Становлення і розвиток документознавства в Україні (друга половина ХХ–початок ХХІ століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА БІБЛІОТЕКА УКРАЇНИ ІМЕНІ В.І. ВЕРНАДСЬКОГО

БЕЗДРАБКО ВАЛЕНТИНА ВАСИЛІВНА

УДК 930.22(477)«1950/2008»

СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ДОКУМЕНТОЗНАВСТВА В УКРАЇНІ

(друга половина ХХ - початок ХХІ ст.)

27.00.02 - документознавство, архівознавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

КИЇВ - 2010

ДИСЕРТАЦІЄЮ Є РУКОПИС

Робота виконана на кафедрі архівознавства та спеціальних галузей історичної науки історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор

Войцехівська Ірина Нінелівна,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки

доктор історичних наук, професор

Коцур Анатолій Петрович,

доктор історичних наук, професор

Слободяник Михайло Семенович,

Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв, завідувач кафедри документальних комунікацій

Захист відбудеться 25 лютого 2010 р. о 12.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.165.01 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) наук у Національній бібліотеці України імені В.І. Вернадського за адресою: 03039, м. Київ, просп. 40-річчя Жовтня, 3.

Із дисертацією можна ознайомитись у читальному залі бібліотекознавчої літератури Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського, м. Київ, просп. 40-річчя Жовтня, 3.

Автореферат розіслано 22 січня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат економічних наук А.О. Чекмарьов

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Актуальність дисертаційної теми зумовлюється низкою чинників. По-перше, здатність будь-якої науки саморефлексувати є однією з найвиразніших ознак її зрілості. Для документознавства в Україні необхідність комплексних історичних студій виявляється з особливою гостротою. Це пов'язано з активним обговоренням науковою спільнотою у рубіжні десятиліття ХХ-ХХІ ст. засадничих категорій науки: термінології, об'єкта, предмета, меж і завдань дослідження, співвідношення загальних і спеціальних наукових знань документально-комунікаційного змісту. Студіювання історії документознавства виступає важливою умовою успішного розв'язання вузлових теоретичних і практичних проблем генезису науки, з'ясування механізму й шляхів продуктивного вирішення протиріччя між сучасними документознавчими концепціями, дозволяє виявити основні тенденції й напрями еволюції, спрогнозувати з високою мірою вірогідності їх майбутнє.

По-друге, новітній розвиток науки підсилив актуальність її взаємодії з суспільною практикою. Документознавство народилось у лоні двох потужних сфер практичної діяльності - діловодства й архівної справи. Міра залежності теорії від практики науки відкривається при розгляді історії документознавства з позиції зв'язків між ними та узалежнено від запитів розвитку суспільства. Загальновідомим фактом є актуалізація питання ефективного функціонування управлінської сфери в умовах відновлення незалежності України. Це потребує успішного вирішення нагальних завдань документаційного забезпечення будь-якої галузі суспільної діяльності, що мотивує студіювання проблем керування документаційними процесами (КДП), теоретичне осмислення яких знаходиться переважно в документознавчій площині, увиразнюючи тим самим актуальність дослідження зовнішніх мотивів розвитку науки. Вивчення історії документознавства відкриває додаткові можливості для опрацювання науково обґрунтованих пропозицій щодо оптимізації державної політики у сфері КДП, що особливо важливо в світових, євроінтеграційних умовах становлення державності.

По-третє, сучасна гносеологічна ситуація також потребує новітнього прочитання змісту документознавства і форм його існування як наукової та навчальної спеціальності, виявлення шляхів удосконалення організації, сутнісного наповнення, функціонування, проведення експертизи підготовки фахівців з інформаційної діяльності, визначення рівня її відповідності попиту ринку праці, сучасним тенденціям еволюції науки. Цьому може допомогти осмислення історичного досвіду розвитку документознавчої освіти й наукової спеціальності «Документознавство, архівознавство».

По-четверте, документознавство стало предметом співпраці зарубіжних і вітчизняних наукових інституцій документознавчого спрямування, що позитивно впливає на вироблення й узгодження спільних дій для розв'язання актуальних теоретичних і методологічних питань. Однак суто історико-документознавчі проблеми все ще залишаються малодослідженими.

Таким чином, це спонукає до висновку, що вивчення історії документознавства відповідає актуальним завданням сучасного розвитку науки та зумовлене наступними чинниками: важливістю осмислення емпіричного й теоретичного підґрунтя його еволюції задля визначення нагальних завдань сучасності й можливостей їх розв'язання; необхідністю апробації новітніх концепційних засад розбудови документознавчої освіти з урахуванням раціональних досягнень; потребами опанування практичними здобутками формальної наукової комунікації, у т. ч. фахової періодики, науково-дослідних установ; упровадженням зарубіжного досвіду, формуванням науково-методичних, технологічних засад КДП; відсутністю комплексних студій з історії становлення і розвитку документознавства в Україні та необхідністю заповнення цієї наукової прогалини. Всебічне вивчення диференційних й інтеграційних міждисциплінарних процесів в документознавчій об'єктно-предметній сфері вирішить проблему співвідношення загального та спеціального знання, допоможе розкрити й осмислити чинники еволюції форми й змісту документознавства.

Стан дослідження теми. Студіювання різних аспектів історії документознавства здійснювали А.О. Введенський (історія дипломатики, діловодства як практичної сфери роботи з документами), С.Г. Кулешов, Н.М. Кушнаренко, М.С. Слободяник Г.М. Швецова-Водка (історичні передумови формування документознавства як науки та навчальної дисципліни, загальна характеристика основних етапів його розвитку), Л.І. Демчина, С.В. Дубова, Н.М. Кушнаренко, О.В. Матвієнко, Ю.І. Палеха (історія документознавчої освіти і професіології). Важливе значення для розроблення теми має компаративне вивчення традицій зарубіжного і вітчизняного КДП (І.Є. Антоненко, Г.В. Беспянська, В.В. Рудюк). Із метою увиразнення специфіки еволюції українського документознавства помітну роль відіграють праці зарубіжних учених (М.В. Ларін, Є.О. Плешкевич, Ю.М. Столяров), які віддзеркалюють новітні тенденції еволюції науки. Проте комплексна історія документознавства не одержала належного представлення.

