Тактика і політика організації, їх значення у стратегічному управлінні і плануванні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

У наш час важко назвати більш важливу і багатогранну сферу діяльності, чим управління, або менеджмент, від якого в значній мірі залежать і ефективність виробництва, і якість обслуговування населення.

У зарубіжних країнах накопичений значний досвід управління в області промисловості, торгівлі, кооперації, сільського господарства і т.п. внаслідок безпосередньої участі людей в управлінській діяльності. Він збагачується за рахунок знань основ науки управління, світових досягнень в практичній організації економічних і соціальних процесів.

В Україні поки ще не досягнуті значні успіхи в теоретичному і практичному освоєнні менеджменту.

У спрощеному розумінні, менеджмент - це уміння домагатися поставлених цілей, використовувати працю, інтелект, мотиви поводження інших людей. Менеджмент у перекладі з латинського "керування" - функція, вид діяльності по керівництву людьми в найрізноманітніших організаціях. Нарешті, менеджмент як збірне від менеджерів - це визначена категорія людей, соціальний шар тих, хто здійснює роботу по керуванню. Значимість менеджменту була особливо ясно усвідомлена в тридцяті роки. Уже тоді стало очевидним, що діяльність ця перетворилася в професію, область знань - у самостійну дисципліну, а соціальний шар - у дуже впливову суспільну силу. Зростаюча роль цієї суспільної сили змусила заговорити про "революцію менеджерів", коли виявилося, що існують корпорації-гіганти, що володіють величезним економічним, виробничим, науково-технічним потенціалом, порівнянним по мощі з цілими державами. Найбільші корпорації, банки складають стрижень економічної і політичної сили великих націй. Від них залежать уряди, багато хто з них мають транснаціональний характер, простираючи свої виробничі, сервісні, розподільні, інформаційні мережі по усьому світі. Тому рішення менеджерів, подібно рішенням державних діячів, можуть визначати долі мільйонів людей, держав і цілих регіонів.

Актуальність теми курсової роботи визначається необхідністю постійного стабільного удосконалення і підвищення ефективності управлінської діяльності у сучасних умовах. Необхідність перманентного підвищення якості управлінських процесів, які визначають структуру і функціональну спрямованість сучасного менеджменту визначається підвищеними вимогами до конкурентного середовища, загостренням конкуренції з транснаціональними компаніями на внутрішньому національному ринку з послідуючою адаптацією методів і інструментів стратегічного управління і планування, тактики та політики їх реалізації, до українських умов господарювання, збільшення числа факторів, що негативно впливають на нормальний хід виробничого процесу, зміни ролі і статусу організацій у національній економіці.

Розширення сфери застосування стратегічного і тактичного управління і планування, впровадження нових методичних і методологічних підходів до організації, з використанням принципів стратегії і тактики, врахуванням політики, комплексності дозволить забезпечити ефективність і якість процесів розробки, розгляду і реалізації, контролю управлінських рішень, з точки зору комплексності врахування їх актуальності і можливих наслідків, що у кінцевому підсумку позитивно вплине на кінцевий результат діяльності за рахунок підвищення точності і обґрунтованості, а значить, збільшення позитивних і зменшення негативних наслідків управлінських рішень, що приймаються.

Безумовно питанням стратегічного і тактичного управління, питанням підвищення результативності і якості роботи у вітчизняній і закордонній літературі було приділено немало уваги, необхідно відмітити солідні розробки Алєксєєва А.А., Алтухова А.Г., Арефьєва В.И., Білоусова А.С., Вайнштейна С.Ю., Віханського О.С., Гончарова В.В., А.В., Гуркова И.Б., Пилипенко С.

Метою написання цієї курсової роботи є дослідження тактики і політики організації, їх значення у стратегічному управлінні і плануванні.

Основними завданнями є: закріпити теоретичні знання в галузі менеджменту, оволодіти прикладними аспектами менеджерської підготовки, які дозволять в майбутньому успішно здійснювати управлінську діяльність.

Предметом дослідження стали економічні відносини, пов'язані з тактикою та політикою, що виникають в організації.

В основу дослідження було покладено діалектичний метод розгляду явищ і процесів. Були також застосовані методи класифікації, синтезу і аналізу, які включили в себе методи економічного і статистичного аналізу, порівняльний метод, системний.

