Образ Євхаристії в давній українській літературі

THE IMAGE OF THE EUCHARIST IN ANCIENT UKRAINIAN LITERATURE

This article is devoted to the theme of the Eucharist in ancient Ukrainian literature.

The goal is to identify works from the Kyivan Rus, Renaissance and Baroque periods that depict the image of the Eucharist, interpret the associated symbols, clarify the ancient Ukrainians attitude towards the most significant Christian sacrament, and reveal the artistic reflections surrounding this meta-image. The leading method of analysis chosen for this research is the Christological interpretation. The article emphasizes that reverent attitudes towards the Holy Sacraments came to Kyivan Rus with the adoption of Christianity. This was facilitated by the active reception on the Kyivan Rus soil of liturgical, patristic, hagiographic literature translated from Greek, Bulgarian, and Serbian languages.

It is demonstrated that the theme of Eucharist is directly or indirectly present in almost all religious original works, especially in hagiographic, patristic, didactic, and oratorical-preaching prose. It was elaborated by Metropolitan Ilarion Kyivskyi, Kyrylo Turivskyi, Danylo Palomnyk, Theodosii Pecherskyi, the authors of the Kyiv-Pechersk Pateric, and others. It is traced that in the 14th-16th centuries, the theme of the Eucharist, particularly its institution, is represented in the works of Hryhoryi Tzamblak. It is clarified that another stage in the activation of reflections on this Sacrament is polemical literature, which focuses not so much on the meaning of the Eucharist but on the form of Communion. It is revealed that almost every polemicist, whether from the Orthodox or Uniate camp, touched upon this theme. These include Meletii Smotrytskyi, Christofor Philalet, Zahariia Kopystenskyi, and Ipatii Potii, among others. In Ukrainian Baroque literature, the image of the Eucharistic Table becomes most organic for oratorical-preaching, hagiographic, and pilgrim prose. This is evident in the works of Dmytro Tuptalo, Paisiy Velychkovskyi, and Vasyl Hryhorovych Barskyi. Based on the general analysis of historical-literary trends from the 11th to the 18th century, we can generalize that the theme of the Eucharist is represented at every stage of the development of Ukrainian literature. Predictably, it was developed and propagated by contemporary writer-theologians, but it is also present in the works of so-called secular authors whose ideology was shaped by Christian values. Importantly, the Eucharist as an artistic image often becomes personified in works through symbols.

Key words: Eucharist, Divine Liturgy, symbol, medieval literature, polemical literature, baroque literature.

Постановка проблеми

Давня українська література розпочала свій новий виток із прийняттям християнства на Русі. Ця визначна подія в історії Київської Держави вплинула на всі сфери її існування, зокрема й літературу. На Русі перекладали біблійні, святоотцівські, богослужбові тексти, щоб якомога швидше забезпечити повноцінне функціонування нової релігії. Невдовзі й самі русичі поповнили літературну скарбницю своїми талановитими творами на релігійну тематику. Завдяки новій релігії вельми збагатилася жанрова палітра нашого старого письменства. Це насамперед молитви, релігійні гимни, канти, проповіді, повчання, послання, житія, патерикові новели, ходіння, релігійна драма тощо.

Аналіз досліджень

Релігійні аспекти творів давньої української літератури стали предметом наукових студій багатьох українських літературознавців, зокрема І. Ісіченка, П. Білоуса, Ю. Пелешенка та інших. У монографії «Біблійна герменевтика в давній українській літературі» Н. Левченко крізь призму біблійної герменевтики розглядає творчість Митрополита Іларіона, Кирила Турівського, Теодосія Печерського, Мелетія Смотрицького, Дмитра Туптала, Йоана Максимовича, Григорія Сковороди та інших письменників і в цьому контексті частково торкається теми Євхаристії в їхніх творах. Проте на сьогодні немає окремого дослідження, присвяченого темі Євхаристії в українській літературі XI-XVIII ст., що й зумовлює актуальність нашого дослідження.

Мета статті полягає в тому, щоб у середньовічному, ренесансному та бароковому періодах розвитку української літератури виявити твори на тему Євхаристії та євхаристійні символи, з'ясувати специфіку ставлення наших предків до найбільшого християнського таїнства, розкрити особливості художніх рефлексій довкола цього метаобразу.

Виклад основного матеріалу

У Катехизм УГКЦ сказано: «На Тайній Вечері Ісус Христос явив незбагненне таїнство Свого Тіла: у воплоченні Він прийняв тіло від Діви Марії, у Євхаристії подає його Своїм учням для споживання, щоб у Церкві Тілом Його стало все людство й усе творіння» (Катехизм, 2011: 327). Спомином Тайної Вечері є Божественна Літургія, бо «як на Тайній Вечері Христос насамперед повчав апостолів словом, а відтак увів їх у таїнство Своїх Тіла і Крові, так і в Божественній Літургії Христос повчає спільноту вірних, живить їх Своїм Словом та чинить учасниками Євхаристійної трапези. Християнин уводиться в це таїнство через слухання Слова Божого і причастя Господнього Тіла і Крові (Катехизм, 2011: 119). Причащаючись, людина єднається не лише з Христом, «беручи участь як у Його тілі, так і в Божестві» (Катехизм, 2011: 144), але й з усією Вселенською Церквою - один з одним, з усіма живими й усопшими, з Богородицею та всіма святими.

