Історія документознавства як науки та навчальної дисципліни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кафедра документознавства

Курсова робота

з дисципліни

Документознавство

Історія документознавства як науки та навчальної дисципліни

ВСТУП

Становлення документознавства як самостійного напрямку наукової діяльності відбувалося на початку ХХ століття. Його засновником став відомий бельгійський вчений Поль Отле. Він запропонував назвати нову науку що вивчатиме документаційну діяльність бібліологією або документологією, що було б пов`язано з ототожненням книги та документа. Предметом нової науки стали процеси, пов`язані з пошуком, збирання, систематизацією і поданням в користуванні різних видів документів. І хоча остаточне формування відбулося в ХХ столітті, йому передувала величезна наукова робота, викликана необхідністю вивчення такого важливого елементу людського життя як документування.

Перед тим як перейти до більш детального вивчення питання становлення документознавства, слід висвітлити й ті умови, що передували його виникненню.

З далеких часів дійшли до нас різні види документів за допомогою яких можна дослідити історію розвитку суспільства в цілому, його окремих елементів або напрямків розвитку. Необхідність у складанні документів виникла одночасно з появою писемності. Існує думка, що саме потреба у складанні різних документів і викликала появу писемності, як засіб збереження різного виду інформації (торгівельних, державних угод тощо).

Поняття „документ” є центральним, фундаментальним в документознавстві. Воно відображає ознаки реально існуючих предметів, що є об`єктами практичної діяльності зі створення, збору, аналітико-синтетичної обробки, зберігання, пошуку, розповсюдження та використання документної інформації в суспільстві.

Документ - формалізоване, узагальнююче поняття, що характеризує матеріальний об`єкт, в якому на конкретному матеріальному носії за допомогою різних знакових систем при застосуванні різних способів документування закріплюється соціально важлива інформація для передачі її в просторі і часі.

Питання щодо визначення документознавства та його місця у системі наук належать до числа найбільш дискусійних та актуальних для сучасної бібліотечної освіти. За останні роки минув шлях від включення документознавства у число обов'язкових загально професійних дисциплін до заміни його документологією. Останнє рішення пояснюється необхідністю відмежуватися від так званого «традиційного документознавства», котре сформувалося у надрах архівознавства. В той же час термін «документознавство» вже затвердився у якості позначення наукового та освітнього напрямку , заснованого на широкій трактовці документа ( як будь-якого матеріального носія з записаною на ньому соціальною інформацією).

Також слід зазначити, що документознавство належить до розряду молодих наук, воно ще остаточно не сформувалось як наукова дисципліна. Слід додати що документознавство, також, не має чітко сформованої структури.

Актуальність теми: Актуальність дослідження полягає в розвитоку документознавства в Україні за останнє десятиліття, можна констатувати, що воно сформувалося в нашій країні як наукова дисципліна і має вже певні здобутки. Серед стимулів конституювання цієї наукової дисципліни основними, на мій погляд, були (і залишаються): необхідність нормативного та науково-методичного забезпечення організації документостворення та документообігу в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, підприємствах, установах та організаціях (далі - установах) в нових умовах їхнього функціонування (тобто після набуття Україною незалежності); впровадження в установах систем електронного діловодства та документообігу (СЕДД); значна потреба у вузівській підготовці документознавців, які будуть спроможні вирішувати складні завдання, пов'язані з зазначеними вище інноваціями. Ця проблема є актуальною, тому що набула висвітлення у працях багатьох зарубіжних та вітчизняних науковців і дослідників. Серед них, Поль Отле, С. Г. Кулешов, Г. М. Швецова-Водка, Н. С. Ларьков, В. В. Бездрабко та багато інших. У працях П. Отле викладені фундаментальні основи документознавства. Основні етапи щодо розвитку документознавства та його історії розкрито у працях І. О. Белоусової, Г. М. Швецової-Водки, В. В. Бездрабко та С. Г. Кулешова. Предмет і об'єкт сучасного документознавства в Україні вивчався І. Б. Матяш. Думки щодо структури документознавства було викладено у працях Г. М. Швецової-Водки, Н. М. Кушнаренко, С. Г. Кулешова та М. С. Слободяника.

Об'єктом дослідження: є документознавство як наука, та навчальної дисципліни її формування й розвиток на сучасному етапі.

Предметом дослідження: є зміст та структура документознавства як науки та навчальної дисципліни.

Мета дослідження - дослідити зміст та структуру документознавства як науки, розглянути історичний аспект розвитку і встановлення, визначити джерела та місце в системі наук та охарактерезувати стан та перспективи в сучасному суспільстві

Завдання дослідження:

- розглянути трактування документознавства як наукової дисципліни: історіографічний аспект;

- вивчити традиційне документознавство та його структуру;

- проаналізувати структуру сучасного документознавства.

Визначенні місця професії документознавця у сфері інформатизації всіх галузей суспільної діяльності та в управлінні ними.

1. РОЗДІЛ. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОКУМЕНТОЗНАВСТВА

1.1 Трактування документознавства як наукової дисципліни: історіографічний аспект

Зародження документознавства було пов'язано з так званим «практичним», чи прикладним документознавством, тобто з виникненням самої сфери праці с документами як специфічної галузі людської діяльності і здобутком її певної самостійності. На перших порах це проявлялося в поясненні і створенні правил роботи з різними документами і вимог до самих документів на практиці, у керівничому процесі, у прикладній сфері. Подібні правила стали складатися ще в державах Давнього Сходу, Греції та Римі. Тоді ж виникла потреба в документній систематизації, та з'явилися перші такі розробки - описання документів та їх збірок, каталоги [6, с.14].

