Проблеми та перспективи управління інноваційним розвитком економіки США

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ МУНІЦИПАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ

КАФЕДРА МЕНЕДЖМЕНТУ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни: «Інноваційний менеджмент»

на тему:

«ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНИМ РОЗВИТКОМ ЕКОНОМІКИ США»

Студентки 5 курсу групи МЗД м- V

спеціальності «Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності»

Позняк Анастасії Сергіївни

Науковий керівник:

к. е. н., доцент Березніченко Н. О.

м. Київ - 2013



ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Теоретико-методичні основи управління інноваційним розвитком економіки країни

1.1 Поняття та сутність інноваційного розвитку економіки країни

1.2 Концепція управління інноваційним розвитком

1.3 Методи оцінювання економічної ефективності інноваційної діяльності

Розділ 2. Дослідження управління інноваційним розвитком економіки США

2.1 Загальна характеристика інноваційного розвитку економіки США

2.2 Модель інноваційного розвитку економіки США та її ефективність



ВСТУП

Протягом тривалого часу світова економіка розвивалася переважно за рахунок екстенсивних факторів, а у виробництві домінували традиційні еволюційні процеси і явища. Але екстенсивні фактори практично вичерпали себе, і їхній вплив став економічно невигідним.

На сучасному етапі характерним є інтенсивне зростання інноваційної активності на міжнародному рівні: збільшуються державні витрати та науково-дослідні розробки, змінюються системи освіти і професійної підготовки спеціалістів, створюються нові наукоємні галузі виробництва, формуються національні інноваційні системи; осягаються процеси введення і поширення інновацій - як вони працюють і як змусити їх працювати краще. Інноваційні процеси охоплюють усі зміни, що відбуваються на планеті внаслідок людської діяльності. Інновації - це інструмент впливу на соціально-економічний процес позвитку суспільства.

Розвиток й ідентифікація сучасного виробництва повинні майже цілком базуватися на нових рішеннях в галузі технології, техніки, організаційних форм й економічних методів господарювання, тобто різних нововведеннях, вповаджуваних у виробництво.

Ріст економіки може бути досягнутий тільки при комплексному нововведенні заходів технічного (нові продукти, технології, енергія, конструкційні матеріали, устаткування і т. п.), організаційного (нові методи і форми), економічного (методи господарського управління наукою, виробництвом), соціального (різні форми активізації людського фактора, включаючи професійну підготовку і створення сприятливих умов праці і побуту працівників), юридичного (нові закони оподаткування і правові акти для підприємств, у тому числі тих, що займаються нововведеннями) характеру. інноваційний розвиток економічний модель

Результатом успішної інноваційної політики держави є збільшення валового внутрішнього продукту країни за рахунок освоєння виробництва принципово нових видів продукції та технології, а також розширення на цій основі ринків збуту вітчизняних товарів.

Опанування механізму управління інноваційними процесами є передумовою суттєвих радикальних рішень у сфері господарського, політичного і в цілому суспільного життя країни. Принципово нові рішення називаються проривом, що означає розв'язання проблем новим, нетрадиційним шляхом. Це створює новий спосіб мислення і забезпечує ефективніші засоби виходу з кризових ситуацій.

Як підтверджує практика, розробка та впровадження інновацій є дієвим механізмом виходу з кризи. Адже, саме за допомогою нововведень на виробництві можна підвищити ефективність праці, зменшити ресурсозатратність виробництва та, взагалі, одна вдала інновація здатна забезпечити пожвавлення на цілому сегменті ринку. Саме тому, дієва інноваційна політика держави, а особливо спільні дії державного та корпоративного секторів економіки, є ефективним інструментом боротьби з економічною кризою. Дієвий механізм співпраці у цій сфері має США, тому дана тема і є актуальною на сьогодні.

Метою курсової роботи є вивчення та узагальнення теоретичних та методичних основ управління інноваційним ровитком економіки, дослідження концепції управління інноваційним розвитком економіки країни та надання практичних рекомендацій щодо її вдосконалення.

Об'єктом курсової роботи виступає управління інноваційним розвитком економіки США.

Предметом курсової роботи є економічні відносини, які виникають в процесі управліня інноваційним розвитком економіки США.

Виходячи із мети, завдання дослідження полягають у наступному:

– визначити поняття та сутність інноваційого розвитку економіки;

– розглянути концепцію управління інноваційним розвитком економіки;

– визначити методи оцінювання економічної ефективності інноваційної діяльності;

– охарактеризувати інноваційний розвиток економіки США та розглянути модель інноваційного розвитку економіки США;

– дати оцінку ефективності управління інноваційним розвитком економіки США;

– надати пропозиції щодо вдосконалення управління інноваційним розвитком економіки США.

Дослідженню інноваційної політики держави загалом та її системи у США присвячені праці багатьох вітчизняних та зарубіжних вчених. Цим питанням займались Галан Н.І., Гаман Н.В., Гринев Б.В., Гусев В. А. , Тарасенко Т.В., Архієрієв С.І., Макаренко І.П., Копка П.М., Рогожин О.Г., Кузьменко В.П., Китова Г.А., Черкасов В.В., Nelson R.R., Langlois R.N., Rothwell R., Zegveld W.. Все ж багато питань залишається не вирішеними, потребує подальшого дослідження та удосконалення механізм співпраці державного та корпоративного секторів у інноваційній сфері для підтримки подальшого розвитку та економічного зростання країн.

Попри деякі розбіжності у трактуванні впливу нововведень на виробництво, західні економісти сходяться у думці, що державна інноваційна політика, повинна містити в собі наукову, технічну і виробничу політику та поєднувати «джерела знань і їхніх потенціальних споживачів».

Важливим є не тільки сама інноваційна політика країни, як налагоджений механізм роботи, а й передумови, що сприяли побудові такого

механізму, всі ті заходи держави, що у кінцевому підсумку зробили США безумовним лідером у сфері інноваційних розробок.

Під час написання курсової роботи використовувались наступні методи: логічні, статистичні, математичні та ін.

Інформаційною базою для написання курсової роботи були: праці зарубіжних та вітчизняних фахівців з даної проблематики, нормативно-законодавча база України та США, періодичні видання, веб-сайти, статистичні та фінансові матеріали.



РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДИЧНІ ОСНОВИ УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНИМ РОЗВИТКОМ ЕКОНОМІКИ КРАЇНИ

1.1 Поняття та сутність інноваційного розвитку економіки країни

Незважаючи на те, що в спеціальній літературі трапляється багато різноманітних підходів до визначення інноваційного розвитку, суть їх зводиться до одного висновку, а саме: інноваційний розвиток пов'язаний із створенням, освоєнням та поширенням інновацій.

Фундатор інноваційної теорії Й. Шумпетер розглядав інновацію в динаміці, тобто як інноваційний процес, а саме: «виготовлення нового продукту, а не «новий» продукт»; впровадження нового методу, а не «новий метод»; освоєння нового ринку…; отримання нового джерела сировини…; проведення реалізації…» [стр 59 микитюк].

За визначення американського дослідника Б. Твісса, інноваційний розвиток - це перетворення наукового знання, наукових ідей, винаходів у фізичну реальність (нововведення), яка змінює суспільство. В основі інноваційного розвитку лежить створення, іпровадження і поширення інновацій, необхідними властивостями яких є науково-технічна новизна, практичне їх застосування і комерційна реалізованість з метою задоволення нових суспільних потреб. Звичайно, світ нововведень не обмежується тільки технікою і технологіями. Удосконалення, зміни систем управління та організації процесів виробництва теж здійснюється через введення інновацій. Нові організаційні структури, методи розробки управлінських рішень, форми стимулювання розробляються науковцями-спеціалістами, освоюються і впроваджуються так само, як і нові прилади, технологічні лінії чи обладнання. Нові моделі одягу, види послуг, нові організаційні форми - усе це є результатом інноваційних процесів, які розвиваються на основі певних принципів: спочатку усвідомлюється необхідність певних змін, визначається мета, розроблюється інновація, освоюється, поширюється, використовується і «відмирає». На думку А. Пригожина, «нововведення - це процес, тобто перехід певної системи з одного стану в інший». Інноваційний розвиток має чітку орієнтацію на кінцевий результат прикладного характеру, який забезпечує певний технічний і соціально-економічний ефект. На рис. 1.1. показано загальну схему інноваційного процесу.

Рис. 1.1. Загальна схема інноваційного процесу

Інноваційний розвиток можна розглядати як комплекс послідовних дій, унаслідок яких інновація розвитвається від ідеї до конкретного продукту і поширюється під час практичного використання. Перебіг інноваційного процесу, як і будь-якого іншого, визначається складною взаємодією багатьох чинників. Успіх на цьому шляху залежить від управлінського механізму, який об'єднує в єдиний потік витоки наукової ідеї, її розроблення, упровадження результату у виробництво, реалізацію, поширення і споживання. На розвиток інноваційного процесу впливають:

– стан зовнішнього середовища, у якому він проходить (тип ринку, характер конкурентної боротьби, практика державного регулювання, рівень освіти, організаційні форми взаємодії науки і виробництва тощо);

– стан внутрішнього середовища окремих організаційних і господарських систем (фінансові та матеріально-технічні ресурси, застосування технологій, зв'язки із зовнішнім середовищем та ін.);

– специфіка самого інноваційного процесу як об'єкта управління.

Ефективність інноваційного процесу визначається лише після впровадження інновацій, коли з'ясовується, наскільки вона задовольняє потреби ринку. Важливе значення при цьому має інструмент моделювання. Модель інноваційного процесу дає змогу виділити в інноваційній діяльності окремі складові, відкриваючи тим самим можливість наскрізного планування інновацій за стадіями, з урахуванням кон'юнктурних змін. На рис. 1.2. показано рух майбутньої інновації від виникнення ідеї до впровадження її на ринок.

Рис. 1.2. Інноваційний процес як комплекс дій

На відміну від науково-технічного процесу, інноваційний процес не завершується тільки впровадженням інновації (техніки, технології, продукту) у виробництво, а має неперервний характер, оскільки «з поширенням (дифузією) інновація вдосконалюється, стає ефективнішою, набуває нових споживчих якостей. Це відкриває для неї нові можливості застосування, нові ринки, а відповідно, і нових споживачів, котрі сприймають даний продукт, технологію або послугу як нові саме для себе».

Таким чином, інноваційний розвиток можна вважати засобом задоволення суспільних потреб на основі впровадження досягнень науки і технології.

Інноваційний розвиток охоплює невиробничу сферу, сферу матеріального виробництва й експлуатації. Він є системою етапів, стадій та видів робіт, і тому має складну структуру.

Інноваційний розвиток - це не тільки складний, але і взаємопов'язаний процес створення інновацій з використанням сукупності системи знань, наукової і маркетингової діяльності; сукупності засобів праці, що полегшують людську працю і роблять її продуктивнішою (техніка, прилади, устаткування, організація виробництва).

Інноваційний розвиток - це комплекс різних послідовних видів дяльності на основі поділу і кооперації праці - від одержання нового теоретичного знання до використання створеного на його основі товару споживачем.

Сутність кооперації в науці, як і в матервальному виробництві, полягає в одночасності зусиль, без яких необхідний результат не може бути досягнутим.

Ефект кооперації дослідників в інноваційній сфері полягає в тому, що зі збільшенням кількості вчених, по-перше, з'являється можливість зібрати й опрацювати значний обсяг наукової інформації; по-друге, з'являється велика кількість різноманітних точок зору на вирішення науково-технічних проблем і зростає ймовіпність прийняття правильного рішення; по-третє, легше розподіляти обов'язки відповідно до особистих здібностей і можливостей науковців.

Проте із зростанням кількості членів колективу ускладнюється процес організації взаємодії і управління, знижується відповідальність індивіда за результати роботи.

Подальший розвиток коперації супроводжується розподілом наукової праці, коли вчені спеціалізуються на вивченні певної категорії об'єктів: фізичніх, хімічних, економічних, історичних тощо (предметний розподіл праці).

Існує розподіл наукової праці за стадіями інноваційного циклу. Процес інноваційного розвитку поділяється на окремі етапи, види діяльності та стадії, зокрема: фундаментальні та прикладні дослідження, поектно-конструкторські розробки, освоєння нововведення у виробництві та експлуатації. Це призводить до дискретності інноваційного циклу, коли окремі результати не знаходять довгий час свого застосування на начтупних стадіях.

