Посттравматичні взаємини статей у прозі Миколи Хвильового

Размещено на http://www.allbest.ru/

Посттравматичні взаємини статей у прозі Миколи Хвильового

Юлія Карпець

Анотація

ґендерний письмо хильовий література

Мета статті - проаналізувати відбитки ґендерних перетворень, спричинених Першою світовою війною та визвольними змаганнями в Україні (1917-1921), у взаєминах статей, варіації маскулінности та фемінности в письмі Миколи Хвильового. Методи: компаративістичний, герменевтичний, ґендерний та філософський аналізи. Теоретико-методологічну основу склали праці С. Ґілберт, Ю. Крістевої, Л. Іріґаре, Т. Тейт, Е. Шовалтер, В. Агеєвої, С. Павличко. Новизна статті полягає в нюансованому аналізі ґендерних зрушень у прозі М. Хвильового, зокрема в компаративістичній та філософській перспективі. Висновки. Результати дослідження доводять, що письмо М. Хвильового унікальне з огляду на взаємини статей у повоєнні 1920-ті рр. У порівняльному аналізі англійської та української літератур було з'ясовано, що в кризі маскулінности персонажі М. Хвильового не намагаються насильницько поновити власну суб'єктність, як це стається у творах інших письменників. Натомість надано більшої суб'єктності персонажкам, які дорівнюються до емансипаторної революційної потенції, звільняють власний сексуальний потяг і утримують аксіологічний та національний виміри ідентичности завдяки волі й інтелекту. Насамкінець, було оприявнено два екстремуми у взаєминах статей: з одного боку, утопійний зв'язок, який перевершує тілесність та ґрунтується на солідаризації; з іншого - деструктивний зв'язок, в якому відсутня чуттєвість.

Ключові слова: ґендер, Перша світова війна, «безґрунтянство», посттравматичний розлад, фемінність.

Post-traumatic relationships between sexes in Mykoia Khvylovyis prose

Abstract

The aim of the article is to analyze imprints of gender transformations caused by the First World War and the liberation struggle in Ukraine (1917-1921) on the relationship between sexes and variety of masculinity and femininity in Mykola Khvylovyi's writing. The research is based on comparative and hermeneutical methods, it also involves gender and philosophical analyses. The theoretical and methodological basis is formed by the works of S. Gilbert, Y. Kristeva, L. Irigaray, T. Tate, E. Shawalter, V. Ageeva, and S. Pavlychko. The scientific novelty of the article lies in the detailed analysis of gender shifts in M. Khvylovyi's prose, in particular from the comparative and philosophical perspectives. Conclusions. The results of the study prove that M. Khvylovyi's writing is unique in terms of the relationships between the sexes in the postwar 1920s. In a comparative analysis of English and Ukrainian literature, it was found that M. Khvylovyi's male characters do not try to violently restore their own subjectivity because of the crisis of masculinity, as it happens in works of other writers. Instead, subjectivity is given to female characters who equate to emancipatory revolutionary potentiality, liberate their own sexual desire and hold the axiological and national dimensions of an identity thanks to their will and intellect. Finally, two extremes of the relationship between sexes were revealed: on the one hand, a utopian connection that transcends corporeality and is based on solidarity; on the other hand, a destructive connection in which sensuality is absent.

Key words: gender, World War I, «groundlessness», post-traumatic disorder, femininity.

Питання ґендеру та сексуальности у взаєминах «безґрунтовних романтиків» Миколи Хвильового пов'язані зі зламом, який спричиняє Перша світова війна, - це посттравматичні розлади. У романі «Місіс Делловей», який був опублікований 1925 р. і в якому Вірджинія Вулф оповідає історію травмованого війною юнака Септімуса, авторка пише: «Останні роки світового досвіду відкрили в усіх - і в чоловіках, і в жінках - криницю сліз. Сліз і смутку; відваги і витримки; бездоганної стійкості і стоїчного терпіння» Вулф В. Місіс Делловей / Пер. з англ. Т. Бойко. Київ: Комубук, 2022. С. 13.. Уповні письменниця оприявнить злам у становищі жінки після Першої світової війни, тим її взаємини зі світом чоловіків, у «Власному просторі» 1929 р.

Варто також звернутися до розвідок Елейн Шовалтер та Сандри Ґілберт. Е. Шовалтер висвітлює статус чоловічої істерії до та після Першої світової війни: до першої модерної війни істерія була винятково жіночою хворобою. Європейські спільноти довго нехтували темою чоловічої істерії та початково використовували «евфеміністичні діагнози», зосібна неврастенія, невроспазія, shell shock тощо Showalter E. Hysotries. Hysterical epidemics and modern culture. New-York: Columbia University Press, 1997. P. 64.. Літературознавиця С. Гілберт зазначає, що чоловіки втрапили в кризу маскулінности, допоки були «буквально та фігуративно розбиті» в шанцях Gilbert S. Soldier's heart: literary men, literary women, and the Great War. Women and violence. 1983. Vol. 8. No. 3. P. 428.. Водночас дівчата та жінки урухомлювали власні життя, долучаючись до воєнного фронту та отримуючи роботу, яку раніше виконували винятково чоловіки.

В українській гуманітаристиці звертали мало уваги на посттравматичні ментальні розлади та їх лікування в період між двома світовими війнами. В. Агеєва, С. Павличко та Н. Зборовська почасти торкалися теми ментальних розладів М. Хвильового та його персонажів у дослідженнях із ґендеру в літературі українського модернізму. Зосібна В. Агеєва має справу з убивством матері - наріжним мотивом новел «Я (Романтики)» та «Мати». Літературознавиця згадує «модернізацію романтично закоріненої символіки національного служіння» Агеєва В. Жіночий простір: феміністичний дискурс українського модернізму. Київ: Факт, 2008. С. 66., яка виникає після символічного вбивства матері, так що «“сини”-модерністи таки звільнилися від обов'язку самозреченого служіння поневоленій / знедоленій матері» Там само. С. 68.. У межах цієї статті нас цікавлять образи жінок і чоловіків, які з'являються «опісля» такого символічного акту, адже після нього та поразки УНР і будь-якої іншої варіації української державности чоловіки та жінки зустрічаються в поруйнованому пореволюційному просторі, поділяючи втрату та травматичний досвід.