Документознавство є науковою дисципліною, сформованою на базі архівознавства. Воно виникло як результат усвідомлення архівістами значення добре організованої документації для гарного архівного фонду й отримало самостійне значення. Ще у 1914 році археолог-архівіст Ф. А. Ниневе зазначав, що запропоноване проведення реформи діловодства було прийнято істориками добре тому, що вони «очікували для себе кращих часів полегшення і прискорення в їх кропіткій та часто невдячній праці в архівах». Історичність документознавства визначається методами досліджень і розробок і характером самого досліджуваного об'єкта - документа, як об'єкта, що еволюціонує, розвивається по своїм законам, виявлення та пізнання яких є єдиним шляхом вироблення раціональних вимог до сучасного документа [12, с.5].

Документознавство, як й інші молоді наукові дисципліни, маючи широкий практичний вихід у різних галузях людської діяльності, підійшло до стану, коли необхідність узагальнень і розроблення власної теоретичної бази стала нагальною потребою і неодмінною умовою подальшого розвитку.

Ситуація, що склалася, вимагає чіткого дисциплінарного та міждисциплінарного розмежування, уточнення зв'язків і підпорядкованості, визначення пріоритетів і побудови моделі наукової дисципліни, яка на межі двох століть потребує чіткого окреслення свого місця серед інших відомих наукових дисциплін.

Ознакою зрілості будь-якої наукової дисципліни вважається наявність парадигми - «визнані наукові досягнення, які протягом певного часу дають науковій спільноті модель постановки проблем і їхніх рішень».Парадигма вбирає чотири компоненти: типового зразка дослідження; уявлення про предмет, який вивчається; теорій; методів і процедур дослідження.

Базовим компонентом є уявлення про предмет, який вивчає конкретна наукова дисципліна - « Документознавство» вивчає документ.

Постановка питання про формування нової наукової дисципліни належить К. Г. Мітяєву, який вперше увів до наукового обігу середини XX століття термін «документознавство» і дав визначення його «як наукової дисципліни, що вивчає в історичному розвитку способи, окремі акти і системи документування явищ об'єктивної дійсності і створенні у результаті документування окремі документи, їхні комплекси і системи.

Визначаючи документознавство як наукову дисципліну, що вивчає різні документи і проблеми, які з'являються в означеному процесі, К. Г. Мітяєв справедливо відзначає, що документи, способи і системи документування вивчають різні науки і наукові дисципліни у відповідності зі своїми специфічними завданнями. І. А. Нілова погоджується з К. Г. Мітяєвим що, дійсно, документ як специфічний матеріальний об'єкт соціального походження, маючи основним елементом структури інформаційну складову, опосередковано може виступати як об'єкт будь-якої дисципліни. Означена властивість документа як такого і призвела до галузевих підходів і визначення претензій на право теоретичних підходів і теорій з точку зору історичної науки, джерелознавства, юриспруденції, архівознавства, діловодства, економіки, статистики, інформатики тощо.

Документознавство розглядає документ як такий (узагальнений предмет), не аналізуючи його с точки зору засобу для вирішення конкретних завдань.

Роботи К.Г. Мітяєва становлять великий науковий інтерес як продуктивний погляд на нову наукову дисципліну, в подальшому ніким не заперечений. Однак І. А. Нілова вважає, що у всіх працях вченого можна виділити лейтмотив двоякості об'єкта документознавства: історія та технологія діловодства (обмежена сфера документування), з одного боку, і технічні документи з іншого [8, с.27 - 28].

Документознавство як наукова дисципліна має науково-методологічний базис, який розвивається на основі теорії інформаційної діяльності як одного з нових наукових напрямів сучасності, який визначає, що будь-яка доцільна діяльність суспільства базується на інформаційному процесі. Тому поняття інформації є найважливішим у теорії документознавства.

Теоретичною і методологічною основою науки про документ є філософська теорія відображення, яка дає можливість визначити інформацію як результат введеного в інформаційну взаємодію інваріанта відображення, зафіксованого акту сприйняття, який у формальній комунікації стає одним з елементів системного матеріального об'єкта [8, с.29].

Важливо також зазначити, що документознавство належить до розряду молодих наук, воно ще остаточно не сформувалось як наукова дисципліна, однак пройшло в своєму розвитку кілька етапів.

Історично першою вважається документаційна наука, що виникла в кінці XIX ст. і отримала міжнародне визнання у першій половині XX ст. Предметом її була документаційна діяльність, що включає процеси збору, систематизації, зберігання, пошуку і поширення (а з середини 1940-х років - і створення) документів у всіх сферах суспільного життя. Ця наука ще мала назву «книго-архіво-музеєзнавство».

Основоположником документаційної науки є Поль Отле. Він пропонував назвати науку, що вивчає документну діяльність, бібліологією або документологією, що було пов'язано з ототожненням книги і документа.

Історія документаційної науки виявилась короткою. У середині XX ст. (50 - 60 рр.) процеси комунікації починають розглядатися не тільки у ракурсі одного з їх засобів - документа, але й ширше - як інформаційні. Поняття «документ» поступається місцем поняттю «інформація», оскільки перше є похідним від другого. Первинні уявлення про предмет науки були модернізовані й набули інформаційного та кібернетичного змісту [5,с.149].

З початку 1960-х років починають розвиватися наукові напрями під назвою документалістика й документознавство. Перша розглядається як прикладна галузь кібернетики, що займається оптимізацією управління документними системами всіх типів - від образотворчого до канцелярського діловодства [5,с.150].

Документознавство в цей період розвивається як науковий напрям, у завдання якого входить вивчення в історичному аспекті розвитку способів, окремих актів і систем документування явищ об'єктивної дійсності та його результату - створення документів, їх комплексів і систем. Пізніше під документознавством почали розуміти науку про правила оформлення адміністративних документів і ведення документаційного господарства. Документознавство ототожнюють з діловодством і розглядають як розділ архівознавства. Таке вузьке трактування документознавства збереглося й до наших днів. Воно є одним з багатьох трактувань документознавства, бо остаточне поняття ще не сформовано.

