Оказіональні найменування номінативного поля дитина в епістолярних текстах Лесі Українки

Епітетний ряд найменувань сестри Ольги увиразнюють означення - композити золоторожевая [ХІІ, с. 409] і юкстапозити моя злото-рожева [ХІІ, с. 99], лілейно-рожева [ХІІ, с. 105], рожево-золотая [Х, с. 370], мале- велике [Х, с. 147] та чи не вперше актуалізовані в епістолярній комунікації українців оцінювальні лексеми рожевий [ХІ, с. 378], іскристий [Х, с. 378], золотесенька [ХІІ, с. 317, 361, 377] (здебільшого в поєднанні з інтимізуючим займенником моя). Типологічним для ідіолекту Лесі Українки можна вважати нанизування епітетних найменувань (як у пре-, так і в постпозиції): «Мій Лільчик золотий, і рожевий, і іскристий. Так!» [ХІ, с. 378].

Завдяки суцільному вибору найменувань братів і сестер з усіх збережених епістол Лесі Українки спостережено певні інформаційні лакуни в реєстрах родинних іменувань у примітках. Встановлено, зокрема, що Ольгу вона називала ще Лільчик й Ліліціка: «Ну, Лільчику, бувай здоров» [ХІІ, с. 90] (про цей варіант у примітках не згадано); «Тоді ми, Лільчик, з тобою разом будемо мокнути у Пслі» [ХІІ, с. 100]; «От уже, слава богу, Лільчик позбудеться тої халепи»[ХІІ, с. 120] (привертає стиль викладу інформації в цьому фрагменті, який можна визначити як стиль відсторонення, граматично актуалізовано третю особу, хоча мова йде про саму адресатку); «Лільчику мій дорогий! [ХІ, с. 373] (дописка в цьому ж листі має семантично зрівноважене найменування-повтор:«Мій Лільчик золотий, і рожевий, і іскристий. Так!» [ХІ, с. 378]).

Про варіант Ліліціка, фіксований двічі, примітки також не згадують: «Дуже ти впору мені написала, моя Ліліціка!» [ХІ, с. 326]; «Цілую тебе міцно, Ліліціка моя» [ХІІ, с. 54]. Очевидно, його можна вважати повним іменем усіченого варіанта Ліцик,пор: «Ну, Ліцику, так як же буде з нашими подоріжжями?» [ХІІ, с. 103]; «Ну, Ліцику, бувай здоров! [ХІІ, с. 113] (цей варіант фіксовано шість разів). До продуктивних апелятивів із цією опорною лексемою належать також «Дорогий Ліцику! [Х, с. 372, с. 379] та «Любий, дорогий Ліцику! [Х, с. 380] (вжито сім разів).

Один раз ця номінація змінює суб'єкта іменування: він стосується сина сестри Ольги - Михайлика: диференційну функцію в такій ситуації виконує означення малий: «За що ж на нас напосідалися, «ак на того цьолта», мовляв малий Ліцик» [ХІІ, с. 420].

Номінація Олег має прозору мотивацію: в основу її творення покладено ім'я героя відомого твору Олександра Пушкіна «Песнь о вещем Олеге», про що свідчать не лише коментарі адресантки, а й оцінювальні лексеми, які мають виразну стилістичну маркованість. Це стосується передусім означення вещий: «Я і Олег (вещий!) цілуємо вас всіх і просимо не забувати нас, бо все ж таки ми тепер від роду відбились, то треба ж нас хоч листами навідувати» [Х, с. 183]; «Мій Олег статкує!» [Х, с. 203]; «Одним словом - «ет!» (любиме слово нашого Олега)» [Х, с. 220]. Іноді в листах до Михайла Драгоманова (функціонування найменування сестри Ольги Олег обмежене, до речі, рамками лише епістолярних діалогів із цим адресатом) це жартівливе найменування подано як паралельне до іншої оказіональної лексеми: «Роблю я тепер властиве от що: вчуся по-англійськи вкупі з Людею С[тарицькою], помагаю Лілі (Олегові) вчитись по-німецьки та історії, помагаю складати «Дзвінок», щоб не був він сей рік таким поганим, як торік» [Х, с. 202]. Як і більшість інших диференційно окреслених лексичних новотворів, ця номінація виконує в листуванні функцію апелятива: «Дорогиймій Олег!» [Х, с. 299].

Привертає увагу один із листовних коментарів у листі до Ольги з Кимполунга (09.06.1901 р.), який засвідчує стилістичну диференціацію різних варіантів її найменування: «Моя Джілія! Все-таки прости мене, трошки мені смішнувато казати «твоє весілля», «твої дружки», коли подумаю, що все-таки ти і Пуцик, і Пудільда і т. д. Ну, але ж правда, що ти і Лілея ще й навіть лілейная, се дуже важно і поважно» [ХІ, с. 236]. До того ж, частина Ольжиних найменувань, як бачимо, мали ще й вікове розрізнення: лише Пуцик, Пудільда(з названих) - стосуються Ольги-дитини, на противагу всім іншим - з маркером «дорослості». Щоправда, навряд чи існує сьогодні однозначна інтерпретація апелятива Джілія. Можливою передумовою творення, з огляду на фіксацію подібних продуктивних моделей щодо інших осіб, можна вважати римування імені Лілія - Джілія. Хоча не менш імовірний і асоціативний зв'язок із якоюсь особою на ймення Джілія.