За Ю. Крістевою, література - це «осередок, де знищується та відновлюється соціальний код» Крістева Ю. Полілог / Пер. з фр. П. Таращук. Київ: Юніверс, 2004. С. 133.. Відтак наша інтенція - заналізувати такий мінливий соціальний код у взаєминах між статями, тим вловити винятковість письма М. Хвильового. Мета статті - проаналізувати відбитки ґендерних перетворень, спричинених Першою світовою війною та визвольними змаганнями в Україні (1917-1921), у взаєминах статей та варіаціях маскулінности та фемінности в письмі М. Хвильового. По-перше, розглянемо тексти письменника в компаративістичній перспективі, залучивши до аналізу твори Гната Михайличенка, Наталі Романович-Ткаченко, Вірджинії Вулф і Девіда Герберта Лоуренса. По-друге, нам прагнеться заналізувати варіації фемінности та роль жіночого голосу в утриманні суб'єктности чоловічих персонажів. По-третє, варто розглянути типи спільности між чоловіком і жінкою, які поділяють спогади революційних та воєнних часів.

Найперше, ідеться не лише про точковий аналіз новел, але про зіставлення ґендерних зрушень у письмі М. Хвильового з іншими випадками в повоєнних і пореволюційних текстах в українській та європейській літературах, зосібна англійської. Варто зауважити, що на відміну від англійського суспільства, яке від 1918 р. мало справу з налагодженням мирного життя, досвід українських письменників - це суспільство, яке, повертаючись з імперіалістичної війни, втрапило в революцію та, не складаючи зброї, підтримало боротьбу за українську державність. Ще одна заувага: чоловіки опинялися знерухомлені та померлими заживо в умовах війни в шанцях, якою почасти була Перша світова, на противагу жінкам, які відчували «задоволення від (жіночої) мобілізації» Gilbert S. Soldier's реай... P. 438. Хвильовий М. Повне зібрання творів у п'яти томах / Упоряд. Р. Мельників. Київ: Смолоскип, 2018. Т. 2. С. 240.. В українському ж контексті хаотичні та динамічні події революції опісля Першої світової спонукали, найперше, до постійних переміщень, залучення в однакові справи чоловіків і жінок; або до необхідного знерухомлення всіх. Як наслідок, обидві статі поділяють минуле та посттравматичні стани, тут не існує фактичного розриву, як-то наприклад, у досвідах Лукреції та Септімуса Ворренів-Смітів («Місіс Делловей» В. Вулф) і Конні та Олівера або Кліффорда («Коханець Леді Чаттерлей» Д.Г. Лоуренса).

Перша прикметність Хвильового полягає в тому, що він і його персонажі незашорено та вільно говорять про діагноз. У 1924 р. в листі до М. Зерова М. Хвильовий пише з Бердянська: «Професура найшла в моїм організмі багато хвороб (головна - в різкій формі неврастенія)». У пізнішому листі він також спогадує події, які залишили відбиток на його здоров'ї: «3 роки походів, голодовки, справжнього жаху, який описати я не ризикну, 3 роки голгофи в квадраті на далеких полях Галичини, в Карпатах, Румунії і т. ін» Там само. С. 244.; «Словом, достоєвщина, патологія, але застрелитися я ніяк не можу. Два рази ходив у поле, але обидва рази повернувся живим і невредимим» Там само. С. 245.. Визнання неврастенії сприяє дорівнюванню до досвіду «жіночої» істерії та послабленню уявлень про раціонального та врівноваженого чоловіка. Оповідач «Повісті про санаторійну зону» так означує стан персонажа анарха з «Повісті про санаторійну зону»: «Саме істерія, інакше і не могло бути: після довгих років горожанської війни, в якій він приймав активну участь, анарх мусив чекати цієї хвороби. І вона прийшла зі своїм знеладдям психічної сфери, з надзвичайною вразливістю, з ексцентричністю, з приступами тоски і страху» Хвильовий М. Повне зібрання творів у п'яти томах / Упоряд. Р. Мельників. Київ: Смолоскип, 2019. Т. 3. С. 58-59..

Прикметно, що в літературі цього періоду наявний мотив: жінка засвідчує складні ментальні стани партнера, який повертається з війни / революційної збройної боротьби. Наприклад, у «Блакитному романі» Г. Михайличенка знаходимо: «Ти завмер з пережитого, а Іна боялась підходить до Тебе» Михайличенко Г. Блакитний роман. Зваба і блакить. Чуттєва література українського модернізму / Упоряд. Д. Шестакова. Київ: Стилет і стилос, 2021. С. 161.; «Ти нічого не відчував. Не хотів. Спроваджував хвилини в безвість небуття. Іна тужила за життям і не могла грати на сопілку» Михайличенко Г. Блакитний роман. С. 161.. Прикметна ця обмеженість, яку мимоволі накладає така потравмована співприсутність на потенції творення Іни. Подібно зачинає подружнє життя Конні Чаттерлей: «Та рани виявилися такі важкі, що в глибині його щось загинуло, частина почуттів зникла. Залишилась якась мертва порожнеча» Лоуренс Д. Коханець Леді Чаттерлей / Пер. з англ. С. Павличко. Львів: Видавництво Старого Лева, 2017. С. 6.; «З плином років її вражав страх порожнечі власного життя. Кліффордове та й власне розумове життя поволі почало здаватися пусткою» Там само. С. 75.. Схожу пустку та невідчування носять у собі Септімус Воррен-Сміт та його дружина - персонажі В. Вулф: «Його дружина плакала, а він нічого не відчував; щоразу ... він опускався на ще одну сходинку нижче в пекельну прірву» Вулф В. Місіс Делловей. С. 103..

Звернімо увагу на варіації маскулінности в таких текстах. Дослідниця Труді Тейт потверджує, що «Лоуренсівський зранений солдат - випростаний, мужній та сильний, він стоятиме в зухвалій (навіть збоченій) опозиції щодо репрезентацій травмованих війною чоловіків» Tate T. Modernism, history and the First World War. Manchester and New York: Manchester University Press, 1998. P. 106.. Направду, Олівер Меллорз, описуваний Лоуренсом як «зграбний, таємничий, як ласиця, що бавиться з собою ... Досконала біла голизна істоти ... тепле біле полум'я поодинокого життя розкривається в обрисах» Лоуренс Д. Коханець Леді Чаттерлей. С. 96.. Цей опис різниться від станів знерухомлености та пустки в наведених вище уривках. Важливо, що потвердити цей стан сили та здоров'я для О. Меллорза можливо завдяки повсякчасному сексуальному підкоренню жінок.

