"Уся Україна - суцільний Майдан" (знаковий топонімікон поезії Майдану)

Майдан, вважає О. Калита, найперше асоціюється з ціннісною філософемою свобода, що упродовж століть була імперативом національного буття й формою національного порятунку. Він став місцем зіткнення двох ворожих світів, двох філософій та візій майбутнього, без перебільшення, став подією планетарного масштабу: Та от з'явився такий Майдан, / це всім нам - шанс, можливо, останній, /зцілитись, витверезить Європу / й світу дать потужний акумулятор... (1, 89); Розширюється Майдан до... масштабів світу: / в Європі ростуть майдани українського міту / А гімн «Ще не вмерла» - всесвітній хіт: /людей притягує, як магніт... (1, 98); Надто кривавий був тан: / горе і радість - по вінця!.. / Все ж ми ростили Майдан / тут не лише українцям! / Він - твоє перше дитя - / виріс усім на підмогу: / Богу - на вічне буття - / людству і Богу (1, 126); «З того, що у людства ще не було, /ми дали Козацтво, УПА, Майдан - / людству з Україною повезло...» (1, 105). Саме такі семантико-символічні прирощення довкола знакового поетоніма викристалізовуються в контексті майданівських віршів.

Сила Майдану як феномену в тому, що він повторюватиметься доти, доки не буде створений міцний національний ґрунт, українці не утвердяться як політична нація серед європейських націй, не буде цілком зруйноване совкове мислення, свідомість і поведінка, не сформується національне «Я», не буде віднайдено власний магістральний національний шлях [докл. про це див.: 17, 474]. Майдан став національною формою суспільного діалогу, яка притаманна тільки нашій нації, він не лише наша сучасність, але й наша історія. На мовно-кулкгурному рівні чітко простежується семантична трансформація знакової топосимволеми з посиленням аксіологічного складника та формуванням відповідного кола ціннісних асоціатів - протест, свобода, гідність, стійкість, національна самосвідомість, консолідація, відповідальність, справедливість, історична тяглість, усвідомлена жертовність, ідея, чин.

Головна ознака Майдану Гідності - його символізм, нашарування розмаїтих символів, які витворили емотивну, драматично-трагедійну й водночас світлу й обнадійливу картину повсталої української нації, домінантним вербальним знаком якої є Небесна Сотня. «Небесна сотня - символ відданості, героїзму, самопожертви в ім'я захисту правди, гідності й свободи людини; символ безсмертя, перемоги» [17, 530]. У національному (можливо, й світовому) аксіологічному вимірі майданівська Небесна Сотня (як і донбаське Небесне Воїнство, головно - кіборги) стала «безпрецедентним феноменом усвідомленої жертовності, самозречення, любові до ближнього й до своєї Вітчизни», у лінгвоментальному ракурсі - образно-концептуальною й символічно-сакральною вербальною формулою, що блискавично поширилася й стала прийнятною в загальнонаціональному масштабі [15, 92]. Небесна Сотня - не перфоменс, / Фундамент завтрашньому дню. / Вона на Київськім Майдані / Постала з гніву і вогню (6, 14); Ми знали і розуміли, що всі ми - смертники... /Ще більше скажу, / що страшно насправді на смерть іти... / Під кулями снайпера впасти, та не зламатися, /Бо скільки, скажіть, вже можна всього боятися... /Ми знали, за що вмирали... і ми не каємось... / А пильно /у ваші очі /з небес /вдивляємось... (4, 25). Рядки С. Костюк підтверджують, що Майдан - це символ, ідея, заради яких люди пішли на смерть. Вона набула, за визначенням Ігоря Подольчака, «епічного сакрального виміру», а Небесна Сотня стала новітнім міфом в часи аморфної (недоробленої!) Незалежності. Можливо, саме це й було вищою метафізичною метою сучасної української нації, роздертої - з подачі Москви - контроверсійними ідеологемами, стало втіленням волі через Майдан. Герої Небесної Сотні, народжені Майданом, своєю жертовністю моделюють, за визначенням М. Жулинського, вже іншу картину українського світу, виростають у символи, вічні образи [8, 23].