Слід зазначити, що на відміну від виробничого процесу, процес інноваційного розвитку характеризується:

– високим ризиком і невизначеністю шляхів досягнення цілей;

– неможливістю детального планування та орієнтації на прогнозні оцінки;

– необхідністю переборювати опір як у сфері економічних відносин, так і інтересів учасників інноваційного процесу;

– залежністю від соціально-економічного середовища, в якому він функціонує і розвивається.

Потребі в процесі інноваційного розвитку формується під впливом такої суперечності, якспіввідношення між реальною та божаною ситуацією в розвитку суспільства. Започатковує інноваційний процес настанова на зміну ситуації або її вдосконалення.

Розрізняють три види процесу інноваційного розвитку:

– простий внутрішньоорганізаційний (натуральна форма);

– простий міжорганізаційний (товарна форма);

– розширений.

Простий внцтрішньоорганізаційний інноваційний процес передбачає створення і використання нововведення в рамках однієї організації. Нововведення при цьому не набирає безпосередньо товарної форми. У разі простого міжогранізаційного інноваційного процесу нововведення стають предметом купівлі-продажу в стосунках між виробником та споживачами. Розширений інноваційний процес виявляється з появою нових виробників нововведення, порушуючи монополію виробника-піонера, та сприяє через конкуренцію удосконаленню властивостей нововведення.

Простий інноваційний процес переходить у товарний за дві фази:

1) створення інновації та її поширення;

2) дифузія нововведення.

Поширення інновації - це інформаційний процес, форма і швидкість якого залежить від комунікаційних каналів, спроможності суб'єктів господарювання сприймати цю інформацію та практично використовувати. Справа в тому, що суб'єкти господарювання, діючи в реальному економічному середовищі, виявляють неоднозначне ставлення до пошуку та впровадженню нововведень.

Дифузія інновацій - це процес передавання (трансферту) технологій фірмами різних країн з урахуванням часу,внаслідок чого нововведення поникають в різні галузі виробництва та знаходять усе більше споживачів. Неперервність інноваційний процесів зумовлює швидкість та межу дифузії нововведення. Згідно з теорією Й. Шумпетера, дифузія інновацій - це процес кумулятивного збільшення кількості імітаторів (послідовників), які впроваджують нововведення слідом за новаторами, очікуючи більших прибутків. Слід зважувати на те, що процес дифузії інновацій можу здійснюватись як по міжфірмових каналах незалежних іноземних фірм, так і через внутрішні канали транснаціональних корпорацій у разі впровадження нововведень у будь-якому зїхніх відділень, розміщених в інших країнах.

Вирізняють такі форми трансферту інновацій на світовому ринку:

– передавання, продаж або надання за ліцензією всіх форм промислової власності (за винятком товарних та фірмових знаків);

– торгівля високотехнологічною продукцією;

– передавання технологічного знання, необхідного для придбання, монтажу і використання обладнання, машин, напівфабрикатів і матеріалів, одержаних за рахунок оренди, закупки, лізингу або будь-яким іншим шляхом;

– промислове та технічне співробітництво в тій частині, що стосується технічного утримання обладнання та устаткування, напівфабрикатів і матеріалів;

– надання консалтингових послуг та інжиніринг;

– передавання технологій у рамках інвестиційного співробітництва.

Процес технологій тісно пов'язаний з теорією життєвого циклу інновації. На етапі «дослідження і розробка» передавання технології (новації) не відбувається, бо ще не відомі сфери її використання і витрати на розробку. На етапі «впровадження» з'являється новий товар, виробництво якого є монопольним. Конкуренція відсутня. На етапі «зростання» інновація поширюється в інших країнах, проте ще повністю не освоєна. З настанням періоду «зрілості» виникає поширення та обмін інноваціями між різними країнами. Поступово нова технологія удосконалюється і стандартизується, іде активне передавання її в країни, що розвиваються. Вона одержує загальне поширення, цінність її знижується, в розвинутих країнах припиняється виробництво, експорт товару змінюється імпортом. Виникає нова хвиля передавання технологій з країн, що розвиваються в слаборозвинуті країни.

Як свідчить світовий досвід, визначення національних пріоритетних напрямів розвитку науки і технологій складається з трьох взаємозалежних процесів: формування головної стратегічної мети держави, облік загальновизнаних світових пріоритетів та відображення національних особливостей, специфіки країни.

Регулювання умов інноваційної діяльності здійснюється через систему податків, проведення амортизаційної політики, надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв; проведення кредитної політики; через державні норми та стандарти; антимонопольні заходи; регулювання сфер та об'єктів інвестування інновацій; регулювання фінансових інвестицій.

Найважливішими із засобів регулювання інноваційної діяльності є:

– закони і законодавчі акти;

– обсяги і джерела інвестування інновацій;

– асигнування і дотації з Державного та місцевих бюджетів;

– норми і нормативи;

– ціноутворення;

– ставки податків і пільги з оподаткування;

– відсотки за кредит та державні гарантії;

– державні замовлення та закупівлі;

– мито і митні податки;

– ліцензії і квоти;

– підтримка інфраструктури утворень.

Характерною тенденцією світового економічного розвитку початку XXI ст. є загострення конкуренції різних типів промислової політики та розмаїття макроекономічних моделей. Конкуренція ж товарів та послуг виступає на другий план. Вже не ринок відкриває шлях до процвітання, а ступінь наукового та інформаційного забезпечення виробництва, рівень його організаційних форм, якість підготовки кадрів, їхня зацікавленість у кінцевих результатах праці.

Для досягнення стійкого економічного зростання держава мусить забезпечити збалансованість конкурентної та промислової політики.

Інноваційна політика є частиною економічної й спрямована на забезпечення ефективності інноваційної діяльності. Стратегія й механізми реалізації державної інноваційної політики, як правило, визначаються її законодавчими та урядовими структурами. Орієнтація на суто ринкові механізми розвитку та подолання кризових явищ у національних економіках, як свідчить світовий досвід (США часів великої депресії, Німеччина та Японія в повоєнні роки), безперспективна.