На початку 1990 років відчувається необхідність у створенні науки про документ або комплексу наукових документознавчих дисциплін. Для узагальнюючої назви науки про документ починає використовуватися низка назв: інформаційно-комунікаційна наука, документаційно-інформаційна наука тощо. Ядро такого комплексу наук про документ складають бібліотеко, бібліографо-, книго -, архіво-, музеєзнавство й інформатика. Загальним для них є дослідження документа як об'єкта, створеного спеціально для передачі інформації.

Таким чином, кожна з цих галузей знань має свої спеціальні завдання, форми й методи роботи з документами, проте теорія й історія документа є спільними для них. До загальнотеоретичної проблематики відноситься, перш за все, функціональний аналіз документів, вивчення їх особливостей як матеріальних об'єктів із зафіксованою в них інформацією, питання класифікації й типологізації документів тощо. Вивченням загальнодокументних питань повинне займатися документознавство [3,c.32].

Вище були розглянуті основні етапи становлення документознавства, тому тепер доцільно перейти до людини, яка внесла поняття «документознавство» до світової історії. Ця геніальна людина - бельгійський вчений Поль Отле.

Поль Марія Гислен Отле, бельгієць, народився у Брюсселі 23 серпня 1868 року в дуже заможній родині. В юності Поль вирішив стати адвокатом та вступив до Лувенського університету. Після довгих міркувань він відмовився увійти в еліту юристів. У п'ятнадцять років у Отле виявився талант до створення документів і до їх класифікації. В 1890 році він став доктором права і все ж таки розпочав адвокатську діяльність. Однак судова практика була йому не до душі. Отле сподобалися ідеї філософа-позитивіста Спенсера, який намагався створити «абсолютно єдину систему пізнання». Філософські ідеї Спенсера змінили світосприйняття Отле, і поступово привели його до розуміння того, що всі данні про універсальну систему знань в змозі дати бібліографія [9, с.7].

Апелюючи до наукової спадщини відомого вченого, багато дослідників охоче заносять його до рангу основоположників документаційної науки, бібліології, документології, документознавства, інформатики та інших дисциплін. Безперечно, сучасні термінологічні дискусії щодо змісту названих понять ускладнюють однозначність твердження і розрізнення їхніх тлумачень, утім, якщо існують подібні припущення, варто шукати безпосередні й опосередковані чинники таких висновків. Та найпоширенішою є думка про заснування ним науки під назвою документація.

У зв'язку з захопленням ідеями Спенсера, праці П. Отле відзначаються наслідуванням основних ідей позитивізму. Прагнення універсалізувати, уніфікувати, математично прорахувати й вирішити процеси документування свідчать про прийняття й освоєння методології О. Конта (1789 - 1857) і Г. Спенсера (1820 - 1903), що базується на упевнених завіряннях можливостей вибудувати єдину, позитивну, ідеальну науку (соціальну фізику чи соціологію) - «сукупність універсальних і очевидних, безсумнівних і необхідних положень, систематично організованих, виведених залежно від предмета безпосередньо чи опосередковано, і така, що дає внутрішню освіту його властивостям, а також законам дії», науково-методичний арсенал якої складуть набутки природничо-технічних наукових знань [1, с.15]. Серед усього наукового здобутку П.Отле, спеціально чи опосередковано присвяченого документології, особливо поціновуємо «книгу про книгу» (за визначенням автора) - «Трактат про документацію» (1934), що став своєрідним підсумком роздумів автора щодо змісту науки про документ. За визначенням самого автора, «Трактат про документацію» присвячено «загальному викладу понять, що належить книзі чи документові».

Вивчення праць П. Отле робить цілком очевидним полісемантичне розуміння терміна документація при оперуванні ним. Окрім його тлумачення стосовно наукової дисципліни, трапляється дефініціювання в значенні сукупності документів та функції документування. Обмеження значеннєвого простору поняття документація відбувається через перелік її складових. Документацією виступають: 1) окремі документи, 2) бібліотека як колекція самих документів, 3) бібліографія (описання і класифікація документів),

4) документальні архіви (досьє, матеріали документації), 5) адміністративні архіви, що містять будь-які документи установи, 6) архіви давніх документів (рукописи, у т. ч. юридичні документи громадських організацій, приватні, комерційні документи), 7) документи, відмінні від бібліографічних і графічних (музичний твір, надписи на камені, кіно, фільм, фільмотека, фонограф, диск, дискета), 8) музейні колекції (експонати, зразки, моделі та ін. тривимірні об'єкти), 9) енциклопедія як діяльність із кодифікації й узгодження інформації. Аналізуючи авторське бачення змісту поняття документація, легко, як зазначає В.В. Бездрабко, переконатися в тому, що запропонований перелік охоплює різні за етимологією, природою, змістовим навантаженням категорії - факт і процес. В одній низці маємо об'єкт (види документів) і дії (описання і кваліфікація), проваджені з ними, що є порушенням звичної формальної логіки. Недосконалість подібної диференціації документації додатково засвідчує складність класифікації носіїв інформації, тобто документів у найширшому розумінні, зокрема виокремлення із усієї розмаїтої ознакової палітри тих із них, що могли б стати об'єктами, спільними для типологізування і відмінними для класифікування. А тверде переконання П. Отле, що документація не може бути самодостатньою, бо вона набуває цінність і значущість лише тоді, коли є потенціальна чи актуальна потреба в її існуванні [1, с.16]. Говорячи про умови побутування документації, науковець скеровує думку на важливість досягнення вищого ступеня упорядкування т.зв. «документальних організмів». Такими виступають загальні публічні та спеціальні бібліотеки, бюро або служби документації, приватні бібліотеки тощо. Розгляд функційного призначення кожної з них постає однією з основних тем багаторічних наукових пошуків дослідника.

Фундаментальні праці науковця містять таке розуміння документології: наука, методологія, методи, які розглядають «будь-який документ із найзагальніших і одночасно найрізноманітніших позицій»; «узагальнююча наука, що охоплює систематизовану сукупність фактів і явищ, які належать виробництву, зберіганню, обігу і користуванню текстовими і будь-якими іншими документами»; у майбутньому самостійна наука, покликана «вивести із полону емпіризму методи і засоби документарно-комунікаційної діяльності»; теоретична, порівняльна наука, що застосовує «достатньо абстрактні методи дослідження, об'єктом якої є всі без винятку текстові і будь-які нетекстові документи».