Зв'язок роботи з науковими програмами, темами. Визнаючи недостатність вивчення проблеми, цілісне студіювання еволюції документознавства в Україні набуває важливого наукового й практичного значення в контексті розвитку національної науки, становлення новітньої моделі освіти гуманітарного спрямування. Дисертаційне дослідження проведене в рамках науково-дослідної теми «Історія української державності нової та новітньої доби» (державний реєстраційний номер 06 БФО46-01), яка включена до тематичного плану Київського національного університету (КНУ) ім. Тараса Шевченка, а також пов'язана з планом роботи Науково-методичної комісії напряму підготовки «Документознавство та інформаційна діяльність» Міністерства освіти і науки України, що додатково підкреслює її актуальність.

Об'єктом дослідження є документознавство, зокрема організаційні форми його існування як науки, наукової й навчальної спеціальності (галузеві, академічні установи, освітні заклади, дослідні центри, періодичні видання) і зміст (напрями, школи, теорії, концепції).

Предмет дисертації складають процеси становлення, особливості розвитку українського документознавства в другій половині ХХ - першому десятилітті ХХІ ст.

Хронологічні межі дослідження окреслені, з одного боку, періодом науково-організаційного становлення документознавства в СРСР (друга половина 1950-х - 1980-і рр.), а з іншого - подіями документознавчої науки рубіжних десятиліть ХХ-ХХІ ст. (1990-2000-і рр.), унаслідок яких відбулось остаточне її конституювання в Україні, що виявилось у появі фундаментальних теоретичних і методологічних праць, формуванні мережі освітніх установ вищої школи, призначених для підготовки фахівців із документознавства та інформаційної діяльності, розробленні комплексу навчально-методичного забезпечення відповідного освітнього напряму підготовки, становленні фахової періодики, наукової спеціальності.

Фактично досліджуваний відтинок часу складається з двох етапів. Перший етап (друга половина 1950-х - 1980-і рр.) характеризується визначенням об'єкта дослідження, предметної сфери наукових завдань документознавства, його змісту, внутрішньої структури й форми існування, організацією профільної наукової установи - Всесоюзного (з 1991 р. - Всеросійського) науково-дослідного інституту документознавства та архівної справи (ВНДІДАС, 1966) й навчальної спеціальності в структурі історико-архівної освіти, юридичним оформленням наукового фаху в Союзі РСР і формуванням передумов розвитку документознавства в Українській РСР, що наслідувала радянську модель науки, а другий (1990-2008) - становленням і розвитком документознавчої науки й освіти в Україні. Для того, щоб розглянути історію документознавства у загальному контексті розвитку науки, в окремих випадках автор виходить за означені рамки і проводить дослідження в межах ХХ ст.

Мета дисертації полягає в науковій реконструкції, осмисленні й комплексному дослідженні становлення, розвитку документознавства в Україні другої половини ХХ ст. - першого десятиліття ХХІ ст. (до 2009 р.), визначенні завдяки історіографічному ретроспективному екскурсу спадкоємності наукових традицій і перспектив їх перетворень.

Посилаючись на зазначену мету та умови логічно виваженого розгортання дослідного процесу, в дисертації порушено розв'язання таких історичних, теоретичних і науково-методичних завдань:

– з'ясувати рівень науково-теоретичного розроблення проблеми в історіографії, виявити й опрацювати джерельну базу дослідження;

– встановити й обґрунтувати періодизацію еволюції документознавства в Україні;

– дослідити діяльність академічних, галузевих наукових і освітніх установ, спрямовану на розвиток документознавства;

– розкрити сутність здобутків наукових студій етапу формування передумов розвитку документознавства в Українській РСР;

– виявити основні напрями сучасних документознавчих досліджень, їх особливості в контексті продуктивної взаємодії загального і спеціального документознавства;

– проаналізувати рівень розроблення найактуальніших науково-дослідних тем, зокрема поняттєвого апарату дисципліни, класифікації документів, уніфікації й стандартизації документації, історико-документознавчої проблематики, гармонізації досягнень зарубіжного досвіду КДП із вітчизняними традиціями;

– дослідити історію документознавчої освіти в Україні, її форми та зміст;

– виявити особливості становлення наукової спеціальності «Документознавство, архівознавство»;

– з'ясувати роль документознавчої періодики як засобу наукової комунікації галузевого рівня;

– дослідити міждисциплінарну природу документознавства.

Методологічну основу дисертації склали принципи історизму, об'єктивності, всебічності та сукупність загальнонаукових, спеціально-наукових методів і методів окремих наук, застосування яких дозволило розкрити основні тенденції розвитку документознавства в Україні, встановити універсальні та специфічні риси еволюції науки, з'ясувати перспективи новітніх студій.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше комплексно й системно було: сформовано теоретичне підґрунтя, джерельний ресурс і методологічний інструментарій вивчення історії документознавства, встановлено ступінь і повноту дослідження проблеми, репрезентативність джерел; обґрунтовано періодизацію еволюції документознавства в Україні; відтворено історію українського документознавства з урахуванням загального контексту існування суспільства, науки та наук документально-комунікаційного спрямування; поглиблено розуміння тези про роль діловодства й архівної справи в розвиткові документознавства; доведено значення архівних, інших наукових установ, спеціалізованих кафедр вищих навчальних закладів і фахової періодики, їхню вагомість в історії документознавства; уточнено роль історичних, бібліотекознавчих, інформаційних дисциплін для утвердження і розгортання документознавства як науки, наукової і навчальної спеціальності, окреслено його статус як спеціальної історичної дисципліни (СІД); конкретизовано проблему співвідношення загального і спеціального документознавства та визначено шляхи її трансформації у перспективі; поглиблено розуміння змісту напрямів розвитку новітнього документознавства (теоретико-фундаментальний, теоретико-прикладний, історичний, науково-технологічний), їх еволюції, основних завдань і найважливіших здобутків у результаті реалізації; проаналізовано гармонізаційні процеси, пов'язані з практикою запозичень вітчизняним документознавством науково-технологічних досягнень зарубіжного КДП; з'ясовано особливості розвитку документознавчої професіології та документознавчої освіти в Україні; обґрунтовано наукові пропозиції щодо державної політики в сфері КДП, розбудови документознавчої освіти.

