Проблеми та перспективи управління інноваційним розвитком економіки США

Ще одним суттєвим фактором у розвитку інноваційної системи будь-якої країни є ефективна систем освіти та науки. Головною особливістю американської системи освіти завжди була повна її інтегрованість у практичні проблеми корпоративного сектора. Система освіти та корпоративний сектор США взаємопов'язані та утворюють цілісне інституційне утворення, що працює над однаковими проблемами. Університети у цій системі завжди йдуть попереду, своїми дослідженнями попереджуючи корпорації про можливі проблеми, та головне заздалегідь готують кадри, здатні ці проблеми вирішити. Саме такий підхід до організації діяльності робило й робить американську вузівську науку найпотужнішою та найефективнішою у світі, сила якої полягає у ефективній взаємодії з корпоративним сектором.

Ще однією важливою складовою наукового сектору НІС США стали незалежні наукові організації, що були представлені консультативними та дослідно-експериментальними хімічними лабораторіями у Бостоні та Філадельфії, перші з яких були зареєстровані ще в 1836 році. Наприкінці XIX ст. такі лабораторії почали створюватися практично всіма крупними металургійними, хімічними, залізничними компаніями для проведення інженерно-конструкторських робіт власними силами.

Отже, механізм залучення капіталів до країни, ефективна система освіти та наявність незалежних наукових організацій і були тими факторами розвитку американської інноваційної системи, на які вона спиралась на перших етапах свого становлення.

Необхідність державно-приватного партнерства полягає у наданні допомоги урядом підприємству у той складний період, коли воно знаходиться на стадії комерціалізації наукового винаходу і перетворення його у інновацію, адже саме у цей період виникає потреба у великих фінансових вливаннях для введення винаходу у життя. Деякі вчені стверджують, що тільки мінімальне втручання з боку держави є необхідним для забезпечення економічної ефективності. Цей аргумент є вірним тільки в умовах досконалої конкуренції та вільного доступу до інформації всіх учасників ринку, а, отже, невидима рука Адама Сміта призводить до ефективних результатів.

Одним з напрямів інноваційної політики США є використання непрямих методів регулювання, що виражаються загалом у податковому стимулюванні. У США система податкових пільг була створена ще в 1981 році і з того часу успішно функціонує. Всі податкові пільги можна розділити на прирістні і об'ємні. Об'ємні розраховуються пропорційно розміру витрат на НДДКР, пов'язаних з основною виробничою і торговою діяльністю платника податків. Прирістні визначаються залежно від приросту витрат в порівнянні з базовим роком або середнім рівнем за певний період [3].

Також у США досить успішно використовується податковий кредит у стимулюванні інноваційного підприємництва. Він складає 20% від суми приросту витрат на НДДКР у порівнянні з середнім значенням за останні три роки. Для нових, ще невідомих, компаній цей кредит надавався за умови, що їх витрати на НДДКР перевищують 3% від всього їх обороту. Досвід США доводить, що, використовуючи механізм податкового кредиту, держава виступає у ролі стратегічного інвестора і заохочує інноваційну активність підприємства [2; с.30].

Амортизаційна політика США розкривається у зниженні термінів використання дослідницького устаткування з п'яти до трьох років [1; c.226]

Як елемент стимулювання та контролю інноваційної діяльності уряд США активно використовує досить своєрідну форму державного стимулюючого планування: замість директив-наказів держава розробляє цільові довгострокові програми за контрактами компаніям-виконавцям.

У результаті державний контракт став вирішальним механізмом для координації виробничих планів різних корпорацій у ринковій системі. Ця система контрактів є дуже своєрідною, оскільки, як здавалось би, директивне централізоване планування несумісне з демократичною парламентською системою управління. Але як показує практика США, державне планування не заважає принципам ринкової економіки.

При реалізації державних інноваційних проектів замовником нової техніки, науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) виступає держава, а постачальниками нових продуктів і виробів стають компанії - підрядники. Потрібно зауважити, що цілі, завдання та пріоритети кожного з підрядників НДДКР чітко регламентуються федеральним законодавством США не залежно від того, чи то університет або неприбуткова корпорація, велика, середня або дрібна інноваційна фірма, або спільне ризикове підприємство.

