Родинні кореспонденції "буковинського Златоуста" ("Листи до матері" Анатолія Добрянського)

Размещено на http://www.allbest.ru

Родинні кореспонденції "буковинського Златоуста" ("Листи до матері" Анатолія Добрянського)

Ганна Клименко (Синьоок)

Анотація

Авторка досліджує родинні кореспонденції Анатолія Добрянського, датовані 1952 - 1967роками й адресовані найріднішій людині - мамі Фаїні Васшівні. У статті проілюстровано широкий проблемно-тематичний діапазон зібраних у книзі приватних листів, схарактеризовано епістолярний автопортрет адресанта, специфіку його взаємин із матір 'ю, проаналізовано культурний, освітньо-науковий, соціальний, суспільно-політичний регіональний/всеукраїнський контексти, що проступають із текстів листів і “між рядками ”, звернено увагу на стильові особливості кореспонденцій.

Будучи переконаною, що публікація родинного епістолярію довжиною у п'ятнадцять років зобов'язує до певних паралелей “лист - життя”, “текст - контекст”, дослідниця підкреслює драматизм долі “буковинського Златоуста” (зосібна втрата дворічним Анатолієм Добрянським батька, репресованого 1937 року, нелегкі стосунки зі старшим братом Олександром, ба навіть їхня “чужість ”). Завдяки-всупереч гірким обставинам, Фаїна Васшівна й Анатолій Миколайович зблизшися особливим чином - доказом є листи сина до матері, опубліковані зусиллями Елеонори Соловей.

Авторка спонукає до думки, що в епістолярній книзі “Листи до матері ” постать Анатолія Добрянського як бібліофіла, філолога, поета, перекладача, педагога, музикознавця розкривається особливим чином. Разом із тим, констатовано, що попри безперечно приватний характер опубліковані кореспонденції Анатолія Добрянського значною мірою виходять за межі особистого й родинного поля, їх значення достоту ширше й глобальніше.

Епістолярні тексти Анатолія Добрянського, представлені у книзі “Листи до матері ”, умовно можна поділити на 2 цикли: 1) абітурієнтський/студентський (1952 - 1957); 2) післястудентський (1957-1967). добрянський епістолярний автопортрет драматизм

Листи Анатолія Добрянського до матері - порівняно невеликий епістолярний масив (91 плюс одне послання, знайдене вже після виходу книжки), але залишається відчуття, що перед очима пропливла ціла епоха, сучасниками і свідками якої були зосібна Анатолій Миколайович і Фаїна Василівна Добрянські.

Унікальною складовою книги “Листи до матері” є фотоальбом, який добре ілюструє епістолярні тексти, є “провідником”, “гідом” по життєвій і творчій дорозі Анатолія Миколайовича, а також його мами Фаїни Василівни й загалом по життєпису родини Добрянських.

Ключові слова: лист, приватні кореспонденції, родинний епістолярій, епістола, текст, контекст, адресант, адресат, епістолярний портрет, студентське й доросле життя, “екзистенційна порожнеча”, “екзистенційна комунікація”, “екзистенційний страх”, фотоальбом.

Аннотация

Клименко (Синеок) А. Семейные корреспонденции “Буковинского Златоуста” (“Письма к матери” Анатолия Добрянского). Автор исследует семейные корреспонденции Анатолия Добрянского, датированные 1952 - 1967 годами и адресованные самому родному человеку - маме Фаине Васильевне. В статье проиллюстрирован широкий проблемно-тематический диапазон собранных в книге приватных писем, охарактеризованы эпистолярный автопортрет адресанта, специфика его отношений с матерью, проанализированы культурный, образовательно-научный, социальный, общественно-политический регионалъный/всеукраинский контексты, которые проступают с текстов писем и “между строчками ”, обращено внимание на стилистические особенности корреспонденций.

Ключевые слова: письмо, приватные корреспонденции, семейный эпистолярий, эпистола, текст, контекст, адресант, адресат, эпистолярный портрет, студенческая и взрослая жизнь, “экзистенциальная пустота”, “экзистенциальная коммуникация”, “экзистенциальный страх”, фотоальбом.

Summary

Klymenko (Syniook) G. Family correspondences of “Bukovynsky Zlatoust” (Anatoly Dobriansky's “Letters to Mother”). The author studies Anatoly Dobriansky 's family correspondences dated 1952 - 1967th years and addressed to his mother named Faina Vasylivna as the most native person. In the article a wide problematic and thematic spectrum of private letters collected in the book is illustrated, the epistolary self-portrait of sender, specific of relations with Mother are characterized, the cultural, educational and scientific, social, social and political regional/Ukrainian contexts appeared from letter texts and “between the lines ” are analyzed; the attention is paid to the style features of correspondences.

The researcher believes that publicity of the family epistolary fifteen years in length impulses to some parallels “letter - life”, “text - context”. The author accentuates dramatism of “Bukovynsky Zlatoust's” biography (in particular two-year Anatoly Dobriansky's loss of his father repressed in 1937th, difficult relations with his elder brother named Alexander, even their “foreignness ”). Thanks to and regardless bitter circumstances Faina Vasylivna and Anatoly Mykolaiovych became close in a special way. Letters of the son to his Mother published through Eleonora Solovey's efforts prove it.