І. Стратегія, тактика і політика організації, їх взаємозв'язок

Управління людьми завжди здійснюють у межах конкретної організації. В теорії менеджменту існує таке визначення: організація -- це група людей, діяльність якої свідомо або спонтанно координують для досягнення певної мети.

Основне призначення організації полягає в трансформації ресурсів у конкретні матеріальні блага чи послуги, придатні для споживання суспільством, тому будь-яку організацію можна охарактеризувати за допомогою кількох параметрів: цільове призначення, організаційно-правова форма, форма власності, ресурси, тип організаційної структури, особливості організаційної культури, залежність від зовнішнього середовища тощо.

Організації класифікують за певними критеріями. Наприклад, за критерієм формалізації прийнято розрізняти два види: формальні організації, тобто ті, які функціонують згідно з формалізованими правилами, мають відповідну структуру і зв'язки, діяльність яких спрямована на досягнення мети, та неформальні організації.

Під терміном "організація" розуміють формальну організацію, якщо не уточнюється, що мова йде про неформальну.

Організацію в ринкових умовах називають фірмою (термін поширений у зарубіжній термінології) або підприємством (термін загальноприйнятий в Україні). Термін фірма вперше почали вживати в північних і центральних областях Італії в XIV--XV ст., а згодом і в інших країнах. Перші фірми були невеликими одноосібними володіннями або товариствами. Власник (або співвласники) фірми вкладав необхідний для її діяльності капітал і особисто здійснював управління.

У процесі функціонування організації виникає потреба горизонтального та вертикального розподілу праці. Класичним прикладом горизонтального розподілу праці є визначення основних функціональних сфер організації, зокрема виробництва, маркетингу, фінансів, наукових досліджень і розробок, кадрів тощо. Великі організації здійснюють чіткий горизонтальний розподіл праці, створюючи спеціальні підрозділи, які виконують ці функції. Розподіл діяльності на певні сфери потребує створення відповідної системи координації таких підрозділів, адже "діяльність з координації роботи інших людей і складає суть управління".

Диференціацію і координацію діяльності в організації забезпечує система менеджменту, ефективність функціонування якої підвищують шляхом розподілу праці в управлінні. Система менеджменту застосовується тільки при управлінні соціально-економічними процесами в організації, яка діє в ринкових умовах. При цьому можуть бути реалізовані різні види розподілу праці менеджерів, але найчастіше застосовують функціональний (розподіл менеджерів на групи, які виконують однакові функції менеджменту: планування, організування, мотивація, контроль) і вертикальний (створення певних рівнів управління).

В організації, незалежно від конкретної організаційно-правової форми, масштабу і виду діяльності здійснюється особлива, відносно самостійна діяльність з управління колективом для досягнення запланованих результатів -- менеджмент. Система менеджменту відповідно до функціональних сфер поділяється на такі види: маркетинг, виробничий, фінансовий, інноваційний менеджмент та управління персоналом.

Ці види менеджменту відповідають за організацію поточного управління і розроблення стратегій для конкретного функціонального простору.

1.1 Стратегія організації, як основа тактики і політики

Стратегію організації вважають центральним поняттям у теорії стратегічного менеджменту. Термін стратегія (з грецької stra-tegos -- мистецтво генерала) запозичено з військового лексикону, де він означає теорію та практику ведення великих бойових дій. У сучасному лексиконі це поняття переважно тлумачиться, як розроблення перспективних заходів або підходів. У теорії менеджменту термін тривалий час вживали для характеристики управління ресурсами. В процесі еволюції він набув ширшого значення і найчастіше трактується як узагальнююча модель дій, які потрібно здійснити для реалізації місії організації, досягнення певних цілей шляхом координації та розподілу ресурсів. Наявність стратегії можна виявити у будь-якій організації, інколи навіть без втілення її в певних документах (без формалізації). Пояснюється це тим, що організація не може постійно змінювати свій курс, вести абсолютно гнучку політику й одразу ж реагувати на зміни в середовищі. Потрапляючи в ситуацію, яка вимагає прийняття рішення, менеджер формує його під впливом системи принципів, правил, пріоритетів, які діють в організації та зумовлені обставинами місця (де?), часу (коли?), причини (чому?), способу (як?) і мети (для чого?). Це допомагає менеджеру діяти відповідно до стратегічної лінії поведінки організації, виявляючи при цьому максимальну самостійність.

