Тарас (Шевченко) та Оксана (Коваленко): інтерпретація взаємин у творах шевченкіани

На всьому просторі тексту повісті прозаїк виписує кілька картин-епізодів зустрічей-розмов Оксани й Тараса, у яких психологічно тонко, а ще - візуально виразно, зокрема й через певні стислі деталі, творить світ їхніх почувань, із якого і постає «неназваний» стан особливої прихильності чи й закоханості. В одному випадку - «розкладений» на голоси й картинки сюжет вірша «Мені тринадцятий минало» [див.: 25, с. 126-130];в іншому - напування Тарасом волів біля ставка («На греблі зустрівся з Оксаною. «Вечір добрий.» - привіталась, як до дорослого, й спідлоба зміряла поглядом. «Здоров, коли не жартуєш!» - всміхнувся радо Тарас. І вона всміхнулась. Дивилась мовчки на нього, жаліла, пестила поглядом. Раз по раз поправляла на вузенькім худенькім плечі прача і мокру білизну. А сонце, яке вже ген за ставом котилося з гори додолу, продершись крізь пишну вербову крону, позолотило кучерики й наскрізь прошило тендітні вушка Оксани. Тарас не чув нічого й не бачив.» [с. 135]); ще в іншому - коли Тарас спав у своєму сховку в гущавині саду, а Оксана потай принесла йому щось перекусити: «Прокинувсь раптом, відчувши поруч когось. Розплющив очі й побачив диво - Оксану! Не помічаючи, що він проснувся, вона сиділа в головах, як мати, тиха і скорботна, й дивилась сумно на нього. Щоб не сполохати дівчину, заплющив очі і причаївся. Було так гарно й солодко дрімати-марити під ніжним, добрим жіночим поглядом і час від часу ловити більше серцем, ніж вухом, її ласкаве, журне зітхання. Крізь крону, звихрену вітром, вже пробивалось сонце і гріло руки й лице. Здавалось, що то Оксана м'якою теплою ручкою торкалась ніжно його.» [с. 141-142] і под.

Звернемо увагу на відносну «дорослість» останньої цитованої картинки, зокрема й на згадку-порівняння Оксани з матір'ю, згадаємо принагідно цитовані вище судження психоаналітиків С. Балея, О. Халецького про материнський комплекс у природі взаємин Тараса й Оксани, його особливої прихильності до неї. Річ у тім, що суголосні вкраплення зустрічаємо і в «Тарасику» Г.Хоткевича, і в повісті С.Васильченка, в деяких інших творах.

У повісті Вас. Шевчука дівчина-підліток Оксана в завершальних картинах зустрічей із Тарасом постає такою, котра усвідомлює свою жіночність, соромиться певних імпульсивних рухів, як у випадку, коли при Тарасові сунула руку до своєї пазухи дістати йому пирога («Почервонівши раптом, одвернулася у бік левади і, повернувшись рвучко назад, поклала просто на сіно аж три рум'яних пиріжки...» [с. 142]), ховає свої правдиві почуття за насміх чи іронію. Певну «дорослість» Оксани письменник демонструє і стислими портретними вкрапленнями - чи «прямим» авторським тестом, чи захопленим поглядом Тараса. «Дівчина зійшла назад на греблю, струнка, як та тополя в полі, легка, як вітер, й дзвінка, немов соловейко. Піднявши очі в небо й назад закинувши голову, вона ішла й співала так натхненно й щиро, мов виливала зорям, і небу, й місяцю. свою журбу, свою дівочу, гірку і світлу, печаль» [с. 181-182]; або ж: «Тарас стенувся і крадькома глянув на дівчину. Господи, яка ж вона гарна! Коли б він міг, то так би весь вік дивися на неї.» [с. 190-191].

