Родинні кореспонденції "буковинського Златоуста" ("Листи до матері" Анатолія Добрянського)

Так чи так, А. Добрянський не дозволяє нікому порушувати рубежі його особистого простору, не терпить “піклування” й “подачок” ні від кого - ані від товаришів, ані від товаришок, тож рішуче заявляє: “Моє життя - не постоялий двір, щоб у ньому товкся кожен, кому не лінь” [3, с. 108]. Журналістська праця не може цілком вдовольнити А. Добрянського передовсім через умовність свободи, а отже, він прагне чогось нового: навіть замислюється про службу в армії, отримання другої - військово-політичної - освіти. Нова посада літредактора ще більше обмежила ту умовну свободу, тому він її ніжно величає “благодатною” кабалою. Має “екзистенційний страх”: воліє не прогайнувати життя, залишити по собі добру пам'ять, натомість “намагаючись звести до мінімуму або й викреслити зовсім з розпорядку такі поняття, як відпочинок і розваги” [3, с. 119 - 120]. Новим обов'язкам далебі не радіє, так що посада голови обласного літоб'єднання - радше тяжка ноша, ніж утіха. Вагається щодо аспірантури, хоч є навіть певна перспектива у Польщі. У кожному разі, не схильний до рішень нашвидкуруч: звик усе ретельно обмірковувати, зважувати варіанти й можливості.

Шалений ритм життя, швидкий темп роботи, широке коло знайомих і друзів не здатні позбавити А. Добрянського внутрішньої (екзистенційної) самотності. Має прикре відчуття, що “тьма-тьмуща” приятелів, а “розкрити душу нікому” й “доводиться тамувати в собі все найзаповітніше”. На це приречена чи не кожна творча особистість, талановита людина, яка почувається “білою вороною” в натовпі. Спілкування зі щирими людьми наснажує душевно й морально, відтак молодшаєш і міцнієш. Щирість - один із пріоритетів А. Добрянського як поета, журналіста, людини. Анатолій Миколайович переживає душевний конфлікт, внутрішню роздвоєність, що екстраполюються на його творче “Я”. У висліді пишуться поетичні тексти “для себе” (так би мовити - “шухлядні”) і “для інших” (офіційні, оприлюднені). Подвійність властива й повсякденню - розрив між газетою і літоб'єднанням. У результаті обрано третій (нейтральний) варіант - вступ до аспірантури. Але й тоді спокою годі шукати - навпаки має життя “на видноті”, яке “примушує завжди і скрізь триматися в нормі, як кажуть «на висоті»” [3, с. 136]. Проте А. Добрянський навіть не нарікає: “Тепер на моїй досить тонкій шиї літоб'єднання обласне, літературна група машинобудівного заводу, Будинку офіцерів, літстудія університету і студентський науковий гурток. Чим тобі не діяч? Така, мабуть, моя доля - ніколи не жити без навантажень” [там само] (10. 10. 1959). Додається мандрів, поїздок - не лише просторами України (Київ, Поділля, Одеса, Карпати, Херсон), а й за її межами (Білорусь, Молдова, країни Кавказу, Москва); множаться враження. “/.../ я народився під мандрівною зіркою, бо в мандрах мені щастить” [3, с. 149], - пише А. Добрянський 24. 07. 1961 року. Активізується поетична діяльність. “Це на добре чи на зле?” [З, с. 137] - питається мами й себе. У конверті надсилає пісню “Догоряють клени”, лейтмотив якої - розлука матері й сина; це ніби своєрідний поетичний діалог між рідними людьми, що стужилися одне за одним: “Не печалься, нене, / Я тоді прийду, / Як погаснуть клени / В нашому саду” [3, с. 143].

З певного часу А. Добрянський переймається глобальністю й масштабністю теми кандидатського дослідження - “Сонет в українській літературі” (остаточна назва дисертації, захищеної 1979 р., - “Шляхи світової сонетистики і розвиток сонета в української літературі”): “це “кавальчик” довжиною 130 років. [...] аби за десять років закінчити”. Проте оптимізму, настирності, завзятого духу не губить: “[...] я все ще вперто думаю зробити все за три роки. Побачимо, хто кого. Врешті-решт, якщо падати, то з доброго коня і у високий бур'ян” [3, с. 138]. І знову ж таки ремствує на самотність: “Роки йдуть і набридає жити одинаком без роду і племені” [3, с. 139]. Скаржиться на “текучку”, “дрібні, але невідкладні справи”, що заважають працювати над дисертацією. Беручи до уваги той кредит довіри, який отримав від колег, наставників, маючи відповідальність перед ними й собою, Добрянський будь-що прагне не пасти задніх і успішно завершити дослідження, потіснивши тим самим інші (ненаукові) царини: “[...] гастролі й поезія нікуди не втечуть - вони супроводжуватимуть мене аж до гробової дошки, а от дисертацію можна й не написати” [3, с. 149]. Таким чином, на зміну життю “на виду” приходить життя “підпільне”. “Гризу свої наукові сухарі” [3, с. 154], - пише мамі (ЗО. 05. 1962).

