Тарас (Шевченко) та Оксана (Коваленко): інтерпретація взаємин у творах шевченкіани

Володимир ПОЛІЩУК

Анотація

Ця студія є одним із фрагментів монографії «Музи Тараса Шевченка. Інтимно-любовні дискурси в українській літературній шевченкіані». Вона, прямо кажучи, «вирвана з контексту» всього дослідження та, звісно, зберігає теоретико-літературну інформацію про структурні риси художньо-біографічних текстів (родожанрові, хронотопні явища документальності, художнього домислу й вимислу тощо), які проявилися зокрема при творення образу Оксани Коваленко як подруги Шевченкового дитинства і його першого кохання. У статті проаналізовано широке коло поетичних, драматичних і прозових творів, де виписано образ Оксани і почуття до неї з боку Тараса. Відзначено різносмислову еволюцію у творенні інтимних взаємин між Тарасом і Оксаною, явища очевидних домислів і вимислів (зокрема щодо віку Оксани та її долі), а також творення образу Шевченка (тут - юного Тараса) через призму його взаємин із жінками.

Автор свідомо залишив у тексті розвідки слова чи фрази, які свідчать про її вирваність із контексту ширшого й цілісного дослідження, зокрема і для пробудження можливого подальшого інтересу читачів до згаданої монографії.

Ключові слова: Тарас Шевченко, Оксана Коваленко, шевченкіана, інтимно-любовний дискурс, документальність, домисел, вимисел, почуття, поезія, проза. шевченко тарас оксана образ

Постановка проблеми

Літературна шевченкіана, різножанрова та різнопроблемна, вже тривалий час є важливою складовою не тільки біографіки,а й усього українського письменства. Те ж саме можемо сказати і про наукове шевченкознавство в контексті всього національного літературознавства. Писемна шевченкіана перманентно поповнюється новими творами, яких, за приблизними підрахунками, всього налічується близько десяти тисяч.

Царина літературної шевченкіани не обійдена увагою дослідників, але і в ній досі лишаються окремі проблемно-тематичні сегменти, які з різних причин оминалися чи майже оминалися увагою критики. Один із таких сегментів - інтимнолюбовна тематика в шевченківській біографіці, така собі «апокрифічна» тематика, творча й дослідницька увага до якої не заохочувалась. «Біографи поета, - мовлено в Шевченківській енциклопедії, - зазвичай оминали епізоди особистого життя Шевченка, надаючи безумовну перевагу його суспільному образові» [ШЕ, 2021, с. 622]. Між тим інтимна складова становила важливу частину буття Шевченка. Осмисленню цієї проблемно-тематичної сфери, зокрема в частині Шевченкових взаємин із Оксаною Коваленко, і присвячена студія.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Вище мовлено про тривалу в часі неувагу дослідників до питань особистого життя Шевченка та його інтерпретацій у творах шевченкіани. Не одне десятиліття чи не єдиним серйозним джерелом у темі була монографія М. Шагінян і розділ «Любов» у ній. Тільки в роки незалежності, за умов творчої свободи, з'явилися дослідження відповідної спрямованості, зокрема есей С. Реп'яха «Марево (Т. Г. Шевченко і жінки)», праці Ю. Ковтуна «Кохані жінки Шевченка», М.Козака «Дано любить, терпіть, страждать...», стаття Н.Наумової та С.Реп'яха «Жінки в житті Тараса Шевченка», низка газетних і журнальних публікацій. Практично всі вони «базувалися» на окремих творах Шевченка, його «Журналі», а також на спогадах сучасників. Лише Ю. Ковтун у своїй праці частково покликався до окремих творів літературної шевченкіани. Публікації ж у журналах і газетах часто майже повторювали одне і те ж, мали суто популяризаторський характер, інколи з претензіями на «сенсаційність».

Системне дослідження інтимно-любовних дискурсів уже саме собою має наукову новину, таку ж саму новизну й актуальність має аналіз означеної проблематики в літературній шевченкіані як об'єкті студіювання. Мета цієї конкретної статті - дослідження творчих інтерпретацій історії взаємин Шевченка з Оксаною Коваленко, реалізації в них жанрових рис художньо-документальної біографіки.

Виклад основного матеріалу

Пам'ятаючи цитовані вище слова О. Кониського з його «хроніки» щодо мінімуму документальних свідчень про Тарасове дитинство й підлітковий вік, маємо підстави казати, що особи Оксани Коваленко згадана теза біографа якщо і стосується, то не надто щільно. Правда, і сам хроніст, як видно з тексту, не знав достеменно, що то була за «кучерява Оксана», лише висловлював нечіткі здогадки, беручи до уваги відомі Шевченкові вірші зі зримою автобіографічною складовою чи з ім'ям Оксани («Мені тринадцятий минало», «Ми вкупочці колись росли», «Не молилася за мене», вступ до поеми «Мар'яна-черниця» та ін.). Власне, саме до образної семантики першого з названих віршів найбільше апелюють шевченкознавці чи письменники-біографи, мовлячи про перше Тарасове інтимне захоплення. У цілій низці повістей чи романів про Шевченка їх автори своєрідною прозою «розписують партитуру» згаданого Шевченкового вірша. О. Кониський же, зацитувавши уривки зі згаданих віршів, зокрема нотував: «Можна гадати (але тільки гадати), що ота Оксана (з вірша «Ми вкупочці...» - В.П.) - і була та сама дівчина, що, беручи плоскінь, почула, як Тарас плаче біля череди.». І тут же хроніст висловив судження, яке згодом «своїми словами» передаватимуть інші біографи чи охудожнюватимуть поети і прозаїки: «З того кохання нічого не вийшло. Але першого кохання, як і перших сліз, видавлених кривдою та несправедливістю, - такі люде, як Шевченко, довіку не забувають. Не забув і Тарас своєї Оксани. Героїню ліпшої своєї поеми «Гайдамаки» він назвав Оксаною. А вже ж річ звичайна, що письменники, найпаче поети, ліпшим і більш любленим діячам своїх творів дають імення таких людей реальних, які найбільш подобалися їм і які в серці їх лишили добрі враження і спомини. Минуло після отієї сцени біля ягнят більше, може, 25 років, і Шевченко згадав Оксану.» [1, с.с. 58, 59]. Далі тут О. Кониський знову цитує згадані Шевченкові твори, зокрема й рядки вірша «Ми вкупочці колись росли.» про нібито Оксанину трагічну долю:

Помандрувала

Ота Оксаночка в поход

За москалями та й пропала... [1, с. 60]

Власне, О. Кониський, сприйнявши ці Шевченкові поетичні рядки як констатацію реального життєвого факту, на тривалий майбутній час визначив немало творчих інтерпретацій образу-об'єкта першого Тарасового кохання, дівчини-підлітка, яка «без слова навчила / Очима, душею, серцем розмовлять» [2, с. 118].

