Інноваційний менеджмент

Рис. 1 Схема стимулювання інноваційних процесів у організації

При цьому слід зауважити, що корисність інновації сприймається вищим менеджментом організації і рядовими її членами по-різному. Завдяки стратегічному мисленню генеральних менеджерів вони можуть багатоаспектно оцінювати наслідки інновації, прогнозуючи в кінцевому підсумку її спроможність зміцнювати конкурентні позиції. Водночас значна частина тих, кого безпосередньо стосуються зміни, хотіла б відчути переваги роботи по-новому вже сьогодні, не чекаючи, поки інновація дасть віддачу в майбутньому. Тому система стимулів інноваційних процесів має охоплювати компоненти так званого поточного стимулювання і стимулювання за результатами роботи всієї організації. Зокрема, активно сприяють реалізації нововведення стимули, зорієнтовані на дотримання запланованих термінів впровадження. Ці стимули мають більшу силу для виконавців, тих, хто змушений опановувати нові види діяльності, залучатися до нових організаційних взаємовідносин тощо. На противагу цьому менеджмент середнього й вищого рівня повинен орієнтуватися на кінцеві результати й найефективнішим у цьому разі буде його стимулювання через систему участі у прибутках.

Отже, завдяки диференційованому підходу до стимулювання різних категорій працівників дієвість стимулів підвищується, що сприяє формуванню інноваційного типу мислення в персоналу організації. Це дає змогу зняти проблему опору організаційним змінам і підвищує імовірність освоєння новації в заплановані терміни.

Виходячи із викладеного вище, основним завданням інноваційного менеджменту, як складової оперативного управління організацією, є вивчення економічних, організаційно-управлінських, соціально-психологічних чинників, що впливають на її здатність здійснювати інноваційну діяльність, а також розробка ефективних форм організації цієї діяльності.

Таким чином, об'єктом інноваційного менеджменту є інноваційні процеси і їх перебіг в організації, а предметом дослідження -- новації та інновації (нововведення).

5. Становлення теорії інноватики

Інновамтика -- галузь знань, що охоплює питання методології й організації інноваційної діяльності. Інноватика вивчає закономірності процесів розвитку, формування новацій, нововведень, механізмів управління змінами, подолання опору нововведенням, адаптації до них людини, використання та поширення інноваційних потоків,інноваційної діяльності, їх вплив на сферу конкуренції, на розвиток суспільства в цілому.

На відміну від стихійних, спонтанно виникаючих змін, інноватика вивчає механізм інноваційних і контрольованих змін, які відбуваються внаслідок раціонально-вольових дій. Предметом інноватики є створення, освоєння та поширення різного типу інновацій. Уперше термін «інноватика» було вжито наприкінці 80-х років XX ст. в науковій школі професора Санкт-Петербурзького державного технічного університету В.Г.Колосова з метою визначення напряму наукової діяльності з розробки і розвитку теоретичних засад наукової методології і методів прогнозування створення інновацій, а також методів планування, організації інноваційної діяльності та реалізації нововведень. Специфіка інноватики полягає в тому, що вона є міждисциплінарною методологією особливого типу. Інноватика забезпечує таке інтегрування знань, у процесі якого спеціальні науки (економіко-управлінські, соціологія, психологія, кібернетика, філософія та ін.) зберігають свою самостійність і специфічність, але їх теоретичні концепції і фактичні дані об'єднуються навколо методів дослідження проблем інновацій та інноваційної діяльності, інтегруючи різноманітні наукові знання з метою підвищення їх практичної ефективності.

Деякі вчені вважають, що в інноватиці як науковому напрямі слід виокремлювати дві взаємодоповнюючі складові: теоретичну інноватику та прикладну. Теоретична інноватика вирішує проблеми створення і розвитку наукової методології інноватики, теоретичні проблеми синтезу інноваційно складних організаційно-технічних систем (нових знань, ідей, нових технологій, винаходів, відкриттів).

Нововведення як інструмент перетворення є самостійним о'єктом вивчення в усіх промислово розвинених країнах. Виникла нова галузь науки -- інноватика, яка вивчає закономірності процесів розвитку, формування новацій, нововведень, механізмів управління змінами, подолання опору нововведенням, адаптації до их людини, використання та поширення інноваційних потоків, інноваційної діяльності, їх вплив на сферу конкуренції, на розвиток суспільства в цілому.

На відміну від стихійних, спонтанно виникаючих змін, інноватика вивчає механізми ініційованих і контрольованих змін, які відбуваються внаслідок раціонально-вольових дій. Предметом інноватики є створення, освоєння і поширення різного типу новацій.

Слід зазначити, що інноватика як наука перебуває на початковому етапі свого розвитку. Уперше термін «інноватика» було вжито наприкінці 80-х років ХХ ст. в науковій школі професора Санкт-Петербурзького державного технічного університету В. Г. Колосова з метою визначення напряму наукової діяльності з розробки і розвитку теоретичних засад наукової методології і способів прогнозування створення інновацій, а також способів планування, організації інноваційної діяльності та реалізації нововведень.

Специфіка інноватики полягає в тому, що вона є міждисциплінарною методологією особливого типу. Інноватика забезпечує таке інтегрування знань, у процесі якого спеціальні науки (економіко-управлінські, соціологія, психологія, кібернетика, філософія та ін.) зберігають свою самостійність і специфічність, але їх теоретичні концепції і фактичні дані о'єднуються навколо способів дослідження заморочек інновацій та інноваційної діяльності, інтегруючи різноманітні наукові знання з метою підвищення їх удобної ефективності.