The author inclines to think that in the epistolary book “Letters to Mother” the individuality of Anatoly Dobriansky as bibliophile, philologist, poet, translator, teacher, musicologist is revealed in a special way. At the same time it is stated that regardless undoubtedly private nature Anatoly Dobriansky's published correspondences largely beyond the private and family field, their value is indeed wider and more global.

Anatoly Dobriansky's epistolary texts presented in the book “Letters to Mother ” can be divided into two cycles: 1) applicant /student (1952 - 1957th); 2) post-student (1957 - 1967th).

Anatoly Dobriansky's letters to his Mother are relatively small epistolary array (91 plus one epistle found after the release of the book), but we have the feeling as if the whole era has swum before our eyes. In particular Anatoly Mykolaiovych and Faina Vasylivna Dobriansky were its contemporaries and witnesses.

The photo album as the unique component of the book “Letters to Mother” illustrates well the epistolary texts, serves as a “guide ” to the life and literary way of Anatoly Dobriansky, also his mother Faina Vasylivna and the whole family Dobriansky biography.

Key words: letter, private correspondences, family epistolary, epistle, text, context, sender, addressee, epistolary portrait, student and adult life, “existential emptiness ”, “existential communication ”, “existential fear ”, photo album.

1. Постановка проблеми

Ім'я Анатолія Добрянського (1935 - 2003) - знакове для буковинського регіону, втім у всеукраїнському просторі недостатньо відоме. Прикро: феномен Добрянського гідний не вибіркової, а загальної уваги, заслуговує на те, щоб бути знаним і шанованим. Тим-то на чотири солідні видання (два з яких зовсім недавні) більшою чи меншою мірою покладено завдання врівноважити “шальки терезів”. Ідеться про книги: “Свідчення й освідчення... (Автографи для Анатолія Добрянського)” - передмова й текстологічна редакція Богдана Мельничука (2008) [8] “`Буковинський Златоуст Анатолій Добрянський: спогади, статті, вірші” - укладання Б. Мельничука, Л. Щербанюк (2010) [2]; “Притча про поетів” Елеонори Соловей (2014) [9], а саме спогад “Друже мій хороший...”; “Листи до матері” Анатолія Добрянського - упорядкування й передмова Е. Соловей (2014) [3]. До того ж, минулого 2014-го року в Чернівцях побачив світ бібліографічний покажчик [1]. Знаменно, що і Б. Мельничук, і Е. Соловей органічно вписуються у близьке оточення А. Добрянського, відтак, хто ж, як не вони (обидвоє - доктори філології, професори), здатні представити Анатолія Миколайовича в усій повноті й масштабності, виписати його портрет як на тлі доби, так і в буковинському культурному ландшафті.

Зауважимо, що і в долі Анатолія Добрянського, і в нашій науковій розвідці має місце дихотомія “регіональне/національне”. А надто це важливо в час штучно загостреного конфлікту Схід/Захід, у період становлення нації й народу, в умовах визрівання й усвідомлення етнічної, національної, культурної ідентичності, коли напрочуд важливим є розуміння єдності і спільності-злагодженості. Усвідомлення цілісності України особливим чином спонукає до студіювання регіонального або локального як оригінального, автентичного, почасти віддаленого й невідомого та водночас близького і кревно спорідненого, органічного компонента національного.

Відтак, маємо на меті здійснити дослідження родинних кореспонденцій Анатолія Добрянського, датованих 1952 - 1967 роками й адресованих найріднішій людині - мамі Фаїні Василівні; проілюструвати широкий проблемно-тематичний діапазон зібраних у книзі “Листи до матері” приватних кореспонденцій, схарактеризувати епістолярний автопортрет адресанта, специфіку його взаємин із матір'ю, проаналізувати культурний, освітньо-науковий, соціальний, суспільно-політичний регіональний/всеукраїнський контексти, що проступають із текстів листів і “між рядками”, звернути увагу на стильові особливості кореспонденцій.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Постать Анатолія Добрянського як бібліофіла, філолога, поета, перекладача, педагога, музикознавця стала об'єктом низки спогадів і студій - зосібна Б. Мельничука (“Книги незабутню пам'ять мають” [8, с. 5 - 14]), Я. Мельничук (“Мемуарний образ Анатолія Добрянського” [5]), П. Нечаєвої (“Книжкові скарби від Добрянського” [6]) та ін. (див. вищезгадані видання - “Буковинський Златоуст Анатолій Добрянський: спогади, статті, вірші” [2], бібліографічний покажчик [1]), - але в епістолярній книзі “Листи до матері” розкривається особливим чином. Остання потребує спеціального дослідження.

2. Виклад основного матеріалу

Уродженець Вінниччини, Анатолій Добрянський є володарем титулу “почесний громадянин Чернівців”, адже в історичній столиці Буковини провів більшу частину свого життя (67 років): навчання на філологічному факультеті Чернівецького університету, журналістська практика в обласній газеті “Радянська Буковина”, літературне ремесло, аспірантура, викладацька, наукова, громадсько-культурна діяльність... З-поміж студентів Анатолія Миколайовича - відомі письменники Марія Матіос і Василь Кожелянко. За поетичний хист отримав звання “буковинського соловейка”, був охрещений спадкоємцем Юрія Федьковича - “старого Соловія” (характеристика Наталі Семанюк - дружини Марка Черемшини) [3, с. 136]. Відтак саме Чернівцям поталанило визнати Добрянського питомо “своїм”. Тут відійшов у далекі засвіти, де й похований на центральному цвинтарі. Невипадково ім'я Анатолія Добрянського носить Муніципальна бібліотека (з 2005 р.), бо саме його домашня книгозбірня стала основою фондів.