Номінатив Пуць(від узуального пуць), ймовірно, представляє усічений варіант від пуцьверинокі пуцьвірінок, що, як відомо, має такі значення: «1) неоперившійся птенец; 2) маленькій ребенокъ [28, с. 503]». «Словник української мови» повторює ті ж значення цієї лексеми, акцентуючи увагу на тому, що вона відзначається територіальною обмеженістю функціонування, пор.:«ПУЦЬВІРІНОК. діал.1. Безпере

пташеня. 2. Маленька дитина» [35, с. 410]. Як відомо, в українській мові є також його синонімічний варіант голопуцьок,пор.: «1. ГОЛОПУЦЬОК. розм. 1. Безпере пташеня. 2. перен.Про малу дитину» [32, с. 115]. У листах Лесі Українки цю лексему експліковано 48 разів (найпоширеніші варіанти - Пуц / пуци, номінації Пуцинда[Х, с. 25] і Путільда[ХІ, с. 236] фіксовано один раз, п'ять разів ужито деривати - присвійний прикметник Пуцева / Пуцова в основному як назву, співвіднесену з сестрою Ольгою (напр.: «... як і наш Пуц» [ХІ, с. 24]; «Пуцик тепер збирає марки» [Х, с. 25]; «Пуц обіцяв перекласти «Грібуля» (казку Жорж Занд) і «Муму» Тургенева» [Х, с. 40]). Зауважмо, що актуалізація цієї лексеми в листах до Ольги (або в опосередкованому її згадуванні в епістолярних діалогах із іншими членами родини) набуває ще й особливого графічного маркера й інколи переходить у статус власної назви: «Може, й Пуцик на роковини приїде?» [Х, с. 52]; «Пуцовий учитель приймає живу участь в ягодних справах, я навіть не сподівалась сього» [Х, с. 62]; «Ну, Пуцю, тепер буду кінчать» [Х, с. 80].

Прикметною ознакою функціонування цієї лексеми правомірно вважати частотність форм множини, тобто пуци, пуцики, які використано для узагальненого найменування менших братів і сестер із різноманітними епітетними характеристиками, що в основному диференціюють дітей за віковими характеристиками - великі - молоді / малі (великі пуци [Х, с. 79]; молодих пуциків [Х, с. 93]; малі пуцики[Х, с. 201]), за оцінювальними характеристиками - любі (любих пуциків [Х, с. 100]) (хоча в примітках використання цієї лексеми обмежено лише особистістю сестри Ольги: «Пуц, Пуцик - жартівливе ім'я Лілі» [Х, с. 430]). До речі, узагальнене найменування - пуци - часто виконує функцію мовноетикетних одиниць, здебільшого - прощальних, пор.: «Усіх пуциків поцілуй» [Х, с. 109]; «Цілую всіх любих пуциків і Мишу» [Х, с. 100].

Щодо сестри Ольги вжито дві епітетні лексеми з опорною Пуц, що мають емотивний характер: любий і бідний, здебільшого в структурі епістолярних апелятивів і в оцінних контекстах, напр.: «Любий Пуцю!» [Х, с. 79]; «Бідний Пуц» [Х, с. 92]. Мотивація апелятива-композита Пуцю-ішацю в листі від 23 липня 1891 року з Євпаторії («Чи не скучно тобі за морем? Воно тобі кланяється усіма хвилями. Ой, Пуцю-ішацю, шкода, що ти не їздив човном при місяці по морі, - ото-то добро! Я, після того, як двічі проїхала таким способом, то тепер мені аж мріється, як би його знов яким способом пуститись на море у білому човнику!» [Х, с. 98]) навряд чи може мати однозначне потрактування. Найімовірніше його творенню передувала актуалізація в семантичній структурі цього номена якихось диференційних поведінкових ознак цієї сестри.

Не менш часто в листах для найменування сестер використано лексему гусь, Гусь/ гусі (з усіма деривативними варіантами: Гусінька, Гуся, Гусь, Гусик, Гусіца, гусенятко, гусь менший, гусяче крильце) - фіксовано 28 разів. Один раз Леся Українка використовує синонімічний відповідник цієї номінації сербсько-хорватською мовою - дшіса то]а: «Біла гусь» дуже велична на портреті, але я на правах найстаршої сестри дозволяю собі усміхатись, дивлячись на неї. «Gusiњmojа!..»(«моя гусонько!...» (сербсько- хорват.)) - думаю собі...» [ХІІ, с. 405]. Номінації у формі однини завжди імплікують молодшу сестру Ізидору: їх використано в її портретуванні, в етикетних ситуаціях, зокрема в звертальних і прощальних виразах: « Люба, мила Гусінько!» [ХІ, с. 69]; «Милая Гусінько!» [ХІ, с. 108]; «Ай, Гусю, Гусю!..» [ХІ, с. 108]; «Ти, Гусю, повинна мене літом глядіти так, як Ліля тут,- ти будеш мене водить гулять на Макітру й гойдати в гамаку, бо інакше я не хочу, я тепер дуже капризна» [ХІ, с. 109]; «Будь здорова, Біла Гусь, моя широкенька, моя дорогенька» [ХІ, с. 315]; «Пиши мені, Гусінько, а я буду відповідати завжди» [ХІ, с. 333]; «Міцно цілую тебе, і папу, і Кунтю, і Гусика» [ХІ, с. 365]. Форма множини гуси, як стверджують примітки до одинадцятого тому, стосується всіх сестер: «Гуси - жартівливе прізвисько молодших сестер Лесі Українки - Ольги, Оксани та Ісидори» [ХІІ, с. 386]. Однак установлено, що граматичний варіант гусі Леся Українка вживала й щодо спільного найменування двох сестер - Оксани та Ізидори «Обіцяла я тобі і гусям «багацько» написати через маму, та, як то часто буває, обіцянку не прийдеться справдити: вже тепер досить пізно» (лист до сестри Ольги 22 січня 1898 року з Ялти) [ХІ, с. 11], пор. також інший лист (26 січня 1899 року з Варшави) до цієї ж адресатки: «Цілую тебе і гусів» [ХІ, с. 86]; Ольги й Оксани: «Признаючи се все, я, проте, мушу сказати, що дуже рада гусям і що з їх приїздом мені знов усе здається новим і цікавим у Ялті» [ХІ, с. 38] (ідентифікувати особи «гусей» допомагає попередній контекст: «Хотіла я тобі вчора писать зараз же після Лілі і Оксани» (11 квітня 1898 року з Ялти до мами)).