Особливої ідейно-смислової ваги в лінгвопросторі майданівської поезії набуває концептуальний образ Києва. Попри численні спроби применшити вагу стольного міста (аж до позбавлення його статусу серця держави більшовицькою владою у 20-х роках ХХ століття), перетворити Золотоверхий у провінційне відстале містечко, духовний, націєтворчий і консолідаційний статус Києва, що, за Божим провидінням, постав на «перетині історичних епох і культур» (С. Кримський), упродовж століть не знижувався. В українському художньому мовопросторі Київ - стрижневе слово фольклорних міні-дискурсів, передовсім паремій [18, 282], улюблений пластичний образ знаних українських митців. Згадаймо хоча б Миколу Зерова («Київ - традиція», «Київ з лівого берега»), Павла Тичину («Золотий гомін»), Василя Стуса («За мною Київ тягнеться у снах.»), Ліну Костенко, а також поетівпіснярів Андрія Малишка, Дмитра Луценка та ін.

У новітній українській історії Київ став місцем двох Майданів. Природно, що величний образ стольного міста пронизує лінгвопростір майданівських віршів: Тут - витоки. Тут - гирло. Устя... / А Київ наш - то справжній Божий Дар! / Я млію. Я кричу! / Боюся... / За тих, хто вийшов знову на Майдан! (5, 18); Народе мій, твоя столиця - Київ, / Ніхто не сміє роз'єднати нас! (8, 36); Роками нас звали «массами», / та гнули униз... воли! / Сьогодні ж у Київ трасами /летять молоді орли! (8, 62).

Часто домінантна топосимволема постає у драматичному, навіть трагедійному контексті, як болісна алюзія до знаменитих рядків Павла Тичини «Лежить сторозтерзаний Київ.». Власне, оця сема «сторозтерзаності» й відчайдушного спротиву є стрижневою у більшості поезій Майдану: Закривавлений прапор - це і вирок, і поводир, / де Київ шалений обростає вздовж ран сивиною, / вода безшелесна з гідрантів жбурляла у вир / розп'ятої вулиці, й серця вирували війною (7, 77); Цієї зими, наче сон у сні, / у Києві, в Києві - чорний сніг (1, 105). Не менш експресивними є епітети, стрижнем яких виступає ойконім «Київ» (Київ шалений, пошрамований Київ), персоніфікації, метонімії, риторичні фігури (Київ дихає; Київ оплакував; Київ вирощував; о Києве!): Як останній солдат, ще стоїть пошрамований Київ (6, 170); О Києве! Нехай той подзвін тужний / церков, що стали прихистком останнім, / благеньку катову ударить душу! (6, 274).

Навіть ті поодинокі рядки, що сприймаються як несмілива спроба фольклорної стилізації, вражають своєю щирістю та проникливістю. Темна хмара наступила, / Київ весь пітьма накрила - / Налетіли чорні круки, / Щоб узять дітей на муки! (6, 182); Центр Києва не в імлі, /Де на краще Майдан чекає, / Де ще /поки що /всі живі... (8, 39); Єднатись маємо почати / За волю, Київ, за Майдан (6, 100).

Знакова тополексема, органічно поєднана з головною, так би мовити, сюжетною лінією поетичних текстів, у багатьох випадках виступає як блискучий поетонім, що лаконізує вагомі для авторів переживання, вивершує емоційно-трагедійний ореол:... Над Києвом - чорні круки... / Свої взялись попід руки: / - Там гаряче - туди зась! / Молодь за руки взялась. / А нам - хоч би ляк в очу: / Крізь кільце - за своїми лечу! (11, 17); «Київ, вставай! Україно, вставай!» /Київ - встає. Україна встає: /в потяг, авто, метро, у трамвай / люд - ізусюди!.. Вже всі тут є... (1, 85). У більшості майданівських дискурсів, особливо ж рельєфно - у третій частині поеми-кліпу С. Бондаренка «Майдани і магнати», екзистенційнодуховний києвоцентризм набуває більш укрупненого фокусу й трансформується в Майданоцентризм, для сотень тисяч людей Київ стає рятівним домом, надією на перемогу та гідне життя.

