Документно-інформаційні комунікації

Документній інформації притаманні ті ж властивості, що й інформації взагалі: релевантність, повнота, корисність, своєчасність, новизна, доступність, захищеність, цінність, ергономічність. Однак нарівні із загальними властивостями їй притаманні також специфічні властивості, що відрізняють її від інших видів інформації. До них відносять фіксований характер інформації, що визначається існуванням документа.

Релевантність - здатність інформації відповідати запитам, потребам, вимогам споживача.

Цінність - значущість, відповідність інформації своєму цільовому призначенню. При цьому цінність інформації може бути реалізована тільки в рамках певної інформаційної системи як елемент цієї системи, який пов'язаний з іншими структурними елементами й блоками.

Повнота - оптимальне співвідношення між необхідною й отриманою інформаціями. Від повноти отриманої інформації залежить якісне прийняття на її основі управлінських та інших рішень.

Корисність інформації - це її цінність у певних конкретних умовах. Знову ж таки можна говорити про ступінь корисності інформації.

Вірогідність - відображає ступінь об'єктивності у процесі фіксації й передачі інформації. Зі збільшенням інформації вірогідність зростає.

З часом інформація, навіть найкорисніша, старіє. Тому найважливішою її властивістю є новизна. Поняття новизни відносне. З новизною пов'язана своєчасність інформації, тобто її здатність відповідати запитам споживача в потрібний проміжок часу.

Одна із властивостей документної інформації - її доступність, тобто можливість отримання споживачем.

Захищеність - властивість документної інформації, що характеризує неможливість несанкціонованого доступу й змінення, перекручування її з боку інших осіб.

Ергономічність - оптимальність форми й обсягу інформації для конкретного споживача.

Адекватність - відповідність відображених у документі фактів, подій самому об'єкту або явищу, а також завданню конкретного документа. Можна говорити про ступінь адекватності, оскільки будь-яка інформація містить елемент невизначеності, особливо це стосується інформації про майбутнє (плани, прогнози).

Крім зовнішніх існують внутрішні властивості документної інформації, які знаходять своє виявлення в обсязі інформації, її внутрішній організації, структурі.

3.5 Інформаційні рівні документа. Обсяг документної інформації

Однією з найважливіших внутрішніх властивостей інформації є обсяг, що дає можливість її кількісного виміру. Виникає питання: яким чином можна підрахувати кількість інформації в документі? Слід зазначити, що сьогодні немає універсальної міри виміру кількості інформації, існують лише умовні міри, які характеризують інформацію, що міститься в певному документі, призначеному для використання споживачем.

Слід враховувати, що будь-який документ є багаторівневою інформаційною системою, де кожен рівень має свої параметри. Відрізняють такі рівні документа:

фізичний;

синтаксичний (знаковий);

семантичний (значущий);

структурний та ін.

Оскільки документна інформація завжди знаходиться на якому-небудь матеріальному носії, то перше найзагальніше уявлення про її кількість може дати фізичний рівень, то фізичний обсяг, який заповнює інформація. Так, первинне уявлення про документи на паперових носіях можна одержати, вимірявши їх у кілограмах, кубічних метрах, кількості справ, що зберігаються, навіть довжиною полиць в архівосховищах (книгосховищах). Для аудіовізуальних і машиночитаних документів можуть бути використані такі одиниці виміру, як довжина кіноплівки або магнітної стрічки у метрах, кількість фотографічних кадрів, відеокасет, магнітних, оптичних дисків і т.д.

Інформаційний обсяг письмових документів можна виразити у друкованих, умовних друкованих і авторських аркушах і, таким чином, здійснити перехід на синтаксичний (знаковий) рівень. Авторський аркуш дорівнює 40 тисячам друкованих знаків, включаючи й пробіли.

В інформатиці кількість інформації визначається за допомогою бітів (різниця інформації між двома значеннями: так - ні, тобто цифра 2, яка використовується для кодування інформації). Вісім бітів дорівнюють одному байту.

Однак фізичний рівень обсягу документа, як і кількість знаків у ньому, тобто синтаксичний рівень, не дають уявлення про реальну кількість інформації в документі. Підрахувати ж реальну кількість інформації непросто. Не випадково окремі автори взагалі вважають такий підрахунок неможливим.

У пошуках найбільш ефективних шляхів виміру реальної кількості документної інформації пропонуються різні способи й поняття. Деякі дослідники (Б.В. Бірюков, Г.Г. Воробйов та ін.) пропонують так званий тезаурусний підхід. Для позначення реальної кількості інформації, яку вкладено в який-небудь інформаційний обсяг (книгу, газету, офіційний документ і т.ін.), запроваджують поняття “інформаційна місткість”. Інформаційна місткість документа визначається реальним обсягом інформації, вкладеної його автором у фізичний обсяг.

К. Шенон говорив не про інформаційну міскість, а про кількість інформації, тобто про таку кількість інформації, яку отримує адресат, сприймаючи кожну літеру повідомлення. Поняття про інформацію як про змістовний бік повідомлення було підмінено поняттям про кількість інформації, що являє собою функцію статистичних характеристик символів, які складають повідомлення.

Розглянемо два повідомлення: Каїн убив Авеля і нїаК вибу ялевА. Вони мають однакову кількість знаків, але перше містить усвідомлене повідомлення, тобто інформацію, а друге просто набір літер, де ніякої інформації немає. Якщо їх скинути на дискету, вони будуть заповнювати однаковий обсяг.

Реальна кількість інформації, що отримується конкретним споживачем, позначається поняттям “інформативність документа”.

Оцінкою рівня інформативності можуть бути:

кількість знань, даних, насиченість змістом;

кількість інформації, яка вибирається із повідомлення або документа їхніми користувачами;

кількісна характеристика корисно виведених ознак або еталонів об'єктів.

Відношення інформативності до інформаційної місткості називають інформаційною щільністю документа. Інформаційна щільність, як правило, менша за одиницю, тому що в кожному документі міститься певна кількість зайвої інформації для конкретного споживача. Інформаційна міскість та інформативність документа залежить від багатьох факторів: мови, стилю, структури, ступеня формалізації. Однією з важливих внутрішніх властивостей інформації є її організаційна структура. За способом внутрішньої організації інформацію можна розділити на дві групи: логічно невпорядкований і логічно впорядкований набір даних.

