Історичний дискурс Лесі Українки: література як форма пізнання (до 150-річчя з дня народження)

Размещено на http://allbest.ru

12

Волинський національний університет ім. Лесі Українки

Історичний дискурс Лесі Українки: література як форма пізнання (до 150-річчя з дня народження)

Сергій Романов, доктор філологічних наук, доцент,

завідувач кафедри теорії літератури та зарубіжної літератури

Луцьк, Україна

Анотація

Мета дослідження - простежити особливості авторської концепції твору на історичні теми, крізь призму означеної концепції та в контексті українського літературного процесу кінця ХІХ - початку ХХ ст. розглянути єдиний драматичний твір Лесі Українки, написаний на матеріалі вітчизняної історії - драматичну поему «Бояриня».

Методологія. Доробок авторки розглянуто як цілісне художнє явище. Водночас системний підхід дозволив виявити співвіднесеність традиції та новаторства у творчості письменниці, а також характерні особливості її індивідуального стилю. Важливим для праці виявився біографічний метод, ґендерні та постколоніальні студії.

Наукова новизна. Уперше зроблено спробу фронтальної реконструкції авторського алгоритму роботи з історичним матеріалом. Тобто відстежено рух від рівня теоретико-методологічних напрацювань (моделі та способу говорити про минуле) до рівня їх практично-творчої реалізації у художньому творі.

Висновки. Увиразнено роль і місце Лесі Українки в українській літературі як авторки, котра вміла поєднувати інтелектуально-аналітичне сприйняття світу з інтуїтивно-творчим його осягненням. З'ясувалося, що мистецькі форми пізнання реальності виявилися напрочуд дієвими в роботі з таким складним, дисперсним полем, як історія. Апробований у статті науковий підхід можна задіяти для дослідження творів письменниці на теми зі світової історії (приміром, драм «Три хвилини», яка оповідає про часи Великої французької революції, або «У пущі», де йдеться про європейських першопоселенців у Північній Америці). Пропонована стратегія може виявитися ефективною у жанрі історичної драми.

Ключові слова: драма, історія, доля, імперія, особистість, ідея.

У своєму головному й загалом найскладнішому з літературних жанрів - драматургії - Леся Українка дебютувала прозовими творами. Діалог «Прощання» та повноформатна п'єса «Блакитна троянда», закінчені і89б р., розробляють теми із сучасного авторці життя. її цілковитий перехід до віршованих драм, де всі і9 творів написано на історичному та/або міфологічному матеріалі - окрема й украй складна проблема. У розрізі заявленої теми можна хіба констатувати, що за прозовими драмами письменниці важко розгледіти інтерес до «вічного матеріалу» - фольклору, міфу, історії. А, між тим, саме минуле людства, збережене на цих таких різних і водночас взаємодоповнюваних носіях, стане основою для всіх великих художніх візій мисткині. І під цим оглядом не так уже й легко провести лінії розділу поміж першоосновами її «джерельної бази». Приміром, твори на теми зі старо- та новозаповітних часів, - що тут переважає: інтерес до сакральної історії, зафіксованої в Біблії й підтвердженої науковими джерелами, чи міфологія, витворена на основі релігійних культів? Або зворотний приклад. «Три хвилини» та «Бояриня», написані на цілком конкретному, добре проштудійованому матеріалі. Але чи тільки інтерпретацією історіографічних істин, відомих, утім, кожному сумлінному студентові, примітні названі драми? Хіба не просвічують крізь них феномени набагато глибші, аніж антураж, психологія, навіть дух епохи?

Тож і щодо найочевидніших, здавалося б, речей у доробкові письменниці неробочими, або ефективними тільки частково, стануть пояснення, що спрацьовують у багатьох інших випадках. Скажімо, чи може означення «історична драма» розкрити природу «Боярині», єдиного твору Лесі Українки на сюжет з українського минулого? Очевидно, що ні, адже справа не в белетризованому матеріалі й навіть не в особливостях його добору. Говорити тут слід про інше, власне, головне, - способи, форми осягнення реальності, зокрема історичної, відкриття в ній тих чи тих вимірів, законів, станів буття. Національне минуле в усій повноті та цілісності було перевідкрите (або доповнене, після оприсутненого романтиками духу, ще й тілом, конкретикою явища, факту) реалістами щойно в останній чверті ХІХ ст. Але й у нову добу українські інтелектуали змушені були підхопити та продовжити розпочату попередниками боротьбу з імперським дискурсом. Покоління батьків (уживаємо це поняття як у прямому, так і в переносному значеннях) Лесі Українки консолідовано взялося за творення - паралельно, на противагу й усупереч імперському - національного наратива, функція контрпропаґанди якого була тільки «однією з». Теоретично обґрунтовану й остаточно утверджену щойно у середині ХХ ст. ідею «нації як нарації» українські інтелектуали кінця XIX ст. вже засвоїли та взяли в роботу. Зведену до абсолюту тезу одвічної родової єдності двох найбільших слов'янських народів, аж до цілковитого злиття, розчинення Малоросії у «великоросійському морі», почали підважувати з кількох сторін. Однаково самовіддано до цього докладалися як митці (М.Старицький, Олена Пчілка та ін.), так і професійні історики (В.Антонович, М.Драгоманов тощо).

Закономірно й, мабуть, у чомусь навіть позитивно, що цю діяльність було розпочато та розвинуто в межах імперського дискурсу. Певною мірою, звичайно, це обмежувало вплив нових ідей на широку українську аудиторію (тиражування й аґітація йтимуть наступним етапом), однак дозволяло зсередини опонувати офіційним ідеологам, розмиваючи панівну стратегію. Скажімо, деякі праці М.Драгоманова чи романи М.Старицького, що публікувалися в російських виданнях, уповні виконували цю функцію в межах, а то й понад межі цензурного нагляду.

Почуття та наміри, що рухали цими людьми, виходили далеко за обшири прикладних категорій наукової допитливості, об'єктивності чи навіть вимог усезагальної справедливості. І у професійних учених, і в літераторів фахове та/або інтуїтивне відчуття того, що минуле завжди витлумачується тільки від імені переможців, мало дуже швидко перерости у цілковиту певність великого історіографічного фальсифікату, котрим послуговувалися не лише у внутрішньому вжитку, а і транспонували назовні. Під таким викривленим кутом формувалося не лише уявлення народу про самого себе, а й уявлення світу про нього. (Одне з визначальних завдань європейської резидентури М.Драгоманова саме й полягало в необхідності «власного голосу» за кордоном). Життя у зміненій/підміненій реальності видавалося тим нестерпнішим, що більшість нічого навіть не підозрювала. Отож чи не основним мотиватором для праці, опору та самопосвяти було прагнення надати сенсу власній історії, або, мовлячи метафорично, - повернути, оживити, одухотворити утрачене й занедбане.