На думку Г. С. Гамідова та інших учених, в інноватиці як у науковому напрямі слід виокремлювати дві взаємодоповнюючі складові: теоретичну інноватику і прикладну. Теоретична інноватика вирішує проблеми створення і розвитку наукової методології інноватики, теоретичні проблеми синтезу інноваційно складних організаційно-технічних систем (нових знань, ідей, нових технологій, винаходів, відкриттів).

Під прикладною інноватикою розуміється в різних галузях

господарювання напрям інноваційної діяльності з вирішення

заморочек планування, організації і реалізації нововведень.

Кінцевим результатом інноваційних досліджень є досягнення практичного ефекту для забезпечення суспільного добробуту держави, людства в цілому.

Неувязка циклічності завжди привертала увагу вчених і донині залишається однією з чільних заморочек розвитку суспільства. При цьому під циклом розуміють рух між точками макроекономічної рівноваги. Коливання ділової активності, ринкової кон'юнктури відображають циклічність загальноекономічних процесів (рис. 2).

Рис. 2. Циклічність загальноекономічних процесів

У період найнижчої активності (кризи) створюються передумови для виникнення і запровадження нововведень, оновлення матеріально-технічної бази виробництва для відтворення докризових показників діяльності і вищих досягнень. Рушієм інноваційного розвитку є політичні, економічні, демографічні, науково-технічні і соціальні чинники. їх сукупність зумовлює синергетичний ефект розвитку. З іншого боку, інноваційний розвиток здійснюється закономірно під впливом низки обстоятельств.

Розроблення теорії циклів почалось із середини XIX ст., если англійський учений X. Кларк звернув увагу на 54-річний розрив між двома економічними кризами. Теорію циклічних криз розглядав К. Маркс у 60-х роках XIX ст. Його ідея полягала в тому, що виникнення криз пов'язане з процесом пере накопичення основного капіталу. Наприкінці XIX ст. про існування довгострокових коливань писав український економіст М. І. Туган-Барановський, який, розглядаючи промислові кризи у Великій Британії, довів, що циклічність економічного розвитку визначається обмеженістю позичкового капіталу та особливостями його інвестування.

Російський учений М. Д. Кондратьев у 20-і роки XX ст. висунув концепцію великих циклів господарської кон'юнктури, яку описав у книзі "Длинноватые волны конъюнктуры". Згодом положення вченого сформувалися у теорію довгих хвиль Кондратьева. З мстою оґрунтування існування великих циклів він проаналізував статистичні дані Великої Британії, Франції, Німеччини, США за період 1780--1920 років. Зокрема, статистичні показники щодо динаміки цін, заробітної плати, вартості позичкового капіталу, зовнішньоторговельного балансу, виробництва основних видів продукції промисловості тощо. Проведені дослідження дали змогу стверджувати про циклічність з довжиною хвиль близько півстоліття.

За цією теорією, фазі піднесення кожного циклу передують значні зміни в економіці" які виявляються через розвиток техніки, виробництва, нових ринків. Треба також відзначити, що фаза піднесення не відбувається незалежно від соціальних питань -- помічено, що ці періоди співпадають з періодами соціального збурення (страйки, революції тощо). Натомість стадія занепаду характеризується здебільшого активізацією інноваційної діяльності, створенням нових робочих місць, галузей виробництва, появою технологічних нововведень, що уможливлюють подолання кризових явищ.

Окрім довгих хвиль, М. Д. Кондратьєв визначив також наявність середніх і маленьких (3--15 років), які теж виливають на макроскопомічні процеси. Короткі хвилі накладаються на середні, які, відтак -- на довгі хвилі (рис. 3-4).

Простежується чіткий взаємозв'язок між амплітудою коливання економічних циклів та різними чинниками кон'юнктури. Так, наприклад, відхилення від рівноваги першого порядку (попит і пропозиція) призводить до маленьких хвиль, рівновагу другого порядку (переливання капіталу в нове обладнання, машини, модернізацію виробництва) досягають коливаннями середніх хвиль, рівновага третього порядку, яка стосується глобальних змін щодо виробничих технологій, сировинної бази, енергетичних питань, спричиняє довгі хвилі.

Рис. 3. Теорія довгих хвиль Кондратьєва

Саме у цей період відбуваються науково-технічні винаходи, відкриття, зміни технологій, які мають найсуттєвіший вилив на соціально-економічне життя суспільства. Кожна наступна фаза довгого циклу є результатом кумулятивних процесів попередньої. Інноваційні зміни, таковым чипом, зумовлюються попитом на их, навіть не завжди усвідомленим, а не лише є наслідком економічних, соціальних і політичних обставин. Траєкторія рівноваги економічного зростання одержала назву "тренд" (з англ. trend -- загальний напрям (тенденція) розвитку ринку). Вона визначається швидкістю оновлення виробничих фондів та ефективністю інновацій.