Головні віхи біографії А. Добрянського висвітлені у вищезгаданих передмовах Б. Мельничука (“Книги незабутню пам'ять мають”) [8, с. 5 - 14] і Е. Соловей (“Дорога мамо, здрастуй!”) [З, с. 5 - 28]. І все-таки публікація родинного епістолярію довжиною у п'ятнадцять років зобов'язує до певних паралелей “лист - життя”, “текст - контекст”. Зазначимо, що доля “буковинського Златоуста” таврована “вивихами” радянської системи: дворічним утратив батька, репресованого 1937 року й реабілітованого вже посмертно (1956), певний час виховувався окремо від старшого брата Олександра, певний час - окремо від матері, яка була змушена самотужки піднімати двох синів, хоча тяжкий і недостатньо поцінований учительський труд часто цьому перешкоджав. Завдяки-всупереч тим гірким обставинам, Фаїна Василівна й Анатолій Миколайович зблизилися особливим чином - доказом є листи сина до матері з 1952-го по 1967-й, опубліковані зусиллями Елеонори Соловей. Істинну цінність, оригінальність родинного епістолярію підкреслювала Михайлина Коцюбинська: це “цілісне багатозначне явище, своєрідний замкнений світ зі своєю мовою, своїми святощами, своїм духовним кліматом” [4, с. 93].

Представлені у книзі кореспонденції були дбайливо збережені Фаїною Василівною, згодом вона передала їх племінниці - Вірі Семенівні Каленюк, а та, у свою чергу, передоручила Елеонорі Степанівні “для друку”. І лише нещодавно працівники Муніципальної бібліотеки, розбираючи архів А. Добрянського, виявили ще один лист (від 10. 10. 1960), який, з одного боку, є справжньою знахідкою, а з іншого, - прикрою втратою для друкованого видання. Ця епістола пронизана мотивом пам'яті про батька - Миколу Єфремовича: А. Добрянський сповіщає мамі, що батько реабілітований, акцентує його невинність (“совість у нього чиста і ми можемо гордитися ним”), але чекати на нього марне, бо він розстріляний. До листа доданий вірш “Розмова з портретом” - пам'яті батька.

Назва епістолярної книги набуває особливої виразності, якщо згадати майже однойменну поезію А. Добрянського - “Лист до матері”. У передмові “Дорога мамо, здрастуй!” упорядниця виданім Е. Соловей не лише вимальовує епістолярний портрет А. Добрянського, а й, будучи послідовницею М. Коцюбинської, акцентує переваги повноцінного, “справжнього листа, надісланого в конверті з маркою”: “Читаючи та перечитуючи листи - люди чули (курсив авт. - Г. К.) одне одного: інтонацію, живе почуття, навіть, здавалося, дихання...” [З, с. 26]. Сучасні комунікації в цьому сенсі значно поступаються, програють, як електронні книги друкованим. Означуючи новітні комунікативні тенденції, схильна до виваженості Е. Соловей все ж остерігається упереджених висновків: “Це динамічні процеси, саме тому результати важко спрогнозувати...” [там само].

Попри безперечно приватний характер, опубліковані кореспонденції А. Добрянського значною мірою виходять за межі особистого й родинного поля, їх значення достоту ширше й глобальніше. Йдеться таким чином про синтез суб'єктивного й об'єктивного: “3 одного боку, суб'єктивний спонтанний прояв людського єства, людських чуттів і реакцій, з другого - саме минуле, яким воно було насправді, “зафіксоване і нетлінне”, подієва панорама доби, що дає відчуття доторку до історичної реальності, відчуття співучасті (виділ, курсивом авт. - Г. К.)” [4, с. 30] (М. Коцюбинська). Е. Соловей пропонує розглядати епістолярій А. Добрянського під багатьма “оглядами”, різними ракурсами: 1) “історія становлення молодої людини в доволі специфічних умовах тоді ще порівняно недавно прилученої до Радянського Союзу Буковини”; 2) “правдива повість про довірливі й душевні стосунки матері й сина”; 3) “своєрідна хроніка студентського життя”; 4) “прецікаві відомості про місто, університет, армійські літні збори, редакцію обласної газети, літературне об'єднання...”; 5) висвітлення життя матері Фаїни Василівни [3, с. 5-6]. Отже, проблемно-тематичний спектр листів розмаїтий.

