Проблеми соціального захисту українців на міжнародному ринку праці

Размещено на http://allbest.ru

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ І ЕКОНОМІКИ ПРАЦІ

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Управління персоналом»

Проблеми соціального захисту українців на міжнародному ринку праці

ОДЕСА - 2014 рік



Зміст

Вступ

1. Теоретичні аспекти соціального захисту населення

1.1 Сутність,напрямки соціального захисту на міжнародному ринку праці

1.2 Державне регулювання системи соціального захисту на міжнародному ринку праці

2. Аналіз стану сучасного міжнародного ринку праці

2.1 Сутність та структура міжнародного ринку праці

2.2 Переваги та недоліки виходу України на міжнародний ринок праці

2.3 Проблеми соціального захисту українців на міжнародному ринку праці

3. Напрямки вдосконалення соціального захисту українців на міжнародному ринку праці

Висновок

Список використаної літератури



Вступ

Ринкова система господарювання змінює не тільки економічну політику керування господарством, але і вимоги до робочої сили, формує нову політику господарської мотивації. Процес переходу до нових цінностей у житті суспільства йде гладко. Постійно дає про себе знати гостре протиріччя між необхідністю проведення жорсткої економічної політики, розкріпачення ринкових механізмів і недостатнім запасом міцності соціального захисту людей.

На мою думку, сучасних умовах розвитку конкуренції й підприємництва, нагально постала проблема соціального захисту населення. Створення ринкової економіки супроводжується стрімким розшаруванням суспільства за матеріальним, соціальним статусами. Перед державою постала проблема забезпечення і підтримки малозабезпечених прошарків населення.

Актуальність цієї теми в тому, що формування ринкового механізму господарювання неминуче веде і до необхідності формування досконалої системи соціального захисту на міжнародному ринку праці.

Отже, предметом дослідження даної курсової роботи є система соціального захисту незахищених категорій населення, об'єктом - система соціального захисту на міжнародному ринку праці .

Теоретико-методологічні аспекти, проблемні питання сфери праці, передусім формування і функціонування міжнародного ринку праці і управління зайнятістю висвітлені в працях С.І. Бандури, Т. Зайця, Д.П. Богині, В.М. Гріньової, В.В. Самойленка, О.А. Грішнової, В.С. Васильченка, М.І. Долішного, І.Я. Садової, Л.К. Семів, С.П. Калініна, М.Н. Кіма, А.М. Колота, О.Є. Кузьміна, О.Г. Мельника, Е.М. Лібанової, Н.Д. Лук'янченка, О. Мамедова, Г.В. Осовської, О.В. Крушельницької, В.М. Летюха, В.В. Васильченка, П.М. Василенка, Г.М. Скупаря, В.А. Панкова, А.Л. Єськова, В.А. Скуратівського, О.М. Палія, А.М. Уманського, В.Г. Сумцова, О.В. Стефанидин, А.У. Хомри, М.В. Шаленка, В.С. Литвиненка.

Важливу роль у дослідженні питання соціального захисту відіграють такі українські вчені, як О. Куценко, Ю. Саєнко, Л. Страхолєс, О. Яременко, канадський вчений Т.М. Гаслі, австрійський вчений К. Грільбергер та інші.

Метою даної роботи є ґрунтовне дослідження та аналіз системи соціального захисту на міжнародному ринку праці , а також розробка заходів щодо вдосконалення функціонування даної системи.

Відповідно до мети були поставлені завдання:

- вивчити сутність, напрями та механізми соціального захисту на ринку праці;

- розглянути державне управління системи соціального захисту на міжнародному ринку праці;

- запропонувати напрямки удосконалення системи соціального захисту найбільш уразливих категорій населення.

трудовий міграція управління соціальний



1. Теоретичні аспекти соціального захисту населення

1.1 Сутність ,напрямки соціального захисту на міжнародному ринку праці

Поняття "соціальний захист" досить нове, почало використовуватись у міжнародних актах в середині XX століття, що було викликане кардинальними змінами в соціальній політиці у багатьох країнах світу, які зумовили необхідність систематизації та координації різноманітних інститутів соціальної сфери з позиції характеристики її захисних функцій. У вітчизняній літературі та національному законодавстві поява і застосування цього поняття пов'язане з трансформацією суспільного ладу країни у 90-х роках. Сьогодні термін "соціальний захист" широко вживається в економічній та юридичній літературі.

Так, автори української юридичної енциклопедії поняття "соціальний захист" визначають як діяльність держави, спрямовану на забезпечення реалізації пріоритетних завдань соціальної політики, найважливіших соціальних прав кожного члена суспільства [1, с.272]. Деякі науковці під соціальним захистом розуміють діяльність держави, спрямовану на забезпечення процесу формування та розвитку повноцінної особистості, виявлення і нейтралізацію негативних факторів, що впливають на особистість, створення умов для самовизначення й утвердження в житті [2, с. 3-8]. Крім того, соціальний захист визначається як одна із найважливіших функцій держави (соціальної): це система економічних, організаційних, юридичних заходів, спрямованих на забезпечення основних соціальних прав людини та громадянина в державі [3, с.79].

Такий підхід до визначення соціального захисту відображається і навчальному посібнику "Економіка праці й соціально-трудові відносини"[10], де наводиться таке визначення: "соціальний захист -- це система заходів, які забезпечують соціальну захищеність переважно непрацездатного населення і соціальне уразливих верств працездатного населення (соціальне страхування, пенсійне забезпечення, страховий захист від небезпек, медичне страхування)".

Процес створення ефективної системи соціального захисту в Україні залежить від багатьох чинників. Одним із них є використання досвіду зарубіжних країн, де ця система працює тривалий час і має позитивні результати. Значний інтерес являє собою система соціального захисту, яка формується в рамках Європейського Союзу, зважаючи на прагнення України увійти до ЄС. Розглянемо принципи, правові засади та форми соціального захисту в європейських державах-членах ЄС (далі -- країни--члени).