Щоправда, іноді дуже важко декодувати, про кого саме із сестер (і, ймовірно, братів) йдеться в епістолярному контексті, навіть якщо в ньому наявні диференційні маркери означального типу з інтегральною семою 'зріст', як-от: «Цілую тебе, і папу, і гусів - довшу і коротшу» [ХІІ, с. 61] (про Ольгу та Ізидору чи про Оксану й Ольгу?..). Факультативно ця номінація проектована на всіх сестер, тобто функціонує як їх узагальнене найменування, про що сигналізує лексема всіх, напр.: «Цілую міцно тебе і всіх гусів!» [ХІ, с. 17].

Різне комбінування опорної лексеми створює особливу голубливу тональність епістолярних текстів, орієнтованих на сестру Ізидору. Така тональність здебільшого визначає в українській традиції комунікативну поведінку батьків-дітей. Йдеться передусім про оказіональні звертання, епітетний компонент у яких виступає елементом зовнішнього портретування або імплікатом пестливості: «біла гусь»[ХІІ, с. 397]; гусенятко моє [ХІ, с. 70]; моя Гуся [Х, с. 331]. Жартівливою тональністю позначені етикетні контексти актуалізації оказіонального найменування Ізидори з використанням прийому персоніфікації, напр.: «Цілую тебе і Гусіцу, як перелітатиме» [ХІІ, с. 353]; «Другий раз ще напишу, а тепер будь здорова, гусенятко моє, ой гусь-гусю-гусю!» [ХІ, с. 70]; «Л тобі я сама кланяюсь, і міцно цілую, і за крильце твоє гусяче потрясаю» [ХІ, с. 109]; «Цілую тебе міцно і гуся меншого теж цілую, а разом з тим прошу його «смикнути за перину, щоб гегнув»» [ХІ, с. 83]; «Другий раз ще напишу, а тепер будь здорова, гусенятко моє, ой гусь-гусю-гусю!» [ХІ, с. 70].

Опосередковано Леся Українка частіше називала сестру Ізидору Патя, Патик, Путя, Дрозд, Дроздик, Дроздоньо, Дроздишко, напр.: «До Путі часто приходить в гості одна товаришка, маленька італьяночка, метке дівча, не то що Путя - та не дуже-то метка,- хитре таке, все списує у Путі і латинські переклади, і навіть італьянські роботи, а потім в очі Путі одрікається, що і не думала списувати я» [ХІ, с. 314]; «Милі мої люди, Оксаночка, Микось і Дроздик!» [Х, с. 256]; «Я думаю що виїду звідси коло 20гооктября і запевне буду дома під час набору, бо я б не хотіла, щоб бідний Дроздик зоставався дома сам. Добре се, що ви всі троє рушаєте вчитись»

[Х, с. 261]; «Дроздишка поздоровляю з самостійністю, чи то з самоходно-с т ю!..» [Х, с. 32]; «Тішуся я, що вдома все гаразд, сподіваюся, що Дроздові бойові рани досі вже загоїлись» [Х, с. 94]. Варто відзначити, що варіант Дрозд, фіксований у листах Лесі Українки щодо Ізидори, не зазначений у примітках, а натомість його згадано як псевдонім Олександра Кониського [ХІ, с. 439, 465]. І, навпаки, номен Патя в її епістолярії експлікований лише як прикметниковий дериват - Патьчина: «Патьчиній (Дориній) їді нема міри» [Х, с. 62].

Мотивацію номінації Патя гіпотетично можна проектувати на дієслівну лексему патякати (тобто говорити багато про щось неістотне, пусте, не варте уваги; базікати, теревенити), яка є елементом характеристики її мовлення. Натомість номени Дрозд, Дроздик, виявляють гіпотетично деривативний зв'язок із відповідним фаунономеном дрозд.

Спостережено: жартівливі найменування дітей у родині Косачів слугували засобом індивідуальної диференціації осіб передусім в етикетних ситуаціях прощання, напр.: «Бувай здорова, мамочко! Цілую тебе, папу, кна-кну (Михайла. - С. Б.) і малих. Накажіть там Кукоті (Миколі. - С. Б.), щоб не журилась, а збиралась би краще й сама в дорогу. Уксусові (Оксані. - С. Б.) честь і хвала. Всіх цілую» [Х, с. 157]. Щоправда, для мовців, які не належали до родинного кола Косачів-Драгоманових (тим паче для сучасних читачів) такі контексти набувають подібності до арго. Навряд чи можливо декодувати безпомилково, про кого йдеться, скажімо, в таких прощальних контекстах: «Поцілуй їх там од мене всіх, Пуцика, і Уксуска, і Кахіню, і Дроздика, нехай будуть мені здорові усі!» [Х, с. 54]; «Пуца, Уксуса і Дрозда, а надто Кахоточку-голубочку, татаренятко любе моє, щиро цілую і пригортаю і ще бахчисарайську нову сумку обіцяю» [Х, с. 54].

Чи не найбільше варіантів родинних найменувань, за реєстром, поданим у примітках до дванадцятого тому, мав первісток її сестри Ольги - Михайлик: Аляльо, Бобрик, Ліленятко, Лілік, Ліцик, Люнька, Лютя, маленьке, Михалко, Михалюнка-Люнка, Михалюньо, Михаль, Михальо, «ні-ні», Тюсінька, Тюсіня, Утоніка-Лютоніка, Утонька, Утя, Утятко [ХІІ, с. 639], шкряботуха.