Від абітурієнта до студента. 1952 рік. Анатолій Добрянський успішно складає 8 (!) вступних іспитів до Чернівецького університету. Втім проблем вистачає: брак коштів, поганий побут у гуртожитку, викладач російської літератури, котрий будь-що прагне “зрізати”... Та ніщо, здавалось би, не може збити юного Добрянського з обраного курсу: ні туфлі, від яких відстали підошви, ні їдальні, в яких “тільки щі з мухами і манна каша на маргарині”, що “скільки з'їси, стільки й вирвеш”, ані гуртожиток, в якому “ніде випрати рубашки”... Читаючи окремі листи, мимоволі усміхнешся, але цей усміх гіркий, бо за юнацькою наївністю, простотою, невлаштованістю дописувача - понура, вбога, жорстока радянська реальність: “І... І курча і яйці, що Домка дала, зіпсувалися, а хліб і повидло з 'їв” [З, с. 31] (04. 08. 1952). Або з пізнішої епістоли: “Я хотів купити собі рубашку за 44 крб., але прокляті харчі з'їли всі гроші” [3, с. 36] (10. 08. 1952). Іронія А. Добрянського свідчить про його внутрішню силу, потугу не здаватися, а перемагати обставини: “ сьогодні спеціально зважився - вже тільки 44 кг., легкий, як пір'їнка, прямо хоч в балет іди” [3, с. 39] (20. 09. 1952); “Якщо я здам цю сесію - довго житиму [...] Сьогодні з 8 годин ранку загоряю на балконі, штурмуючи латинську мову” [3, с. 53] (24. 05. 1953); “Оце зараз пишу при свічці, а деколи просто очима доводиться світити. Мимоволі заздриш тоді котам і совам” [З, с. 41] (27. 11. 1952) - подібні жартівливі нарікання знаходимо заледве не в кожному листі студента Добрянського. Певні розчарування таки мають місце: “На короткий час Чернівці всіх приймають дуже гостинно, і зразу здається, що все є, але, коли пожити тут, то картина трошки змінюється” [3, с. 41 - 42] (27. 11. 1952). Чи не тому за три з половиною роки з'являються категоричність, настійне бажання вирватися кудись далі в світи: “Мене зараз тішить перспектива, що через рік я зможу виїхати з цих осточортілих Чернівець, взагалі з України поїду. Хочеться світа побачити, людей” [3, с. 82] (21. 05. 1956). Майже рік по тому: “[...] треба рватися якнайдалі звідси, в нові місця, між нових людей. Дуже мені вже обридло тут, осточортіло все до неможливості” [3, с. 90] (11.02. 1957). Під час останньої (випускної) сесії настрої кардинально міняться: “Чернівці стають одним із великих, красивих і важливих міст... ” [3, с. 95]. Така оптимістична позиція не є стійкою і час від часу змінюється на протилежну. Як-от у період аспірантури: “Швидше б розрахуватися з дисертацією та й собі звідціля накивати п'ятами!” [З, с. 153] (30. 05. 1962). Навіть можна спостерегти певну тенденцію: чим більше й велелюдніше місто, більші можливості, ширші перспективи, тим дужче воно тисне на А. Добрянського, пригнічує його. Скажімо, про Київ мовлено так: “Глушина там страшна і убогість душевна” [3, с. 121]. І далі: “Добре бувати у столиці наїздами, але жити там я, напевне, не зміг би” [3, с. 122].

Чи не кожен лист А. Добрянського просякнутий тугою за домом і матір'ю, якій схильний “говорити абсолютно про все”, мов на сповіді: “[...] здається, на крилах злетів би в Романківці” [3, с. 37] (20. 09. 1952); “Пташкою злетів би додому, та крил не маю” [3, с. 40] (01. 11. 1952). Щирість поєднується з бажанням не засмучувати найріднішу людину: “Про все я тобі пишу в листах так, як воно є, не прикрашуючи й не перебільшуючи нічого. Що умови для нормального навчання неважні (і навіть паршиві), то це не секрет. Але в таких умовах працюю не лише я, а й усі інші студенти [...] і в порівнянні з тими, що приїхали з Вінничини, Кам'янець-Подільщини та з інших колгоспних сімей, я себе можу вважати не лише задоволеним, але й щасливим” [3, с. 41] (27. 11. 1952). Водночас є розуміння, що “не про все ж і писати можна!” [З, с. 47]. Відстань не здатна послабити зв'язок між матір'ю і сином, студентські скрути не скасовують людське й людяне в душі молодої людини, тим-то він листовно прискіпується й обурюється: “Для чого ти гроші слала? Ти там недоїдаєш, ходиш майже боса, а шлеш мені [...] Мамо, дивись, аби в грудні не присилала ні копійки... ” [3, с. 43] (30. 11. 1952). Синівська вдячність щира й зворушлива: “[...] чи є та міра, щоб виміряти й оцінити всі турботи матері? - немає, мабуть ” [3, с. 52] (09. 04. 1953).

Подивляє активність А. Добрянського, його вміння скрізь устигати: окрім шаленого студентського навантаження - роль соліста в університетському хорі, походи в театр, кіно, на концерти, читання новинок... Враженнями відразу ділиться з мамою, радить звернути увагу на ті чи інші твори. Е. Соловей у своїй “Притчі...” мовить про належність

Добрянського до “касти книжників”: епістолярні тексти ілюструють бібліофільство Анатолія Миколайовича сповна.