Відповідно до положень «Договору про заснування Європейського Співтовариства» кожен громадянин країни -- члена Союзу є громадянином Союзу. Працівникам, самозайнятим особам та членам їх сімей надана свобода пересування в межах ЄС (ст. 18). Але така свобода пересування може призвести до втрати багатьох можливостей у галузі соціального захисту порівняно з тими, які вони мають у своїй країні. Для забезпечення високого рівня соціального захисту, виконання положень, які визначені Європейською соціальною хартією та Хартією Співтовариства про фундаментальні соціальні права робітників, Співтовариство здійснює за­ходи, які сприяють координації дій у соціальному захисті та враховують відмінності національних законодавств щодо соціаль­ного захисту.

Відповідно до законодавства країн--членів ЄС наявність права на певний вид соціального захисту і його надання залежить від розміру та кількості внесків, зроблених до відповідних інститутів соціального захисту. Право на соціальний захист (на пенсії або допомоги) може пов'язуватися також із фактом проживання в одній із країн--членів ЄС. Але ж кожна країна має власне законодавство щодо соціального захисту.

Ця проблема знайшла своє відображення у ст. 42 Договору про ЄС [16, с.406]. У вказаній статті йдеться про адаптацію соціаль­ного захисту до захисту працівників--мігрантів та його відповідність двом основним принципам: створення можливостей для набуття та збереження права на соціальні виплати шляхом врахування всіх періодів, передбачених в законах окремих країн та надання виплат особам, які є резидентами на території країн--членів ЄС.

Положення ст. 42 Договору про заснування Європейського Співтовариства знайшли своє відображення у Регламенті 1408/71 [4, с.20]. Цей акт визначає, що метою створення європейського законодавства щодо соціального захисту є не гармонізація законодавства країн-членів до європейського, а координація порядку забезпечення осіб, визначених ст. 51, та гарантування того, що внески до фондів соціального страхування, зроблені особою в одній із країн-членів ЄС, даватимуть право на соціальний захист в будь-якій країні-члені ЄС. Також необхідно усунути мож­ливі територіальні обмеження під час використання різноманітних схем соціального захисту. При цьому схеми можуть модифікуватися. Якщо країна не покращує свого законодавства порівняно із законодавством ЄС , то має застосовуватися принцип верхо­венства права ЄС, коли певні національні норми не використовуються.

У той же час Регламент 1408/ 71 не поширюється на конвенції щодо соціального захисту, укладені між країною-членом ЄС і країною, яка не входить до ЄС, за винятком випадків, коли конвенція стала складовою національного законодавства. Так, наприклад, між Німеччиною і Свазілендом укладена конвенція, за якою певна група прав на соціальний захист, отримана у Свазілен­ді, прирівнюється до прав, отриманих у Німеччині. Так, громадянин Іспанії, який ніколи не працював у своїй країні, але працював певний період у Свазіленді, а потім певний період у Німеч­чині, отримав право на пенсію за віком у Німеччині. Якщо він повертається до Іспанії, то для виплати пенсії будуть включені періоди роботи як у Німеччині, так і у Свазіленді.

Регламент 1408/ 71 є комплексним актом, який визначає поняття особи у сфері соціального захисту, суть виплат та принципи, на яких базується соціальний захист. Положення охоплює такі групи осіб, як наймані працівники, самозайняті особи (особи, які забезпечують себе роботою самостійно), члени сім'ї та один із подружжя, який пережив іншого. Працівники та самозайняті особи повинні бути громадянами країни -- члена ЄС. Один із подружжя вважається громадянином ЄС, незалежно від національності іншого.

Однак існують різні визначення понять найманий робітник, самозайнятий та члени сім'ї.

Названий Регламент визначає найманих працівників та самозайнятих як осіб «які застраховані примусово або приєдналися до схеми соціального страхування добровільно». Соціальний захист у ме­жах ЄС враховує будь-які схеми (національні) соціального страхування. Схема може бути примусовою і добровільною, із внесками з боку працівників і без таких внесків. Може включати різні види виплат. Ці фактори не є визначальними. Важливий сам факт страхування. Так, працівник--громадянин Великобританії, який знаходиться за межами своєї країни в будь-якій із країн ЄС, не втрачає права на допомогу по тимчасовій непрацездатності [6, с.34-39]. Відповідно до європейського законодавства, якщо особа довгий час підлягала страхуванню в одній із країн--членів ЄС, то вона повин­на мати право на соціальні виплати, навіть працюючи поза ЄС.

На відміну від інших законів, що стосуються робітників, законодавство ЄС про соціальний захист не обмежує права тих, хто пересувається в межах ЄС з метою працевлаштування. Але є різниця у праві на виплати частково і повно зайнятих працівників. Частково зайняті працівники мають право на отримання виплат відповідно до законодавства ЄС тільки в тому випадку, якщо вони підлягали соціальному страхуванню за національною схемою. Так, відповідно до Соціального кодексу Німеччини особи, які зайняті у незначних розмірах, не підлягають обов'язковому страхуванню. Якщо вони не застраховані у системі добровільного страхування, то не будуть забезпечуватися за європейським законо­давством [4, с.20].

Члени сім'ї -- це визначені в законі або визнані такими особи, також це особи, які ведуть спільне господарство за умови проживання під одним дахом із працівником. Також до членів сім'ї належать утриманці працівника. Визначення члена сім'ї різне у різних країнах і, відповідно, різні підстави отримання соціальних виплат. Підстави і види виплат членам сім'ї можна було б уніфікувати, застосовуючи єдине визначення, але це суперечило б основним принципам соціального захисту та обмежило б свободу пересування. Тому використовуються ті поняття, які є у законодавстві кожної країни--члена ЄС.

Виплати сім'ям та одному з подружжя, який пережив іншого, здійснюються за рахунок коштів соціального страхування. При цьому діє обов'язкове правило, суть якого полягає в тому, що названі особи та/або їх годувальники повинні бути застрахованими у системі соціального страхування. Це правило не передбачає винятків. У даному випадку європейське законодавство визначає різницю між виплатами, які гарантуються особі як природне право, і виплатами, право на які виникає виходячи із статусу члена сім'ї робітника чи одного із подружжя. Наприклад, якщо французька сім'я жила у Нідерландах, чоловік працював, підлягав соціальному страхуванню, а дружина перебувала на його утриманні. Чоловік, який отримав право на пенсію в Нідерландах, помирає, а дружина повертається до Франції. В даній ситуації дружина має право на пенсію відповідно до свого статусу, оскільки її чоловік робив внески до пенсійного фонду.