У топосі Києва традиційно найбільш знаковим є Хрещатик. Майдан і тут вніс свої корективи: відомими на увесь світ стали інші центральні київські вулиці - Грушевського та Інститутська. «Мамо, я просто не можу по-іншому - /Я на Грушевського» (6, 55); Благородними не всі звуться. / Перевірка - одна година: місяць лютий, /Інститутська (7, 137); Гимн - у грудях. На Повний Голос! / Сила вивершених уречевлень! /Інститутська збирає колос. /Прорізна собі робить перев'язь (5, 60). На Грушевського обірвалося життя Сергія Нігояна і Михайла Жизневського. Вони стали першими серед загиблих, очолили сумний список новітніх українських визвольних змагань. Михайло Жизневський, за образним визначенням Д. Павличка, - «високий білорус», «живий білоруський пророк», «білоруської свободи скрес»: Світ здригнувся від шоку, / А в снайпера на прицілі вже / Інше хлоп'я / Білорус Жизневський (6, 13); Пусть украсят на фресках / Украинский Майдан: / Белорусский Жизневский, /АрмянинНигоян (6, 370). Коли в Михайлівському золотоверхому відспівували героя, уперше прозвучала його улюблена пісня «Гей, плине кача по Тисині», що своїм потойбічним смутком не перестає рвати українську душу. До речі, згаданий текст з актуалізованою архисемою `плач' у найрізноманітніших модифікаціях та трансформаціях «прошиває» майданівські тексти, заторкуючи найбільш чутливий пласт уже новітнього колективного українського позасвідомого: Труни над натовпом - привиди наче... / Всю нічку до раночку «Плине кача...» (6, 25); Пливе по Тисі злотне каче, / А хлопці на Майдані мруть (10, 74); Як велетенські кобзи, труни: / за кожним по сто тисяч плаче, / і натяглись між нами струни, / тепер за кожним «Плине кача» (1, 109).

Після перших смертей на Грушевського 22 січня (за дивним збігом - у День Злуки) стало зрозуміло: дороги назад немає. Вулиця Грушевського - це той рубікон, який перейшла влада у своїй тупій ненависті до народу і який перейшов народ у своїй рішучості змести цю владу, навіть якщо за це і треба заплатити життям: Не сховати роз'ярений вулій. / Буде так, як захоче Громада. / На Грушевського - дим. І кулі! / А на Банковій - барикади (5, 60); Був на Грушевського самотній чоловік. / Стояв у пеклі, на згорілій шині (6, 231); Я сплю, мов убитий, і сняться мені / Майдан, і Грушевського, і «профспілки» (6, 238).

На Грушевського «люди перемогли страх, вони поводилися так, як їм підказувало серце» [13, 105]. А воно підказувало одне: «Здобудеш українську державу або загинеш у боротьбі за неї». На Грушевського згарищ дими, /Аж до неба шалене полум'я. /Не сиди, українцю, в пітьмі, / Вирушай на Майдан, сизий голубе! (6, 195); Хіба не чув ти музику смерті, /Як на Грушевського рвались гранати? (6, 229). Лексичними інтенсифікаторами урбаноніма виступають лексеми дими, полум'я, згарище, гранати, шини, барикади. Після першого вогню на Грушевського з'явилася знаменита варіація на тему старовинної весільної пісні «Горіла сосна, палала», що миттєво облетіла всі телета радіоефіри і стала своєрідним народним хітом Революції спротиву. Найвищий ступінь драматизму подій на Грушевського експлікують рядки: Б'ють нас / Гранатами /1 автоматами. / Тут, / На Грушевського, / Суд / Зустрічатимем. (6, 272).