Доволі довго в шевченкознавстві й шевченкіані не було відоме прізвище Оксани. Скажімо, Павло Зайцев у невеликому белетризованому нарисі «Перше кохання Шевченка» (1914), пишучи про Оксану та її роль у житті Тараса, цитуючи відповідні Шевченкові поезії, називає тільки ім'я [Див.: 3, с. 5-14]. Дещо пізніше, в біографіях Б. Лепкого - «Про життя і твори Тараса Шевченка» й того ж П. Зайцева - «Життя Тараса Шевченка» названо й Оксанине прізвище, вочевидь як гіпотезу чи версію.

Тільки значно пізніше, в 1970-х, сумлінний біограф-дослідник Петро Жур на основі архівних документів, церковних і сповідних книг, переконливо встановив і прізвище тої Оксани - Коваленко [див.: 4, с. 74-79]. Цей же дослідник спростував тезу про нібито Оксанине покритництво: «Документи незаперечно вимагають, щоб ми не плутали поета з його ліричним героєм, щоб обачливо користувалися віршами поета як біографічним матеріалом. Ліричний герой і особистість автора не завжди збігаються.» [4, с. 77]. І далі тут біограф слушно зауважує, що у вірші «Ми вкупочці колись росли» Шевченко створив «узагальнений образ дівчинки-покритки», вписавши його в доволі широкий цей же тематичний контекст Шевченкової творчості, особливо ранньої. Втім, такі судження щодо Оксани Коваленко та її можливого літературного образу з'явилися, повторимось, пізніше, а до того була сприйнята позиція, висловлена О.Кониським. Більше того, на початку ХХ століття з'явилися і психоаналітичні інтерпретації Шевченкової творчості, зокрема й досліджуваної нами проблематики, а ще окремішніше - того ж першого Тарасового кохання, образу Оксани та його відтворення в поезіях митця. Скажімо, С. Балей, осягаючи з позицій психоаналітика почуття хлопця-сироти у вірші «Мені тринадцятий...», вичитує в тих почуттях не тільки і не стільки якусь особливу прихильність підлітка до юної сусідки, яка його втішала («Витирала мої сльози.»), але й каже, що, «потішаючи зажуреного хлопчика і обтираючи йому сльози, ся дівчина заступає йому на хвилю матір, якої йому не доставало» [5, с. 52]. Тобто бачить у цій ситуації складніші почуття, а не тільки перші промінчики інтимної прихильності. Висловився С.Балей і щодо витвореного Шевченком образу Оксани-покритки, знову ж, беручи до уваги відповідний ширший контекст Шевченкових творів. «Поет вже згори схильний був вірити, - нотує дослідник, - що його дитяча любов не могла увінчатися тривалим щастям і що Оксаночку мусіла стрінути лиха доля. Річ дуже ймовірна, що Оксаночку полюбив Шевченко справді у споминах доперва тоді, коли довідався, що її стрінула доля Катерини (з поеми «Катерина» - В.П.)» [5, с. 60].

Цитуючи рядки Балеєвої студії в розмислах про Оксану Коваленко як Тарасове перше кохання, мусимо зауважити, що цей дослідник, аналізуючи жіночі образи з ім'ям Оксана в інших Шевченкових творах («Ми вкупочці.», «Не молилася.» та ін.), не пов'язував їх із образом тої дівчини, про яку мовив поет у вірші «Мені тринадцятий минало.». «Догадуватися, що її поет мав на гадці в «Мені тринадцятім», ми не маємо ніякої фактичної основи» [5, с. 50-51]. Психоаналітик більше схилявся до думки про таку собі «навіяність» того дитиннодівочого образу надто чуттєвою Шевченковою психікою в жорстоких умовах неволі, адже вірш написано в Орську. Такі судження, звісно, треба брати до уваги як висловлений текст, водночас наголошуючи й на позиціях значно ширшого загалу дослідників і письменників, які за рядками хрестоматійного вірша бачать таки ж Оксану Коваленко.

Дещо пізніше інший психоаналітик, Олександр (?) Халецький, теж висловився про Оксану як реальну особу й літературний образ у тому сенсі, що на нього поетом перенесено комплекс материнства: «Оксана - одна з найбільш яскравих фігур, на які перенесено материнський комплекс. Оксана - закономірне явище в житті Ш[евченка]. Якби Оксани й не було, то Ш[евченко] створив би її з нездоланного прагнення свого до такої любові, котра могла б утішити його від усіх гіркот і утрат» [6, с. 21]. Такі от судження, до глибин яких ми тут не будемо занурюватись, а тільки констатуємо їх наявність у контексті з образом Оксани як першого Тарасового кохання та цього образу в ліриці поета. Більше «довіри» до суджень про можливий «материнський» комплекс, бо ж образ Оксани-покритки, як знаємо, виявився домисленим Шевченком, такою собі містифікацією, котра спровокувала певні дослідницькі і творчі інтерпретації. Та й самі цитовані психоаналітики, мовлячи про різні комплекси, водночас убачали в Шевченкових історіях і відповідних творах власне любовну складову, особливо, скажімо, в поемі «Гайдамаки», де в розділі «Титар» описано любовно-еротичне побачення Яреми з Оксаною як «проекція. власних (поетових - В.П.) любовних бажань і настроїв» (С.Балей). До того фрагменту поеми, в якому, за Ю. Барабашем, відтворено «замалим не ледь прихований опис статевої близькості», ще будемо покликатися далі.

Вище ми вже згадали твір Павла Зайцева «Перше кохання Шевченка» (1914) - певно, перший епічний текст цікавої нам проблематики. Дехто називає його оповіданням, в «Шевченківський енциклопедії» (т. 2, с. 669) його кваліфіковано біографічною розвідкою, що ближче до істини, хоч деякі елементи белетризації в тексті присутні. Цитатами з віршів і «Гайдамаків» ілюструючи своє бачення Тарасових інтимних почуттів, автор перш за все проводить тезу про Оксанин образ, який лишився в Тараса на все життя, відлунив і в історіях із Катериною Піуновою та Ликерою Полусмак: «Майбутній поет уже милувався «дивом-красою» своєї обраниці, а та з ним «усміхалась, плакала, журилась», учили його пісень і мови кохання...» [3, с. 11]. Інший мотив розвідки - про Оксану-покритку - «... як він (Тарас - В. П.) дізнався про жахливу долю своєї милої - красуні Оксани» [там само].

Богдан Лепкий у своєму біографічному нарисі писав, що «Одинокою потіхою осталася тепер (у сирітстві - В.П.) Тарасові хіба одна Оксана Коваленко, дівчина сусідка, товаришка дитячих забав, якої Тарас не забув до смерті. Це його перше, нічим незаплямоване кохання, Беатріче нашого поета» [7, с. 9]. Цей же письменник згадує Оксану з «Гайдамаків» як «еротичну пригоду Оксани Коваленко», а про Ярему пише як про часткове уособлення самого Шевченка [7, с. 34].

