Геронтософські аспекти драматургії Моріса Панича

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого

ГЕРОНТОСОФСЬКІ АСПЕКТИ ДРАМАТУРГІЇ МОРІСА ПАНИЧА

Ангелова Ангеліна Олегівна,

доктор філософських наук, доцент,

професор кафедри театрознавства

Київ

Анотація

У статті розглянуто проблему осмислення старості в творчості канадського драматурга Моріса Панича. Головним предметом дослідження є геронтософські аспекти драматургії М. Панича.

Методологія дослідження базується на наступних наукових методах: пошуково-аналітичний (для збору інформації про творчість Моріса Панича), біографічний (для реконструкції етапів життєвого шляху Моріса Панича), семіотичний (для розкриття наявного в п'єсах М. Панича символізму), структурно-типологічний (для виявлення специфіки драматургії і типологізації персонажів), порівняльний (для виявлення подібних та відмінних характеристик літніх персонажів п'єс Моріса Панича), метод узагальнення (для підбиття підсумків).

Результати та висновки. Виявлено, що абсурдистські п'єси канадського драматурга Моріса Панича містять розлогу екзистенційну проблематику, де не останнє місце посідає осмислення старості. Цілий ряд драматичних текстів («7 історій», «Спостерігач», «Порушники», «Гордон», «Магазинні злодюжки», а також сітком «Гей, Леді!») зображує літніх персонажів, їх спосіб життя та комунікації з іншими членами соціуму. Аналіз проблематики, драматичних колізій, характерів персонажів з творів Моріса Панича дав змогу зробити певні узагальнення щодо загальної концепції старості та ставлення драматурга до проблеми порозуміння представників різних поколінь. Наскрізними для інтертекстуального поля творів М. Панича є такі ідеї: старі люди мають лімінальний (перехідний) статус, що спричинює відповідні розмисли про смерть; старість є часом «збірки» особистості, персональної самоідентифікації, спогадів про минуле; життєві цінності літніх персонажів Моріса Панича перебувають поза вимірами християнської етики; старі з його п'єс демонструють бунтівне ставлення до суспільних норм і державних законів; кожен із літніх героїв М. Панича зберігає установку на наставництво, кожен прагне передати свій досвід та знання молодшому поколінню. Драматург мислить у річищі стратегії «позитивного старіння», трактує старість як повноцінний життєвий період, заперечує надмірний культ сили, молодості, активності та краси, критикує геронтофобію та ейджизм, аналізує проблеми евтаназії та насильства над старими. Приклад творчої діяльності Моріса Панича актуалізує необхідність подальшого мистецтвознавчого дослідження варіативних моделей старості та стратегій старіння, віддзеркалених в авторській драматургії та на театральній сцені.

Ключові слова: драматургія Моріса Панича, геронтософія, старіння населення, геронтофобія, евтаназія, геронтоцид, ейджизм.

Annotation

Anhelova Anhelina Gerontosophical aspects of Morris Panych's drama

The article examines the problem of understanding old age in the works of the Canadian playwright Morris Panych. The main subject of the study is the gerontosophical aspects of M. Panych's drama.

The research methodology is based on the following scientific methods: search and analytical (to collect information about Morris Panych's dramaturgy), biographical (to reconstruct the stages of Morris Panych's life), semiotic (to reveal the symbolism present in M. Panych's plays), structural-typological (to identify the specifics of drama and typology of characters), comparative (to identify similar and different characteristics of elderly characters in Morris Panych's plays), generalization method (to draw conclusions).

Key words: dramaturgy of Morris Panych, gerontosophy, population aging, gerontophobia, euthanasia, gerontocide, ageism.

Постановка проблеми та актуальність дослідження

Серед великої кількості складних викликів, перед якими опинилося сьогодні українське суспільство, є швидке старіння населення країни. За словами демографа Е. Лібанової, «Український етнос - один із найстарших в Європі... З кожним роком, з кожним поколінням він стає дедалі старіший» (Середа, 2023). Повномасштабна війна, що почалася у лютому 2022 р., додала нових чинників, які ще більше сприяють погіршенню демографічної ситуації в Україні. Головними з них, згідно з експертизою Національного інституту стратегічних досліджень, є велика кількість загиблих та поранених, масштабна еміграція жінок репродуктивного віку, дітей і молоді за кордон, внутрішня міграція, незаконне вивезення українських громадян до РФ, ОРДЛО й Білорусі, проблеми в сфері охорони здоров'я, відсутність виважених механізмів стимулювання народжуваності тощо (НІСД, 2022).