Символом національної скорботи судилося стати саме вулиці Інститутській, вона в українській мовосвідомості вже асоціюється із Крутами та античними Фермопілами. Коли ми добирали матеріал з Антології майданівських віршів, то зауважили дивовижну річ: цитати різних авторів витворили один суцільний текст, у якому події розгортаються строго хронологічно, емоційно ж - по висхідній, завершуючись вражаючим візуальним образом потонулої у квітах і свічках вулиці та акустичним - плачем-реквіємом за убієнними. Дише минувшина юності солодом! / На Інститутській повіяло холодом... (6, 143); Я - Львівська сотня, що пішла в небесну, / Кривава крига я, зимою скресла / Й струмками Інститутською текла (6, 145); Ти чув, як ревно й несамовито / Київ оплакував Небесну Сотню? / Всю Інститутську встелили квіти, /Над містом воїни встали безплотні (6, 230).

Криваво-переможним апофеозом Революції Гідності стали розстріли на Інститутській двадцятого лютого. А коли на чорне уперше упав, / додалось червоне - росло й росло / це червоно-чорне, як стяг УПА, / аж до Інститутської спільне тло (1, 105); На Інститутській - раюють безсмерті (6, 143); На Інститутській - розстріляна нація. /Хресна дорога./П'ятнадцята стація (6, 143). На цій вулиці в середмісті столиці кульмінаційний акт Майданної трагедії завершився. Образ п'ятнадцятої стації Хресної дороги - не художня претензійність, а вдало вербалізований драматичний концепт новітньої української історії [Див. про це: 15, 95 ].

У більшості аналізованих поезій Майдану урбанонім Хрещатик згадується спорадично. У зворушливо-проникливому майданівському дискурсі Антоніни Листопад Хрещатик - лейтмотивний концептуальний словообраз у системі авторського мовомислення, винесений у сильну (заголовкову) текстову позицію - «Солоний Хрещатик»: І дай Бог - Справедливість усім! / Вже доведені люди до краю. / Уже кров під ногами, мов сіль. /Глянь, Солоний Хрещатик палає! (5, 32); І засвітилась Мудра Правда. / Спинились втрачені літа. / Вогні, вогні... І барикади. / Стоїть Хрещатик, як Титан! (5, 41); Почайна-річка - на хрестинах. / Струмки охрещені спішать. / Тут б'ється серце України. / Палає Праведна Душа (5, 41); Сьогодні тут і сповідь, і Причастя. / Присяга тут - на криці дорогій! / Народе мій! / Ти із колін піднявся! / Ти НАЦІЄЮ став, Народе мій! // Отут на Хрещатику - Віщі Хрестини. / І Рідність відкрита. В святій материнці! / Пишаюсь Тобою, моя Україно! /Пишаюся Вами, мої Українці! (5, 78). Художньої експресії знакова символема набуває завдяки паронімічному зближенню з лексемами хрестини, охрещені.

У просторі української лінгвосвідомості з'явилася образна тріада: Фермопіли - Крути - Інститутська. Крути - знак мужності й звитяги, нескореності. «Бій під Крутами - символ праведної жертовності кращих представників української молоді, що надихав цілі покоління борців за долю, соборність та відновлення державності для нації окупованої, колонізованої та русифікованої» [17, 417]. Ця нікому не відома станція на підступах до Києва стала уособленням героїки й відданості юнаків - студентів київських гімназій та університету, що полягли в нерівній боротьбі з більшовицькою бандою Муравйова. Попри звитягу і трагізм, Крути, на жаль, не стали образно-патріотичним вістрям художніх текстів, не стали частотною символемою українського мовопростору, зрештою, як і української культури загалом (П. Тичина, М. Верес, М. Боєслав, Б. Стельмах). І річ не лише в табу тоталітарної доби. Навіть після проголошення Незалежності про Крути згадували хіба що в чергову річницю. У далеке міжвоєнна Б.-І. Антонич урочисто-пафосно задекларував: Крути! Крути!Мужність і посвята, / Вірність, що міцніша понад смерть.