У пізнішій своїй дилогії про Шевченка, в романі «Син волі», Вас. Шевчук іще кількаразово в тонко виписаних епізодах повернеться Тарасовим спогадом до образу Оксани, прекрасного й незабутнього, яким і є перше кохання в житті кожної людини. Концентровано ж уявні Тарасові почуття прозаїк випише в епізоді першого повернення Шевченка в Україну, до рідного села: «Він бачив між них (сільських дітей, що гралися - В.П.) себе, малого, бездомного й завжди напівголодного, з одним просвітком - милою її красою. Оксана, друг його дитинства. Аж потім вже, підрісши, він зрозумів те щастя, що випало йому, сердезі, у цім раю, у цьому пеклі. Очі її світили, як дві зорі на петербурзькому сумному небі, кликали його думки, його отерплу душу з убогого горища маляра в оці степи, під це високе небо, в цей дивний світ, у давню козацьку волю!.. Може, вона і є та сама, його єдина, суджена, його щаслива нещасна доля?.. Вільно і Петербург осяювались для нього іноді щирим дівочим усміхом, та сяйво те згасало, не розгорівшись. Вічною була лиш її зоря, Оксанина.» [27, с. 42].

Вочевидь у зображенні Шевченкових почуттів до Оксани Коваленко Василь Шевчук поділяв тезу, контурно означену в деяких спогадах про поета й акцентовано висловлену Маріеттою Шагінян у її монографії про Тараса Григоровича.

Іще одну умовну групу становлять твори, в яких тему творення взаємин Тараса Шевченка та Оксани Коваленко, доцільніше аналізувати окремішньо один від одного, бо реалізована вона там вельми своєрідно порівняно з творами, про які мовлено вище. Тут маємо на увазі роман Костянтина Тур-Коновалова та Дениса Замрія «Художник» і драматизовану «хроніку» Олександра Денисенка «Оксана». Жанроозначувальний термін «хроніка» до останнього з творів указав сам його автор.

У романі «Художник» можна й варто відзначити цілий ряд особливостей, зокрема формальних. Він структурований на три великі розділи, кожен із яких складено з невеликих підрозділів - усього їх 52, а також пролог та епілог. До кожного з підрозділів дібрано мотто з Шевченкових поетичних творів. Дуже цікавий і своєрідний хронотоп роману: автори оперують планетарними та ускладненими часовими вимірами, зміщеннями часових площин, екскурсами в минуле тощо. Немало сюжетних ліній «розкинуто» надто широко й віддалено, але поступово автори «зводять» їх у конкретні місця - столичний Петербург, до Тараса Шевченка, і провінційну Керелівку, де лишилась Оксана. Відповідно й епіцентр розповіді переноситься то в столицю, то в село. Твір К.Тур-Коновалова та Д.Замрія має риси кінороману, він дуже «заселений» багатьма історичними чи й вигаданими персонажами, багатьом із яких (історичним!) відтворено їхній глибинний родовід, зокрема знатним особам. Доволі динамічний сюжет не позбавлений елементів пригодництва. Певні особливості має наративний текст роману, зокрема в тому, що автори (чи «уповноважений» ними оповідач) незрідка виходять на прямий діалог із читачем.

Одначе, за всіх особливостей, центральну фабулу роману складає життя Тараса Шевченка протягом незначного його часового відтинку. Певну паралель до лінії Тараса становить сюжетна лінія романної Оксани Коваленко. При цьому Тарасову лінію виписано майже без посутніх домислів, близькою до історичної, а сюжетна лінія Оксани практично всуціль домислена письменниками, але домислена цікаво і в контексті всієї нашої роботи становить неабиякий інтерес. На відтворенні взаємин Тараса й Оксани тут і зосередимось, хоч у романі створено цілу низку образів відомих персонажів, передовсім Карла Брюллова, Івана Сошенка, Василя Жуковського, Павла Енгельгардта...