Практичне значення розроблення теми полягає в застосуванні систематизованого фактичного матеріалу, положень, наукової інтерпретації та висновків дисертації при написанні узагальнювальних історичних і теоретичних праць із документознавства, навчальних підручників і посібників; підготовці фахових довідників, бібліографічних покажчиків; упровадженні у програми фундаментальних і професійно орієнтованих курсів із документознавства, управлінського документознавства, інших видів спеціального документознавства, історіографії документознавства; розробленні навчальних типових планів, освітньо-професійної й освітньо-кваліфікаційної характеристики підготовки фахівців із напряму підготовки «Документознавство та інформаційна діяльність».

Особистий внесок дисертанта. Усі викладені положення та висновки належать дисертантові одноосібно і зводяться до комплексної наукової реконструкції історії розвитку документознавства в Україні як науки, навчальної дисципліни, наукової спеціальності.

Апробація дисертації. Дослідження містить підсумки багаторічних документознавчих студій автора, які пройшли широке та ґрунтовне випробування. Результати роботи розглядалися на засіданнях кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки історичного факультету КНУ ім. Тараса Шевченка, кафедри державного управління Київського національного університету культури і мистецтв (КНУКіМ). Основні положення дисертації використано в лекціях із документознавства, управлінського документознавства, науки про документ за кордоном, історіографії документознавства, документно-інформаційних комунікацій, прочитаних автором у КНУКіМ.

Освітньо-практичні напрацювання дисертанта також лягли в основу розроблення проекту державного стандарту освіти України напряму підготовки 6.020105 «Документознавство та інформаційна діяльність» галузі знань 0201 «Культура», зокрема освітньо-професійної програми підготовки бакалавра (2009).

Упродовж 2001-2009 рр. результати досліджень оприлюднювалися на 36 наукових конференціях, семінарах, у т. ч. міжнародних: «Архіви - складова інформаційних ресурсів суспільства» (Київ, 2001), «Проблеми історії та археології України» (Харків, 2002), «Источниковедческая компаративистика и историческое построение» (Москва, Російська Федерація, 2003), «Історія повсякденності і культурна історія Німеччини і Радянського Союзу 1920-і - 1950-і роки» (Харків, Україна; Рур, Німеччина, 2003), 74-й Німецький архівний тиждень (Хемніц, Німеччина, 2003), «Актуальні проблеми державного управління та документно-інформаційного забезпечення апарату влади» (Київ, 2006), «Информационные и коммуникационные науки в изменяющейся России» (Краснодар, Російська Федерація, 2007), «Впровадження принципів третього циклу вищої освіти Європейського простору в Україні» (Київ, 2007), «Термінологія документознавства та суміжних галузей знань» (Київ, 2007-2009), «Документознавство. Бібліотекознавство. Інформаційна діяльність: проблеми науки, освіти, практики» (Київ, 2007-2009), «Дослідження джерел з історії українського і польського народів» (Київ, Херсон, Миколаїв, 2007), «Українська енциклопедистика» у рамках VII Міжнародного конгресу україністів (Київ, 2008), «Міжнародна інформація: історія, теорія, практика» (Київ, 2008), «Архівознавство як наука» (Київ, 2009), «Фундаментальні та прикладні дослідження культурології» (Київ, 2009), «Історія Степової України XVII - початку XX століття» (Запоріжжя, 2009); всеукраїнських: «Українська періодика: історія та сучасність» (Львів, 2003, 2005, 2008), «Трансформаційні процеси в сучасній українській культурі» (Київ, 2007), «Культура в сучасному українському суспільстві: стан та проблеми» (Київ, 2008), «Комунікативні технології ХХІ століття» (Острог, 2009), «Масова комунікація: історія, сьогодення, перспективи» (Луцьк, 2009), всеросійському форумі «Документ в системе социальных коммуникаций» (Томськ, 2007), регіональних: ІХ Джерелознавчі читання на історичному факультеті КНУ ім. Тараса Шевченка (Київ, 2008) і «Документознавство та інформаційна діяльність: історія, теорія, практика» (Київ, 2003-2009) та ін.

Публікації. Результати дослідження відображено в індивідуальній монографії «Документознавство в Україні: інституціоналізація та сучасний розвиток» (2009) та 56 наукових публікаціях, у т. ч. 45 із них у виданнях, затверджених переліками ВАК України, загальним обсягом понад 90 друк. арк.

Структура дисертації зумовлена метою і завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, п'ятьох розділів (шістнадцяти підрозділів) і висновків, списку джерел та літератури (1479 позицій). Загальний обсяг дисертації - 556 сторінок машинописного тексту (із них 398 сторінок основного тексту).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність і наукове значення роботи. Визначено об'єкт і предмет дослідження, окреслено хронологічні межі, мету, завдання дисертації, методологічні підходи їх реалізації. Зазначено новизну та практичне значення одержаних результатів, їхній зв'язок із науковими й освітніми програмами. Розкрито особистий внесок автора й рівень апробації теми.

Розділ 1 «Історіографія, джерельна база та методологія дослідження» присвячено висвітленню рівня розроблення наукової теми в українській і зарубіжній історіографії, репрезентації джерельної бази та з'ясуванню її інформаційного потенціалу, розкриттю методології реалізації мети і завдань дисертації.