Термінологічні авторські пошуки для означення нової галузі знань про документ виявилися у синонімічності пропозицій назвати дисципліну майбутнього, окрім документології, ще книго-архіво-музеєзнавством, бібліологією, і, зрештою, документаційною наукою чи документацією. Безперечно, нове дискурсивне утворення (за М. Фуко) призвело до розповсюдження ідей П. Отле та їхнього укорінення серед гуманітарних наук документації. Вчений постійно прагне застосувати ключові поняття соціології, психології, філософії й інших загальних гуманітарних наук до яскраво виражених процесів у сферах масових комунікацій, суспільної організації, економіки. Продуктом активних і тривалих дебатів дослідника з колегами стала спроба теоретично довести реальність і доцільність запропонованих ним наукових проектів [1, с.17].

Слідуючи задуму окреслити межі бібліології, П. Отле апелює до термінологічних роз'яснень лексем biblion, documentum, grapho, liber. Розвинута модернізмом загальна критика традиційного тлумачення будь-якого терміна була підтримана П. Отле і знайшла втілення у промовистих термінологічних роздумах. На відміну від поширеної у сучасній науці думки про ототожнення П. Отле книги і документа, сам дослідник чітко розумів відмінність між ними, прямо вказуючи на більш широке значення другого з них.

Слід зазначити, що П. Отле вклав широкий зміст у поняття книга, котре стало збірною назвою для, власне, книг, часописів, газет, відбитків, репродукцій, графічних творів, креслень, гравюр, карт, схем, діаграм, фотографій. Утім, усвідомлюючи усталеність поняття в традиційному сприйнятті, дослідник наполягав на активнішому розроблені тієї бібліологічної термінології, яка б починалася з кореня Document. Звідси походить низка однокореневих слів, багато з яких чи не вперше були запропоновані бельгійським науковцем. Документ як предмет, що означає знак, носій; документація як дія документування і сукупність документів, а пізніше - наука про документ; документаліст - фахівець із документації; документувати - процедура щодо створення і користування документа; документальний - той, що належить документації; документарій - інститут документації, документотехніка - техніка документації та ін. були запропоновані ученій спільноті для обговорення з метою дійти згоди щодо найважливіших традицій лексем наукової мови і її неологізмів. Багато з цих термінів виявилися нездатними вписатися в існуючу практику, парадигму знань чи несвоєчасними, для того, щоб бути ними прийнятими освоєними.

Продовжуючи обстоювати узагальнені тлумачення понять книга і документ, учений кинув доволі сміливий виклик галузям знань про документ, прагматично запропонувавши об'єднати всі «часткові науки в одну загальну науку» - бібліологію чи документологію. Усвідомлення безперспективності механічного сполучення галузей знань змусило П. Отле шукати шляхи їхньої інтеграції [1, с.18]. Загальні об'єкти вивчення, термінологія, фундаментальність поняття і закони, узагальнені й систематизовані знання, спільні методи ведення досліджень, зв'язки між суміжними чи спорідненими науковими дисциплінами мали, на думку вченого, уможливити творення бібліології. Заява про те, що ядром творення документології повинні стати риторика, бібліотекознавство, бібліографія, книгодрукування, чітко визначає не лише першочергові інтереси ученого, але й розуміння ним природи загальної науки про документ.

Найважливішим інструментом пізнання документації на рівні установи П. Отле вважав її класифікацію. Напрямок руху документів став основним критерієм їхньої диференціації. Завдяки цьому з документального загалу було відокремлено вхідні і вихідні документи. Останні також представляли собою диференційовані утворення. Приміром, вихідна управлінська документація передбачала наявність таких підвидів: 1) документи, що віддзеркалюють офіційні відносини між установами; 2) документи внутрішнього обігу; 3) документи контрольного характеру, призначені для об'єктивного вивчення, що стосується осіб, установ вивчення і практичних заходів, побутування яких зумовлено потребами управлінської сфери. Продовженням організування документообігу і важливою супровідною частиною, як і для бібліотечних установ, мав слугувати довідковий апарат, зокрема загальний адміністративний каталог. Відтак передбачалися збирання і фіксація всіх необхідних, тематично укладених даних про діяльність установи, вилучені із документів. Структурно каталог мав об'єднати: а) інформацію про діяльність установи; б) урядові розпорядження, інструкції.

В.В. Бездрабко піддає критиці запропоновану класифікацію управлінської документації, зауважуючи недосконалість її термінологічного означення, форми, вибудованій при порушеннях принципів системності і комплексності, так само, як і форму загального адміністративного каталогу.Таким чином, авторське представлення теорії на виклик практики різних галузей (архівної, бібліотечної, музейної, управлінської і т. ін.) містило «нове бачення й обговорення аспектів світу знань, книг і бібліотек, а також тієї соціальної інфраструктури, частиною якої вони були», і стало «новим дискурсивним утворенням, для якого зручно використати термін документація». Коментуючи термін документація у вживані П. Отле, дослідники відмічають, що він знаходив ширше трактування, аніж те, що історично визначалося сферою його народження і первинного побутування - спеціального бібліотекознавства і середовища циркуляції наукової і технічної інформації.