Можна виділити такі елементи організаційної структури державного ринку НДДКР, що налічує біля 31 тис. федеральних підрядників: державний сектор (науково-дослідні лабораторії і дослідні центри, міністерства та відомства); федеральні контрактні центри; наукові центри відповідного федерального відомства; федеральні контрактні центри, що керуються університетом, промисловою фірмою або консорціумом федеральних лабораторій; асоційовані лабораторії; університети та коледжі; промислові фірми (корпорації, партнерства, індивідуальні фірми); безприбуткові організації (фонди, асоціації, кооперативи, об'єднання); приватні науково-дослідні центри.

Обов'язком держави є не тільки підтримка інноваційної діяльності та надання коштів на її розвиток, але й контроль за їх використанням. За програмою державних замовлень заздалегідь обумовлюється право держави на фінансовий, економічний, правовий, промисловий, науково-технічний, санітарний і трудової контроль за всією господарською діяльністю корпорації-виконавця і постачальника нової цивільної чи військової технології, інших товарів і послуг. Державний контроль, державно-технічна інспекція, державно-фінансовий та бухгалтерський контроль обов'язкові на всіх етапах виконання федерального контракту.

Не дивлячись на значну роль великого бізнесу в економіці США та його домінуючу роль за обсягом капіталовкладень в основні напрямки НТП, істотний внесок у створення нової технології забезпечує дрібний інноваційний бізнес. Саме він характеризується особливим творчим потенціалом, не зважаючи на обмежені матеріальні ресурси. За даними американської статистики, за останні 30-40 років на частку дрібних і середніх фірм припадає основна частка відкриттів та винаходів. Цей показник у 5 разів вище, ніж у великих компаній.

Причинами витривалості та життєздатності малого бізнесу в умовах ринкової економіки є їх гнучка реакція на зміни ринкової кон'юнктури, а також відсутність потреби у значних фінансових вливаннях на розробку нового продукту, за умов відсутності його масового виробництва.

У практиці уряду США у галузі підтримки малих інноваційних підприємств можна назвати програму, що є найбільш вдалою для ілюстрації державно-приватного партнерства у сфері інноваційних розробок та виробництва. Це Small Business Innovation Research Program (SBIR) - програма підтримки малих підприємств на ранніх стадіях інноваційного процесу, які мають великий виробничий потенціал та можуть бути особливо корисними для суспільства. Програма є прикладом системи безвідплатних субсидій у вигляді грантів під дослідницький проект, досить поширеного у США інструменту у сфері інноваційних розробок.

SBIR є найбільш масштабним прикладом державно-приватного партнерства у сфері підтримки малих інноваційних фірм. Програма була започаткована у 1982 році для стимулювати технологічних інновацій приватного сектору при наданні урядом нових, економічно ефективних, технічних та наукових рішень складних проблем місії.

З моменту свого створення, програма досягла значення у 2 млрд. дол. на рік прибутку, включає в себе одинадцять федеральних агентств, які відраховують 2,5% свого бюджету на наукові дослідження до бюджету SBIR [7; с.88].

За законом прийнятим у 1982 році, процес виділення гранів SBIR був структурований на три етапи:

– Етап I: етап пошуку інноваційних ідей. Гранти надаються на наукові дослідження, в яких лауреати мають провести обмежену кількість досліджень, спрямованих на встановлення перспективних наукових ідей. На цьому ета максимальний грант складає 100 тис. дол. США;

– Етап II: етап розробки наукових і технічних новинок. Тут кількість грантів та їх величина значно більша і складає близько 750 тис. дол. США;

– Етап III: етап виходу на ринок. На цьому етапі не передбачено виділення коштів з фонду SBIR, тут одержувачі грантів повинні самостійно залучити додаткові кошти з усіх доступних джерел фінансування. Мета цього етапу полягає у переміщенні технології з стадії розробки на ринок.

– Етап III програми часто є досить проблематичним для новостворених фірм. На практиці, установи розробили різні підходи для полегшення його проходження, не останнім з яких є залучення додаткового фінансування SBIR.

Важливо мати на увазі, що не всі успішні продукти за SBIR можуть бути комерціалізовані.

Слугуючи своєрідним мостом між малими компаніями і федеральними установами, особливо для закупівель, SBIR прискорює розвиток нових ідей і нових технологій для федеральних завдань у сфері охорони здоров'я, транспорту, навколишнього середовища і оборони.