На практиці ґлобальні завдання реалізовувалися через апробовані ще народниками методи просвіти та агітації. Саме з такого взірця пропозиціями провід київських соціал-демократів і звертався на початку 1900-х рр. до Лесі Українки. її згоду на підготовку прокламаційних брошур М.Кривинюком як посередником було отримано з кількома умовами. Найперше застерігалося право на стиль викладу, котрий, на противагу поширеному «практично-агітаційному», стане «історично-безстороннім». Останнє означення отримало дуже суттєве пояснення, що «безстороннє» зовсім не означає «безідейне», навіть навпаки, адже весь задум підкорено загальній ідеї. Також обумовлювалося, що у праці буде якнайменше оцінок сучасності, у сенсі її актуальної інтерпретації в аспектах поточного політичного моменту, та закликів, напучувань, порад. Такий, цілком виразний, формально-структурний характер роботи визначено, і авторка з цим не криється, уже самим методом, що має в неї назву «драгоманського» - більш історичного, аніж агітаційного.

Дієвість розробленої й апробованої рідним дядьком, утім і на українському матеріалі, стратегії пошуку та пізнання істини небога демонструвала вже самим планом-проспектом майбутньої брошури. її методологічною основою покладено так зване велике правило історика - вивчати проблеми, а не періоди. Такою загальною проблемою авторка визначала взаємини між Україною та Московією від часу Переяславської угоди 1654 р. Переваги цього дослідницького ракурсу найперше в тому, що акцент робився не так на вивчення «реалій» (події, явища, постаті), як «універсалій» (ідеї, наміри, обставини) буття. Сила цього підходу не у здобутті певної суми знань про минуле (це завдання вирішується супутньо), а в пізнанні його суті, сенсу, законів.

Важливими тут поставав і рух на зближення практик наукового та мистецького освоєння реальності. У стосунку до українського письменства останньої чверті ХІХ ст. цікавим видається досвід історика й белетриста О.Левицького - приятеля цілої (і старшого, і молодшого поколінь) родини Косачів. Саме його розповіді, а пізніше друковані повісті та оповідання на теми з національного минулого неабияк захоплювали Лесю Українку. Звісно, тут не йдеться про впливи, тим паче у художньому вимірі. Однак зважений підхід до роботи з першоджерелами, сміливість у доповненні фактографічних лакун оригінальною гіпотезою, уявою, а іноді й домислом, а головне ненастанне прагнення сягнути далі за видимі оку дослідника речі вочевидь імпонували.

Особливо примітною здається не воднораз відзначена Лесею Українкою «очитаність» О.Левицького у джерелах. Браком належних знань, а найперше роботи з оригінальними документами, пояснювалася, навіть самою письменницею, її «нехіть» до національних тем. Зазвичай тут наводять цитату з листа до А.Кримського, ученого й митця, чия сфера інтересів теж віддалена від рідних обріїв. Чомусь уважається, що зроблене зізнання - то наочний вияв авторського творчого методу, що полягає в неодмінній «прив'язці», навіть залежності від інформаційного складника, фактологічної бази.

«Гнітить мене моя “необразованність” у рідній історії, - читаємо в контексті розмови про драму “Бояриня”, - себто, розуміється, елементарні відомости я маю і дещо там читала, але перводжерел (літописів головно) зовсім мало коштувала і через те не знаю стилю, “пахощів” давніх епох, а на чужу інтерпретацію не покладаюсь. Мені здається, що якби я сама прочитала якусь там “Волинську літопись” чи Самовидця, то я б там вичитала щось таке, чого мені бракує у сучасних істориків (не виключаючи і Грушевського), а потім, може, й сказала б щось таке, чого ще не казали инші наші поети»¹.

Якщо розглядати викладене суто в контексті підготовки митця до праці над історичним твором: цілеспрямованими пошуками сюжету, героя, обставин та духу доби тощо, то очевидність самооскарження в необізнаності, некомпетентності видається беззаперечною. Але таке потрактування буде доречним, коли йдеться про письменника, чиї інтереси обертаються у площині, заданій обраною епохою, і нею ж визначаються художні й/або ідеологічні завдання. Тоді справді головним стає якомога достовірніша і глибша інтерпретація факту, а вже додатковим, супутнім (і то далеко не завжди) - його філософське осмислення та узагальнення.

Чого не міг розгледіти у джерелах сам М.Грушевський (до слова, не тільки учений, а й белетрист) та «інші наші поети», однак сподівалася відкрити Леся Українка? Допевне ж не «звіту про події» чи мартирологу постатей. Погляд митця тут і загальніший, і глибший, посутніший водночас. «Пахощі давніх епох» - це не тільки їх антураж, точніше далеко не він. Під оприявленим ракурсом угадується спроба проникнути крізь товщу часу, нашарування та умовності, витворені інтерпретаторами й навіть учасниками подій, аби за лінійним, тим, що на поверхні, розгледіти головне та визначальне. Можна це назвати просвічуванням на відповідність не тільки нашим сьогоденним, сказати б, приземленим уявленням чи потребам, а й універсальним законам світоладу. А побачити за історичним вічне давалося лише в єдиноприступний спосіб індивідуального (інтуїтивного, інтуїтивно-чуттєвого?) занурення у сфери, не підвладні раціональному опису. А вже під таким оглядом пізнання історії - історії-як-істини, а не історії-як-факту (що не завжди тотожне) - дорівнюватиме самопізнанню.

Іншою, окрім джерелознавчої, причиною відмови Лесі Українки від художнього освоєння національного минулого К.Квітка, приміром, називав його (минулого) порівняну змістово-емоційну (тут ужито поняття «ідея») непримітність, збідненість, одновекторність. «Життя тих народів і епох, з яких вона (його дружина - С.Р.) писала, було багатше ідейним змістом, у нас же коли й були ідеї, то не розмаїті і якісь не договорені, отже, те життя більше давало матеріалу і стимулів до творчості». Подана теза виглядає цілком зрозумілою й самодостатньою. Однак услід за нею йде твердження, що сприймається безпосереднім коментарем до попереднього: «Любила писати так, щоб не розбивати свою увагу на дрібниці побуту, тощо, бо всяке піонерство роботи, якою мусила б бути їй робота на полі укр[аїнської] іст[оричної] драми, більш одбирає сили на розчистку шляху, на поборювання труднощів іст[орико]-археол[огічного] характеру, і се відбиває від ідеї твору» Квітка К. На роковини смерті Лесі // Спогади про Лесю Українку / Упор. Т.Скрипка. - Т.1. - К., 2017. - С.238..

