Геронтософські аспекти драматургії Моріса Панича

За сюжетом, молодик на ім'я Кемп отримує лист від тітки з повідомленням «Я помираю», тож поспішає приїхати, розраховуючи на спадок. Проте старенька Грейс, з якою Кемп починає жити, виявляється мовчазною, спостережливою та на диво живучою. Минає рік, аж поки герой дізнається, що померла сусідка з квартири напроти, так і не дочекавшись свого племінника. Кемп з жахом розуміє, що потрапив не в ті двері та не до тієї людини, а за час, прожитий разом із чужою жінкою, він встигнув прив'язатися до неї, по-справжньому полюбити. Й коли його псевдотітонька Грейс помирає, герой відчуває абсолютну самотність. Так «дика мізантропія героя» (Пастух, 2015) перетворюється на духовний набуток, розуміння свого істинного єства. Фізична втрата, таким чином, конвертується у метафізичне придбання, за словами Девіда Оувена: «Кемп втрачає свої речі, роботу та істинну причину приїзду. Потім він втрачає Грейс та розуміє, що не може покинути порожній будинок» (Owen, 2013).

Слід зауважити, що, попри зовнішню зосередженість на протагоністі Кемпі, п'єса далека від того, щоб визначати її як моновиставу. Грейс зі «Спостерігача», маючи мінімум реплік, репрезентована драматургом через описані в ремарках дії та своєрідну «тейхоскопію», відображення персонажа через актора-партнера. Цей образ не лише є збірним для зображення самотньої, незахищеної старості, а й дає широкий простір для сценічного експерименту режисера та виконавиці ролі. Героїня М. Панича, разом із своїм «племінником», теж переживає свою еволюцію - від сторожкого спостереження та корисливого обману до справжньої прихильності, ніжності й любові.

У 1998 р. М. Панич пише ще одну абсурдистську «two-hander play» під назвою «Лоуренс і Холломан» («Lawrence and Holloman»). У центрі драматичних подій зображено зіткнення нещасного й песимістичного кредитного колектора Холломана, який готується покінчити життя самогубством, та нахабного продавця-оптиміста Лоуренса. Розвиток конфлікту, на думку режисера Девіда Оувена, призводить до низки «безглуздих і невиправданих втрат, що спіткають головних героїв» (Оувен, 2013).

З початку 2000-х рр. М. Панич спрямовує багато зусиль у бік режисерської постановки оперних вистав, сучасної та класичної драматургії, а також власних робіт. Він також знімається на телебаченні (зокрема, бере участь в одному з епізодів серіалу «Секретні матеріали»), продовжує писати театральні п'єси.

У 2001 р. з'являється моноп'єса «Межа чутності» («Earshot») про людину, майже божевільну від сусідського шуму, що проникає в його крихітну кімнату. Настирливі звуки, що руйнують особистий простір героя, звісно, постають метафорою безумства великого світу, в якому неможливо зберегти психічне здоров'я та власну ідентичність.

Написаний у 2004 р. драматичний твір «Дівчина в акваріумі для золотої рибки» («Girl in the Goldfish Bowl») став для М. Панича приводом до загально-національного визнання: за неї він був відзначений кількома престижними літературними преміями. Це драма про становлення, про сприйняття колізій «дорослого» світу, водночас про відносність віку, адже сорокалітня героїня, яка згадує свої дитячі роки, одночасно перебуває у різних часових площинах - дитинства та зрілості.

П' єса «Що лежить перед нами» («What Lies Before Us», 2006), вочевидь, апелює до класичного бекетівського тексту «В очікуванні Ґодо». Двоє загублених геодезистів, що відстали від експедиції у Скелястих горах, протипоставлені китайцеві Вінґу, який не може збагнути сенс нескінченних суперечок своїх роботодавців. І те, що, на відміну від Кітінга та Амброуза, Вінґ виживає, лише зайвий раз наголошує, наскільки абсурдними постають «цивілізовані» рефлексії перед обличчям базової людської потреби у безпеці.

Упродовж 2009 р. Моріс Панич презентував проєкт «Все ще сміється» («Still Laughing»), що являє собою три авторські драматургічні адаптації всесвітньо відомих п'єс «Ревізор» Миколи Гоголя, «Готель Peccadillo» Жоржа Фейдо й Моріка Девальєра та «Любовні пригоди Анатоля» Артура Шніцлера.

До теми старості М. Панич повертається у написаній у 2009 р. п'єсі «Порушники» («The Trespassers»). В центрі сюжету тут опиняються представники трьох поколінь: старий Харді, який помирає від раку, його набожна донька Кеш та її юний син Лоуелл. Фоном подій драми виступає маленьке занедбане містечко; колись воно живилося від лісопилки, а після її закриття (через профспілковий конфлікт з провини Харді) городяни не розуміють сенс свого існування.

