Тема голодомору в творчості письменників в еміграції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

• Вступ
• 1. Тема голодомору в українській літературі
• 2. Трагедія штучно перерваного українського роду у романі «Жовтий князь»
• 3. Роман «Марія» - художній твір про насильницьку колективізацію та її голодні наслідки
• 4. Проблема нищення духовності у повісті «Їм дзвони не дзвонили»
• Висновки

Вступ

Період з кінця 20-х до початку 30-х років XX століття - найтрагічніший в історії українського народу. До проголошення 1991 року Україною незалежності , на жаль, він залишався білою плямою для самих українців насамперед , оскільки більшовицька влада докладала неабияких зусиль , щоб витравити у народу його історичну пам'ять. Сама лише згадка про голод кваліфікувалася як антирадянщина, а голод, спрямований на винищення цілого народу, мав піти в небуття.

Голодомор 1932-1933 рр. - глибока рана в душі українського народу. Скільки болю, муки, жаху, брехні зазнав наш народ. Духовно-моральний стан сучасного українського суспільства засвідчує, що голодомор був засобом для винищення, упокорення всього українського селянства, насадження йому бездуховності й німої рабської покори. Вороги нашого народу спочатку нищили душу народу, внутрішні храми людей, а згодом - духовні храми, християнські святині народу. Насаджувалася мораль, у якій людина - гвинтик еволюції світу, що притаманно для тоталітарних режимів загалом. Уважаючи своїм основним завданням критику релігійної моралі, комуністична етика намагалася виростити пустоцвіт у душах нашої молоді. Розходження слова й діла, думок і вчинків, роздвоєння особи, коли одне говорять, інше думають та роблять, - усе це характерний наслідок такої моралі. Сушко О., Туркіна Ю. Проблема смерті в романі В. Барки «Жовтий князь» // Філологічні науки. Літературознавство. 8, 2015

Лише 1993 року Україна вперше за шістдесят років вшанувала пам'ять своїх земляків. Лише в умовах суверенної держави українці дістали можливість подивитися на свою минувшину очима правди. Важливу роль у цьому відіграє художня література, точніше відтворена в ній реальність. Про твори на тему голодомору В. Барки «Жовтий князь», У. Самчука «Марія», Г. Головка «Їм дзвони не дзвонили» заговорили лише в роки незалежності. Деякі твори мають автобіографічний характер і відбивають справжні події тогочасної дійсності.

Проблема голодомору в українській літературі XX століття є болючою. Зняття табу з історичної правди про 1932-1933 рр. відкрило невигойні рани в душах очевидців, на чию долю випало скалічене дитинство, втрати найрідніших, незабутні враження мученицьких смертей.

Проблему голодомору в українській літературі XX століття у своїх наукових працях піднімали такі дослідники як Д. Чуб, С. Шевчук, В. Дубравін, Яр Славутич, С. Єфремов, М. Кудрявцев, В. Пахарченко. Художня література воскресила найболючіші спогади про тяжкі страждання в роки геноциду проти цілого народу, відбивши їх у творах українських письменників А. Дімарова «Самосуд», У. Самчука «Марія», В. Барки «Жовтий князь» та ін. Кудрявцев М. Голод-33 в художній літературі / М. Кудрявцев // Слово і час. - 1993. - № 10. - С. 68

Актуальність обраної теми полягає: по-перше, у тому, що в ній об'єктом спеціального вивчення стали літературні твори, які відображають події голодомору 1932-1933 рр. в Україні. По-друге, у тому, що проблема голодомору не вивчалася в літературі довгий час, оскільки була забороненою і зараз викликає зацікавлення у дослідників. Голодомор суттєво вплинув на творчість багатьох українських письменників , які досліджували цю тему. По-третє, у важливості історичного погляду на поставлену проблему. По-четверте, у роботі здійснено аналіз художніх засобів відображення голоду літературою . По-п'яте, у тому, щоб розкрити те, що було написано «між рядками» у творах, розкрити біль народу та нагадати ще раз, наскільки сильний народ - українці, які змогли вижити після цього.

Визначаючи роль і місце творів про голодомор 1932-1933 років у загальному процесі розвитку української літератури, ми приходимо до висновку, що такі твори повинні займати чи не головне місце в розвитку української літератури. Ці твори несуть у собі величезний матеріал для вивчення людської душі, психології людини в нелюдських умовах її існування, розкривають силу духу українського народу в його намаганні знайти духовну опору в минулому, врятувати свій внутрішній світ від морального падіння, знайти в собі сили для виживання.Кудрявцев М. Холокост-33 в художній інтерпретації / М. Кудрявцев // Дивослово. - 1999. - №9. - С. 8

Проблемі голодомору в українській літературі присвятили ряд своїх праць такі відомі дослідники-літератори як Яр Славутич «Голодомор в українській літературі Заходу», Михайло Кудрявцев «Голод ? 33 в художній літературі», «Холокост в художніх інтерпретаціях», Сергій Єфремов «Без хліба. Проблема голоду в українському письменстві» тощо.

Не дивно, що перші твори письменників про голодомор на Україні з'явилися за кордоном. До цього доклали зусиль У. Самчук, В. Барка, Г. Головко. Першим художнім твором в українській та світовій літературі про велику трагедію століття був роман У. Самчука «Марія» (1933), написаний за кордоном. Одним із кращих творів про голодомор в Україні вважають роман ще одного українського емігранта В.Барки «Жовтий князь». Хочеться згадати ще й про Г.Головка. Твори про події 1932-1933 pp. - це насамперед відбита у народній пам'яті правда про голодомор, правда, яка потрібна нині усій нашій державі, кожній людині в її прагненні до самопізнання, до вивчення тих явищ, які вплинули на мораль суспільства, на генофонд нації, які дають великий урок для розуміння ролі особистості і народу в історії.

Об'єктом дослідження є твори видатних письменників У. Самчука «Марія», В. Барки «Жовтий князь» та О. Гай-Головка «Їм дзвони не дзвонили».

Предметом дослідження була подія голодомору, яка яскраво зображується саме в цих творах, що змогли описати детально всі події тих років. Письменники вдалися не тільки до опису історії, а й яскраво розкрили життя людей, що були заморені голодом.

Мета роботи полягає у висвітленні теми голодомору у творчості письменників в еміграції У. Самчука, В. Барки і О. Гай-Соловка.

Завдання:

· розкрити майстерність зображення історичного факту страшного геноциду через призму життя звичайних селян; проблематику творів та семантику назв ;

· дослідити художнє осягнення проблеми голодомору в українській літературі ХХ ст.;

· висвітлити життєві основи та історії написання творів;

· проаналізувати образну систему твору, його композиційні та мовно-художні засоби.