Отож рух до головного, того, заради чого й пишеться твір, або, інакше кажучи, що ним оприявнюється, повинен бути якомога цілеспрямованішим, чіткішим, без побічних мотивів та зайвих перешкод. Таке пояснення виглядає загалом прийнятним і, що важливо, скорельованим з авторською концепцією пізнання минулого. Проте важливими тут постають і кілька супутніх нюансів, що стосуються саме національного чинника. Чомусь здається, що зводити все до ідейної обмеженості та фактологічної непоінформованості, а то більше, виводити одне з іншого - це спрощувати складне Ще однією причиною, яку К.Квітка долучав своєрідним доважком до двох попередніх, була мовна стратегія твору. Чоловік мисткині виразно пригадував, як «Л[еся] казала, що її б страшно затрудняло, якою мовою писати з укр[аїнської] стар[овини], бо само собою постаралася зробити мову якомога ближчою до тої, якою справді могли говорити в ту епоху, а реставрувати її, особливо як писати про людей, по-тодішньому освічених і письменних, страшно трудно, і роздумування над дрібницями слів і виразів не давало б творити». Але (і тут уже мемуарист сам пропонує пояснення): «Я думаю, що се не здавалося б їй так страшним, якби була начитана в пам'ятках мови» (див.: Там само)..

Проблема Лесі Українки й вітчизняної історії як об'єкта художньої обсервації не може вважатися розв'язаною тільки на основі свідчень локального характеру. Є всі підстави говорити про свідому авторську наставленість на освоєння обширів світової культури. І то не тільки тому, що вона їх краще пізнала, адже мала більше джерел (так, до речі, доводить це твердження К.Квітка). Визначальними тут видаються мотиви загальнішого, універсального реґістру. Розглядаючи минуле Батьківщини частиною світового історичного процесу, письменниця, проте, була далекою від того, аби взятися за таке звичне для вітчизняних белетристів контекстуально-подієве його (минулого) вписування/повернення до європейської цивілізаційної матриці. Цього, власне, в один голос вимагали від митців як критики, так і читачі. Однак її вибір (чи метод роботи) полягав в іншому: наблизити до рідного той, такий далекий, а насправді близький, свій світ. Світ, який наснажують спільні ідеї та яким рухає, згадуючи Р.Колінґвуда, єдиний дух. Його печать вона непомильно віднаходить як в євангельській Юдеї, давніх Греції та Римі, так і в Новому Світі, розбитій Руїною козацькій республіці чи запаленій Великою революцією Франції.

Під таким кутом важлива, але не головна, епоха (час дії), суттєва, але не визначальна країна (місце дії), значуща, але не центральна роль протагоніста (рушія дії). Навіть сюжет (сама основа дії) не має тут вирішальної, то більше цементуючої ваги. Шлях Леся Українки - це не оповідь, опис і змалювання-замилування, а показ, відкриття й оприявлення. Тогочасна читацька/глядацька аудиторія (вкупі з професійною критикою) спромоглася на прочитання лише зовнішнього рівня тексту та, не знайшовши там упізнаваних кодів (тем, характерів, антуражу), безапеляційно виносила присуди у «відірваності від реальності», у «безідейній літературщині», у «космополітизмі» тощо. Коли ж з'явилася «Бояриня», а слідом за нею ще й «Лісова пісня», усі з радісним полегшенням зітхнули, вітаючи повернення «мандрівної» письменниці на рідні пороги. Дехто з авторитетів навіть назвав перший зі вказаних творів «сплатою давнього боргу» Вітчизні.

Принцип «штудіювання матеріалу» під конкретний задум неминуче визначатиме його (задуму) концептуалізацію. І тут є сенс говорити про два різновиди ризиків. У першому випадку йтиметься про майже повну залежність на всіх визначальних рівнях: ідейно-тематичному, сюжетному, персонажному. Другим, не менш прикрим не лише для автора, а й читача, буде шлях свідомого маневру, зумовленої ходом художньої дії компіляції та потрактування (відомий у науці «метод ножиць і клею») зафіксованих джерелами фактів. За обох умов письменник випускатиме з уваги щось дуже важливе, власне головне - можливість (а отож і зовсім іншу якість, рівень) духовно-творчого пізнання, відкриття світу. Гонитва за повнотою, цілісністю епохи, точніше її розумінням, враженнями від неї, розпорошуючи увагу й уяву автора, робить дуже примарною перспективу усвідомлення істин позапоточного, надповерхового, неемпіричного порядку. Перефразовуючи, це можна подати так: поза історичним фактом і далі нього та його можливих актуальних конотацій заглянути неможливо. Усе визначає феномен, а не універсалія.

Метод історика-позитивіста дієвий саме у системі реєстрації, систематизації та узагальнення. І цього, направду, немало. Та чи варто митцеві ступати слідом за вченим, дублювати його функції'? То більше, коли митець належить до наступної, однак якісно (світоглядно й культурно) іншої епохи. І тому такий у всьому, що стосується інтерпретації та переконання, потужний «драгоманівський метод» Леся Українка, проте, не перенесла у царину творчого процесу. А коли точніше, то обмежила його дію підготовчим етапом - добору й раціонального структурування джерел. Вона сміливо пішла далі там, де зупинилися майстри старої школи та навіть більшість молодих. До аналітичного пізнання істини долучається, можна сказати, що й виростає на його основі, пізнання творче - глибше та універсальніше. І це визнають самі науковці. Знати (ерудиція) чи розуміти (усвідомлення) стає не просто дилемою або ж індивідуальним вибором - здатністю людини. У модерну добу це майже визначальний принцип, вододіл поміж дискурсивними практиками старого й нового мислення, світорозуміння та світопочування.