Розмежування природних і набутих прав порушує фундаментальну правову вимогу про єдиний підхід і ставить надання соціальних виплат у залежність від внутрішніх схем соціального захисту.

Усупереч спробам ЄС врегулювати всі питання щодо соціального захисту мігрантів та їх сімей, залишається невирішеною проблема із громадянами, які неспроможні сплачувати страхові внески, та ніяк не регулюється становище громадян із країн «третього світу», які легально проживають в країнах--членах ЄС і осіб, які не входять до членів сім'ї робітників-мігрантів, що є громадянами країни--члена ЄС.

Розглянемо основні принципи, на яких ґрунтується законодавство ЄС щодо соціального захисту

Визначальним є принцип недопущення дискримінації за національною ознакою. Тобто громадяни будь-якої із країн-членів ЄС мають рівні права на соціальний захист у межах ЄС. Даний принцип не поширюється на громадян інших країн.

Здійснення соціальних виплат незалежно від місця проживання особи. Відповідно до вказаного принципу надаються пенсії внаслідок втрати працездатності або смерті від нещасного випадку або професійного захворювання; пенсії за віком; виплати інвалідам. При цьому використовується законодавство однієї чи кількох країн--членів. Особа не може позбавлятися цих виплат із тієї підстави, що вона не громадянин цієї країни за законодавством якої має право на виплати. Але цей принцип поширюється не на всі види виплат. Спеціальні норми застосовуються для визначення права на сімейні допомоги та виплати у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю.

Недопустимість надання особі однакових виплат у різних країнах--членах. Під такими виплатами слід розуміти ті, які мають спільну мету, об'єкт і підставу виплати. Інші критерії є формальними і тому вони не відіграють визначальної ролі. Якщо працівник підлягав соціальному страхуванню у кількох країнах--членах, то, по суті, він може отримувати виплати у різних країнах. Таке право обмежується названим принципом, який деталізується і реалізується у країнах--членах відповідно до їх національного законодавства.

Відповідно до національних законів розмір виплат є різним. Інформація про розміри виплат має бути прозорою, щоб працівники могли вибирати те, що їм вигідніше. Жоден працівник не може бути позбавлений права на такий вибір.

Цей принцип вимагає від країн--членів вироблення спільної концепції щодо класифікації виплат та порядку їх надання. Зокрема, створені спеціальні фонди для перерозподілу коштів на соціальний захист між державами-членами.

Принцип взаємозаліку страхових періодів. Даний принцип поширюється на такі виплати: допомоги у зв'язку з материнством, сімейні, з тимчасової непрацездатності, з інвалідності, на по­ховання та пенсії за віком. Відповідний орган країни--члена, законодавство якої регулює набуття, збереження чи поновлення права на виплати, пов'язує це право із періодом страхування, зайнятості чи проживання. При цьому допомоги призначаються особі так, ніби вона працювала за законодавством цієї країни. Якщо компетентний орган встановить, що особа не може продов­жувати працювати, то до страхового стажу може бути зарахований період страхування в іншій країні--члені. Моментом початку страхування є перший страховий внесок. Якщо особа певний період не працювала або подала неправдиві відомості, то цей період не зараховується до страхового стажу, який дає право на виплату.

Принцип належності до однієї країни. Кожна особа може бути суб'єктом системи соціального захисту тільки в одній країні.

Недопущення погіршення становища. Працівник не повинен відчувати незручності у результаті запровадження загальних правил. ЄС запроваджує норми, які надають певні гарантії мігрантам. Вони можуть вибирати більш вигідні допомоги, якщо мають право на однаковий вид допомоги у кількох країнах. Працівник, який скористався правом на свободу пересування, не може знаходитися у гіршому становищі порівняно з тим, хто цим правом не скористався. Так, у Німеччині досить високий рівень соціальних виплат. Якщо особа отримала право на пенсію у зв'язку з інвалідністю у Німеччині, то після повернення до своєї країни вона отримуватиме пенсію на рівні виплат у Німеччині, відповідно до зроблених нею внесків. Але поряд з цим така особа має право звернутися за місцем проживання за допомогою на утриманців.

Відповідно до Хартії основних прав Європейського Союзу «кожен, хто проживає та легально пересувається в межах ЄС, має право на соціальне страхування та соціальні блага відповідно до правил, визначених правом Співтовариства та національними законами і практикою» [5, с.111].

Розглянемо докладніше особливості схем соціального захисту в європейських країнах.

ФРН і Франція -- це країни, де соціальне страхування отримало найбільш ранній розвиток і набуло своєрідних класичних форм. У цих країнах передбачені такі види соціального страхування: пенсійне; медичне; на випадок безробіття; від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання.

Порядок соціального страхування у Німеччині закріплений у Соціальному кодексі та окремих законах (наприклад, «Про соціаль­не страхування самостійних художників»). Великий інтерес являє собою пенсійне страхування. Відповідно до соціального кодексу є особи, які виключені із системи обов'язкового пенсійного страхування (які застраховані за іншою системою та які отримали пен­сію у зв'язку зі старістю у повному розмірі) та звільнені (застраховані у системі страхування професійних груп). Пенсії за віком є чотирьох видів: звичайна пенсія; пенсія застрахованим із великим стажем; пенсія за віком інвалідам; пенсія шахтарям, які мають значний стаж роботи під землею.

До страхового стажу зараховуються періоди сплати внесків, вільні від сплати внесків та які враховуються при обчисленні пен­сії. Формула обчислення пенсії складається із трьох показників. Це -- сума особистих коефіцієнтів (сума винагороди за трудову діяльність); фактор виду пенсії (для пенсії за віком -- 1, для пенсії при частковому зниженні працездатності -- 0,5); актуальна вартість пенсії (для переведення пенсії, вираженої у сумі особистих коефіцієнтів у суму грошей) [7, с.41-46].

Страхові фонди управляються соціальними партнерами -- працівниками й роботодавцями.