Владна проактивна та потравмована заслабла маскулінності сш'еприсутні в творах М. Хвильового та Г. Михайличенка. Розгляньмо взаємини в новелі «Кімната Ч. 2» М. Хвильового: Вівдя, вражаючи та зневажуючи інтимний зв'язок з Максом, оголюється, розпластується перед «агітацією» комісара Вольського, його силою та життєлюбністю, які найперше зумовлені його приналежністю до партії, тобто до панівної ідеології. Макс, як вільний та безпартійний, не здатний протистояти комісару: він натомість відкрито говорить про несилу та виказує вразливість: «Вівдя пішла, а Макс плакав тихенько ще з годину» Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 2. С. 178.. Відтак ментальні негаразди переживає насамперед вільний чоловік, анархіст, який перебуває на межі поглинання ідеологічним апаратом. У «Блакитному романі» Г. Михайличенка персонаж Ти першопочатково товаришує з Чоловіком, який означує комуністичну ідеологію, тим виявляє послух і служіння владному суб'єкту. Однак, коли він дізнається, що Чоловік торкався Іни, а отже, відбулося ґвалтоване втручання в ціннісний інтимний простір, персонаж Ти падає та слабує: «Коли в незрозумілому самозабутті Ти в знесиллі впав на солому, без тями, чоловік відчув, який дорогий Ти для нього, який необхідний. Дивувався - невже Тебе так образив? Не повірив, посміхнувся. Розправив широкі плечі, випростав на сторони руки, вийшов з куріня і вигукнув» Михайличенко Г. Блакитний роман. С. 150-151.. Важливо, що є певна неминучість втручання ідеології (Чоловіка) в інтимний зв'язок та його ґвалтування: це радикальна відкритість владному суб'єкту, яка також вражає взаємини героїв М. Хвильового.

Наступна прикметність, Септімус Воррен («Місіс Делловей» В. Вулф) та Олівер Меллорз (Коханець..» Д.Г. Лоуренса) мають загиблого на війні друга-командира, який є втраченою та невидимою частиною їх особистості. Товариш Еванс становить фантазматичний розрив дійсности для Септімуса Воррена: образ загиблого домішується до реальности та не може бути розділений ні дружиною Рецією, ні лікарями. Близьке товариство Олівера Меллорза зі своїм командиром у минулому додає до джентльменства та шанованої маскулінності. У «Блакитному романі» Г. Михайличенка оповідач засвідчує потравмоване життя свого товариша опісля «червоної заграви» Там само. С. 149., водночас він не просто оповідає про відбуте, але співтворить себе з Ти: «Ти був тим, чим стану я завтра» Там само. С. 164.. Коли Ти помирає, оповідач стає так само приреченим на фантазматичний розрив - примарну співприсутність із померлим і відданість йому: «В сутіні вогкого льоху з'явився Ти як звичайно: блакитною плямою блідого світла, зі втомленим поглядом тьмавих очей. І на скару піду я спокійний і вдячний Тобі» Там само..

Щодо М. Хвильового, у його творах глибока чоловіча товариськість зазвичай відсутня, натомість оповідач солідаризується з жінками, а персонаж має, перш за все, товаришку, з якою поділяє травматичний досвід революції та меланхолійну тугу за втраченим комуністичним майбуттям; або в «Редакторі Карку» та «Вальдшепах» - за втраченою історією української державности. Співприсутність жінки та чоловіка в таких творах, як «Синій листопад», «Заулок» і «Повість про санаторійну зону» - це світ рівности. Чоловіки М. Хвильового не зазіхають насильницько на голос або тіло жінки. У «Синьому листопаді» Вадим і Марія поділяють синестезійність вражень та речевости, мають однаково важливі посади, зрештою, однакову чутливість одне до одного.

Автор часто наділяє товаришку більшою суб'єктністю або вповні передає їй голос. Потверджуючи це, думаємо про щоденник хворої в «Повісті», з якого витворюється, власне, сама повість. Революція в її вустах стає приводом для деїєрархізації фемінного та маскулінного письма: «То нічого, що я женщина з женственною натурою, - в добу горажанських війн я - солдат революції, і моє перо - гострий багнет, який завше сторожко прислухається. - Так я безумно люблю життя» Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 3. С. 144..

Спільна для героїнь М. Хвильового та Н. Романович-Ткаченко прикметність - це суб'єктна жінка, товаришка - дієвиця революції та партнерка. Так само вартує розглянути питання дітонародження. Товариш Жучок («Кіт у чоботях») не має дитини, однак дитина була, і була вбита під час революції. У «Синьому листопаді» оповідач потверджує: «женщини революції пішли плодити дітей. Тільки Марія й небагато не пішли» Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 2. С. 113.. Так само не хоче дітей Вівдя з «Кімнати Ч. 2»: « - Максе, не треба плодити дітей! Наслідування відзнак нікчемности» Там само. С. 172.. Коли Дмитрій Карамазов з «Вальдшнепів» міркує про свою дружину Ганнусю, дітонародження даремне, тому що асоціюється з неволею та втратою тої історії, де мало сенс творити нове життя: «Хіба це не вона та типова українська жінка, що, так ганебно випроводивши синів Тараса Бульби на Запорізьку Січ, пішла плодити безвольних людей» Хвильовий М. Повне зібрання творів у п'яти томах / Упоряд. Р. Мельників. Київ: Смолоскип, 2019. Т. 4. С. 193.. Неможливість продовження життя біологічного у новелах М. Хвильового подібне до небажання Септімуса мати дітей: «У такий світ не можна приводити дітей» Вулф В. Місіс Делловей. С. 102..

У «Чебрець-зіллі» Н. Романович-Ткаченко персонажка Ада полишила свою маленьку дочку на бабусю й пішла творити революцію, повсякчас наголошується саме творчий потенціал: «Треба, щоб жінка творчиня життя нового була, жінка - будівнича» Романович-Ткаченко Н. Твори. Київ: Дніпро, 1987. С. 218.. Тим більше здобувається сил для персонажки, чим більш платонічним стає зв'язок із чоловіком: «Ми з Андрієм, мов брат і сестра, мов близькі товариші ... Щодня росте приплив творчих сил. Підноситься все вище, поринаєш все глибше» Там само. С. 277-278.. Ще певнішим цей зв'язок стає, коли Ада робить аборт, аби зберегти творення та неприналежність до патріархальної нуклеарної сім'ї: «Так, як добре, що висить заборона лікарки ... Мої ранки тепер буйно-творчі» Там само. С. 277.. Понад те, чоловік Ади Андрій не зазіхає на її репродуктивну біологічну спроможність, натомість уповні звіряє творення комуни та музики: «Мені - чудесно, бо ти фея-чарівниця, ти чебрець-зілля ... Це воно таке духмяне, таке свіже ... Відроджує людину до життя» Там само. С. 203.. Героїні Хвильового різняться від Ади тим, що їх творчий потяг вражений меланхолією за незбутою «загірною комуною» і травматичними подіями. Така загальна настроєвість супроти біологічного народження контрастує з домінантною ідеєю вагітности Конні - персонажки в «Коханці леді Чаттерлей» Д. Лоуренса. Здоровий сексуальний потяг Конні до фалоса та рафінованої маскулінності стає запорукою того, що життя може бути порятованим та продовженим.