Новий навчальний рік (1962/1963) приносить значне навантаження, необхідність терміново скласти чотири навчальні плани вже у серпні. З дисциплін, що має читати, - “Література народів СРСР на II і III курсах, Українська радянська на І - IV курсах, Практикум з теорії літератури на II курсі, Дитяча література”, - а також “дипломні роботи, фольклорні експедиції, іспити, сесія у заочників...” [З, с. 156]. Урешті, не дивно, що та осінь “обдарувала” серйозним нездужанням, лікарнею, оперативним втручанням: почалося з ангіни, а завершилося інфекцією крові, більше того, з'ясувалося, що проблеми з серцем досить давні - зі студентських 1954 - 1956 років. У результаті тривалих обстежень діагноз вельми невтішний - “активний ревмокардит за коронарної недостатності” [3, с. 160]. Отже, три листи, датовані вереснем - жовтнем 1962 року (припускаємо, що їх було більше й охоплюють вони дещо ширший часовий проміжок), писані на лікарняному ліжку. Уже в пізнішому посланні подибуємо зізнання, яке може слугувати поясненням іноді значного інтервалу між кореспонденціями: “[...] коли я хворий, я вважаю за краще тоді мовчати, щоб не набридати своїм кислим настроєм... ” [3, с. 168]. Далі після трьох вищезгаданих “лікарняних” листів представлена епістола, маркована вже 07. 10. 1963 р., пройнята протилежним настроєм - упізнається звичний для А. Добрянського темп життя: “Моє “робоче колесо” закрутилося так швидко, що ніколи оком моргнути” [3, с. 162]; “[...] так стомлююсь, що не встигаю до подушки доторкнутися” [3, с. 164]. А якщо до навчального навантаження, наукової роботи, справ літературних, громадської діяльності додати музичний лекторій у філармонії, виїзні виступи або ж гастролі... Не будучи професійним музикантом і музикознавцем, А. Добрянський звалив на свої плечі ще й такий хрест, бо прагнув усіляко прилучати широкий загал до високої культури, відкривати людям вершини музичного мистецтва: “Треба хоч так, хоч трошки розтлумачувати часто дуже тугій на вухо громаді, що й у нас на Україні здавна була справжня, серйозна, хороша музика” [3, с. 163]. І вже з наступного листа (06. 12. 1963): “Воюю з людським тупоумством, примушую не тільки слухати, але й полюбити українську музику” [3, с. 166]. А. Добрянський втішає маму своїми університетськими успіхами, високими оцінками читаних ним лекцій... У подальших кореспонденціях дякує за “рятівні” передачі (або “підкріплення”), розповідає про нові придбанім (чи “приращенія гардеробу”), іронізує над собою: “[...] я став страшенним барахольником” [3, с. 183]. Переймається тим, що не всі мамині прохання може виконати, бо “так мало вільного часу, що навіть у місто виглянути ніколи” [3, с. 167]. А надто намагається заспокоїти, пояснити, чому “безпутній” син не має змоги бодай на один день навідатися додому.

Чи не найсерйознішою купівлею стає друкарська машинка, перша її проба припадає саме на написання листа до Фаїни Василівни. Перед матір'ю А. Добрянський либонь виправдовується за цю “техніку” й водночас чекає підтримки і згоди: “Не знаю, чи ти схвалюєш це нове придбання, але для мене, філолога, машинка необхідна, як руки, і я купив її, не спитавши навіть твоєї поради. Думаю, що ти до цього поставишся цілком схвально, адже ти у мене найактивніший раціоналізатор і прихильник усіх новинок” [3, с. 168].