Цікаво, зокрема і в контексті наших завдань, нафантазовано зачин роману. Нібито Карл Брюллов, їдучи з Неаполя зі своєю коханою графинею Юлією Самойловою до Петербургу крізь Україну, минав і село Керелівку (в романі - Кирилівку), де в карети зламалося колесо. Доки лагодили транспорт, художник відпочивав і звернув увагу на портрет дівчини, виставлений в одному з вікон дякової хати. Брюллову сподобалася майстерність написання портрета, і він викупив його в дяка. Далі за сюжетом з'ясувалося, що то був портрет юної Оксани, створений рукою Тараса. Портрет у романі став тією притягальною точкою, яка врешті-решт звела великого художника з маляром-кріпаком і кардинально вплинула на долю останнього. Щодо «місії» згаданого портрета, то, за сюжетом роману, нібито виконаний Тарасом Оксанин портрет, збережений Брюлловим, допомагає знайти в Петербурзі молодого Шевченка, «ідентифікувати» його. Тут виписано й відому історію зустрічі юного маляра в Літньому саду з Іваном Сошенком. Останній нібито попросив у Тараса перемальовані тим скульптури античних богів, показав їх «великому Карлу», а той, зіставивши перемальовки з портретом дівчини з Керелівки, тобто Оксани, за технікою малювання визначив їх належність пензлю одного й того виконавця, тобто Тараса. Брюллов попросив Сошенка розшукати і привести самобутнього маляра перед очі знаменитого художника. Так нібито й відбулося це вельми знакове для Тараса знайомство.

Із реального Шевченкового життєпису відомо, що після вимушеного від'їзду Тараса з Керелівки спочатку до Вільна, а потім до Петербургу, його зв'язки з Оксаною Коваленко назавжди перервалися, довічно лишивши її образ тільки в пам'яті й віршах митця. У романі ж «Художник» ці взаємини «продовжено», звісно через очевидний вимисел.

На початку роману Тарас - уже учень Ширяєва в Петербурзі, у фіналі - Тарас, який щойно отримав «вольну». Між цими двома часовими точками й розгорнуто сюжетні колізії, серед яких і домислені взаємини Оксани й Тараса - закоханих молодих людей.

Автори в романі «Художник» розгортають кілька сюжетних ліній, часом їх «переплітаючи», зокрема й лінію Оксани (природно, що й Тараса теж!), практично всуціль вимислену. Всупереч історичним реаліям у романі К.Тур-Коновалова й Д.Замрія «Оксана була єдина дочка Остапа», «Батько Оксани, заможний козак Остап Коваль, був у Кирилівці відомим можновладцем, фактично першою особою в селі» [28, с. 92]. Насправді ж батьком реальної Оксани був кріпак Степан Коваленко, в родині були й інші діти. Але «підвищивши в статусі» й перейменувавши батька Оксани, автори розгорнули й ту колізію, що гоноровитий Остап Коваль бажав віддати свою доньку-красуню за заможного парубка, Тараса ж вважав нерівнею Оксані («Я не хочу, щоб Оксана бозна з ким бігала» - с. 92), хоч серце романної Оксани теж линуло до Тараса.

У творі, знову ж, усупереч фактам, Тарас і Оксана - ровесники. Автори так виписують картину їхнього прощання перед вимушеним від'їздом юнака: «А трохи далі, побіля яблуні, стояли двоє. їм не було ніякого діла ні до сушеної риби в кошиках, ні до варення в соломі. Це прощалися шістнадцятирічні Оксана й Тарас. Стояли мовчки, не дивлячись одне на одного, бліді й розгублені, як буває, коли хочеш сказати одне одному щось надзвичайно важливе, але мовчиш, адже без того все зрозуміло... Двоє стояли під яблунею, не знаючи, як назвати чи як висловити своє почуття, не знаючи, куди подіти руки, соромлячись часом безглуздих слів, анітрохи не придатних для прощання.

- Спасибі, Оксанко. Я, як буду знати вже, де мешкатиму, то напишу тобі одразу!

- Я буду на тебе чекати.» [28, с. 174, 175].

За обраною формою текстового наративу автори доволі часто, розгортаючи сюжетні лінії, «виходять назовні» й ведуть прямий діалог із читачем щодо того чи того виписаного епізоду роману, тої чи тої особи в ньому. Є така пряма апеляція до читача і щодо взаємин Тараса з Оксаною: «Чи кохала вона нашого героя, запитає читач. На жаль, ми не станемо цього стверджувати напевно. Чи можемо сказати, що Тарас кохав її і тільки її? І хай хоч скільки було в його житті жінок, і хоч які були ці жінки - чи шукав він у них лише Оксану? Чи знайшов? На жаль, так само і з такою самою упевненістю ми можемо сказати - ні, не знайшов!