Антоничева афористична фраза знайшла своє органічне продовження в поезії Майдану, коли драматична паралель стала неймовірно промовистою, а «мужність і посвята, вірність, що міцніша понад смерть» драматично потвердилися. Уперше в майданівській поезії Крути з'являється в надзвичайно зворушливій поезії Оксани Максимишин-Корабель «Мені наснилось...»:

Мені наснилось, що вони зустрілись: / Убитий в Крутих й вірменин Сергій (6, 198).

Розлогий асоціативний простір породжує знакова тополексема в поетичному дискурсі Дмитра Павличка: На Майдан, немов колись на Крути, / Наступає старшорбратній мат (9, 28); А так не буде й так не може бути; / Ти мусиш тричі пережити Крути, /1 вийти тричі зі свого куща, / Як Господом запалена свіча! (9, 95).

У семантичній структурі національно закцентованої лінгвокультуреми Крути можна виокремити такі компоненти, як `жертовність', `звитяга' `трагедійність'. Майже через сто років історія протистояння знову повторилася. Двадцяте лютого... Майдан. Гірка отрута... / Немов би вдруге пережив народ наш Крути (6, 15); Вам би у груди вдихнути / кисень з усього Майдану. / В центрі столиці - Крути, / та мій народ нездоланний (6, 101); Почорнів білий сніг біля Крут, / Поле бою калиною скраплене. / Наша доля гартується тут, / На Майдані, з Європою братньою (5, 196); «За свободу і до кінця!» -/Бо інакше не може бути. /Власна гідність, рідна земля /Розгорнула у Києві Крути... (6, 293).

В одній з перших книг про Майдан «Борітеся - поборете! Поетика революції» упорядник й автор передмови О. Уліщенко пише: «ЦЕ НАШІ КРУТИ». «На Аскольдовій могилі український цвіт.» (Павло Тичина). І на Інститутській у Києві, там, де полягла Небесна Сотня, море квітів. «Пробиті груди», барви, «що навколо лягли камінням важким» (Олег Ольжич) - яке все впізнаване й щемке!» [3, 3].

Висновки та перспективи подальших досліджень у цьому напрямі

Концептуальні топоніми Майдан, Київ, Крути, урбаноніми Грушевського, Інститутська (спорадично - Хрещатик) постають у нерозривному рецептивно-ментальному та аксіологічному зв'язку, витворюючи неповторну семантико-стилістичну ауру - гідності, патріотизму стійкості, жертовності, драматизму. Зрештою, через них оригінальним художнім способом автори майданної поезії стверджують найвищі ідеали Революції Гідності. Перетворення реальних онімів в експресивні поетоніми зумовлене багатьма чинниками - соціально-політичними, культурологічними, реальними, зрештою, ситуацією майданної дійсності, спочатку оптимістичної, обнадійливої, пізніше - драматичної, трагедійної.

У нашій статті ми описали лише частину ілюстративного матеріалу - знакового топонімікону, отриманого способом суцільного добору. Розпочато роботу над поетичним звукописом (зафіксовано багато нестандартних випадків опанування динаміки словоформи, головно паронімічної атракції), виокремлено достатньо промовистий корпус неолексем; вражає своєю довершеністю образно-метафоричний простір, що засвідчує справді елітарність та вишуканість мовомислення; цікавими є афоризми, фраземи, особливо трансформовані; приваблюють розмаїті синтаксичні конструкти. Усе це - предмет майбутніх дослідницьких студій над феноменом поезії Майдану. Наша скромна наукова студія - це також відповідь тим, хто зверхньо, навіть зухвало відгукується про майданну поезію.