Негативні демографічні зміни, характерні для багатьох розвинених демократичних країн та особливо загострені на сьогоднішній день в Україні, вимагають переосмислення старості як самодостатнього етапу життя, що має свій унікальний зміст. Саме тому тема старості та ставлення до літніх людей у старіючому суспільстві дедалі більше переходить із маргінального поля сучасної драматургії до її головної предметної області. Персонажі літнього віку чимдалі більше постають не лише фоном для окреслення побічних конфліктів, а перетворюються на головний рушій розвитку дії та смислотворення драми. Про це свідчать тексти багатьох авторів зі США та Великобританії, зокрема, Едварда Олбі - «Пісочниця» («The Sandbox», 1960), «Американська мрія» («The American Dream», 1961), «Три високі жінки» («Three Tall Women», 1991); Джона Патріка - «Дорога Памела, або Як пришити стару» (оригінальна назва «Кожен любить опали», «Everybody Loves Opal», 1961); Девіда Гароуера - «Вбий старих, катуй молодих» («Kill the Old Torture Their Young», 1998); Рональда Харвуда - «Квартет» («Quartet», 1999).

Осмислення старості та проблеми непорозуміння поколінь є наскрізною темою п'єс ірландського драматурга Мартіна Макдонаха - «Королева краси з Лінану» («The Beauty Queen of Leenane», 1996), «Каліка з острова Інішмаан» («The Cripple of Inishmaan», 1997); чеського драматурга Освальда Заірадника - «Соло для годинника з боєм» 28 (1973); польських авторів Марека Прухневського - «Люсія та її діти» («Eucja i jej dzieci», 2003), Кшиштофа Бізьо - «Плач» («Lament», 2003); словацьких драматургів Вільяма Клімачека - «Гіпермаркет» («Hypermarket», 2005), Додо Ґомбара - «Третій вік» («Treti vek», 2002); канадського драматурга Джона Маррелла - «Мемуари» («Memoir», інша назва «Сміх лангуста», 1977); італійця Альдо Ніколаї - «Залізний клас» («Classe di ferro», 1974), «Метелик... Метелик» («Farfalla... farfalla», 1967), «Краплина ніжності» («Per un po' di tenerezza») тощо.

Серед українських драматургів до теми старості звертається, насамперед, Павло Ар'є у п'єсах «Слава героям» (2012), дія якої відбувається у палаті шпиталю для ветеранів, де лікуються двоє 80-річних старих - колишній боєць УПА Остап Ількович та червоноармієць «у відставці» Андрій Васильович; «На початку і наприкінці часів» (2013), де головною героїнею є 86-річна баба Пріся (Єфросинія Гаврилівна Чумак), мешканка чорнобильської зони, що вже пережила всі жахіття ХХ ст. (голодомор, війну, перебудову), «Кольори» (2008), де найстарший жіночий персонаж на ім'я Марія наприкінці п'єси фактично ототожнюється з рідною українською землею. Потужним драматичним проєктом з дослідження теми старості та взаємодії поколінь є п'єса Віри Маковій «Буна» (2011): тут під одним дахом буковинської хатини шукають точки перетину старенька буна (бабуся) та її онука.

Літні персонажі й відповідні рефлексії, пов'язані з темою старості, трапляються у п'єсах Романа Горбика «Центр», Олександра Чиркова («Граємо севен», «День Сили», «Проклятий», «Нерон і стариган»), Григорія Штоня («Зблиски вічних заграв»), Ірени Коваль («Маринований аристократ»), Олександра Гавроша («Вуйцьо із крилами», за мотивами оповідання Г.Г. Маркеса «Старигань з крилами»), Максима Курочкіна («Дев'ять легких стареньких») та багатьох інших. Всі ці драматурги, звертаючись до теми старості, досліджують художніми засобами різноманітну геронтософську проблематику - типи старіння, упереджене ставлення до літніх людей, проблему соціального забезпечення та опіки, танатологічні рефлексії щодо старості як віку підготовки до смерті, занепад традиції наставництва в сучасному світі тощо.

З огляду на інтерес українських театральних діячів до проблем старості актуальною є рецепція творчості західних драматургів, які зосереджувались на цій темі. Серед проектів, реалізованих за останнє десятиліття на українській сцені, значне місце посіла драматургія канадського автора Моріса Панича. У 2014 р. вийшла друком збірка «7 історій та інші п'єси», де було оприлюднено чотири тексти драматурга в перекладі Івана Кричфалушія. Впродовж кількох наступних років український глядач побачив постановки п'єс «Спостерігач», «Порушники», «Дівчинка в акваріумі для золотої рибки» (див. табл. 1). Водночас творчий доробок Моріса Панича є значно більшим, до того ж його творчість постає цікавим об'єктом для геронтософського аналізу, оскільки тема старості та взаємодії поколінь є однією з наскрізних у його драматургії. Необхідність висвітлення авторського підходу Моріса Панича до осмислення проблем старіння та літнього віку й обумовлює актуальність даної наукової розвідки.