Класична інноваційна теорія почала розвиватися у XX ст., на підставі саме ідей М. Д. Кондратьєва. Засновником класичної теорії є австрійський учений Й. Л. Шумпетер, який у 20-х роках XX ст. опублікував праці, де зазначав, що бізнес є основою системи господарювання, а підприємництво -- його рушійною силою. Ще у 1909--1911 pp. німецькі вчені В. Зомбарт, В. Мітчерліх обрисовали типи підприємців, охарактеризувавши їхні функції й основні завдання щодо просування технічних новинок на ринок. За цією теорією, підприємець 100є носієм технічного прогресу, якщо не зупиняється на впровадженні окремих нововведень у своєму виробництві, а прагне їх поширити. Серед сучасних економістів цю концепцію найбільше розвинув американський спеціаліст П. Друкер, який наголошує, що інноваційність є особливим інструментом підприємництва. У процесі нововведення створюються нові ресурси, а наявні знаходять нові напрями застосування.

Уперше інновації були диференційовані за двома великими групами -- товарові та технологічні. Відзначимо, що ідеї виявилися життєздатними, і понині (через 100 років) пе втративши своєї актуальності.

У праці "Кон'юнктурні цикли" (1939) Й. Л. Шумпетер впроваджує поняття базових і вторинних нововведень. Базова інновація реалізує винахід і створює передумови для формування нових технологій і провокує виникнення низки менш значних (вторинних) інновацій, які збираються у так звалі «інноваційні пучки» -- кластери. Кожна базисна інновація сприяє створенню пової галузі виробництва, яка послідовно проходить цикли розвитку від початкового періоду різкого зростання через стадію зрілості до поступового занепаду. Цей процес відбувається у двох вимірах -- по вертикалі (від більш суттєвих інновацій до дрібніших) і по горизонталі -- від низької розповсюдженості до повного насичення нею ринку.

З-поміж теоретиків класичної теорії нововведень чільне місце посідає американський економіст, лауреат Нобелівської премії С. Кузнець. Основним внеском ученого можна вважати формування теорії будівельних циклів тривалістю 15--20 років, які він пов'язував переважно з демографічними процесами. Сучасні дослідники більше схиляються до економічних та соціальних передумов виникнення будь-яких виробничих циклів.

Використовуючи ті самі методи дослідження, що й М. Д. Кондратьєв (побудова трендів на підставі статистичних даних), С. Кузнець установив закономірності довготривалої динаміки і дійшов висновку, що тренд будь-якого з виробничих рядів відображає цикл домінуючої технічної інновації. У 30-х роках він підтвердив думку Й. Л. Шумпетера про взаємозв'язок між підприємницькою активністю і "кластерами" інновацій та з'ясував, що мотиви інвестицій у нові товари або нову техніку виникають лише за разумов, если зростання виробництва не супроводжується впровадженням принципово важливих нововведень. Накопичення застарілої техніки та технологій призводить до зниження продуктивності праці, ефективності виробництва і спричиняє зростання капіталомісткості, поточних витрат та загрозу занепаду бізнесу.

Подальшого розвитку неокласична теорія нововведень набула після Другої світової війни, передусім у СПІА. Проблеми нововведень у цей час вивчали багато вчених, найвідомішими з-поміж их є Г. Менш, Я. Ван Дейн, X. Фрімен.

Розвиток мікроелектроніки тотально вплинув на суспільство, зумовлюючи зміни удобно у всіх видах діяльності. Проте виникало протиріччя між новими засобами виробництва та застарілими виробничими відносинами, тобто за новими технологіями "не встигали" управлінські, інформаційні, контрольні, науково-дослідні підрозділи. Все це вимагало якісних змін, оскільки технології розвивалися швидше, ніж надбудова.

На відміну від еволюційної теорії М. Д. Кондратьєва (теорія рівноваги, цикл виражається хвилеподібною кривою) та Й. А. Шумпетера (траєкторія рівноваги є ступінчастою), Г. Менш висунув "гіпотезу нерервності", яка полягала у тому, що нововведення виникають не плавненько, а групами, або хвилями, і перебувають у безпосередньому зв'язку з кризовими явищами або процвітанням економіки.

S-подібною кривою моделюється процес різкого переходу від 1-го стабільного стану до іншого. Такий скачок може відбуватися внаслідок радикальних змін, що спричиняють інноваційні входи або кризові ситуації (рис. 4).

Логістична крива характеризує стадії інноваційного циклу "зародження -- ріст -- загасання". Стадія росту G (Growth) є нерівномірним процесом у часі. Відрізки прискорення G1 і уповільнення G2. Таковым чином ця крива характеризує розвиток явища на стадії росту G, тобто динамічний перехід від 1-го стабільного стану (стадія Е), если значення параметрів ледь визначилися, мають мінімальні величини, до наступного стабільного на певний час стану (стадія М -- Maturity -- зрілість), що має максимальне значення параметрів.

Рис. 4 Логістична крива

Похожий скачок (рис. 5) може повторюватись один раз (розвиток з повторюваним циклом) або декілька разів («гребінець»). Але стадія загасання обов'язково настане. При S-подібному русі процес ділиться на дві приблизно однакові частини АС і СВ. До точки С приріст параметра нижче за пряму АС, але вище за рівень попереднього росту. Тобто прискорення відбувається повільно. Це объяснюється опором середовища (наприклад, покупці не готові сприйняти інновацію). Ближче до точки С прискорення 100є максимальним. Значення параметра 100є однаковим як на S-кривій, так і на прямій АВ. Цю частину процесу називають стадією прискореного росту G1.