На заході державне втручання в інноваційну сферу стало нормою, і його методи постійно удосконалюються. Основною метою такого втручання є забезпечення сталого економічного розвитку, підтримка низького рівня інфляції, високої інноваційної активності й зайнятості.

Розглядаючи питання інноваційного розвитку економіки, тісно пов'язаного з світовим НТП, було б помилкою упустити з поля зору світовий досвід, накопичений людством в цій галузі.

Отже, інноваційний розвиток можна вважати засобом задоволення суспільних потреб на основі впровадження досягнень науки і технології.

Інноваційний розвиток охоплює невиробничу сферу, сферу матеріального виробництва й експлуатації. Він є системою етапів, стадій та видів робіт, і тому має складну структуру.

Кінцевою метою процесу інноваційного розвитку є комерційне освоєння інновації і її рентабельне використання. Це досягається в тих випадках, коли дослідження і розробки з самого початку орієнтовані на виробництво, коли існує реальна можливість збільшити інвестиції і необхідні матеріально-технічні ресурси, уніфікувати окремі стадії науково-виробничого циклу і заздалегідь визначити відповідність інновації вимогам виробництва і потребам покупців. Головним в інноваційному управлінні є правильність вирішення і передбачення стратегічних перспектив розвитку компанії на основі відповідності маркетингової стратегії поставленим цілям і реальним можливостям організації.

Важливе місце в розвитку інноваційних процесів займає держава. Регулювання умов інноваційної діяльності здійснюється через систему податків, проведення амортизаційної політики, надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв; проведення кредитної політики; через державні норми та стандарти; антимонопольні заходи; регулювання сфер та об'єктів інвестування інновацій; регулювання фінансових інвестицій.

1.2 Концепція управління інноваційним розвитком

У наш час результати інноваційної діяльності, ініційованої прискоренням темпів науково-технічного (НТП), істотно позначаються на всіх аспектах розвитку людського суспільства, змінюють саме середовище життя і діяльності людини, способи забезпечення його існування та розвитку. Схему такої взаємодії показано на рис. 1.3.

Рис.1.3 Схема впливу інноваційної діяльності на різні сторони життєдіяльності суспільства

З погляду окремих підприємств інноваційну діяльність слід розглядати як один з основних засобів їхньої адаптації до постійних змін умов зовнішнього середовища.

Інноваційна діяльність (інноваційний процес) означає процес створення, впровадження і поширення інновацій.

Сутністю інновації та інноваційної діяльності є зміни, які розглядаються як джерело доходу.

У загальному випадку виділяють два типи ринкових стратегій функціонування господарюючого суб'єкта: стабілізаційні (збереження досягнутого рівня виробництва, частки ринку, збільшення прибутку і т. п.). Однак, як свідчить практика, перші можуть принести тільки тимчасовий успіх і не забезпечить тривалого виживання підприємств на ринку відповідно до їх місії і прийнятої мотивації бізнесу.

Загалом ринок суб'єктів господарської діяльності й економіки країни в цілому можна забезпечити різними шляхами. Розглянемо їх.

Екстенсивний - передбачає розширення обсягів виробництва і збуту продукції; відбувається в умовах ненасиченого ринку, за відсутності гострої конкуренції, в умовах відносної стабільності середовища господарювання; пов'язаний зі зростаючими витратами ресурсів. У наш час у більшості регіонів світу цей підхід практично вичерпав себе, оскільки наявні ринки вже заповнені товарами.

Інтенсивний науково-технічний - передбачає використання досягнень науки і техніки для удосконалення конструкцій і технологій виробництва традиційних (модернізованих) продуктів з метою зниження собівартості їх виробництва, підвищення якості, а в підсумку - підвищення конкурентоспроможності. Перехід на цей шлях розвитку відбувається в міру насичення ринків, вичерпання дефіцитних ресурсів, зростання конкуренції товаровиробників.

Інноваційний науково-технічний - передбачає безперервне оновлення асортименту продукції і технологій виробництва, удосконалення системи управління виробництвом і збутом.

Традиційно з часів промислової революції головним напрямом розвитку підприємницьких структур було зниження витрат виробництва, основною формою конкуренції була цінова. Відомий американський економіст П. Самуельсон відзначав, що виробники можуть вистояти в конкуренції і підвищити до максимуму свої прибутки, тільки знижуючи до мінімуму витрати за рахунок впровадження найбільш ефективних методів виробництва. Цю точку зору поділяють багато вітчизняних товаровиробників (як виробів, так і послуг). Однак останніми десятиліттями у світовій і останніми роками і вітчизняній економіці як доповнення до традиційних чинників, що визначають позиції підприємства на ринку (висока ефективність виробництва, здатність і стійкість до цінової конкуренції), з'явилися нові, і їх значимість постійно зростає. Не враховувати їх уже неможливо.

Інноваційний розвиток визначають як процес господарювання, що спирається на безупинні пошук і використання нових способів і сфер реалізації потенціалу підприємства у мінливих умовах зовнішнього середовища в рамках обраної місії та прийнятої мотивації діяльності і який пов'язаний з модифікацією існуючих і формуванням нових ринків збуту.

Процес інноваційного розвитку необхідно, насамперед, розглядати з позицій конкретного суб'єкта господарської діяльності, тобто з позицій діяльності конкретного підприємства, що здійснює господарську діяльність (виробничо-збутову діяльність) у взаємодії з постачальниками вихідної сировини і матеріалів, конкурентами, торговими та збутовими посередниками, споживачами та ін., у конкретних економічних, політичних, екологічних, правових та інших умовах. Така взаємодія має імовірнісний характер і не піддається однозначному оцінюванню.

Підприємство, що стало на інноваційний шлях розвитку, повинно функціонувати згідно з такими принципами:

– адаптивності - прагнення до підтримання певного балансу зовнішніх і внутрішніх можливостей розвитку (внутрішніх спонукальних мотивів діяльності господарюючого суб'єкта і зовнішнім, що генеруються ринковим середовищем);

– динамічності - динамічне приведення у відповідність цілей і спонукальних мотивів (стимулів) діяльності підприємства (у тому числі його власників, менеджерів, фахівців, працівників);

– самоорганізації - самостійне забезпечення підтримання умов функціонування, тобто самопідтримка обміну ресурсами (інформаційними, матеріальними, фінансовими) між елементами виробничо-збутової системи підприємства, а також між підприємством і зовнішнім середовищем;

– саморегуляції - коригування системи управління виробничо-збутовою діяльністю підприємства відповідно до змін умов функціонування;

– саморозвитку - самостійне забезпечення умов тривалого виживання і розвитку підприємства (відповідно до його місії і прийнятої мотивації діяльності).