У підрозділі 1.1. «Стан наукового розроблення теми» визначено рівень науково-теоретичного осмислення проблеми в радянській, українській і зарубіжній історіографії, виявлено відсутність комплексних досліджень історії документознавства в Україні. Перші спроби проаналізувати походження, становлення і розвиток документознавства датуються серединою ХХ ст. (А.О. Введенський, Я.Р. Дашкевич, К.Г. Мітяєв). Однак у цих працях документознавство ототожнюється за змістом із дипломатикою, діловодством. Дослідження праць істориків (Л.П. Жуковська, О.О. Зимін, С.М. Каштанов, О.П. Пронштейн, В.В. Фарсобін) розкриває утвердження ставлення до документознавства як СІД. Поступу документознавчої думки сприяли республіканські конференції з архівознавства та СІД, міжвідомчі збірники «Історичні джерела та їх використання», часописи «Український історичний журнал», «Архіви України».

Доведено, що історіографія історії документознавства 1970-1980-х рр. демонструє спроби об'єктивної оцінки розвитку переважно науково-технологічного напряму (З.В. Бондаренко, В.Ф. Герасименко, О.М. Гомонов, С.С. Міщенко, М.Г. Савченко). Історичний аспект документознавства розглядався побіжно, здебільшого на тлі праць загальної теоретичної чи науково-практичної тематики. Чітко увиразнюються ставлення до документознавства як історичної дисципліни (Н.С. Костинська) та новаційні підходи, базовані на активізації застосування теоретичних засад інформаційних наук (О.П. Пронштейн).

Вказано, що новий етап в історіографії документознавства наступає з 1990-х рр. Особливістю історіографічного процесу цього періоду є дослідження й переосмислення здобутків попередників, виявлення чинників еволюції класичного документознавства та його «нової версії» - документології. Увага дослідників пострадянської України сконцентровується на актуальних темах розвитку документознавства як науки та навчальної дисципліни (С.Г. Кулешов, Н.М. Кушнаренко, М.С. Слободяник, Г.М. Швецова-Водка), документознавчої освіти і тематичної професіології (Л.І. Демчина, С.В. Дубова, О.В. Матвієнко, Н.С. Назаренко, Ю.І. Палеха), фахової періодики, наукових документознавчих центрів (В.В. Бездрабко, С.Г. Кулешов). Виняткове поцінування знайшов досвід діловодства ХІХ-ХХ ст. (В.В. Бездрабко, О.М. Загорецька, С.Г. Кулешов, Н.О. Леміш, Ю.І. Палеха), вивчення зарубіжного КДП (І.Є. Антоненко, Г.В. Беспянська, В.В. Рудюк). Значна увага дослідників прикута до історії документа, середовища його створення та функціонування (Г.В. Боряк, М.Г. Вавричин, М.Я. Варшавчик, І.Н. Войцехівська, І.Б. Гирич, Я.Р. Дашкевич, І.Я. Дзира, Л.А. Дубровіна, Т.О. Ємельянова, Я.С. Калакура, У.Р. Кришталович, О.А. Купчинський, О.Я. Мацюк, В.В. Панашенко, Р.І. Сосса, В.С. Шандра, Ф.П. Шевченко). Вивчення систем документації, окремих видів документів, їх теорії й історії (Т.О. Ємельянова, С.Г. Кулешов, Л.П. Маркітан, Л.Г. Тупчієнко-Кадирова) зміцнило статус спеціального документознавства. Задля увиразнення розвитку вітчизняного документознавства особливе значення мають праці зарубіжних, передусім російських і білоруських учених, які віддзеркалюють новітні тенденції еволюції науки (М.В. Ларін, Є.О. Плешкевич, Ю.М. Столяров).

Загалом констатовано: історіографія історії документознавства в Україні пройшла шлях від поглядів на документознавство як дипломатику, діловодство до сприйняття і тлумачення як науки про документ, його зовнішні і внутрішні характеристики, середовище створення та функціонування. Лише з 1990-х рр. наступив особливий час для розвитку науки й осмислення історичного досвіду.

Підрозділ 1.2. «Джерельна база» містить аналіз комплексу документів, виявлених у фондах центральних державних архівів, архівів установ, книгозбірнях України, Російської Федерації.

Джерельну базу дисертації диференційовано за критерієм уведення до наукового обігу, виокремлено корпуси неопублікованих і опублікованих документів, що належать до одного типу джерел - письмових. Актуалізовано такі види неопублікованих документів: 1) документи, які зберігаються у фондах державних архівів, архівах установ; 2) дисертації як вид наукової документації.

Вагоме значення мають документи, що відклалися в фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ф. ф. 2, 14) та Центрального державного історичного архіву України, м. Львів (ЦДІАЛ України, ф. 1). Із метою вивчення історії документознавчої освіти в Україні до джерельної бази дисертації залучено документи Науково-методичної комісії з напряму підготовки «Документознавство та інформаційна діяльність» Міністерства освіти і науки України. Науковий інтерес становлять: а) організаційно-розпорядча документація (постанови, розпорядження, рішення) Ради Міністрів УРСР, центрального та республіканського виконавчих архівних органів - Головного архівного управління при Раді Міністрів СРСР і Головного архівного управління при Раді Міністрів УРСР, міністерств і відомств; б) організаційно-розпорядчі, первинно-облікові та звітно-статистичні документи служб діловодства й архівів міністерств, відомств, інших адміністративних одиниць управління; в) офіційне листування стосовно втілення в життя архівних проектів, провадження реформ діловодства; г) документи особового походження, що належать провідникам архівної справи й діловодства; д) наукова документація (звіти про виконання науково-дослідних робіт, наукові доповіді, повідомлення, інші види неопублікованих наукових праць). При розробленні архівної бази дисертації виявлено існування природної джерельної прогалини, спричиненої неналежним передаванням документів на державне зберігання, згідно з нормативно встановленими строками, датованих 1990-2000-ми рр. Особливий корпус неопублікованих історичних джерел склали дисертаційні дослідження з документознавства та суміжної проблематики.