У більшості країн основний тягар внесків припадає на роботодавців (в Італії та Іспанії -- 4/5). Виняток становлять Нідерланди, де працівники сплачують 2/3 загальної суми внесків.

У Нідерландах система соціального страхування не підпадає під класичну континентальну схему, але є однією із найрозвиненіших у Європі за масштабами виплат і має багато своєрідних рис. Соціальне страхування здійснюється у двох організаційно-фінансових формах: система державного страхування; система страхування найманих працівників. Також існує система страхування самозайнятих осіб на випадок інвалідності.

Державному страхуванню підлягає все населення країни (пенсійне забезпечення, втрата годувальника, інвалідність). Внески сплачує безпосередньо застрахована особа. Пенсії виплачуються всім особам, які досягли пенсійного віку, -- 65 років. Розмір пенсії розраховується з мінімальної зарплати і складає 70 % для одиноких пенсіонерів і 100 % -- сімейним.

Допомога з державного страхування може надаватись як у грошовій, так і в натуральній формі (путівки, проживання в інтернатах). Система соціального захисту в Нідерландах передбачає: страхування службовців, державне страхування, соціальну допомогу. У разі страхування найманих працівників внески сплачують роботодавці і наймані працівники з фонду заробітної плати. Збір внесків здійснюють промислові страхові асоціації, яких в Нідерландах 17. Керують ними представники роботодавців та найманих працівників [8, с. 263]. До соціальної допомоги вдаються у двох випадках: у разі крайньої необхідності -- як до останнього засобу (її надають муніципалітети); коли допомога по соціальному страхуванню менша гарантованого доходу (надають промислові страхові компанії).

Державне страхування включає пенсії за віком, у разі втрати годувальника. Пенсійний вік становить 65 років.

Пенсія в разі втрати годувальника виплачується залежно від доходу сім'ї. Якщо він перевищує певний рівень, то допомога не виплачується.

Передбачена соціальна допомога дітям до 18 років. Її розмір залежить від: доходу дитини; розміру допомоги батькам; віку дитини; місця проживання дитини (удома чи ні).

Законодавством Нідерландів визначені такі види соціальної допомоги:

· допомога дітям;

· додаткова допомога безробітним і непрацездатним;

· допомога за віком і частковою непрацездатністю;

· допомога безробітним;

· допомога тим, хто працює за наймом.

Закон про державну допомогу забезпечує мінімальний дохід для кожного громадянина, котрий не має достатніх фінансових засобів.

У Бельгії запроваджені такі види загальнообов'язкового страхування: у зв'язку з інвалідністю; за медичне обслуговування; до­помога на дітей; на випадок безробіття; пенсійне (за віком; удів­цям, удовам); грошові виплати за щорічні відпустки [11, с. 40- 45].

Фонд соціального забезпечення Бельгії наповнюється за рахунок відрахувань працюючих (13,7 %), роботодавців (24,7 %), держави. Кошти надходять на рахунок Національної служби соціального захисту. В Україні лише йдеться про формування соціального бюджету в межах державного бюджету.

В Бельгії державний бюджет становить 1 трлн 635 млрд бельгійських франків. З них 1 трлн 195 млрд -- соціальний бюджет. Тобто 73 % бюджету -- це страхові фонди соціального бюджету [9, с. 138]. Найбільше коштів витрачається на виплату пенсій і допомоги у зв'язку з інвалідністю.

Вартість найманої праці в Бельгії дуже висока. Мінімальна зар­плата складає 46 000 тис. бельгійських франків (або 4,6 тис. грн). У цій країні найнижчий показник бідності у Європі. Прожитковий мінімум -- 21 тис. франків, а мінімальна пенсія -- 30 тис. франків на одну особу і 38 тис. на двох (якщо один із подружжя не працював) [13, с. 4].

Але у Бельгії дуже високі ставки податків, що викликає незадоволення певних верств населення.

У країні прийнятий закон «Про нещасні випадки на виробництві», який передбачає відшкодування непрацездатності; грошову допомогу за часткову втрату працездатності; ренту.Система соціального страхування ЄС орієнтована на забезпечення соціальних гарантій.

Поряд із досягненнями у сфері соціального захисту, в європейських країнах є ряд проблем:

· значне збільшення видатків пенсійного страхування (у зв'яз-ку з несприятливою демографічною ситуацією);

· складність забезпечення своєчасного та повного внесення страхових внесків (Португалія, Греція);

· неефективність контролю при управлінні фондами соціального страхування через механізм соціального партнерства. Проб­лема загострилась у зв'язку зі значним зростанням оформлень інвалідності (в Нідерландах -- 15 % осіб працездатного віку із загального числа відповідної вікової категорії). Це пояснюється недостатньою зацікавленістю органів управління фондів, які не несуть фінансової відповідальності, в обґрунтованому визначенні підстав для надання допомоги у зв'язку з інвалідністю. Тому Данія й Нідерланди реформують даний вид страхування.

Основні заходи щодо вирішення проблем у сфері соціального страхування: боротьба з шахрайством, обмеження видатків, посилення контролю (в адміністративній сфері); передача функцій соціального страхування приватним некомерційним і комерційним організаціям; використання нових фінансових механізмів.

Одним із шляхів реформування системи соціального захисту також є врахування матеріального стану особи з метою надання її безпосередньо тому, хто потребує допомоги, а не тому, хто може забезпечити себе сам. Цією методикою найбільше користується Великобританія. Матеріальний стан особи враховується при виплаті 34 % усіх видів допомоги.

В Україні формується система соціального страхування континентального типу, перш за все за зразком ФРН. Соціальне страхування здійснюють недержавні некомерційні організації, які керуються соціальними партнерами. Звичайно, неможливо перенести систему соціального захисту розвинених країн на правове поле України. Але, безумовно, позитивний досвід слід використовувати, вибудовуючи власну систему.