Оцінюючи внесок П. Отле у розвиток науки про документ, варто стримано погодитися з Ю. М. Столяровим у тому, що йому належить прогностика значної кількості ідей, реалізованих упродовж ХХ ст., а до деяких людству ще належить дійти. Розвиток західноєвропейської науки про документ у ХХ ст. нерозривно пов'язаний із організаційними, теоретичними проектами й ідеями П. Отле. Визначаючи найбільшу значущість його праць для документаційної науки, інформатики, погодьмося з їхньою впливовістю і на вітчизняну науку. Д. А. Балика, М. М. Рубакін, М. В. Русинов, Л. Б. Хавкіна та багато інших науковців стали активними дослідниками документаційної науки у виконанні бельгійського вченого, тим самим сприяючи укоріненню її стрижневих ідей у межах бібліотекознавства, бібліографознавства, книгознавства. Зазначена термінологічна різниця тлумачень документології відображає сьогочасні дослідницькі інтенції вчених, які прагнуть відтворити переломлення змісту модерного загального документознавства в когнітивних процесах і надати йому певного сенсу. Утім, більшість із них дотримується засадної думки про синтезоване, інтегроване, міждисциплінарне положення походження документології, покликаної узагальнити знання про документ. Дискусія про значущість наукових ідей П. Отле для розвитку науки про документ залишається актуальною. Втім, лише примирення двох протилежних точок зору - про пересічність і незаперечність значень дозволить створити простір успішного й об'єктивного, зваженого підходу щодо виявлення міри їхньої надчасовості та перспективності [1, c.23].

Таким чином, взявши до уваги генезис документознавства і значний внесок відомих учених у його розвиток, хотілося би зазначити, що не дивлячись на недовгу історію існування, документознавство пройшло великий шлях свого становлення. Документознавство як науку розглядало багато вчених, таких як Поль Отле, К.Г. Мітяєв, В.В. Бездрабко, Н.М. Кушнаренко, Г.Н. Швецова-Водка та ін. Саме з їх допомогою, документознавство ступило у фазу розквіту, і дійшло до сьогодення.

1.2 Традиційне документознавство: структура

Розвиток науки носить складний характер: відбувається диференціація і синтез наукових дисциплін, з являються дисципліни - «двійники» і т.і. Одним з проявів цього в області наук про документовану інформацію стала поява двох документознавств, а також пропозиції щодо формування нової узагальнюючої наукової дисципліни - документології.

Становлення документознавства нерозривно пов'язано з ім'ям відомого історика, архівіста, доктора історичних наук, професора Московського державного інституту - Костянтина Григоровича Мітяєва. Зорієнтована на теорію і практику архівної справи і діловодства, творчість неординарного науковця стала основоположною для створення документознавчої науки. К. Г. Мітяєв, визнаний засновник документознавства, котре пізніше дістало прикметникове означення класичне або традиційне, впродовж 1950-1960 рр. зайняв чільну позицію в царині високих теоретичних дискусій щодо змісту народжуваної науки. Його наукові здобутки, до того ж вельми колоритна особистість і організаційний талант, зробили одним із найвідоміших і найбільш популярним представником установчого періоду в історії документознавства [2, с.8].

Становлення К. Г. Мітяєва як науковця відбувалося в умовах утвердження марксизму та тривкості інших методологій. Пишучи в контексті класичного позитивізму, дослідник явив себе також носієм новітніх традицій, що почасти постали з критичного становлення до «старої науки». Звідси відчутним є оприсутнення в працях дослідника симбіотичних методологічних засад, породжених позитивізмом і марксизмом, що так властиво для представників московської історико-архівної школи - В. М. Автократова, О. Г. Андрєєва, О. О. Зиміна, С. М. Каштанова, І. Л. Маяковського та багатьох інших учених, здобутки яких стали класикою джерелознавства, суміжних і споріднених галузей знань.

Лоном народження документознавства К. Г. Мітяєв вважав діловодство й архівну справу, і він не помилявся. Діловодство тлумачилося як документування управлінської інформації, організація роботи з документами в установі, тобто сукупність заходів, пов'язаних зі створенням, поширенням і побутуванням документів у динамічному стані, а архівна справа - їхнім функціонуванням у статичному положенні. Чітке вказування на діловодство як первинне середовище їхнього народження й існування опосередковано визначило пріоритетність для документознавчої галузі знань оперативної документації. Всебічні дослідження документів, провоковані, передусім, практичними потребами діловодства й архівної справи, розкривали існування тісного зв'язку між ними. «Протікання» суджень К. Г. Мітяєва відбувається у руслі теоретичного осмислення практики діловодства й архівної справи, торкаючись водночас сфери їхньої взаємодії і залежностей. Цей критичний маневр створює простір для втілення нової епістемологічної перспективи - осягнення документа в контексті повного «життєвого циклу». Головною ідеєю вченого стало розширення зв'язку між діловодством і архівістикою, що детермінувало висновок не лише про залежність двох сфер практичної роботи з документами, але й взаємовизначальну єдність осягнення на теоретичному рівні емпіричних галузевих надбань [2, с.8].

Дослідники історії документознавства звично згадують причетність до становлення документознавства першого завідувача кафедри теорії і техніки архівної справи, професора МДІАІ М.С.Вишневського. Йому належить удосконалення структури й модернізація змісту курсу «Теорія і техніка архівної справи» д.і.н., професора Г.О.Князєва, якому судилося стати першим викладачем дисципліни від моменту заснування МДІАІ (1930). Розроблена М.В.Вишневським навчальна програма «Теорія і практика архівної справи» (1936) передбачала з поміж іншого спеціальний розділ - «Загальне діловодство», зміст якого склали питання з історії діловодства, класифікації документів, котрі функціонують в управлінський сфері, методики їхнього вивчення. Науковці вказують на неабияку значущість для становлення документознавства того факту, що у межах одного навчального курсу розглядалися питання діловодства й архівної справи водночас, які супроводжувалися спробами теоретичного осмислення зв'язку між ними. Через кілька років назву розділу було змінено на «Загальне документознавство», а ініціатором і укладачем нової редакції курсу «Теорія і практика архівної справи» (1944) став К.Г.Мітяєв, котрому належить авторство терміна документознавство (1943) і першість у постановочному плані щодо визначення його пріоритетів ще в 1940-х рр. - документування, організація документів на рівні установи, їхня класифікація та історія. Зміна назви розділу мало вплинула на його сутнісне наповнення. Варто зазначити, що стрижневим об'єктом, навколо якого розгортався зміст розділу програми, виступав управлінський документ. Таким чином, загальне документознавство для К.Г.Мітяєва, оперуючи сучасною термінологією, за змістом було тотожним до управлінського документознавства і, певною мірою, діловодства, та сприймалося як історія і теорія документів [2, с.9].