Вряди-годи подибуємо скарги на апатію до навчання: “Успіхи сесії мене не радують, хожу, ніби мішком прибитий” [3, с. 45] (25.12.1952). Одна з причин - відсутність “безпосереднього зв'язку з життям”: “У біологів, геологів - практика, виробництво, а у нас тільки запорошені книги” [3, с. 52] (09. 04. 1953). Інша - недосконала навчальна програма, безглузді, абсурдні, “порожні” аудитор ні заняття: “[...] соромно стає, коли сидиш на лекції і відчуваєш, що вона не дає нічого “ни уму, ни сердцу” (а у нас багато ще таких лекцій). Запитуєш себе: для чого ти сидиш тут, для графіка відвідування? ” [3, с. 65] (15. 05. 1954). У висліді - безвідрадна реальність випускника університету, котрий стає “або ледарем, або зубрьожником, начотчиком, чим хочеш, тільки не науковцем” [3, с. 66]. Під час сесії можуть трапитися надзвичайні ситуації: нічна пожежа напередодні заліку з основ марксизму подарувала А. Добрянському “автомат”. Відсутність питань чи уточнень з боку викладача однієї з “найважливіших” на той час дисциплін засвідчує людяність педагога. “Так після спочинку я знову пішов відпочивати” [3, с. 47], - листовно зізнався мамі. Не вивчивши того разу історію партії, молодий Добрянський, як і його ровесники, все ж вірив у ідеї та ідеали комунізму, які дослівно увійшли в кров, відтак, дуже болісно сприйняв смерть Сталіна, став вельми вразливим, мав гірке відчуття розгубленості, - так ніби втратив рідну людину. Звідси ознаки депресії: губиться сенс буття, наростає невпевненість. Все це зумовлює “екзистенційну порожнечу”, що зосібна виявляється у творчій кризі. Ідеалізація А. Добрянським вождя й головного рупора Системи - очевидна. Ба більше, окремі листовні роздуми адресанта про добу й постать кривавого тирана в ній варто читати з точністю до навпаки. Є й наївна віра в епохальність тієї “світлої” пори: “[...] ми живемо в час, коли відбуваються величні події, що на віки-вічні ввійдуть в історію людства. Наші потомки будуть заздрити нам, молоді, що ми пам'ятаємо той час, коли жив Сталін... ” [3, с. 50]. Причину “загальнодержавної облуди”, “запамороченім”, “потьмарення” мав на меті пояснити Микола Руденко: “Пропагандистська машина партії працювала так досконало, що мільйони моїх ровесників (а це стосується значно ширшого кола сучасників М. Руденка - Г. К.) лишалися сліпими й глухими до страшних злочинів держави” [7, с. 318]. “Прозріння” буде важким, але неминучим...

А. Добрянський листовно оскаржує міф про філологію як “найлегший” факультет - радше навпаки: перевтома накладає тяжкий карб на душевне і психічне здоров'я студентів. Та й сам неодноразово має відчуття, що на межі... Надто коли “шарпають на всі боки”. “Що це у нас за факультет проклятий роби скільки хочеш, а ні результатів, ні краю роботі не побачиш” [3, с. 55] (01. 10. 1953), - обурюється в одному з листів. І далі про “житейське”: “Доводиться часом постити, бо часу на варіння немає... ” [3, с. 54]. Приміром, якщо засідання студентського комітету завершуються о 23.30, то листи подекуди пишуться після третьої ранку. На них А. Добрянський не шкодує ані часу, ані енергії, ані сну... От тільки “паперова криза” може завдати чималих прикростей і адресантові, й адресатам. І все ж таки Добрянський ремствує винятково на свою недбалість, позиціонує себе несумлінним кореспондентом: “Паршива в мене вдача відносно листів! Чудово розумію часом, що роблю по-свинськи, а інакше робити не наважусь. Часу малувато, але якби дуже хотів, можна було б з десяток листів написати, так що виправдуватись не наважуюсь” [3, с. 57] (21. 11. 1953). Хоча вказівки на написання епістол як у нічний час, так і вдень у читальні чи дорогою до Києва у вагоні потяга цілком оскаржують цю провину. Відтак підтверджується значення листування як “екзистенційної комунікації”, що можлива лише за умови духовної й душевної близькості. В іншому разі - то безсенсовна й безглузда балаканина, порожнє марнослів'я, не варте списаного паперу. “Про що писати? Чи цікаво комусь те, що у мене роботи - по вуха, чи цікаві комусь мої розмови про літературу? А без спільних інтересів - ти знаєш, що то за листування” [3, с. 76], - жаліється матері А. Добрянський (24. 11. 1955).