Рис. 5 Повторення інноваційних циклів

У Другій частині процесу, если явний та прихований опори подолано і явище набрало інерції, приріст параметра відбувається швидко (біля точки С). Але отдалі приріст уповільнюється внаслідок того, що в дію вступають гальмуючі чинники внутрішнього і зовнішнього середовищ. Для прискорення, наприклад, величини попиту гальмом буде ємність ринку, поява нових соперників.

Другу частину процесу інновацій, що розглядається, називають стадією уповільненого росту G2. Фактично G1 і G2 -- це дві складові стадії росту (розвитку) G в інноваційному циклі.

Логістичну криву використовують під час свойства розвитку різних нюансів потенціалу організації та її позиції у зовнішньому середовищі: опис життєвого циклу технології, попиту, товару і навіть власне функції.

Логістична крива допомагає розкрити сутність інноваційних процесів. Інноваційний цикл переважно починається з усунення відставання підприємства у розвитку, що підвищує її конкурентний статус.

Передумовою виникнення теорії прискорення слугував, зокрема, бурхливий розвиток цифрових та нанотехнологій. Можна стверджувати, що на початку 80-х років XX ст. розпочалася "ера інформаційних технологій". Це зумовило як стрімке зростання пов'язаних бізнесів, так і виникнення низки заморочек, зокрема стрімке зменшення сировинних ресурсів, екологічне забруднення, пригнічення здатності середовища до саморегуляції. Багато ще донедавна перспективних галузей досягли стадії зрілості або взагалі зникли. На думку багатьох дослідників, світ переживає завершення циклу зростання.

Фази винаходів і нововведень мають тенденцію до прискорення. Так, наприклад, між винаходом і втіленням у виробництво пристроїв для фотографічної зйомки минуло 112 років, телефону знадобилося 56 років для завоювання популярності, а пейджер протримався на ринку комунікацій лише 4 роки до свого повного зникнення завдяки розповсюдженню систем стільникового зв'язку. Чим ближче до нашого часу, тим більше скорочується життєвий цикл нововведення.

Крім цифрових мереж, програмних продуктів, інновацій у сфері охорони здоров'я, базовим винаходом останнього десятиліття є перспективні розробки у сфері біотехпологій. Завдяки їхньому розвитку можна буде подолати кризові накопичення депресивних компонентів. Більшість економістів доходять висновку, що вихід із кризи буде пов'язаний з виникненням пової хвилі нововведень, яка забезпечить тривалий стимул наступному періоду зростання, що нині проявляється:

-- глобалізацією світової економіки;

-- бурхливим розвитком науки, що започатковує нові технології;

-- зникненням або радикальною перебудовою традиційних галузей господарства;

-- перетворенням сільського господарства на науко-і капіталомістку агропромислову галузь;

-- розвитком сфери послуг: фінансових, страхових, консультаційних, науково-пошукових, споживчих тощо;

-- індустріалізацією країн, що розвиваються;

-- тенденцією до децентралізації та уніфікації у всіх сферах життєдіяльності;

-- незворотними змінами навколишнього середовища і необхідністю його захисту;

-- виникненням нових концепцій організаційного розвитку.

Однією з концепцій теорії прискорення є новаторський ризиковий підхід (синдром Силіконової долини -- Silikon Vallex Syndrom), започаткований сучасними американськими науковцями. Розвиток підприємництва базується на піонерному типі інноваційного процесу, що означає прагнення до досягнення світового лідерства в інноваціях. Сукупні витрати на науково-дослідні роботи та розробки у СПІЛ становлять значно більше, ніж в інших високо розвинутих країнах. Завдяки цьому у країні швидко оновлюються наявні галузі та виникли нові: виробництво компьютер'ютерів, офісної техніки, розроблення програмного забезпечення, культурологічна продукція (кіноіндустрія, ігри, візуальні спец ефекти тощо). Так, впродовж останніх 5 років виробництво офісної техніки, програмного забезпечення щороку зростає на чверть.

Інновації є динамічним рушієм економічного розвитку. Вони вдосконалюють виробництво і водночас змінюють сферу оігу, сприяють створенню кращих за властивостями виробів, технологій, прибутків. Водночас, наявні негативні наслідки прискореного темпу життєдіяльності, що вимагає невідкладних розробок у галузі психології, соціальної медицини, охорони праці для зменшення ризику виливу негативних чинників.

8. Теорії технократичного суспільства

Технократичні теорії, складова частина більшості технологічних теорій сучасної буржуазної соціально-економічної думки, заснована на доктрині переходу управління і влади в капіталістичному виробництві і в суспільстві від власників і політиків до інженерно-технічної інтелігенції (технократії) і фахівцям з управління, промовцем нібито у вигляді головної «рушійної сили» прогресу. У спотвореній формі Т. т. відобразили реальні процеси збільшеного значення вживання науки і найму фахівців для функціонування суспільного виробництва і держави в умовах науково-технічній революції.