Однак доцільніше розглядати стратегію як сукупність запланованих дій (сформована стратегія) і необхідних поправок у випадку непередбачених обставин (незаплановані стратегічні рішення). Зміни можуть відбуватися так швидко, що менеджер не встигне передбачити всі стратегічні дії і, відповідно, реалізувати стратегію без внесення необхідних змін. Хоч у випадку, коли менеджер ігнорує необхідність формування стратегії, організація зазнає ще більших втрат. Отже, стратегія водночас є проективною (спрямованою) і реактивною (адаптованою до змін).

Стратегічне управління - це процес розробки стратегій і управління організацією для успішної її реалізації. Організації і керівники, які мислять стратегічно, дивляться вперед і визначають напрямок, в якому вони бажають рухатися. Не дивлячись на свою впевненість, що бізнес, як і керівники, повинен працювати добре і прямо зараз, щоб добре розвиватися в майбутньому, їх цікавить більш широкий спектр проблем, з якими вони зустрічаються, і загальний напрямок, в якому вони повинні рухатися, щоб вирішувати ці проблеми.

Стратегічне управління здійснюється в контексті місії організації, і його фундаментальна задача полягає в тому, щоб забезпечити взаємозв'язок місії з основними цілями організації в умовах змінного економічного середовища. Стратегічне управління стосується й цілей, і засобів. В площині цілей воно вимальовує загальні контури майбутнього організації; в якості засобів - показує, як ця ціль повинна досягатися. Отже, стратегічне управління - це прогнозне управління, пов'язане з розробкою і концептуалізацією уявлень про те, куди прямує організація. Стратегічне управління повинне суміщатися з практикою поточного управління. Завжди необхідно пам'ятати, що стратегія це засіб для створення додаткової вартості.

Методологічною основою стратегічного управління є системний підхід, згідно з яким організацію характеризують такі особливості: змінність окремих її параметрів; унікальність і непередбачуваність поведінки системи в конкретних умовах; здатність змінювати структуру та формувати варіанти поведінки, протистояти руйнівним тенденціям, адаптуватися до зміни умов; прагнення до формулювання цілей усередині системи.

Стратегічне управління є різновидом процесу прийняття управлінських рішень і передбачає такі стадії: усвідомлення необхідності прийняття рішення, тобто, за визначенням Г. Саймона, інтелектуальну стадію; діагностику та структуризацію проблеми; формування варіантів подальших дій; прийняття одного або декількох варіантів для реалізації; реалізацію рішення; контроль за виконанням і оцінку результатів. Водночас процес прийняття стратегічного рішення має певні особливості: складність опису об'єктів аналізу; високий рівень невизначеності отримання результатів при реалізації рішень; наявність великої кількості змінних; критерії рішення наперед чітко не визначені й уточнюються керівником під час їх реалізації; велика трудомісткість і тривалість процесу вимагає значних витрат і використання висококваліфікованих фахівців. Перелічені особливості дають підставу стверджувати, що процес розв'язання стратегічних завдань вимагає особливої методології. Окрім цього, центр ваги проблеми переміщується з формування її стратегії на управління процесом впровадження відповідних стратегічних змін.

Основними етапами реалізації стратегії є тактика, політика, процедури і правила.

Тактика представляє собою короткостроковий план дій, погоджений зі стратегічним планом. На відміну від стратегії, яка частіше розробляється вищим керівництвом, тактику розробляють керівники середньої ланки; тактика носить більш короткостроковий характер, чим стратегія; результати тактики проявляються значно швидше, чим результати стратегії.

Вироблення політики є наступним етапом стратегічного плану. Вона містить загальні установки по відношенню до дій і прийнятих рішень для полегшення досягнення цілей організації. Політика носить тривалий характер. Політика формується з метою уникнення від прийняття повсякденних управлінських рішень від основних цілей організації. Вона показує допустимі шляхи досягнення цих цілей.

Після розробки політики організації, керівництво розробляє процедури, враховуючи попередній досвід прийняття рішень. Процедури використовуються при частому повторенні ситуації. Вони включають в себе опис конкретних дій, які потрібно вчиняти у конкретній ситуації.

Там, де доцільно повна відсутність свободи дій, керівництво розробляє правила. Вони застосовуються для забезпечення точного виконання співробітниками своїх обов'язків у конкретній ситуації. Правила, на відміну від процедури, яка описує послідовність ситуацій, що повторюються, застосовуються у конкретній ситуації.