Відчуття неминучої втрати пронизує п'єсу, вона сповнена численних філософських дискусій про евтаназію, атеїзм і християнські вірування, недоліки сучасної медицини, майнове право та про те, що таке повноцінне життя. Й, на думку «порушників», «нормальна» старість, у моделі якої особистість літньої людини пригнічена опікою, а тіло поступово згасає під пильним наглядом лікарів, є найбільш жахливим і несправедливим способом провести останні земні дні. Тому представники «крайніх» поколінь, дідусь та онук, вступають у змову й перевертають догори дриґом канони звичних етичних установок. П'ятнадцятирічний Лоуелл - нетиповий підліток із біполярним розладом, а його дідусь-анархіст Харді, на думку оточення, не найкращий приклад для наслідування. Але саме від діда, який спонукає хлопчика вкрасти персики, почати статеве життя чи навчитися блефувати в картярстві, хлопець пізнає прості буттєві істини. Покинутий фруктовий сад у центрі міста, колишня власність Харді, де «порушники» проводять більшу частину свого часу, обговорюючи купу тем, у тому числі проблеми капіталу і тонкощі декалогу, постає і молитовним домом, і школою, і, зрештою, кращим місцем для переходу в інший світ.

Розриваючись між атеїзмом діда та християнським фундаменталізмом матері, Лоуелл починає розуміти, що істина не зовсім така, як її уявляють «нормальні» люди. Коли інспектор Мілтон з'являється для розслідування таємниці «хто вбив старого Харді», Лоуелл розповідає власну версію подій у дусі життєвих настанов свого діда: «Є щось середнє між брехнею і небрехнею. Це називається історія». Нелінійна композиція п'єси, що являє собою чергування діалогів з різних часових точок, не лише тримає глядачів у напрузі до останньої сцени, а й дає змогу відчути нетлінність родинного зв'язку «порушників» - діда та онука, двох маргіналів, які повстають проти законів системи.

Оприлюднена в 2011 р. кримінальна драма «Гордон» («Gordon») є авторським парафразом на міфологему повернення блудного сина додому. Проте замість прощення старого батька, головний герой Гордон отримує кілька важливих уроків, несумісних із життям. Спочатку все йде добре, й пенсіонер-металург Горд дуже щасливий знову бачити свого хлопчика, попри те, що з дитинства він був дивним і навіть жорстоким (інакше як пояснити звичку малого підпалювати сараї сусідів із зачиненими всередині домашніми тваринами та влаштовувати таємні поховальні ритуали в сусідній церкві). Горд пишається сином, адже той вирвався з маленького депресивного містечка, має вагітну подругу та, зрештою, розбудовує «інноваційний бізнес» разом зі своїм друзякою Карлом. Проте крок за кроком старий Горд усвідомлює, що амбіції Гордона пов'язані з певними кривавими подіями, а його спосіб заробити гроші далекий від легального. Захищаючи світ від негідника, на якого перетворився його син, старому доводиться робити нелегкий вибір.

У 2012 р. з'являється драма «У відсутності» («In Absentia»), де М. Панич досліджує психологію людської надії. Головна героїня п'єси Колетт втрачає чоловіка, якого викрадають під час ділової поїздки до Колумбії. Колетт живе усамітнено, в емоційному заціпенінні, не знаючи, чи мертвий чоловік, чи живий, але чіпляючись за надію. Раптом у її самотність вторгаються незнайомі люди й дають можливість ще раз переосмислити свій шлюб, кохання, почуття провини та горя, подружню невірність і власне безпліддя, відшукати сили жити далі.

«Магазинні злодюжки» («The Shoplifters») - комедія 2014 р. на чотири дійові особи виводить на сцену літню крадійку Альму. Героїня має вперту звичку до дрібних злочинів, проте мотивує її не порожній гаманець, а непохитна віра у власні ідеали соціальної справедливості. За висловом самого Моріса Панича, «крадіжка в гіршому вигляді - це жадібність, але в найкращому випадку може символізувати акт непокори системі... У всіх нас є власне внутрішнє почуття справедливості, яке не завжди збігається з правовим» (Nothof, 2023). Проте, коли Альму разом із спільницею Філліс затримують двійко охоронців, Дом та Отто, розпочинається жвава дискусія не лише про економічну нерівність і відносність етики, а й про кризу непорозуміння різних поколінь.

Музична комедія з двозначною назвою «Секстет» («Sextet»), яка була оприлюднена Морісом Паничем у 2014 р., присвячена вибагливості людських стосунків. П'єса розповідає про двох скрипалів, двох альтистів і двох віолончелістів, які під час гастролей застрягли у маленькому містечку через заметіль. Герої мусять поселитись у найближчому мотелі, де вільними є лише чотири номери. Всі пристрасті, нерозділене кохання, взаємні претензії та образи виливаються назовні, тож, вирішуючи питання, де хто спатиме, герої переживають купу конфліктних і кумедних ситуацій.