. Усе життя саме Оксана буде його Венерою, його музою. Хоч звали її не Лаура і не Еврідіка, а просто Оксана Коваленко із села Кирилівка» [28, с. 94].

Цей ліричний авторський відступ уміщено ближче до початку роману, як своєрідний заспів у темі, що далі була розгорнута. Після картини розлуки двох закоханих, автори моделюють хоч, можливо, й вірогідну, але цілком вимислену історію про життя Оксани в селі, про невдалі, «гарбузові» сватання до неї місцевих парубків, особливо одного з них, Опанаса Максименка (тип такого собі Стецька з Квітчиного «Світання на Гончарівці»), парубка недолугого, але із заможної сім'ї. Опанасів батько Охрім, зачувши чутку, що нібито Тарас у «Пітембурзі», вивчившись на маляра, зможе добре заробляти, вирішує за допомогою Тараса якось і свого недолугого сина навчити якомусь прибутковому ремеслу, а тому підбиває дяка написати Тарасові пошанівний лист, у якому і про Оксану передати звістку («Ще повідомляємо тобі, що Коваленко Оксана дуже сумує за тобою.. незважаючи на залицяння і прекрасні наміри багатьох наших парубків, усіх гарбузами обдаровує.» [28, с. 184]). Таким чином до сюжету включено цілком вигадану історію з листуванням Оксани й Тараса. За згаданим вище прийомом «прямого» діалогу авторів із читачами, романісти зауважували, що «історія не зберегла ті листи».

Звісно, романний Тарас отримав лист із села, сам написав відповідь Оксані, котра йому дуже зраділа: «Давно Оксанка Коваленко не була така щаслива. Ночами, молячись Богородиці, дівчина згадувала свого Тараса, його жарти, малюнки, його сині очі. Згадувала як про зниклого з життя назавжди, але водночас близького й рідного...» [28, с. 216]. Отриманий дівчиною лист утвердив її почуття любові до Тараса, про що вона каже одному зі своїх залицяльників: «Ну, Опанасе, ніби все я тобі розповіла. Ти лишень зрозумій, що скільки маю серця, стільки й буду кохати Тараса. Поки потрібна йому буду!» [с. 235]. Оця домислена у творі сюжетна лінія, оцей епістолярний роман між закоханими завершується так, як і мав тут завершитись. Дізнавшись про «вольну» Тарасові, про його творчі успіхи в столиці, Оксана пише йому прощальний лист, яким іще раз виявляє свої почуття і благородство своєї натури: «Любий Тарасе! Гадаю, ти зрозумієш мене. Я завжди знала, що ти досягнеш своєї мрії й станеш справжнім вільним паном і маляром. Я анітрішки, ані крапельки в тобі не сумнівалася. І навіть зараз я кохаю тебе. Але. ти далеко. Та й я тепер проста дівчина, селянка. Я гадаю, буде краще, якщо я відпущу тебе. Тарасе, я виходжу заміж. Прощавай. Твоя Оксана» [28, с. 352-353].

Повторимося, в романі «Художник» його автори вдалися до багатьох домислів і вимислів у відтворенні окремих епізодів Шевченкового життя, зокрема і взаємин Тараса з Оксаною Коваленко. Звісно, в художньому чи й життєписному творі його автори мають право на такі творчі операції. Тож попри згадані вимислові-домислові вирішення, авторам роману «Художник», на наш погляд, вдалося витворити одну з найцікавіших інтерпретацій першого кохання Тараса Шевченка.

Ідею про Оксану як першу Шевченкову любов утілено і в п'єсі Олександра Денисенка «Оксана», хоч ця ідея реалізована тут через ускладнену сюжетну структуру, через очевидні домислово-вимислові вкраплення, через уведення окремих містичних візій тощо. Сам О. Денисенко на початку п'єси зазначив, що хоч у ній «і використані деякі документальні факти та матеріали, автор не претендує на історичну достовірність. Будь-який художній твір, якщо він - художній, є умовним, а умовність - антитеза реальності» [29, с. 41].