До навчальних зобов'язань додаються “повинності” з військкомату, що, до того ж, припадають на канікулярний час. І, звісно, є незмінна потреба в грошах, бо “на стипендію надія мала: це так - сьогодні є, завтра нема” [3, с. 66]. Особливо гостро це постає, коли третьокурсникові Добрянському відмовляють у місці в гуртожитку. Причина - направду абсурдна й антигуманна: “Ви - один син у матері, мати - вчителька; зможете прожити ” [З, с. 67]. Чи варто пояснювати, в яких умовах жили і працювали радянські вчителі, надто в сільській місцевості, чи рівень заробітної плати відповідав їхньому статусу, а побут був гідний місії педагога? Дуже добре це ілюструє один із листів (16. 08. 1957), в якому А. Добрянський зіставляє словацькі й радянські реалії: “/.../ навіть трохи прикрашена мною наша дійсність виглядає дуже і дуже непривабливо. [...] Коли поговориш з любим їхнім учителем і пригадаєш собі наших - страшно стає - яка між ними прірва ” [3, с. 100 - 101]. На собі цю совєтську убогість А. Добрянський відчуває постійно. Оренда квартири чи бодай кімнати вимагає додаткових коштів, а їх і так бракує. Ще з двома студентами, що опинилися в подібній ситуації, винаймає кімнату (“окрема, але прохідна”!). Не занепадає духом, навпаки підбадьорює себе й маму: “Страшенно не подобається, що хазяйка неряшлива, але ми її потім приберемо до рук, нехай тільки коріння пустимо” [3, с. 68] (01. 09. 1954). Двоюрідна сестра Таміла Козак на свою стипендію купує йому черевики, бо “туфлі [...] після чернівецьких “мандрів” (у пошуках квартири - Г. К.) обірвалися зовсім” [там само]. Відповідно, не надто втішні справи з харчуванням: “В нашому меню поки що тільки чай та інколи суп, але справи уже йдуть до кращого” [3, с. 69] (18. 09. 1954). Часом доводиться посунути на другий план культурні заходи. Від лихих думок рятує робота, якої дедалі більшає. Хоч і тут є інший бік медалі: не вся робота в радість - часто навпаки. І все-таки напружений графік значно краще за неробство. “Доводиться так багато працювати, що я сам дивуюся, де у мене береться витримка і енергія” [3, с. 74 - 75], - звіряється А. Добрянський. А вже півроку по тому: “[...] маю ще нові нагрузки - староста наукового гуртка при кафедрі укр. літератури і літконсультант при редакції “Рад. Буковини ”. Якщо до цього додати, що кожного дня по чотири пари, а двічі на тиждень по п'ять, то ти приблизно зможеш уявити, як у мене проходять дні. Повір, мамо, що я в цьому місяці ще ні разу не був ні в театрі, ні в кіно. Відстав, як барсук, що в норі сидить” [3, с. 76]. Коли ж пізніше випаде нагода передихнути (м. Ворзель, Будинок відпочинку вчителів), реакція буде вельми очікуваною, зважаючи на звичний життєвий ритм А. Добрянського: “Це досить цікаво: звикнути до систематичної праці і опинитися раптом на положенні нероби, який повинен тільки їсти і спати. Я співчуваю тим Агам Щукам, які по три місяці бувають на курортах. Справді, тут збожеволіти можна робочій людині... ” [3, с. 82] (01. 09. 1956). Навіть читання книг, гарне товариство, мальовнича природа не надто рятують ситуацію і не можуть цілком нівелювати психологічний “декаданс”. Вельми суголосними тут будуть поетичні рядки Богдана Мельничука: “Тільки б відкрутилася неділя/ Пустотливим листом у траву. / Тільки б пережити це безділля, /А роботу я переживу! ”.

Розраджують поезія і малярство (“художество”): окремі витвори А. Добрянський відправляє мамі в конверті. Один із віршів є присвятою найріднішій людині: “Я теж чую, мамо хороша, / що стихнув за вікнами вітер. / Я бачу, як біла пороша / на соснах розвішує квіти” [3, с. 72]. Авторське резюме - вимовне: “Десь там, за одним з поворотів, / Село і лісок доокола... /Десь там ті знайомі ворота, /До болю знайома школа” [3, с. 73] (09. 1954). Надсилаючи мамі як першому критикові свої поезії, сам автор досить скептично ставиться до них: “Щиро кажучи, я не вірю в свій поетичний талант, але люди кажуть, що дарма” [З, с. 77]. Вдалі виступи на літературних олімпіадах, вечорах, концертах не додають особливої впевненості. Навпаки - “Відчуття тільки погане: доводиться читати старі вірші, які я розумово давно вже переріс, а чогось нового написати не можу - немає настрою та й умови відповідні потрібні” [3, с. 78] (20. 12. 1955). Ще зі студентських років він пробує сили в поетичному перекладі.

На перший погляд, подивляють листовні роздуми А. Добрянського про брата Олександра: тут і оскарженім їхньої кревності, духовної та душевної близькості, і констатація чужості й неприязні. “У мене, здається, ні каплі не залишилося якої-небудь любові до нього, я його і ненавидіти не можу, - просто він для мене чужа людина, а в родство по крові я не вірю, і все-таки інколи боляче буває, що рідний брат є лише на папері,