Маючи тягар хронічних недуг, А. Добрянський прагне “добре харчуватися і тепло одягатися”, відпочивати, менше палити, не вживати зайве алкоголю, на цьому постійно акцентує мамі, аби заспокоїти її тривожну душу. Але знаходяться “добрі люди”, які вміють передати куті меду. На таке Добрянський завше реагує бурхливо: “Одержав твого листа і страшенно був сердитий на Дусю - вона тобі наговорила Бог зна чого і тільки зайвих хвилювань тобі додала. [...] нічого страшного зі мною не трапилось” [3, с. 171] (20. 02. 1965). Не заперечуючи деяку слабість, вгамовує мамин неспокій розповіддю про добрих лікарів, сповіщає, що змушений на певний час відмовитися від лекцій у філармонії, навіть в університеті має особливі “умови, щоб міг лікуватися”, а невелике навантаженім у другому семестрі цьому сприяє. У кожному разі, прагне осілості й спокою: “Таке невимовне щастя для мене - сісти вранці за стіл і не вставати аж до вечора, що ти собі навіть уявити не можеш. Остогидла біганина, даремна метушня. Не хочеться нікуди ходити, нікого бачити. З книгами, папером і музикою я чуюся найкраще” [3, с. 180] (02. 10. 1965). Два місяці по тому заявляє бадьоро й самоіронічно: “Поскрипую тихо і падати не збираюся, бо попереду багато роботи” [3, с. 184] (16. 12. 1965). Майже через півроку: “Трошки похворюю (за старою звичкою), а взагалі-то тримаюся, бо нема часу на таку розкіш, як хвороба” [там само] (20. 05. 1966). І далі - вочевидь аби не бентежити маму: “Коли мене питають, як я встигаю скрізь, то я відповідаю з посмішкою, що мені це легко дається, бо я в маму вдався, отже, по спадковості перейшла така неспокійна вдача” [3, с. 185]. У цьому ж листі А. Добрянський повідомляє, що його нагороджено почесною грамотою ЦК ВЛКСМ, але насправді від таких речей мало радості. Тимчасом робота над дисертацією затягувалася. “Мені знову повторили стару пісню - скоріше захищатися і перебиратися до Києва в Інститут літератури” [3, с. 193], - повідомляє мамі 20. 05. 1967 р. Пізніше є певні натяки на динаміку, рух до завершення кандидатської праці, але й метушні не меншає: “Так я замотався, що ледве дихаю уже. Коли б швидше пережити свята - тоді буде легше. Немає відбою від усіляких виступів, вечорів, нарад, зборів, звітів... ” [3, с. 197] (03. 10. 1967). В іншій епістолі - зізнання про нелюбов Анатолія Миколайовича до святкових і вихідних днів: “[...] з робочої колії вони вибивають, а відпочинку і радості справжньої не дають, бо в хаті порожньо” [3, с. 190] (22. 04. 1967). Так, радянські свята справді мали таку здатність. Разом із тим, “непутящий” у побуті Добрянський стає за потреби непоганим господарником: у листі від 02. 10. 1966 р. переказує мамі свою “ремонтну епопею”.

Коли занедужала мати Богдана Мельничука, Анатолій Добрянський дістав додатковий привід переконувати свою неню щодо переїзду в Чернівці, відчув особливу тривогу за здоров'я найріднішої людини. “Дивлюся я оце на Богданову маму і думаю собі: а моя хіба краща? Та біля хати та в городі порпалася б хоч і навкарачки, а ця по струмківських школах до побідного кінця здоров'я своє гробить та нерви тіпає. Мені наказує: відпочивай, а сама ні дня, ні ночі не знає за роботою, - так, буцім тій роботі колись край буде. Та ще розвалений дах над головою [...] Ні, мамо, далі так не можна. Дотягни якось цей учбовий рік до кінця та кидай усе к бісовій матері. Поживи хоч трохи по-людськи. Чого там сидіти у тих руїнах [...] Удвох буде і легше, і веселіше. [...] Яка б не була пенсія, байдуже. До розкошів особливих не звикли ні ти, ні я - для нас цілком вистачило б і того, що я заробляю, тільки б йому толк якийсь дати. Я знаю, найважче для тебе - покинути роботу. Та не тільки світа, що в вікні, хіба на Струмкові світ клином зійшовся? [...] А зрештою, ти вже давно заслужила на те, щоб читати книжки, ходити в театр, у кіно та вечорами біля телевізора сидіти. Скільки красивого і цікавого пропущено за той час, що ти в цій глушині провела” [3, с. 174 - 175] (20. 02. 1965). При цьому він свідомий того, що не має права “ставити якісь вимоги” чи щось нав'язувати. Останній представлений у книзі лист (26. 10. 1967) свідчить про підготовку до переїзду Фаїни Василівни у Чернівці: “Радий, що ти вже благополучно розрахувалася з службовими клопотами. Треба ж зрештою-решт передихнути трохи. При найщирішому ентузіазмі всього не переробиш і за всіх не напрацюєшся. А зайвий рік тріпати нерви годі - вони й таку тебе за життя натріпані” [3, с. 200]. Йдеться там і про машину, яка перевезе Фаїну Василівну в буковинську столицю.