Методи дослідження: культурно-історичний, описовий.

голодомор колективізація трагедія література

1. Тема голодомору в українській літературі

Штучний голод - найстрахітливіший злочин проти людяності у світовій історії - був апофеозом масового фізичного винищення української людяності, яке спланувала й реалізувала комуністична партія. Великий голодомор, розкуркулення, колективізація, репресії - усе це призвело до фізичного й морального терору, до того, що український народ зазнав непоправних утрат. Про цей нечуваний за своїми масштабами й жорстокістю злочин комуністичної партії вже написано багато спогадів і виконано та опубліковано низку актуальних досліджень, серед яких - художньо-біографічна повість А. Моцного, стаття Л. Панченка «Скошені голодомором», розвідка Т. Салиги. Але одне з найґрунтовніших досліджень - робота «Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор» англійського вченого Роберта Конквеста, одного з найвідоміших дослідників радянської історії .

Голодомор 1932-1933 рр. - глибока рана в душі українського народу. Скільки болю, муки, жаху, брехні зазнав наш народ. Духовно-моральний стан сучасного українського суспільства засвідчує, що голодомор був засобом для винищення, упокорення всього українського селянства, насадження йому бездуховності й німої рабської покори. Сушко О., Туркіна Ю. Проблема смерті в романі В. Барки «Жовтий князь» // Філологічні науки. Літературознавство. 8, 2015

Серед творів історичної тематики не останнє місце в сучасній літературі посідають твори, присвячені темі Голодомору в Україні 1932-1933 рр., що стала часткою всієї української історії. Питання історичної правди в радянські часи перебували під пильним оком держави, а твори про життя в українських селах, які перед війною зазнали мільйонних людських втрат і увійшли до війни спустошеними, особливо пильно перевірялися цензурою. Однак творча думка митців поверталася в те минуле долями своїх персонажів. І якщо не можна було писати об'єктивно, то закладалася інформація про певні труднощі, які нині розшифровуються як своєрідно закодоване свідчення правди. Ласкава Ю. Голодомор українського народу в романі С. Талан «Розколоте небо» //Вісник Запорізького національного університету . №2, 2016

Багато десятиліть про Голодомор не згадували, в підручниках з історії плутано мовилося про неврожай, хоча ще було багато очевидців, які розповідали про згноєне зерно на залізничних станціях та елеваторах, що охоронялися людьми з рушницями. На теренах України література з максимальним відображенням трагедії голодомору 1932 - 1933 років починає з'являтися вже в роки перебудови. Вшановуючи пам'ять померлих та усіх, хто зазнав голодомору, українська література художнім словом підтверджує свідчення очевидців, що зафіксовані в документах, показує, якими були ці жахливі роки. Це як контрольне нагадування про осмислення майбутнього України.

Тема Голодомору є актуальною і болючою протягом багатьох років. Чимало письменників висвітлювало її, вона відгукувалася у їхніх душах гірким болем, а вони виливали його на папір. Твори, написані «за гарячими слідами» Голодомору, часто лишалися в записниках, згодом - у закритих архівах. Тільки недавно настав час публікацій таких творів без скорочень. Як колись «урізана» поезія Павла Тичини «Загупало в двері...», вже відтворена, в якій йдеться про збожеволілу від голоду жінку: «...це ж гості до мене. Та чим же я буду вітати - іще ж незварився синочок»... Тягнирядно Є. Тема Голодомору в творчості українських письменників. // Матеріали круглого столу, присвяченого 85-м роковинам Голодомору «Історія на горем вчить, щоб незабулось незабутнє». - 2018. - С.3

Які ж причини Голодомору? Українська нація, яка була другою за чисельністю в СРСР, мала величезний культурно-історичний спадок, власні славні традиції державотворення, досвід національно-визвольної боротьби, а тому й становила певну загрозу для геополітичних намірів тоталітарної держави. Тому, як стверджують дослідники, припинення з грудня 1932 року «українізації» на Кубані, Північному Кавказі, а також в Україні, з розгортанням масових гонінь та судових процесів над українською інтелігенцією, переведенням діловодства, преси з української на російську мову, не було випадковим фактом. Якщо суцільна колективізація і голод фізично зруйнували соціально-економічні підвалини національної самобутності українських селян, то припинення «українізації» стало засобом духовної руйнації народу. Самостійні українські хлібороби ставали колгоспниками-кріпаками, які примусово виконували безкінечні державні замовлення за символічну і мізерну платню. Терор голодом допоміг виховати соціальну однорідність Ї радянський народ, якому роками прищеплювали покору і відданість системі. Оте сліпе поклоніння владі, «законопослушність» і соціальна терпимість за формою «аби не було війни і голоду, а все інше переживемо», успадковане почуття страху, особливо до реформ, дають свої плоди. Копитько І. Відлуння Голодомору 1932-1933 років: наслідки та уроки

Духовне спустошення - головна мета голодомору, унаслідок якого його виконавцям стало набагато легше впроваджувати войовничий атеїзм, що призвів до руйнування християнських храмів, спалення ікон, нищення придорожніх хрестів, фігур Божої Матері. Голодомор в Україні - це велике зло історії українського народу. Воно спричинило нищення не лише фізичного життя українців, а й релігії. Сушко О., Туркіна Ю. Проблема смерті в романі В. Барки «Жовтий князь» // Філологічні науки. Літературознавство. 8, 2015

Іноді дивуються: чому голодні люди не повстали, не боролися з владою? Не могли боротись, тому що не мали сил ні моральних, ні фізичних. Ось як говорить про це Григорій Бевз, учасник і свідок того лиха: «…Спочатку були репресовані і вислані з сіл усі сміливіші, енергійніші та ініціативніші чоловіки, які могли б протидіяти комнезамівцям, а частина була розстріляна, щоб інші боялися. А за комнезамівцями стояла влада: міліція, тюрма, суди, армія. Тому спершу селяни боялись навіть слово сказати, яке б не сподобалось владі. А згодом, коли більшість голодуючих уже й кілометра пройти не могли, про будь-який опір не могло бути й мови. Той голод, як свідчать очевидці, був настільки сильним і мученицьким, що терпіти його було важче, ніж гострий біль. Змінювалось не тільки тіло голодної людини, перетворюючись на кістяк, змінювалась її психіка. Втрачалося чуття: зникала бридливість, без розбору до їжі додавались різні нехарчові додатки. Байдужа до себе, людина втрачала співчуття до інших. Дії ставали автоматичними, рухи повільними, щезала воля. Одні люди за таких умов перетворюються на звірів, інші втрачають розум, а переважна більшість голодуючих байдужіють до всього, крім їжі, перетворюються на смиренних і покірних.» Веселова О.М. Голодомори в Україні 1921-1923, 1931-1933, 1946-1947: злочини проти народу / О.М. Веселова, В.І. Марочко, О.М. Мовчан. -- К.: Ін-т історії України НАН України, 2000. -- С. 48 (256)

Історія втілення теми голодомору 1932 - 1933 років в українській літературі стала часткою загальної української історії, в якій питання історичної правди у радянські часи перебували під пильним оком держави, набували суб'єктивного забарвлення, а тому замість відображення реальних подій створювався міф про радянську дійсність, культуру, яку нині влучно визначено як культуру соцреалізму.