Література факту, досвіду, ерудиції, яка, мабуть, найдовше затрималася саме у царині історичної белетристики, доконче мусила поступитися/поєднатися з літературою ідеї, інтуїції, емоції. Ресурси останньої не такі потужні в евристичному ключі, однак невичерпні у просторі ґенерування й адаптації сенсів, що не так закріплюють імовірно-варіативну (переконливу за певних умов), як оприявнюють можливу (з прицілом на універсальність) істину. Драми Лесі Українки навряд чи суттєво розширять наші уявлення про описані в них часи. Письменниця лише сміялася з тих критичних відгуків, де серед найвищих її здобутків відзначалося вміння переконливо «змалювати» епоху. Адже, як укаже в контексті розмови про «Кассандру» К.Квітка, «Нічого спеціально про Трою Л[еся] ні під час писання, ні раніше в виді підготовки не читала і завдання історичної точності собі не ставила» Там само. - С.234..

Звичайно, сказане не слід розуміти буквально, у сенсі якогось освітнього невігластва, інформаційної обмеженості тощо. Необхідну, і навіть більше того, підготовку письменниця мала, хоча її слідів, так званих фактологічних риштовань, у драмах майже не видно. Вона старанно прибирає все, що може шкодити, уповільнювати розвиток дії або, згадуючи К.Квітку, «відбивати від ідеї твору» деталізацію, побутописання, другорядні сюжетні лінії. Наші здобутки від прочитаного важко буде навіть побіжно узагальнити в термінах історичного пізнання, якщо не «підключити» рівні особистого, індивідуально-чуттєвого порядків. Ми більше дізнаємося про людину (утім і себе) та світ (одвічні закони буття), аніж про психологію давнього грека чи звичаї козацької старшини, хоча, здається, «Оргія» та «Бояриня» мали б розповідати про це. Також для авторки далеко не головним є пошук відповідей на актуальні для її часу питання або підтвердження вже сформульованих попередньо тез. Хоча саме так її твори й намагалися потрактовувати.

Такі оцінки, зроблені у ключі й термінах суспільно-культурної актуальності, виправдані з перспективи як політичної, так і літературної епохи. Задіяні методологічні стратегії з успіхом покривали чи не все, написане до того часу на теми з минулого. Бажання пояснити теперішнє за допомогою пережитого раніше та навіть більше, спрогнозувати майбутнє, зрозумілі й, власне, природні. Узброєний позитивістською ідеєю суспільного проґресу, що знайшла такий повсюдний відгук у народництві, український літератор із подиву гідною терплячістю дошукувався моделей успішної реалізації національного проекту. А складність полягала в тому, що окрім будівничої, проект мусив виконувати ще й компенсаторну функцію. Адже в повен голос артикульовані національні почуття та міфи мали виступати своєрідним урівноважувачем несправедливої/нещасливої історичної долі.

Скерованість на «оживлення» минулого, окрім такого зрозумілого й вибачливого, навіть у певних вимірах імперської рецепції, бажання «спогадати давню славу», мала на меті не тільки художню його актуалізацію. Останнє сприймалося швидше як засіб. Той розмаїто-цілісний конґломерат часопотоку, витворений поєднанням колишнього (як досвіду) - теперішнього (як практики) - майбутнього (як ідеалу), розглядався робочою моделлю суспільно-культурної, утім і політичної діяльності. На метафізичному рівні тут є сенс визначити ще й своєрідне енергетичне охоронне коло (ідеальна для оборони фіґура), що окреслює вітальну потугу нації, котру дасться притлумити, навіть упокорити, але не знищити. На рівні ж конкретно-історичному також, а можливо й насамперед, і у стосунку до часу письменниці, засадничим бачиться відкриття за пізнаним та переосмисленим минулим невичерпної глибини джерела наснаги для морально-духовного всеозброєння на боротьбу за себе й своє право визначати власну долю.

«Закон тяжіння» чинний у часоплині суспільного буття, не тільки зв'язує, а й зобов'язує, скеровує до боротьби за збереження всесвітньої рівноваги через збереження національної своєрідності, ідентичності народу. І впершоруч ці охоронні функції покладено на митців, що їхня діяльність, за визначенням, постає найменш узалежненою від усезагальних приписів.

Натомість, і то передовсім у творчості, письменниця запропонувала дієві стратегії освоєння минулого, зокрема України. Доречно тут говорити про цілий проблемно-тематичний, ба навіть світоглядно-цивілізаційний пласт. Уже очевидно тоді, буквально на підходах до головного жанру, авторці «роїлися у думці» (самовизначення) наміри працювати з національним матеріалом. І доба козаччини, навіть попри свою порівняно широку присутність у тогочасному мистецькому просторі, її цікавила найдужче. У листі середини 1912 р. до А.Кримського, з яким найбільше велося історіографічних розмов, Леся Українка окреслила цілий тематичний план, подекуди з начерками сюжетів, що охоплював вітчизняне минуле від часів Давньої Русі (боротьба язичництва і християнства) та до епохи козацької республіки (тут задумів найбільше). На жаль, утілити заплановане вдалося тільки в незначній частині. Власне, усе було зроблено ще до згаданого листа. Адже «Лісову пісню», коли брати її за спробу оприявлення «віри батьків», закінчено 1911-го, а «Бояриню» - роком раніше. Другим твором охоплено намічену авторкою більше як десятиліття перед тим «тему про Дорошенка». Причини й обставини останнього вибору з'ясувати доволі непросто, тим паче, що природа виникнення і стрімкої реалізації задумів у Лесі Українки майже завжди належала до сфер ірраціональних. Коли ж дивитися ззовні, то, можливо, це спроба продовжити і/або переписати традицію, розпочату «батьками» (М.Старицький, Олена Пчілка, О.Левицький, І.Нечуй-Левицький).

Обраний авторкою «Боярині» для художнього пізнання час примітний у багатьох виявах. В європейській історії сімнадцяте століття - це період модерного націє- творення, усталення ідентичності провідних етносів континенту. Україна у цьому процесі аж ніяк не була винятком, козацькою шаблею виборюючи місце на світовій арені. Та здобуту державу втримати не вдалося. Богданова булава виявилася заважкою для наступників, а його спадщина - ласим шматком для сусідів.