Як можемо виснувати з епістолярію, наприкінці 1957 року А. Добрянський починає укладати власну книгу поезій, але шукає порад у маститих письменників: “Думаю надіслати в 58, 59-му її прямо Тичині. Нехай прорецензує, або навіть редактором буде” [3, с. 110]. З тексту листа від 08. 04. 1962 року стає відомо, що А. Добрянському запропонували підготувати документи для вступу до Спілки письменників; ініціатива, як можемо зрозуміти, йшла з Києва, а відтак, здавалося, що особливих проблем із оформленням і затвердженням Президією не мало би бути. Тим паче, що Добрянський як перспективний поет отримав “творчу путівку в Будинок творчості письменників в Ірпінь” [3, с. 151]; там мешкав на “першому поверсі, де зупиняються найбільші світила”, де “розкіш і достаток” [3, с. 152]. А втім вийшло абсолютно навпаки: справа всіляко затягувалася і відкладалася на невизначений термін. “Збанацький, Козаченко, Гончар готові затвердити на Президії будь- коли, але папери до Президії ще не дійшли. [...] Комісія по роботі з молодими (Земляк, П'янов та ін.) хоче, щоб я представлявся для вступу в Спілку як критик. Ну, а для цього треба ще кілька статей, рецензій опублікувати” [3, с. 153]. Як не абсурдно це виглядає з позиції сьогодення, але поетична збірка не могла відбутися через “паперову кризу”: “Така причина, що навіть сердитись немає на кого. Усі підтримують, усі “за”, а друкувати однак ні на чому” [там само]. Місяць по тому ситуація жодним чином не міняється: “І Київ, і Станіслав мовчать” [3, с. 155]. Отже, А. Добрянський ані як поет, ані як критик не поповнив ряди спілчан, щоправда, й не особливо прагнув, бо знав ціну питання...

В одному з листів (06. 09. 1967) А. Добрянський ділиться з мамою враженнями від кінофільму за романом Леоніда Первомайського “Дикий мед”: “Хороші актори знімалися в ньому [...] Фільм значно слабший від роману - така собі звичайна, рядова стрічка, яких багато було й до цього” [3, с. 196]. Як можемо судити з епістолярію, А. Добрянський мав бажання побачитися з Л. Первомайським, але ця мрія не була зреалізована: “[...] він один (Л. Первомайський - Г. К.) для нас більше важить, ніж будь-хто з гостей (з-поміж них згадані Сергій Михалков, Лариса Васильєва, Кайсин Кулієв - Г. К)” [3, с. 199]. Чи відбулася зустріч Добрянського й Первомайського згодом, не знаємо напевно.

Родинний епістолярій Анатолія Миколайовича потверджує знайомство адресанта з Максимом Рильським, Миколою Руденком, Юрієм Мушкетиком, співаком Дмитром Гнатюком. А. Добрянський важко переживав смерть поета й перекладача Ярослава Шпорти: доказом їхніх зустрічей слугують два автографи у книзі “Свідчення й освідчення”.

В епістолярних текстах проступає оточення університетське й літературне: згадаймо Степана Франковича Будного, Наталю Омелянівну Кащук, Василя Максимовича Лесина, Івана Яковича Лисого, Богдана Івановича Мельничука, Михайла Миколайовича Ткача тощо.

Аналізуючи кореспонденції А. Добрянського, варто звернути увагу ще й на такі моменти. Попри той факт, що всі листи звернені до головного адресата - Фаїни Василівни, окремі з них передбачають групу одержувачів. Скажімо, “Здрастуйте любі, мама і тьотя Галя!” (25. 12. 1952); “Здрастуйте, дорогі мої, мама, тьотя і бабка Катерина” (01.09.1956); “Здрастуйте, дорогі мої, мама, Тамілка, Зіна!” (31.07.1957). Наприкінці епістол часто через посередництво Фаїни Василівни передаються вітання рідним і близьким - або поіменно, або загалом: “Привіт тьоті Галі, Кирилові, Валі, усім знайомим” (07. 10. 1963); “Вітай усіх наших!” (20. 05. 1967). Також вітання від родичів, друзів, знайомих - навзаєм: “Тобі багато привітів: від Ткача (міськвно), Марії Боніфатівни, Василя Павловича, від Вози, від Богдана, від старих і молодих з вулиці Клари Цеткін” (07. 10. 1963). Анатолій Миколайович озивається до Фаїни Василівни на дружнє “ти” у складі ніжно- пестливих вітальних конструкцій: “Здрастуй, моя дорога, хороша мамусю!” (28. 07. 1959); “Дорогенька мамо, здрастуй!” (01. 12. 1957); “Здрастуй, рідна моя мамусю!” (30. 11. 1957); “Здрастуй, люба мамусю!” (23. 04. 1957); “Дорога, любима мамо!” (08. 08. 1959). Майже в кожному листі традиційне “Будь здорова! Міцно цілую”. Підписи здебільшого - “Твій Анатолій”, “Твій Анатоль”, “Твій Толя”, “Анатолій”. Подибуємо й менш звичні: “Твій То” (скорочена форма імені Добрянського, про яку знали рідні та близькі друзі), “Твій Ан”, “Твій А. Добр..“Ан. Добр..“Твій син Анатолій”; або іронічні варіанти - “Твій Анатоль- непутящий”, “Твій Толька-шалапут”, “Твій Толька”.