Перед випуском у світ твори радянської доби про село, яке перед війною зазнало мільйонних людських втрат і увійшло у війну спустошене, особливо пильно перевірялися цензурою. Однак творча думка митців поверталася в те минуле долями своїх персонажів. І якщо не можна було писати об'єктивно, то закладалася інформація про певні труднощі, які нині розшифровуються як своєрідно закодоване свідчення правди.

У радянській літературі, намагаючись показати труднощі українських хліборобів у 30-ті роки, письменники звертали увагу на те, що люди недоїдають,голодують,вмирають. На теренах України література з максимальним відображенням трагедії голодомору 1932 - 1933 років починає з'являтися вже в роки перебудови. Оповідання, повісті, що базувалися на автобіографічних спогадах-враженнях, друкуються насамперед у періодичних виданнях, шокуючи читачів щирою правдою.Вшановуючи пам'ять померлих та усіх, хто зазнав голодомору, українська література художнім словом підтверджує свідчення очевидців, що зафіксовані в документах, показує, якими були ці жахливі роки. Це як контрольне нагадування про осмислення майбутнього України.

Висвітлення жахливих картин голодомору в Україні стало предметом дослідження й художнього осмислення у творах багатьох письменників. Зокрема, ця тема присутня у творах Н. Баклай «Лубни», В. Барки «Жовтий князь», В. Бедзика «Гіпсова лялька», Н. Вінграновської «Голодомор», І. Качуровського «Село в безодні», М. Руденка «Хрест», У. Самчука «Марія», С. Талан «Розколоте небо» та інші. Періодичні видання друкують реалістичні статті П. Вознюка, С. Кульчицького, Ю. Шаповала. Роман У. Самчука «Марія» - перший твір в українській літературі про Голодомор і насильницьку колективізацію. Про всі ті події Улас Самчук написав ще у 1933 р., але його книга була заборонена і вийшла друком в Україні лише у 1991 р., бо заперечувався сам факт голодомору - цього нестерпного жаху української нації, відомого всьому світові. Роман став першим художнім документом, що зафіксував цей небачений злочин проти цілого народу. Ласкава Ю. Голодомор українського народу в романі С. Талан «Розколоте небо» //Вісник Запорізького національного університету . №2, 2016

Роман У. Самчука «Марія» присвячений «матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932-1933». Однак це не означає, що своєю присвятою автор визначив тему твору. Тема роману «Марія» значно ширша. Вона належить до тих панорамних тем про українське село, які Г. Штонь назвав «випробуванням на живучість та міцність в соціально-політичних струсах ідеї української державності». Ці «випробування» найтісніше пов'язані з початком тривожного ХХ століття: війною, революцією сімнадцятого року, організацією колгоспів, розкуркуленням українського селянства та штучно створеним в Україні голодомором. Саме тому вже у другій частині («Книга днів Марії») і особливо у третій («Книга про хліб») твір перестає бути «агіографічною повістю», «хронікою одного життя». Він набирає ознак літопису процесу руйнування України, послідовно продуманого верховодами більшовизму. Завершуючи другу частину роману, У. Самчук писав: «Настав початок кінця… Йшов, ступав і перемагав жорстокий дух руїни, і не було йому спину, бо ані Корній, ні Марія, ні сотні, тисячі Корніїв і Марі не знали, і не могли знати, що близиться їх занепад, їх кінець». Висловлені з цього приводу думки, подеколи подані з публіцистичною пристрастю, випливають із жорстокості тогочасної реальності. Адже селянство не могло зорієнтуватися в тому, що відбувалося навколо нього і з ним. Інформація більшовицької пропаганди була недостовірною. Тому у другій та третій частинах твору разом із розкриттям психології своїх героїв, письменник створював конкретне історико-соціальне тло для розгортання подій. Добрянська І. “Дух руїни” у романі Уласа Самчука “Марія” // Наукові записки. Серія: Літературознавство. - Тернопіль: ТДПУ, 2000. - Вип. VI. - С. 52

Чи не єдиним з усієї української людності, кому художнім словом вдалося вражаюче відтворити небачену ще ніде у світі, а пережиту, страшну картину голодних років, був український письменник із діаспори В. Барка, якого в Україні не те, що не читали, а навіть і не згадували, бо його ім'я потрапило під багатолітню заборону. Трагічні картини розп'яття української душі на Голгофі 1933-го року зобразив В. Барка в романі «Жовтий князь». Свою оповідь він гармонізує Святим Письмом, усією християнською культурою, українським фольклором. Митець болісно дошукується причин такої катастрофи: чому зміг запанувати залізний тиран, звір, реалізуючи давнє пророцтво і міф про світовий голод у реальний голод в Україні. Ласкава Ю. Голодомор українського народу в романі С. Талан «Розколоте небо» //Вісник Запорізького національного університету . №2, 2016

Основа сюжету твору складається з подробиць, які автор збирав протягом 25 років -- від часу лихоліття до початку написання тексту -- 1958 року. Перший том роману був надрукований у 1962 році, над другим томом твору Василь Барка працював майже до останніх років життя -- 1999 року. Двотомне видання «Жовтого князя» з підзаголовком «Документальний роман» вийшло в 2008 році. До структури другого тому твору автор вводить записи розстріляного партійним виконавцем Отроходіним священика зруйнованого монастиря, у яких відбита хроніка трагічних подій. В. Барка вражаючі картини голодних мук, наруги представників радянської влади розкриває крізь призму сприйняття героїв твору. Як слушно відзначила Р. Мовчан, «такий спосіб оповіді підсилює відчуття достовірності, правдивості зображуваних картин, що подаються мовби зсередини, із супровідною оцінкою не автора, а реального персонажа. Тож читач стає мовби співучасником подій, що підсилює емоційність сприйняття твору». Гноєва Н. Мотив «межової ситуації» в романі «Жовтий князь» Василя Барки