За цими принципами має функціонувати і система управління інноваційним розвитком суб'єктів господарської діяльності.

Управління інноваційним розвитком орієнтоване на досягнення визначених цілей (завоювання більшої частки ринку, збільшення прибутку в поточному періоді чи в перспективі, забезпечення високих темпів сталого економічного розвитку і т. ін.) в умовах конкурентного середовища, коли цілі інших господарюючих суб'єктів можуть з ними не збігатися (і, як правило, не збігаються). Це протиріччя слід належним чином враховувати, узгоджуючи намічені цілі з можливостями їх досягнення.

У цілому, в масштабах ринку, таке узгодження цілей та інтересів господарюючих суб'єктів відбувається за допомогою ринкових механізмів (механізму рівноваги виробництва і споживання, механізму конкуренції і ринкового ціноутворення, механізмів економічних циклів і т. д.), організаційно-економічного механізму підприємства, а також механізмів державного та регіонального регулювання та підтримки.

Природно, конкретний, окремо взятий суб'єкт господарської (підприємницької) діяльності вплинути на дію цих механізмів не може, він здатний лише враховувати їх в процесі свого функціонування, будуючи стратегію і тактику своєї поведінки таким чином, щоб максимально використовувати наявні сприятливі можливості і згладжувати деструктивний вплив несприятливих.

Для цього потрібно мати найбільш повну зовнішню стосовно суб'єкта господарювання інформацію, що характеризує різні сторони ринкового середовища. Відповідно потрібна інформаційна система, яка виконувала б функції збору, накопичення, збереження, переробки й збереження інформації про процеси, що відбуваються на ринку, про дії суб'єктів ринкової діяльності (у сфері виробництва, фінансово-кредитній сфері, сфері послуг, науковій сфері та ін.), що регулюють вплив держави, стан політичної, правової, економічної, екологічної, соціальної, технологічної, демографічної й інших складових середовища господарювання.

Крім того, необхідно володіти інформацією, що характеризує безпосередньо сам господарюючий суб'єкт: його організаційний, виробничий, кадровий, технологічний, інвестиційний та інноваційний потенціал; стан і потенціал збутової мережі; організацію системи товароруху; відносини з економічними контрагентами; фінансовий стан; конкурентоспроможність продукції і підприємства в цілому й ін.

Інформація, що надходить, використовується в процесі вироблення заходів щодо пошуку свого місця на ринку (формування цільового ринку в загальному випадку) з мети випливає з вищевикладеного, управління інноваційним розвитком здійснюється на декількох рівнях: рівні держави, рівні регіону чи галузі, рівні конкретного суб'єкта господарської діяльності. Перші два становлять макрорівень управління, а останній - мікрорівень.

Макрорівень управління включає елементи регулювальних механізмів: державного регулювання ринкових процесів, правового регулювання підприємницької діяльності, соціального, політичного регулювання тощо.

Структура методів, що застосовуються на макрорівні управління інноваційним розвитком господарюючих суб'єктів, та регулювальних механізмів:

– методи економічного стимулювання. За допомогою цих методів держава стимулює розвиток пріоритетних галузей, регулює виробництво певних видів товарів, стимулює розвиток науки і техніки, інвестиційну та інноваційну діяльність, що, в свою чергу, надає можливість розвитку підприємницьких структур і окремих суб'єктів господарської діяльності (хоча в умовах України цей механізм далекий від досконалості);

– методи планування. Включають групу методів, які передбачають проведення планово-досідницьких робіт, що передують соціально-економічному розвитку. Методи цієї групи стимулюють розвиток певних галузей, регіонів, видів діяльності, що, у свою чергу, зумовлює розробку новацій різного рівня й інноваційний шлях розвитку в цілому. Так, наявність державного замовлення на виробництво деяких видів сільськогосподарської продукції стимулює їх виробництво, надаючи сільськогосподарським підприємствам можливості розвитку;

– правові методи. Ці методи здійснюють регулювальний вплив через правове регламентування конкретних видів діяльності, системи державних стандартів та методів прямого адміністрування. Наприклад, система жорстких стандартів на якість продуктів харчування дала поштовх розвитку фірм, що спеціалізуються на їх сертифікації;

– методи соціального регулювання. Впливають на розвиток ринку певних видів товарів через суспільні рухи («зелені»), різні недержавні організації (наприклад, професійні асоціації). Цей вплив може стимулювати розвиток і протидіяти йому;

– методи політичного регулювання. На розвиток ринкових можливостей впливають шляхом надання різного роду прав і свобод: права на підприємницьку діяльність, права на власність, надання певного правового статусу окремим територіям (вільні економічні зони, офшорні зони, що стимулюють розвиток окремих регіонів і видів діяльності), захист інтелектуальної власності та ін.

Серед розглянутих методів провідна роль належить економічним, вплив яких може бути як прямим, так і опосередкованим. Однак в умовах нашої держави не можна нехтувати й адміністративними методами, вплив яких все ще досить помітний.

Слід зазначити, що єдиної думки щодо необхідності втручання держави в систему вільних ринків не існує, ряд фахівців вважає, що сама система здатна координувати економічну діяльність без примусу і регулювання, а інноваційний розвиток являє собою процес, що самоорганізується. У той же час багато вчених і фахівців-практиків відзначають прямі порушення функціонування ринкового механізму, що формуються в результаті дії зовнішніх чинників. Звідси випливає, що тільки ринкові регулятори не здатні вирішити багатьох з існуючих ринкових проблем, а тому регулювання ринкових процесів необхідне, тим більше щодо забезпечення тривалого виживання і розвитку підприємницьких (господарських) структур. Таким чином, макрорівень визначає поле інноваційної діяльності підприємницьких структур, окреслює його межі.