Євхаристія - одне із семи Святих Таїнств Церкви, через які відбувається входження людини в життя Пресвятої Тройці (Катехизм, 2011: 136), тому вона є центром духовного життя християн та однією із центральних тем у богослов'ї.

Прийнявши християнство з Візантії, наші предки успадкували східну традицію почитання Пресвятої Євхаристії. Однією з характерних ознак свідомості середньовічного автора є акцент на його «гріховності» та «недостойності». Тому цей мотив доволі часто супроводжує тему Причастя. Так, відомий проповідник києворуської доби Кирило Турівський у своїх молитвах просить Господа: «(...) дай же спасення душевному моєму дому, хоч я осквернив цей дім душі й недостойний прийняти пречисте Твоє тіло (...)» (Турівський, 2021: 26), «Хай і я насичуся, як пес, крихтами, що падають зі святої трапези Твоєї» (Турівський, 2021: 38). У «Повісті Кирила, многогрішного монаха, до Василія, ігумена Печерського, про білоризця чоловіка, і про монашество, і про душі, і про покаяння» проповідник, інтерпретуючи символіку наведеної притчі, роздумує також про Святе Причастя як шлях обоження людини: «(...) Син Божий, який зійшов з Неба і воплотився задля нашого спасення, і став людиною, щоб людину обожити (...) Годуючи і черпаючи вино - всім вірним подає справжнє тіло своє на відпущення гріхів і святу свою кров - на життя вічне» (Турівський, 2021: 165). Послідовно придержуючись настанов Церкви, св. Кирило наголошує на потребі переміни життя, тобто покаяння, яке виступає однією з умов прийняття Святих Таїнств: «Проповідує-бо Павло:“Якщо хтось їсть хліб і п'є чашу Господню, а недостойний, - гріх собі їсть і п'є, винен тілу і крові Господньої”. А коли прийме муж чашу, похвалами вінчають його - це розумій про тих, хто очистився покаянням і прийняв животворну чашу, і освячення душі, і очищення тіла» (Турівський, 2021: 165). В іншому ж місці цього твору повчає ченців: «(...) о монахи, подвизайтеся! Випадає ж і серед нинішніх апостолів Юді бути, але кожен із вас збереже себе, не продадімо Божих слів на брехню, крадучи, грабуючи, ображаючи, на ігумена погано думаючи, присягою себе оправдовуючи, ані не розіпнемо Христа, недостойно приступаючи до Святих Таїнств (...)» (Турівський, 2021: 171). Витлумачуючи символи своєї відомої «Притчі про душу і тіло», не оминає автор і теми Євхаристії як найбільших святощів для християн: «Так був посаджений кривий зі сліпцем біля воріт стерегти того, що всередині, так само, як приставлені патріярхи, архиєпископи, архимандрити - між Церквою і вівтарем стерегти Святих Таїнств від ворогів Христових, себто від єретиків і зловірних спокусників, нечестивих гріхолюбців, іншовірних скверників» (Турівський, 2021: 148). У повчанні «У Неділю квітну про сказання євангельське святого Кирила» проповідник образно закликає: «Приготуймо, як і світлицю, смиренням душі наші, нехай через причастя увійде в нас Син Божий і Пасху з учнями своїми вчинить» (Турівський, 2021: 83). Причастя чинить душу людини храмом Святого Духа, і києворуський проповідник зображає це так: «Святий Дух (...) спочиває на справжніх причасниках, уже їх бачить достойними собі посудинами і вселився в них. Змили-бо храм його сльозами, застелили люботрудними молитвами, прикрасили чеснотами, накадили жертовними зітханнями» (Турівський, 2021: 166).

Найголовнішим святом християн Кирило Турівський вважає Великдень і, коментуючи назву свята «Пасха», виокремлює три аспекти: «Пасхою-бо називається через агнців, яких Мойсей заколював, їхньою же кров'ю пороги, одвірки мастили всі ізраїльтяни, рятуючись від смерти, від ангела, що убивав єгиптян. То ж був прообраз нинішньої Пасхи: заколює нині священник Агнця Божого Ісуса за спасення всього світу (...) Ми ж із вірою божественної Пасхи причастімося, помастімо уста Божою кров'ю, це-бо двері дому душі, щоб не приступили біси, які хочуть нас убити гріхом (...) І ось кличе пророк усіх вірних до Божої трапези, кажучи: «Тіло Христове прийміть, джерела безсмертного споживіть». Цим-бо Тілом голова адова розтоптана була, і жало його притупилося (...)» (Турівський, 2021: 85).