Т. т. зародилися на основі різкої критики Т. Вебленом (США) панування фінансовій олігархії, як не відповідною інтересам розвитку техніки і виробництва. Проповідь передачі влади інженерам, технікам і фахівцям з управління стала гаслом радикального антидемократичного технократізма 30-х рр. 20 століть (Р. Ськотт, С. Чейз -- США, Ж. Бенд -- Франція). У з'єднанні з органічною теорією суспільства (див. Органічна школа) і ідеями корпоративізму (див. Корпоративна держава)Т. т. були використані фашизмом для виправдання жорстокого придушення робочого класу. Прибічники управлінській революції теорії в 30--40-х рр. проголосили (нібито факт, що вже відбувся в економіці США) перехід влади до специалістам- менеджерам, що усуває, на їх думку, панування власників і що трансформує всю систему капіталізму. У 50--60-х рр. Т. т. набули широкого поширення в Західній Європі, включивши видозмінену «теорію бюрократії» М. Вебера(Німеччина).

Первинна помірна критична спрямованість цій теорії розчинилася в концепціях технико-бюрократічного «неорационалізма» 50-х рр. (Р. Саймон, Д. Марч -- США). Новий варіант Т. т. став вираженням ідеології «сайентізма», що нестримно вихваляла науку і техніку як засіб «раціонального і безболісного» рішення технократами всіх проблем виробничого, економічного, соціального і політичного розвитку суспільства. На ділі ж вищим принципом наукової раціоналізації є перш за все всемірний розвиток виробничої і суспільної активності і ініціативи мас, що борються за управління виробництвом, опановують накопичене духовне багатство і що усувають своєю боротьбою явища, блокуючі розвиток виробництва і суспільства.

В кінці 60-х рр. був проголошений (факт, що нібито відбувся і прогресивний) перехід влади в руки вже не стільки менеджерів, скільки інженерів, техніків і провідних корпорацій, що служать, що приймають рішення і створюючих так звану «техноструктуру», з якою переплітається державна бюрократія, перетворюючи державу на виконавський орган «техноструктури» (Дж. Голбрейт -- США). В той же час була висунута ідея наростаючій опозиції «техноструктуре» з боку професури університетів і учених, що працюють по найму, але що претендують на певну владу в суспільстві. Ця концепція що йде до влади і вже правлячою «мерітократії» (влада «заслужених на осіб») стала складовою частиною теорії«постіндустріального суспільства», що маскує формальне і реальне підпорядкування найманої праці капіталу.

Т. т. складаються з трьох основних груп. Елітарні Т. т. приписують владу і роль головної сили прогресу «еліті суспільства» (виробничій, політичній, науково-культурній технократії -- освіченим людям, складовим зростаючий «технологічний» або «новий середній клас»). Ці погляди представлені як у ліберально-буржуазних авторів (Д. Белл, Дж. Голбрейт -- США, Р. Арон -- Франція), так і у войовничих антикомуністів (З. Бжезінський, Г. Кан --США). Авторитарні Т. т. або апелюють до «твердої руки» державної бюрократії і керівників корпорацій як до необхідної умови раціональності і планомірності в «еру автоматизації» (Ж. Еллюль -- Франція, Ф. Поллок -- ФРН(Федеральна Республіка Німеччини)), або з льоворадікальних позицій обрушуються на таку «тоталітарну» технократію, яка нібито вже неподільно управляє «державою корпорацій» і суспільством (Ч. Рейч -- США). У елітарних і авторитарних Т. т. розвиток мас і зрушення в їх положенні фактично розглядаються не як вихідний пункт і головний вміст сучасної революції в продуктивних силах, а лише як «соціальні наслідки» науково-технічної революції, здійснюваної технократами і фахівцями з управління корпораціями і державою проти волі мас. Третя група -- буржуазно-демократичні Т. т. ідеалізують положення мас намагаючись поєднувати концепцію «історичних заслуг» технократії з визнанням величезного значення загальнокультурного розвитку мас трудящих як головні продуктивні (і навіть суспільні) сили (П. Друкер -- США). У всіх трьох групах Т. т. маскується згубне для капіталістичного суспільства протиріччя між провідною роллю народних мас, робочого класу як головної продуктивної і суспільно-прогресивної сили, з одного боку, і їх «традиційним» местомом об'єкту підпорядкування, експлуатації і пригноблення в економічних і політичних системах цього суспільства -- з іншою. Частина Т. т. відкрито протиставляє працівників розумової і фізичної праці один одному і націлена на розкол армії найманої праці.

9. Сучасні концепції інноваційного розвитку. Еволюція парадигми економічного розвитку

Незважаючи на те що автори теорій технократичного суспільства вказували на необхідність регулювання науково-технічного прогресу і навіть стримування наукових досліджень у деяких напрямах (наприклад, генної інженерії), вони надавали перевагу прямому втручанню держави у ці процеси. Однак воно має бути не директивним, як у плановій економіці, а непрямим, тобто повинно спиратися на ринкові механізми. Усвідомленню цього сприяли новітні концепції економічного розвитку: теорія інтелектуальної технології Ф. Хайєка і теорія інноваційної економіки і підприємницького суспільства П. Друкера.

Розширення інформації, яку використовують у повсякденній діяльності сучасні підприємці, стало поштовхом до розроблення інформаційних та інтелектуальних технологій, що дали змогу швидко і системно опрацьовувати величезні масиви інформації. Врахування інформації, яку надає ринок, і дії відповідно до неї подовжують «ланцюжки» людей, які працюють одне для одного (підприємців та споживачів), і дають можливість експериментувати, ризикувати, домагатися максимальних результатів за найменших витрат.