Мікрорівень конкретизує варіанти дій окремих суб'єктів підприємницької (господарської) діяльності з пошуку шляхів розвитку ринкових можливостей, які спираються на безупинну і послідовну розробку і виведення на ринок різного роду новацій з метою забезпечення тривалого виживання і стійкого розвитку в конкурентному середовищі.

Функції управління інноваційним розвитком на мікрорівні:

– аналіз зовнішнього середовища і прогнозування його розвитку. Досліджується поточна кон'юнктура ринку і визначальні її фактори, складається прогноз розвитку кон'юнктури;

– аналіз внутрішнього середовища підприємства. Виявляють сильні і слабкі сторони діяльності підприємства, вивчають підсумки минулої діяльності, ефективність функціонування підприємства, тенденції його розвитку та ін.;

– виявлення напрямів та варіантів інноваційного розвитку ринкових можливостей шляхом зіставлення можливостей і небезпек, зумовлених зовнішнім середовищем, а також сили і слабкості підприємства, наприклад, методом SWOT - аналізу;

– вибір цільових ділянок ринку (сегментів чи ніш) для реалізації проектів інноваційного розвитку господарюючих суб'єктів, розробка підходів до формування цільового ринку на базі визначених ділянок;

– аналіз і кількісна оцінка ризику на етапах інноваційного розвитку і всього процесу в цілому, коригування робіт за результатами аналізу (в разі необхідності);

– виділення пріоритетних напрямів діяльності. На основі аналізу обраних варіантів інноваційного розвитку ринкових можливостей, з урахуванням даних сегментації формують систему цілей на поточний та довгостроковий періоди діяльності, визначають пріоритетні завдання, вирішення яких сприяє досягненню поставлених цілей;

– формування організаційної структури управління інноваційним розвитком. Відповідно до системи цілей і складу завдань, які потрібно вирішити, формують матричні організаційні структури, що складаються з фахівців різного профілю: маркетологів, економістів, фінансистів, конструкторів, збутових працівників і т. д., для управління процесами інноваційного розвитку ринкових можливостей;

– планування виробничо-збутової і фінансової діяльності за обраними пріоритетними напрямами. Розробляють перспективні і поточні плани, у тому числі бюджети проектів (планують обсяги необхідних інвестицій у новації) і визначають джерела їхнього фінансування, формують оптимальну структуру інвестицій;

– контроль за виконанням заходів, спрямованих на реалізацію потенціалу інноваційного розвитку. Збирається та аналізується інформація, що характеризує процеси, які відбуваються в зовнішньому середовищі, процеси в середині самого підприємства, хід виконання запланованих науково-дослідних, дослідно-конструкторських і виробничо-збутових заходів. Виявляються причини відхилень фактично реалізованої програми від наміченої (за термінами, обсягами, ефективністю тощо);

– підготовка рішень про своєчасну зміну пріоритетів і пошук нових напрямів інноваційної діяльності. За підсумками контролю готують рішення про коригування і зміну пріоритетів діяльності, аж до припинення робіт над неефективними варіантами розвитку. Приймають рішення про розробку нових варіантів інноваційного розвитку. Ця функція відіграє особливу роль при орієнтації виробничо-збутової діяльності підприємства на ніші ринку, де зміна пріоритетів - явище звичайне.

Система управління інноваційним розвитком господарюючого суб'єкта є відкритою системою. Її вхід - інформація про зовнішнє середовище господарювання (економічну, соціальну, політичну, демографічну, екологічну й інші складові), а також про потенційні можливості підприємства. Виходом є комплекс впливів на інші функціональні підсистеми підприємства, а також на цільовий ринок, об'єднаних у групу: товар, ціна, система розподілу (збуту), система стимулювання.

Суб'єктом управління є керівництво підприємства (керівники його структурних підрозділів); об'єктом управління - процес інноваційного розвитку, який реалізують працівники підрозділів підприємства.

Відповідно до поданої схеми керівництво підприємства управляє процесами інноваційного розвитку (орієнтуючи на це діяльність окремих підрозділів) за допомогою системи економічних інструментів. Окремі з цих інструментів надають керівникам інформацію, що характеризує результативність процесу розвитку. Необхідна для управління інформація про зовнішнє середовище і сам об'єкт управління надходять через систему інформаційного забезпечення.

Наявність зворотного зв'язку між системою інформаційного забезпечення і керівництвом підприємства характеризує той факт, що управлінню неминуче властиві елементи адміністрування, тобто вольові настанови керівника. Зворотний зв'язок з цілями управління показує, що формування й уточнення цілей виконується в процесі управління. Інноваційний розвиток конкретного підприємства впливає на стан ринку в цілому, про це свідчить зворотний зв'язок між зовнішнім середовищем і підприємством, який здійснюється через систему інформаційного забезпечення.

Таким чином, інноваційний розвиток визначають як процес господарювання, що спирається на безупинні пошук і використання нових способів і сфер реалізації потенціалу підприємства у мінливих умовах зовнішнього середовища в рамках обраної місії та прийнятої мотивації діяльності і який пов'язаний з модифікацією існуючих і формуванням нових ринків збуту.

Процес інноваційного розвитку необхідно, насамперед, розглядати з позицій конкретного суб'єкта господарської діяльності, тобто з позицій діяльності конкретного підприємства, що здійснює господарську діяльність (виробничо-збутову діяльність) у взаємодії з постачальниками вихідної сировини і матеріалів, конкурентами, торговими та збутовими посередниками, споживачами та ін., у конкретних економічних, політичних, екологічних, правових та інших умовах. Така взаємодія має імовірнісний характер і не піддається однозначному оцінюванню.

1.3 Методи оцінювання економічної ефективності інноваційної діяльності

Кінцевим результатом інноваційної діяльності є розробка те реалізація інноваційних проектів та програм. Впровадження інновацій у будь-якій галузі економіки потребує фінансових витрат. Для того, щоб увести нові виробничі потужності, опанувати нові технології, виробництво нових товарів, підвищити ефективність діяльності організації та одержати додатковий прибуток, необхідні інвестиції.

Основними джерелами інвестицій є власні кошти (статутний капітал, амортизаційний фонд, фонд накопичення, резервні фонди, нерозподілений прибуток підприємства або кредити). Інвестиційна діяльність здійснюється в умовах невизначеності, особливо коли приймається рішення про впровадження нових технологій і розширення основної діяльності підприємства на новій технічній базі, новому ринку тощо.