Відтворені в драмі події - з останніх Шевченкових літ - 1859-1861 рр. Поет у Петербурзі, переживає моменти творчого піднесення й особистих розчарувань, недужий, але з мріями про краще майбутнє, про «хату і кімнату» над Дніпром. На цей час, як відомо, припадає остання його спроба одружитися, тепер із Ликерою. Цю історію в драмі теж описано, але до неї повернемося в нашій студії пізніше, коли буде мовлено про це болюче захоплення й розчарування Т.Шевченка. Тут же зауважимо на іншій сюжетній лінії, котра, певно, й дала підстави письменникові обрати саме таку назву п'єси - «Оксана».

Вочевидь ця сюжетна лінія - вигадана. В один із днів Тарас Г ригорович у парку підсідає на лавку до сплячої дівчини з видимими рисами повії, бачить її зовнішню красу й починає змальовувати її портрет. Прокинувшись, дівчина протестує проти Шевченкових малярських дій, вони заводять розмову. Дівчина спочатку не називає свого імені, поет називає її «Та, що сама» (такою названо її і в п'єсі), запрошує до себе додому, але не за її «професією», а просить заспівати українських пісень, дізнавшись, що вона з України. Зустрівши щире і прихильне ставлення до себе, дівчина «розкриває душу», каже своє ім'я - Лукія, допомагає поетові, а потім зникає. Далі - Шевченків роздум: «Вона мені так зримо нагадала... Ні, це маячня... Це гра уяви... Якісь примари пам'яті. Оксана старша. І за мене старша... (Отже, і в цьому творі Оксана Коваленко постає старшою за Тараса - В.П.). Ми у ставок коли дивились вдвох, руками поєднавшись, то вона була на шпиньку мене вища.

І риси я її так пам'ятаю, як свої. Вони у тій воді з моїми у одно зливались і потім виринали з глибини і блискали на сонячному оці...» [29, с. 78].

Далі за сюжетом виявляється, що Лукія відвідала рідне село й могилу матері, а повернувшись до Петербурга, прийшла, як виявилося, в останній день Шевченкового життя і принесла дарунок - хустку, яку колись подарував Оксані Тарас. Тобто Лукія була донькою Оксани. В уяві хворого Шевченка пропливають маревні картини, де він з Оксаною, взявшись за руки, простують берегом Дніпра або разом співають «Ой зійди, зійди, Ти зіронько та вечірняя...», або маревний Шевченко мовить: «Оксано, я ж тебе любив. І люблю. Більш нікого.» [29, с. 108, 151]. Власне, ці картини, ця сюжетна лінія, ці марення Шевченкової уяви чи душі обумовлюють саме таку назву п'єси та утверджену в ній ідею незабутності першого кохання.

Нарешті, останній на цей час роман - «Тарас Шевченко: сто днів кохання» Валентина Чемериса, в якому творенню почуттів-стосунків між Тарасом та Оксаною відведено невеликий окремий розділ «Ми вкупочці колись росли, Маленькими собі любились.». Передовсім повторно зауважимо, що цей твір доцільніше назвати не історичним романом, а скоріше есеїстичним. У ньому надто багато не так художнього чи навіть охудожненого, як прямослівного тексту, тих чи тих суто авторських суджень і ремарок, власне, й загальний наратив твору організований від третьої (авторської? оповідацької?) особи.

Щодо показу взаємин Тараса та Оксани, то вище вже цитована «портретна» версія Тарасової симпатії. Що ж до почуттів, принаймні зі сторони Тараса, то В.Чемерис у романі називає їх то «дитячим романом», то «не просто дитячим захопленням бідного хлопчика-сироти,. то була в нього Любов», то «святощами днів ранньої молодості» [10, с. 7-10]. Апелюючи до різних дослідницьких і художніх джерел, В.Чемерис переказує свою інтерпретацію відомої історії, вона - інтерпретація - не надто відрізняється від більшості інших варіацій, але в романі В.Чемериса є одне справедливе судження про те, що Оксана - «проста селянська дівчина навіки увійшла в історію української літератури - навіть так! - як перша любов Його» [10, с. 7]. Утім, схоже судження можна адресувати й іншим, пізнішим Шевченковим обраницям, звісно, вже без титулу «першого кохання». Імена їх усіх обезсмертила хоча б нетривала дотичність до долі генія.