безмовний свідок твого життя” [3, с. 58], - з болем звіряється матері (14. 12. 1953). Це доказ того, як Система успішно руйнувала родини, коли навіть кревні брати ставали як не ворогами, то абсолютно чужими людьми. Фаїна Василівна нерідко була авторитетною посередницею між синами, “речником” та інформатором, як можемо виснувати з окремих текстів кореспонденцій. Втім ні Анатолій, ні Олександр не втрачали надії на “єдину родину”, хоч і було більше сумнівів, аніж сподівань: “Довго думав, що мав на увазі Сашок, коли писав про “одну сім'ю”, але так і не додумався ні до чого. Не вірю я в те, що ця сім'я буде. Розбиту макітру не зробиш цілою, як не клей і не обмотуй її дротом. А втім: поживем - побачимо” [3, с. 112] (24. 02. 1957). Те, що Олександр охрестив свого сина Анатолієм, не може бути випадковим. Ось фрагмент російськомовного посланім від старшого брата, поданий в одному з листів А. Добрянського до матері (19. 12. 1958): “[...] твоєму тезке- племяннику Толе уже три с половиной года. Здоровый такой бутуз и очень похож на тебя, каким ты был в детстве” [3, с. 117]. Проте подолати відчуження, коли вже воно є, надто нелегко: “[...] захищати його не збираюся, але й винити ні в чому не можу. Я все-таки дотримуюся віри у братство духовне, а не кровне, і Сашок - хороша, розумна, але для мене чужа людина” [3, с. 117 - 118]. Та попри взаємні образи брати бодай на несвідомому рівні тяжіли один до одного, хай навіть родинний чинник не був для них визначальним. Поворотним виявляється лист А. Добрянського від 08. 08. 1959 року, з тексту якого прозирають надія, любов, виправдання й навіть прощення: “Тепер я знаю, що у мене є брат, і не такий вже безнадійний та втрачений, як здавалося раніше. Я впевнений, що зможу цілком зрозуміти і полюбити цього, нехай ще бідного і недосвідченого, але чесного трудягу з мозолями на руках, бо той, із зірочками на погонах, був для мене зовсім чужим [...] за цим листом я побачив людину, живу людину - сина, чоловіка, батька - що заплуталась у постійних труднощах і невдачах, шукає свого пристанища в житті, болісно шукає і поки що не може знайти” [3, с. 134]. Як можемо зрозуміти з епістоли, А. Добрянський обіцяє регулярно листуватися з братом, вірить у порозуміння між ними, більше того, настійно радить мамі пробачити старшого сина, не тримати зла й образи: “[...] не треба звинувачувати Сашка, що не поступився, не каявся, бо це всього-навсього твоя риса в його характері засіла міцно, і ти ж сама її виховала ще з дитинства” [3, с. 135]. З роками кровні зв'язки таки доводять свою силу й вагу.

Часом А. Добрянський нарікає в листах до мами на хижацьку й жорстоку натуру людини, на брак людяності й гуманності, знецінення справжніх істин і пріоритетів. “І все-таки я вірю в те, що людей хороших більше і не вірити їм не можна, бо без цієї віри стає неможливим саме життя” [3, с. 60]. Трохи згодом з набуттям досвіду А. Добрянський позиціонує себе “холодним філософом”, молодечий запал змінюється розважливістю і навіть песимізмом: “Як не жаль, але з багатьма ілюзіями доводиться розлучатися - життя розбиває їх. Життя вимагає гострих зубів і міцних нервів. Як не є, а життя, все-таки, боротьба, в якій виживає сильніший і гине слабший” [3, с. 66] (15.05. 1954). Перегукується з цими листовними розмислами його поезія “Поки ще віра з тобою...” (09. 1954): “Разуже вийшов в дорогу, / То не лякайся твердинь. /Або здобудь перемогу, /Або хоробро загинь ” [3, с. 73].

Грудень 1956 року засвідчив психологічний і моральний злам А. Добрянського. Увиразнюються настрої розпачу, зневіри, відчуття порожнечі. Які ж причини такого внутрішнього перевороту? У лютому 1956-го відбувся XX з'їзд КПРС, ознаменований викривальною промовою М. Хрущова щодо культу Сталіна, втім тиранія не була подолана, а набула дещо іншого виразу. Як зауважував М. Руденко “[...] держава не перестала бути тоталітарним драконом, проте особи, які нею керували, намагалися надати їй бодай трохи гуманнішого вигляду” [7, с. 319]. А далі підкреслював позірність тієї людяності, ілюструючи жахи угорської трагедії: “Танки на вулицях Будапешта, що своїми сталевими черевиками чавили жінок і дітей, аж ніяк не вписувалися в доброзичливість хрущовської відлиги” [7, с. 341]. Переживання шоку, тотальної безвиході не було задаремним - у глибокодумних спадала з очей паволока... Відмічаючи пригнічений стан А. Добрянського, Е. Соловей теж відсилає до “драматичних угорських подій, що показали цілій Європі реальний сенс поняття «соціалістичний табір»” [3, с. 17]. Разом із тим, не можна відкинути той факт, що саме 1956 року був реабілітований Микола Єфремович: “Вінницький обласний суд переглядав старі справи, і його повністю реабілітували”. Тож припустимо, що мали місце елементи містики: А. Добрянський міг відчувати несвідомо щось таке, чого й сам не здатен був зрозуміти й пояснити і що знайде логічне обґрунтування вже через 4 роки (згадаймо лист- знахідку від 10. 10. 1960 р.).