Кожна з таких номінацій, за винятком загальномовних (Михалко, Михалюньо, Михаль, Михальо), очевидно, має також особливу етимологію, мотивацію і конкретного автора / авторів їх створення і потребує додаткових пояснень.

Найменування Аляльо («А що ж Аляльо не пише?» [ХІІ, с. 227]) - ймовірно, похідне утворення від традиційної для українців узагальненої номінації ляля(«Маленькое дитя» [27, с. 392]; «розм. Дитина (звичайно мала)» [32, с. 579]) або від поширеної в усному спілкуванні ляльо, актуалізованої найчастіше в різних фольклорних текстах, рідко - в художніх (пригадаймо хоча б загальновідоме національно окреслене Шевченкове «Неначе ляля в льолі білій, / Святеє сонечко зійшло»).Джерело творення номена Бобрик позбавлене жодних коментарів (і авторських, і редакторських) у дванадцятитомнику Лесі Українки. Воно фіксоване лише двічі в одному з листів до матері (8 квітня 1906 року з Києва): «Тільки що прийшла картка од Кривинюка і Лілі, що Ліля приїде в страсну п'ятницю вкупі з Радою (і, звісно, з Бобриком), а п. Кривинюк зостанеться в Празі. Отже, значить, ти раніш Бобрика будеш дома» [ХІІ, с. 160]. Його мотивація стає зрозумілою із епістолярного спілкування батьків Лесі Українки - Петра й Ольги Косачів із Ольгою Кривинюк та коментарів до видання родинної епістолярії «Листи так довго йдуть...»: «8 грудня 1905 року в сім'ї Кривинюків народився син Михайло. Ця подія відразу стала центром уваги і хвилювання всіх щасливих родичів. В уяві дідуся Петра Антоновича Косача постійно виникає по-шевченківськи зворушлива картина: молода матір над колискою дитини, і йому навіть вчувається, як вона наспівує немовляті старовинну українську потішку: «А ти, малий Боре (очевидно, в тексті листа було-таки Бобре. - С. Б.), заховайся добре, бо я хортів маю, на тебе пускаю!» «Чеський Бобрик» - так нерідко називали маленького продовжувача славного роду Косачів - Драгоманових. А після перших сказаних слів він уже отримує «окремий» лист від Лесі Українки, оригінал якого зберігся в Чеському національному архіві: під зображенням граціозного кошеняти на поштовій листівці поетеса написала: «Тау» (Так малий Михайлик Кривинюк, навчаючись говорити, називав кішку)! А може вже «киця»?» [21, с. 12]; «Родичі називали новонародженого сина Ольги Косач-Кривинюк, Михайла, Бобриком» [21, с. 171].

У збереженому родинному листуванні Косачів лексему Бобрик актуалізовано тричі в двох листах Ольги Петрівни Косач-Драгоманової до доньки Ольги Кривинюк. Усі інші фіксації (десять разів) - у листах Петра Антоновича Косача до неї, напр.: «План твій їхати на Паску до Колод[яжного] і одразу мені здавався неудачним, а тепер, коли Бобрик [син Кривинюків Михайло] знов був слабий, тим більше» (лист Ольги Петрівни Косач до доньки Ольги 6 березня 1906 року) [21, с. 170]; «Нарешті й не розберу, кого більше хочу побачить, чи тебе, чи Бобрика! Чогось мене дедалі більше пориває його бачити!» [21, с. 171]; «Само собою разумеется, что я тебе на новый год, как и теперь, желал и желаю всего найкращого с Мих[аилом] Васильевичем] и маленьким Бобриком! Полагаю, ты не раз ему подпеваешь: «А ти, малий Боре, заховайся добре, бо я хортів маю, на тебе пускаю!». Мне довольно вспомнить о твоем голубяті, щоб пришел в голову этот пережиток старины, и думается, що твій Бобрик утече од всяких хортів в житю і завше буде радовать маму свою!» (лист Петра Антоновича Косача до доньки Ольги 14 січня 1906 року) [21, с. 199]. Названо сина Кривинюків, як свідчить один із епістолярних текстів Петра Косача, на честь їхнього старшого сина Михайла: «Це явище (погодні особливості весни на Поліссі. - С. Б.) подробно объясняв було Миша [Михайло Косач], в честь котрого называется твой Бобрик, що мене тільки не огорчає, а ще радує. Хай здоров росте и йде по дядькові, то и все ему приложится! А поки що колі будете таке козаченя обіжать, придется его от вас одібрати» (Петро Антонович Косач до доньки Ольги 11 березня 1906 року) [21, с. 203]. Петро Косач називав його ще чеським Бобриком, експлікуючи місце тодішнього проживання батьків [21, с. 202] і Бобриком-плутиком (очевидно, вирізняючи особливості його мовлення) [21, с. 203].

Характерними для ідіолекту Лесі Українки були також власне оказіональні номінації в іменуванні племінника, насамперед ті, автором яких була вона. Твірну основу таких номінацій становить ім'я матері дитини - Ольги - Ліля (теж новотвір) - ліленятко («...зараз сам їде до міста з Лілею фотографувати маленьке ліленятко (йому тепер 1/2 року скінчилось)» [ХІІ, с. 166]), тобто маємо своєрідну подвійну оказіональну номінацію. За подібною словотвірною моделлю утворено й інші номінації цього хлопчика: Лілік, Ліцик(нагадаємо, що Ліцикому листах іменовано і його маму), а також одне з найменувань сина Лідії Драгоманової- Шишманової - Лідянко.