На цьому можна було б і завершити аналіз інтерпретацій про перше інтимне захоплення Тараса Шевченка - його й Оксани Коваленко. Зі всього мовленого вище можна виснувати, що в більшості творів, передовсім епічних, їх автори, виписуючи цю історію, творили образ Оксани як ровесниці чи і старшої за Тараса, адже мало йтися про почуття не дитячі, а принаймні підліткові. До архівних відкриттів П.Жура, яким, зважаючи на сумлінність дослідника, не вірити не випадає, про вік Оксани Коваленко та її долю, до творення взаємин цієї дівчини й Тараса прискіпливої уваги не було, й очевидні домисли, певно, не піддавалися сумніву. Коли ж стало відомо, що Оксані в час, коли Тарасові «тринадцятий минало», тобто тринадцятий «минав», але не «минув», ішов тільки десятий, перед авторами повістей і романів постав вибір: чи «махнути рукою» на реальні факти (що й було, переважно, здійснено) і домислювати, чи значно стриманіше, делікатніше добирати терміни щодо найменувань почуттів цих двох відомих персонажів. Якщо вірити Шевченковому віршеві «Мені тринадцятий минало», вказаному тут вікові ліричного героя, тобто Тараса, то в ньому з Оксаною було ще попереду понад два роки, і їхні взаємні почуття, певно ж, еволюціонували, поглиблювались. І все ж Оксані у 1829-у, коли Тараса забрав пан до Вільна, було близько 12-ти...

На певну делікатність цієї історії та її різних інтерпретацій звернув увагу Богдан Сушинський у романі-есеї «Тарас Шевченко: геній в самотності» (зауважимо, що роман цей був слушно розкритикований І.Дзюбою за наявні в ньому шевченкофобські судження, але з цитованими далі судженнями автора можна погодитися). Він зокрема написав, що «Оксана. стала тією першою дівчиною, до якої в Тараса пробудилося почуття приязні, ніжності і закоханості», що, зважаючи на вік обох навіть у 1829 році, «одні з біографів та дослідників наважуються назвати почуття Шевченка до цієї дівчини першим коханням поета (курсив автора роману - В.П.), інші, з делікатністю, обмежуються словами про те, що це всього лиш перше дитяче захоплення, дитяча дружба. Там, у Кирилівці, з Оксаною його поєднували і дитяча дружба, і перше, хоча б платонічне, пізнання Жінки.» [30, с. 44-45].

Цей же автор висловив і інше цікаве й варте уваги міркування, що глибше усвідомлення Шевченком своїх почуттів до Оксани приходило з плином літ і пізнанням сутностей життя. «Так ось, - пише Б.Сушинський, - Шевченко справді був закоханий в Оксану. Але кохання це зароджувалося вже в Петербурзі, зароджувалося поступово, формуючись разом із формуванням поетичного бачення свого минулого та свого дитинства; свого українського походження і коріння. Що далі відходили дитячі літа і що глибше поринав Шевченко в поетичне споглядання своєї минувшини, то виразніше й ідеалізованіше відроджувався в ньому образ отієї вродливої чорнобрової Оксанки - очі, коси, брови якої ставали для нього ознаками краси української дівчини, сироти, наймички, покритки.» [30, с. 46]. Звернемо увагу, що в цитованих рядках достатньо зримо проглядають і окремі судження раніших дослідників (скажімо, М.Шагінян), і сутнісні риси творення аналізованої історії в окремих життєписних творах, скажімо, тих же І.Драча, С.Васильченка, повістях і романах про пізніші етапи Шевченкової долі, в яких постав образ Оксани переважно в ностальгійних роздумах поета-художника як літературного персонажа.

Висновки

Отже, як бачимо, творчих інтерпретацій стосунків Тараса Шевченка з Оксаною Коваленко в літературній шевченкіані доволі багато, й вони різноманітні. Цікавою проблемою в художньому осмисленні цієї історії постав вік героїв, особливо Оксанин. Відзначаємо активне застосування письменниками домислових операцій, що в цілій низці творів сприяло творенню справді мистецьких романтичних картин.