Таким чином, можна сказати, що традиційне, чи класичне, документознавство сформувалося вперше як допоміжна дисципліна у рамках архівознавства, а після переходу на інформаційну парадигму і виникнення теоретичної бази виділилось у вигляді самостійної дисципліни, що вивчає різні форми оперативної документації.

З іншого боку традиційного документознавства виступає нетрадиційне, чи загальне, документознавство. Воно сформувалося у рамках книгознавчих дисциплін. Нова версія наукової дисципліни розробляється російськими та українськими науковцями в області бібліотечної справи і книгознавства.

Імпульсом до цього переходу, як вважає Є. О. Плешкевич, послугував перехід у бібліографознавстві с книгознавчої концепції на документографічну, коли сформоване у ході довгої практики поняття «книга» було замінене на абстрактне для цієї дисципліни поняття «документ». На думку Н. Б. Зінов?євої, документознавство виросло з книгознавства, фондознавства і науково-інформаційної діяльності. «Книга, - відзначала вона, - як основне джерело інформації в суспільстві з другої половини ХХ століття стала трансформуватися, видозмінюватися, поступатися своїми позиціями новим джерелам інформації, що мають іншу матеріальну основу, систему виразних одиниць, і іншу форму. Цей факт поставив дослідників-книгознавців перед необхідністю розширити «книгу» до терміну, більш адекватного сучасним реаліям, що і було вирішено іменувати документом, а відповідно, науку, його вивчаючу - документознавством» [10, с.68].

Розвиток так званого «традиційного» документознавства (в межах та поряд з архівознавством) і документаційно-інформаційної науки, за думкою Швецової-Водки, відбувався довгий час паралельно, без взаємопроникнення.

На противагу традиційному документознавству, як вже зазначалося, виступає нетрадиційне. У розплутані питання про різницю між двома цими версіями слід почати з визначення дисципліни та її структури. Якщо терміни традиційне документознавство і нетрадиційне документознавство виглядають логічним зіставленням двох дослідницьких концепцій, то термін загальне документознавство представляється не цілком ясним. Українські документознавці відзначають, що основи традиційного документознавства були закладені К. Г. Мітяєвим, а загальне документознавство спочатку формувалося Ю. М. Столяровим.

Разом з тим необхідно відзначити, що відповідно до класифікації систем документування К. Г. Мітяєв виділив у структурі документознавства загальну і спеціальні частини. Загальне документознавство повинне розглядатися як вступ у вивчення проблем документування і документації такими дисциплінами, як адміністративне діловодство, технічне документування, фотокінофонодокументування, документування науково-господарського обліку і деякими іншими [2, с.10]. Таким чином, можна констатувати, що працюючи над питаннями загального документознавства, Ю. Н. Столяров дотримується концепції, запропонованої ще К. Г. Мітяєвим.

Суперечливим положенням, на погляд Є. О. Плешкевича, є теза про обмеженість концепції класичного документознавства. Представники нової концепції, або парадигми, заявляють, що класична версія, яку вони називають управлінською і адміністративною, розглядає виключно діловий або управлінський документ. Зараз, відзначає Ю. М. Столяров, з'явилися два документознавства - «наше», більш широке, і «їх» - по суті тільки адміністративне, або управлінське [13, с.17]. Н. Н. Кушнаренко зводить традиційне документоведение до науки про правила оформлення адміністративних документів і ведення господарської документації, ототожнюючи документознавство з діловодством і розглядаючи його як розділ архівознавства [5, с.150]. Можна продовжити цитування, проте загальна картина штучного звуження об'єкту пізнання класичної версії в роботах новаторів ясна.

Історія тези про обмеженість об'єкту пізнання документознавства налічує, напевне, стільки ж років, скільки існує сама дисципліна. Повернення до нього сьогодні цілком пояснено специфікою задач, що розв'язувалися дисципліною 25-30 років тому. Дійсно, з другої половини 1970-х рр. і до 1980-х. тематика досліджень у документознавстві була спрямована на управлінський документ, а власне документознавство націлено на вдосконалення управлінської діяльності і методичне забезпечення технології діловодства. Це привело до того, що теорія документознавства в той період стала формуватися як теорія забезпечення документації управління суспільним і господарським розвитком [7, с.11].

Проте вже з другої половини 1980-х рр. почався перелом у розвитку теоретичної частини дисципліни та управлінський аспект перестав бути домінуючим. Про це яскраво свідчить наукова дискусія серед документознавців у 1970-1980-х рр. «Часто межі документознавства невиправдано зводять, - писав на початку 1970-х рр. один з провідних документознавців Я. З. Лівшиц, - до вивчення управлінської документації. Тим часом зміст документованої діяльності надзвичайно багатоманітний і не обмежується тільки управлінською діяльністю. Документознавство повинне вивчати всю сукупність документів, що виникають у діяльності розвинутого соціалістичного суспільства». В другій половині 1980-х рр. один з провідних документознавців О. Н. Сокова відзначала, що об'єктом документознавства виступає вся сукупність документів, що складається з документальних систем та із окремих документів … і дисципліна вивчає всі види, жанри і форми документів [12, с.12, 15].

Таким чином, історичний огляд розвитку теорії класичної версії свідчить про те, що протягом всього періоду розвитку документознавства область пізнання не була обмежена тільки управлінським документом.

Об'єктом нетрадиційного документознавства Н. М. Кушнаренко визначає «комплексне вивчення документа як системного об'єкту», а предметом - «створення наукового знання про документ в єдності його інформаційної і матеріальної складових, про закономірності створення і функціонування документів в суспільстві» [5, с.152 - 153].