Кейт Міллет пише: «атмосфера фашистських держав та диктаторських режимів великою мірою визначена іхнім патріархальним характером» Міллет К. Сексуальна політика / Пер. з англ. У. Потятиник, П. Таращук. Київ: Основи, 1998. С. 261.. Відтак будь-яка девіація або трансгресія з конформної сингулярної маскулінности або фемінности означує вихід за межі бінарної опозиції статей, взаємин між владою та спідпорядкованими. Конвенційна маскулліність - це тривкий ґрунт авторитарного суспільства. У такій перспективі персонажі М. Хвильового унікальні, адже вони вислизають з-під фалоцентричної авторитарної системи в письмо, не відтворюючи владні коди, передаючи голос фемінному. Іншими словами, персонажі М. Хвильового неминуче виламують таку, користуючись терміном К. Міллет, сексуальну політику підпорядкування, зосібна через посттравматичний розлад, відсутність потягу та неспроможність творення нового біологічного життя. Послідовною є теза С. Павличко: «Чоловіки й жінки в цій прозі пов'язані ненормальними, божевільними стосунками» Павличко C. Дискурс українського модернізму. Київ: Либідь, 1999. С. 271..

Придивімося уважніше до варіацій фемінности в письмі М. Хвильового. Жінка одривається від ґрунту підпорядкованосте в «сексуальному дискурсі чоловічої влади» Зборовська Н. Феміністичні роздуми: на карнавалі мертвих поцілунків. Львів: Літопис, 1999. С. 22. і спроможна свідчити та діяти, коли голос потравмованого чоловіка заслабкий. Він часто безпартійний інтелігент, «безґрунтовний романтик», який залишений на марґінесах застиглого контрреволюційного періоду, де переважає потяг до насилля, та пореволюційного новоутвореного радянського суспільства.

У новелі «Кіт у чоботях» шлях жінки в революції тотожний розвію революції загалом. Алітераційне зближення слів Гапка та гаптувати - асоціативний розвій естетичних образів, пов'язаних з ім'ям героїні, який уривається ім'ям інакшим - товариш Жучок. У цьому переході збувається антроморфність образу, тим оповідач видаляє інтимний зв'язок з дівчиною Гапкою та означує тип: «кіт у чоботях», актуалізуючи візуальні асоціації: «...малюнки з дитинства» Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 2. С. 61.; «теплий і близький як неньчина рука з синьою жилкою» Там само.. Образ украй фрагментований, читач не здатний угледіти цілість, лише подорожувати окремими деталями: «бузиновий погляд, бузиновий сміх і носик - голівка від цвяшка: кирпатенький» Там само. С. 69.; повторювана репліка «дзуськи» та чоботи. Попри доволі інтимні візуальні образи, оповідач не зволікає додати ще одну деталь: голова товариша Жучка поголена задля простору та свободи. Простір - це «бур'яни революції» Там само. С. 63.. Єднанню товариша Жучка з революцією сприяє знову-таки візуальна сув'язь революції та одягу персонажки: «Блуза колір “хакі”» Там само. С. 62.. Тип множиться у свідомості оповідача: «Ах, ці жучки в чоботях, вони конче не дають мені покою!» Там само. С. 65.

Прикметно, що ґенеза товаришів Жучків, за словами оповідача, у Жовтневій революції, однак реалістичність, яка переважала в означенні «типу», не збігається з історичною подію, не до кінця оприявненою, - «це Жовтнева тайна» Там само. С. 61., шляхи до і з якої зникомі. «Розв'язка - сонячний вік, і до нього йдемо» Там само. С. 63., - відтак кінець історії «кота у чоботях» не справджений уповні. Оповідач не здатний встановити хронологічну дистанцію в часі щодо подій революції; зрештою, він питає: «А може, це васильковий сон?» Там само. С. 67.. Буття в революції - це буття без сталости, означене безкінечними потягами та хуртовиною. По-друге, надмір безособистісних реплік, множинність голосів навколо товариша Жучка, чий голос - один з поміж багатьох. Революція - це розвіяння: «вся революція без ґудзиків, щоби було просторо, щоби можна було розправитись, зітхнути на всі легені, на всі степи, на всі оселі.» Там само. С. 62..

Натомість у «Синьому листопаді» Марія працює політкомісаром та означує кінець революції, адже персонажка кілька разів трансгресує в крапку: «Марія знітилась на колодці - крапка» Там само. С. 113.; «.Марія - крапка. Збіглась у грудку, й не видно» Там само. С. 115.; «Потім сіла з ногами на ліжко, знітилась у крапку» Там само. С. 120.. Також зустрічаємо: «Марія - іронія» Там само. С. 122.. Політичне просвітництво та підтримування ідеологічного завзяття становили обов'язок політкомісара в бригаді. Однак Марія на відміну від товариша Жучка не провадить читань програмових комуністичних текстів, не опитує товаришів, аби впевнитися в їх базовій ідеологічній освіті. Полуда бюрократично організованих просвітницьких зустрічей відсутня. Натомість Марія у приватній розмові з Гофманом та Зиммелем міркує «про норми комуністичної етики» Там само. С. 118., що завершується розладом поміж двома товаришами, а персонажка залишається радше споглядальницею. Винятковою є розмова Гофмана та Марії, де вона питає: «де кінчається ваша дурість і починається контрреволюційність», і засвідчує «харю непереможеного хама» Там само. С. 117.. Однак переважно Марія інтерналізує ідеологічні питання: думка, яка ніяк не знаходить відгуку в зовнішніх розмовах з іншими, знаходить послідовність у внутрішньому просторі: персонажка міркує «про дитячу наївність мільйонової маси, що на протязі довгих років умирала стійко»⁵²; «Ще думала, що кохання таке зелене, як травневий цвіт»⁵³.

Повертаючись до тези про трансгресію персонажки, варто додати кілька деталей. Трансгресія пролягає від утіленої ідеології - жінки політкомісара, яка гуртує товаришів через суто інтерналізовані атомізовані враження та судження до розчинення в текстуальності: у пунктуаційній крапці та іронії. Так, у письмі крапкою означується ідеологічний кінець революції, нездатність Марії диктувати ідеологічну настроєвість і наснажувати її. Сповненість та осяжність революції відчутна в галасливих і напружених полілогах у «Коті в чоботях», які ініціює Товариш Жучок, натомість у «Синьому листопаді» останню репліку Марії остаточно «здавила тиша»⁵⁴.