Підвищення рівня внутрішньої організації будь-якої інформації покращує її сприйняття, економить час споживача, впливає на ефективність прийняття рішень. Свідченням наявності логіки впорядкування у монографії є виділення розділів, параграфів, глав.

3.6 Проблеми старіння документної інформації і документів

Документній інформації притаманна комулятивність - здатність до ущільнення інформації, яка виявляється у можливості викласти зміст повідомлення в більш короткому вигляді, узагальнити дані, тобто на основі десятків і сотень статей, доповідей підготувати аналітичний огляд або монографію, що позбавляють необхідності звертатися до великої кількості попередніх документів.

Дискретність (переривання) фіксації й передавання соціальної інформації приводить до фрагментарності змісту документів. Це пояснюється тим, що повідомлення, як правило, створюються під час, а не після закінчення дослідження, розроблення, впровадження винаходу. Причина такої поведінки обумовлена намаганням авторів заявити про своє право на винахід, повідомити громадськість про певні відкриття. Внаслідок цього певні документи є ніби вбудованими один в одний, без знання змісту попереднього документа важко зрозуміти зміст наступного. Це лише один наслідок фрагментарності. Інший - дублювання, наявність в документах даних, які повторюються, як теоретичного так і фактографічного характеру.

Старіння - це об'єктивний процес втрати соціальною інформацією й документами, які цю інформацію фіксують, ціннісних властивостей під час накопичення більш повних і достовірних даних. Важливо, що інформацію “старить” не час, а поява нових даних, які заперечують або уточнюють цю інформацію. Спираючись на час публікації документів, не можна говорити про їхню актуальність або втрату значення для читачів.

Старіння інформації зумовлене (пов'язане) затримками, які мають місце під час її передавання. Найчастіше затримки відбуваються в накопичуваних системах, а також в каналах комунікації (радіозв'язку, поштових відомствах і т.ін.). Нерідко затримка інформації буває штучною, з метою отримати меншу ймовірність помилки, тобто при спробі дати більш вірогідну інформацію шляхом її повторної перевірки.

Старіння документів призводить до припинення їх використання, втрати актуальності, оригінальності, достовірності. Старіння соціальної інформації і старіння документів - явища, тісно пов'язані, але не тотожні. Старіння інформації починається зі спростування певних теорій, заміни старих методів новими, появи нових даних. Оскільки будь-яка інформація дублюється в документах, узагальнюється й уточнюється, видання попередніх років втрачають свою цінність (підручники, довідники).

Визначення темпів старіння інформації - складний процес. Методика старіння документів розроблена й широко застосовується. 1960 року Р. Бартан і Р. Кеблер запропонували показник “півперіод життя документів”, який визначається часом, протягом якого надруковано половину всіх використаних видань. Півперіод життя документів визначається на основі аналізу потоку цитованої літератури з певної галузі або проблеми.

Наприклад, визначимо півперіод життя для документів з машинобудування. У річному комплекті журналу “Вісник машинобудування” за 2007 р. є 840 посилань на друковані статті. Їхній розподіл за роками виходу процитованих документів має такий вигляд:

Рік виходу	2007	2006	2005	2004	2003	2002	2001	до 2001
Кількість посилань	40	130	90	70	63	57	60	330

Половина всіх посилань - 420 назв. Ці документи вийшли за період з 2007 р. до 2003 р. Таким чином, півперіод становить п'ять років.

Порівняння півперіодів життя документів різних галузей свідчить про таке:

в різних галузях темпи старіння документів є різними;

в багатьох випадках темпи старіння документів залежать від темпів розвитку галузі (наприклад, надзвичайно швидко старіють документи з інформатики, радіоелектроніки, авіа- і ракетобудування);

якщо галузь розвивається активно, але відкриті знання стосуються природи або художньої діяльності, документи старіють повільно або зовсім не втрачають своєї актуальності (література з архітектури, описи флори, фауни, місця знаходження корисних копалин, археологічних розкопок);

у рамках однієї галузі макродокументи (монографії, підручники) старіють повільніше, ніж мікроповідомлення (статті, тези, доповіді), а теоретичні, узагальнюючі - повільніше, ніж ті, що містять фактичний матеріал; це пояснює причини швидкого старіння довідників і словників.

В інформаційній діяльності знання темпів старіння документів дає можливість установити такі періоди:

збереження документів різних галузей в активній частині фонду і повнотекстових БД;

відтворення даних про документи в бібліографічних картотеках і БД;

ретроспективний пошук під час складання показників або виконання довідок.

Метод визначення півперіоду життя документів, який ґрунтується на аналізі цитованої літератури, має ряд недоліків. Він не гарантує абсолютної надійності показників, не завжди відображає реальну картину використання документів. Цей метод не враховує, що цитування знижується не тільки у зв'язку зі старінням документу, але й зі збільшенням з часом кількості документів. Він цілком придатний для інформаційно-бібліотечної практики.

Явищу старіння протистоїть процес актуалізації інформації - повернення до активного використання публікацій минулих років, що пов'язано з переоцінкою суспільством певних теорій, концепцій, ідей, методів і т.ін. Часто це пов'язано з визнанням помилковими шляхів розвитку соціальних сфер, науки, отриманням нового знання, яке дає можливість по-новому дивитися на досвід попередніх років. Актуалізація виявляється спочатку у зростанні попиту на літературу попередніх років видання, а потім і перевидання цих праць з передмовами й коментарями сучасних авторів.

4. ДОКУМЕНТНО-ІНФОРМАЦІЙНА КОМУНІКАЦІЙНА СИСТЕМА

4.1 Суть і цільове призначення документно-інформаційної системи

Будь-яка система є підсистемою системи більш високого порядку - метасистеми. Система документно-інформаційних комунікацій (система “документ - споживач інформації”) є підсистемою інформаційних комунікацій і забезпечує функціонування документів у суспільстві. Вона забезпечує створення, аналітико-синтетичне перероблення, зберігання, розповсюдження й використання документів як носіїв соціально значущої інформації.