Однак героїчний чин предків не пішов у непам'ять і їхні нащадки в добу, котра теж зватиметься модерною й розкриє перед Україною нові можливості, актуалізують колишній досвід. Запущена в культурний обіг Т.Шевченком і П.Кулішем «козацька ідея» вже в останній чверті їхнього століття знайде не тільки відданих апологетів, а й численних епігонів, зугарних тільки тиражувати маловартісне та поверхове. По-справжньому продовжити й розвинути почате батьками-засновниками виявиться до снаги не багатьом. українка мистецький історія пізнання переяславський

Основою, довкола якої обертатимуться зусилля талановитих авторів, стане візія «золотого віку» України, явленого феноменом козацької республіки. Тож не дивно, що саме її духовна спадщина ляже наріжним каменем «міфу про походження» й головним культурним ресурсом для національної консолідації. А вже сама нація на конкретно-історичному рівні є постійною базою та практичною моделлю для відродження втраченої або розбудови нової держави. Звідси й усвідомлення інтелектуалами власної ролі та відповідальності, необхідність не тільки згадати минувшину в усій величі і славі, а й розібратися у втратах, травмах, трагедіях, якими вона рясніє. І особливо проникливими у цій «роботі над помилками» виявилися жінки. Коли пригледітися до їхніх зусиль прозирнути глибінь століть, то виразним постане прагнення дошукатися причин, якоїсь справді фатальності національної поразки, що її засвідчують віки бездержавності. Узята Лесею Українкою доба - благодатне поле для такого штибу досліджень.

Гетьманат П.Дорошенка - переломний час не тільки у зовнішньо-політичному, загальносуспільному бутті країни. Не меншої ваги процеси відбувалися й на рівні свідомості, психології, менталітету народу, утім і, мабуть, найперше, у середовищі провідних його верств. Саме тоді закладалися основи того типу особистості, що її іменовано «імперською людиною». Ось на цих ключових точках національного буття, точках біфуркації та викривлення, і зосереджено авторську увагу. Чому Україна не змогла відстояти такою кров'ю й героїзмом здобуту державність? Які причини переходу вільних статусом і свідомістю людей у підпорядкування? Більше того, добровільне підпорядкування рівного, а культурно, то й вищого - іншому, нижчому? Як відбувається трансформація країни у провінцію, держави - у колонію, свободи - у рабство? І, мабуть, головне: чому цей алгоритм постійно повторюється? Тканину епохи, яка, за висловом В.Гюґо, і визначає «атмосферу дії» історичного твору, у «Боярині» зіткано з головної колізії українського життя другої половини XVII ст. - борсання у кривавих усобицях та пошуки надійного союзника-сюзерена. Однак конфлікт, що лежить в основі драми, виводить дію поза межі поточного (стосовно й часу твору, і часу автора) політичного моменту. Адже, коли прийняти тезу про головну колізію історії як конфлікту культури (живої, динамічної сутності) та цивілізації (усталеної, застиглої структури), то змагання України за свою долю постане не лише у світлі актуальних цінностей - суверенітету, повноцінного державного апарату, мілітарної потуги, релігійного культу тощо. Не менш значущими будуть поняття наднаочного рівня.

У своєму «виборі без вибору» козацька республіка змушена була визначатися поміж двома цивілізаційними векторами: східним і західним. Останній, представлений Польщею, зазнав поразки, і то саме через її невситимі амбіції. А головна суперечність, котра роз'єднувала та зрештою зруйнувала Річ Посполиту, стосувалася не так національного, як релігійного складника. Але й рух у протилежний бік виявився програшним. Схід, як то здавалося багатьом його прихильникам, аж ніяк не творив альтернативи. «Прихилитися» до Туреччини або Московії (остання обиралася з огляду на спільну віру) однаково означало відірватися від власного кореня. Про це ж писала й Леся Українка в листі М.Кривинюкові, окреслюючи ключову тезу задуманої брошури парафразою з народної пісні, «як наші “не знали, кому прихилитися, а которому царю” і як не варт “нікоторому” прихилятися» Українка Леся. Лист М.Кривинюкові від 26.ХІ.1902 // Її ж. Повне академічне зібрання творів. - Т.13. - Луцьк, 2021. - С.150..

Спілка з будь-якою з названих країн в яких би формах вона не закладалася - союзницький договір, протофедерація, васалітет - була приречена згори. І річ тут не тільки в політичних обставинах або зрадливості чи зажерливості котроїсь зі сторін. Дивитися слід глибше, у самі витоки етнічних джерел. А допомогти у цьому може британський учений Е.Сміт. Працюючи переважно з матеріалом «сивої давнини», дослідник однак нерідко апелює й до пізніших часів. Виокремлені ним універсальні форми національних об'єднань легко проектуються на модерні епохи. Коли ж визначати територіальне походження, належність та ареали поширення визначених моделей у формах державних утворень, то можна помітити доволі чітку поляризацію у векторах схід - захід.

Перші дві моделі (а йдеться про «ієрархічну» та модель «заповіту») є чи не в усьому плодами орієнтальної свідомості з її самозамкненістю, зануреністю у власну сутність і специфіку, вірою в надреальні чинники світоладу. Так, говорячи про «ієрархію», Е.Сміт наголошує, що «у конкретному значення це слово позначає освячений устрій, оскільки вважають, що він відображує і втілює на землі небесний устрій. Є два різновиди такого священного устрою. В першому сам володар є Богом, а йому допомагають верстви духівництва й аристократії, які поділяють частину його святості. [...] у другому й набагато поширенішому різновиді монарх - представник Бога на землі, отримує від нього свої владні повноваження й видає укази його ім'ям, проте згодом і йому можуть надати божественні почесті» Сміт Е. Культурні основи націй: Ієрархія, заповіт і республіка / Пер. з англ. - К., 2010. - С.108..

Цікаво, що промовистими фактологічними прикладами-ілюстраціями заявлених наукових тез рясніє укладений Лесею Українкою в 1890-1891 рр. підручник зі «стародавньої історії східних народів». Зокрема його розділи, присвячені Єгипту, Мідії, Персії. А от у частині, відведеній минулому «ізраєлітів» (євреїв), знаходимо кореляцію з думками британця про публічні культури, засновані на «заповіті». Адже «згідно з цією концепцією, пов'язаною здебільшого з монотеїстичними традиціями, божество обирає спільноту, яка має виконувати його волю, й відокремлює її від інших спільнот, вимагаючи, щоб її члени виконували певні обряди та обов'язки в обмін за його ласку й благословення» Там само. - С.109.. У більшості своїх виявів протилежною окресленим (хоча внутрішньо й амбівалентною) постає «громадянсько-республіканська» - третя та найпізніша у часі модель. її появу слід пов'язувати з грецькою й римською античністю, а отже - європейською (протоєвропейською) світоглядною парадигмою. Переваги нових форм суспільного, рівно ж як індивідуального мислення (а тут є сенс говорити про певний поступ) виявляються передовсім у тому, що «члени громади були обмежені світським договором, а не заповітом із Богом і їхнім ідеалом була свобода за умов верховенства світського права, а не самодисципліна пошуку святості і - ще меншою мірою - покора священному династичному устрою. З тієї угоди випливали громадянські обов'язки і публічна відповідальність, зіперті на закони» Там само. - С.111.. Слід додати (до тези про амбівалентність), що теологічний чинник не усувався, а модифіковувався у своєрідну форму «громадянської релігії», яку можна проілюструвати окремішніми, «своїми» культами богів і ритуалів кожного з міст-полісів.