Програма SBIR ілюструє успішні партнерські відносини, що можуть бути побудовані між державою та приватним сектором. Гранти за умовами програми обмежені у часі та величиною, вимагають від фірми взяти на себе відповідальність шляхом розподілу ризиків та витрат. Поширення інноваційної технології сприяє підвищенню конкурентоспроможності як малих, так і великих фірм, допомагає уряду виконувати заплановані програми по інноваційному розвитку швидше та за менших витрат, підвищує продуктивність нації загалом, дозволяє всім громадянам користуватися плодами технічного прогресу та економічного зростання.

Отже, врахувавши все вищезазначене, можна зробити наступні висновки про передумови формування у США національної інноваційної системи:

– створення сприятливого інвестиційного середовища, завдяки чому іноземний капітал, підтримавши на ранніх стадіях розвитку інноваційні підприємства, створив основу для розбудови потужної інноваційної системи економіки;

– розгортання інноваційного процесу на власній основі, тобто за підтримки державою національних підприємств, адже дуже важливо не тільки створити умови для припливу іноземних капіталів у країну, а й сприяти розвитку власних;

– ефективна система освіти та науки, що природно взаємопов'язана з корпоративним сектором економіки. Система освіти та корпоративний сектор США утворюють цілісне інституційне утворення, що працює над однаковими проблемами.

Все це і заклало фундамент розвитку національної інноваційної системи США, що без сумніву, стало одним з найважливіших факторів успіху країни і перетворення її на світового економічного лідера.

Основні задачі, на розв'язання яких спрямована сучасна інноваційна політика США, включають наступне:

1. Підтримка інноваційної активності у приватному секторі.

2. Розвиток базових технологій, якими займаються переважно університети при співпраці з корпоративним сектором.

3. Федеральна контрактна система, що забезпечує підтримку інноваційних підприємств у розробці та поширення новітніх технологій;

4. Розробка програм підтримки малого бізнесу для покращення ефективності поширення інноваційних технологій на ринку через надання грантів на наукові розробки;

5. Державно-приватне партнерство у розробці інноваційних проектів для підтримки інноваційних підприємств на ранній стадії розвитку.

6. Активна участь у міжнародному поділі праці у сфері НДР із метою скорочення витрат на дослідження і розробки.

Отже, федеральна контрактна система (ФКС), невід'ємною частиною якої є федеральні контракти (бюджетні замовлення) та система державних грантів на наукові дослідження, є вдалим механізмом державно-приватного партнерства у сфері інноваційної діяльності та наукових розробок у період економічної кризи. ФКС слугує також і головним інструментом реалізації капіталовкладень федерального бюджету в усіх сферах американської економіки для здійснення довгострокових, середньострокових і короткострокових науково-технічних, військово-технічних, соціально-економічних та інших державних програм.

2.2 Модель інноваційного розвитку економіки США та її ефективність

На сучасному етапі розвитку країн світу слід зазначити необхідність значної переорієнтації економіки за сучасними напрямками розвитку технологій. В цьому провідну роль має відігравати Національна модель інноваційного розвитку, яка повинна враховувати індивідуальні особливості та потенціал економіки країни. Для цього необхідним є дослідження моделей інноваційного розвитку, що розповсюджені на сучасному етапі світової глобалізації.

Представляється можливим виділити три таких базових моделі інноваційного розвитку. Першу модель можна назвати «традиційною» моделлю, що представлена в основному країнами євроатлантичного регіону. Це модель повного інноваційного циклу - від формування інноваційної ідеї до масового виробництва готової продукції. Як правило, ця модель містить у собі всі компоненти структури інноваційної системи: фундаментальну й прикладну науку, дослідження та розробки (R & D), виробництво дослідного зразка і масове виробництво, а також різних типів структури експертизи, фінансування та відтворення кадрів. Найкращим прикладом традиційної моделі є національна інноваційна модель США (рис. 2.1.)