Предметом пізнання класичної версії виступають різні аспекти і риси об'єкту. Ведучим залишається практичний аспект, проте разом з ним існують теоретичний, управлінський, правовий, технічний та інші аспекти [10, с.70].

Підсумовуючи вище зазначене можна сказати, що класичне документознавство є фундаментом нетрадиційного, більш розвиненого документознавства. Основи традиційного документознавства було закладено радянським ученим К. Г. Мітяєвим. На думку Г. М. Швецової-Водки, «нова версія» документознавства з'явилася на базі традиційного документознавства, використовуючи широке трактування документа як об'єкта документознавства. І має на відміну від традиційного документознавства, фундаментальний характер.

1.3 Структура сучасного документознавства (Н. М. Кушнаренко, М. С. Слободяник, С. Г. Кулешов, Г. М. Швецова-Водка)

Як і будь-яка наукова дисципліна, документознавство має власну структуру, яка поки що знаходиться у стадії формування. Багато відомих вчених працювало над проблемою визначення структури документознавства, але вони так і не пришли до єдиної думки щодо визначення структури. Нижче буде розглянуто думки деяких учених щодо структури документознавства.

Н. М. Кушнаренко виділяє загальне й особливе документознавство. Загальне включає три розділи - теорію документа (документологію), історію документа, історію і теорію документно-комунікаційної діяльності. Зазначимо, що саме третій розділ, на думку М. С. Слободяника, є дискусійним і формує певне теоретичне підґрунтя для надмірно широкого погляду на документознавство. До завдань особливого документознавства Н. М. Кушнаренко відносить вивчення окремих типів і видів документів, і процесів документно-комунікаційної діяльності. Особливе документознавство вона розділяє на спеціальне і часткове. Перше вивчає специфіку документів, що функціонують у бібліотеках, архівах музеях, інформаційних центрах. На цій підставі Н. М. Кушнаренко включає до структури документознавства на правах спеціальних наукових дисциплін - бібліотекознавство, бібліографознавство, архівознавство, музеєзнавство, інформацієзнавство. До часткового документознавства віднесено вивчення окремих видів документів, яке відбувається у межах відповідних дисциплін, наприклад, книго-патенто-картознавства.

Тобто, Н. М. Кушнаренко обґрунтовує оригінальну авторську концепцію документознавства як мету науки, щодо великої групи споріднених наук [5, с.148]. Проте запропонована широка концепція викликає суттєві заперечення у багатьох вчених, у тому числі, й у М. С. Слободяника. Адже кожна з наук, включених автором до структури документознавства, має власний об'єкт, у якому документ є лише його складовою частиною. Наприклад, об'єктом бібліотекознавства є бібліотечний соціальний інститут; патентознавство в основному зосереджується на досліджені проблем правового захисту інтелектуальної власності винахідників та оформлення заявок на виходи і проведення їхньої наукової експертизи; а патентна документація є лише однією із складових цієї науки. На підставі зазначеного можна зробити висновок щодо недоцільності штучного розширення структури документознавства за рахунок суміжних самодостатніх наук [11, с.18].

Принципово інший концептуальний підхід до структури документознавства, розвиває С. Г. Кулешов. Він поділяє документознавство на загальне і спеціальне. До проблематики першого вчений відносить дослідження загальнотеоретичних питань, що стосуються понятійних, функціональних, структурних, класифікаційних та інших ознак документа і його властивостей, та історії розвитку документів і документознавства. Основним напрямом спеціального документознавства вчений вважає управлінське документознавство, що досліджує широке коло проблем управління документацією у вузькому «архівно-діловодському» значені цього поняття. Цей напрям фактично ототожнюється з діловодством, що з одного боку, не дозволяє належним чином зосередитись на безпосередньо управлінських аспектах документознавства, а з іншого, практично позбавляє діловодство права на розробку власної теорії.

Серед інших видів спеціального документознавства він пропонує виділити науково-технічне, картографічне, аудіовізуальне. В основу такої класифікації, мабуть, покладено цілком очевидну самобутність указаних видів неопублікованих документів і яскраво виражену специфіку їхнього архівного зберігання. Проте незрозумілою є сутність, змістовне наповнення і навіть доцільність формування, запропонованих авторитетним ученим, спеціальних документознавчих дисциплін, що базуються на дослідженні лише одного з видів неопублікованих документів. Не знайшов М. С. Слободяник переконливої відповіді на ці запитання й в ґрунтовній монографії С. Г. Кулешова [4].

Отже, за концепцією С. Г. Кулешова проблематика спеціального документознавства фактично звужена до вивчення неопублікованої документації, що є предметом архівної та діловодської діяльності. Таку точку зору С. Г. Кулешов називає традиційною, посилаючись на публікації відомих російських учених-архівознавців, які фактично розглядали документознавство як допоміжну науку і навчальну дисципліну в системі фахової підготовки архівістів.

Центральним об'єктом документознавства, на думку М. С. Слободяника, є документ як основний змістовий елемент документної інфраструктури суспільства. Згідно з таким баченням, документознавство вивчає максимально широке коло документів на різних носіях і потреби суспільства в інформації, що передається за допомогою цих документів у просторі і часі. Проте, на відміну від визначеного російського вченого, професора Ю. Н. Столярова, який вводить до наукового облігу поняття «енергетичний документ», без будь-яких формальних обмежень його наповнення і ознак, що, фактично, ставить знак рівняння між інформацією і документом; М. С. Слободяник вважає перше з цих понять значно ширшим. На його думку, соціальна інформація стає документною лише у результаті специфічного виду людської діяльності - документування (фіксації інформації). Особливо принциповий характер це положення має при дослідженні співвідношення понять комп'ютерна (електрона) інформація та електронний документ. Визначна роль інформаційної складової документа, на думку М. С. Слободяника, дає вагомі підстави вважати інформаціологію фундаментальною щодо документознавства наукою [11, с.19].