Коли накласти розроблену Е.Смітом концепцію на ситуацію середини XVII ст., то очевидною постане несумісність культурно-політичних генів України та її союзників-протекторів. Ані з деспотичною ієрархією султанату, ані з азіатсько-візантійським симбіозом царату козацькій республіці домовитися не було жодних можливостей. Формою «порозуміння», котру тільки і здатні прийняти східні сусіди, виявлялася цілковита покора, ба більше - мімікрія/асиміляція. Причому особливо підступною тут була «єдиновірна» та «єдинокровна» Московія.

Авторка виходить на усвідомлення абсолютної чужості, інородності «братнього» народу. І те, що він «по-братньому» пропонує - то навіть не трансформація структури, а її демонтаж, докорінна перебудова за іншими лекалами. «Бояриня», під цим оглядом, виявляє особливості неприродного, сказати б генетичного експерименту: насильницьке прищеплення державному організмові однієї спільноти невластивих йому пагонів (політико-культурних практик) іншої. Як це відбувалося і чому не сталося відторгнення й показує драма Лесі Українки. Те, як героїня твору намагається сягнути нового стану (національність) і статусу (бояриня) можна взяти за своєрідний процес адаптації чи, швидше, ініціації інородця, що має, до речі, свої етапи. Спочатку Оксана мусить навчитися носити місцевий одяг та керуватися передбаченими для жіноцтва нормами поведінки. Далі слід засвоїти звичаї і традиції, якими б дикими ті не здавалися, та опанувати мову. І нарешті найважливішою, а тому найскладнішою, має бути внутрішня трансформація: докорінні світоглядні, морально-етичні, емоційно-чуттєві зміни покликані, власне, уможливити народження нової особистості - типової і прийнятної для оточення. У схематичному вигляді саме таким і постає механізм асиміляції, поглинання однієї (колоніальної) культури іншою (імперською). Приклавши до описаного механізму концепцію формування націй, не важко переконатися, що Леся Українка на диво цілісно описала її (концепції в основних елементах) зворотний відлік, або ж, кажучи інакше, процес денаціоналізації. Адже її героїня послідовно втрачає «належність» (одяг, поведінка, мова), «етнічні зв'язки» (традиції та закон) і «почуття» (самоусвідомлення, світогляд, індивідуальність).

Конфлікт твору увиразнено не лише такими, відразу впізнаваними й чітко маркованими, географічно-світоглядними векторами схід - захід, а й колізіями внутрішнього порядку. Щоправда, перше вирішальним чином визначало друге. Споконвіку Україна була межовою землею, «чимось поміж» двома світами та культурами, їхнім перехрестям, а з історичної перспективи - територією, де випробовувалися різні моделі суспільного ладу, але так і не виробилася (власне, не закріпилася, не втрималася) своя. Від початків майже стихійний, однак щораз сильніше усвідомлюваний рух до республіканської ідеї повсякчас загачувався викликами і спокусами протилежних систем ієрархії та заповіту. Стрижневий принцип повносправної держави, виведений ще за античності, - «влада і свобода» (як рівноцінні й невіддільні одне від одного) - у тогочасних координатах невиправно порушено. На Сході засадничим і навіть природним є брутальне нівелювання громадянських та особистих свобод, що незмінно скріплює й леґітимізує деспотію. В Україні ж ситуація чи не обернено протилежна: безконтрольна, сказати б бездумна воля так само цілковито внеможливлює оформлення владного, точніше, стабільно єдиновладного державного дискурсу, здатного припинити усобиці та подолати анархію. Коли спробувати перевірити на окресленій письменницею художній моделі історичну аксіому про те, що «нація ширша за державу», то можна пересвідчитися в її відповідності й водночас невідповідності українським реаліям. Нація, що через поразки у війнах відірвалася від традицій, змушена або повсякчас відновлювати втрачену тяглість і самототожність, або шукати підтримки ззовні. Тобто переймати/приймати традиції іншого. Останнє видавалося не таким уже трагічним, адже мислилося в категоріях паритетного та, імовірно, тимчасового союзу. Утім дуже швидко довелося переконатися в ілюзорності власних сподівань, і навіть більше - фатальності зробленого вибору.

Протектор згоден прийняти тільки цілковите упослідження. Більше того, як переконує доля героїв драми, українцеві тоді, щоб вижити, надзвичайно важко було знайти якусь іншу альтернативу, ніж упокорення. На догоду чужинцеві доводилося не просто поступитися часткою власної суверенності та свободи, стаючи, скажімо, васалом-союзником, а свідомо зрікатися всього, набуваючи натомість непевного статусу слуги, безправного холопа. «Чеснота принижених - покора» - стверджує латинське прислів'я. І саме в такій парадигмі й вибудовуватимуться українсько-московські (ряд можна продовжити: українсько-польські, українсько-турецькі тощо) стосунки: пан/ сила, сваволя, кривоприсяга - раб/приниження, послух, страждання. Якесь справді одвічно замкнене коло. Адже жоден із розрахунків не виправдовується: ані на братів-єдиновірців, ані на братів-одноплемінців, ані навіть сторонніх, чужих релігією та родом заморських владарів. Саме за таких умовин і закладається ситуація, що її в постколоніальних студіях прийнято означувати відчуттями «ув'язнення на власній території». Від часів Переяслава й аж до розпаду імперії українці змушені були з цим жити. У «Боярині» авторка тільки абсолютизує згаданий принцип, художньо розгортаючи ідею спільного дому для завойовника та завойованого. Милість, що її пропонує Москва (і яку українці ніяк не годні оцінити) - це життя під високою рукою у великій державі, в її єдино-правильній системі законів, цінностей і традицій.