Стилістику неповторності найменування сина Ольги найвиразніше відтворює складний юкстапозит, основу якого становлять авторський новотвір і демінутив власного імені (Утоніка, Михалюнка), інші складові - найімовірніше - наслідок римування двох опорних лексем - Утоніка- Лютоніка, Михалюнка-Люнка: «Утоніку-Лютоніку-Михалюнку-Люнку міцно цілую - такого любого листочка написала моя шкряботуха!» [ХІІ, с. 202]. Натомість походження найменування Тюсінька[ХІІ, с. 183], Тюсінька- розбишачка[ХІІ, с. 188] і «тюсіня ненесенька», «вутятко леленьке» [ХІІ, с. 408] можна витлумачити лише гіпотетично. Наявність графічних маркерів щодо двох останніх слугує основою припущення про їх можливий інтекстовий статус, хоча цілком імовірно, що в такий спосіб ці номінації виокремлено для актуалізації їх метамовного статусу в родинному спілкуванні: «Дуже мені любо, що Михальо мене не забуває. Правда, ми з ним «друзі дитинства» (як він ще був «тюсіня ненесенька» і «вутятко леленьке»), а таких друзів треба пам'ятати» [ХІІ, с. 408].

Зокрема, номен Тюсінька, ймовірно, один із тих, що побудований за аналогією до інших елементів лексичної системи комунікування українців із дітьми, про що принаймні сигналізує продуктивний суфіксальний афікс - іньк, порівняймо хоча б однотипні словотвірні моделі на зразок манюсінька, гарнюсінькатощо (їх фіксовано в етикетних ситуаціях прощання в листах до сестри Ольги: «Цілую вас всіх і Тюсіньку» [ХІІ, с. 183]; «Міцно цілую тебе, і Тюсіньку-розбишачку (ми її часто згадуємо)» [ХІІ, с. 188]). Про особливу прихильність Лесі Українки до племінника свідчать неодноразові вирази з численними емоційно-експресивними лексемами, напр.: «Дуже мені скучно без утяті, страх як!» [ХІІ, с. 183]. Номени Люнька, Люнка- усічені варіанти демінутивних форм офіційного імені племінника - Михайло: Михайлюнька, Михалюнка.

Епітет леленькецілком закономірно проектується на лексико- семантичну парадигму комунікативної поведінки української матері і може бути сприйнятий як дериват твірної основи, однотипної з узвичаєною українською номінацією леля. Однак більш правомірно все ж таки, мабуть, вважати цей епітет семантично поєднаним із іншою твірною лексемою - ле, яка є елементом дитячого мовлення в ранньому дитячому віці: в перші місяці після народження. Ця лексема фонетично споріднена, до того ж, із традиційним українським вигуком леле, що узвичаєно тлумачиться як такий, що «уживається для вираження жалю, нарікання, страху або здивування (часто разом з «ой»)» [33, с. 474]. Етимологи, до речі, подаючи різні можливі варіанти походження вигуку леле висловлюють також думку, що «більш очевидною здається тотожність цього вигуку з кличною формою від [леля] (псл. [ІеЦа]) «старша жінка; тітка; мати»; пор. нене «леле» від неня «мати» [13, с. 217]; леля в українців - це ще й «старша сестра»[13, с. 217, 218], етимологічно пов'язане з «дитячим лепетом і паралельне формам ГаЦа, ГоЦа з частково подібною семантикою; значення «старша сестра» (= «нянька» могло бути підтримане зближенням з фонетично подібним Іе^аії «колихати»)» [14, с. 218]. А тому вона безперечно має звуконаслідувальний характер. Декодувати семантику цього вигука - ле-ле - в мовленні немовляти, який здебільшого актуалізований у ситуації плачу, спроможен не кожен, але більшість матерів тлумачать його як вияв болю, незадоволення або будь - якого дискомфорту чи просто стану голоду.

Варіант «ні-ні» (і не лише з огляду на графічний маркер «чуже») має, очевидно, інтекстову основу, зважаючи на подібність до типових звуконаслідувальних слів - ономатом. Можна припустити, що воно виникло як результат вербалізації однієї з лексем дитячого лепетного мовлення самого Михайлика або як елемент узвичаєного для найближчої родини первинного апелятивного іменування (ще за відсутності усталеного офіційного імені, функціонуючи паралельно вже й після його появи), пор.: «Маленьке «ні-ні» було трошки бідненьке, бо йому прищепили віспу і вона прийнялась, але тепер вже вона присохла і «ні-ні» поїде хутко гуляти» [ХІІ, с. 167]; «Ні-ні» вже не зветься ні Лютею, ні Ліліком, а просто Михальом, так уже й нова служанка Фрося вивчилася» [ХІІ, с. 168].

Крім зазначених найменувань, Леся Українка використовувала для іменування Михайлика й інші, узуальні, найчастіше - народно-розмовні номени, що здебільшого набували в її текстах семантичних трансформацій, а тому їх можна вважати семантичними оказіоналізмами (напр., лексема шкряботуха характеризує адресата-племінника за певними ознаками його комунікативної поведінки, актуалізуючи сему 'писати'). Найменування розбишачка експлікує також поведінкові ознаки цього хлопчика.

Частотними в опосередкованому називанні Михайлика були насамперед номінації, похідні від узвичаєних фаунономенів утятко / вутятко, утятонько («Утятко наше проводжало нас у полон дуже весело» [ХІІ, с. 176]; «Цілую міцно тебе зутятком і Дору з Микунькою» [ХІІ, с. 192]; «Міцно цілую тебе, утятонько любеє» [ХІІ, с. 189]). До речі, цю лексему вжито в листах і у формі множини - утята - для найменування і племінника, і сестри Ольги з неодмінною оцінною лексемою біднії: «Біднії ви утята - послабіли!» [ХІІ, с. 189]; «Ну, й біднії ви, мої утята!» [ХІІ, с. 190].