Система документно-інформаційних комунікацій - це сукупність усіх документів, відправників документної інформації (автор, видавництво), її споживачів (читач, слухач, глядач), професійних посередників (бібліотекарів, бібліографів, фахівців в області інформації й документації); виробничих процесів (створення, оброблення, зберігання, поширення документів) і відносин між ними, що обумовлені як внутрішніми властивостями системи, так і зовнішнім середовищем її суспільного функціонування. Відсутність хоча б одного з елементів призводить до неузгодженості системи.

Цільове призначення ДІКС зводиться до досягнення таких цілей:

забезпечити творчо обдарованим членам суспільства можливість включати їхні досягнення в документовану соціальну пам'ять;

зберігати документовану соціальну пам'ять як частину культурної спадщини суспільства;

забезпечувати суспільне використання документованої частини культурної спадщини в інтересах суспільства.

Для досягнення поставлених цілей потрібно вирішити такі завдання:

усуспільнення початкових повідомлень (рукописи), що надходять від творчо обдарованих людей, визначення їхньої суспільної значущості, здійснення редакційно-видавничого оформлення, поліграфічного тиражування, тобто перетворення рукопису в документ суспільного користування (ДСК) - первинний документ;

здійснення оброблення ДСК (згортання й розгортання) для більш повного їх використання, перетворення первинних документів у вторинні:

формування й забезпечення довгострокового зберігання фондів суспільного користування;

поширювання первинних і вторинних документів у режимі сповіщення або довідкового обслуговування.

Таким чином, система документно-інформаційних комунікацій являє собою сукупність усіх документів, всіх користувачів інформації, яку зафіксовано в документах, усіх комунікаційних інститутів і всіх відносин між ними. Вона забезпечує створення, оброблення, зберігання, розповсюдження й використання інформації у суспільстві. Усі елементи системи тісно пов'язані між собою.

4.2 Підсистеми документно-інформаційної комунікаційної системи

У системі документно-інформаційних комунікацій Н.М. Кушнаренко виділяє три підсистеми: атрибутивну, функціональну й управлінську.

Атрибутивна підсистема - це сукупність відносно самостійних рівнів документної комунікації, утворених за тією або іншою ознакою документа:

первинний - документний рівень, на якому наведено усі первинні документи з відповідними каналами; цей рівень є областю бібліотечної, архівної, музейної діяльності;

вторинний - документний, або документографічний, рівень - це область інформаційної, бібліографічної й бібліотечної діяльності.

Функціональна підсистема - це сукупність відносно самостійних рівнів ДІКС, утворених відповідно до видів документної діяльності. Розрізняють два рівні функціональної підсистеми:

усуспільнення або документування;

оброблення, поширення, зберігання, використання й утилізація документів. Функціональна підсистема може бути подана таким чином: документування, оброблення, поширення, зберігання, використання й утилізація.

Документування - це створення якогось змістовного повідомлення. Цей процес містить дві частини: інтелектуальну (творчу) - складання документа і технічну - його виготовлення.

Створення документа, або документування, є складним процесом, у якому беруть участь автор, видавець, редактор, поліграфіст.

Документування складається з чотирьох етапів:

підготовчого (авторського) - від складання моделі документа до передання рукопису на редагування;

редакційний - від приймання рукопису редактором до здачі його у виробництво;

виробничий - від технічного редагування (макетування) рукопису до підписання документу до виходу у світ;

заключний - від отримання накладу до поширення документа.

Отже, спочатку автор має підготовити рукопис для публікації і за каналом неопублікованих документів направити у редакцію видавництва. Співробітники редакції, керуючись професійним кодексом і суспільними потребами, вирішують його долю. Якщо зміст рукопису визнається гідним усуспільнення, комунікант здобуває статус елемента документно-інформаційної комунікаційної системи (автор, відправник інформації). Якщо ж рукопис не публікують, він надходить до фонду архівних документів, але звідти його за необхідності можна повернути.

Служба усуспільнення має у своєму розпорядженні необхідні матеріально-технічні засоби для відповідного оформлення, тиражування й підготовки рукопису до загального використання. Наслідком роботи працівників служби і є документ загального користування, який являє собою будь-який вид видання (стаття, монографія, збірка, листівка й т.ін.).

Оброблення - змістовне і формальне оцінювання документа. На базі цього оцінювання здійснюється літературне, наукове й технічне оброблення авторського повідомлення - видавниче, технічне й аналітико-синтетичне оброблення документів, що надійшли до фонду бібліотеки, інформаційного центру, архіву, музею.

Розповсюдження - доведення документа до споживача. Розрізняють два види розповсюдження документів: за допомогою книжкової торгівлі, підписки та надання документів, що зберігаються у фондах служб оброблення, зберігання й розповсюдження документів (інформаційних центрах, бібліотеках, архівах).

Зберігання - тривалий фізичний схов й захист документа від передчасного руйнування. Воно містить державний й відомчий облік документів, створення й підтримку оптимальних умов зберігання, здійснення їх консервації, біохімічний захист, створення й поповнення фондів.

Використання - вивчення документа споживачем, отримання з нього необхідної інформації.

Утилізація передбачає виявлення документів, у яких закінчився термін дії і які не мають наукового й іншого суспільного значення, відправлення їх для перероблення на сировину.

Між атрибутивною й функціональною підсистемами існує тісний взаємозв'язок, і розглядати їх роздільно можна лише на теоретичному рівні.

Управлінська підсистема - це постійне, безперервне впорядкування атрибутивної й функціональної підсистем. Вона містить регулювання, змінення (зі збереженням якісної специфіки) знакової системи, способів запису, сприйняття й відтворення інформації, удосконалення матеріальної основи й форми документа, зведення їх відповідно до зростаючих документних потреб суспільства, а також регулювання усіх процесів, які пов'язані зі створенням і функціонуванням документа.

4.3 Документно-інформаційні інститути і їх призначення

Важливе місце в документно-інформаційній комунікаційній системі посідають інформаційно-комунікаційні інститути - елементи системи документно-інформаційних комунікацій, заклади, які мають певне соціальне призначення, пов'язане зі збором, зберіганням, розповсюдженням соціально значущих документів.

Документно-інформаційні комунікаційні інститути прийнято поділяти на комуляційні, які виконують соціально-часову (соціально-мнемічну) функцію: архівна справа, бібліотечно-бібліографічна справа, музейна справа, система науково-технічної інформації, телекомунікаційні мережі (наприклад, Інтернет).