Ота смислова паралель між Оксаною та одним із поширених образів світової літератури - Беатріче пізніше неодноразово зринала у працях і творах про Шевченка, зокрема і в ґрунтовній белетризованій біографії «Життя Тараса Шевченка» П.Зайцева, де автор мовив, що «Оксана стане потім Шевченковою Беатріче. Ім'я її він надаватиме улюбленим героїням своїх поем, а її особиста трагічна доля (нібито покритництво - В. П., обидві думки - з О. Кониського - В. П.) стане трагедією його серця. У безрадісному ж житті сироти-підлітка була вона ясною зіркою, джерелом яскравих переживань, що окрилювали душу молодого мрійника й будили в ній гами нових, особливих почувань» [8, с. 29]. Як бачимо, П.Зайцев і значно пізніше після цитованої вище розвідки, лишався в полоні Шевченкової містифікації про зведення Оксани москалем, кількаразово повторюючи її в книзі [сс. 106, 111, 126]. Ця ж «омана» пізніше заволоділа і Дмитром Чубом (Ниценком-Нитченком), який у книзі «Живий Шевченко» написав: «Ота трагедія з Оксаною, її божевілля й загибель ніби тягарем завжди лежали на його серці» [9, с. 24-25].

Мотив про трагічну долю Оксани - першого Тарасового кохання, - про нібито її збезчещення москалем, повторимось, виявився доволі «живучим», бо втілений у багатьох творах і поетичних («Легенда про Кобзаря» О.Гуреїва, «Тарасова доля» білоруса Янки Купали, «Жага» В.Гея та ін.), і прозових («Тарасові шляхи» О.Іваненко, «Багряні тіні» М.Рубашова, «Українські ночі, або Родовід генія» поляка Є. Єнджеєвича та ін.). Зовсім не виключено, що дехто з письменників, навіть знаючи про цей Шевченків домисел і про реальну долю Оксани Коваленко, свідомо лишав таку містифікацію у своїх творах, написаних відносно чи й зовсім недавно. Скажімо, в романі Валентина Чемериса «Тарас Шевченко: сто днів кохання» (2017) наведено ті ж Шевченкові рядки з вірша «Ми вкупочці колись росли» й не мовлено нічого про поетів домисел щодо образу Оксани. Власне, В.Чемерис переповідає епізод із розвідки «Перше кохання Шевченка» П. Зайцева [див.: 10, с. 10]. Насправді життя реальної Оксани Коваленко склалося не так трагічно, як це художньо домислив Шевченко. За документальними відомостями, Оксана народилася в листопаді 1817 року й була на понад три з половиною роки молодшою за Тараса. Вона теж доволі рано стала сиротою, жила поряд із Шевченками разом із меншим братиком. 1840 року вийшла заміж за кріпака Карпа Сороку в сусідню Пединівку, мала дітей і прожила доволі довго. Дослідники слушно пишуть, що Тарас Григорович, листуючись із рідними і бувши 1843 року в рідному селі, знав про таке Оксанине буття. У творах же, згадуючи Оксану, вдавався до художнього вимислу, чим, повторимося, дещо «заплутав» біографів і письменників.

Зокрема й Маріетту Шагінян, котра першою й системно взялася за дослідження інтимно-любовної сфери Шевченкового життя (розділ «Любов» у монографії «Тарас Шевченко» (1941,1946). За багатьма штрихами цієї її праці видно, що письменниця й дослідниця дуже ґрунтовно вивчала життя і творчість Шевченка, різні біографічні матеріали про нього, спогади сучасників тощо. Скажімо, вочевидь іще від «хроніки» О.Кониського в неї теза про Оксану-покритку («була зваблена й кинута «москалем», була покриткою» [11, с. 131], тут і далі переклад мій - В.П.), від П.Зайцев чи Б.Лепкого - образ Оксани-Беатріче («муза його дитячих літ, Беатріче його поезії» [там само]) і т.д.

Вище ми вже цитували тезу М.Шагінян про важливість осягнення особисто-інтимного простору всякого митця задля глибшого розуміння його особи та його творчості, а Тараса Шевченка - тим паче. Саме такою настановою вочевидь керувалася письменниця-дослідниця, системно аналізуючи Шевченкові взаємини з жінками в різні періоди його життя. Але початок був, звісно, від Оксани Коваленко, щодо якої та її ролі в Тарасовому житті М.Шагінян сформувала цілком слушне судження: «Першою сильною любов'ю Тараса Шевченка була дитяча прив'язаність до сільської дівчинки, Оксани Коваленкової, очевидно, старшої за нього роками. Ця прив'язаність багато в чому була вирішальною для поета. Оксана, по-перше, визначила собою тип жінки, що йому подобався. І, по-друге, її історія стала головною темою його віршів і повістей (натяк на покритництво - В.П.)» [11, с. 130]. У цитованій фразі бачимо фактичну неточність про Оксанин вік, породжену тодішньою відсутністю відповідних відомостей. До речі, як побачимо далі, й у творах шевченкіани наявний віковий «різнобій». Певні розмисли, мабуть, і небезпідставні, бо ж, якщо вірити першому рядку вірша «Мені тринадцятий минало» і брати до уваги відомий Оксанин рік народження, то їй на момент, описаний у вірші, ледве чи й виповнилося десять літ... Можливо, й цю обставину брав до уваги С.Балей, коли не зв'язував Оксан - героїнь інших Шевченкових творів із героїнею згаданої поезії. Зрештою, тут можуть бути різні міркування чи припущення.

У своїх розмислах М.Шагінян «розшифровує» і згаданий нею «тип жінки», утверджений відтоді в уяві Шевченка від Оксани, котра «... запам'яталася йому «маленькою» і «кучерявою», в усій чарівності народного українського типу, надзвичайно емоційною (перша дарує ласку, навчає безсловесній мові кохання). І ми бачимо, як пізніше цей тип фатальним чином буде подобатися Шевченку в жінках, змушуючи його шукати в них ту «справжню», - подругу, дружину, утішницю, якою в дитинстві здавалася йому Оксана» [11, с. 132].