Теорія інтелектуальної технологи

Виникла як результат дослідження австрійським економістом ФрідріхоМ (Хайєком (1899--1992) проблем інформаційної економіки І і технології. Була обґрунтована в теорії ринку як глобальної інформаційної системи. Хайєк запропонував інформаційну концепцію «порядку, що розширюється» як основу цивілізації. На його думку, ринок -- це гігантська інформаційна «машина», що містить величезне «неявне, розсіяне знання» про потреби і виробничі можливості людей, інформацію, яка переважає ті знання, якими може володіти не лише окрема людина, а й багато людей. Сукупність дій підприємців і споживачів, заснованих на недостатньому володінні знаннями, і створює ринок.

На думку Хайєка, дотримання звичаїв, традицій і правил виробничої та інших видів діяльності, напрацьованих у процесі розвитку цивілізації, дає змогу забезпечувати поступальний розвиток суспільства. Правила, звичаї і традиції -- це теж знання, але приховане, оскільки люди переважно не розуміють закладеного в них глибинного змісту і механізму його дії. Звідси прагнення «поправити», переконструювати закони ринку, підпорядкувати їх плану, тобто зламати ринок. Хайєк був рішучим противником будь-якого втручання у ринкові процеси. Він наголошував, що прагнення підприємців максимізувати прибуток спонукає їх (без усякого примусу з боку держави) відбирати із існуючого масиву знань ті, що дають їм змогу по-новому осмислити відносини із споживачами, запропонувати кращий спосіб задоволення їхніх потреб. Отже, на думку Хайєка, слід дати можливість ринковим процесам розвиватися спонтанно, і це само собою сприятиме економічному розвитку.

Дослідження Ф. Хайєка відповідали новим реаліям підприємницької економіки. Вони пояснили, яким чином знання стають основою підприємницької ідеї і дають імпульс розробленню інновацій; чому економіка одних країн є сприйнятливою до інновацій, а інших -- ні. Хайєк довів, що вирішальну роль у цьому відіграють інституційні основи суспільства -- як формальні (сформовані державою закони, що регламентують економічну діяльність), так і неформальні (усталені правила, звичаї, традиції, Норми поведінки, мораль). У 1974 р. Ф. Хайєк став лауреатом Нобелівської премії у галузі економіки.

Теорія, інноваційної економіки і підприємницького суспільства

Сформульована американським ученим П. Друком у працях «Інновація та підприємництво» (1985) та Посткапіталістичне суспільство» (1993). П. Друкер зазначає, що економіка 90-х років XX ст. принципово відрізняється від економіки 60--70-х років, яка була зорієнтована на виробництво, внаслідок чого підприємства зосереджували основні зусилля на його вдосконаленні. Найкраще це могли робити великі компанії, що домінували на ринку. Головною рисою економіки 90-х років стало напрацювання ідей, які заперечують колишні рішення, товари, послуги і виробництва. З огляду на це її можна назвати інноваційною. До того ж Друкер розглядає менеджмент як «технологію управління підприємницько-інноваційною діяльністю».

Інноваційна економіка (за Друкером) має такі характеристики:

1) головною продукцією і головною «начинкою» усіх товарів і послуг є нові рішення; саме зростання економіки є безпосереднім результатом безперервних інноваційних змін;

2) провідна роль в економіці належить мільйонам малих і середніх підприємств, очолюваних підприємцями, що діють на свій страх і ризик;

3) динаміка економіки і суспільства визначається не наукою і науковцями, а мільйонами людей, що самостійно приймають рішення, часто інтуїтивні й творчі;

4) порівняно невеликі капіталовкладення у кожне робоче місце завдяки некапіталомісткій технології багатьох мільйонів інноваційних виробництв;

5) знання є основним, пануючим фактором продуктивності й у масовому виробництві; тепер вони стають головним предметом і головним результатом праці, що зумовлює реорганізацію галузей навколо створення знань і реструктуризацію всієї економіки країни навколо сфери накопичення інформації;

6) інтелектуалізація праці є основним процесом розвитку виробництва, а витрати на нього і поширення знань -- головною формою інвестицій; завдання науки -- сприяння інноваціям, що зароджуються, системне, організоване застосування знань у створенні самих знань, що робить їх продуктивними (чого не може зробити держава чи ринок);

7) головна форма власності -- це інтелектуальна власність, що структурує суспільство і визначає його розвиток;

8) метою оподатковування має стати підтримання усього необхідного для довгострокових інвестицій, а головною рисою податків, важливою для всієї інноваційної економіки, -- їх точна передбачуваність;

9) для розуміння найважливіших економічних процесів, крім мікро- і макроекономіки, необхідна метаекономіка, що враховує вплив таких могутніх неекономічних факторів, як демографія, освіта, нові технології, екологія, тип психології людей, рівень культури тощо.

Водночас і у взаємодії з інноваційною економікою формується підприємницьке суспільство (чи «суспільство знань», «інформаційне суспільство»), яке характеризується тим, що інновації та підприємництво охоплюють значну частину суспільства, стають щоденною практикою. Це дає змогу працювати навіть жінкам, що мають маленьких дітей, зміцнює віру людей у себе.

Отже, сучасні теорії інноваційного розвитку змістили акценти у поведінці людей, сформували у них прагнення до накопичення знань. Стало очевидним, що економічне зростання країн великою мірою залежить від інноваційної активності підприємницьких структур, від їх прагнень, зусиль і здатності використовувати у своїй діяльності новітні технології, творчо підходити до визначення способів задоволення потреб споживачів, на основі чого вдосконалювати та оновлювати продукцію, отримуючи більші доходи і зміцнюючи свої ринкові позиції.