1.2 Державне регулювання переміщення трудових ресурсів та міграційна політика України

Трудова міграція - глобальне світове явище, вона позначається як на країнах-донорах, так і на країнах-реципієнтах. Демографічна ситуація в Україні як в країні-донорові значно гірше, ніж в інших країнах-донорах. По-перше, частина трудових мігрантів з України в процентному відношенні до кількості населення - найбільша в порівнянні з іншими країнами. По-друге, в Україні неухильно скорочується чисельність населення із-за різкого скорочення народжуваності і зростання смертності. Демографічний вакуум, що утворився в нашому суспільстві, неминуче заповнюють іммігранти з третіх країн із стабільним природним приростом населення, які є традиційними постачальниками робочої сили в світі. Але вони - носії інших звичаїв і культурних традицій, іншого менталітету, і із-за них можуть відбуватися необоротні процеси в нашій культурі, в світогляді, у всьому суспільному єстві.

Але роль держави у сфері трудової міграції на сьогодні слід визнати недостатньою. Ще нещодавно влада і політики взагалі не помічали праці за кордоном. Так, в ході проведеного у 2002 році опитування працівників-мігрантів майже половина респондентів (49,2%) на запитання, як ставляться до них органи влади в Україні, відповіли, що абсолютно байдуже, а ще 18,4% вважали, що влада цікавиться ними лише як джерелом можливих додаткових доходів. Наміри держави допомогти працівникам-мігрантам відзначили менше від 1% (!) опитаних. На сьогоднішній день практика майже не змінилася, ми так і не маємо чіткої зваженої міграційної політики.

Ще 2000 р., формулюючи основні напрями соціальної політики до 2004 р., Указом Президента України було визначено захист соціально-економічних інтересів і прав українських працівників-мігрантів як один з пріоритетних напрямів регулювання міграційних процесів. Було поставлено завдання створення правових і соціально-економічних засад регулювання зовнішньої трудової міграції громадян, збереження трудового та інтелектуального потенціалу держави, завершення формування законодавства з питань міграції та вдосконалення системи органів виконавчої влади, які здійснюють управління міграційними процесами. Водночас навіть схематичних вказівок на необхідні управлінські рішення з метою реалізації зазначених пріоритетів у документі не було.

Програма регулювання міграційних процесів на 2003-2005 роки також мала на меті створення ефективного механізму управління міграційними процесами, виходячи з національних інтересів держави.

Основними завданнями Програми було:

· завершення формування нормативно-правової бази з питань міграції;

· визначення концепції створення скоординованого адміністративного механізму державного регулювання міграційних процесів та забезпечення його впровадження і ефективного функціонування;

· забезпечення захисту прав осіб, яким надано статус біженців чи притулок в Україні;

· сприяння процесові репатріації в Україну вихідців з України та їхніх нащадків;

· створення правових і соціально-економічних засад регулювання трудової міграції;

· розвиток міжнародного співробітництва у сфері міграції.

Для виконання основних завдань Програми передбачалося здійснити певні заходи. Але реальних результатів вони також не принесли.

Протягом останніх років в Україні прийнято ряд законодавчих актів з питань міграції, зокрема Закони України „Про громадянство України” (2235-14), "Про біженців" (2557-14), "Про імміграцію" (2491-14). Україна приєдналася до Конвенції про статус біженців 1951 року (995_011), Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (995_363) та інших міжнародних договорів. Важливе значення має подальша адаптація законодавства України з питань міграції до європейських стандартів та визнаних міжнародних механізмів регулювання міграційних процесів у рамках реалізації стратегії інтеграції України до Європейського співтовариства.

Але досі не існує механізмів реалізації міграційної політики у вигляді національних або спеціальних міграційних програм. Відсутність чітких концептуальних підходів зумовлює диспропорції в реалізації окремих напрямів міграційної політики, нескоординованість дій суб'єктів державного управління. Законопроекти, управлінські рішення здебільшого готують різні відомства з огляду на власні інтереси і погляди без урахування загальної міграційної ситуації.

Державний апарат, який зазвичай діє шляхом заборон, виявився неготовим до виконання регулюючих функцій в умовах вільного вибору громадян: залишатися в державі чи виїхати з неї. Роль властей фактично обмежилася ліцензуванням суб'єктів підприємницької діяльності, що займаються посередництвом у працевлаштуванні за кордоном, а також переговорами із зарубіжними країнами щодо спільного використання робочої сили, які зрідка завершуються підписанням відповідних угод.

Враховуючи масштаби поїздок на заробітки за кордон, їх значення для соціально-економічного становища країни цього, вочевидь, недостатньо. По-перше, держава зобов'язана захищати своїх громадян, де б вони не перебували, що є її конституційним обов'язком. Відповідно до Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а забезпечення прав і свобод людини, серед яких і право на вільне пересування, і вибір місця проживання, є головним обов'язком держави. У ст. 25 Основного Закону записано, що Україна гарантує піклування про своїх громадян, які перебувають за її межами, та їх захист [12]. По-друге, регулююча роль Держави полягає в забезпеченні найбільш сприятливих умов соціально-економічного зростання в інтересах людського розвитку. У контексті трудової міграції це означає, передусім, створення такої ситуації в країні, із-за якої громадяни не будуть змушені виїздити на заробітки за кордон, а ті, хто виїхав, зможуть повернувся на батьківщину. Це передбачає запровадження адекватної системи оплати праці, соціального захисту, сприятливі умови для дрібного та середнього підприємництва, господарювання на землі тощо.

Державне регулювання і гарантії прав працівників-мігрантів є необхідними на всіх етапах міграційного процесу, тобто при виїзді, перебуванні за кордоном та поверненні на батьківщину. При цьому право громадянина виїжджати за рубіж є невід'ємним від його права залишатися вдома, тобто мати роботу, яка б дала змогу реалізувати себе, забезпечити необхідний рівень добробуту сім'ї. Разом з тим, поки існують об'єктивні передумови для трудової міграції, найважливішим є забезпечення максимально високого рівня безпеки громадян, що виїжджають на заробітки за кордон.

Також важливою проблемою новітньої еміграційної хвилі, особливо нелегальних трудових мігрантів, є їх правова незахищеність як з боку України, так і з боку країн їх перебування. Українські дипломатичні представництва вимушені констатувати, що приїзд українців на роботу за кордон в основному знаходиться під контролем організованих кримінальних угрупувань. А часто і самі мігранти стають кримінальними елементами і складають загрозу для безпеки суспільства, в якому вони опиняються. І якщо подивитися на масштаби міграції, то можна осягнути всю глибину соціально-психологічних деформацій українських мігрантів за кордоном і їх сімей в Україні.