До опублікованих історичних джерел досліджуваної теми зараховано: 1) законодавчі акти в галузі архівної справи, діловодства, документаційного забезпечення управління; 2) нормативні документи (міжнародні, загальносоюзні, державні (національні), галузеві стандарти, класифікатори, переліки типових, відомчих документів); 3) науково-методичні й нормативно-методичні документи (альбоми, збірники, рекомендації); 4) навчальні видання (підручники, посібники, рекомендації); 5) періодика як масове джерело (фахові часописи, збірки наукових праць, інші періодичні й продовжувані видання); 6) довідкові видання (довідники, енциклопедії, каталоги, покажчики). Джерельна база дослідження представлена також опублікованими історіографічними джерелами, що містять інформацію про історіографічний процес і водночас є його частиною.

Актуалізована джерельна база є достатньо репрезентативною для зібрання, опрацювання, систематизації наукових фактів із метою їх історичного й теоретичного узагальнення для цілісної реконструкції історії документознавства в Україні.

У підрозділі 1.3. «Методологія дослідження» викладено засади студіювання дослідної теми. На загальнонауковому рівні методологію дисертації склали фундаментальні теоретичні положення про природу історичного пізнання, внутрішні та зовнішні умови розвитку науки, її норми, цінності. Ідеться про сукупність принципів історизму, наукової об'єктивності, всебічності та комплекс загальнонаукових і спеціально-наукових методів, притаманних історичній науці й наукам документально-комунікаційного циклу.

Загальнонаукові методи (історичний, хронологічний, логічний, порівняльний, системно-структурний, індуктивний, дедуктивний, абстрагування) дозволили дослідити об'єктно-предметну сферу науки, провести наукову реконструкцію розвитку документознавства в Україні упродовж другої половини ХХ ст. - на початку ХХІ ст., встановити й обґрунтувати періодизацію історії дисципліни та однойменної навчальної, наукової спеціальності, змоделювати перспективи, з'ясувати характер зв'язків між документознавством і суміжними, спорідненими галузями знань, відстежити запозичення на рівні теорії й методології наук. Системний підхід до розвитку науки, суспільства та методи генетичного, компаративного аналізу й синтезу допомогли виявити особливості еволюції загального, спеціального документознавства, специфіку становлення документознавчої освіти в Україні. Комплексний підхід до вивчення компонентів документознавства як дисципліни (наукові установи, фахова періодика, система підготовки кадрів (у т. ч. і наукових)), її середовища, зовнішніх обставин і внутрішніх чинників функціонування дозволив дослідити якісні відмінності у побутуванні залежно від історичного періоду. Метод хронологізації проблеми допоміг встановити розвиток основних напрямів і рівнів розв'язання завдань науки, освіти, їх змінність і постійність, підпорядковані об'єктивним викликам і суб'єктивним факторам. Соціокультурний підхід дозволив розкрити зв'язки між підсистемами культурної сфери життя соціуму. Для досягнення конкретних завдань використано методи, притаманні окремим наукам, зокрема історіографії, інтелектуальній історії, джерелознавству, наукознавству.

Розділ 2 «Передумови формування теоретичних засад документознавства в УРСР (друга половина 1950-х -1980-і рр.)» присвячено висвітленню основних чинників і обставин становлення науки, дослідженню розвитку діловодства й архівної справи як середовища її народження, формальних інституцій існування, виявленню сутності як історичної дисципліни.

У підрозділі 2.1. «Розвиток діловодства й архівної справи та виокремлення документознавства» розкривається зміст реформування архівної галузі та діловодства, що викликано розробленням і впровадженням ЄДСД й УСД, а також нормативно-правового забезпечення їх функціонування, перетворення архівів в установи-провідники документознавчих досліджень.

Доведено важливість реформування діловодства як чинника еволюції документознавства, найістотнішою рисою розвитку якого стало формування вітчизняної нормативної і науково-методичної бази документаційного забезпечення управління. Це суттєво вплинуло на накопичення теоретичних розвідок про природу документа, закономірності уніфікації його складових, критерії класифікації управлінської документації, термінологію документознавства, логічні зв'язки між діловодством і архівною справою та становлення управлінського документознавства.

Усвідомлення важливості документознавчих досліджень для галузі спонукало до консолідації науковців і досвідчених практиків із метою розв'язання нагальних проблем, зокрема кадрової проблеми, до активізації зусиль, спрямованих на відкриття в Українській РСР науково-дослідної інституції на зразок ВНДІДАС. Попри невирішеність цього питання у 1960-1980-х рр. відзначено позитивний досвід функціонування тримісячних курсів підвищення кваліфікації керівних працівників діловодного апарату при історичному факультеті Київського державного університету (КДУ) ім. Т.Г. Шевченка (із 1964); відділу відомчих архівів та організації діловодства (1963) і Республіканського організаційно-методичного кабінету по діловодству (1985) Головного архівного управління при Раді Міністрів УРСР; відділу наукової організації управлінської праці та діловодства Українського філіалу науково-дослідного інституту планування і нормативів при Держплані СРСР у м. Києві (1964).

Загалом розвиток діловодства й архівної справи впродовж другої половини 1950-1980-х рр. є важливим чинником формування базису документознавства. Традиції, визначені попереднім розвитком знань про документ, вплинули на його становлення.

Підрозділ 2.2. «Вплив спеціальних історичних дисциплін на розвиток документознавства» розкриває специфіку й зміст формування документознавства як СІД. Відзначено роль академічних інституцій, архівних установ, спеціалізованих кафедр університетів, фахової періодики та наукових форумів у розвитку історичного документознавства, вплив інформаційних наук на історико-документознавчі дослідження.