Мовлячи в різних розвідках про «український тип» жінки, що його репрезентувала собою Оксана, їх автори називають (услід за Шевченком!) хіба дві-три портретні деталі Оксаниної зовнішності. У письменників - авторів художньо-біографічних життєписів можливості навіть для портретувань значно ширші, бо ж вони, зокрема і спираючись на відомі «історичні» деталі, мають повне право домислювати, дотворювати описи зовнішності тої ж Оксани Коваленко, малюючи портретні деталі дівчинки чи власним авторським словом-зором, чи очима повістевого або романного Тараса. Із тих письменницьких портретувань, треба сказати, Оксана постає не десятилітньою, як те вираховуємо з реальних біографій, а таки старшою (до прикладу, Є.Єнджеєвич пише про Оксану у своєму романі: «Ця дівчина з великими темними очима і ще темнішим волоссям була його ровесницею» [12, с. 51]), навіть старшою за Тараса. От, скажімо, в романі Г.Хоткевича «Тарасик» вичитуємо епізод, коли Тарас із батьком, а Оксана з матір'ю повертаються з панського лану:

«Оксана й Тарас чомусь побігли вперед. Щось веселе у них говориться.

- Гарна у вас дівчина оця Оксана, - задумливо сказав дядько Григорій (Тарасів батько - В.П.), а в тім була похвала не тільки дочці, а й матері. В тім було йте, що гарно було б їх спарувати, отих, що побігли, але, мабуть, не вийде нічого, бо одно, що Тарас молодший (розрядка наша - В.П.), а друге - чи захочеш ти, тітко Мотре...» [13, с. 351.].

Відповідно і в усьому тексті «Тарасика» Г Хоткевич витримує ту настанову про старшу за Тараса Оксану, виписуючи її портретні штрихи чи моделюючи епізоди їхніх зустрічей і Тарасові почуття в них. Власне, через виразні й промовисті портретні штрихи Оксаниного образу та ще через органічну художню стилістику неповторного Хоткевичевого письма в показі глибинної значеннєвості й краси українського сільського світу, в якому зростав і формувався малий Тарас, показано перші його ще неусвідомлені відчуття інтимних переживань.

Ось романний епізод під час свята Великодня:

«Он Оксана стоїть із матір'ю й привітно киває Тарасові головою. Бачить Тарас цю дівчину нечасто, але завжди з радістю.

Дівча витяглося, хоч личко ще дитяче й вихватки теж.

- Тарасику! Ось тобі писанка! Сама малювала! - і тиче йому мережане квіточками яєчко.

Тарас не знає, чи брати, чи ні, й ще більше ніяковіє.

- Та ви хоч похристосуйтеся! - сміється мати.

Оксана мовби тільки й ждала цього заклику: рвійним рухом скинула маленькі рученята на шию Тарасові й, шепнувши «Христос воскрес!», поцілувала в губи.

Тарас стоїть ні в сих, ні в тих і не знає, що йому роботи. Жінки довкола сміються.

- От так дівка! Парубка завстидала!..

... А Оксана, якби можна, дзвінко б реготала. Але що не можна, то у неї тільки якісь бісики грають в очах, а в них іскриться все те личко прекрасне, омаяне віночком та стрічечками.» [13, с. 169].

Інша картинка, коли Тарас в Оксаниній хаті, де його, сироту бездоглядного й обшарпаного, прихистили, малює коня: «А Тарас не помічав нічого. Через плече, затаївши дихання, дивилася Оксана. Тарас відчував її захоплення, і стримане дихання дівчини, і дотик теплих дівочих грудей. А від того солодко-солодко стало, як іще ніколи не бувало в житті» [13, с. 484].

Й остання картина в романі з Оксаною:

«Бачив Тарас Оксану. Але бачив так, що серце його і заспівало, і занило... Здалека почув Тарас пісню й вийшов назустріч. Він знав, що це за пісня. То дівчата ідуть із жнив. Повбирані, усі в квітках, вінках із золотих колосків жита, пшениці, васильків. А перед веде - цариця. Цікаво - хто в цім році за царицю?.. Наближаються, наближаються. Попереду цариця оцього сільського празника, цариця молодості, цариця оцієї землі. Глянув Тарас - і аж зомлів неначе. То була Оксана. Іде, легко похиливши голівку. У руках серп і снопок жита, перевитий зеленою берізкою. Чи можна ж вигадати що прекрасніше?

.Чувся екстаз краси, чулася молитва, чувся в усьому тому гімні якийсь величний, симфонія, де інструментом були і люди, і природа, і могутнє почуття вічності всього живущого» [13, с. 612].

У менших текстовою «територією» повістях, скажімо, «Син-колос» Д. Косарика (1962) й «Багряні тіні» М.Рубашова (1965) виписано зовсім стислі портретні штрихи Оксани, про яку з Вільно згадує молодий Тарас, чиї почуття там витворено з особливим ліризмом, і саме ліризм промовляє про семантику юначих почувань. «Оксана!.. її чорнявий образ, погляд кароокий з-під повік. коси чорняві, кучеряві. Засоромився Тарас» [14, с. 105]. Або в М. Рубашова, де спогад повістевого Тараса оповитий фольклорною символікою: «Мила, дорога Оксаночка! Вже, мабуть, вилюдніла, розквітла, як маківка в полі. Вижнуть довкола неї золоті стебла, замилуються женці червоною маківкою, а хтось, може, й зірве, поки ще пелюстки не обпадають! Чи лишилась у неї хоч краплинка згадки про Тараса-пастушка!» [15, с. 59].

І зовсім близький у часі роман В.Чемериса. Тут портретування Оксани здійснено «авторським» (чи оповідацьким) текстом, без якихось вплітань у певні сюжетні колізії, але теж із упізнаваним опертям на видимі штрихи «від Шевченка». «Якою вона була? Тільки й знаємо достеменно, що кучерявенька, з чорними бровенятами. Вродливенька. Вміла так гарно співати, такий мала дзвінкий голосочок, що коли він (Тарас - В.П.) її слухав (а співала вона йому. Йому!), то на очах у нього виступали світлі сльози.

Живі, карі її оченята завжди були співчутливо-люблячими, а сама вона - маленька, стрункенька, у вишиваній сорочці - щебетливо-ніжна, з доброю душею і наче мальованим личком здорової сільської дівчинки» [10, с. 7]. І далі тут важливий штрих, який засвідчує, певно ж, свідомий відхід від історизму: «Мабуть, - пише В.Чемерис про Оксану й Тараса, - вони таки були однолітками, хоча, можливо, Оксанка й була трохи старшою за нього. А втім, дівчатка порівняно з хлопцями-однолітками завжди видаються ніби дорослішими - така вже природа» [10, с. 7]. Цікавий і вартий уваги штрих саме з огляду на вік обох юних персонажів романтичної історії. З низки художніх чи художньо-біографічних текстів «на тему», проте, помітно, що письменники, особливо прозаїки, воліли б бачити героїню першого Тарасового захоплення дещо старшою, ніж вона була насправді, з огляду на Тарасове 13-ліття, а зокрема - дещо старшою за Тараса, як це ми бачимо в романах тих же ГХоткевича й В.Чемериса, і не тільки в них.