Наступною та заключною в трійці персонажок, асоційованих із перебігом революції, - це Мар'яна з новели «Заулок». Ця персонажка має кілька прикметностей, які дещо наближують її до інших потравмованих образів чоловіків і жінок М. Хвильового. По-перше, це відчутна зсередини пустка: «Тоді в її очах загорілись порожні фасфорити. Порожнеча шамарила кожний нерв її істоти»⁵⁵. По-друге, Мар'яна вочевидь після служби в чека опиняється «безпартійною комуністкою»⁵⁶, а, отже, одірваною від ідеологічного апарату. Із трагедійности такого становища вона втрапляє в спогади про «дикі замріяні степи, де чекає тривога, невідомість, де ціле провалля жури і радості»⁵⁷. По-третє, ці романтизовані степи, асоційовані з розвоєм революції, знаходять вираження в екстатичних листах, які пише товаришеві в «[твій] далекий край, на північ». Подібний лист пише анарх з «Повісті...», і в дечому до такої композиції звертання вдається сам М. Хвильовий у «Вступній новелі».

Винятковість Мар'яни полягає у свідомому прояві волі - вчинення першої частини самогубства: «віддалась сифілітикові»⁵⁸, - на противагу анархові, який вбиває себе в кульмінації фантазматичного розриву дійсности. На цьому етапі вона ще потребує оклику та потвердження іншим, який виявляється недостатньо досяжним у написанні листа. Персонажка зачинає розмову з Гамбарським: «прийшла до вас спитати: що таке безпорадність? Що - сила волі? Не знаєте?»⁵⁹ Гамбарський, чиї сподівання стати «червоним професором»⁶⁰ щойно зазнали поразки, перебуває так само в пороговому стані та не може бути тим голосом, який потвердить намір Мар'яни, адже перед тим порівняння рецензента його з «телеграфістом Ять»⁶¹ полонило свідомість персонажа безвихіддю. Вчинок Мар'яни передує безнадіям та надіям інших персонажів: професора Гамбарського та Аркадія Андрійовича, який лаштується вступати в партію, відтак дієвиця чека засвідчує незворотний процес розладу новоствореного суспільства.

Ще одна варіація фемінности, яка так само виламується з авторитаризму - це вивільнена жіноча сексуальність. Урухомлення, захоплення воєнним революційним виром, зреалізовані професійні потенції спричинилися до сексуальної емансипації жінок. Понад те, С. Гілберт потверджує, що, працюючи медсестрами під час Першої світової війни, жінки ознайомлювалися з чоловічими оголеними тілами, будучи в позиції «активного, автономного, трансцендентного суб'єкта»⁶². Існувала певна дихотомія в свідомості чоловіків: з одного боку, жінки були рятівницями; з іншого - солдати відчували неабияку тривогу щодо жінки та її сексуального бажання, яке видавалося надміру загрозливим і неконтрольованим⁶³. Послідовно повоєнна «література була маркована “антифемінізмом”»⁶⁴.

Письмо М. Хвильового - це світ рівности статей, який потверджений спільними досвідом та поточною безвихіддю. Однак також є персонажки, суб'єктність яких зумовлена надміром хворобливої сексуальности, як для чоловічої перспективи, і загальною спраглістю за життям та тілесністю. Одна з них - це Майя з «Повісті про санаторійну зону». Оповідач змальовує Майю думками «величезн[ого], «волохат[ого] анарх[а]»⁶⁵, так що прикметною стає тілесність персонажки: «її запашне тіло, яке вона завжди безсоромно демонструвала під надто прозорим капотом» Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 3. С. 51.. Майя також наголошує власну сексуальність: «...швидко метнула погляд, схопила його погляд, і обидва перевела до тонкої сорочки, на свої тугі грудні яблука» Там само. С. 52.; «.невже тебе не хвилює туге тіло юнки?» Там само. С. 87.. Ця яблукова метафора має початок у ранній новелі «Життя» («груди що яблука тверді» Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 2. С. 31.; «У неї такі тугі зітхання, як яблуки з антоновки» Там само. С. 35.), де тілесне кохання марковане юнацькою невинністю та вітальністю: «таємниця зачаття» Там само.; «в цю мить (читав десь) цвітуть на серці чайні троянди» Там само.. Прикметно, що ця вітальність одриває персонажку «Життя» Оксану з усталености, і та вирушає в невідомість революційних шляхів. Натомість Майя позбавлена будь-якої романтичної завіси, вона потверджує вітальність інакше: «.що й взагалі ніякого кохання нема, а єсть тільки потяг до соіїш'а» Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 3. С. 70.. Вона не молодецька наївність, щонайменше її сміх - «Це був надзвичайний регіт сильної самиці, що почувала свою силу» Там само. С. 58..

Однак анарх «з огидою згадував» фрагменти її тіла, коли Майя, як «активний, автономний, трансцендентний суб'єкт» Gilbert S. Soldier's heart. P. 435., могла зачепити чоловіка тим, що «тонко і безжалісно глузувала з нього» Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 3. С. 51.. Тривожить його однак не так кокетування, як ідеологічні акцентуації: адже персонажка повсякчас називає анарха Савонаролою, тим «грубо підлітала до його душевного надлому» Там само. С. 56.. Майя має достатньо сили ословлювати та свідчити з розважливою насмішкою травматичний розрив дійсности та сподівань персонажа. Саме цей аспект спонукає його дистанціюватися від дівчини. Понад те, Майя стає тим більш загрозливою, чим частіше її «тихий негарний смішок» Там само. С. 53. асоційований із метрпанжем, вона також лякає анарха словами «Мене не обдуриш!» Там само. С. 90. та згадкою чека: «.от і воджу за ніс. Це прийом чекістів» Там само. С. 71..

У листі до анарха Карно тлумачить ім'я Майї як «богиню ілюзії» Там само. С. 119.. Направду, у першій частині «Повісті» образ Майї переважно зближується з фізичним та емоційним добрим здоров'ям, за винятком здогадки дідка: для нього прозирає реальне становище: «фосфоричний блиск, легенька хвороба в очах» Там само. С. 60.. Персонажка втрачає життєву наснагу та повністю скочується в хворобливість, коли Карно заступає свідомість анарха, далі вирізана ножем фраза «Майя є.(нецензурне слово). з анархом» Там само. С. 116. маркує драстичну незахищеність її спільности з анархом перед поглядами інших. Тут персонажка уповні дорівнюється до безсилля, в якому вже перебуває анарх.