Враховуючи критичність ситуації у сфері міграційних процесів в Україні, вирішити цілий комплекс проблем українців новітньої хвилі еміграції, у тому числі і нелегальних мігрантів, намагаються українські громадські організації за кордоном і в Україні. На початку 2004 р. при Усесвітньому конгресі українців в Канаді створена спеціальна комісія для боротьби з нелегальною торгівлею українцями. Ця комісія працює у складі Комісії з прав людини і цивільних прав ВКУ і на початку березня 2004 р. оприлюднила на 48-ій сесії ООН заяву, в якій підкреслено: «Україна є одним з найбільших джерел людей, які стають жертвами торгівлі».

З України підтримку своїм співвітчизникам за кордоном подає Всеукраїнська громадська організація «Українська взаємодопомога». Організація діє вже рік і особливу ефективність своєї роботи показала під час підготовки і проведення виборів президента України 2004 року в закордонному виборчому окрузі.

З 4 березня 2005 року в Україні почав діяти державний Центр допомоги українцям за кордоном, програмні цілі якого співпадають з програмними цілями ВГО «Українська взаємодопомога». Створення цього центру старанням МЗС України стало свідоцтвом того, що захист прав громадян України за кордоном визнаний пріоритетним завданням зовнішньої політики держави.

Суспільний сектор в Україні і за кордоном повинен скоординувати свої зусилля з державними структурами України, щоб добитися вирішення проблем соціально-правового забезпечення українських трудових мігрантів з урахуванням досвіду передових країн.

Відповідно до завершальних висновків засідання Європейської ради в Брюсселі, питанню міграції наданий найвищий політичний пріоритет, що включає, з одного боку, необхідність зупинити нелегальну міграцію, а з іншої - ухвалення і інтеграція легальних мігрантів в європейське суспільство.

Оскільки для України, враховуючи соціально-економічне положення, трудова міграція за кордон залишатиметься одним з визначальних чинників тривалий час, нам необхідно прийняти концепцію національної міграційної політики - розробити відповідну національну стратегію для регулювання процесів трудової міграції.

Міграційна політика України повинна забезпечити державу від потоків нелегальної міграції з третіх країн, забезпечити захист прав українських громадян за кордоном, тобто гарантувати своїм мігрантам легалізацію і інтеграцію в цивілізовані суспільства на правовій основі, а також створити умови для їх повернення додому.



2. Аналіз стану сучасного міжнародного ринку праці

2.1 Сутність та структура міжнародного ринку праці

Одним із важливих елементів глобальної економічної системи, на яку перетворився світ наприкінці другого тисячоліття, є міжнародний ринок праці з його уніфікованою шкалою критеріїв щодо якості трудових ресурсів, розвитком нових форм зайнятості, гнучкістю та надзвичайною мобільністю сукупної робочої сили. Міжнародний ринок праці, який об'єднує понад 1,3 млрд. працездатного населення світу, потребує формування регулятивного та координаційного механізмів з узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, їх перерозподілу між різними країнами, регіонами, ланками світового господарства та ефективного використання, розширює можливості обміну знаннями, інформацією і досвідом між народами.

Світовий (міжнародний) ринок праці -- це система відносин, що виникають між державами з приводу узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту. Ці відносини склалися у зв'язку з нерівномірністю розміщення робочої сили по країнах світу та відмінностями в її відтворенні на національному рівні. В умовах глобалізації виробництва, зростання взаємозалежності в сучасному світі національні ринки праці дедалі більше втрачають свою замкненість та відокремленість. Між ними виникають транснаціональні потоки робочої сили, котрі набирають постійного, систематичного характеру. Таким чином, поряд з міжнародним ринком товарів, послуг і капіталів значних масштабів набуває тепер і міжнародний ринок робочої сили, який являє собою не просто суму національних ринків, а систему, що базується на їхніх взаємозв'язках та взаємодоповненнях .

Формування міжнародного ринку праці відбувається двома шляхами: по-перше, через міграцію трудових ресурсів і капіталу; по-друге, шляхом поступового злиття національних ринків праці, внаслідок чого усуваються юридичні, національно-етнічні, культурні та інші перегородки між ними. Це приводить до утворення так званого «спільного ринку праці». Становлення міжнародного ринку праці є свідченням того, що процеси світової інтеграції відбуваються не тільки в економічній та технологічній галузях, а й дедалі ширше охоплюють сфери соціальних та трудових відносин, які стають нині глобальними. Це дістає відображення в координації, погодженні й зближенні соціальної політики різних країн, які мають неоднаковий досвід та законодавство в соціальній сфері.

Таке регулювання різнонаціональних соціальних структур відбувається у багатьох напрямах. Головні серед них:

- умови праці, способи найму і звільнення працівників;

- оплата праці, зокрема системи додаткових виплат;

- надання відпусток, вільних від роботи днів, тривалість робочого дня;

- соціальне страхування;

- надання різних пільг, у тому числі матеріального постачання, відпочинку і т. ін.

Виникнення і розвиток міжнародного ринку робочої сили є результатом зростання міжнародної мобільності двох головних факторів виробництва -- капіталу і праці. Підвищення міжнародної мобільності капіталу в соціальному плані означає, що він пред'являє тепер попит не тільки на робочу силу країни свого базування, а й на іноземну робочу силу, яка нерідко має певні переваги порівняно з національною (більш дисциплінована, менш вибаглива щодо оплати праці і т. д.). Попит на іноземну робочу силу почав помітно зростати тоді, коли виник масований експорт приватного виробничого капіталу й почалося створення у всіх країнах підприємств з використанням місцевої робочої сили.