Еволюція парадигми інноваційного розвитку

Теорії та моделі економічного зростання, що ґрунтуються на інноваційних факторах, виводили економічну динаміку безпосередньо з процесів створення і впровадження у виробництво нових технологій і нових товарів. Теорії інноваційного розвитку наголошували, що економічне зростання відбувається у часі нерівномірно: поява принципово нової базисної технології у певній галузі дає імпульс розвитку багатьом спорідненим галузям через виникнення пучка вторинних інновацій. Інновації, поширюючись, збільшують загальний економічний результат і сприяють зростанню темпів розвитку економіки, однак водночас зменшують комерційну віддачу від іннозації для окремого суб'єкта господарювання, що змушує його відшукувати інші, досконаліші способи задоволення потреб споживачів. Життєвий цикл інновації завершується з появою досконалішого її замінника. За принципової новизни інновація може стати основою нової фази економічного зростання.

У процесі формування сучасних уявлень про природу економічного зростання і роль інноваційних чинників у ньому відбувалася зміна парадигм, узятих науковцями за основу своїх теорій.

Парадигма (грец. paradeigma -- взірець) -- система поглядів на явище, яка ґрунтується на певному ключовому елементі.

Зокрема, ранні теорії циклічного економічного зростання опиралися на технологічну парадигму, тобто причиною циклічного розвитку вважали зміну поколінь техніки в процесі її відтворення та інфраструктури, яка обслуговує даний технологічний устрій. Нові зразки техніки і нова технологія, на думку прихильників цієї парадигми, з'являються внаслідок «вільного польоту думки» науковців та винахідників, яких ніхто не змушує вести наукові дослідження. Займаються вони цим лише для задоволення власної цікавості. Якщо винахідник буде наполегливим у проштовхуванні своєї новинки у виробництво і зуміє переконати власників капіталу у її перспективності, то вона прийде на зміну традиційній технології. Якщо ж ні, то новинка залишиться незатребуваною. Слабкою ланкою цієї парадигми є нерозуміння того, чому саме одна технічна новинка є перспективною і підприємці інвестують капітал у її впровадження, а інша -- залишається поза їхньою увагою.

Дослідження Й. Шумпетера і його послідовників сформували техніко-економічну парадигму економічного розвитку, яка доповнювала технологічну висновками про те, що зміна технологій відбувається не через фізичне зношення, а внаслідок того, що тривале використання певної технології та її поширення у відповідній сфері діяльності зменшує норму прибутку підприємців. Прагнучи її збільшити, вони впроваджують принципово нові види техніки. Вслід за підприємцями, які першими йдуть на ризик, інновації починають використовувати й інші фірми, впевнившись у їх здатності збільшувати віддачу від укладеного капіталу. В межах нової технології з'являються поліпшувальні інновації, які дають змогу далі нарощувати прибуток. Однак будь-який новий напрям у техніці не безмежний і врешті-решт його можливості вичерпуються -- у галузі настає економічний спад. Це вимагає від суб'єктів господарювання радикальних змін у динаміці капіталовкладень: значно більше коштів спрямовується на пошук принципово нових технологічних чи організаційних рішень.

Концепція техніко-економічної парадигми виходить з того, що технологічні зміни випереджають зміни в інституційній структурі держави, яка є інертною через притаманний їй консерватизм інтересів і підтримку суб'єктивної віри в старі добрі часи. Період, протягом якого відбуваються кардинальні зміни в соціально-економічній структурі, і є періодом становлення техніко-економічної парадигми, яка відповідає новим принципам управління в різних сферах, що стають загальновизнаними для нової фази розвитку. Це становлення триває 48--68 років, що відповідає довгостроковому коливанню довгої хвилі Кондратьєва. Зміна парадигми має всі ознаки загальної техніко-управлінської революції, яка зумовлює ефективнішу систему суспільно-економічного устрою.

Життєвий цикл техніко-економічної парадигми залежить від дії так званих ключових факторів і характеру галузей виробництва. Ключовий фактор парадигми -- це нові технології і засоби виробництва, які впливають на зміну структури витрат, знижують відносну вартість одиниці корисного ефекту, створюють нові продукти, поліпшують якість традиційних продуктів. Техніко-економічні парадигми фактично є чинниками довгих хвиль Кондратьєва.

Революційні технічні ідеї з'являються рідко і обумовлені вони загальними темпами науково-технічного прогресу. Тому цикл «піднесення -- стагнація -- спад -- криза -- пожвавлення -- піднесення» триває майже 50 років. Для його скорочення і зменшення тривалості кризового періоду необхідно, щоб нові ідеї з'являлися частіше. А це стає можливим за умов залучення у сферу продукування знань більшої кількості людей, створення такого інноваційного середовища та його інфраструктури, де відкриття випробовуються шляхом їх практичного застосування у безперервному потоці спроб та помилок. Якщо таке середовище утворюється, як це мало місце у Силіконовій долині (СІЛА) в 1970-х роках XX ст., воно починає генерувати (лат. gеnеrо -- породжувати) власну динаміку, приваблюючи знання, таланти й інвестиції звідусіль.