Важливий також для декодування її безпосереднього ставлення до цієї дитини і міжособистісних взаємин із сестрою Ольгою той факт, що Леся Українка навіть не припускала можливості наймання няньки для Михайлика і натомість сама допомагала їй у догляді за ним. Щонайбільший вияв прихильності до них обох - Ольги та Михайлика - і сприйняття як єдиного цілого спостерігаємо в узагальненому найменуванні тюсіні золотесенькі, поєднаному зі своєрідним цифровим номеном 1¹/2 людинки: «Се добре, що Михалюньо не забуває тітки Лесі в Єгипті. Якось би нам треба побачитися з ним тепер, а то ж можу згодом обернутись в легенду і буде тільки здаватись, що пам'ятає... Бувайте здорові, мої «тюсіні золотесенькі», цілую обидві 1^г/2 людинки (цікава лічба!) дуже-дуже міцно» [ХІІ, с. 347]. Наявність графічного маркера - лапок - дає підстави припускати, що таке звертання могло мати інтекстовий характер і, можливо, лексема тюсіня первинно належала комусь іншому, не Лесі, ймовірно, навіть сестрі Ользі. Один раз тюсінею вона називає також доньку сестри Оксани, що дає підстави припустити: ця лексема, можливо, слугувала синонімом найменування будь-якої маленької дитини в родині Косачів: «Притому вона прислала дві фотографії Оксани -меншої - славненька «тюсіня», похожа неначе більше на Дору, ніж на Оксану » [ХІІ, с. 347]. До речі, в цитованому контексті вербалізовано особливе турботливе ставлення Лесі Українки до «меншої», іменованої здебільшого маленької Оксани: очевидно, саме таке - відповідальне - ставлення Лесі Українки до інших, передусім до їхнього здоров'я, мало послідовний і типологічний вияв: «Михальові посилаю поясок ширшенький, а вужченький - маленькій Оксаночці і їй же три брелочки - vie, santй, forse(життя, здоров'я, сила (франц)), - я давно хтіла їх послати, та боялась, що в листі пропадуть. Ти ж, певне, будеш бачити обох Оксан, то поцілуй їх за мене, і нехай маленька носить мої «талісмани» або почепить на люлю» [ХІІ, с. 370].

Один раз у листах використано стилістичний маркер - граматичну форму множини як узагальнене найменування обох Оксан (сестри Оксани та її доньки, теж Оксани) - Оксани: «Як же там маються тії Оксани?» [Х, с. 414]. Індивідуально увиразнює найменування цієї сестри і її дитини прикметниковий бінарний опозитив латинською мовою: major- junior(більша - менша) (з огляду на ідентичність імені її доньки), іноді з використанням інтекстових лексем, напр.: « Напиши, як там Оксаночка junior(молодша (лат.)), чиуминула халепки, і як мається Оксаночка major(більша (лат.)) (senior(старша (понад 40 років) (лат.).) ще рано казати)» [ХІІ, с. 423]. Як бачимо, Леся Українка уникає потенційного опозита старша внаслідок певних вікових характеристик сестри. А отже, означальні лексеми та прикладки (Оксана-менша) слугують додатковим елементом диференціації та ідентифікації двох осіб із однаковими іменами.

Один раз щодо Оксани фіксовано жартівливе найменування герцогиня з комори: «А щодо «герцогства», то й наша ж Оксаночка ІадисИеззедеко-шог(герцогиня з комори (франц.)), так що нам герцоги зовсім не в дивовижу!» [ХІ, с. 340]. Його походження зумовлене тим, що дехто з родичів, як зазначалося, вважав, що Косачівська генеалогія має зв'язок із герцогами Герцеговини. Означальна характеристика відзначається побутовою мотивацією: одного разу, перебуваючи на Полтавщині в бабусі, їй довелося мешкати в коморі.

Інші родинні найменування сестри Оксани (Уксус, Уксусок) і брата Миколи (Кахота, Кахоточка, Кох, Кохіня, Кукота, Кухота) мають непрозору мотивацію і потребують подальшого вивчення.

Син Лідії Драгоманової-Шишманової - Дмитро мав кілька імен, обмежених уживанням родинного середовища. Найчастотніші - Маусик / Маусік(інші відомі його найменування - Зог, Лід, Лідик, Лідянко, Маусик, Міка, Міусольц, Міцціккато, Zogo[Х, с. 533] (крім варіанта Міцціккато, в примітках йдеться й про інший правописний варіант Міцікато[Х, с. 446], а тому, який із них правомірний, чи обидва мали нормативний статус у мовній парадигмі тодішньої епохи, можемо говорити сьогодні лише гіпотетично, хоча в листах фіксовано лише другий:«Міццікато постараюсь написать» [Х, с. 363]), менша мечка[ХІІ, с. 645]), до творення якого, за епістолярними свідченнями Лесі Українки, ймовірно, мала причетність її молодша сестра Ізидора. Хоча, цілком можливо, вона просто найдовше з усього кола комунікантів, якому він був відомий, зберігала саме цей оказіональний варіант його номінування: «Дора все строїть плани, як вона буде приймати у себе Маусика (вона вперто назива його таки Маусиком)» [Х, с. 44]. Про правомірність такого припущення стверджує, зокрема, і лист Лесі Українки від 14 червня 1894 року з Софії до матері: «Міка говорить тільки по-болгарськи, по-французьки трохи розуміє, але не хоче в сьому признаватись, бо чогось терпіть не може сеїмови. Міка гарненьке хлоп'я, дуже швидке, але досить лагідної вдачі. Маусіком він не хоче зватись. Дорини картинки йому сподобались, а потім ми з ним якось знайшли в моїй записній книжечці той «жабчин портрет», що колись мені Дора у Київ прислала, «портрет» сей дуже йому сподобавсь, більше всіх картинок, так що я йому дала його, а Рада почала дражнити Міку, що се його власний портрет, бо вони всі дражнять Міку «жабським офіцером», він же дуже радий назві «офіцерин», та не знає, як думати про епітет «жабські» [Х, с. 238-239]. Уперше ім'я Маусикфіксовано в Лесиному листі до Михайла Драгоманова 18 грудня 1890 року з Луцька (без жодних коментарів, а отже, як відоме цьому колу комунікантів), а загалом його вжито в її епістолярній спадщині 13 разів (один раз - зросійщений варіант Маусік).