Рис. 2.1. Модель інноваційної політики США

Основою національної інноваційної політики США є приблизно 150 першокласних університетів, значна частина з яких посідає перші місця у світових рейтингах. Саме в університетах США зосереджена основна маса досліджень в області фундаментальної науки, значна частина прикладних досліджень. Університети США є надзвичайно багатими суспільними інститутами, що мають величезні земельні володіння (що, власне, і є основою їх заможного існування за рахунок ренти), дуже значними фінансовими фондами, постійно поповнюваними заможними випускниками, що не гублять зв'язків з рідним університетом. Крім університетів, в США фундаментальною дослідницькою діяльністю займаються Інститути вищих досліджень. Їх небагато, це інститути в Принстоні, Лос - Анджелесі, Санта - Фе, і ще в невеликій кількості місць, основним завданням яких є підготовка кадрів вищої кваліфікації, уже після захисту докторських ступенів, шляхом організації співробітництва в цих інститутах спеціально відібраних талановитих дослідників із зірками світової науки, що працюють в цих інститутах на постійній основі, або запрошені на кілька місяців. Так, Ейнштейн і фон - Нейман були співробітниками Принстонського інституту вищих досліджень Мюррей - Гелл - Манн, автор теорії кварків - постійний співробітник інституту в Санта - Фе, такі приклади можна істотно помножити.

Наступною особливістю національної інноваційної системи США є Національні лабораторії, по суті справи величезні інститути з тисячами співробітників, зайнятими одним надзвичайно важливим напрямом прикладної науки. Так, Лос - Аламоська лабораторія була місцем створення атомної бомби. Крім цього, у США існує величезна кількість приватних дослідницьких корпорацій, з яких, мабуть, найбільш відомою є Ренд - корпорейшн. Ці, як їх називають, «розумові танки», обслуговують інтереси американських державних відомств, а також великих компаній, займаючись як фундаментальними, так і прикладними дослідженнями на комерційній основі. Тансфер технологій у США здійснюється в основному або з університетів у промисловість за допомогою венчурних компаній, або шляхом створення всередині самих компаній найбільших дослідницьких підрозділів, такими підрозділами володіють практично усі найбільш відомі компанії. Характеризуючи в цілому національну інноваційну систему США варто особливо підкреслити вирішальну роль університетів. Не зважаючи на величезні заслуги Національних лабораторій відносно нещодавно обговорювалася можливість їх закриття або серйозне скорочення їх державного фінансування. Найважливішою особливістю американських університетів є їхня здатність за рахунок дуже високого рівня зарплат залучати кращих професорів із усього світу, а отже, і кращих студентів, багато з яких залишаються в США на постійній основі та одержують американське громадянство. У цьому сенсі національна інноваційна система США є не меншим фактором впливом США у світовій політиці, ніж американські збройні сили.

З 80-х рр. ХХ ст. уряд США при визначенні перспектив розвитку економіки вважає пріоритетним використання програмно-цільового методу планування на регіональному рівні. Контроль над ходом виконання федеральних програм здійснюється на рівні штатів, що дозволяє скорочувати управлінські витрати, більш гнучко й ефективно вирішувати

конкретні місцеві проблеми.

Регіональні програми в США зазвичай створюються за пропозицією центральних властей, у значній частині ними ж фінансуються і виконуються в тісній співпраці з адміністраціями штатів.

Усі штати мають свої стратегічні плани у сфері розвитку науки й технологій. Регіони зосереджуються на реалізації щодо короткострокових програм досліджень і розробок, а також на питаннях комерціалізації технологій, де вони мають перевагу. Ініціатива штатів формується під сильним впливом приватних фірм і відображає знання й потреби місцевих ринків продукції та послуг.

Наприклад, метою регіональних програм у науково-технічній сфері може стати створення і вдосконалення освітнього потенціалу, тобто організація навчальних закладів та різного роду курсів, які забезпечують підготовку та перепідготовку кваліфікованих технічних і управлінських фахівців середньої ланки. Інший напрям - сприяння розвитку всіх форм підприємницької діяльності, особливо в наукоємних галузях виробництва,

шляхом створення нових фірм і залучення підприємств з інших регіонів країни та з-за кордону.

Практично в усіх штатах пріоритетною є мета створення сучасної інфраструктури, що підтримує виробничу та побутову сфери, сфери послуг, комунікацій, житлову сферу, а також екологічну безпеку.

Отже, у державно-приватних технологічних партнерствах на рівні штатів реалізуються короткострокові проекти з урахуванням місцевих проблем, а на федеральному рівні забезпечується правова основа такої кооперації та відповідність цілей регіональних програм національним інтересам.

