієї ознаки: «Л тебе, моя Лілія, моя білая, моя любая, міцно, міцно цілую» [ХІ, с. 312]; «Міцно цілую тебе, так міцно, як люблю тебе, тіо GigUobianchissimo (моя найбіліша Лілея (італ.))» [ХІ, с. 237]. Крім епітета-колоратива, Леся Українка використовувала також у апелятивних конструкціях інші оцінювальні означення з неодмінною голубливою тональністю. Це, зокрема, лексеми славная (із очевидним національно-культурним компонентом у семантичній структурі та узвичаєній етикетній ситуації використання - похвали), золотая, золота (виразно позитивно маркована кольороназва в українськомовному узусі, і не лише в уснопоетичних текстах, а й у розмовному мовленні), порівняймо їх контекстуальне вживання: «Хвалю тебе, Лілея моя славная, що ти не ставиш в с ь о г о на карту для любові» [ХІ, с. 380]; «Будь здорова, моя золотая Лілея» [ХІІ, с. 365]; «Ну, і годі поки що про сі матерії. Вже й так моїй золотій Лілеї від них досі голівка в'яне!» [ХІІ, с. 408]; «Васі еsalutial GiglюdOro (поцілунки і привіти золотій Лілеї (італ.))» [ХІІ, с. 28].

Вирізняльними для епістолярних діалогів Лесі Українки з Ольгою можемо вважати також продуктивні для її ідіолекту апелятиви з означальними лексемами найвищого ступеня: «Отже, через місяць - до побачення, GigliobeUissimo! (найпрекрасніша лілея! (італ.))» [ХІ, с. 357] (у час перебування в Італії або дорогою до неї); «Оідііоєашзіто! (найдорожча Лілея! (італ.))» [ХІ, с. 372].

Навряд чи маємо щонайменші перестороги кваліфікувати таку прагматику звичайним стилістичним прийомом - гіперболізацією - з огляду на відомі факти й неодноразові епістолярні одкровення адресантки про те, що вони були рідними з Ольгою насамперед по духу. Безсумнівність органічності слова й думки (і головне - помислів) у їхніх стосунках і, як наслідок, комунікації дозволяють вважати їх своєрідними семантичними маркерами-згортками для декодування їхніх міжособистісних взаємин.