Більшість центрів інформаційно-технічної революції зосереджені у метрополісах, здатних генерувати синергію (грец. synergos -- той, що діє разом) -- підсилення результуючої окремих складових системи завдяки їх взаємодії -- на базі знань та інформації. Ця здатність безпосередньо Пов'язана із промисловим виробництвом і комерційним застосуванням інновацій, із культурною та економічною Могутністю метрополіса, що формує його привілейоване становище і приваблює ініціативних творчих людей. Адже Для того, щоб інновація реалізувалась, необхідні: конкретне інституційне та індустріальне середовище; певна кваліфікація для концептуального осмислення і вирішення технологічної проблеми; економічна ментальність, щоб зробити застосування інновації вигідним; мережа виробників та користувачів, що можуть обмінюватися досвідом, який здобувають у процесі творення базисної інновації.

Це зумовило появу техно-соціо-економічної парадигми. На процес наукових відкриттів, технологічних інновацій і їх соціальних застосувань впливають багато факторів, у тому числі індивідуальна винахідливість і підприємницький дух. Його кінцевий результат залежить від особливостей взаємодії усіх чинників.

Дослідження останніх років свідчать, що ключовим фактором економічного розвитку є людський капітал, який трансформується у нові знання. Збільшення кількості працівників, предметом діяльності яких є передусім інформація, стало поштовхом до розроблення технологій швидкого і системного опрацювання інформації, появи інформаційних та інтелектуальних технологій. Вони швидко знайшли застосування у всіх країнах, живлячи технологічний пошук, прискорюючи його темпи, розширюючи зону технологічних змін і диверсифікуючи їх джерела. Яскравим прикладом цього є мережа Інтернет, яка була створена підрозділом Advanced Research Project Agency Міністерства оборони США як спосіб протидії руйнуванню комунікаційних мереж у випадку ядерної війни, а нині стала глобальним засобом обміну інформацією і використовується для найрізноманітніших цілей.

Інформаційні технології прискорили темпи науково-технічного прогресу. Так, завдяки використанню потужностей сотень комп'ютерів, об'єднаних в одну мережу, наприкінці 2000 р. вдалося розкрити таємницю людського геному (грец. genos -- рід, походження), хоча ще на початку 2000 р. було описано тільки його окремі фрагменти. Розшифрування геному людини відкриває нові можливості в медицині та геронтології, які сьогодні стримуються лише етичними заборонами.

Водночас можливість вільного доступу до інформації впливає не тільки на технологічні зміни, а й на перебіг соціальних процесів. Люди прагнуть бути мобільнішими, намагаючись знайти застосування своїм знанням і здібностям, щоб поліпшити якість свого життя. Масового характеру набули міграційні процеси, «відтік умів» із країн з низьким рівнем соціального забезпечення, що призводить до зменшення інтелектуального потенціалу таких країн і закріплює їх технологічне відставання.

Величина людського капіталу залежить від соціальної політики держави, від підтримки нею розвитку освіти і науки, заохочення винахідництва та раціоналізаторства, які розвивають інтелектуальний і творчий потенціал людей. Чим вищий інтелектуальний потенціал працівників підприємства, тим більше інноваційних рішень може бути ними напрацьовано, тим гнучкіше і мобільніше підприємство реагуватиме на сигнали зовнішнього середовища, на зміну запитів споживачів, зберігаючи свої конкурентні переваги й отримуючи достатній прибуток для подальшого розвитку. З огляду на це держава повинна створити такі умови, щоб інноваційний пошук підприємців заохочувався.

Роль держави у формуванні сприйнятливості економіки до інновацій істотна. Вона може гальмувати технологічний розвиток або прискорювати його. Спрямовуючи технологічний розвиток, держава визначає і свою історичну еволюцію і соціальні зміни. Прикладом цього є Японія, яка в останній чверті XX ст. під стратегічним керівництвом держави стала світовим лідером в інформаційно-технологічних галузях.

Визнання ролі соціальних інститутів (зокрема, держави) у процесі технологічних змін є важливим висновком техно-соціо-економічної парадигми. Держава, гальмуючи, прискорюючи чи очолюючи технологічні інновації, є вирішальним фактором усього процесу розвитку, фактором, який організовує і відображає сутність соціальних і культурних сил, що домінують у країні. Здатність держави досягти світового технологічного панування залежить від досконалості її соціальних інститутів, які підтримують прагнення громадян до поліпшення свого життя, заохочуючи їх активність у здобутті нових знань і в їх практичному застосуванні.

Позитивне сприйняття цієї парадигми важливе і для України, економічна криза якої виявилась затяжною і вийти з якої можливо лише за інноваційної концепції розвитку. Врахування цієї парадигми у процесі реформування економічних відносин дасть змогу сформувати в Україні сприятливе для інноваційної діяльності інституційне середовище. Воно має містити відповідне законодавче забезпечення, яке б визначало правові, економічні та організаційні умови науково-технічної та інноваційної діяльності передбачало регулювання відносин між суб'єктами науково-технічної та інноваційної діяльності, визначало порядок та умови надання підтримки юридичним особам, що здійснюють науково-технічну і (або) інноваційну діяльність. Ретельно продумавши систему оподаткування та кредитування підприємств, що здійснюють інноваційну діяльність, визначивши ефективні форми державної підтримки розвитку науково-технічних досліджень, піднявши престиж наукової та винахідницької діяльності можна сформувати інтерес до інноваційної діяльності та активізувати інноваційні процеси в країні.

Размещено на Allbest.ru