Запропонована М. С. Слободяником структура документознавства базується на необхідності забезпечення комплексного дослідження документа як системи в єдності трьох обов'язкових і достатніх елементів - матеріального носія, інформаційного наповнення, комунікаційної орієнтованості. При розробці структури учений врахував результати, одержані Г. М. Швецовою-Водкою, яка переконливо довела, що книга є одним з видів документа. Це дозволяє, керуючись фундаментальним положенням системного підходу, щодо спільних властивостей системи в цілому та її підсистем і елементів, використовувати для розв'язання документознавчого завдання здобутків у царині визначення структури науки про книгу - книгознавство, як комплексна наука і як комплекс наук. Сутнісною відмінністю цих концепцій є рівень інтегративності наукових дисциплін, що входять до структури книгознавства.

Розглянемо детальніше запропоновану М. С. Слободяником структуру документознавства. При її розробці автор виходив з того, що наявність у провідних учених принципово різних точок зору щодо такої стрижневої проблеми як структура цієї науки, відображає її сучасний стан і переконливо відтворює невисокий рівень інтегративності її складових. Це дозволяє висловити думку, що сучасне документознавство доцільно розглядати як комплекс наукових дисциплін, орієнтованих на всебічне вивчення документа в широкому контексті; а також різноманітних утворень документів, що формують документну інфраструктуру суспільства. Важливою ознакою, за якою може формуватися самостійна документознавча наукова дисципліна є функціональна орієнтація на задоволення специфічних потреб суспільства й особистості у відокремлених групах документів, що потребують індивідуалізованого дослідження. Слід врахувати, що об'єднання окремих дисциплін у комплекс передбачає високий рівень їхньої автономності, можливість виходу з комплексу і включення до іншої системи наук. Кожна з цих наукових дисциплін може формувати власний предмет і встановлювати зв'язки з науками, що до структури документознавства. Проте знаходження різних дисциплін у єдиному комплексі зумовлює наявність спільних теоретико-методологічних засад, витоків та історії розвитку [11, c.20]. Ці проблеми досліджуються інтегруючою науковою дисципліною, що має відчутний мета науковий характер - документологію. Відзначимо, що її здобутки мають вагоме значення як для документознавчих дисциплін, так і для споріднених і суміжних наук, що також вивчають документ, як одну із складових власного об'єкту (бібліотекознавства, бібліографознавства тощо).

Розглянемо сутність і зміст документології докладніше. Ця наукова дисципліна є найбільш дослідженою в сучасному документознавстві. За Слободяником документологія ґрунтується на широкому розумінні базового поняття «документ». Ця наукова дисципліна складається як з теоретичної так і з історичної частини. У межах першої здійснюється комплексне дослідження документознавства, документа і документної інфраструктури суспільства. Ключовими теоретичними проблемами сучасної документології є формування і розвиток категоріально-понятійного апарату науки; обґрунтування її структури, функцій інструментарію; формування системи знань про документ, його функції, структуру, ознаки і властивості; класифікацію документів і проведення документознавчого та інформаційного аналізу виділених видів і типів документів. Збагачення об'єкта науки за рахунок документної інфраструктури суспільства дозволяє включити до проблематики документознавчих досліджень: вивчення структури документних потреб суспільства і особистості; розробку і реалізацію систем і методів документного забезпечення основних категорій користувачів; особливості документної дільності в різних соціальних сферах та інституціях, включаючи цикл документування, розповсюдження і використання документної інформації; розробку новітніх технологій реалізації документ них процесів; аналіз закономірностей і сутнісних особливостей документної інфраструктури суспільства.

У межах історичної частини документологію має здійснюватись комплексне дослідження історії документознавства і документа як центрального об'єкта цієї науки. Особливу увагу слід приділити проблемам періодизації та історико-документознавчі реконструкції виділених періодів та їхніх основних етапів. Важливим напрямом такої реконструкції є проведення моніторингу розвитку документознавчого знання в цілому і складових цієї науки зокрема. Перспективним є комплексне дослідження артефакту як джерела історико-культурної інформації, із залученням пізнавального потенціалу нагромадженого історичного наукою і цілому і спеціальними історичними дисциплінами зокрема.

Здобутки документології мають принципове значення для розвитку спеціальних документознавчих дисциплін. Сучасний етап розвитку документознавства характеризується становленням групи спеціальних наукових дисциплін - теорії документальних комунікацій; теорії документних потоків; документного фондознавства; електронного документознавства; управлінського документознавства; теорії та історії діловодства. Кожна з цих дисциплін на загальнодокументознавчій і власній системі знань; вивчає специфічну документоутворення, що входять до документної інфраструктури суспільства і (або) функціонально орієнтовані на задоволення конкретних інформаційних потреб суспільства та особистості. В цих наукових дисциплінах також є теоретична та історична частини. Вони узагальнюють досвід практичної діяльності з документного забезпечення реальних сфер життєдіяльності суспільства, та розробляють наукові рекомендації щодо її удосконалення. Відзначимо, що в процесі подальшої диференціації документознавчого знання виникає принципова можливість для розширення структури документознавства за рахунок формування нових спеціальних дисциплін. Одночасно окремі дисципліни в разі недостатнього впливу на них здобутків документології мають реальні можливості для виходу з документознавчого комплексу.

Запропонована М. С. Слободяником структура документознавства є відкритою і може розвиватись у відповідності із збагаченням документознавчого знання і реальними потребами практики. Магістральним напрямом такого розвитку є посилення інтеграційних зв'язків між окремими дисциплінами комплексу. Цей процес має завершитися трансформацією документознавства в цілісну інтегровану науку, яка має яскраво виражений мета науковий характер і широку сферу практичного застосування. Відповідно розглянуті дисципліни трансформуються у самостійні напрями науки [11, c.21].

Не хотілося б залишати без уваги точку зору професора Г. М. Швецової_Водки. Структуру документознавства, вважає професор, можна визначити як перехрещення двох напрямків її диференціації: аспектного і об'єктного. Аспектами виступають теорія документа, історія документа, організація документаційної діяльності.