Некомуляційні інститути, які не виконують соціально-мнемічної функції: газетно-журнальна справа, книговидавнича справа, книготорговельна справа; засоби зв'язку (пошта, телеграф) та ін.

Крім того, існують служби, які не досягли рівня інституалізації (агентства з реклами, фірмові маркетингові служби, довідкові міські служби й т.ін.).

Комунікаційні інститути, які орієнтовані на задоволення комунікаційних потреб суспільства в цілому, отримали назву загальних або публічних, масових, загальнодоступних. Але різні відомства й суспільні організації створюють свої комунікаційні служби: видавництва, редакції журналів, бібліотеки, архіви, які мають задовольняти інформаційні потреби певних категорій людей. Вони належать некомунікаційним закладам (армії, органам держуправління) і підпорядковуються їм.

За масштабами діяльності їх поділяють на міжнародні, національні, регіональні (обласні, крайові), міські, районні. За ознакою власності ті ж самі служби поділяють на державні, відомчі, муніципальні, суспільні, приватні, особисті.

У системі документно-інформаціних комунікацій кожний інститут виконує свою певну функцію, яка спрямована на надання користувачу відповідної інформації.

Призначення редакцій, видавництв, типографій і відповідних їм закладів полягає у співпраці з авторами та створенні документів таких форм, які можуть найбільш повно передати погляди авторів користувачам і відповідають економічним, технічним можливостям суспільства.

Заклади торгівлі, у першу чергу книгарні, розповсюджують документи у суспільстві, завдяки їм бібліотеки комплектують свої фонди.

Книжкові палати й інші бібліографічні заклади під час своєї діяльності створюють різні види бібліографічних посібників і баз даних перспективного, поточного й ретроспективного характеру. Їхне основне призначення - облік документів та інформування користувачів, у тому числі бібліотекарів, працівників торгівлі, видавців та інших спеціалістів про стан документного потоку за різними показниками.

Специфічні особливості збереження й використання різних документів є характерними для бібліотек, музеїв, архівів, картинних галерей, кінотеатрів, інформаційних центрів. Як правило, вони спеціалізуються на якомусь вузькому спектрі документів, використання й зберігання яких передбачає певні умови.

Провідне місце в системі документно-інформаційних комунікацій посідають бібліотеки, які з давніх часів збирають різні за формою і змістом документи.

Як соціальний інститут бібліотека надає членам суспільства можливість задовольняти свої інформаційні потреби через сукупність документів, накопичених у її фондах, а також використовувати для цих цілей інформаційні ресурси інших бібліотек і установ. При цьому інформаційні запити користувачів можуть носити найрізноманітніший характер і стосуватися як різних сфер професійної діяльності (промислового й сільськогосподарського виробництва, охорони здоров'я, мистецтва), так і повсякденного життя (кулінарії, виховання дітей, хобі, відпочинку й туризму та ін.).

Бібліотека є одним із елементів створення й поширення інформації у суспільстві та як посередник між документом і споживачем бере участь у процесі задоволення інформаційних потреб і створенні індивідом нової інформації. Бібліотека є колективним автором, що створює бібліографічну, аналітичну, реферативну та інші види інформації, які згодом оформлюються в такі види документів, як каталоги, картотеки, електронні бази даних, самостійні видання - журнали, збірки, монографії, що підтверджує уявлення про бібліотеки як про документно-інформаційні інститути.

Основним завданням бібліотеки є найбільш повне зібрання й найбільш тривале зберігання документів незалежно від їхнього змісту й форми, забезпечення вільного доступу користувачам до наявних документних ресурсів і задоволення їхніх інформаційних потреб. Зібрати всі документи в межах однієї бібліотеки є неможливим і недоцільним. З появою нових технічних засобів, що дають можливість створювати нові електронні документи, переводити (перетворювати) раніше створені документи на інших носіях в електронну форму й за допомогою електронних мереж поєднувати інформаційний потенціал багатьох бібліотек, забезпечуючи при цьому безперешкодний доступ до них користувачів з різних частин простору, проблема глобальної загальноосвітньої бібліотеки перестає бути фантастичною. Практична реалізація такої мети є перспективою майбутнього.

Основним критерієм добору документів у бібліотечний фонд є їхня соціальна значущість, що визначається як змістом, так і формою документа. Концентрація у бібліотеці інформаційних ресурсів з різних напрямків і видів діяльності дає можливість людині звертатися до її послуг протягом усього життя - під час навчання в школі й інших навчальних закладах, під час професійної діяльності, підвищення кваліфікації, одержання нової професії, виховання, навчання дітей, повсякденної діяльності й дозвілля.

Бібліотека формує у своїх відвідувачів нові інформаційні потреби, сприяє постійному духовному збагаченню і є передумовою для постійного збільшення попиту на свої послуги, зміцнення позицій на ринку інформації й дозвілля.

Важливе місце в наданні інформаційних послуг надається національним бібліотекам. Статус національної можуть мати одразу декілька бібліотек країни. У Росії функції національної виконують дві бібліотеки: Російська національна бібліотека (Державна публічна бібліотека ім. М.Є. Салтикова-Щедріна) у Петербурзі та Російська державна бібліотека (Державна публічна бібліотека ім. В.І. Леніна) у Москві.

Національна бібліотека - це бібліотека, що покликана отримувати й зберігати копії усіх документів країни. Вона виконує функції національного інформаційного бібліографічного центру. В ній укладається й видається національна бібліографія, зберігається і поповнюється достатньо велике зібрання іноземної літератури, видаються зведені каталоги, здійснюється контроль за роботою інших бібліотек, координується науково-дослідна діяльність.

Із впровадженням новітніх технологій більшість національних бібліотек перетворилися на сучасні інформаційні центри. Створення бібліотеками власних сайтів стало важливим чинником модернізації їхньої діяльності.