Ще одним письменником в еміграції , який відобразив у своїй повісті «Їм дзвони не дзвонили» тему Голодомору є О. Гай-Головко . Його філософія надто проста: чесне життя, добро ведуть людину до порятунку навіть у вкрай важких соціальних умовах (образи Бориса і Ганнусі). Через негативних персонажів автор розкриває квінтесенцію, що тоталітарне суспільство, вседозволеність розбещують людей, роблять їх жадібними, ненависними один до одного. Світ зла у повісті висувається на перший план настільки, наче повістяр прагне винести зло на суд громадськості. Соціальні потрясіння, голодомори не знищили прагнення людини до життя, пізнання світу, а життєві випробування лише зміцнили силу волі. Автору йдеться, що за будь-яких обставин, навіть несприятливих, літературні персонажі Борис і Ганнуся оцінюють конкретне ставлення оточення до себе й своє - до близьких, знайомих. А показовим прикладом такої оцінки є опозиція «добро - зло». Адже добро як суспільна цінність знаходить вияв у соціальній злагоді, громадському спокої, відсутності кризових явищ. Отже, взаємозв'язки опозицій «своє - чуже», «добро - зло», «правда - кривда» у побутовій свідомості персонажів повісті «Їм дзвони не дзвонили» автором розкриті всебічно. О. Гай-Головко, закцентувавши на реалізації принципу дихотомії добра і зла, художніми засобами зумів трансформувати ідею самоутвердження, свободи людини. Швець Н. Морально-етична проблематика у творчості Олекси Гай-Головка

Отже, 30-ті рр. XX ст. ознаменувалися для України приходом дуже тяжких часів. Голод - це не тільки смерть, це також і духовна руїна, знищення здорової народної моралі, занепад культури, рідної мови, традицій. Вшановуючи пам'ять померлих та всіх, хто зазнав Голодомору, українська література художнім словом підтверджує свідчення очевидців, що зафіксовані в документах, показує, якими були ці жахливі роки. Це як контрольне нагадування про осмислення майбутнього України.

2. Трагедія штучно перерваного українського роду у романі «Жовтий князь»

Страшні, вражальні картини голоду 1932-1933 pp. в Україні лягли в основу змісту роману В. Барки «Жовтий князь». Дедалі настирливіше, із щораз вищою експресією входить голод у життя українського села Кленотичі, у якому відбуваються найголовніші події твору, і зокрема в конкретну родину Мирона Даниловича Катранника. Він поступово руйнує звичний селянський побут, збиває усталений віками ритм важкої хліборобської праці, яка перестає бути сенсом життя та перетворюється в омріяне недосяжне благо, гасить внутрішній вогонь душі й насамкінець запановує повновладно - справді жовтим князем. Сушко О., Туркіна Ю. Проблема смерті в романі В. Барки «Жовтий князь» // Філологічні науки. Літературознавство. 8, 2015

Над романом «Жовтий князь» Василь Барка працював упродовж 1958-1959 років. То була наполеглива праця й водночас дуже виснажлива. Вона супроводжувалась, крім фізичних відчуттів, глибокими емоційними переживаннями. Письменник прагнув якнайточніше, якнайоб'єктивніше «увіковічити ті страшні для його народу події, розказати світові правду, якою б страшною й болючою не була.» Але Барка не репортер, не хронікер, він Ї письменник передусім. Томуто, пишучи «Жовтого князя» дбав про те, щоб з-під пера з'явилася не документальна хроніка, а художній, великою мірою узагальнюючий, філософський твір, твір-роздум. Це й спричинило його кількаразове переписування, зміни головного героя. «Я думав, -- зазначав він, -- якщо буде із справжнім прізвищем, то буде часткова історія. Якщо дати інше прізвище, то буде узагальнено».

Уперше окремою книжкою роман вийшов у тридцяті роковини голодомору в Нью-Йорку у видавництві "Сучасність". Тоді ж письменник, зважуючи на "хрущовське потепліня", звернувся з відкритим листом до радянських письменників, в якому запитував: "Чому на роковини цієї найбільшої трагедії в історії України не дано дозволу ці жертви згадати і вшанувати їхнє терпіння?!

В Україні роман уперше було випущено в 1991 році одним із провідних українських видавництв «Дніпро». В тому ж році він вийшов друком у часописі «Дружба народов» у перекладі російською мовою Леся Танюка. Напередодні референдуму про незалежність на кіностудії імені Олександра Довженка за романом було знято художній фільм «Голод». Копитько І. Гірка пам'ять.

Письменник з діаспори Василь Барка відтворив цю народну трагедію і романі «Жовтий князь», придумавши символічний образ Жовтого князя - демона зла, який несе з собою руйнацію і спустошення, сіє муку і смерть. Саме про становище села розповідає роман «Жовтий князь». Автор глибоко розкриває ту проблему. Залишившись без хліба, село голодувало. Люди не тільки поїли усіх собак, щурів, домашніх тварин, а почали перетворюватись на канібалів. Чи може нормальна людина з'їсти своїх дітей? Ні! Але до цього їх довела радянська влада… Село вимирає, люди деградують, а партія заявляє, що народ почав жити краще!. Невже все так погано, невже це - кінець? Ні! У той час народ вижив. В автора також є надія: він залишає живим Андрійка; саме в нього автор вкладає надію на краще. Попри все народ живе!!!

У центрі уваги письменника - сім'я Катранників: старенька бабуся, батько, мати, троє дітей. Це дружна й працьовита родина, хлібороби за покликанням та інтелігенти за висотою духовних запитів. Симпатія письменника до головних героїв виявляється в тому, що дорослих він величає не інакше, як іменами та по батькові: бабуся - Христина Григорівна, господар - Мирон Данилович, його дружина - Дарія Олександрівна. Невтомна праця, любов до дітей, вірність християнським заповідям вирізняє цю сім'ю як носія найприкметніших рис української ментальності. Добрим ангелом охоронцем є старенька бабуся, яка втілює мудрість народного досвіду й прості закони народної педагогіки. Мирон Катранник «був світлим словом і серцем». Ця світлість та сердечність виявляються в кожному його вчинку, слові, жесті, думці.