Урочисте красномовство українського Середньовіччя асоціюється насамперед з Митрополитом Іларіоном - автором знаменитого «Слова про Закон і Благодать». У цьому творі читач не знайде розлогих богословських рефлексій про Євхаристію, та все ж про велику пошану до святощів на Русі довідуємося із того фрагменту, у якому автор виписує похвалу Ярославу Мудрому, у Хрещенні названому Георгієм: «Вельми добрим і вірним свідком його є також син твій Георгій, що його Господь зробив наступником твоєї влади. Він не порушує твоїх уставів, а утверджує їх, не умаляє заслуг твого благовір'я, а ще приумножує їх, не спотворює, а довершує те, що було недокінчене тобою, як Соломон по Давиді. Він храм великий святий Божій Премудрості воздвиг на святість і освячення городу твоєму і всілякою красою його прикрасив, золотом, і сріблом, і камінням дорогим, і потирами та дискосами дорогоцінними, так що церква та стала дивом і славою на всі навколишні країни, бо іншої такої не знайдеться по всій півночі земній од сходу до заходу» (Іларіон Київський, 1996: 200). Отже, «дорогоцінні потири та дискоси» свідчать про шанобливе ставлення до Святих Дарів, які в них зберігаються.

Подібний мотив наявний і в «Києво-Печерському патерику», зокрема у слові «Про святий престол і про освячення тієї великої церкви Божої Матері»: «Освячення Печерської церкви відбулося 1080 року, першого року Йоанового ігуменства. Та не знайшлося кам'яної плити для встановлення престолу. Довго шукали, щоби престіл був зроблений із каменю, та не знайшлося жодного майстра, і зробили з обробленої дерев'яної дошки. Та митрополит Йоан не захотів, аби дерев'яний престіл був у такій великій церкві, тому ігумен дуже зажурився. Минуло кілька днів, а освячення не відбулося. На 13 день серпня увійшли ченці за звичаєм до церкви співати Вечірню і побачили біля вівтарної огорожі кам'яну плиту, поставлену на стовпці для облаштування престолу. І скоро сповістили про це митрополитові. Він же похвалив Бога і звелів провести освячення і Вечірню. Довго шукали, звідки і ким була принесена така плита і як була внесена до церкви, поставлена там. Повсюди розпитували, на воді і на суші, звідки її привезено, але не знайдено жодного сліду тих, хто її привіз. Послали туди, де виготовляють такі речі, три гривні срібла, щоби той майстер узяв за свою працю. Оповісники пройшли всюди, та виконавця не знайшли. Бо митець і провидець - Бог, що її сотворив, обробив, поклав та утвердив своїми святительськими руками для покладання свого Пречистого Тіла і Святої Крові на тім святім престолі, який сам дарував, зволивши принести себе в жертву за весь світ на віки» (Патерик, 2007: 12).

Прикметно, що традиція благоговійного ставлення до святині, започаткована ще у Старому Завіті, не загубилася в часі, але навпаки - християни східного обряду й надалі ретельно дотримуются цієї практики, про що свідчать настанови з пастирського листа митрополита Андрея Шептицького: «Найсвятіше місце в церкві - це престол Божий, а на ньому кивот - палата Христа (...) Бо Святий Жертовник - то найсвятіше місце. А тому, що на ньому приноситься найсвятіша Жертва Служби Божої, і тому, що Найсвятіший Господь неба й землі перебуває в ньому під виглядом хліба. Це місце настільки святе, що простий християнин і доторкнутися до нього не достойний! А священники, котрі є посвячені для Божої служби, наближаються до нього лише зі страхом та з чистим сумлінням. Це місце настільки святе, що на ньому не повинно бути нічого, що не є попередньо визначене нашим святим обрядом» (Пастирський лист, 1900).

Другий південнослов'янський вплив ознаменував активне відродження християнської духовності, зокрема поширення практики ісихазму, а в літературі позначився стилем «плетенія словес». З-поміж небагатьох письменників того часу вирізняється Григорій Цамблак - видатний церковний діяч, болгарин за походженням, автор декількох десятків різножанрових творів. У контексті теми нашого дослідження розглянемо його твір «У святий Великий Четвер на часах Григорія, мніха і пресвітера, ігумена обителі Пантократової, слово про зраду Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа і про Юду, і на що опрісноки, які приносять таїнства, і про сріблолюбство». «За основу “Слова в святий Великий Четвер”, -- пише Юрій Пелешенко, - покладено текст із Четвероєвангелія, у якому описуються події, що сталися в цей день Страсного тижня. Спочатку Григорій Цамблак подає власну інтерпретацію євангельської оповіді про зраду Ісуса Христа Юдою Іскаріотом, а потім уміло переходить до полеміки з догматом католицької церкви про опрісноки, зауважуючи, що ті, хто вживає їх під час причастя, подібні до христопродавців. Далі письменник повертається до розповіді про сріблолюбство Юди, пов'язуючи свій виклад із повчанням, твердячи, що сріблолюбці робляться схожими на Юду. При створенні цієї проповіді Григорій Цамблак використав тематично подібні твори Йоанна Златоуста, зокрема, “Тлумачення святого євангеліста Маттея” та бесіду “Про зраду Юди”. Хоча автор запозичив у візантійського письменника деякі думки, в цілому проповідь не втратила самостійності як у порядку і розкритті теми, так і використанні художньостильових засобів» (Пелешенко, 2019/2020: 265).