Історичний дискурс Лесі Українки: література як форма пізнання (до 150-річчя з дня народження)

Підсумовуючи, можна визнати, що поліфонія звучання образів головних героїв, а також ідейно-смислового, почуттєвого реґістрів драми не останньою чергою зумовлена особливостями роботи з історичним матеріалом. Безпосередня прив'язаність до факту, звісно заради об'єктивності оповіді, насправді не видається незборимою перешкодою для митця, котрий намірився явити героїчні моменти минулого. Реальні події, обставини, постаті - усе це само собою вже становить певні конфліктні вузли, зарисовки сюжетів і сцен, начерки характерів тощо. Та надійним опертям у роботі це слугує лише на початковій стадії.

Обмежитися «поетизацією» знайденого в літописах або вичитаного в підручниках означає поставити художнє дійство на котурни, ходульність, штучність чого не приховає навіть гостра інтриґа та яскрава сценографія. Коли автор хоче дати щось більше за чергову (ще одну) версію відомого й описаного белетристами та/або істориками, потрібно йти далі - у глибини явища, у суть процесу, у своєрідність людської психології. К.Квітка з цього приводу про «творчу методу» дружини згадував: «Не раз казала, що як писати з якої історичної епохи, то треба її добре простудіювати по джерелах, а потім забути, і аж тоді почати писати що з того життя. Інакше вийде музейність і нахил до дріб'язково точних описань в ущербок суті писаної речі» Квітка К. На роковини смерті Лесі. - С.234.. Проникливість і талант митця в таких умовах перевіряються не вмінням змальовувати, унаочнювати/урухомлювати річ, а здатністю оживляти світ, до якої ця річ (факт) належить. А.Дж.Тойнбі саме у цьому вбачав величезну перевагу митця над ученим, адже «дослідники людського життя у сфері особистих взаємин мають перед собою незліченні приклади універсально подібних досвідів. Сама думка про те, щоб скласти їхній вичерпний список, виглядає абсурдною. Будь-яке формулювання законів, що нібито діють у цій галузі, буде нестерпно банальним і жахливо грубим. За таких обставин факти можна викласти в значущий і розумний спосіб лише за допомогою такого запису, який давав би інтуїтивний образ нескінченного у скінченних термінах (курсив мій - С.Р.); і таким записом є художній твір» ТойнбіАДж. Дослідження історії / Пер. з англ. - Т.1. - К., 1995. - С.57..

Вирізнена в міркуваннях історика теза якнайкраще виповідає принципам, якими керується, а заразом й обшири пізнання, на які заміряється письменник, свідомий власної потуги та власного безсилля перед матеріалом вічності. Тільки людина обмежена, до прикладу позитивістським мисленням, може вважати цілком зримою, досяжною перспективу повного, завершеного розуміння світу. Відносність нашого знання, однак, не дорівнює релятивності істини взагалі, а радше недосконалості інструментарію та хибності шляхів пізнання.

Літератору, що пише на історичні теми, легко піддатися спокусі не тільки оповідача, а й інтерпретатора, а нерідко судді, ба навіть коригувальника реальності. Дискурс «козацької трилогії» Г.Сенкевича та спроби контрдискурсу йому романістики М.Старицького тут доволі показовий. Шлях від матеріалу (з виразною метою дібраного історичного фактажу) через сюжет (художня нарація) до ідеї/ідеології (національно-державницької, політичної) виправданий під кожним оглядом. Адже він направду вимагає неабияких зусиль, майстерності на кожному з етапів/рівнів праці й дає у висліді належний - мистецьки та суспільнозначущий - результат. Авторові своїм твором і вустами своїх героїв було і приємно, і почесно, і дозволено говорити за епоху, яку він обирав для пізнання, як правило через суголосся власній добі.

Окреслена концепція, «винайдена» реалістами ще у другій половині ХІХ ст., міцно утвердилася в українській традиції. І це попри те, що вже на початку наступного XX ст. їй було знайдено гідну альтернативу. Читаючи романтиків, модерністи з'ясували, що історія - це аж ніяк не німий, мертвий вантаж, зугарний тільки до порівняльного вивчення й обрамлення, як у класицизмі, а пізніше реалізмі, актуальних ідей сучасності.

Минуле, виявляється, має свій голос, його тільки треба вміти почути. Через митця може говорити епоха - варто спробувати, варто «дозволити». Леся Українка пішла саме у цьому напрямі, (згадуючи слова К.Квітки) «студіюючи» - «забуваючи» - і аж тоді «пишучи». За аналогією до відстеженого вище, цей шлях виглядатиме так: від ідеї (вічної, а не кон'юнктурно-сьогочасної, що дорівнює ідеології) через матеріал (осмислений не з позицій доцільності, а самоцінності) до сюжету (художнього полотна). То правда, що в підсумку виходить твір, далеко не завжди суголосний сьогочасним запитам і ще менше - уподобанням публіки. Але ж автор і не ставить собі таких завдань. Перефразовуючи Р.Декарта, мова в таких випадках завжди йде про «необхідне» (ідеї універсалій, Бога), а не «вірогідне» (ідеї речей, феноменів) існування.

Саме до такого взірця творінь належить і драматургія Лесі Українки, зокрема «Бояриня». Оповідний стрижень та посил твору - у показі того, що втрачаючи/відмовляючись від можливості присвятити життя власній державі і стаючи на службу іншій, тій, котра її знищила, українська людина виявляється позбавленою рис та сутностей, що роблять її повноцінною, реальною, а не, згадуючи М. Шлемкевича, «загубленою». Спробами відновити втрачений стан, або, кажучи загальніше, національний код, подолати фатальну межу розриву поміж справжнім/питомим і штучним/привнесеним в українську свідомість, і цікава ця драма.

Мабуть, не зайвою наприкінці постане і згадка відомої прустівської темпоральної концепції, за якою «неописаний час - мертвий час, час, якого не існує». Аби не втратити, не забути цілу епоху, котра так чи так є частиною сьогодення, пишуться й читаються художні твори - закорінені в минуле та відкриті в теперішнє.

References

1. Skrypka, T. (Comp.) (2017). SpohadyproLesiu Ukrainku, 1. Kyiv. [in Ukrainian].

2. Smit, E. (2010). Kulturniosnovy natsii:Iierarkhiia, zapoviti respublika. Kyiv. [in Ukrainian].

3. Toinbi, A.Dzh. (1995). Doslidzhennia istorii, 1-2. Kyiv. [in Ukrainian].

4. Ukrainka, Lesia. (2021). Povne akademichne zibrannia tvoriv: u 141. Lutsk. [in Ukrainian].

Abstract

The Lesia Ukrainka's Historical Discourse: Literature as a Form of Cognition (To the 150th Anniversary of Her Birth)

Serhii Romanov. Doctor of Philological Sciences (Dr. Hab. in Philology), Docent, Chief at Department of Theory of Literature and Foreign Literature, Lesia Ukrainka Volyn National University (Lutsk, Ukraine)

The research is aiming - to analyze the features of the author's concept of the work on historical themes.