На перших сторінках роману ми бачимо картину яскравого сонячного ранку. Дарія Олександрівна одягає Оленку і в душі почуває від того велику радість: «Наряджає доню: здається, то власне серце, вибране з грудей, окремо радіє». Та радість притлумлює неясна поки що тривога за чоловіка, якого чогось покликали до сільради. Щастя материнства перемагає поки що все і надалі залишиться підсвідомою внутрішньою силою, що допоможе і в екстремальній ситуації не втратити людського обличчя. Це відчуття радості життя, що поділяє разом із своєю героїнею й автор, підсилюється присутністю в цій сцені малої Оленки, що нагадує янгола: вся в білому, довкола чола кілька квіток, які, «здавалося, посилали бризкучий промінчик на всі сторони». Барка В. Жовтий князь. - Київ: ПП «КРИСТАЛ БУК», 2017. - С. 9 . Далі цитую за цим виданням , вказуючи в квадратних дужках сторінки.

Далі раптово вривається страшна біда, як грім серед ясного неба. Ясного недільного ранку у село прибуває промовець Григорій Отроходін, що сповіщає селянам урядову постанову про негайну здачу державі хліба. Нудна й нещира його промова, за нею -- глибокий і страшний зміст, який автор розкриває, передаючи справжні думки представника влади: постанова буде виконана з більшовицькою твердістю, навіть якщо селяни вмиратимуть голодною смертю.

Далі перед нами постають картини, коли у селян відбирають все, що можна їсти до останньої крихти. Не залишали абсолютно нічого. Рвали останню крихту з дитячих рук. Ходили забирати «озброєні лопатами, ломами, «шпиками» чи «щупами» - довгими , понад зріст людський , залізними стрижнями , загостреними з одного боку , з другими загнутими під прямим кутом, рукою держати , вганяючи в землю. Декотрі мали гвинтівку». [С. 31]

Такий озброєний загін ділився на дві частини. Одна частина розсипалася до хаті, як по своїй власній, не питаючи дозволу , а інша - у дворі . Обшукали кожний кут, кожну шпарину , докопуються в саду, розхитують кожний стовпчик, перевертають дровітню, під пеньками порпаються, перекочують каміння, вивертають огорожу, гупають і прислухаються , чи нема луни з порожнин. Після них все залишалося, як після землетрусу , знищено хату. Злочинність, абсурдність цього дійства підкреслюється страшними деталями. Наприклад, насильники витрушують із колиски крупу для немовляти «риються в колисках, дітей викидають просто додолу і вишукуються під пелюшками, чи нема крупинок, бережених на кашку; все чисто забирають» [С. 41] -- отже, ці невинні маленькі янголи першими стануть жертвами голоду. Так чорною, буряною хмарою провисла над Кленотичами кампанія викачування хліба, затьмарила людям сонце, перевернула все життя, звичні стосунки між усіма та й покотилася далі Україною.

Всіх, хто якось намагався суперечити їм виводили на площу: там «розривними кулями повбивали, скрізь мозок розлітався. Лежали довго. Мухи їх обліплювали і сморід тяжкий стояв.»[С. 45] Всіх цих бідолашних вважали ворогами: «Не сміть! То вороги! Єсть наказ від Леніна з ворогами розправляться, щоб духу нашого боялись». [С. 45]

Проблема хліба була проблемою життя і смерті людей. Вона постає уже з перших рядків твору: «А знов лихо; повели чоловіка в сільраду. Скільки їм треба? - чіпляються і гризуть: давай! - як не гроші, так хліб».[С.5] Ще не знаючи, про що йтиметься далі, читач насторожується. Настрій тривоги створюється як словом лихо, так і використанням дієслівних форм. Хліб розділяє персонажів на дві ворогуючі групи. Цю істину автор майстерно передає в розмові не по літах дорослих Миколи й Андрія Катранників, які влучно визначають сільських трудівників як «хліботрудів», а нелюдів, що відбирають хліб, як «хліботрусів». Хліб стає найзаповітнішою мрією голодних людей , ділячи їх, на думку хлопчиків, на «хлібодарів» і «хлібохапів», «хлібокусів» і « хліботрусів», «хлібоносів» і «хлібовозів», «хлібокупів» і «хлібокрадів». Це вже не просто найцінніший продукт харчування, а образ-символ, найвища цінність, через яку проходять випробування на міцність людської душі всі персонажі.

Читаючи роман, ми розуміємо, що голод влаштований навмисне, для того , щоб знищити українців . Бачимо, що люди доїдають останні сховані картоплинки, маленькі бурячки, закопане пшоно, так їм ще і вдається якось прожити, але комісія постійно ходила і вкотре обшукувала будинки: «Прибрали на столі Катранники після голодного сніданку і , почувши тупіт , виглянули з вікна: комісія! - біжить по садибі, вганяє щупи в грунт… - Гляжу, ще живий! Де ти їжу береш, що не здихаєш? Діткнутий в середину серця, подумав Мирон Данилович: «Це мені смерті хочеш, присурганивши з своєї Москви, - за віщо? Тобі ж не зичу загибелі!» [С. 63] Знайшовши сховані буряки в попелищу здійняли такий гамір, наче скарбницю царя знайшли.

Гострий конфлікт виникає між хазяїном роду Мироном Катранником і представником більшовицької влади Григорієм Отроходіном. Хоча вони - люди однієї епохи, одного часу, але у кожного своя мета в житті. У Мирона - християнська віра в Бога і він усіма своїми силами, але тільки не за рахунок когось прагне зберегти життя своєї родини, а у Отроходіна - партійно-більшовицька віра в Сталіна, який ладен винищити цілий народ заради так званого «світлого майбутнього». А тому гостро зіткнулися інтереси Мирона і Отроходіна на чаші. Чому Мирон мовчав? Адже його мовчання - це смерть родини. Міг би й признатися заради своїх дітей. Ніхто б і не дізнався. Все одно через деякий час село вимерло б, а Катранники залишилися б жити. Чому ж він так не вчинив? Бо людська етика, мораль села не дають права вибору. Односільчани проклянуть його і всю родину. Ніщо не може змусити Мирона вийти за межі народної моралі. Він отримав у спадок від своєї нації найголовніше - віру в Бога, яка дає міцну духовну силу. Сам потерпає, а інших обороняє, ніколи не стоїть осторонь чужої біди. Згадаймо, як Мирон знаходить у мертвого хліб. Він ховає мертвого. Хоч і ганебно, але можна забрати хліб у мертвого, як це зробив Мирон, можна вбити ховраха, собаку, з'їсти їх. Однак є речі, через які переступити неможливо. Коли переступиш - ти вже не людина. Тому Мирон ділиться кониною, не відганяє немічного, слабкого, старого.