Оксанин образ виписано в багатьох ліричних і ліро-епічних творах, і виписано його саме як перше Шевченкове кохання, хоч інтерпретації й цього образу, і взаємин Оксани й Тараса різні. Звісно, в суто ліричних текстах маємо констатацію або творення певного біографічного моменту, почуття, спогаду без якоїсь мотивації чи опису. Скажімо, Дмитрові Луценку (вірш «Кобзар») сучасний йому Шевченківський провулок у Києві навівав роздум про те, як, можливо, колись тут, під «шовковицею старою», сидів Тарас і згадував родину, дитинство і, звісно, любу Оксану...

Круті стежки, якими спозарання маленьким біг до п'яного дячка.

Русявоока дівчина Оксана, теж кріпака-невольника дочка.

Любив її в дитинстві до нестями.

як вранішню розвеснену зорю... [16, с. 142-143].

«Іскринкою дитинства гіркого» називає Оксану Тарас у вірші Василя Гея «Жага», згадує «личко її, неціловане навіть» [16, с. 50], але в обох цитованих поезіях волею авторів тремке Шевченкове особисте поступається суспільним громам його кобзи («О кобзо, грими!..»).

Менше емоційної експресії, але - відповідно - більше образного підтексту можна вичитати з невеликого, на чотири катрени, вірша Леоніда Талалая «Рядки про Шевченка», в якому рядки про Оксану в першій та останній строфах поезії творять своєрідне «кільце», такий собі «пошук» і «висновок».

Він виганяє вівці рано,

Він посміхається весні.

Шукає радісна Оксана Його в степу між бур'янів

... І не знайшла тоді Оксана

Його в степу між бур'янів [16, с. 201].

Дві середні строфи пояснюють, чому дівчина, яка «шукала, кликала, наче мати» Тараса, його не знайшла. Хлопець тоді писав перші поетичні рядки, «до слова - слово, Що стануть полум'ям колись.». Власне, і тут маємо ту ж таки ідею, скажемо, - ідею правдиву, за якою і доля, й місія Шевченкова не вели до особистого щастя.

Ліро-епічна шевченкіана в темі першого Шевченкового кохання виявляє дещо інші нюансування. Власне, й білорус Янка Купала в поемі «Тарасова доля», і Любов Забашта в драматичній поемі «Тернова доля», й - особливо - Іван Драч у поемі, названій ним «симфонією», «Смерть Шевченка» різною мірою відлунюють мотив, означений раніше М. Шагінян та іншими шевченкознавцями й шевченколюбами про незабутність першого Тарасового кохання, його визначальну роль у всіх подальших взаєминах Шевченка з жінками. Та якщо в названих творах Я. Купали й Л. Забашти цей мотив тільки епізодично відлунив, то в «симфонії» І.Драча відтворенню цього мотиву присвячено цілий розділ. Скажімо, Я. Купала своїм авторським словом стисло виписує відповідного змісту картину («Покохав Тарас дівчину / У дитинстві рано, / І до смерті не забув він / Своєї Оксани... / Юне серце у Тараса / Так любить уміло, / Що усе життя крізь сльози / Згадував він милу.» [17, с. 352-353], а Л.Забашта витворила епізод-згадку про Оксану в контексті останнього гострого Тарасового діалогу-розриву з Ликерою Полусмак. Тут уже мовить поет:

... Шевченко (відступає від Ликери):

Такою ти завжди була,

Чи лиш тепер такою стала?

Чи я сліпим був довгі дні,

Що сам себе завів в оману,

Що бачив у тобі Оксану, - Ту зірку в рідній стороні...

Мою Оксаночку. [18, с. 144].

Далі тут Ликера саркастично реагує на ці Шевченкові слова, ще більше вражаючи душу поета.

Іван Драч, повторимося, значно ширше, мистецьки майстерніше і психологічно проникливіше витворив картину згаданої семантики, «провівши» уявний образ Оксани через контекст найбільш знаних любовних історій Шевченкової долі, влучно спостерігши своїми відчуттями якісь Оксанині риси в кожній із обраниць. Певно, цей четвертий розділ Драчевої поеми «Смерть Шевченка», із підзаголовком «Далекий дівочий голос», вартий повного тут відтворення. Власне, звучить монолог Оксани:

Я тебе чекала роки й роки. Райдугу пускала з рукава.

На твої задумані мороки,

На твої огрознені слова.

Я тебе в Закревській поманила, Я душею билась в Рєпніній,

А в засланні крила розкрилила В Забаржаді, смуглій і тонкій.

Ні мотиль-актриса Піунова,

Ні Лікери голуба мана Цвітом не зронилися в грозову Душу вільну, збурену до дна.

Я б тобі схилилася на груди, Замість терну розсівала б мак.

Та мені зв'язали руки люди.

«Хай страждає, - кажуть, - треба так.

Хай у ньому сльози доспівають В ненависть, в покару, у вогні».

І мене, знеславлену, пускають, Щоб ридали вірші по мені.

Я - Оксана, вічна твоя рана, Журна вишня в золотих роях.

Я твоя надія і омана.

Іскра нероздмухана твоя

[19, с. 30-31].

Писана в 1970-х, поема-симфонія І.Драча навіть у майже «любовному» розділі ввібрала в себе й нотки соціальності, загалом виправдані, й нотку про Шевченків домисел - «знеславлення» щодо долі Оксани. А кожен із рядків останньої цитованої строфи може бути дуже красивим і точним у сенсі історико-біографічному заголовком якоїсь розвідки чи розповіді про Оксану Коваленко в долі Тараса Шевченка.