1.2 Співвідношення стратегії, тактики і політики

Термін «стратегія» почали вживати в менеджменті у 1960 роках, у зв'язку з впливом книги І.Ансоффа. Він розумів під стратегією спосіб використання ресурсів. Автор однієї з кращих книжок по менеджменту Дж. О'Шонессі погоджується з таким тлумаченням. Оскільки спосіб використання ресурсів закладається у бюджеті організації, постільки і получається, що страьагія - це бюджетне планування. Аналогічно визначає це поняття і П.Дойль: «Стратегія - це комплекс рішень, що приймаються менеджером по розміщенню ресурсів підприємства».

Однак, таке розуміння суперечить практиці вживання цього слова як у менеджменті, так і в повсякденному житті. Існує багато стратегічних питань, які не мають прямого відношення до розміщення ресурсів.

Інше визначення цьому поняттю дає А. Чандлер: «Стратегія - це визначення основних довгострокових цілей підприємства, курс дії і розподілу ресурсів».

Але якщо стратегія - це визначення цілей, то що таке цілевказування? Р.Олдкорн не дає чіткого визначення, але із контексту його книги виясняється, що він розуміє під стратегією «спосіб досягнення цілей».

Але це скоріше тактика, чим стратегія. Відповідно до загальноприйнятого слововживання стратегія визначає, куди, в якому напряму рухатися, куди держати курс. А тактика визначає, як, яким способом рухатися, які конкретні дії вчиняти.

Слово «стратегічний» у сучасному менеджменті використовується у двох значеннях:

1. стратегічний означає такий, що має тривалу перспективу; у такому значенні це слово вживається у теорії планування, коли плани розділяють на стратегічні (або перспективні) і тактичні (або поточні), а також в теорії прийняття рішень, де плани поділяються на стратегічні і оперативно-тактичні;

2. стратегічний означає такий, що відноситься до генерального шляху руху до цілі (мети) або такий, що задає напрямок (курс, маршрут) руху до мети; у такому значенні це слово використовується в ученнях про різні стратегії організації - одні притримуються стратагії становлення (на початковому етапі свого розвитку), інші - стратегії виживання іт. д.

Стратегія - це визначення генерального шляху (напрямку, курсу) руху до довгострокової мети (цілі). Таке розуміння терміну включає обидва значення прикметника «стратегічний».

Тактика - це спосіб руху по генеральному шляху до мети, тобто форма реалізації стратегії.

Різниця між тактикою і стратегію полягає також і у масштабі діяльності, що здійснюється. Краще всього різниця між тактикою і стратегією простежується у часових інтервалах, якими вони оперують. Якщо ми плануємо свій день - то це тактика по відношенню до організації тижня. Якщо плануємо найближчий час-два, то це буде тактикою по організації дня, а організація дня тоді стане стратегією по відношенню до організації часу.

Ці поняття існують у співвідношенні. Тактика такою буде по відношенню до стратегії, а стратегія по відношенню до тактики.

В якості прикладу можна, наприклад, взяти організацію деякого бізнесу, нехай, наприклад, це буде бізнес по здійсненню тренінгових послуг і навчанню персоналу.

Потрібно розуміти, що сама по собі організація такого бізнесу - це і є стратегія, у даному випадку стратегія збагачення на основі надання послуг такого роду. Все, що буде у рамках цього бізнесу: пошук клієнтів, пошук тренерів, продаж тренінгів, розробка навчальних програм - це вже буде тактика, але такою вона буде по відношенню, то вище заявленої стратегії.

Наприклад, ми вирішили, що кращим способом продажу послуг буде Інтернет-реклама, а точніше сайт, через який ми хочемо отримати клієнтів. Чи буде це тактикою? Так, звичайно, це тактика по відношенню до ідеї нашого бізнесу. Однак, ця задумка з сайтом буде одночасно і стратегією, у даному випадку стратегією реклами і просування бізнесу.

Сайт при цьому можна просувати по різному. Можна здійснювати пошукову оптимізацію, можна оплатити розміщення реклами на інших сайтах та інш. Очевидно, що це вже буде тактикою просування сайта. Це нагадує вкладених матрьошок. Ті матрьошки, в які поміщуються інші - стратегія, а ті матрьошки, які всередині неї - це тактика, але вони також можуть бути стратегією по відношенню до вкладених матрьошок.