Інвестиційні рішення, як привило, приймаються за умов, коли існує кілька альтернативних інноваційних проектів, які розрізняються за видами і кількістю необхідних коштів, часом окупності та джерелами залучення коштів. Виходячи з цього, прийняття рішення передбачає одного з проектів на основі певних критеріїв, яких може бути кілька, а їх вибір може бути довільним. Тому виникає ризик, пов'язаний з прийняттям того чи іншого інвестиційного рішення. З метою запобігання будь-якому ризику використовують відомі у світовій і вітчизняній практиці формалізовані методи оцінювання інноваційних проектів (таблиця 1.1.).

Таблиця 1.1. Схема якісного оцінювання проекту за допомогою переліку критеріїв

Критерій оцінювання	Ранжування (ранг)
	Дуже високий	Високий	Задовільний	Слабкий	Дуже слабкий
Приклад А. Більш вдалий проект
Сумісність проекту з осн. страт. організації	+
Відповідність проекту вимогам організації щодо ризику		+
Технічні можливості	+
Додаткові витрати	+
Відповідність проекту вимогам організації з урахуванням часу його впровадження	+
Патентний захист		+
Загроза конкуренції				+
Сталість позицій організації на ринку		+
Імовірність успіху			+
Потенційний річний розмір прибутку			+
Приклад Б. Менш вдалий проект
Сумісність проекту з осн. страт. організації		+
Відповідність проекту вимогам організації щодо ризику			+
Технічні можливості					+
Додаткові витрати			+
Відповідність проекту вимогам організації з урахуванням часу його впровадження	+
Патентний захист			+
Загроза конкуренції		+
Сталість позицій організації на ринку					+
Імовірність успіху			+
Потенційний річний розмір прибутку				+

У літературі описана достатня кількість методів, за допомогою яких здійснюється порівняльна характеристика одних проектів з іншими, виявляються економічні переваги і привабливість проекту для його учасників.

Одним із найпростіших методів, який широко використовується, є метод відбору інноваційних проектів за допомогою переліку критеріїв. Сутність його полягає в такому: розглядається відповідність проекту кожному з установлених критеріїв і за кожним критерієм оцінюється проект. Метод дає змогу виявити усі переваги та недоліки проекту і гарантує, що кожен з критеріїв, які необхідно взяти до уваги, не буде забутий. Критерії можуть відрізнятися залежно від конкретних особливостей галузі чи організації, їх стратегічної спрямованості. При складанні переліку критеріїв використовуються лише ті, які безпосередньо відповідають цілям, завданням і стратегії організації. У таблиці 1.1. показано схему якісного оцінювання інноваційного проекту за допомогою переліку критеріїв. Після попереднього відсіву, проекти необхідно порівняти між собою і ранжувати за ступенем відносної привабливості відповідно до раніше обраного критерію.

У разі необхідності формалізації результатів аналізу проектів за переліком критеріїв використовується бальний метод оцінювання проекту. Для цього окреслюються найважливіші чинники, що визначально впливають на результати проекту (складають перелік критеріїв). Критеріям надається значущість залежно від їхньої відносної важливості. Відносна значущість чинників - «дуже високий», «високий» і т. д. - виражається кількісно. Загальну оцінку за даним методом одержують, перемноживши вагові ранги критеріїв на відносні значення чинників. Одержані данні підсумовують, як це показано в таблиці 1.2.

Таблиця 1.2. Основна схема оцінювання проекту

Критерій оцінювання проектів	Коефіцієнт значущості	Відносна значущість чинників	Ранг
		1,0	0,75	0,5	0,25	0,0
		Дуже високий	Високий	Задовільний	Слабкий	Дуже слабкий
Відповідність основній діяльності	0,10	+					0,10
Технічні можливості	0,15	+					0,15
Патентний захист	0,05	+					0,05
Додаткові витрати	0,10			+			0,05
Загроза конкуренції	0,20				+		0,05
Сталість позицій організації на ринку	0,20		+				0,15
Імовірність успіху	0,20			+			0,10
Усього	1,00
Оцінка							0,65

Одержані оцінки чинників не можна вважати абсолютно достовірними. Це пов'язано із суб'єктивністю підходів під час визначення коефіцієнтів значущості кожного чинника і присвоєння числових значень кожному з критеріїв.

Проблема полягає в тому, щоб запобігти надто суб'єктивній оцінці чинників.

Схему ймовірнісного оцінювання проектів показано в таблиці 1.3.

Таблиця 1.3. Схема ймовірнісного оцінювання проекту

Критерій оцінювання проектів	Коефіцієнт значущості	Рівень (ранги)	Імовірнв вага рівноваги	Імовірна загальна оцінка
		Дуже високий (10)	Високий (8)	Задовільний (6)	Слабкий (4)	Дуже слабкий (4)
Відповідність основній діяльності	10	0,2	0,2	0,4	0,2	0,0	6,8	68,0
Технічні можливості	15	0,0	0,0	0,2	0,4	0,4	3,6	54,0
Додаткові витрати	10	0,0	0,1	0,5	0,2	0,2	5,0	50,0
Патентний захист	20	0,2	0,4	0,2	0,1	0,1	7,0	140,0
Загроза конкуренції	20	0,9	0,1	0,0	0,0	0,0	9,8	196,0
Імовірність успіху	5	0,8	0,1	0,1	0,0	0,0	6,4	47,0
Сталість позицій на ринку	5	0,9	0,1	0,0	0,0	0,0	9,8	49,0
Потребі в кваліфікованих кадрах	10	0,8	0,1	0,1	0,0	0,0	9,4	94,0
Потенційний річний розмір прибутку	5	0,6	0,2	0,2	0,0	0,0	8,8	44,0
Усього	100
Оцінка проекту								742,0

Якщо ввести в основну схему бальної оцінки елемент стохастичності (випадковості), можливо одержати точніші результати. Справа в тому, що вирішити, чи певний параметр даного проекту кращий, слабкий тощо, дуже складно, оскільки за багатьма критеріями проект з певною ймовірністю може привести як до задовільних, так і незадовільних результатів. Саме це береться до уваги при використанні стохастичної системи бальної оцінки: за кожним з критеріїв для проекту, що розглядається, експерти оцінюють імовірність досягнення різних результатів, що дає змогу до певної міри врахувати ризик, пов'язаний з проектом.