Природно, що значно ширшою може бути розмова про відтворення взаємин Оксани й Тараса, чи навпаки, Тараса й Оксани, в прозовій шевченкіані. З огляду на тему, яка нас тут цікавить, епічні твори шевченківської біографіки можна умовно поділити на три групи. Першу з них можуть становити твори, в яких тема першого Шевченкового кохання відтворена коротким епізодом - одним чи кількома. У них, як правило, виписана констатувальна картинка про стосунки між цими дітьми-підлітками, частіше у варіанті Шевченкового вірша «Мені тринадцятий минало», епізодами означено інші знакові точки, зазвичай теж «спровоковані» поетовими творами з образами Оксан, у т.ч. відомою містифікацією про Оксану як покритку тощо. Чи не найпоказовіший тут роман Оксани Іваненко «Тарасові шляхи». З різною мірою схожості сюди ж можемо долучити «Повість про гірке кохання поета Тараса Шевченка» Г. Шкурупія (пам'ятаючи, що цей твір - тільки контур твору більшого, який написано не було), повісті «Синколос» Д.Косарика і «Багряні тіні» М. Рубашова, роман З. Легкого «Тарасові страсті», романи зарубіжних письменників про Т Шевченка - «Повнозвучність» росіянина Б.Вадецького (з доволі вільним поводженням автора з фактологією, якої, правда, на початок 1960-х, коли писався роман, було небагато, зокрема про Оксану) та «Українські ночі, або Родовід генія» поляка Є.Єнджеєвича. Природно, що в названих та інших «шевченківських» епічних творах міра (більша чи менша повнота) відтворення взаємин Тараса й Оксани залежала від різних чинників: описуваного в повісті чи романі періоду Шевченкового життя - всього чи тільки певного окремого періоду; організації сюжету, хронотопу, наративу; від читача - адресата, на якого твір передовсім був орієнтований... Той же роман О. Іваненко було написано «для середнього і старшого шкільного віку». Такий адресат, звісно, особливо в часи написання роману, вимагав особливої авторської делікатності у творенні інтимних епізодів і почуттів: «При Оксаночці він (Тарас - В. П.) не міг журитися, і взагалі при ній усе ставало зовсім іншим.» [20, с. 50]. Більше того, письменниця в романі творить не кохання юних, а їхню приязнь: «І ще та перша приязнь, що, напевне, на все життя лишиться найкоштовнішою згадкою - приязнь до Оксаночки.» [20, с. 166]. У повісті М. Рубашова, де витворено віленський період Тарасового буття, образ Оксани майже скрізь постає через ті чи ті спогади Тараса, кількаразово - через порівняння з іншою його симпатією - Ядвігою (Дунею): «Ніби Оксанчиними словами говорить Дуня, і ці слова, здається, ятріють у Тарасовій душі. Ятріють і рідною стороною пахнуть.» [15, с. 69]. Тарасові почуття до Оксани тут передано й частотністю відповідних спогадів, бо і в Марії Європеус повістевий Тарас уже в Петербурзі бачить риси незабутньої землячки: у Марії «Оксанчині очі, і джмелі брів Оксанчині!» [15, с. 125]. Близькі за способом творення епізоди спостерігаємо і в «Переяславських дзвонах» В. Дарди [21, с. 305], і в «Тарасових страстях» З. Легкого [22, с. 23].

До іншої групи умовно відносимо ті твори, в яких творення історії взаємин Тараса з Оксаною Коваленко помітно розлогіше, рельєфніше і складає в окремих із них таку собі «пунктирну» сюжетну лінію, не основну, але помітну й доволі важливу в процесі писання образу юного Тараса. Ідеться про повість Степана Васильченка «В бур'янах» (частини задуманої, та нереалізованої ідеї епопейного твору «Широкий шлях»), роман Гната Хоткевича «Тарасик» - першу частину невиданої тетралогії «З сім'ї геніїв», повість Василя Шевчука «Вітрила» та - частково - есеїстичний роман Валентина Чемериса «Тарас Шевченко: сто днів кохання». Звісно, логіка в такому поширеному розкритті зазначеної теми є, адже відомо, що більш-менш усвідомлена обома, Оксаною й Тарасом, приязнь виникла, коли хлопцеві «тринадцятий минало», і протривала понад два роки, коли Тараса пан забрав до Вільна. Водночас перед письменниками, які бралися за створення саме такої історії першого Тарасового кохання (тут уже справді йшлося про кохання - перше, юне, незвідане, а не про звичайну приязнь), поставала проблема художнього домислу, адже відомості про Оксану було надто скупі й не надто чіткі, принаймні до згаданих вище розвідок Петра Жура. Та, з іншого боку, така обставина могла бути «на руку» митцям, бо не надто сковувала творчі фантазії, можливості тих самих творчих домислів. Звісно, кожен із названих письменників по-своєму будував сюжет і різні контексти в ньому, образну структуру й концепцію кожного образу, зокрема цікавих нам образів Тараса й Оксани, текстовий наратив тощо. Мовлячи насамперед за твори С. Васильченка, Г Хоткевича й Вас. Шевчука, зауважуємо й на художній майстерності згаданих їхніх повістей та роману, на органічності психологічних зображень. На таких якостях важливо наголосити.

Вище вже зацитовано кілька фрагментів із Хоткевичевого роману про перші стрічі й перші почуття зовсім юних героїв - Тараса й Оксани. Зокрема відзначено, що Г. Хоткевич творить образ старшої за Тараса Оксани. Такий, як тепер знаємо, очевидний домисел Г Хоткевича в «Тарасику» міг бути спровокований чи мотивований хоча б одним рядком Шевченкового вірша-передмови до поеми «Мар'яна-черниця»: за Шевченком, саме Оксана його, Тараса, «без слова навчила / Очима, душею, серцем розмовлять» [2, с. 118]. Такий домисел мотивував ряд художніх вирішень у розгортанні письменником окремих сюжетних ліній чи моделюванні певних образів, насамперед, звичайно, Тараса й Оксани, а також відомою мірою «виправдав» наявність делікатних, психологічно мотивованих, але виразно відчутних любовно-еротичних ноток у творених епізодах зустрічей юних героїв. Особливо це показово у витвореному Г Хоткевичем епізоді, відомому нам за Шевченковим віршем «Мені тринадцятий минало». У романі «Тарасик» цей епізод виписаний наприкінці твору, коли героям епізоду, за Шевченком і за Г Хоткевичем, тринадцять Тарасові і шістнадцять Оксані, і за їхніми плечима вже не один рік прихильних стосунків. Гнат Хоткевич виписав його саме так, хоча в більшості творів шевченківської семантики ця подія в сюжетах тільки започатковує їхні приязні взаємини. Далі доречно зацитувати згаданий уривок роману, хоч він і немалий, одначе вельми важливий і показовий у контексті нашої теми.

Отже, Тарас пасе ягнят, а перед ним і світ почорнів... Хлопець заплакав, на його плач озвалася дівчина, яка «плоскінь вибирала». Далі слово Г Хоткевичу:

«Тарасику! Це ти? Голубчику!.. Та чого ж ти плачеш?

І дві теплих ласкавих дівочих руки обвили нараз шию Тарасову й підвели йому голову. Він глянув - це була Оксана.

Так, це була Оксана. Але не та пустотлива дівчинка у коротенькій спідничині та в перешитій маминій сорочці. Ні! Це була дівчина Оксана, властителька світу! Це було прекрасне створіння, що от іще недавно глянуло на світ широко розкритими очима, а в тім погляді була безконечність. Там була і свідомість своєї краси, і своїх прав, як дівчини, і свідомість обов'язків і потреби їх виконання. Тут було і передчуття приходу великого щастя Любові, і прозрівання свого материнства і готовність нести його. І була тут радість життя, радість пісні, радість радості нарешті. А все те разом творило її, Оксану.

- Я Оксана! - звучало гордо від цієї стрункої постаті, тонко обтягненого плахтою стану, упругих дівочих грудей під сорочкою, довгої темної коси.