Сутність змісту трансформацій СІД полягала в диференціації системи історичного знання згідно з чітким виокремленням об'єктно-предметної сфери історичних дисциплін і їх тісною багатогранною інтеграцією на рівні теорії, методології та практики. Для 1950-1980-х рр. властиво ототожнення документознавства з окремою дисципліною або складовою наук історико-джерелознавчого циклу, наприклад, дипломатикою, палеографією, історією діловодства. Поступово визріває ставлення до документознавства як самостійної СІД. Хоча історичний аспект документознавчих досліджень значно поступався науково-технологічному, утім ретроспективне вивчення різних характеристик документа нарощувало популярність. Доведено, що найвідчутніший вплив на укорінення історико-документознавчої тенденції справили розвідки з дипломатики, палеографії, сфрагістики, філігранології, історії діловодства та історії державних установ.

Студії, зосереджені на конкретних питаннях - проблемі співвідношення форми і змісту документа, основних зовнішніх і внутрішніх ознаках, умовах появи, еволюції класичного формуляра і його складових, встановленні автентичності (оригінальності), датуванні документів, їх функційному навантаженні тощо збагачували історико-документознавчі здобутки. Реконструйовано історію постійного семінару з архівознавства, джерелознавства та СІД при ЦДІАЛ України (1961) як зразка ефективної організації наукової праці архівістів із метою проведення історико-документознавчих студій. Отже, особлива роль у формуванні документознавства як науки належить СІД, переважно історико-джерелознавчим галузям знань.

Розділ 3 «Становлення наукової й освітньої інфраструктури українського документознавства в 1990-2000-х рр.» присвячено характеристиці розвитку соціальних інституцій документознавства як науки й навчального напряму у системі вищої школи України. Комплексно проаналізовано зміст і форми основних складових формальної комунікації - документознавчих центрів, фахової періодики, освітньої підготовки та наукової спеціальності.

У підрозділі 3.1. «Наукові документознавчі центри» зроблено історичний екскурс щодо витоків заснування наукової інституції документознавчого спрямування. Винятковим часом для розбудови в Україні наукової інфраструктури документознавства стали 1990-і рр. Ґрунтуючись на широкій джерельній базі, реконструйовано перебіг подій, пов'язаних із заснуванням УНДІАСД, становленням його форми і змісту функціонування. З'ясовано, що чільне місце в діяльності інституту посідають різнопланові документознавчі дослідження.

Особливу увагу приділено історії відділу документознавства УНДІАСД. Вивчення основних напрямів наукових досліджень дає підстави вважати, що першочергове значення мають ті, які пов'язані з вирішенням практичних аспектів створення та функціонування документа. Історіографічний і джерельний аналіз результатів діяльності УНДІАСД засвідчив формування національної нормативної бази документаційного забезпечення управління й архівної справи з урахуванням сучасних тенденцій розвитку суспільства та права, адаптованої до «традиційного діловодства» й інтерактивної організації більшості технологічних процесів мережної документної комунікації, електронного документообігу.

Відзначено, що крім УНДІАСД, чільне місце у розбудові документознавчих досліджень належить Інституту архівознавства й Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського (НБУВ), Інституту історії України, Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, вищим навчальним закладам, які розвивають напрям підготовки «Документознавство та інформаційна діяльність».

Підрозділ 3.2. «Фахові видання з документознавства» містить результати комплексного аналізу документознавчої періодики. Перші студії з документознавства з'явилися на сторінках історичних й архівних періодичних і продовжуваних видань. В еволюції фахової періодики особливе місце належить науковому збірнику «Історичні джерела та їх використання», невід'ємну частину тематичного поля якого склали дослідження історії документа, специфіки побутування в документально-комунікаційному середовищі. З 1960-х рр. документознавча проблематика порушується на сторінках «Архівів України», «Українського історичного журналу». Часописи відіграли суттєву роль у зміцненні популярності документознавства в колі наукових інтересів істориків, архівістів.

Комплексно досліджено форму і зміст сучасних фахових і продовжуваних видань - «Студії з архівної справи та документознавства», «Бібліотекознавство. Документознавство. Інформологія», «Архівознавство. Археографія. Джерелознавство», «Термінологія документознавства та суміжних галузей знань». Доведено, що виданням належить провідна роль у транслюванні новітніх ідей, постановці, приверненні уваги наукового загалу до обговорення актуальних тем. Фахові періодичні видання з документознавства слід розглядати як каталізатор формування новітньої системи знань, з потужним адаптивним сегментом сучасних зарубіжних досліджень у сфері КДП, віддзеркаленням особливостей новітнього розвитку документознавства як науки, наукової й навчальної спеціальності.

Стверджується, що документознавча тематика притаманна й іншим виданням, здебільшого історичного чи бібліотекознавчого спрямування, наприклад, «Віснику Книжкової палати», «Віснику Харківської державної академії культури», «Науковим працям НБУВ», «Спеціальним історичним дисциплінам: питання теорії та методики» тощо. Періодичні видання є важливим історичним джерелом, здатним збагатити історіографічне й історичне відтворення еволюції документознавства, виявити різноаспектні відрізнення епохи.

У підрозділі 3.3. «Документознавча освіта: зміст і форми» відображено історію становлення освітньої системи фахової підготовки у вищій школі. Зазначено, що провісником документознавчої освіти в Україні стали курси підвищення кваліфікації працівників діловодного апарату міністерств, відомств та установ республіки при КДУ ім. Т.Г. Шевченка. Лише з середини 1990-х р. було відкрито навчальну спеціальність «Документознавство та інформаційна діяльність», промоторами якої виступили КНУКіМ, Харківська державна академія культури. Цілком очікувано, що середовище розбудови спеціальності наклало відбиток на її зміст, оскільки для навчальних закладів сфери культури документознавство представляло напрям підготовки споріднений бібліотекознавству та книгознавству. Відсутність фахівців, досвіду розбудови спеціальності спричинило певні труднощі організаційного і методичного характеру.