Загальну оцінку проекту за цим методом одержують, перемноживши валові ранги на ймовірність досягнення цих рангів і одержавши таким чином імовірну вагу критерію, який далі перемножується на вагу критерію. Отримані дані за кожним критерієм підсумовують. Наприклад, за першим критерієм:

10 (0,2) + 8 (0,2) + 6 (0,4) + 4 (0,2) + 2 (0,0) = 6,8

Частка кожного критерію в загальній оцінці розраховується перемноженням його відносного значення на ймовірну вагу рангу. Ці суми наведені в останньому стовпчику таблиці 1.3.; їх підсумок дає загальну оцінку проекту.

До простих методів оцінювання економічної ефективності інноваційних проектів належать статистичні методи. Їх рекомендують застосовувати на початковій стадії експертизи проекту, а також для проектів, що мають відносно короткий інвестиційний період. До показників, які найчастіше застосовують під час оцінювання економічної ефективності інноваційних проектів, належать:

– сумарний (або середньорічний) прибуток, який одержують внаслідок реалізації проекту;

– рентабельність інвестицій (проста норма прибутку);

– період окупності інвестицій (строк повернення).

Необхідно пам'ятати, що неможливо повністю і всебічно відобразити в показниках будь-який результат інноваційного проекту від зародження ідеї до її реалізації.

Слід також ураховувати, що будь-який результат інновацій має подвійне значення:

– як основа змін у матеріальному виробництві, а в економічному розумінні - для досягнення цілей фірми, а отже, для підвищення прибутку і конкурентоспроможності;

– як джерело подальших наукових досліджень і розробок, тобто становить науковий і методологічний інтерес.

Таким чином, поки що немає простих, єдиних і придатних для всіх умов управління показниками ефективності інноваційної діяльності. Проте можна виявляти й оцінювати взаємозв'язок чинників ефективності, щоб якнайкраще узгоджувати їхні дії.

Розглянувши теоретико-методичні основи управління інноваційним розвитком економіки можна зробити наступні висновки.

Інноваційний розвиток можна вважати засобом задоволення суспільних потреб на основі впровадження досягнень науки і технології.

Інноваційний розвиток охоплює невиробничу сферу, сферу матеріального виробництва й експлуатації. Він є системою етапів, стадій та видів робіт, і тому має складну структуру.

Кінцевою метою процесу інноваційного розвитку є комерційне освоєння інновації і її рентабельне використання. Це досягається в тих випадках, коли дослідження і розробки з самого початку орієнтовані на виробництво, коли існує реальна можливість збільшити інвестиції і необхідні матеріально-технічні ресурси, уніфікувати окремі стадії науково-виробничого циклу і заздалегідь визначити відповідність інновації вимогам виробництва і потребам покупців. Головним в інноваційному управлінні є правильність вирішення і передбачення стратегічних перспектив розвитку компанії на основі відповідності маркетингової стратегії поставленим цілям і реальним можливостям організації.

Важливе місце в розвитку інноваційних процесів займає держава. Регулювання умов інноваційної діяльності здійснюється через систему податків, проведення амортизаційної політики, надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв; проведення кредитної політики; через державні норми та стандарти; антимонопольні заходи; регулювання сфер та об'єктів інвестування інновацій; регулювання фінансових інвестицій.

Інноваційний розвиток визначають як процес господарювання, що спирається на безупинні пошук і використання нових способів і сфер реалізації потенціалу підприємства у мінливих умовах зовнішнього середовища в рамках обраної місії та прийнятої мотивації діяльності і який пов'язаний з модифікацією існуючих і формуванням нових ринків збуту.

Процес інноваційного розвитку необхідно, насамперед, розглядати з позицій конкретного суб'єкта господарської діяльності, тобто з позицій діяльності конкретного підприємства, що здійснює господарську діяльність (виробничо-збутову діяльність) у взаємодії з постачальниками вихідної сировини і матеріалів, конкурентами, торговими та збутовими посередниками, споживачами та ін., у конкретних економічних, політичних, екологічних, правових та інших умовах. Така взаємодія має імовірнісний характер і не піддається однозначному оцінюванню.

Поки що немає простих, єдиних і придатних для всіх умов управління показниками ефективності інноваційної діяльності. Проте можна виявляти й оцінювати взаємозв'язок чинників ефективності, щоб якнайкраще узгоджувати їхні дії.



РОЗДІЛ 2. ДОСЛІДЖЕННЯ УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНИМ РОЗВИТКОМ ЕКОНОМІКИ США

2.1 Загальна характеристика інноваційного розвитку економіки США

Становлення механізму залучення інвестицій та інноваційного розвитку США веде свій початок ще з XVIII - XIX ст., коли американцям вдалося сформувати систему залучення капіталів завдяки успішній реалізації спеціальної політики, спрямованої на створення інституційних умов значно більшої привабливості імпорту капіталу, ніж імпорту готової продукції до країни. Американці створили такий механізм сприяння процесам обігу іноземних капіталів у своїй країні, завдяки якому у країні завжди були вільні кошти для кредитування малого та середнього бізнесу, а отже і для впровадження інновацій у виробництво через посилену конкуренцію між підприємствами.

Другим важливим кроком у становленні інноваційної системи США стало розгортання інноваційного процесу на власній (національній) основі. «Формування економічного механізму притягання фінансів за участі та підтримки іноземного капіталу є важливою умовою, але справжньої економічної могутності країна набуває лише тоді, коли стає економічно незалежною» [4; c.53]. Тобто, дуже важливим фактором у розвитку національної інноваційної системи є її незалежність та самостійність від іноземного впливу. Історія знає багато випадків, коли прихід іноземних інвестицій у країну не сприяв інноваційному розвитку її резидентів, а навпаки країна надовго могла втратити економічну самостійність. Тут дуже важливим є не тільки створення умов для припливу іноземного капіталу, але й забезпечення сприятливого середовища для розвитку національного капіталу.

...