Виявлена Лесею Українкою колізія має цілком реальну історичну підоснову. Мова про віковічний і головний цивілізаційно-світоглядний, а також внутрішньо-організуючий, мобілізаційний конфлікт Росії - конфлікт із Заходом. Україна ж, що, поза власною волею, але таки стала частиною Московії/Росії, також була включена у це протистояння. Хоча насправді (і у цьому парадокс, трагедія) її головний конфлікт - конфлікт з імперією. Країна, що змушена підтримувати протиприродну для себе боротьбу (а отже філософію і стиль буття), бореться попросту з власною природою, руйнує саму себе. І то чи не сильніше, аніж би це робив завойовник, що подолав/переконав завойованого, крок за кроком, вправно й наполегливо розмиваючи, заміщаючи чужорідними елементами, підмінюючи його справжню сутність. Як спробу викрити цю облуду і замислювала свою історичну працю Леся Українка, покладаючи надію на те, що вона «послужить хоть якимсь “противоядием” тим брошуркам про Хмельниччину і “возсоединение”, що служать досі єдиною історією України на “народных чтениях” і, може, таки труять не раз думку народню. Поряд з тим се буде проба показати органічний зв'язок нашої недавньої минувшини і її ідеалів з теперішнім нашим становищем і всесвітніми демократичними ідеалами» Українка Леся. Лист М.Кривинюкові від 26.ХІ.1902. - С.150..

Зрозуміло, що Московія як патримоніальна ієрархія (а нею вона була від початків) найменші паростки демократії, та ще зрощені в національному ґрунті, безжально винищувала. У часі ж «возсоединения» доводилося тимчасово приховувати наміри за обіцянками та незначними тактичними поступками. Граючи на вродженому українському почутті справедливості, удалося сформувати ідею та образ богобоязливого, чесного та милостивого владаря, що може ґарантувати права й потреби всіх підданців. Власне, цей образ (або міф) у самій Московії був настільки потужним, що навіть перетопив інші націєтворчі ферменти. Як пише Е.Сміт у розділі своєї праці під назвою «Російський виняток»:

«Етнічний міф про “русский народ” ніколи не звільнився від набагато могутнішого ідеалу справедливого царя, батька свого народу, а отже, й династичного міфу про обраність. Під час подальшого розколу 1660-х років етнічний російський міф, здається, краще характеризував поселення старовірів, натомість династичний міф щораз більше відступав від нього і прив'язувався до дедалі ширшої Російської імперії, надто після Петра І і його наступників» Сміт Е. Культурні основи націй... - С.123..

Міркування Лесі Українки, під цим оглядом, оберталися довкола маґістральної ідеологеми російського імперського дискурсу, руйнування якого слід починати саме з осердя.

«Хотілось би, - окреслює авторка задум майбутньої праці, - фактично доказати (цитатами з автентичних джерел, що зовсім можливо), як сама М[осква] прищепляла, з великим трудом, правдами й неправдами, віру в те, ніби все зле робиться без відома царя, та обіцянками замилювала очі, тут же свідомо збираючись не додержати їх. Хотілось би викрити всю ту деморалізацію, що вносила вона в наш народ. [...] Маю замір скористати з усіх вільнолюбивих традицій, які ще можна тепер знайти в нашій етнографії (в тім мені стають у великій пригоді праці Драгом[анова]), та доказати, що політика царів була завжди однакова по духу від Алекс[ея] Михайловича] до Ник[олая] II, і що чим виразніша була індивідуальність царя, свідомість його і самостійність супроти “панів” і всяких “злих порадників” (чим більше він “все знав”), тим гірше діставалось від нього Україні, бо тоді він сам напускав на неї всяку галич (приклади Петро І, Катерина II, Ник[олай] І)» Українка Леся. Лист М.Кривинюкові від 26.ХІ.1902. - С.149.. Саме абсолютна, усюдисуща та в потузі своїй незбагненна влада, уособлена й закріплена постаттю володаря, виступає опонентом, власне незборимою стороною конфлікту, в якому довелося брати участь героям «Боярині». Показово, що самого царя серед дійових осіб у творах немає. І це лише підсилює всі ті атрибути сакралізацій (аж до межі демонізації) влади. Коли у ще не цілком приборканій Україні доводилося задіювати старий, але надійний імперський принцип «розділяй і володарюй», то у себе в Московії влада не ховалася за жодними масками. Ті невиразні надії, які ще плекав боярин «из хохлов» Степан у своїх розрахунках допомогти покривдженим землякам розбиваються об глухий мур обурення й погорди. Марність сподіванок на високу ласку доводить уже сам спосіб, в який Степан хоче звернутися до царя, подаючи листа-клопотання, привезеного козаком Яхненком:

«Як буде він під чаркою, то, може, я догожу йому, він часом любить пісень “черкасских” слухати, та жартів, та всяких теревенів, не без того, що й тропака звелить потанцювати» Українка Леся. Бояриня // Її ж. Повне академічне зібрання творів. - Т.3. - Луцьк, 2021. - С.216..

Уже сам психологічно-поведінковий ракурс, в якому розгортатиметься спілкування: наказ/забаганка - виконання/самоприниження - виключатиме можливість належного порозуміння, а тим паче компромісу. Та й лист, що його буде передано в такий своєрідний спосіб - це всього лише смиренне прохання ображених інородців, на яке владар може (та навіть повинен) не зважати. «Москва сльозам не вірить», - згадує Степан відоме російське прислів'я, забуваючи, щоправда, проказати його до кінця («а кров бере»).

Важливо й те, що на проблемі недовіри, як стрижневій в українсько-російських взаєминах, Леся Українка планувала окремо зупинитися у задуманій нею брошурі, рішуче заявляючи: «Покажу як “москаль віри не діймає” від початку аж доси» Українка Леся. Лист М.Кривинюкові від 26.ХІ.1902. - С.150.. Загалом становище Степана при царі мимоволі, але коротко й точно окреслює людина зі сторони, із Батьківщини (!), тобто козак Яхненко: «пахоля». Саме в такому ракурсі потішних (та покірних) хохлів і готові сприймати в Московії українців, ані на мить не забуваючи, однак, про «шаткость малороссийскую». Спосіб, в який господарі контролюють рабів, надзвичайно простий, але такий дієвий, як і споконвічний - страх. Достатньо переконливо його дію на людину прописано в епізоді з листом і грошима, що їх Оксана хоче надіслати по сестрі братчиці в Україну. Мотивуючи своє прохання відмовитись і від наміру допомагати комусь на Батьківщині, і спілкуватися з рідними та друзями, Степан наводить той самий арґумент - страх, смертельна загроза існуванню. Загалом окреслене почуття стає визначальним, аж на рівні інстинкту, у житті молодого подружжя.