Важливе значення мало розроблення нормативно-методичного забезпечення (державний стандарт освіти, типові навчальні плани, програми), організаційна розбудова освітніх кваліфікаційних рівнів напряму підготовки, написання перших навчальних підручників, посібників із загального та спеціального документознавства. Чинні навчальні типові плани демонструють прагнення розробників реалізувати «компромісний варіант» для провідників класичного документознавства з урахуванням його документологічних трансформацій. Навчальні видання Н.М. Кушнаренко, С.Г. Кулешова, М.В. Комової, Н.О. Леміш, Ю.І. Палехи, Г.М. Швецової-Водки та ін. засвідчили розроблення методичної бази документознавчої освіти в Україні. З'ясовано характерні риси розвитку української документознавчої професіології, досліджено зміст праць її провідників - Л.І. Демчиної, С.В. Дубової, Н.М. Кушнаренко, О.В. Матвієнко, Ю.І. Палехи та ін.

Всебічне студіювання досвіду створення та удосконалення документознавчої освіти в Україні дає підстави для твердження про становлення її змісту, урізноманітнення форм забезпечення реалізації державної, галузевої освітньої програми з документознавства й інформаційної діяльності.

У підрозділі 3.4. «Документознавство як наукова спеціальність» розглянуто організаційне оформлення в Україні спеціальності «Документознавство, архівознавство», становлення системи підготовки наукових кадрів, доведено державне значення реалізації цього заходу. Особливий акцент зроблено на змінності сприйняття документознавства та розумінні сутності наукової спеціальності, що вплинуло на зарахування його спочатку до системи історичних наук (2003), а згодом - соціальних комунікацій (2008). Таке переміщення детерміновано неоднозначним баченням змісту документознавства, протилежністю поглядів щодо перспектив його розвитку.

Відзначено, що ініціатива започаткування нового напряму підготовки наукових кадрів належить УНДІАСД. Проаналізовано зміст нормативних документів, зокрема основні напрями наукових досліджень, програм і паспорту спеціальності. Констатовано, що зарахування документознавства до галузі науки «Соціальні комунікації» стало можливим в умовах прагнення врегулювати ситуацію з підготовкою наукових кадрів із журналістики, книгознавства, бібліотекознавства, бібліографознавства та небажанням їх представників здобувати науковий статус у межах винятково історичних чи педагогічних наук. Посилання на зарубіжний досвід привело до ігнорування вітчизняної традиції розвитку документознавства. Недосконалість пропонованих паспорта спеціальності 27.00.02 - «Документознавство, архівознавство» (соціальні комунікації) та програми відповідного кандидатського іспиту засвідчила тривання процесу оформлення наукової спеціальності. Проте вжиті впродовж 2000-х рр. заходи щодо розбудови системи підготовки наукових кадрів із документознавства забезпечили розвиток науки.

Розділ 4 «Сучасні концепції документознавства» присвячено висвітленню еволюції об'єкта, предмета документознавства, його головних напрямів, основних завдань, методології досліджень, сучасного образу науки в суб'єктивних інтерпретаціях і через призму об'єктивного розвитку. Ретроспективний історіографічний аналіз документознавчих ідей розкриває генезис, сталість і змінність їх сутності.

Підрозділ 4.1. «Класична концепція документознавства: новітні інтерпретації» віддзеркалює результати дослідження розвитку традиційного документознавства рубіжних десятиліть ХХ-ХХІ ст. Відзначено притаманні йому зрушення у структурі, їх осмисленні, продукування інновацій, викликаних міждисциплінарними методологічними вторгненнями, новітні організаційні форми співпраці наукової спільноти, комунікації. Це спричинено глибинними процесами (об'єктивні закономірності), а також рефлексіями її представників (суб'єктивні закономірності), творчість яких вплинула на зміст науки, а також навчальної й наукової спеціальності.

Доведено, що провідником класичного документознавства в Україні є С.Г. Кулешов. Учений спробував розв'язати дилему єдності цілісного і конкретного: документознавства як науки, що має два полярних джерела формування і розвитку - спеціальні й узагальнені знання. Дослідник виважено оцінює перспективи документології, витлумаченої як сукупність знань із різних наук документально-комунікаційного циклу, їх загальнотеоретичних положень, методологічних засад, підходів.

Ставлячись до об'єкта науки як складного утворення, вказано на існування центральної його частини, а також на наявність другорядних компонентів. Головним об'єктом документознавства є документ, а основними - сфери його створення та функціонування. Спеціальне документознавство, маючи вихідними об'єкт, предмет загального, у вивченні окремих видів документів, типів документації виявляє власний статус. Види документознавства виокремлюють за ознакою змісту (науково-технічне, управлінське, юридичне, медичне); знаковою характеристикою інформації (картографічне, нотне); характеристиками зовнішньої форми, матеріального носія інформації (кодикологія, аудіовізуальне, електронне документознавство); жанровою ознакою (епістолологія, літописознавство, дипломатика) тощо. Єдиним конституйованим видом спеціального документознавства названо управлінське, інші його види переживають становлення. Констатовано, що основні наукові завдання у межах управлінського документознавства полягають у студіюванні історії управлінського документа, його створення та функціонування як носія і джерела інформації; розробленні загальної теорії управлінського документа; з'ясуванні місця і ролі документації у суспільстві; розкритті характеристики основних етапів розвитку управлінського документознавства як спеціального виду, визначенні його місця та функцій серед інших дисциплін документально-комунікаційного циклу.

У підрозділі 4.2. «Документологічна версія» документознавства» висвітлено причини, історичні витоки формування альтернативного документознавства. Сутність документологічної ідеї криється у визнанні можливості розбудови єдиної науки (чи метанауки) про історію, теорію документа та практику роботи з ним.

Вказано, що одним із дійсних мотивів появи документології слід розглядати позитивістську концепцію науки, а її також міждисциплінарні умови побутування. Сприйняття документології як інтегральної науки про документ оприсутнюється ще в 1970-1980-х рр. у працях В.М. Автократова, К.Б. Гельмана-Виноградова, Б.С. Ілізарова, О.П. Коршунова, В.С. Мінгальова, А.М. Сокової та ін. Підґрунтя суджень склав аналіз запозичень методичних і методологічних підходів у провадженні галузевих студій, для яких основним об'єктом досліджень є документ.