Більш серйозною та складною за тематикою є створена в 2015 р. драма-мюзикл «Кімната очікування» («The Waiting Room»), назва якої збігається з однойменним сольним альбомом канадського актора та рок-музиканта Джона Манна. На основі збірки пісень, що описує боротьбу Дж. Манна з раковою пухлиною, Моріс Панич створив вражаюче сценічне дійство, яке не залишає глядача байдужим, надихаючи цінити кожен день життя.

Після неодноразової актуалізації геронтософських проблем на театральній сцені, у 2020 р. Моріс Панич звертається до нового проєкту, який виглядає як його власний рецепт подолання ейджизму та геронтофобії у сучасному світі. Йдеться про короткометражний комедійний серіал «Гей, леді!» («Hey Lady!»), прем'єра перших епізодів якого відбулася на кінофестивалі Sundance-2020. М. Панич створив свій сценарій спеціально для зірки канадського театру та кіно Джейн Іствуд (Jayne Eastwood, нар. у 1946 р.). Стиль цього екранного тексту демонструє комедійну винахідливість, якою позначені всі попередні п'єси Моріса Панича. Головна героїня втілює стратегію старіння бунтівного покоління 1960-х рр.: «Леді» перебуває в режимі постійної конфронтації з конс'юмеристським оточенням, перевертаючи все на своєму шляху - соціальні норми, правила етикету. Чуйність, тактовність, благопристойна материнська турботливість не стали соціальними навичками цієї жінки. Тероризувати своїх дорослих дітей - її улюблене заняття. 75-річна старенька разом зі своєю подругою Розі є постійним джерелом хаосу та деструкції: вона обмальовує чужу дитину помадою, ігнорує поради свого психотерапевта, ходить до стрип-клубу, за шахрайською схемою продає будинок свого сина, зрештою опиняється в будинку для літніх осіб, де так само наполягає на власній важливості.

Характерним інтерактивно-театральним прийомом цього сіткому є взаємодія героїні зі знімальною групою: Леді розгнівано бурчить, що бере участь у низькопробному малобюджетному серіалі; щоразу, коли вона засмучена або знуджена, вона наказує перейти до наступної сцени, зрештою, у фінальній сцені вона опирається завершенню проєкта, наказучи продовжувати зйомку, в той час як її, разом із іншими мешканцями геріатричного пансіонату, кличуть на урок аквафітнесу. Проте, попри жагу до життя, суспільство вже не бажає бачити стару жінку в соціальному потоці. Вона мусить бути ізольованою, аби не порушувати встановлені норми («Hey Lady!», 2020).

Різноманітно талановитий Моріс Панич продовжує плідну кар'єру в канадському театрі. Серед його нагород кілька десятків важливих у національному масштабі відзнак: 12 премій Джессі Річардсон (Jessie Richardson Awards) у Ванкувері, премія Дори Мейвор Мур (Dora Mavor Moore Award) в Торонто, премії Флойда Шермана Чалмерса (Floyd Sherman Chalmers Award) (Reid, 2011). Моріс Панич продовжує бути важливою фігурою театральних спільнот Ванкувера та Торонто. Й хоча його п'єси, на думку Гілберда Рейда, відображають «примхливий, похмурий світ, сповнений абсурдистських алюзій» (Reid, 2011), кожна з них через різнобарвну конфронтацію смислів, руйнацію штампів і стереотипів, коливання вчинків персонажів в діапазоні від жертви до ката, наголошує на людяності як факторі порятунку світу.

Висновки

Аналіз проблематики, драматичних колізій, характерів окремих персонажів з творів Моріса Панича дає змогу зробити деякі узагальнення щодо загальної концепції старості та ставлення драматурга до проблеми порозуміння представників старшого покоління з молоддю. На нашу думку, наскрізними для інтертекстуального поля драматургії М. Панича є наступні ідеї:

Старі особи перебувають у лімінальному (перехідному) статусі, що спричинює відповідні танатологічні розмисли. Старість - це час очікування смерті, і кожен літній персонаж Моріса Панича зрештою іде зі сцени посейбічного буття. Ліліан («7 історій») безслідно зникає, після того, як Чоловік здійснює свій містичний політ. Обидва, доторкнувшись трансцендентності, переходять в іншу площину існування: вона - до інобуття, він - до переродження в іншому екзистенційному вимірі. Грейс («Спостерігач») тихо помирає, залишивши Кемпа наодинці зі абсолютною самотністю та тугою. Онкохворий Харді («Порушники») в передчутті власного фіналу стверджує «Ми повинні любити смерть» (Панич, 2014, с. 169) та взагалі є прибічником узаконення евтаназії. Старий Горд («Гордон») вже відчуває себе поміж світами, він розмовляє зі своїм покійним другом і готується до зустрічі з ним, а перед смертю наголошує на завершенні своєї життєвої місії: «Все. Моя робота виконана тут» (Панич, 2014, с. 130).