Національну бібліотеку ім. В.І. Вернадського засновано 2 (15) серпня 1918 року. Обсяг фондів - близько 15 млн одиниць зберігання. Це унікальне зібрання джерел інформації, що містить книги, журнали, ноти, образотворчі матеріали, рукописи, стародруки, газети, документи на нетрадиційних носіях інформації. Вона має найповніше зібрання пам'яток слов'янської писемності й культури. Складові фондів - Бібліотечно-архівна колекція “Фонд Президентів України”, архівний примірник творів друку України, які видавалися, починаючи з 1917 року, архівний фонд Національної академії наук України.

Щорічно до фондів надходять 160 - 180 тис. друкованих документів (книг, журналів, газет тощо). Бібліотека комплектується всіма українськими виданнями, отримує примірник дисертацій, які захищаються на території України, веде міжнародний книгообмін з понад 1500 науковими закладами й бібліотеками 80 країн світу. З 1998 року здійснюється цілеспрямоване комплектування електронними документами, з 2005 року - архівування науково-інформаційних ресурсів інтернет.

Завдання бібліотеки - формування найбільш повного зібрання вітчизняних наукових і суспільно значущих зарубіжних документів на всіх видах носіїв інформації; створення наукової електронної бібліотеки, державного депозитарію електронних видань та електронних версій друкованих видань; координація робіт з переведення бібліотечних фондів на паперових носіях в електронну форму; архівування публікацій про Україну, наявних у глобальних інформаційних мережах. У бібліотеці здійснюється наукове опрацювання національних інформаційних ресурсів, створюється науково-інформаційний портал, системи поширення зібрань електронних публікацій на компакт-дисках, формується національна бібліографія України, загальнодержавні реферативні ресурси, інформаційно-аналітичні продукти для органів державної влади, масиви української біографістики, інформаційний аналіз світових документних потоків для їх використання в Україні.

Портал “Габріель” є службою світової комп'ютерної мережі (WWW) європейських національних бібліотек. У “Габріелі” беруть участь 38 національних бібліотек країн-членів Ради Європи, у тому числі національні бібліотеки Росії, Латвії, Литви, Польщі, Естонії, а також України. Ця служба є внеском у створення загальноєвропейської віртуальної бібліотеки, вона зарекомендувала себе ефективним посередником між національними бібліотеками Європи.

Архіви здійснюють приймання й зберігання документів для використання ретроспективної документної інформації. Вони взяли на себе функції збору й збереження службової документації, яка не потрібна в повсякденній роботі тих закладів, з яких вона надходить. На архівне зберігання передаються документи, що виконали своє призначення й втратили актуальність, однак являють собою наукову, культурну, історичну цінність.

Архіви - це комуляційні інститути, які виконують соціально-мнемонічну функцію. Вони нарівні з бібліотеками, музеями, інформаційними центрами та іншими документно-інформаціними інститутами представляють документний фонд країни.

Функції архівів:

комплектування документами відповідного профілю архіву (профілем архіву називають склад фондів та інших документів, які підлягають зберіганню в ньому);

облік документів, які зберігаються в архіві, періодичне проведення перевірки наявності й стану документів, які знаходяться в установах комплектування;

експертиза цінності документів, які зберігаються в архіві (цільова, тобто спеціально проведена для очищення фондів, позбавлення від малозначущих);

забезпечення збереження документів; створення оптимальних умов зберігання, дезінфекція і дезінсекція вражених шкідниками справ, реставрація ушкоджених і старих справ тощо; сюди відносять порядок видачі й розміщення справ;

створення страхового фонду (мікрофільмів) найцінніших документів, забезпечення збереження оригіналів.

Діяльність музеїв спрямована на роботу в основному з автентичними або псевдоавтентичними документами, культурними цінностями, якості або особливі ознаки яких роблять їх збереження необхідним для суспільства.

Інформаційні центри у своїй діяльності спираються на сучасні технології обробки інформації й намагаються надати користувачам аналітичну інформацію, внаслідок чого вони самі є авторами багатьох нових документів.

Таким чином, документно-інформаційні інститути відіграють важливу роль в поширенні, зберіганні документів.

5. ЕВОЛЮЦІЯ ДОКУМЕНТНО-ІНФОРМАЦІЙНИХ КОМУНІКАЦІЙНИХ СИСТЕМ

5.1 Поняття документно-інформаційної комунікаційної системи

Документно-інформаційна комунікаційна система (ДІКС) - це підсистема системи соціальної комунікації (ССК), яка забезпечує створення, оброблення, зберігання й розповсюдження документної інформації у суспільстві.

Хронологія зміни ССК (общинна, рукописна, мануфактурна, індустріальна, мультимедійна) визначається біфуркаціями. З розвитком людської цивілізації відбувалося послідовне змінення видів ДІКС.

Виділяють три види комунікативної культури.

Словесність - це такий рівень комунікаційної культури, коли всі культурні смисли передаються у соціальному просторі за допомогою усної комунікації.

Книжність - такий рівень розвитку культури, коли культурні смисли передаються за допомогою документної комунікації.

Мультимедійність - це такий рівень розвитку культури, коли культурні смисли передаються за допомогою електронної комунікації.

5.2 Характеристика рукописної ДІКС

Общинна комунікаційна система - це первіснообщинна комунікаційна система, де усі члени є комунікантами й реципієнтами, використовують для передачі смислових повідомлень чотири вихідні канали. Ніяких комунікаційних служб не існує. Загальна тривалість - 35 тис. років.

Епоха палеоліту пройшла під знаком символьно-іконічних документів у вигляді палеолітичного живопису й скульптури. У неоліті почала домінувати усна комунікація. Отже, панування усного слова склалося не відразу, а поступово.

Рукописна ДІКС. Уважають, що писемність появилася на основі археокультурних символьно-іконічних документів. Її поява була важливим культурним досягненням. Перші пам'ятки писемності відносяться до III - IV тис. до н. е. Писемність виникла у давніх цивілізацій: єгипетській, месопотамській (шумеро-ассиро-вавилонській), китайській, індійській, критській. Варварські племена не потребували писемності. Писемність - новий комунікаційний канал, який був породжений і затребуваний цивілізацією.