Важить також прикінцева розмова Майї та анарха: коли вона потверджує, що вона «тайна чекістка, агент червоної охранки» Там само. С. 134., тоді спадають накидувані обов'язок та потреба у звичному коханні: «виходить, що ви мене не кохали, не кохаєте й не будете кохати. Це, безперечно, так, бо ж я чула - кохання зовсім не таке ... Так? - Так. - А тепер я вам скажу, що й я вас точнісінько так кохала. І ви для мене були такою ж соломинкою, за яку я хапалась» Там само.. Спадає також полуда тілесности та сексуальної згаги, які мали спонукати анарха говорити: «Я знала, що моє тіло, моя ласка розв'яже вам язик» Там само. С. 135..

Саме без клішованих засновків взаємин чоловіка та жінки, тобто без сексуальної принадности та звіряння в коханні, анарх спроможний відчути «близькість до неї» Там само.. Почасти це зумовлено тим, що вона опиняється по той бік від «потягу до соіїш'а» Там само. С. 70. та голосінь дурня, в яких «кричить саме життя» Там само. С. 59.. Оприявнюючи приналежність до чека, вона заступає до потвердження волі до смерти, про яке раніше міркує анарх: «ми живемо зовсім не для того, щоб жити, а для того, щоб умерти. Така наша воля» Там само. С. 67.. Стає очевидною спільність їх минулого та світоглядних настроєвостей, утім усе ускладнюється, особливо неспроможністю обох утримувати одвертість власних намірів і почуттів. Їх останні репліки концентровані навколо револьвера, який у мерехтливій потенції передає Майя анархові, аби той скоїв самогубство, їх розмову заступає звістка про мертвого Хлоню.

Надмір еротизму виявляється дечим замисленим раціонально для Майї. Її тіло, початково приналежне до ідеологічного владного механізму, виступає відкрито сексуалізованим та бажаним для чоловічого погляду. Перший сексуальний досвід Майї також зумовлений її обов'язком у чека: «...я віддалася сильному красивому самцеві. Віддалася йому не тому, шо покохала, а тому, шо так було треба» Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 3. С. 71.. Однак, імовірно, з анархом вона втрапляє у пороговість: напис на столі про їх інтимний зв'язок у малиннику викликає панічну реакцію, тим маркує сферу її інтимного.

Третя варіація фемінности, яка окреслюється в перспективі відриву від ґрунту, - це інтелектуальна та вольова персонажка, яка втримує аксіологічний вимір персонажа. Такими постають сестра Катря з «Повісті про санаторійну зону» та Аглая з «Вальдшнепів».

Сестра Катря знайомить анарха з Хлонею, який «найшов в особі анарха свою постійну й уважну аудиторію», тим вона розуміє, «шо . не помилилась: саме таким і намалювала вона анарха в своїй уяві» Там само. С. 61.. Анарх теж відчуває приязнь до сестри Катрі, однак позбавлену тілесного бажання. На противагу акцентуаціям на тілесних принадах і сміхові Майї, сестра Катря «була тихою дівчиною, голос її ніколи не підносився на виші нотки» Там само. С. 62.; «.трохи кирпатеньким носом і безцвітними тихими очима» Там само., деталі її одягу та волосся відгонять для анарха «чимсь древнім, забутим, але й близьким» Там само.. Сама сестра Катря мала «жести степової дівчини: наївні і м'яко суворі» Там само. С. 63.; анарх «почував необхідність говорити задушевно» Там само. С. 62.. Її образ повсякчас асоційований із «сибірськими! нетрями» Там само. С. 132.; її спонука - не зупинятися: «більш як півроку ніде не живе» Там само. С. 63.. Понад те, можливо прослідкувати певну андрогінність персонажки, коли вона описує аристократизм Майї, оприявнюючи тілесність іншої дівчини та власне бажання торкнутися її: «.римський профіль, цей стрункий стан, ці надменні й нехороші очі, ці мініатюрні пальчики, які так і хочеться погладить» Там само. С. 85..

Інтелектуалізм сестри Катрі полягає в її шуканнях «природи людини», однак персонажка свідома поразки: «.уплутавши сюди Шпенглера, Берґсона, революцію, кохання й мільйон інших дрібниць, можна здобути тільки одну мовчазну стіну» Там само. С. 63.. Саме перед цією стіною «мисль . робиться порожнім дріб'язком» Там само.. Ці пошуки спрямовані не лише на загальну теоретичну проблему, вони мають також недоторканну інтимну складову - «фартушок . біленький, як перший далекий сніг» Там само. С. 86., який прагнеться відчути в позитивізмі та «Критиці чистого розуму». Поле її інтелектуального «безґрунтянства» поширюється на розмови з анархом, який прагне дорівнятися до сестри Катрі: «.коли я вас слухаю, то мені здається, шо це не ви говорите, а я» Там само. С. 66.. Симптоматично, шо анархові, який перебуває в стані застиглости, до вподоби увесь ідейний розмах, з якого набуває суб'єктности сестра Катря. Анарх вторинний шодо її волі в інтелектуальних пошуках, однак прагне берегти їх, називаючи жартом серйозні розмови про «процес машинізації людей» і те, шо він «і зайвий, і шкідливий чоловік» Там само. С. 67-68.. Він лишає її спати «під наступом сіверких вітерців» Там само. С. 108., у яких означено спонуки сестри Катрі, зосібна її ймовірний від'їзд «в Сибір, до самого Байкалу» Там само. С. 130.: «Де-небудь у занесеній снігом оселі й народжуються справжні мислі» Там само. С. 131.. У письмі однак знаходимо відбитки її вразливости та загрози спустошення, які свідчать про виснаженість сестри Катрі в пошуках природи людини: «була втіленою нудьгою» Там само. С. 121.; «Потім сестра Катря говорила, шо її давить якась невимовна тьма» Там само. С. 63.; «Перед нею росла темна стіна, і здавалось їй, що на неї наступають якісь важкі незрозумілі квартали» Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 3. С. 114..