Капітал, як правило, рушав у ті місця концентрації робочої сили, де вона значно дешевша від робочої сили в країні-експортері. Навіть у «нових індустріальних країнах» ставки заробітної плати промислових робітників у 80-х роках були в 5--10 разів нижчі, ніж у розвинутих країнах Заходу. Практична необмеженість на периферії світового господарства дешевих трудових ресурсів сприяє їх широкому включенню в орбіту функціонування продуктивного капіталу економічно розвинутих країн, насамперед на основі розвитку мануфактурних форм організації праці[14, c. 405].

Слід зауважити, що в недалекому минулому, в епоху колоніалізму, попит на закордонну робочу силу не відігравав будь-якої серйозної ролі в міжнародній експансії капіталу. Діяльність міжнародних компаній мала тоді переважно торговельний та фінансовий характер. Сучасна ж структура попиту на робочу силу значно ускладнилась, і вона часто містить як її необхідний компонент попит на іноземних працівників. Саме в нинішню епоху, коли ринкові відносини стали панівними у світовому господарстві, міграція досягла глобальних розмірів та найрозвинутіших форм.

Об'єктивні можливості для залучення приватним капіталом робочої сили різної національної належності пов'язані з розвитком ТНК, котрі розгорнули великомасштабне міжнародне виробництво з ієрархічним поділом праці різних груп зайнятих, які, живучи й працюючи в різних країнах, інтегрувалися в єдину виробничо-технологічну систему приватної корпорації. В межах ТНК із часом виник свій внутрішній ринок праці, який характеризувався частими переміщеннями різних категорій працівників (особливо керівної ланки) з однієї країни в іншу.

Паралельно з усіма цими процесами посилювалась також диференціація і серед самих країн, у результаті чого світова економіка набула з часом багаторівневого, складного та ієрархічного характеру. На найвищому рівні цієї ієрархії опинились колишні метрополії, які змогли розвинути виробничий апарат нової інформаційної економіки. Ці ж країни стали основним полем діяльності ТНК. На нижчих поверхах опинились країни з традиційною індустріальною економікою. З одного боку, їм відведена роль виробників масової стандартизованої продукції, з іншого -- ці країни стали постачальниками дешевої робочої сили. Останнє стосується також країн з аграрною, сировинною економікою, яким дісталися найнижчі рівні ієрархії.

За всіма ознаками міжнародний ринок робочої сили, що формується, має явно сегментований характер. У межах цього ринку створюються кілька окремих, відносно автономних ринків робочої сили зі специфічними закономірностями її руху. Така сегментація міжнародного ринку робочої сили віддзеркалює як міжнародний поділ праці, що склався, так і особливості у кваліфікації робочої сили й попиті на неї. Сегментування міжнародного ринку праці урізноманітнює склад робочої сили, що пропонується на цьому ринку. Водночас у його суб'єктів формуються специфічні риси й особливості, що відрізняють їх у цілому від зайнятих тільки на національних ринках праці. Достатньо сказати, що в суб'єктів міжнародного ринку праці помітно послаблюються національні уподобання, вони мобільніші і більш пристосовуванні до вимог наймачів[15, c. 7-13].

У структурі міжнародного ринку праці вирізняються два найзначніші сегменти. Перший сегмент охоплює робочу силу, яка характеризується відносно постійною зайнятістю, стабільністю трудових навичок, високим рівнем кваліфікації й зарплати, а також доволі чіткою ієрархією кваліфікації. Це загалом привілейований шар працівників з розвинутих країн, а також країн з середнім рівнем розвитку (Сінгапур, Тайвань). Слід згадати й інший, щоправда нечисленний, шар зайнятих у різних міжнародних організаціях (ООН, спеціалізованих органах ООН, Міжнародному валютному фонді, ВТО, ЮНЕСКО та ін.). Наймання працівників у такі організації відбувається на чисто міжнародній основі і, як правило, з урахуванням лише професійної придатності. Цей ринок праці має певну тенденцію до розширення з огляду на зростання міжнародних зв'язків та загострення глобальних проблем.

Другий доволі великий сегмент міжнародного ринку праці -- робоча сила, яка походить з районів світу з відносно низьким рівнем економічного розвитку. Серед цих працівників треба вирізнити специфічний загін так званої нелегальної робочої сили, чималі потоки якої спрямовуються в індустріальні країни, зокрема США. До цієї категорії працівників можна приєднати також «екологічних біженців», котрі через катастрофічні природні умови (наприклад, посуха) змушені покидати свої насиджені місця, шукати роботу в інших країнах та регіонах.

Працівники, що пересуваються між країнами нелегально, по суті не мають юридичних і політичних прав. За необхідності приватні компанії легко можуть позбавитись їх, удавшись до депортації.

Економічна функція нелегального ринку праці зводиться переважно до обслуговування потреб величезної маси дрібних та середніх підприємств в індустріальних країнах, які, на відміну від великих підприємств, неспроможні застосовувати в широких масштабах дорогі працезбережувальні технології. Ці підприємства не можуть також за потреби переводити свої капітали у країни з дешевою робочою силою, як це часто роблять гігантські ТНК. Держава, як правило, мовчазно сприяє використанню праці нелегалів.

На ринку праці можна вирізнити ще дрібніші сегменти, класифікуючи робочу силу за віковими й професійними особливостями, ознаками тієї або іншої культури, традиції, а також націона­льними, расовими та статевими ознаками. Такий поділ чималою мірою пов'язаний з діяльністю ТНК, які мають попит на чітко визначені категорії робочої сили. Так, філіали західних компаній у країнах, що розвиваються (зокрема, в зонах «вільної торгівлі»), прагнуть використати насамперед працю молодих незаміжніх жінок, які не висувають високих вимог щодо оплати праці і водночас є слухняними, надійними, спритними в роботі і т. ін. Жіноча робоча сила стала важливим сегментом нинішнього світового ринку праці, особливо в країнах, що розвиваються.

Сучасна структура світового ринку праці характеризується, насамперед, виникненням такого нового й особливого його сегмента, який пов'язаний з використанням висококваліфікованих спе­ціалістів (наукових працівників, інженерів, аналітиків систем та ін.), а також фахівців у галузі інформатики, менеджерів . Розвиток розглядуваного сегмента ринку робочої сили значною мірою зумовлюється стрімким зростанням світової торгівлі послугами. Специфіка цього сектора ринку праці полягає в тому, що завдяки розвинутій мережі телекомунікацій певна частина інтелектуальної робочої сили може брати участь у виробничому процесі, що здійснюється на будь-якій відстані від місця її перебування.