У Європі й на Близькому Сході палеокультурна книжність існувала 3,5 тис. років. Вона має такі характерні особливості. Обожнення слова, яке було характерним для археокультури, переноситься на Книгу, Святе письмо, Біблію. Книжне слово стає гарантом істини (що написано пером - не вирубати й сокирою). Звідси походить звичай давати клятву на Біблії, Конституції. Християнство, іслам, іудаїзм - релігії Писання, у яких священні книги - основа конфесії. У середні віки склалася ієрархія книжних жанрів на основі святості. Найбільш корисними вважалися літургійні книги, що використовувалися під час богослужінь (Требники, Часослови, Мінеї й т.ін.), канонічні книги (Старий і Новий завіт), а також життя святих, церковна навчальна література, повчання батьків церкви, рідше - світська література.

У суспільстві виникають групи людей, для яких писемність стає інтелектуальною працею. Авторитет людей, що володіли писемністю (жерці, лікарі, учителі, філософи), був досить великим.

Утвердження писемності відбувалося під час конкуренції зі словесністю. Відмовилися від писемного викладу свого вчення Будда, Христос, Піфагор, Сократ. Однак учення Сократа збереглося завдяки тому, що його учень Платон записав думки свого вчителя. Сократ уважав, що люди, які отримують знання із книг, будуть знати багато й без навчання і будуть здаватися такими, що все знають, але при цьому залишатися неуками (невігласами), людьми, важкими для спілкування; будуть вигадано мудрими, а не дійсно мудрими.

Писемність сприяла розвитку усіх галузей духовної творчості: міфологію було витіснено світовими релігіями, фольклор - авторською літературою, яка й стала авторською завдяки письму. Рукописна СКС поклала початок документованій соціальній пам'яті.

У ранніх цивілізаціях та античному світі відбувається формування книжкової справи як соціально комунікаційного інституту. Появляються люди, які створюють і переписують манускрипти, є власниками книжних лавок, виникають бібліотеки й архіви, в яких зберігаються книги та інші документи.

Починаючи з II тис. до н. е. виникають бібліотеки в Урі, Ніпурі та інших містах Месопотамії. Серед усіх бібліотек найвідомішою була бібліотека ассирійського царя Ашшурбанапала (669 - 635 рр. до н. е.), яка містилися у його палаці в місті Ніневії. У цій бібліотеці було зібрано царські аннали, хроніки важливих історичних подій, збірки законів, літературні твори, наукові тексти. Усього було знайдено близько 30 000 табличок і фрагментів, у яких відображалися досягнення месопотамської цивілізації.

Разом з тим бібліотека Ашшурбанапала вважається першою у світі систематично дібраною бібліотекою, у якій глиняні книги розміщувались у певному порядку. Багато книг мали декілька екземплярів. Пошук потрібного тексту полегшували етикетки, прив'язані шпагатом до табличок у кожній серії. Ці етикетки й були своєрідними каталогами.

Давня Месопотамія була ще й країною архівів. Найперші архіви належать до першої половини III тис. до н. е. У цих архівах таблички складали у корзини, які було покрито бітумом, щоб уберегти їх від вологості. До корзин прив'язували ярлики, на яких зазначався їхній зміст. У місті Урі таблички зберігалися на дерев'яних полицях. В Уруці у двох кімнатах було знайдено понад 3500 документів господарської звітності (контракти на аренду землі, грошові займи, особисті листи й т.ін.).

Однією з найбільших бібліотек стародавнього світу була Олександрійська бібліотека, що налічувала понад 700 тис. рукописів і конкурувала з Пергамською бібліотекою, в якій було близько 200 тис. рукописів.

Падіння римської імперії призвело до руйнування античної книжності, яка не була потрібна варварам. Однак завдяки документуванню значна частина культурного надбання античності збереглася в монастирських бібліотеках, досягла епохи Відродження.

Соціальна комунікація раннього середньовіччя була переважно усною. Лицарські романи заміняли історичні праці, не було науки, її заміняло Святе письмо. Ситуація докорінно змінилася в класичному середньовіччі з появою університетів, які виникли у ХII ст. Наприкінці середньовіччя у Європі було понад 65 університетів, найбільші серед них - Болонський, Оксфордський, Кембріджський. Кількість неписьменних людей зменшувалася.

Усній комунікації й недокументованій соціальній пам'яті притаманний природній механізм, який запобігає їх переповненню. Неактуальне знання забувається. Писемна культура не має такого захисного механізму, вона сприяє збільшенню документних фондів і внаслідок цього - появі інформаційної кризи.

Документно-комунікаційні інститути у межах рукописної системи ще не сформувалися, хоча служби документної комунікації вже існували.

5.3 Мануфактурна ДІКС

Рукописна книга - представник першого покоління книжності, коли за книги були папірусні сувої, а з II ст. до н. е. - пергамент. Мануфактурна книга належить до другого покоління книжності. До появи друкованих книг за “книги” були манускрипти. Уважалось, що Арістотель - автор 400 книг і 1000 трактатів. Після винайдення друкарства під книгою почали розуміти паперовий документ, який пройшов редакційно-друкарське оброблення й був тиражований для загального користування. Манускрипт, який написано на папері, зброшуровано й переплетено, є рукописом, а не книгою. Тривалість мануфактурної ДІКС - 350 років.

1445 року німецький майстер Гутенберг із міста Майнца винайшов друкарський верстат. Поява книгодрукування мала велике значення. Тільки протягом перших 50 років було засновано понад 1100 типографій, надруковано 35 - 45 тис. назв книг загальним накладом близько 20 млн примірників. Збереглося з них близько 200 тисяч. Книги, які були надруковані до 1 січня 1501 року, називають інкунабулами, протягом 1501 - 1550 років - палеотипами.

Мануфактурні книги кількістю і якістю відрізнялися від манускриптів. За перші 50 років книгодрукування європейці отримали більше книг, ніж за дві тисячі років, коли створювалися рукописи. У XVI ст. було видано 242 тис. назв, у XVII ст. - 972 тис., у XVII ст. - близько 2 млн назв; наклади збільшилися з 200 - 300 примірників у XV ст. до 1000 - 1200 у XVII ст. Хоча поліграфічна техніка й залишалася мануфактурною до кінця XVIII ст., загальний вигляд книги змінився. Для оформлення книг залучали відомих художників, книги ставали справжніми витворами мистецтва. Удосконалювалися технологічні прийоми набору, якість ілюстрацій, титульних аркушів, обкладинок. Виникли книговидавничі фірми, що підтримували своєю продукцією високі художні й наукові стандарти. Світову славу здобули чотири фірми, які заснували італієць Альд Мануцій, французи Анрі Етьєн і Кристоф Плантен, голландець Лодевейк Ельзевір. Демократизація книжкової справи сприяла зменшенню вартості книги.