Прикметно, що для сестри Катрі постає стіна й темінь, далі ословлення неможливе, а відтак неможливо нічого. Однак Хлоня та анарх втрапляють по той бік дійсности, для них існує світ фантомів, як і для Майї, яка наприкінці опиняється на командній висоті «з заплющеними очима», промовляючи стиха, «наче творила якусь невідому молитву» Там само. С. 143.. «Безґрунтовних романтиків» Там само. С. 67. поєднує меланхолійна ніжна спільність: анарх і Хлоня поділяють не лише розмови, перебування на командній висоті, але згодом фантазматичні розриви дійсности та місце, де вони вчинять самогубство. У письмі є відбиток спільности Хлоні та сестри Катрі - це флористичний код, а саме одуванчики. Персонажка кілька разів роздмухує одуванчик, який спалахнув і «розтанув у просторах білим димком» Там само. С. 58., а Хлоня «хочГе] перед вами розсипати одуванчик слів» Там само. С. 88.. Прикметно, що сестра Катря, занурена у філософські праці, прагне в раціо віднайти рішення проблеми: «...де починається вільний геній царя природи й кінчається крамар, світовий чортик» Там само. С. 63., Хлоня натомість давно полишив раціо, його вабить сновидне «китайча, яке мріє про невідомого Леніна» Там само. С. 77., він витворює «патетичні новели» Там само. С. 61.. Чим довше сестра Катря перебуває в санаторійній зоні, тим її більше не рятує логос книжки та позитивізм, ці квартали - «щось абстрактне і непереможне» Там само. С. 114.. Сестру Катрю вражає смерть Хлоні, потому - анарха, і вона не здатна зрушити з місця: «.з розпущеним волоссям сиділа на ліжку, обхопивши руками голову» Там само. С. 141.. Персонажка, яка наснажено провадила інтелектуальний шлях «безґрунтовних романтиків», опиняється не здатною полишити кімнату на санаторійній зоні, її воля та згага до мислі згублюються зі смертями товаришів.

К. Міллет потверджувала, що «Стать - це соціальний статус з політичним підтекстом» Міллет K. Сексуальна політика. С. 50.. Однак коли чоловік не спроможний заступити на владні позиції у символічному (соціальному) регістрі, жінка, яка більшу частину історії перебувала в підпорядкуванні до владних патріархальних механізмів, здатна утримувати суб'єктність, уникаючи директивних засобів знищення. Такою мимоволі постає Аглая з «Вальдшнепів», яка розглиблює внутрішні території Дмитрія Карамазова, проминаючи загроженості владного механізму, перед якими зупинявся персонаж. По-перше, її ідентичність не складається в звичну цілість: «І московське походження, і її порівняно чиста українська мова, й, нарешті культурний прапрадід» Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 4. С. 231.. По-друге, її ідеологічні погляди викличні: «Я - одна з тих молодих людей, що як гриби виростають біля ваших ком'ячейок і яких ви не помічаєте» Там само. С. 227.. По-третє, її внутрішня воля не стримувана: «від природи покликано до кипучої діяльности, і я хочу творити життя» Там само. С. 228..

Найперше, Аглая зближується з Дмитрієм, фамільярно звертаючись до нього, «поспішає в його інтимні закутки» Там само. С. 207.: зосібна тактильно, прикладаючи до його обличчя троянду, далі замшеву рукавичку, власне дівоче обличчя, потому розпитуючи про стосунки з дружиною Ганною. Видається, вона так вільно розтинає інтимне Дмитрія, тому що впізнає тип Карамазових «в хаосі своєї ідеологічної кризи» Там само. С. 244.. Вона також перевершує Дмитрія сміливістю. Наприклад, коли вони говорять про «ненависть до ближніх» Там само. С. 209., Аглая виголошує радикальну позицію: «Єсть дві ненависті: справжня й твоя недоношена. Перша - велика ненависть, і вона творить життя. Ця ненависть не знає ближніх. Друга, недоношена, є тільки тінь від першої» Там само. С. 210., однак заохочує волю та відважність Дмитрія, який «розповідав .. як колись, у часи громадянської війни .. розстріляв когось зі ближніх біля якогось монастиря» Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 4. С. 210.. Аглая ставить питання руба: «щось одне: або це ідея, або нова примара» Там само., і Карамазов починає відчувати «її впливи на свій світогляд» Там само. С. 213..

Повсякчас зі світоглядними переконаннями перехрещується та потверджується тілесний потяг Карамазова: «І згадуючи їі вчорашню розмову про безумство хоробрих, йому до болю захотілось бути таким же безумним. Йому захотілось схопити її в обійми й закричати побідним криком дикого переможця ... нічого не бачив, крім цієї привабливої дівчини і її мигдалевого погляду .. нахабно подивився на Аглаїн торс і зупинив на ньому свої очі» Там само. С. 232.. Зрештою, Аглая потверджує таке середохрестя політичного та інтимного інакше, коли перше розтинає друге: «.в наш вік можна кохати справжнім коханням тільки тоді, коли це кохання підігрівається полум'ям соціальної ідеї» Там само. С. 245.. Однак персонажка не справджує бажань Карамазова, вона мерехтить перед ним потенцією, що зроджує в Карамазова меланхолію: «.рецидив його ідіотської хвороби» Там само. С. 242.: він тужить за втраченим, себто несправдженим тілом Аглаї, тим віднаходячи в серединах її відбиток: «відчув у ній щось надзвичайно рідне. Йому здалось, що саме її він загубив колись, і вона тепер прийшла до нього, така бажана, як ніхто і як ніщо» Там само. С. 238.. Безпорадно закоханий Дмитрій заковтує Аглаю уявою.

Натомість сама персонажка залишається суб'єктною (вона не розчиняється у безумі, як сестра Катря зі смертю Хлоні та анарха) і продовжує промовляти, не втрапляючи у внутрішні чи зовнішні репресивні механізми: «.його Комуністична партія потихесеньку та полегесеньку перетворюється на звичайного собі “собірателя землі руської” і спускається, так би мовити, на тормозах до інтересів хитренького міщанина-середнячка» Там само. С. 243., натомість Вовчик виглядає в цій розмові вочевидь ослаблим, Аглая його питає: «Чи не боїшся ти, що нас хтось підслухає?» Там само. Тверді та вольові переконання Аглаї дають підстави говорити про її виняткову роль в утриманні української національної історії серед повсюдних заслаблих Карамазових і товаришів Вовчиків. Прикметно, що в статті «Якими нас прагнете» 1935 р. Олена Теліга пише: «Такий тип вже народився в Україні і непереможно, силоміць починає вдиратися до її літератури. Бурхливо вдерлася до неї Аглая з “Вальдшнепів” Хвильового, дівчина, яка, покликана до кипучої діяльности, цікавиться цілим широким світом і, збагнувши всі його жорстокі вимоги, прагне дати нове серце, сповнене любов'ю до батьківщини, мужчині, який такого серця не має» Теліга О. Збірник / Ред. О. Жданович. Детройт, Нью-Йорк, Париж: Видання Українського Золотого Хреста в ЗСА, 1977. С. 76.. Пізніше Юрій Лавріненко потверджуватиме, що саме Олена Теліга стала «Аглаєю української поезії і дійсності» Лавріненко Ю. Зруб і парости: Літературно-критичні статті, есеї, рефлексії. Мюнхен: Сучасність, 1971.

С. 172..

Насамкінець, важить заналізувати два екстремуми, що їх можливо віднайти в М. Хвильового: утопійне взаємопідтримуване спілкування, яке маркує незреалізовану потенцію любови «безґрунтовних романтиків», та хворий убивчий розв'язок «надломлених людей громадянської війни» Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 3. С. 159.. Направду, ці екстремуми - лише поступовість у цілості.