У світлі викладеного доцільно ввести поняття базової стратегії - це стратегія, на основі якої вистроюються всі інші стратегії деякої діяльності. Повертаючись до нашого бізнесу слід відмітити, що базовою стратегією буде ідея займатися такою діяльністю. І саме ця ідея буде визначати успіх чи невдачу бізнесу.

Припустимо, що ефективність цієї ідеї на сьогоднішній момент для деякого обраного міста складає близько 30%, тобто якщо все інше ми зробимо абсолютно правильно, то отримаємо 30 клієнтів із 100, які звернуться зі своєю пропозицією. Здавалось би непогано. Однак непогано в ідеалі, при тій умові, що все інше ми зробили правильно. Правильно обрали людей, до яких слід звертатися зі своїми пропозиціями, правильно вибрали сферу тренінгових послуг (продаж, управління, тайм-менеджмент і т.ін.), првалино розробили тренінгові програму, правильно продали, правильно провели тренінг.

Це все передбачає, що всі інші стратегії, які є підпорядкованими по відношенню до базової стратегії на 100% ефективні.

У реальності це важко досягається. Втрати ефективності будуть на кожному із рівнів нашої системи стратегії. Якщо наша ефективність продажу складає 10% , тобто із 100 клієнтів, які проводили переговори, тільки 10 погоджуються з пропозицією, то із тих 30 можливих клієнтів в ідеалі отримаємо всього 3.

Життєздатність і ефективність базової стратегії у багато чому визначає успішність всієї діяльності і всіх підпорядкованих стратегій. Спроби покращити деякі окремі стратегії, як правило ситуації не змінюють. Таким чином стає зрозумілим, що якщо базова стратегія вибрана не правильно, то 100% ефектна реалізація тактики не врятує ситуацію, і всі діяльність буде приречена на невдачу. Це все одно, що пускати кораблики у ванній в надії, що він коли-небудь вийде в океан. Ніколи він туди не попаде, він обмежений ванною (базовою стратегією). Якщо його запустити в протоці шансів було б більше, у річці ще більше. При цьому кораблик може бути як завгодно хороший, але це нічого не змінює.

У наведеній нижче таблиці подані основні можливі види внутрішньої цілі, відповідні їм види стратегій і види тактичних задач, вирішення яких забезпечує реалізацію стратегії і досягнення цілей .

Головна внутрішня ціль	Стратегія організації	Тактичні задачі
Створення самоокупного бізнесу	Стратегія становлення	А) виявлення ринкових потреб Б) розробка товару В) організація виробництва Г) організація збуту
Виживання	Стратегія виживання	А) зниження рівнів ризику Б) скорочення або припинення інвестицій В) скорочення штатів Г) пошук нового напрямку діяльності (бізнесу) Д) всестороння економія коштів
Підвищення прибутковості (подальше процвітання)	Стратегія експансії	1. Розширення ринку А) залучення нових покупців за рахунок розширення ринкового простору шляхом збільшення збутової мережі Б) залучення нових покупців на старому ринковому просторі за рахунок оптимізації і обслуговування і освоєння нового ринкового сегменту В) залучення нових покупців за рахунок збільшення асортименту товарів, уже відомих на ринку Г) залучення нових покупців за рахунок пропозиції нових, модифікації старих товарів або повністю нових товарів 2. Розширення виробництва А) аналогова диверсифікація Б) конгломератна диверсифікація В) інтегративно-вертикальна диверсифікація 3. Ріст організації А) придбання фірм, які відчувають труднощі (приєднання, поглинання); Б) відкриття власних філіалів.

У літературі із-за змішаних понять «стратегія» і «тактика» відсутня чітка класифікація цих явищ. Тактичні задачі «ріст», «розширення» і «диверсифікація» представляють в якості самостійних стратегій, при чому без чіткого розмежування і виділення видів. А стратегія експансії не називається взагалі. Виділяють тільки види диверсифікації. Не можна ці тактики (або тактичні задачі) називати стратегіями хоча б тому, що існують фірми, які одночасно використовують і розширення ринку, і розширення виробництва, і ріст.

Але даному етапі розвитку фірми стратегія може бути тільки одна, так як, ідучи до цілі, неможливо рухатися у різних напрямках. Генеральний шлях або курс руху до цілі може бути тільки один. У той же час, реалізуючи єдину стратегію експансії, можна одночасно застосовувати різні тактики або ( що те саме ) одночасно вирішувати декілька різних задач.