Один з кульмінаційних моментів роману - допит і тортури за неї Мирона Даниловича. Його змушують зізнатися, де вона захована, спокушають мішком з борошном, на який Мирон Данилович «дивився безвиразно». Отже, честь для Мирона - понад усе. Він до останнього подиху продовжує шукати власні внутрішні сили, щоб не зламатися перед жовтим князем, не впустити в свою душу його руйнівний дух. Але коли партійці на чолі з Отроходіним розкривають перед Катранником ще один мішок з борошном, він не стримується: і дивиться на нього й насолоджується чарівним видивом. Письменник зазирає в душу героя, передає найтоншими мазками чуттєві порухи згасаючої свідомості.

Починають помирати люди від голоду. Першою з сім'ї Катранників покидає світ берегиня роду , сімейного затишку, бабуся Христина Григорівна. Вона щедро ділилася із дорослими своїми мудрими порадами, з дітьми - казками. Наділяла всіх любов'ю. Невимовний жаль заліг у душі членів сім'ї. Зворушлива сцена прощання сина з ненькою: «Була мати - як світло з височини і втратилося, і такий біль тепер, такий пекучий, що не можна йому витримати - похилився він до покійнички, тільки і сказав: - Простіть, мамо! Сказав і знову затих. Простояв німо. Поцілував руку матері і вийшов з хати як поранений». [С. 86]

Та найбільше горе для батька і матері - це смерть дітей на їхніх очах, а вони не можуть нічим зарадити. Смерть прийшла вдруге - за старшим сином Миколкою. Тяжко передати страждання батьків. Автор порівнює Дарію Олександрівну з вишнею, з якої опав цвіт, «і зосталася вона темніти гілками, не відкликаючись на нове тепло. Треба двічі повторювати слова до притерплої душі, бо втратила відчуття навколишньості.» [С. 114] Діти теж відчувають себе покинутими: «Не стало в них брата, що завжди був мирний, з теплим словом, - ніколи не крикне». [С. 115]

У романі багато картин людських страждань, мученицьких голодних смертей, епізодів, пов'язаних із похованням живих і мертвих, і навіть сцен людоїдства. Вони, хоч і вражають своїм натуралізмом, необхідні для повного відбиття життєвої правди в усій її суворості. Люди не тільки поїли усіх собак, щурів, домашніх тварин, а почали перетворюватись на канібалів. Чи може нормальна людина з'їсти своїх дітей? Ні! Але до цього їх довела радянська влада… Бачимо із епізоду, в якому чоловік зарізав власну дитину: «побачили біля печі чоловіка, що мав на собі стріп'я від сорочки і дивився шалено; верхні повіки підняті високо і погляд врізається на прибулих. Скрізь по хаті кров: на лаві зарізана дитина і жасно спотворена… Він дитину зарізав і смажить! Збожеволів.» [С. 124] Жінка з горя помирає, а чоловік так і не збагне ні жінчиної смерті, ні власного стану, адже людина не є контрольована. Село вимирає, люди деградують, а партія заявляє, що народ почав жити краще!.. Невже все так погано, невже це - кінець? Ні!

Чим ближче до смерті, тим міцніше хапаються Катранники за життя. Щоб врятувати Оленку та Андрійка, Дарія Олександрівна вирішує їхати з дітьми до міста. Та, наморившись в чергах за хлібом, так і не здобувши нічого, вони приїхали додому.

Тоді Мирон Данилович вирушає на заробітки. Яке пекло він пройшов, як поневірявся, скільки пережив страждань - і все марно!

Відчувши, що скоро загине , він вирушив додому, щоб перед смертю побачити своїх рідних . Чого коштувало йому це повернення! Мирон Данилович ішов , відпочивав , вкрай виснажений, знову йшов, аж поки сили зовсім не покинули його. Йому допомогли добратися до своєї хати , де Катранник і вмер , так і не попрощавшись з ріднею. Цим Барка надає ще більшого трагізму його долі. Залишилась сім'я без батька. Разом з ним покинула її надія на порятунок.

Услід за батьком залишає цей світ і Оленка - материна втіха і радість, а відтак - і безмежне горе. Автор порівнює матір з пораненою, покаліченою птицею. Усе припадала біля донечки й промовляла: «Моє дитя - таке любе, ніколи не пам'ятало мені кривди ніякої , і все прощало, і таке блаженненьке моє і чисте, як зірочка мені: чого ж ти впала з неба, і вже не зійдеш мені…» [С.233]

Поклала мама Оленці в голови ранець, бо любила донечка з ним ходити до школи, а собі залишила її зошит, такий дорогий материнському серцю. І ми бачимо, що до кінця своїх днів носитиме Дарія Олександрівна на грудях той зошит.

Коли вийшли всі запаси , вирушає мати з найменшим сином до міста. Там поміняла прикрасу на торбинку борошна. Та трапилося так, що на станції вони загубили одне одного. Людський натовп розлучив їх. І Дарія Олександрівна, так і не знайшовши сина, помирає на станції, серед людської метушні…Один лише Андрійко залишився в живих, єдина гілочка цієї славної родини.

З невичерпним горем і співчуттям В. Барка розкриває характер селян-гречкосіїв. Він розповідає про справжніх мучеників, про український народ. Він називає жертви переслідування і гоніння, болісно сприймає їхні пережиті страждання. Немов на підтвердження цієї думки, Василь Барка створює свій календар: вересень - розбоєнь, жовтень - худень, листопад - пухлень, грудень - трупень, січень - могилень, лютий - людоїдень, березень - пустирень, квітень - гумень.

Створена В. Баркою кольорова жовто-чорно-біла гама допомагає ще чіткіше, повніше і яскравіше відтворити на сторінках роману народне горе. Жовтий колір збуджує апетит, чорний і білий заспокою ють, нейтралізують усі почуття. Жовтий - ненаситність, спустошеність, а у поєднанні із словом князь утверджує зверхність, могутність, непоборність і повновладдя.

Організовуючи в Україні голодомор, більшовицькі ідеологи дуже точно визначили цілі, в які треба влучити, щоб вибити грунт з-під української нації. Найголовніше -- понівечити вільнолюбну душу селянина-українця, в якій визначальне місце посідали віра в Бога, культ родини й матері, моральне єднання із землею, самовідданість у хліборобській праці. Більшовики прагнули відібрати віру, надію, любов, перетворити людину в бездушну, хижу тварину, що в агонії голодної смерті відбиратиме останній кусень хліба навіть у своїх рідних. Український селянин на початку 30-х ще залишався найголовнішим носієм національного менталітету, тому був особливо небезпечний для тоталітарної держави. Отож саме його треба було духовно знищити.