Походження деяких інших найменувань Дмитра Шишманова відзначається прозорою внутрішньою формою і мотиваційною основою. Скажімо, найменування Лід, Лідикі Лідянкобеззаперечні похідні деривати від імені його матері - Лідії Драгоманової. Інші - Міусольц, Міцціккато,

Іодо- відзначаються затемненою мотивацією: їх походження потребує додаткового вивчення.

До речі, в листах фіксуємо чимало детальних портретів цього хлопчика, які мають виразну позитивну конотацію і відтворюють особливе ніжно-пестливе ставлення до нього, і не лише Лесі Українки, напр.: «Маусиковий портрет погано вийшов, давнішній був краще, а тут вийшло, «так, щось чорненьке». Тільки очки гарненькі, бистрі. Щось не віриться, аби то він був у вас таким благонравним, як ви хвалитесь, не на те його очі показують. А якщо правда, то вам його розбалую, приїхавши, ось побачите!»[Х, с. 127-128]; «Маусик був оце недавно трошки слабий, але тепер уже здоровий. Він тепер перестав ходити в платтячках! а вже носить хлоп'ячі матроські костюми і дуже ними хвастає. Ліда йому привезла костюми з Лондона («лондонські дрешки») і воєнну червону шапку з Парижа, а, окрім того, ще в нього єсть турецька шапка, і коли він її надіває, називається «турчин палапук», а коли французьку військову шапку, то зветься «жабські офіцерин», а коли лондонський костюм, то тоді вже він «лондонско момче». / З нього хутко здіймуть портрета, то ви побачите, яке те «лондонско момче»[Х, с. 242]; «Міка се дуже любить. Міка тут живе в состоянії «первого человека», і Ліда йому все каже: «Міка, ти станелъ големъ дяволъ», на що він відповідає: «ти си дяволъ сама». Воно, се мале, взагалі не дає себе в обиду і від служанок старих як одгризається, так як нашаДора» [Х, с. 247]. Поряд зі згаданими жартівливими назвами, що мають динамічний, темпорально й локативно обмежений характер уживання і залежать від певних поведінкових домінант і особливостей зовнішності цього хлопчика - жабський офіцер /жабські офіцерин, турчин палапук, лондонско момче,маленький Шишманов мав, за твердженням Лесі Українки, й офіційну, актуалізовану описовим зворотом - син господина Шишманова(«Чи дуже розумний став Міка, «син господина Шишманова», як назива його один молодий болгарин»[Х, с. 161]). Вирізняється також відетнонімний дериват для називання дитини - болгарча- на противагу нормативному сучасному болгареня: «Міка похож» більше на Ваню, ніж на Ліду. Він гарненький і швидкий хлопчик, тільки болгарча завзяте, ні по - якому не хоче говорить, тільки по-болгарськи»[Х, с. 260].

Через неможливість декодувати окремі слова в рукописах епістолярних текстів Лесі Українки деякі номінації цього хлопчика залишаються дотепер не розшифрованими, напр.:«Скажіть Дорі

(прочитайте їй), що Міку називаю [...]. Іще Міка їздив раз на возі, запряженому буйволами»[Х, с. 256].

Принагідно зауважимо, що вибір офіційного імені цього племінника - Дмитро- видався Лесі недостатньо бажаним для неї: «Шкода, що Лідянка не назвали Цветаном, хоч і Дмитро нічого собі ймення» [Х, с. 50].

Важливою ознакою функціонування оказіональних найменувань братів і сестер можна вважати одночасне вживання кількох із можливих номінацій однієї особи. В таких ситуаціях частина лексем утворює градуальний ряд із посиленням однієї з можливих її диференційних характеристик, а в інших, навпаки, виокремлює різні риси, властиві конкретному адресатові (як-от, найменування сестри Ольги в листі 9 червня 1901 року з Кимполунга «Моя Джілія! Все-таки прости мене, трошки мені смішнувато казати «твоє весілля», «твої дружки», коли подумаю, що все-таки ти і Пуцик, і Пудільда і т. д. Ну, але ж правда, що ти і Лілея ще й навіть лілейная, се дуже важно і поважно!» [ХІ, с. 236].

Оказіональне найменування чоловіка - Климента Васильовича - Квіточка(в епістолярії фіксовано шість разів в ситуації опосередкованого називання в листах до інших адресатів - до сестри Ольги й Ольги Кобилянської) має виразну мотиваційну основу - його прізвище (Квітка). Воно створене, очевидно, за узвичаєною асоціативною моделлю, семантично співвіднесеною з традиційним для українського мовлення способом іменування особи за допомогою різних флорономенів. Щоправда, лексеми квіточко, квітко, здебільшого в ролі апелятива, визначають традиційну мовну поведінку українських дівчат і жінок, найчастіше в комунікативній ролі закоханої чи матері. Зауважмо, що в одному зі збережених листів Ольги Кобилянської до Лесі Українки (01.03.1908) після її одруження з Климентом Квіткою фіксуємо тотожну назву, але стосується вона вже не її чоловіка, а її самої: «Сто раз хтось чорний комусь біленькому за його обширний лист дякує - а ще більше за то, що хтосічоклюбенький саме так, а не інакше, собі поступив, і є тепер п[ане]ю "Квіточкою”» [21, с. 146].