Унікальною складовою книги “Листи до матері” А. Добрянського є фотоальбом, який добре ілюструє епістолярні тексти, є “провідником”, “гідом” по життєвій і творчій дорозі Анатолія Миколайовича, а також його мами Фаїни Василівни й загалом по життєпису родини Добрянських.

Висновки

Михайлина Коцюбинська радила читати епістолярні тексти вдумливо й уважно, але застерігала від “абсолютизації кожного слова і кожної щохвилинної реакції, зумовленої побутовою і психологічною конкретикою” [4, с. 37]. Реалізація формул ''текст - контекст”, “людина - доба” вимагає здорового глузду, вивищення над дріб'язковим і буденним, узагальнення фактажу. Листи А. Добрянського до матері - порівняно невеликий епістолярний масив: кількість кореспонденцій - 91 (плюс те одне послання, що знайдене вже після виходу книжки). Але залишається відчуття, що перед очима пропливла ціла епоха, сучасниками і свідками якої були зосібна Анатолій Миколайович і Фаїна Василівна Добрянські. Ця доба, що, здавалось би, лишилася далеко позаду, має “живу силу” в листах, де прочитуються не лише її обриси, а й суть. Жорстока, страшна, злиденна, кривава... “Листи до матері” А. Добрянського - це, з одного боку, “хроніка” гармонійних і душевних взаємин сина й мами, родинна “сага”, а з іншого, - епістолярний портрет молодої людини, котра вчиться творити себе, долає обставини, живе у злагоді зі своїм мікрокосмосом, який значно переважує жорсткий, нелюдський макрокосмос. “Підтекст” родинних кореспонденцій А. Добрянського - засторога від повернення до тоталітаризму, бо ж його чорна тінь стоїть уже перед нашим зором. Мовби немає тієї дистанції у півстоліття між епістолярним і сьогочасним просторами...

Список використаної літератури

1. Анатолій Добрянський : бібліогр. покажч. / [уклад. Т. Мурашевич, Н. Загородна; наук. ред. та авт. вступ, ст. Б. Мельничук]. - Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2014. - 108 с.

2. Буковинський Златоуст. Анатолій Добрянський : Спогади, статті, вірші / [уклад. Б. Мельничука, Л. Щербанюк]. - К. : Академвидав, 2010. - 304 с.

3. Добрянський А. Листи до матері / [упоряд., передм. та прим. Е. Соловей]. - Чернівці : Книги - XXI, 2014. -232 с.

4. Коцюбинська М. Листи і люди : роздуми про епістолярну творчість / Михайлина Коцюбинська. - К. : Дух і літера, 2009. - 584 с.

5. Мельничук Я. Мемуарний образ Анатолія Добрянського : [рец. на кн. “Буковинський Златоуст Анатолій Добрянський : спогади, статті, вірші”] / Я. Мельничук І І Дзвін. - 2011. - Ч. 10. - С. 143 - 144.

6. Нечаева П. Книжкові скарби від Добрянського [Електронний ресурс] / Парасковія Нечаева // День. - 2007. - 29 вересня. -

7. Руденко М. Найбільше диво - життя : [спогади] / Микола Руденко. - К. : ТОВ “Видавництво «КЛІО»”, 2013.-696 с. '

8. Свідчення й освідчення... (Автографи для Анатолія Добрянського) / [передм., текстол. ред. Б. Мельничука]. - Чернівці: Книги - XXI, 2008. - 328 с.

9. Соловей Е. Притча про поетів / Елеонора Соловей. - К. : Дух і літера, 2014. - 280 с.

Размещено на Allbest.ru