У традиціях ієрархічної держави все, що має васал, включно з його життям, належить правителеві та за найменшу провину чи навіть підозру в нелояльності буде відібране. Божий намісник, котрий із ласки своєї наділяє підданців владою й матеріальними благами, вимагає натомість цілковитої відданості та сліпого послуху. І це - його високе право, адже інші в усьому залежні. Це як угода з дияволом: варто щось узяти й уже належиш йому назавжди. Так, у відповідь на благання Оксани рятуватися втечею, Степан серед найсильніших арґументів наводить і той, що ніяк не зможе повернути отримане щедрому дарувальнику.

Буття Степана, як і його родини (власне, його та дружини; сестра завезена до Московії юною, брат уже там народився, а мати готова померти), виявляється гранично неприродним, адже він живе не справжнім, не своїм життям, а отже, фактично й не живе, а тільки існує. Під цим оглядом неминучими стали зрушення не лише у загальній, громадсько-політичній, а й особистій площині. Усталений в античній Греції гуманістичний принцип універсальної для європейської цивілізації етики - «стань тим, чим ти є» у заданих умовах не працює. Степан не може бути діяльним учасником власного життя, керувати ним. Він - об'єкт, яким маніпулюють, а не суб'єкт, здатний до усвідомленої, самостійної дії. Чоловік постійно сподівається, що якось усе там, на Україні, «утихомириться». Його поведінка нагадує дитячу реакцію на небезпеку - просто заплющити очі та все минеться. Власне, доказів інфантилізму в діях, психології героя «Боярині» чимало. Як здається, у цьому напрямі слід шукати і джерела того переконання, що українці (немов діти) не здатні до самоорганізації, а отже й облаштування власного існування.

Мислення та буття в категоріях свободи неможливі у випадку імперської людини не тільки зі страху перед системою, частиною якої вона змушена почуватися. Посутніми тут видаються й чинники внутрішнього психологічного, навіть екзистенційного плану. Пригадаймо, що ця філософська система оперує, завдяки Ж.-П.Сартру, поняттям «страху свободи», під яким розуміється стан, що очікує індивіда на шляху до визволення. Ба більше, зазвичай зупиняє його рух у вказаному напрямі. Адже свобода - це не тільки незалежність від будь-кого, будь-чого, але й (і то перш за все) тягар відповідальності за власну долю. У випадку ж героя «Боярині» все ускладнено ще й обов'язками перед родиною. Тому на розпачливе прохання Оксани облишити все та втікати світ за очі, стати, хай і знову у чужих землях (Волощина, Польща), вигнанцями, паріями, блукачами, але вільними, чоловік може відповісти тільки запереченням. Адже й там, на його переконання, їх незмінно чекатиме те саме. І взагалі, чи існував вихід із глухого кута, в якому на той час опинився українець? Безнадійність становища козацької республіки вочевидь не залишала йому жодної громадсько-політичної альтернативи. На що не зважилися б ці люди, їхні зусилля тут і тепер, у практичному часі, будуть марними. Козацька республіка приречена, а разом із нею приречені й вони - її діти. А що можна протиставити відносному, реальності, котра не піддається направленню й корекції?

Тільки власну волю, скеровану у вищі, не підвладні земному тяжінню виміри буття. Інакше кажучи, первинне й визначальне - вічне, а не історичне. І в якийсь із найгостріших моментів - душевної муки, а не збройної боротьби - саме героїня «Боярині» розуміє це з усією очевидністю. Отож не випадково національну пасіонарність у творі уособлює саме жінка, долю якої небезпідставно співвіднесено з долею її Батьківщини. «Не ростуть квітки в темниці» Українка Леся. Бояриня. - С.224., - із відчаєм каже Степан про свою дружину, мимоволі означаючи і стан, в якому опинилася Гетьманщина. Марність спроб органічного співіснування України та Московії визначає сама аґресивна скерованість сильнішого на безумовну й остаточну асиміляцію слабшого. Останньому буде «милостиво дозволене» лише безмовне та непомітне животіння на марґінесах імперського обширу. Не виправдовує себе й віра подружжя у силу та можливості слова, адже на чужині вони просто приречені на мовчання, або в іншому (але аж ніяк не кращому) варіанті - на мову з чужого голосу. Примітно, що Оксанина недуга по суті починається саме зі втрати голосу й неможливості співати.

Дискурс мовчання як неможливості і/або небажання виявляти себе - один із центральних у творчості Лесі Українки, зокрема в тих випадках, де трактовано питання національного чи ґендерного стану і статусу. «Бояриня» під цим оглядом ідеальний твір, адже відповідає обом відзначеним критеріям. Афоризм Л.Костенко про те, що перед смертю нації відбирає мову, якнайкраще характеризує передінфарктний стан козацької республіки, що поволі агонізує, уражена невиліковною недугою. Транспонентою цього стану-процесу і виступає героїня драми. За її добровільною смертю-жертвою проглядається мотивація саме надчасових реґістрів. Хоча зовні все видається цілком зрозумілим, навіть буденним. Лікар-німець (чи не тому, що сам у Московії чужинець) відразу діагностує в боярині дивну, як для інших, хворобу - ностальгію. Степан, розповідаючи про це своїй матері, називає і її головну причину: дружина, мовляв, «занудилась» у далекім краї. Однак це становище нудьгою, якої можна позбутися простими діями (як-от хатніми клопотами, ходінням по крамницях заморських купців, співами тощо), означити годі. Згадується тут зроблене киянином М.Бердяєвим розрізнення поміж нудьгою (низькою, дочасною, настроєвою пристрастю) та сумом (шляхетним, глибоким, екзистенційним станом душі). Здається, є сенс узяти до уваги саме останнє твердження. Вилікуватися від небезпечної хвороби можна, за порадою лікаря, лише поверненням, бодай тимчасовим, на Батьківщину. Але дружина рішуче відкидає пропозицію Степана випрохати у царя дозвіл поїхати на гостини у «втихомирену» Україну. Отже вона цілком свідомо відмовляється від останньої надії на порятунок, по суті самохіть розпинаючи себе на хресті страждань так, як розпинають її Вітчизну вороги. Мужня жінка розділяє долю конаючої країни, адже з нею в історію поступово відходила й велика доба козацької республіки. Те, що відбувається з Україною, Оксана не може прийняти, але й щось виправити теж не у силі. Проте в неї вистачає сміливості взяти на себе провину. Тому рішення померти - це не лише свідома альтернатива несвободі, властива, до речі, багатьом іншим героям драматургії Лесі Українки, а й спокута за гріх неучасті, невтручання, зрештою самозаспокоєння душі у часи випробувань і боротьби.