Кожна сім'я - частинка села, України загалом. Чорною пусткою стають мальовничі села. Куди не кинь - напівзруйновані хати; де-не-де хтось пройде, помалу, переставляючи пухлі ноги. Ніби страшна пошесть прокотилася селом. Ось так і показав В. Барка нам трагедію всього українського народу на прикладі сім'ї Катранників.

Василь Барка вірить у відродження життя людей, а тому й лишає у творі живим наймолодшого з Катранників Андрія. Він оживає, повертається до життя, бо бачить уже красу синього ранку, чує запах м'яти. Його серце не байдуже до краси, а отже, й до життя. Письменник вірить у незнищенність душі, яка вихована у красі, гармонії взаємин людини з природою і людини з людиною. Церковна чаша символізує в романі світло, вічність життя, а отже, й вічність України, яка відродиться, незважаючи ні на що.

3. Роман «Марія» - художній твір про насильницьку колективізацію та її голодні наслідки

Одним із перших , хто світові правду про 1933 рік, його причини і наслідки, став автор роману «Марія» Улас Самчук. Написаний у високому стилі хроніки життя жінки-селянки, роман підносить її образ до символу України, багатостраждальної нашої землі.

Роман «Марія» -- роман-спалах, роман-реквієм, роман-набат. Надрукований 1934 р. у Львові, він дуже довго ішов до своїх читачів. По-стефанівськи . Коротко, сильно і страшно описує Улас Самчук голодний 1933 рік. До зображення життя своїх героїв автор підходить з мірою українського вітаїзму -- життєствердження.

Поштовхом до написання роману став голодомор в Україні 32-33-го років, але змалював письменник гірку історію життя України через життєву трагедію героїв роману впродовж кількох десятків років, бо така його творча манера - показувати людину в історичному часі.

Роман «Марія» - сенсаційний своєю правдивістю. Читаючи цей роман, ми проникаємося Маріїними радощами, болем. Ми нібито разом з нею проживаємо все її життя. Самчуку вдалося на прикладі життя однієї простої жінки з біблійним ім'ям Марія показати трагедію багатомільйонного народу. Тому цей роман залишається актуальним і сьогодні. Свої міркування, своє бачення трагедії 33-го Улас Самчук показує на прикладі головної героїні роману, яку автор ототожнює з Богородицею. Свій роман У. Самчук присвячує матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932-1933.

Роман Уласа Самчука «Марія» (1939), написаний за кордоном по гарячих слідах страшних подій. Невеликий за обсягом, він охоплює кілька десятиліть: в ньому автор художньо осмислює суспільні катаклізми, людські драми й трагедії в дореволюційний період, після жовтневого перевороту, в роки громадянської війни і в час злочинних більшовицьких реформ 30-х років, наслідком яких був геноцид, що забрав з життя близько 10 мільйонів чоловік. Картини людських страждань, мученицьких смертей, аморальних діянь більшовицьких опричників вражають трагедійністю, широтою художніх узагальнень.

Як син і виразник інтересів українського селянства, письменник зразу ж вловив увесь розмах нашої національної трагедії. Високого трагедійного звучання твір набуває поступово. З перших сторінок іде навіть трохи ідилічний опис життя і побуту українських селян з їх буднями і святами, радощами і клопотами. Зовсім інше, моторошне враження справляють останні розділи роману. Автор підносить їх до рівня трагедійного національного епосу: всі головні герої - гинуть. Особиста трагедія жінки матері стала трагедією всієї України. Образ Марії - найбільш ємний і значущий. Автор продумав усе до деталей, починаючи з біблійного імені. Жодного разу ніхто в романі не назвав її Марійкою чи Марусею. Від колиски і до жахливої голодної смерті вона - Марія.

«Марія» - найсенсаційніший твір письменника та перший художній документ української літератури про голодомор. Для розкриття теми автор використав жанр «Житія Святих.». Початок твору - звичайне селянське життя з його щоденними турботами й радощами. Коханого Марії Корнія забирають до російського флоту, де він пробув сім років, ставши за цей час учасником нещасливої для Росії війни з Японією. Не одержавши від свого коханого жодного листа, Марія подала рушники Гнатові, парубкові тихої, але наполегливої натури, невгамовному хазяїнові. За роки служби Корній нахапався того, що стало визначним у характерійого середульшого сина Максима, - зневаги до рідної мови, бездумності та жорстокості. Але любов Марії (після повернення Корнія вона покинула Гната, вийшла заміж вдруге за того, кого любила по-справжньому), невсипуща праця на землі, повернули його у звичайне селянське русло.

Тут сюжет скріплений таємницею. Коли Корній та Марія сп'ялися на ноги, хтось у Великодню ніч підпалив їх нову хату, клуню, хліви - усе обійстя. Перед самою Маріїною смертю приходить до неї старенький чернець, колишній її чоловік Гнат, і просить у неї прощення за свій злочин. Усвідомлюючи необхідність прозвітувати про нього перед Найвищим Судом, Гнат відчуває потребу у спокуті. У фінальній сцені Корній рубає сокирою свого синавідступника, котрий пиячить з подібними до себе в той час, коли його мати помирає з голоду. У вчинкові Корнія відбилася життєва позиція Самчука, його віра в людську волю до життя аж до останнього подиху.

Таким чином, голодомор у розумінні письменника - закономірне звірство сталінської влади. Він є також і розплатою за людські гріхи: нехтування Марією шлюбним обов'язком, зроблений нею аборт, підпал Гнатом Корнієвого хазяйства, а найголовніше - фатальну прихильність Максима до більшовицького ладу. Написаний «по гарячих слідах», роман не містить чітких рецептів виходу з кризи. Але Самчук покладається на силу самого життя, яке не дозволить людям втратити Божу подобу. Головну героїню роману Марію називають Богородицею. Вона образ-символ багатостраждальної, сплюндрованої України.

Життя героїні роману У. Самчука, її любов, випробування, страждання, болі, муки - все це описується в стилі агіографічного жанру, проходить через пам'ять вмираючої з голоду старої жінки, яка втратила в часи соціальних потрясінь дітей, чоловіка, нажите важкою працею майно. Доля Марії, її великомученицької дочки Надії з маленьким дитям, трьох синів - це доля України та її дітей, яким судився свій шлях - неймовірно важкий, страдницький і трагічний.

У романі докладно засуджено і описано колективізацію та як відбирали хліб , описано як владі все мало хліба: «Україна, хлєба! Давай хлєб! Телеграфні дроти, телефонні дзвінки, голосномовники й надавачі - хлєба». По станціях, по редакціях, по бюрах урядів цокотять , вистрочують статистики, вистрочують накази, вистрочують нервово: «Хлєба, хлєба, хлєба!»Улас самчук «марія» с. 125 . А в той час Україна «корчиться з голоду» . Українці гнуться в праці, дістаючи хліб із землі і одночасно голодні, тому що «…проклятий чорт не може наїстися. Такого марнотратства світ ще не бачив.»