У 1990-х рр. до документологічної проблематики першими звернулися Г.В. Боряк, Л.А. Дубровіна, С.Г. Кулешов, Н.М. Кушнаренко, Г.М. Швецова-Водка. Якщо для Г.М. Швецової-Водки, С.Г. Кулешова, Л.А. Дубровіної, Н.М. Кушнаренко розроблення документології різною мірою є перспективним, то для Г.В. Боряка подібне є малоймовірним. Для проблемно-тематичних праць Н.М. Кушнаренко властива верифікація теоретичних ідей у межах бібліотечної та бібліографічної сфери суспільної діяльності. Документологічні ідеї Г.М. Швецової-Водки тяжіють до теоретичних розробок у сфері інформаційних наук, а М.С. Слободяника - до поєднання теорій бібліотекознавства, книгознавства й інформології. Змінність і уточнення пропонованих науковому загалу документологічних ідей засвідчує тривання пошуку відповіді на проблемні питання розвитку єдиної теорії документа (у застосуванні до повного життєвого циклу), реконструювання його історії, виведення загальних закономірностей документально-комунікаційної сфери діяльності суспільства.

Розглянуті відмінні твердження науковців про документологію, демонструють різні визначення сутності, виявлення структурних і еволюційних закономірностей розвитку документознавства та споріднених і суміжних галузей знань. Осмислення співвідношення документознавство - документологія можливе лише з огляду на всебічний аналіз ідеї фундаментального знання про документ, усвідомлення його особливого статусу. Документологія є можливим міжгалузевим напрямом розвитку науки, якому належить продукування найзагальнішої теорії про документ, придатної, до певної міри, і для практичного застосування, широкомасштабне розкриття його історії.

У розділі 5 «Основні напрями новітніх документознавчих досліджень» матеріал згруповано за найактуальнішою проблематикою сучасних студій, які здобули найбільшу увагу науковців упродовж 1990-2000-х рр.

Підрозділ 5.1. «Термінологічні студії в документознавстві» присвячено вивченню ситуації, що склалася стосовно термінології науки. Соціально-економічні й суспільно-політичні обставини, застосування новітніх інформаційних технологій документаційного забезпечення управління спонукало до перегляду загальносоюзних термінологічних нормативних документів, апелювання до зарубіжного досвіду та розроблення першого вітчизняного стандарту - ДСТУ 2732-94 «Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення». Нова редакція стандарту, яка набрала чинності з 2005 р., відрізняється уточненими тлумаченнями основних документознавчих, діловодних і архівних термінів, розширенням їх складу.

Реконструйовано історію створення лексикографічного продукту - «Архівістика» (1998), проаналізовано структуру тлумачного словника та його зміст. Окремо досліджено термінологічний сегмент «Української архівної енциклопедії», проведено порівняльний аналіз вміщених термінів і понять, визначено вектори уточнення змісту, розширення поняттєвого апарату, який відбиває розвиток документознавства і суміжних галузей знань протягом 1990-2000-х рр.

Відзначено вагомість Міжнародного документознавчого термінологічного семінару, а також збірки наукових праць «Термінологія документознавства та суміжних галузей знань» (із 2007), які активізували студіювання низки питань, зокрема упорядкування терміносистеми документознавства. Аналіз документознавчих термінологічних студій (В.В. Бездрабко, К.І. Климова, Л.О. Драгомірова, С.Г. Кулешов, Г.М. Швецова-Водка, М.В. Комова та ін.) відкрив теоретичні зрушення у розв'язанні загальних питань, уточненні змісту основоположних понять, кодифікації терміносистеми науки, визначенні особливостей вживання запозичених іншомовних термінів, специфіки оперування в документознавстві архівознавчими, книгознавчими, бібліотекознавчими, інформологічними та іншими лексемами.

Підрозділ 5.2. «Класифікація документів: теорія і практика» присвячено висвітленню розроблення в Україні одного з найскладніших питань теорії документа, науково-практичної діяльності різних сфер роботи з ним. Відзначено внесок у розвиток класифікації документів Г.М. Швецової-Водки та Н.М. Кушнаренко. Основними властивостями їх класифікацій є багатоаспектна фасетна конструкція, слабкість внутрішніх логічних зв'язків між видовими блоками, базисний принцип розкриття природи документа - єдність форми і змісту.

Досліджено зміст наявних нормативних актів із систематизації документів. Виявлено принципи класифікації документів, закономірності здійснення процедури, запропоновано шляхи удосконалення класифікаційних схем. Констатовано численні варіанти класифікації управлінської документації на рівні установи. Попри помітні досягнення класифікація систем документації загалом і документів в установі продовжує залишатися однією з найактуальніших проблем сучасного документознавства.

Проаналізовано принципи побудови, зміст і форму «Генеральної схеми класифікації документної інформації в систематичних каталогах державних архівів України» (2006). Відзначено вагомий внесок у класифікацію документів А.В. Бойка, Г.В. Боряка, М.Я. Варшавчика, І.Н. Войцехівської, Л.О. Драгомірової, Я.С. Калакури, С.Г. Кулешова, С.Ф. Павленко та ін. Доведено, що цінність класифікації документів визначається не тільки практичною доцільністю студіювання питання, але й теоретичним зиском як методу пізнання.

Підрозділ 5.3. «Уніфікація документів як напрям документознавчих студій» містить студіювання тематичних нормативних документів, а також праць документознавців із проблем уніфікації інформації і її носія. 1990-2000-м рр. належать важливі теоретико-прикладні та науково-технологічні здобутки в сфері уніфікації управлінської документації, оптимізації виробничих процесів, пов'язаних із організацією роботи з документами, впровадженням комп'ютерних засобів створення управлінської документації в електронній формі, з перспективою аналізу її функціонування з позицій інформаційного менеджменту.