Отже, метою статті є здійснення геронтософського аналізу п'єс канадського драматурга Моріса Панича.

Аналіз сучасних досліджень і публікацій

Моріс Панич (нар. у 1952 р.) є доволі відомим і шанованим автором в англомовному світі, його режисерська, акторська, драматургічна діяльність вже неодноразово ставали предметом наукового аналізу та театральної критики. Цілісним і послідовним є опис життєтворчості М. Панича, здійснений Гілбердом Рейдом для Канадської театральної енциклопедії (Reid, 2011). Також, у більш ранній статті для журналу «Theatre Research in Canada», Г. Рейд оцінює креативний тандем Моріса Панича з його співавтором і партнером Кеном Макдональдом як приклад постмодерної метадрами, яка послідовно втілює нові підходи до створення театральної ілюзії: «Стираючи традиційні відмінності між сценаристом, дизайнером, режисером і актором, використовуючи складні інтертексти та змушуючи глядачів активно брати участь, Панич і Макдональд виходять за межі оповіді до театрального дизайну» (Reid, 1990). Енциклопедичною публікацією, що висвітлює різноманіття художнього світу драматургії Моріса Панича, є також загальний огляд його біографії та творчого доробку Енн Нотхоф, яка зазначає, що п'єси М. Панича «характеризуються екзистенційною тематикою та стилістикою “театру абсурду”; вони... ставлять широкі філософські питання про людську взаємодію та ізоляцію, про природу добра і зла, а також про взаємозв'язок між фантазією і реальністю» (Nothof, 2023).

Закладений у драматургії М. Панича філософський зміст досліджував режисер Девід Оувен, який визначив твори драматурга як «комедії втрати», стверджуючи, що «у кожній п'єсі Моріса Панича хтось щось втрачає. Фактично, у більшості випадків принаймні один персонаж буквально щось втрачає під час кожної сцени. Ця втрата може бути непомітною, як зміна статусу, втрата невинності, розчарування, або очевидні та відчутні, як-от втрата певного предмета, кінцівки або навіть смерть іншої людини. Це відчуття постійної втрати значною мірою пояснює драматичну напругу в його творчості: до фіналу його п'єс герої зазвичай опиняються у безвихідній ситуації» (Owen, 2013). Про драматургію Моріса Панича та її постановку на театральних майданчиках багато писали літературні та сценічні критики, театральні журналісти та оглядачі (Beete, 2014; Anderson, 2014; Piatkowski, 2009; Robins, 2015 тощо).

В українському осередку творчість канадського драматурга висвітлювалася здебільшого в полі театральної критики та в контексті оглядів нових літературних видань (Овчаренко, 2019; Пастух, 2015). Також про М. Панича згадували як про представника української діаспори (Абліцов, 2007). Предметом єдиного наукового дослідження серед вітчизняних фахівців став український переклад п'єси М. Панича «7 історій», який оцінювався методами статистичної лінгвістики (Бехта, Гриців, Матвійчук, 2021). Отже, такий яскравий феномен зарубіжної драматургії, як творчий доробок Моріса Панича, ще не отримав адекватного осмислення в українському академічному просторі, що акцентує актуальність даної наукової публікації.

Виклад основного матеріалу

Драматург, режисер-постановник, сценарист, шоураннер, актор театру та кіно Моріс Панич народився в канадському місті Калгарі 30 червня 1952 р. у родині вихідців з України. У 1977 р. він закінчив Університет Британської Колумбії у Ванкувері за спеціальністю «творче письменство» («creative writing») (Абліцов, 2007). Вже в 1982 р. М. Панич привернув увагу публіки та театральної критики своєю п'єсою «Останній дзвінок: пост-ядерне кабаре» (1982). Вона була написана в жанрі абсурду та визначена як «two-hander play», тобто постановка для двох акторів. М. Панич сам зіграв головну роль на прем'єрі в театрі «Тахманоус» («Tahmanous») у Ванкувері, він також став автором музики до вистави. Згодом п'єса була поставлена в різних містах Канади, адаптована як телешоу CBC під назвою «Останній дзвінок». Упродовж наступних кількох років, працюючи художнім керівником театру «Tahmanous», М. Панич написав ще кілька мюзиклів, зокрема «Заразливий» (1984) і «Дешевий настрій» (1985).

Можливість втілювати свою драматургію на театральній сцені стає чинником швидкого прогресу майстерності Моріса Панича. Вже в другій половині 1980-х рр. у нього починає формуватися власний авторський стиль, відмінний від прототипів С. Беккета, Ж.-П. Сартра та інших майстрів жанру абсурду. Поступово в драматичних роботах М. Панича спостерігається чітке окреслення специфічної екзистенційної проблематики, де не останнє місце посідає осмислення старості.