Манускрипти були призначені для читання вголос неграмотній аудиторії, друковані книги - для читання про себе. Зазнало змін оформлення тексту: виникла розбивка на глави й розділи, стали іншими літературна мова і стиль викладу, які пристосовувалися до сприйняття зором, а не слухом. Книгу стали розглядати не як посібник для усного читання, а як безпосереднє джерело знань, що привело до таких змін:

виникло поняття оригінальності, цінності, новизни змісту;

виникло поняття авторського права й плагіату;

сформувалися літературні жанри й стилі викладення, норми літературної мови;

утворилася читацька аудиторія, яка мала спільні погляди й смаки, частка освічених людей виросла з 10 % у XV ст. до 25 % у XVII ст.;

книги, які видавалися великими накладами, почали жити своїм життям незалежно від автора, вони перетворилися на завершені й цілісні елементи уречевленої й довготривалої соціальної пям'яті.

Мануфактурна книжність сприяла становленню літературної мови, почали створюватися й штучні мови. Ідею створення штучної мови підтримували Ф. Бекон, Р. Декарт, І. Ньютон, Г.В. Лейбніц. Хоч ідея створення універсального філософського лексикону виявилася утопічною, вона сприяла уточненню наукової символіки (математичної, хімічної).

Книга стає джерелом розповсюдження знання. Тільки половина інкунабул відносилася до релігійної літератури, четверта частина - це художня література, 10 % - книги з юриспруденції, решта - з інших галузей знання. У XVIII ст. дві третини усіх книг мали світський зміст.

Королі почали використовувати друкарство для пропаганди своїх поглядів. Цензура, варварське знищення літератури та інші акти комунікаційного гноблення стають супутниками книжної культури. 1564 року Ватикан запровадив “Індекс заборонених книг”, який проіснував аж до XX ст.

Перехід від рукописання до книгодрукування поглибив і розширив диференціацію книжкової справи, виникли спеціальні інститути, у тому числі книговидавництво (редакційна підготовка й поліграфічне розмноження документів), книжна торгівля.

Відбуваються зміни у бібліотечній справі. Внаслідок релігійних війн постраждали монастирські бібліотеки, на основі конфіскованих у них фондів і приватних книжкових зібрань почали створюватися міські бібліотеки, які виконували функції публічних та університетських. У школах усіх країн, особливо в німецьких, почали створюватися шкільні бібліотеки, королівські зібрання книг стають доступними для простого народу. Поступово складається структура національних бібліотечних систем, яка властива західній цивілізації.

Якщо бібліотечна справа виникла в рамках рукописної СКС, то мануфактурна книжність визвала до життя бібліографію. Виникає книготоргова, галузева (юридична й медична), національна і, нарешті, універсальна міжнародна бібліографія, яка представлена таким видатним пам'ятником європейського відродження як “Загальна бібліотека” К. Геснера (1515 - 1565). До бібліотеки Геснера було включено понад 15 тисяч книг більш ніж п'яти тисяч авторів. Більшу частину описів оснащено анотаціями й уривками. Геснеру вдалося підвести підсумок розвитку писемної й мануфактурної книжності від античності до XVI ст. Нічого такого жоден бібліограф після Геснера зробити не зміг. Однак слід зазначити, що Геснер за літературні мови визнавав тільки грецьку, латинську, староєврейську та ігнорував варварські мови - французьку й італійську. У коротких нотатках про Данте й Боккаччо не наведено їхніх головних творів.

Крім бібліографії зароджується словниково-довідкова справа. Вищим досягненням епохи Просвітництва є видання “Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел”, яка містила понад 60 тис. статей. Видання Енциклопедії було здійснено завдяки зусиллям Д. Дідро.

Бурхливий розвиток наукових знань сприяв появі “Журналу вчених”, перший номер якого вийшов 1665 року у Парижі, завданням його, як і подібним до нього виданням у Німеччині, Англії, Нідерландах, було повідомлення не про нові теорії, відкриття, а про книги, які розповідали про них, тобто бібліографічні, точніше, реферативні видання. Широкий розвиток книгодрукування спряв появі теорії книгознавства й бібліографії.

Отже, у складі мануфактурної ДІКС з'явилися нові служби: типографії, книговидавничі й книготорговельні заклади, бібліографічні служби, різні типи бібліотек.

5.4 Індустріальна ДІКС

Загальна тривалість індустріальної ДІКС становить 150 років, кількість каналів - 10.

У XIX ст. здійснюються такі важливі для соціальної комунікації події:

різко зростає виробнича потужність і продуктивність праці;

відбувається становлення націй;

збільшується кількість освіченого міського населення, зростає попит на знання й інформацію.

У першій половині XIX ст. відбулася промислова революція у поліграфії. Книговидавництво містить три поліграфічні процеси: виготовлення друкованої форми, друкування тиражу, виконання брошурування. Мануфактурна типографія існувала завдяки ручній праці друкаря, який використовував друкарський верстат. Індустріальне виробництво основане на механізації всіх поліграфічних процесів. Першу друкарську машину сконструював Фрідріх Кьоніг (1774 - 1783). 1814 року її використали в Англії, де він на той час жив, для друкування газети “Таймс”. Потім він повернувся на батьківщину до Німеччини, де заснував фабрику з виготовлення друкарських машинок. У XIX ст. бурхливо розвивалося поліграфічне машинобудування - основа індустріального книгодрукування. Паралельно йшло й технічне переоснащення паперового виробництва. 1799 року француз Луї Робер побудував машину, яка виробляла папір. У 60-х роках почали виготовляти високоякісний папір із деревини, що сприяло появі ще однієї галузі промисловості - целюлозно-паперової.

Таким чином у першій половині XIX ст. склалися матеріально-технічні можливості для інтенсивного розвитку книговидавництва. Випуск книг стрімко зріс. Наприклад, в Англії на початку століття видавалось близько 300 назв на рік, 1828 року - 1242, 1857 року - 55218, 1897 року - 7516, 1914 року - 1537 (за століття обсяг видання книг збільшився у 35 разів). У США темпи зростання були ще вищими. Там випуск книг зріс зі 120 назв 1823 року до 13 470 назв 1910 року, тобто більш ніж у 10 разів.