Література

1. Кониський О.Я. Тарас Шевченко-Грушівський: хроніка його життя /О.Я.Кониський. К.: ТОВ «Кліо», 2014. 672 с.

2. Шевченко Т. Кобзар / Т. Шевченко. К.: «Радянська школа», 1987. 608 с.

3. Зайцев П. Перше кохання Шевченка / П.Зайцев. К.: Вид-во «Україна», 1994. С. 3-14.

4. Жур П. Літо перше. З хроніки життя і творчості Тараса Шевченка / Петро Жур. К.: «Дніпро», 1979. 278 с.

5. Балей С. З психольогії творчости Шевченка / Степан Балей. Черкаси, 2001. 80 с.

6. Халецкий А. М. Психологизм личности и творчества Шевченко / А. М. Халецкий // Шевченків світ. Вип. 14. Черкаси, 2021. С. 19-26.

7. Лепкий Б. Про життя і творчість Тараса Шевченка / Богдан Лепкий. Тернопіль, Джури, 2004. 184 с.

8. Зайцев П. Життя Тараса Шевченка / Павло Зайцев. К.: Мистецтво, 1994. 351 с.

9. Чуб Д. Живий Шевченко (інтимне життя поета) / Дмитро Чуб. Мельбурн: Ластівка, 1987. 152 с.

10. Чемерис В. Тарас Шевченко: сто днів кохання: Роман / Валентин Чемерис. Харків: «Фоліо», 2017. 347 с.

11. Шагинян М. Тарас Шевченко /Мариэтта Шагинян. М.: ОГИЗ, 1946. 360 с.

12. Єнджеєвич Є. Українські ночі, або Родовід генія: Роман / Єжи Єнджеєвич. Львів: ЛДКФ «Атлас», 1997. 443 с.

13. Хоткевич Г. Тарасик: Роман / Гнат Хоткевич. Львів: «Апріорі», 2017. 656 с.

14. Косарик Д. Син - колос: Лірична повість / Дмитро Косарик. К.: Молодь, 1962.

15. Рубашов М. Багряні тіні: Повість / Михайло Рубашов. К., 1966. 262 с.

16. Кобзарева зоря. Вірші радянських поетів про Т. Г. Шевченка. / Упоряд. П. Осадчук. К.: Радян. письменник, 1984. 262 с.

17. Т. Г. Шевченко в художній літературі. К.: Радянська школа, 1964. 576 с.

18. Забашта П.Скрипка Стардіваріуса / Любов Забашта. К.: «Молодь», 1964. 154 с.

19. Драч І. Сонце і слово. Поезії / Іван Драч. К.: «Дніпро», 1978. 367 с.

20. Іваненко О. Тарасові шляхи: Роман / Оксана Іваненко. К.: «Веселка», 1982. 743 с.

21. Дарда В. Переяславські дзвони: Історичний роман / Володимир Дарда. К.: Рад. письменник, 1990. 415 с.

22. Легкий З. Тарасові страсті. Роман / Зіновій Легкий // Дзвін. 2006. №3. С. 26-77; №4. С. 33-90.

23. Мельничук Б. Випробування істиною: Проблема історичної та художньої правди в українській історико-біографічній літературі (від початків до сьогодення) / Богдан Мельничук. К.: ВЦ «Академія», 1996. 272 с.

24. Васильченко С. Мужицький ангел / Степан Васильченко. К.: Веселка, 2000. С.187-236.

25. Шевчук В. Вітрила. Повість / Василь Шевчук. К.: «Молодь», 1964. 220 с.

26. Тур-Коновалов К., Замрій Д. Художник: Роман / Костянтин Тур-Коновалов, Денис Замрій. Харків: Книжковий Клуб «КСД», 2013. 368 с.

27. Денисенко О. Оксана: Хроніка / Олександр Денисенко // Кур'єр Кривбасу. 2002. №148. С. 39-153

28. Сушинський Б.І. Тарас Шевченко: геній - в самотності: Роман-есе / Богдан Сушинський. Одеса: Друк, 2006. 464 с.

Размещено на Allbest.ru