У попередніх кореспонденціях (до кінця 1956-го) уже склалася тенденція звіряти матері студентську буденщину, інтимні (любовні) пригоди, що достоту засвідчує особливу близькість між рідними людьми, повідомляти про успіхи й невдачі. А тут раптом сумнів, вагання: чи годиться писати про ВСЕ абсолютно, коли не фортунить, не вдається, коли тягар на душі, а поодинокі радощі “губляться в густому мороку численних неприємностей та невдач”... Який у тому сенс? Епістолярні розмисли вочевидь адресовані не лише до мами, а й до себе самого як спроба розібратися в життєвих негараздах, душевних колізіях. “Мамо, рідна моя, хіба про все розкажеш у листі, та й не варто - у кого тих неприємностей немає? Ніколи ще мені не було так важко, як зараз. Ні в чому не щастить, нічого не клеїться. Опустився так, що й самому себе часом соромно. Не знаю, як я дотягну цей рік до кінця і що буде потім. Нічого не бачу попереду. А часом і не хочеться нічого бачити і думати про будь- що - осточортіло все на світі. Холодно жити на світі, коли радість і щастя рідкий гість у твоєму домі, коли не задумуючись оддаєш людям тепло свого серця, а у відповідь не одержуєш нічого. Аж самому страшно: яким я став песимістом... ” [3, с. 85] (14. 12. 1956). Під цей настрій юнак навіть порівнює себе з головним героєм роману Ф. Достоєвського “Злочин і кара” - Раскольніковим.

Обов'язків не меншає - навпаки: “Доводиться бігати по факультетах. Навісили мені університетську раду наукового студентського товариства, а тепер тягну, як поштова кляча” [3, с. 87]. Втома й виснаження сполохали поетичну музу. Поступово літоб'єднанім лишається на узбіччі, є навіть цілковита зневіра в ньому: “[...] такі речі творяться, що не хочеться туди й носа показувати, але треба, треба боротися за те, що здобувалося роками, хоч за ту нещасну літ. сторінку, за надію мати колись своє видавництво і свою філію спілки ” [З, с. 89] (11. 02. 1957). Оприявнене бажання швидко “закінчити університети” й вирватись, аби “зажити якось хоч трохи краще” [3, с. 91]. Докучають недуги, що особливо загострюються в негоду: кашель без крові - уже привід радіти. А грошей і надалі катастрофічно бракує, розподіляти їх на життєво важливе все ще не навчився. “Якось у мене нічого не виходить: є ліки, на харчі не вистачає, є харчі - ліків немає. Непрактичний я страшно” [3, с. 91], - нарікає матері (05. 04. 1957). Відверто мовить про свій апатичний стан, тотальну байдужість, іменуючи це отупінням та хандрою. Втім присутня й самоіронія: “А взагалі-то і мені самому дивно: Добрянський, такий заядлий Дон-Жуан, і сів маком, дівчат обминає, як Гришко Заболотний” [там само]. Знову ж таки рятує читання. Однак критичні і кризові моменти (подібне переживає після захисту дипломної роботи), як хвилі, швидкоминучі. На зміну їм приходять нові сплески та спалахи. А інакше й не може бути!.. Підбадьорює себе й маму; рветься на роботу, бо ж “якесь положення непевне - ні студент, ні літпрацівник” [3, с. 93]. Перед державними іспитами не стишує темпу, навпаки, набирає нових обертів. “[...] перекладаю польську книгу, вчу мови, збираю матеріал для майбутньої роботи (можливо дисертації), хочу організувати на машинобудівному заводі літературний гурток ” [З, с. 94], - втішає маму своїми успіхами й задумами (21. 05. 1957).

Улітку 1957 року А. Добрянський потрапляє до армійського лазарету. Мовностильова манера писаного до матері листа шаржує-стилізує відомі штампи цього “жанру”: “Во пєрвих строчках мого короткого пісьма пиридаю вам свій пламінний салдацький прівєт і сообщаю, що я живий-здоровий, чого і вам жилаю” [3, с. 97] (31. 07. 1957).

Доросле життя додає нових проблем, робота в редакції виснажує як морально, так і фізично, гостро відчувається брак досвіду. Звідси розчарування передовсім у собі: “Я не ждав нічого кращого і не шукаю легкого хліба, але з кожним днем все більше переконуюся, що попав не на своє місце [...] Треба починати все з азів [...] Краще починати рости знизу догори, ніж навпаки” [3, с. 102] (10. 09. 1957). Цей настрій А. Добрянському годі погамувати, але й скаржитися ніяково. Тому втішає маму, що принаймні “поправився останнім часом”. Щоправда, не приховує, як хочеться “домашнього тепла і спокою”. Згодом “розвиднюється”: первинні веремії, невдачі, недовиконання планів змінюються значними успіхами, робота викликає інтерес, приносить внутрішнє задоволення. Разом із тим, стирається чітка межа між власним (приватним) і чужим (стороннім) життям. “Для мене все стає своїм. [...] жодної дрібниці не можу пропустити мимо - усе мене обходить. Це й добре, і разом з тим погано, бо тріпає дуже нерви. Але у мене виробиться скоро “професійний ” імунітет. Для газетяра потрібні міцні нерви, гострий погляд, живий розум і гострі зуби” [3, с. 106] - так журналістська практика витворювала теорію. Відчуття твердого ґрунту під ногами дає змогу А. Добрянському по-новому глянути на світ і себе в ньому, дещо переоцінити й переосмислити, до того ж, він має на меті оволодіти “мистецтвом господарювання”.