І хоч була вона старшою від Тараса на три з чимось роки (курсив наш - В.П.), але між ними лягла вже безодня. В минулім році вона теж на три роки була старшою від Тараса, і в передминулім теж, але тоді цього не помічалося. А тепер?.. Та він же ж іще хлопчик - от чому так вільно і так не соромно було обняти його й приголубити. Більше!.. Оксана обтерла йому сльози рукавом своєї сорочки і поцілувала.

І... наче сонце засяло серед темної ночі!

... - Оксаночко!.. - прошепотів хлопець і притулився до дівчини. Та й це було солодко.

- Ти ж уже парубок! Як же тобі не сором плакати? - говорила Оксана, а Тарас слухав той голос, як музику небес. Знайомий любий голос, а не той. То був дівочий голосок, що переривався на якихось критичних нотах, а це був глибокий грудний дівочий альт, що в солодке тріпотіння приводив нерви і кружив трохи голову...» [13, с. 559-560].

Далі прозаїк тонко і проникливо, не без гумористичної нотки, творив діалог між юними людьми, підводячи його до трепетної теми:

«А ти мене любиш, Тарасику? Любиш, га?.. Скажи, любиш?.. Ну скажи... скажи...

Дівчина схвилювалася... Хлопець мовчав. Та й що він міг сказати?

Ну да, він її любить, як нікого в світі. Але як це сказати? Соромно ж...

А дівчина добивається... Хоче із оцих вуст, із дитячих, а так солодко почути це чарівне слово...

Оксана схопила Тараса за руку, сильно притягла до себе й все питала переривистим голосом:

- Любиш?.. Ну скажи - любиш?.. Любиш?..

- Люблю, - ледве чутно прошепотів хлопець і схилив голову дівчині на груди. Оксана важко дихала й тулила до себе Тараса. Це тривало одну коротку хвилинку, а вже в наступну немов зусиллям яким відірвала його від себе й сама відірвалася від нього.

Тарас стояв і весь трусився, мов у пропасниці. Вперше в житті почув він щось таке, що перейшло гарячим потоком усю його істоту і розлило по тілу невиразиму розкіш. Якби Оксана сказала йому зараз: я ще обійму тебе, а потім ти кинься в огонь, йому здавалося, що не задумався б» [13, с. 560-561].

Маючи перед очима, певно, майже всю епічну (та й не тільки епічну) шевченкіану, можемо стверджувати, що цитована вище любовна картина з роману «Тарасик» Г. Хоткевича є найрозлогішою в цій тематиці та одною з наймайстерніших у художньому сенсі. Відомо, що цей прозаїк почав працювати над задуманою тетралогією про Шевченка наприкінці 1920-х, мавши вже великий творчий досвід у письменстві, в різних його жанрах. На той час іще лишався в Україні дух вільного творення, нескутого різними вульгаризаторськими ідеологіями чи квазіпуританськими настановами щодо художнього слова, хоча до настання лихих часів було недалеко. Гнат Хоткевич устиг, може, й не повною мірою, скористатися творчою свободою, зокрема при написанні шевченківської біографіки, з чотирьох книг якої до читачів, на жаль, досі дійшла тільки перша - цитований роман «Тарасик», у якому й витворено авторську історію першого Шевченкового кохання. Наголосимо: з очевидними домисловими операціями.

Практично в один час із Г.Хоткевичем задумав і почав писати свій «Широкий шлях» - епопею про Тараса Шевченка - інший класик нашої літератури Степан Васильченко (до речі, тоді ж, на рубежі 1920-30-х, писав свою «Повість про гірке кохання поета Тараса Шевченка» й Г. Шкурупій). Знаємо, що дочасна смерть письменника завадила здійсненню задуму, котрий було реалізовано лише частково: написана хрестоматійна повість «В бур'янах» як перша частина задуманого масштабного твору. За оцінками літературознавців, повість стала вартісним твором епічної шевченкіани, до речі, одним із перших великоформатних, у якому С. Васильченку вдалося знайти оптимальний тон викладу, «рівновеликий життю поета масштаб оповіді» (Н. Шумило), майстерно поєднати фактологію з домислом, створити образ «живого» Тараса. Один із сучасних дослідників, мовлячи про Васильченкову повість, зауважив, що її автор «не йде покірно за фактом. Він перевіряє його на життєву переконливість, на художню правдивість. Він збагачує його, беручи на допомогу художній домисел і вимисел» [23, с. 149]. Можна припустити, що цитовані слова про домисел і вимисел, стосуються й цікавого нам тут питання: відтворення взаємин Тараса з Оксаною Коваленко. Зауважимо, що С. Васильченко писав свій твір, як і Г. Хоткевич, за умов хоча б відносної творчої свободи, тож мав право на оптимальну, з його погляду, творчу фантазію у творенні образів і картин.

Оскільки згадані твори С. Васильченка і Г. Хоткевича були творені практично в один час, і задуми мали масштабні, й писані про одну й ту особу, тож доцільно проводити між ними типологічні паралелі, зокрема в цікавій нам темі.

С. Васильченко теж творить історію взаємин Тараса й Оксани в розвитку, але не вдається до такого, як у Г Хоткевича, «радикального» домислу щодо віку цих дітей-підлітків. Письменник узагалі не пише прямо про їхні роки, а з розгортання низки відповідних картин можна виснувати чи спостерегти й таке, що вони були ровесниками чи близькими до цього. Із перших же сторінок видно їхні дружні стосунки, Оксана тут - «вірний і постійний товариш хлопців», хоч іще в «довгій материній корсетці» і з «безносою лялькою» поруч із Тарасом [24, с. 197]. Прозаїк творить кілька «приправлених» гумором картин на тему «женихання» - доброзичливих кпинів старших над дітьми, про щире приятелювання Оксани й Тараса («От здружили - і водою не розіллєш. - Де ви бачили, там - без Тараса (Оксана - В.П.) і дихнути не може. Тільки прокинеться, не їсть, не п'є, зразу біжить на вулицю. З язика в неї не зіходить Тарас» [24, с. 198]). Схожі поривання і в Тараса: «А святами - до діда. А тоді - до Оксани» [24, с. 199].

Із плином часу в повісті дорослішають і наші герої, проносячи взаємні почуття крізь не завжди супутні обставини. Письменник так моделює сюжетні обставини й картини в стосунках наших героїв, аби «підштовхнути» / «спровокувати» їх на саморозкриття почуттів, як у ситуації, коли Тарас казав Оксані, що піде кобзарювати, осліпне, світу білого не бачитиме... Далі - реакція Оксани:

«Гаряче, як голубка крильцями, Оксана схопила руками за шию хлопця, вже готуючись сама заплакати:

- Тарасику! Нащо ж ти так кажеш? Це ти вигадуєш? Я не дам! Скажи!