Самчук із глибоким психологізмом зображує переживання головної героїні Марії. Образ матері та дитини - один із найсильніших у романі. Жах матері у голодні роки полягав у тому, що вона ніяк не могла зарадити стражданням дитини, яка повільно згасала на її очах і частіше за все помирала першою.

Марія журиться і думає про дітей , адже як сама вона каже, що б то за мати вона така була, якби для власної дитини пожаліла чогось, але ж біда , що зробили її жебраком і немає чим дітей годувати. Марія роздумує , «Боже, Боже! Що то вийде з таких людей. Які з дитинства голодують… і ми не в розкошах жили, зазнали всього, але такого ще, певно світ не бачив.» [С. 126]

Марія хоче врятувати дочку і внучку від голодної смерті. Вже стара, ослабла, проте: «Вставала, палила в печі, щось пекла чи варила, загортала в вузличок і йшла. Йшла поволі, голосно сапала, часто зупинялася, щоб відсапнутися, оглядалася навкруги…» [107; 158]. Це свідчить про її неймовірну терплячість і самовідданість, а також про велику любов до дочки, до якої, власне, і йшла Марія.

Голодомор, який був вчинений проти людей був надзвичайно важкий і жорстокий. Марія навіть готова до того, щоб втратити зір , щоб не бачити лиха страшного яке коїться . «Не засліпли ще старі очі. Бачать, бодай би ліпше таки засліпли» [С. 146]. Марія вважає за краще не бачити всіх жахів Голодомору.

Уважно читаючи текст роману, можна зауважити, що Марія помирає двічі. Перед останнім розділом, книгою про хліб, перед Голодомором, автор зазначає: «Дні Марії скінчилися» [С. 124]. Проте Марія жила. І останнім рядком стали слова: «Марії не стало…» [С. 170]. В першому випадку Марія помирає духовно, в другому - фізично. Останні дні жінка жила без душі - Голодомор не має ані моралі, ані духовності як і в книзі, так і в житті.

Розв'язка твору трагічна - вмирає жінка-мати, продовжувачка роду, який знищено соціальними катаклізмами. Письменник вірив у те, що Україна і українці ще відродяться, заживуть щасливо, тому і фінал роману життєстверджуючий. Марія бачить сонце, а Гнат (її перший чоловік) бачить, як «воскресають мертві з гробів, встають з домовини люди, далекі, забуті, розкидані по всій землі. Встають і співають радісні пісні. Гнат цілує старечу руку своєї колишньої дружини-красуні: «Цілую руку матері. Цілую святість велику. Цілую працю! Маріє! Маріє!» [С. 155]

Трагічний фінал наштовхує на роздуми. Весь час, від раннього сирітського дитинства і аж до революції, ми постійно відчуваємо, що, в які б скрутні ситуації не потрапляли герої твору, все одно не опинялись у ситуаціях безнадійних: мовляв, усе минеться, адже головне - життя продовжується.

Попри трагічну тональність останніх розділів твору, роман У. Самчука сповнений життєстверджуючим пафосом: український народ безсмертний, і він має своє майбутнє. Тому так актуально звучить заклик Гната до уцілілих від голоду односельців, скомпонований у біблійному стилі: «Затямте ви, сини і дочки великої землі… Затямте, гнані, принижені, витравлені голодом, мором! Нема кінця нашому життю. Горе тобі, зневірений, горе тобі, виречений самого себе!. Кажу вам правду велику: краще буде Содомові й Гоморрі в день страшного суду, ніж вам, що відреклися й плюнули на матір свою!.».

Втіливши у своїй творчості гірку долю українського народу в ХХ столітті, письменник та його роман «Марія» тепер уже назавжди залишаться в історії української літератури.

4. Проблема нищення духовності у повісті «Їм дзвони не дзвонили»

Репресії, переслідування, голодомор, несвобода творчості в тоталітарному світі вплинули на світосприйняття письменника О. Гай-Головка, сформували його як завзятого борця за національну ідею, за Україну. Події, що їх свідком у дитячі та юнацькі роки став О. Гай-Головко, назавжди закарбувались у його пам'яті. Все це знайшло своє відображення у подальших поетичних та прозових творах, особливо в повісті «Їм дзвони не дзвонили», у якій яскраво змодельовано двосвіття добра і зла, світлого і темного, високого і приземленого.

Ще одним твором , який з суворою правдивістю розповідає про Голодомор є повість О. Гай-Головка «Їм дзвони не дзвонили». Можна назвати у літературі діаспори цю книгу такою, що вміщує розділи, які переходять у спогади чи репортажі.

З першого розділу повісті ми знайомимося із отцем Никифором . Через тиск на його сім'ю було наказано , щоб дружина Никифора із ним розлучилася . Також одразу дізнаємося , що ж почало відбуватися влітку перед Голодомором: «А цього літа чисто все вимели мітлою з-під колгоспної молотарки і вивезли машинами під три чорти. Куди?

? Ви знаєте куди, ? сказав отець Никифір.

? Авжеж. У свої зерносховища, яких канапи набудували повно в нас. Засипали їх до стелі нашим хлібом і накинулися на нас, що ми виконали план хлібоздачі лише наполовину.» С.13

Українці хотіли працювати на своїй землі вільними людьми , не хотіли підкорятися «совєтській панщині» , «усі чекають своєї влади, волі й ладу в себе вдома. Кацапи хочуть нас зламати, щоб ми забули хто ми, стали канапами й працювали на них.» [С.14] З цим рядків ми бачимо справжню причину таких страшних дій проти українців, а причина в тому , що російській владі не потрібна була така сильна і мудра нація, як українці . Вони мали на меті зламати українців, «покарати голодом за козацьку гордість, за невпинну боротьбу з ними за волю у своїй хаті, за незгаслий опір московському рабству». [С. 19]

Москалі були проти церкви і рбили все, щоб знищити людську віру. От наприклад , «кілька разів змушували Никифора зректися священичого сану», «оподатковували так тяжко , що сім'я його не зможу зробити тієї хлібоздачі ще кілька років», «зібрали тільки дев'ять пудів житаз городу, а вже віддали п'ять, мало що залишивши собі». Тоді ж отець і вирішив , що вони «мусять якнайшвидше і якнайбільше заховати поживи». [С. 21]