До завдань урядів штатів входить також налагодження ефективного процесу передання технологій із федеральних лабораторій у приватний сектор, сприяння розвитку приватно промисловості, зміцнення взаємодії у сфері наукових досліджень між академічним співтовариством і приватним сектором.

Для контролю цього процесу з боку уряду існує Рада з науки і технологій США (Science and Technology Council of States), створена в 1993 р. Ця рада включає в себе представників штатів, що призначаються губернаторами. Раду очолює сам президент США. Це основний орган для вироблення узгодженої політики та основний консультативний орган у сфері науки й технологій. Він також працює з федеральними міністерствами і відомствами, представляючи інтереси штатів, сприяючи розширенню їх участі в ряді федеральних науково-технологічних програм, де вклади штатів і федерального уряду є взаємодоповнювальними. У 1964 р. в США на частку держави доводилося 66,7% всіх національних витрат на НДДКР.

Однак у 1980 р. капіталовкладення промислових компаній у сферу НДДКР вперше перевищили аналогічні асигнування федерального уряду. Із цього часу спостерігається стійка тенденція підвищення питомої ваги приватного сектору у фінансуванні досліджень і розробок.

З 2002 р. на частку приватних промислових підприємств припадало вже дві третини національних витрат у цій галузі. Іншими словами, на один долар витрат на НДДКР із державного бюджету в США припадає два долари, що надходять від приватних промислових компаній і з інших позабюджетних джерел.

Типовий набір регіональних програм штату включає в себе програми прямої фінансової допомоги бізнесу, програми непрямої підтримки бізнесу, податкові та інші пільги, а також програми підготовки та перепідготовки кадрів. У кожній із зазначених програм виділяються дві специфічні галузі - наукоємний бізнес і заохочення малих і середніх фірм.

Наприклад, програма «Інформаційні технології для XXI століття» включає дослідження з вивчення властивостей напівпровідників, створення більш ефективного програмного забезпечення, вдосконалення системи Інтернет. Програми з технологій зміни

клімату спрямовані на розробку енергетичних технологій, що зменшують парниковий ефект. У всіх зазначених програмах наукоємним виробництвом зайняті також малі та середні приватні підприємства. Центральний уряд США не втручається в господарський комплекс конкретного штату, але намагається сприяти реалізації національних програм, розраховуючи на те, що ініціативи будуть підтримані й розвинені на місцях. Так, за даними опублікованої статистики питома вага факторів, що визначили економічне зростання США за останні 50 років, така: технічний прогрес - 49%, праця - 27%, капітал - 24%. Ці дані свідчать про значущість технологій та інтелектуального потенціалу для розвитку економіки країни.

Створення та підтримка національної інноваційної системи повинні стати найважливішими орієнтирами в діяльності уряду, а інноваційний тип поведінки - частиною ідеології суспільства.

Таким чином, основою національної інноваційної політики США є приблизно 150 першокласних університетів, значна частина з яких посідає перші місця у світових рейтингах. Саме в університетах США зосереджена основна маса досліджень в області фундаментальної науки, значна частина прикладних досліджень. Університети США є надзвичайно багатими суспільними інститутами, що мають величезні земельні володіння (що, власне, і є основою їх заможного існування за рахунок ренти), дуже значними фінансовими фондами, постійно поповнюваними заможними випускниками, що не гублять зв'язків з рідним університетом. Крім університетів, в США фундаментальною дослідницькою діяльністю займаються Інститути вищих досліджень. Їх небагато, це інститути в Принстоні, Лос - Анджелесі, Санта - Фе, і ще в невеликій кількості місць, основним завданням яких є підготовка кадрів вищої кваліфікації, уже після захисту докторських ступенів, шляхом організації співробітництва в цих інститутах спеціально відібраних талановитих дослідників із зірками світової науки, що працюють в цих інститутах на постійній основі, або запрошені на кілька місяців. Так, Ейнштейн і фон - Нейман були співробітниками Принстонського інституту вищих досліджень Мюррей - Гелл - Манн, автор теорії кварків - постійний співробітник інституту в Санта - Фе, такі приклади можна істотно помножити.

Размещено на Allbest.ru