У 1989 р. театр Arts Club у Ванкувері представив прем'єру його комедії «7 історій» («7 Stories») про Чоловіка, який намагається вкоротити собі віку (Nothof, 2023). Цей персонаж без імені (фактично, збірна символічна особа) перебуває на карнизі багатоповерхівки та відсторонено спостерігає за метушнею мешканців будинку. Низка дійових осіб (Шарлотта, Родні, Дженіфер, Леонард, Маршал, Джоан, Майкл, Рейчел, Персі, Аль, медсестра Вілсон, Ліліан, поліцейські, люди з сусіднього будинку) персоніфікують різні соціальні типажі і, разом з тим, підштовхують Чоловіка до прийняття фатального рішення. Кожен із них розкриває граничний егоцентризм членів сучасного суспільства: шалена парочка Шарлотта та Родні, які тероризують одне одного, аби пожвавити свій любовний зв'язок; веселий параноїк-психіатр Леонард; шахрай Маршалл; відвідувачі вечірок Рейчел і Персі, які називають друзями сотні випадкових людей; злегка божевільний митець-декоратор Майкл та його супутниця Джоан - уособлення поверховості консьюмеристського ставлення до життя; цинічна медсестра Вілсон, яка ненавидить своїх старих підопічних. Серед галереї створених М. Паничем персонажів провідним постає образ літньої леді, що перетворюється на домінанту смислотворення всієї п'єси.

Спілкування Чоловіка зі старезною пані Ліліан є кульмінаційним моментом споглядання різноманіття життєвих історій. Їхній діалог, який композиційно займає п'яту, передфінальну частину п'єси, постає квінтесенцією усіх філософських розмислів драми. М. Панич вустами своєї героїні наголошує на тому, що сенільна старість є віком мудрості: «Коли вам сто років, ви починаєте все розуміти, але помираєте» (Панич, 2014, с. 84). Старенька розповідає Чоловіку про своє життя та згадує про те, як вона випадково запобігла подібному самогубству в Парижі. Саме з Ліліан потенційний суїцидник вперше починає говорити відверто, щиро розкриває перед літньою пані свої переживання, сумніви, жахи. Це не випадково, адже зрештою обидва персонажі перебувають на кордоні життя та смерті. Їх об'єднує пороговий, «лімінальний» статус: старість, яка є трансцендентним станом переходу до небуття, та межове світовідчуття самогубця, готового стрибнути в безодню. Саме Ліліан приймає сповідь Чоловіка та благословляє його відірватися від карнизу: «Вам треба просто відпустити все й дозволити вітру зробити решту» (Панич, 2014, с. 86). На її думку, польоти - це одне з обмежень, що їх вигадують державні структури: «Не слухайте їх. Вони намагаються загнати світ у рамки. Вони не хочуть, щоб скрізь літали люди. Їм би довелося зробити купу нових правил. Просто йдіть» (Панич, 2014, с. 87). Зрештою, після такого взаєморозуміння і Чоловік, і стара Ліліан реалізують свій перехід. Та, якщо Чоловік, як Мері Поппінс із парасолькою, злітає над буденністю та опиняється на даху сусіднього будинку, то стара леді просто зникає, відходить у засвіти.

Маргінальний, перехідний стан персонажів стає одним із провідних предметів осмислення у драматургії Моріса Панича. У 1992 р. вперше інсценується його п'єса «Краї землі» («The Ends of the Earth»), герої якої, Френк і Вокер, перебуваючи в полоні параної, намагаються втекти від взаємного стеження та не можуть цього зробити, знов і знов опиняючись на стартових позиціях. Схожою за настроєм і тематикою є п'єса «Історія людини, що тоне» (1993): головний герой повільно зникає зі сцени, неквапливо розмірковуючи про сенс людського буття та власні психотичні переживання (Reid, 2011).

У наступному драматичному тексті Моріс Панич повертається до теми старості та, головне, до її рецепції з позиції молодості в сучасному світі геронтофобії та ейджизму. У 1995 р. драматург пише п'єсу «Vigil», що з англійської дослівно перекладається як «варта», «пильнування», «чування». Пізніше твір був перейменований на «Тітонька і я» проте, через актуальну тематику самотньої старості, поступово став театральним хітом, потрапивши на сцени Великої Британії, Франції, США, Японії та інших країн світу. За зізнанням Моріса Панича, ця п'єса стала для нього результатом осмислення важкої травми від смерті батьків та ідеї невмирущості родинних зв'язків: «Я думаю, що Vigil - це свого роду історія любові. Я хочу більше писати про втрачених дітей; оскільки мої батьки померли, я відчуваю, що став із ними одним цілим» (Piatkowski, 2009).