Інша неолексема - Лютюсь- має непрозору семантику (фіксовано один раз у листі до Ольги Кобилянської 3 квітня 1913 року з Хельвана), хоча стилістика словотвірного форманта вказує беззаперечно на його позитивну конотацію: «Я не думаю, щоб се вже так довіку було, я сподіваюся, що вернуться ще мені дні праці і ночі мрій, але тепер, видно, Лютюсь мій правду казав, що хтось «має право» рік-два лінуватись» [ХІІ, с. 456].

Епістолярні тексти Лесі Українки - потенційне джерело реконструювання і фрагментів дитячого мовлення малих Косачів. Це можуть бути якісь змістово значимі слова, їхні улюблені (стереотипні?) вирази (або ті, які чимось вразили й запам'яталися Лесі Українці). Особливо варто виокремити ті інтексти, що відтворюють специфіку дитячого мовлення, зокрема їхньої лексики («Наше маленьке вже ходить, так, що його тільки за одну ручку водять, і дуже воно любить ходити - все «ди-ди» каже, то має значити «йди-йди» [ХІІ, с. 182]) і образного мовомислення Косачівських дітей, як-от, молодшого брата Миколки: «Як ішов град, то Кох злякався, плакав і кричав: «Бё досць!» О «явлениях» природи Кох має своє поняття, так: грім гримить - то хрущ гуде (певно, через те, що під каштаном хрущі завжди дуже голосно гудуть); хмари - дим; що град листя позбивав, то Кох думає, що то курка поїла, вітер - що то Ліля дмухає, і т. д.» [Х, с. 21]. Іноді відтворено навіть фрагменти дитячих діалогів, які відображають різність дитячого світосприйняття. «Оце щоранку Микось вбігає знадвору і гукає: «Мамо! А надворі, знаєш, тепло-претепло!.. Не треба мені пальта надівать?» ... Але по обіді приходить Кох знову і заявляє: «А знаєте, надворі снігом пахне». Оксана завжди при тому заспориться, що сніг ніяк не пахне, але Микось на своєму стоїть. А я теж думаю, що вже пахне снігом, і помалу перебираюсь на зимовий стрій» [Х, с. 34].

До речі, Леся Українка неодноразово зауважувала про гармонійне співіснування з молодшими братами й сестрами. За її ж свідченням, діти слухалися її навіть більше, аніж батьків: «Ось я тепер зосталась з дітьми, бо мама в Києві, але я ще їм нікому жадної покути не завдала. Тільки тут цікавий феномен: наші малі слухають мене далеко краще, ніж було при мамі, і навіть куди краще, ніж самої мами, - я сама не знаю, чому се так» [Х, с. 128]. Для декого з них вона була не просто сестрою, а ще й учителькою: навчала їх іноземних мов, гри на музичних інструментах: «Я учу Оксаночку грати на фортепіано, бо вона має добрі вушка й лапки. Сподіваюся, що учениця багато переважить свого учителя і буде давати концерти (укупі з Зоркою)»[Х, с. 44]; «А я немало мучу тітчиних «хлопців» над німеччиною та іншим «просвещением»[Х, с. 148]. Як відомо, для братів і сестер Леся Українка написала навіть підручник зі стародавньої історії.

Один раз у листах, пишучи мамі про успіхи в навчанні сестри Ольги, вона мимохіть висловлює міркування про те, що зазвичай не було вербалізоване в її епістолярному спілкуванні, а належало до її внутрішніх почувань і мрій - про власних дітей: «Пуц поводиться поважно і справно,-я починаю думати, що з нього вийде колись порядна студентка. Ах, мамочко, gdybym тіаіа dwanascie согек! (Якби я мала дванадцять дочок! (польськ.)). Але, слава богу, у мене не буде ні одної» [Х, с. 178]. Іншого разу в листі 22 вересня 1894 року з Софії до сестри Ольги, яка збиралася від'їздити на навчання, вона повторює цей інтекстовий афоризм у повному, не усіченому і частково трансформованому лексично варіанті: «Який се жаль! Тільки що ти дійшла таких літ, що можеш товаришем бути, а тут уже приходиться думать про розлуку. Але знаєш: gdybym тіаіа dwanascie si6str, wszystkich Ьут wykierowaіa па profesor6w(якби мала дванадцять сестер, усіх би виховала на професорів (польськ.)), якби то від мене залежало» [Х, с. 262].

Висновки та перспективи подальшого дослідження

А отже, епістолярні тексти Лесі Українки - вагоме джерело декодування особливостей родинної метамови Косачів, зокрема, одного з найчастотніших фрагментів їхньої мовної поведінки - найменування дітей, значну частину яких становлять оказіональні номінації. Автором таких найменувань здебільшого були, очевидно, батьки, зокрема, мама, Ольга Петрівна Косач- Драгоманова, і сама Леся Українка. Номінативне поле таких найменувань актуалізоване як індивідуально увиразненими, так і узагальненими лексемами. Важливою ознакою його формування можна вважати наявність численних варіантів - і лексичних, і словотвірних.

Як особливу рису Лесиного словотворення в найменуванні дітей, поза сумнівом, можна виокремити частотні композитні найменування, що

загалом властиве народнорозмовному мовленню й комунікативній поведінці української матері.

Не менш увиразнює Лесине епістолярне мовлення використання різних словесних сполук із опорними оказіональними лексемами, що слугують додатковим засобом портретування братів і сестер.

Подальше вивчення цієї проблеми вбачаємо в пошуку інших епістолярних текстів, позначених такою ж особливістю іменування дітей у родинному спілкуванні, зокрема в зіставленні з мовними традиціями і епістолярною практикою інших українських родин, зокрема, Вацлава Морачевського й Олега Ольжича.

Список використаної літератури