Старість є квінтесенцією персональної самоідентифікації. Літній вік постає як час підсумків і період виваженої оцінки себе крізь призму прожитих років. Столітня Ліліан з «7 історій» ділиться з протагоністом своїми спогадами, згадуючи прогулянки по місту та історію про те, як випадкова фраза французькою врятувала життя невідомому суїциднику в Парижі. Грейс зі «Спостерігача», маючи мінімум реплік, постає, одначе, цілісною особою, яка чуйно реагує на зовнішню ситуацію, її вік - це, метафорично кажучи, «образ старості в очах молодості», адже Грейс, прийнявши рішення обманювати Кемпа цілий рік, не розповідаючи йому, що він помилився адресою, успішно вирішує для себе проблему старечої самотності. Смертельно хворий Харді з «Порушників» прагне ствердити себе через встановлення справедливості, вирішивши проблему відновлення землеволодіння: «Цей сад досі наш, адже ми досі тут. Коли нас не стане, він належатиме тим, хто прийде після нас. Понюхай повітря. Це наше повітря. Це наш час. Усе наше» (Панич, 2014, с. 174). Старий Горд («Гордон»), висячи на корені над прірвою після того, як рідний син штовхає його з обриву, нарешті відшукує сенс свого життя: він мусить врятувати світ, адже на його сімейному дереві виріс негідний паросток.

Життєві цінності літніх персонажів Моріса Панича перебувають поза вимірами християнської етики. Старі з його драматичних творів підкреслено нерелігійні, вони мають власні духовно-смислові орієнтири для здійснення виборів і вчинків. Ліліан з «7 історій» зациклена на персоніфікації свого папуги Альберта, водночас вона переконана, що люди не літають тільки через зовнішні заборони. Грейс («Спостерігач») з язичницькою впевненістю стверджує, що краще бути рослиною амарилісом. Помираючий Харді («Порушники») вважає себе атеїстом, натомість відчуває містичний зв'язок із втраченою колись землею, садибою з персиковим садом, недарма воліє померти саме там: сад для нього це і є справжній рай із янголами. Його світогляду притаманні риси архаїчного пантеїзму: «Чим старішим стаєш, тим більше уподібнюєшся до того, що довкола тебе» (Панич, 2014, с. 161). Для Горда («Гордон») янголом стає недолуге дівча, подруга його злодія-сина: вагітність додає їй святості, осяюючи в очах Горда ореолом продовжувачки роду.

Старі демонструють бунтівне ставлення до суспільних норм і державних законів. Ліліан («7 історій») прямо закликає Чоловіка не підкорятися вказівкам поліцейських. Харді («Порушники») є кісткою в горлі всім мешканцям маленького містечка, він сам порушує встановлені порядки та закликає онука не підкорятися їм. Оцінюючи своє життя, старий розбишака Горд («Гордон») не кається у здійснених вчинках та водночас зневажає закони суспільства: «Ми самі собі закон» (Панич, 2014, с. 304). Літня Альма («Магазинні злодюжки») краде з непереборною впевненістю, що вона вчиняє правильно. Стара дама («Гей, Леді!») демонструє тотальну контрповедінку, збурюючи пристойне, проте лицемірне суспільство.

Кожен із літніх героїв М. Панича зберігає установку на наставництво. Попри певну інверсію і заперечення традиційних моральних законів, старі реалізують своє право на передачу життєвого досвіду та мудрості. Ліліан («7 історій») є єдиною, хто напряму впливає на трансформацію головного героя, стає його сповідницею та надихає на стрибок із даху, що перетворюється на політ. Грейс («Спостерігач») своєю мовчазною присутністю, м'якою турботою та нескінченним терпінням є головним чинником духовної еволюції Кемпа, що з самозакоханого потенційного вбивці перетворюється на людину, яка розкрила в собі здатність любити. Горд («Гордон») вбиває свого негідника-сина, проте робить ставку на його більш притомну подругу та ненародженого онука, вірячи, що на них чекає краще майбутнє. Харді («Порушники») є безпосереднім взірцем і наставником для юного Лоуелла: він вчить хлопця життєвій премудрості, хоч і в нетрадиційних для міщанського суспільства формах карткових ігор, спілкування з повіями, антихристиянської агітації, закликів до абсолютної свободи: «Ти повинен робити речі, які тобі не можна робити. Ти повинен переступати межі й попереджувальні знаки. Так треба жити. Решта - неволя» (Панич, 2014, с. 209).