Засновником постійного друкарства в Україні й Росії вважають Івана Федорова (1510 - 1583). У XVI ст. в Москві було видано близько 15 книг. У Львові, куди Іван Федоров втік із Москви, він 1574 року видав слов'янською мовою книги “Апостол” та “Азбука”.

Потужності машинного поліграфічного й паперового виробництва дають можливість нарівні з розширенням книговидавництва забезпечити зростання видавництва журнально-газетної продукції. Завдяки цьому відбувається біфуркація III - виділення каналу преси із книжного комунікаційного каналу. Преса - перший із каналів масової комунікації, до якого пізніше приєдналися кіно, радіо, телебачення.

Перші газети появилися у Венеції, Римі, Відні у XVI ст. і були написані від руки. У них містилися повідомлення про торгівлю, події в місті, цікаві явища. Друковані газети появилися у XVII ст. у Німеччині, потім в Англії. У них друкувалися ціни на товари, дані про міжнародні відносини, події внутрішнього життя країни. Починаючи з XVIII ст. у Німеччині, Англії, Франції виходять щотижневі газети.

Першим журналом став “Журнал учених”, який було видано в Парижі 1665 року. У подальшому кількість журналів зростає, змінюється їх призначення. Починають видавати науково-популярні, літературні, спортивні, жіночі, гумористичні журнали.

Видавництво газет у Росії пов'язане з діяльністю Петра I, який наказав видавати газету, що мала назву “Петровские ведомости”. З 1728 р. перша російська газета почала виходити регулярно під назвою “Санкт-Петербургские ведомости”, яку видавала академія наук. Під її керівництвом протягом 1728 - 1742 рр. здійснювалося видавництво журналу, який доповнював газету. 1756 року стала виходити газета “Московские ведомости”, яка видавалася Московським університетом.

1913 року в Росії видавалося 2915 журналів і газет. У Радянському Союзі 1988 року виходило 5413 журналів і 4430 газет. На кожного грамотного громадянина СРСР припадало 10 книг, 20 номерів журналів і 240 екземплярів газет.

Друга половина XIX ст. - це час технічної революції в соціальних комунікаціях. Було винайдено оптичний телеграф (К. Шапп), електромагнітний телеграф (Л. Шиллінг), телеграф з клавіатурою друкарської машинки (Б. Якобі, Ж. Бодо), фотоапарат (Л.Ж. Дагер), телефон (О. Белл). фонограф (Т. Едісін), радіо (О. Попов, Г. Марконі), кіноапарат (брати Л. Ж. і О. Люмьери).

Символами становлення нації стають національні бібліотеки. Хронологічно першою бібліотекою національного рівня вважають Національну бібліотеку Франції, яку було засновано під час Великої французької буржуазної революції (1789р.) на базі націоналізованої королівської бібліотеки. Найбільшою національною бібліотекою в Європі вважається Британська бібліотека, яку було створено 1972 року на базі бібліотеки Британського музею, заснованого 1753 р. Німецька державна бібліотека веде свою історію з 1661 року, Національна бібліотека Італії веде історію з 1747 року, її було відкрито у Флоренції, Національна іспанська бібліотека веде свою історію з 1712 р. Національною бібліотекою США вважають Бібліотеку Конгресу, яку було засновано 1800 р. Національну бібліотеку України засновано 2 (15) серпня 1918 року в м. Києві.

Індустріальна книжність завершила комерціалізацію й професіоналізацію соціально-комунікаційних інститутів. Створення національних бібліотек і органів національної бібліографії стало вершиною розвитку бібліотечно-бібліографічної системи в умовах книжної культури. Однак створення системи закладів ще не означає повного подолання комунікаційних бар'єрів.

Рукописна й мануфактурна ДІКС були сумативними системами. Зникнення або поява певної бібліотеки, типографії або видавничого дому не приводило до суттєвих змін у системі в цілому, тому що всі її елементи існували автономно, незалежно один від одного. В індустріальній ДІКС елементами є не окремі заклади, а система служб, тому змінення в її складі не можуть залишатися непомітними. Системність і є тією інтеграційною якістю, що робить індустріальну ДІКС структурованою. В індустріальній ДІКС відбуваються кількісне збільшення комунікаційних служб (книговидавництв, бібліотек, книжкових магазинів тощо) та спеціалізація й розподіл праці між ними.

Кожний інститут має професійно підготовлені кадри, до його складу входять галузева наука, галузева освіта, що забезпечує підготовку й перепідготовку кадрів, органи управління, які організують роботу системи. Крім інститутів до складу індустріальної ДІКС входять служби, що не досягли рівня інститутів: агентства з реклами, фірмові маркетингові служби й т.ін. Слід звернути увагу на те, що відповідно до закону кумуляції комунікаційних каналів пізніші ДІКС мають у своєму складі комунікаційні канали попередніх. Мультимедійна ДІКС акумулює можливості словесності, книжності, включає їх до мультимедійного середовища.

6. ДОКУМЕНТНО-ІНФОРМАЦІЙНІ КОМУНІКАЦІЇ В ІНФОРМАЦІЙНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

6.1 Основні риси інформаційного суспільства

Кінець двадцятого століття вивів комунікаційні процеси на новий рівень. У XX столітті робота з інформацією стала однією з виробничих сил суспільства. Виникли такі країни, як Японія, що будують своє економічне благополуччя, використовуючи цю сферу. Інформаційне суспільство розглядається як якісно новий етап цивілізаційного розвитку. Концепцію інформаційного суспільства розробляли Д. Белл, К. Кояма, Й. Масуда, Ф. Машлуп, Е. Тоффлер та ін. Ф. Машлуп у першій половині 1960-х років уводить у науковий обіг термін “інформаційне суспільство”. Американський вчений Е. Тоффлер говорить про інформацію, що стає сировиною. Отже, в цих концепціях інформація розглядається як рушійна сила суспільного розвитку. Поняття “інформаційне суспільство” отримало широке поширення.

...