Під впливом інформаційної революції у світовому господарстві по суті формується нове середовище. Змінюється звичний характер конкурентної боротьби. Поряд із традиційним пошуком рин­ків збуту тепер іде напружений пошук цінних видів ресурсів, серед яких перше місце належить інформаційним ресурсам та їхнім носіям -- людям. Компанії, що діють у високотехнологічних галузях, посилено полюють за інтелектуальними ресурсами. Без них тепер не можна вижити в конкурентній боротьбі. Виникає, таким чином, попит на добре підготовлених спеціалістів, котрі можуть засвоювати великі обсяги інформації, володіють технікою її обробки. Одночасно зростає попит на інші категорії працівників (фахівців у галузі комунікацій, фінансів, освіти, науки і т. д.)[15, c. 7-13].

Важливою особливістю сучасного міжнародного ринку праці є те, що національні ринки робочої сили високорозвинутих країн задовольняють попит на неї не тільки власного, національного, а також іноземного капіталу. У США, наприклад, одним з вагомих факторів, що стимулює приплив іноземних приватних інвестицій, є наявність у цій країні висококваліфікованих робітників най­різноманітніших спеціальностей, без яких неможливе сучасне високотехнологічне виробництво.

В різних країнах світу сформувалися нині великі групи найманої робочої сили, котрі визначаються як «транснаціональна робоча сила». Цим професійним кадрам притаманна висока міжнародна мобільність: вони готові в будь-який момент задовольнити попит на робочу силу з боку підприємств, розташованих у різних районах світу. Такі групи робочої сили утворилися, наприклад, у країнах Азії, Західної Європи, Африки, в районі мексикансько-американського кордону. Умови їхнього наймання, як правило, досить вигідні підприємцям, хоча в багатьох випадках ці працівники отримують доволі високу заробітну плату, частину якої вони переказують своїм сім'ям на батьківщину.

Інтернаціоналізація резервної армії праці відбувається паралельно з глобалізацією виробництва та розвитком світового ринку товарів і капіталів. Ринок праці перетворився на важливу складову частину світового ринку. Процес розширеного відтворення капіталу відбувається тепер не тільки в межах національних кордонів, а й у взаємодії з відтворювальними процесами інших країн, тобто набирає глобальних масштабів (так званий відкритий тип відтворювального процесу). Одним з регуляторів цього процесу є інтернаціоналізація виробничого циклу. Поряд з торгівлею і рухом капіталу міжнародний рух робочої сили стає важливим елементом, що забезпечує формування єдиного світового циклу. Рух робочої сили між країнами і спричинені ним потоки значних коштів у вигляді заробітної плати вносять істотні корективи у формування економічної ситуації в окремих країнах. Безпосередніми збудниками циклічних коливань нерідко стають перекази заробітної плати з однієї країни в іншу. Водночас міграція робочої сили впливає (погіршує або поліпшує) на умови життя працюючих у країнах -- експортерах та імпортерах робочої сили.

Внаслідок інтернаціоналізації виробництва мільйонні маси людей з економічно відсталих країн вступили в практично пряму конкуренцію з працівниками розвинутих країн. Провідну роль у цих процесах відіграють ТНК, які завжди мають можливість перенести своє виробництво в інші країни (особливо «нові індустріальні держави» -- Південна Корея, Сінгапур, Бразилія, Нігерія), тим самим знижуючи ціну робочої сили. У 70--80-ті роки широко практикувався вивіз цілої низки виробництв (особливо в електронній і легкій промисловості) за кордони розвинутих країн, у периферійні райони світу. В цьому випадку не робоча сила йшла до капіталу, а навпаки, капітал ішов до місць нагромадження дешевої робочої сили. Одночасно відбувався і зворотний процес: робоча сила з менш розвинутих регіонів залучалася (часто нелегально) на некваліфіковані й малокваліфіковані роботи в розвинуті центри Заходу.

Таким чином, динаміка міжнародного ринку робочої сили має складний соціально-економічний характер, що визначається розвитком трудових ресурсів, національних ринків праці, процесами розподілу та перерозподілу робочої сили. Якщо наприкінці 80-х років чисельність зайнятої робочої сили у всьому світі становила майже 1 млрд. чол., то, за прогнозами ООН, на початок 2000 р. загальна чисельність потенційної робочої сили мала зрости на 400 млн. і скласти 1,4 млрд. чол.[18, c. 351]

Важливою характеристикою міжнародного ринку праці є ступінь мобільності робочої сили. Рух трудових ресурсів набирає різних форм: природний, територіальний, галузевий, професійний, кваліфікаційний та соціальний. Найбільшу вагу має територіальний рух робочої сили, хоч у міру еволюції міжнародного ринку робочої сили посилюється значення й інших форм. Міжнародний ринок праці становить комплексне явище, пов'язане як з розвитком самої особистості людини, так і з підвищенням якості праці, зміною характеру робочої сили, формуванням її нових якостей.

Для формування і функціонування міжнародного ринку праці потрібні певні стартові умови, зокрема високий рівень міждержавних господарських взаємозв'язків. На сучасному етапі постала низка нових факторів, що зумовлюють необхідність широкої участі всіх країн у світогосподарських процесах. Нині жодна країна, навіть маючи багаті природні ресурси, розвинуту економіку, науку, кваліфіковані трудові ресурси і ємний внутрішній ринок, не може залишатися осторонь від потужних загальносвітових інтеграційних процесів.

На сьогодні сформувалися й активно функціонують кілька регіональних ринків праці (Південно- та Північноамериканський, Європейський, Близькосхідний, Африканський), які являють собою арену масових міграційних процесів, усталеного міждержавного обміну трудовими ресурсами. За даними міжнародної статистики, на кінець XX ст. у світі налічувалося близько 25 млн. працівників-мігрантів, а якщо додати членів їхніх родин, мігрантів-сезонників та нелегальних мігрантів, то ця цифра збільшується в 4-5 разів і сягає понад 120 млн. осіб.

...