У «Синьому листопаді» спілкування Вадима та Марії обмежується короткими артикульованими репліками й тими фрагментованими спонуками, які вони зберігають не ословленими. Здебільшого, саме їх погоджена співприсутність в одній кімнаті означує потенцію кохання, коли поза кімнатою на них чатують новоутворені суспільні структури. Соціальне розтинає приватне.

Вище образ Марії був детально аналізований: Марія означує кінець революційної ідеології. Натомість Вадим відчуває повсюдну присутність комуни, знаючи, що ніколи в ній не житиме. Головні персонажі перебувають в опозиції один до одного, артикулюють цю суперечливість: «.ворогам не до кохання» Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 2. С. 120.. Непримиренність обертається їх спільністю, бо непримиренність має коріння в меланхолії обидвох. Внутрішній світ обох зроджується навколо відбутих революційних подій. Відтак мимоволі вони продовжують слідувати за революцією в її потенціях, не поступаючись застиглостям навколо. Одна з точок перетину, де вони разом усвідомлюють себе не ворогами, - це неприязнь до Зиммеля - «символа федеративного міщанства» Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 2. С. 122.. Слова чи то оповідача, чи то Гофмана й усіх, хто прикрашає квітами залу, підтверджують це метафоричне злиття романтичної закоханости та революції в одне ціле для присутніх: «Завтра розгорнемо голубину книгу вічної поезії - світової, синьої. Це революція» Там само. С. 121..

«Хіба комунари забудуть цей день? Хіба це не велична поезія? Поринаємо в синіх тривожних ночах ... І ширяємо над землею замріяні, далекі» Там само.. У цих рядках і поезія, і синьота, і замріяність стосуються винятково революційного розриву. Понад те, хоча він і розтинає зв'язок Вадима та Марії, «вічна поезія - світова, синя» Там само. стосується не поодиноких героїв, а всіх причетних до революційних подій.

Лейтмотив синього листопада водночас далекий та повсюдний, як відчуття відбутої революції чи нездійсненного кохання. Він є тою комуною, яку бачить Вадим з двадцять п'ятого століття, і та дурість та контрреволюційність, про які допитується Марія в Гофмана: «Іще проходив невідомий синій листопад» Там само. С. 113., «за вікном знову посувався синій листопад» Там само. С. 119.. Синій листопад тяглий, і в ньому завжди можна буде побачити двадцять п'ятий вік, натомість «Вадим догоряв. Лікар казав: на курорт пізно». Марія ж «думала з тоскою й про кохання: вона хотіла кохати. Знала - і Вадим хоче кохати» Там само. С. 115. Там само. С. 120.. Вони навіть освідчуються одне одному, проте з безвиході та розпуки; під час розмови Марії ввижається за 149 вікном постать, вона «розсипає хорий сміх».

В авдіальному просторі приготування до святкування річниці революції розтинають приватність Марії та Вадима. По-перше, стукотом від забивання цвяхів: «Це - останні цвяхи: завтра свято» Там само. С. 123., ці звуки ніби злічують час, залишений для Вадима. По-друге, численні згадки про соснові гілки, якими облаштовують простір. Далі соснове гілля відіграє важливу роль, воно надасть аромату тиші від слів Марії, коли помре Вадим: «Те, що вона промовила, здавила тиша ... І тиша запахла сосною» Там само. С. 125..

Залишається лише відбиток, спогад у словах Марії: «Але все-таки тоска. Це те, коли покидаєш позиції й непевний, що скоро повернешся» Там само. С. 113.. Вадим і Марія спілкуються про особисте відбитками почуттів, які не мають наслідків у дії. Більше важать не так слова, як тиша та чуття одне одного: Марія в уяві ніби відтворює їх розмови й те, що залишається у тд-розмові' Див.: Sarraute N. L'ere du soup^on. Essais sur le roman. Edition Gallimard, 1956.'. Марія супроводжує останній Вадимів подих словами: «По оселях урочисто ходить комуна» Так само. С. 125. попри власну незгоду з романтикою Вадима. У самому вигуку «По оселях урочисто ходить комуна», який раніше вимовляє Вадим, залишається ідеологічний відбиток, тим фрагменти мови закоханого Див.: Барт Р. Фрагменти мови закоханого. Львів: Бібліотека журналу «Ї», 2006. залишаються приналежні не винятково закоханому, ним говорить хтось інший: «Твоя кров перекладена в їх сенси» Irigaray L. When our lips speak together / Trans. by C. Burke. Journal of women in culture and society. 1980. Vol. 6. № 1. P. 69., себто ідеологічні. Однак важить, що коли цей вигук промовляє Марія, вона лише дотикається до останніх подихів Вадима, тим вона позбувається ідеологічної ваготи слів. Вона трансгресує крізь власні ідеологічні переконання, тим оприявнює, що завжди слухала та відповідала Вадимові під розмовою. Французька філософиня Люс Іріґаре означувала подібну утопійну комунікацію: «Я слухаю тебе радше як одкровення ще не оприявненої істини. При- належна тобі та світові, вона оприявнена крізь тебе, тобою. Я даю тобі тишу, в якій твоє майбутнє, - і можливо, моє. Це відкритість, яку ніхто не займає та якою ніхто не переймається» Irigaray L. J'aime a toi: esquisse d'une felicite dans l'histoire. Paris: Grasset, 1992. P. 181-182.. У таку відкритість прямують персонажі М. Хвильового.

У пореволюційному просторі герої М. Хвильового вочевидь залишаються без ґрунту національного, а також ґрунту символічного (тобто соціального). Зрештою, - без ґрунту в чуттєвості внаслідок травматичних воєнних подій та надмірної меланхолії. У «Сентиментальній історії» оповідачка Б'янка сусідує з подружжям: товаришкою Уляною та товаришем Бе., «колишнім комуністом»; вони брали участь у громадянській війні, а зараз: «.товаришка Уляна дуже погано живе із своїм чоловіком . тільки зрідка проривалось їй, і тоді вона глибоко зідхала» Хвильовий М. Повне зібрання творів. Т. 3. С. 151.. Часто товаришка Уляна постає перед Б'янкою битою: із синцями під очима, перебитим носом або перемотаною головою. Вочевидь, це свідчить про деструкцію чуттєвого та ментального життя товариша Бе., який в кінці убиває дружину: «.. .закривавлений труп товаришки Уляни з розрубаною головою .. Я тільки подумала тоді, що товаришку Уляну вбив, очевидно, товариш Бе.» Там само. С. 189..