Ну, скажи, що ти вигадуєш, а то заплачу.

... (Оксана) - Все одно я тебе не покину - буду за руку тебе, бідного, водити... Обоє плакали в бур'яні: поет і його доля» [24, с. 218].

Далі в повісті кожна реальна чи уявна зустріч Тараса з Оксаною, думки хлопця про дівчину - до наростання солодких і не надто зрозумілих їм почуттів, але таких бажаних обома.

«Од страху дівчина почала тулитись до хлопця плечем. Тарас одразу змовк. В одного і в другого в грудях гуло, як у млині.

. (Тарас) Почав хрипко, таємниче:

- Знаєш оту пісню: «Ой зійди, зійди, зіронько моя вечірняя»?

Нишком:

- Ну, то що?

- Зіронька - то це ти!

- Як же це?

- Зіходить, як ти виходиш проти череди.

Дівчина і здивувалась, і засоромилась, і зраділа:

- Таке, прирівняв! Чим же я до неї подібна?

- Така гарна.

Загорілась:

- А от, кажуть, Ткаченкова Варя краща.

- Немає кращої за тебе! - авторитетно і гаряче промовив Тарас.

- На всю Кирилівку? - зраділа Оксана.

- І на всю Кирилівку, і на весь світ!

Дух забило Оксані в грудях, очі засяяли, насилу зітхнула: важко, гаряче.

- Коли так, то за це я тебе, Тарасе...

Не доказала. Обоє здригнули і розсунулись. Обом стало жарко. Обоє пекли раків.» [24, с. 224-225].

Останні картини зустрічей Оксани й Тараса в повісті - то вже зустрічі майже свідомих у своїх почуттях підлітків, юнака й дівчини. І портретування, і психологічно точно виписані прозаїком їхні поведінкові реакції про це промовляють. І Оксана тут - дівчина, свідома своєї значеннєвості для Тараса. С.Васильченко не доводить почуттів і розмислів закоханих до того рівня, що є в романі Г.Хоткевича, але й тут розуміння прозорі й вичерпні, а їх творення - художньо майстерні.

«Аж раз увечері іде через міст і чує за спиною: «А зажди, Тарасе, я щось скажу тобі! Озирнувся - вона (Оксана - В.П.), виросла, струнка, як очеретина, очі ще чорніші стали, а з-під хустки вибиваються кучері. Серце забилось, рвуться і сміх, і плач, на очах сльози... Стоїть, дивиться на нього, а в очах і жалощі, і сміх, і радість...» [24, с. 230]. Іще картина, остання в повісті: «Перед ним - Оксана. Струнка, в новій свиті, в червоній хустці, аж дух забило. Ніколи ще такого не бачив. « Що таке?» - «Питаю: де це ти був, що не було видно тебе в селі?» - «А ти б то скучала?» - дивиться пильно. Густо почервоніла. « А хіба ж ні! Я думала, що ти розсердився отоді та й змандрував із села. Де ти, питаю, був оце?» - «Тепер я у Хлипнівці. Учуся на маляра». - « Таки на маляра?!» - і очі в неї засяяли.» [24, с. 234].

Тарас і Оксана домовляються про вечірнє побачення, дівчина йде, «А сам Тарас, спотикаючись на довгі поли, думав: «Нехай я сирота, нехай і в драній свиті, але таки щасливий, трясця його матері» [24, с. 234].

Від читання Васильченкової повісті «В бур'янах» є певні відчуття її можливої адресованості передовсім молодіжній читацькій аудиторії, звідси й майже підкреслена делікатність у творенні інтимного простору, що засвідчує саме такі особливості хрестоматійного твору.

До цього класичного твору художньо-біографічної шевченкіани достатньо близько можна поставити повість Вас. Шевчука «Вітрила» (1964), котру цілком логічно сприймати і в контексті епічної шевченкіани першої половини 1960-х, романів і повістей, написаних під магнетизмом великих ювілейних шевченківських дат 1961 і 1964 років. До слова, в одній із тодішніх літературознавчих розвідок авторства М.Скорського згадана повість Вас. Шевчука названа серед тих творів, які написані з урахуванням творчого досвіду С.Васильченка за повістю «В бур'янах» [див.: 26, с. 47]. Із таким судженням цілком можна погодитись, бо Василь Шевчук відтворив у «Вітрилах» той же період Шевченкового життя, що і С.Васильченко, дуже схожою стилістикою письма, виразно психологізованою, схожою побудовою сюжету. Додамо, що в повісті молодшого з авторів і творення взаємин Тараса з Оксаною має немало схожого з повістю «В бур'янах».

В анотації до повісті «Вітрила» серед інших відтворених у ній проблем зауважено й на показі «чарівного першого кохання», звісно ж, Тарасового. Зауважимо, що в повісті Вас. Шевчука те дивовижне почуття, що його відчули одне до одного Тарас і Оксана, жодного разу, як, до речі, і в повісті С.Васильченка, не назване коханням. Вочевидь прозаїк, зважаючи на вік надто юних героїв, свідомо уникає такого слова, натомість так моделює сюжетні картини й ситуації, що сам читач зрозумів, - йдеться саме про ті особливі почуття, котрі й номінують згаданим терміном. Зауважимо й на тому, що у «Вітрилах» почуття між Тарасом та Оксаною виписано в дещо стриманішому сенсі, ніж у повісті С.Васильченка.

Звісно, створюючи низку сюжетних епізодів, у яких діють юні персонажі, Вас. Шевчук немало чого домислював, але домисли і в частині перетворення історичної правди в художню, і в частині психологічного зображення цілком обґрунтовані й переконливі. У «Вітрилах» приязні стосунки між Тарасом і Оксаною відтворені в розвитку в бік поглиблення емоційності й хоч певної усвідомленості почуттів обома персонажами. Щодо зазначеної вище проблеми віку передовсім Оксани, то Вас. Шевчук у тексті твору «прямим текстом» про це не пише нічого, але є певні підстави вважати, що й він, як і свого часу С.Васильченко, творив картину взаємин Тараса й Оксани як принаймні однолітків або й ладен був бачити Оксану трохи старшою.

В одному з епізодів повісті виписано пригощання Тараса в Оксаниній хаті її батьками, а далі текст: «Після сніданку Оксана крадькома кивнула Тарасові, одвела його в куток до скрині і, вийнявши великий білий рушник, спитала, граючи оченятами:

- Ти малювати півнів умієш?

- Авжеж, - всміхнувся хлопець й відчув, як смуток туманом вповзає в груди й стискає серце в холодних вогких долонях. Готує дівчина рушники... Ще зо три роки... - А ке сюди олівця! - додав бадьоро, аби не виказать журби своєї Оксані.» [25, с. 156-157].