Задачею управління організацією (фірмою) є визначення її політики діяльності. Це сукупність всіх нормативних вимог і способів їх здійснення ( власне політика фірми).

Нормативні вимоги до управління включають:

- принципи підприємницької діяльності;

- основні цілі, об'єкти , сфери діяльності;

- вимоги до її організації.

Основні принципи підприємницької діяльності:

- чітке уявлення змісту підприємницької діяльності;

- ставлення менеджерів до учасників підприємницької діяльності (наприклад, готовність нести відповідальність за працівників фірми і перед вкладниками капіталу);

- ставлення до оточуючого середовища (до партнерів по ринку, суспільного і економічного оточення);

- сприйняття науково-технічного прогресу;

- готовність до ризику.

Принципові вимоги до організації діяльності фірми:

- до способу управління (наприклад, авторитарний чи демократичний);

- в області інновацій (наприклад, поточне, гнучке, жорстке планування);

- у сфері інформації (відкритість, таємність);

- принципи мотивації;

- організаційні структури;

- принципи контролю.

На основі загальних принципів (shared value) фірма розробляє свою структуру, визначає необхідні відмінні переваги (мистецтва - skills), стратегію діяльності, систему управління, стиль роботи співробітників (їх мотивацію, культуру, процедури діяльності і т.ін.).

Консультативна фірма МакКінсей відобразила це у виді рамочної конструкції 7S (рис. 1).

Рис. 1. Взаємозв'язок різних сторін діяльності фірми

Реалізація нормативних вимог до окремих сфер управління визначає структурну політику фірми і конкретні політики в окремих сферах діяльності.

До структурної політики відносять:

- політику створення фірми (цілі, рішення, засоби);

- політику місцезнаходження фірми;

- політику її правової форми;

- політику ставлення власника до підприємства;

- коопераційну політику з іншими фірмами;

- політику концентрації і розукрупнення;

- політику ліквідації фірми.

Конкретні політики дій включають:

- політику придбання (сировини, матеріалів, послуг і т. інш.);

- інвестиційну політику;

- політику запасів;

- політику в області обладнання;

- кадрову політику;

- фінансову політику;

- виробничу політику (ситсема і тип виробництва, розмір партії, технологічні процеси, оперативне управління);

- політику збуту (ціни, розподіл, реклама)

- політику звітності про діяльність фірми.

У підсумку зазначу, що правильно поставлена ціль, обгрунтована стратегія і добре продумана тактика допомогають організації успішно справитися з багатьма труднощами і проблемами. Стратегія і тактика взаємоповязані. Правильний вибір стратегії визначає успіх чи невдачу всієї справи. Разом з тим, сама по собі стратегія існувати не може без конкретних дій (тактики), вона є абстракцією відірваною від життя. Говорити про принципову відмінність тактики і стратегії не зовсім коректно, їх необхідно розглядати у співвідношенні. Тактика також може бути стратегією для підпорядкованих тактик.

ІІ. Тактичне планування та формування політики

Планування, як передбачення майбутнього, є вагомою складовою процесу менеджменту. Один з класиків цієї науки А. Файоль відзначав: "Управляти -- це передбачати, а передбачати -- це вже майже діяти".

Планування можна розуміти як процес прийняття рішень, який передує майбутнім діям. Результатом планування є прийняття органом управління рішення про те, що, де і яким чином потрібно зробити. Способи і методи обґрунтування планових рішень є ланкою, що поєднує теперішнє з майбутнім. Вони в деякій мірі визначають науково-технічний рівень планування та якість планів.В умовах ринкової економіки під формальним плануванням розуміють свідомо організоване планування, що дозволяє за допомогою особливих методів одержати досить точні кількісні показники для прийняття управлінських рішень .План - це той або інший варіант використання ресурсів організації, які є предметом планування.А процес складання плану є плануванням організації. Основна мета планування - це оптимізація використовування ресурсів для досягнення найвищого ефекту від їх споживання. Ядром (визначальною ланкою) системи планів підприємства виступає його стратегія розвитку, при розробці якої використовуються результати аналізу цього середовища, виконання прийнятих стратегічних планів. Ці ж результати, як і вибрана стратегія слугують основою для розробки детальних середньо та довгострокових планів (рис.2).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 2 Принципова схема взаємодії основних блоків процедури розробки планів діяльності підприємства

2.1 Тактичне планування - ядро реалізації стратегічних планів

Серед видів планування важливе місце займає стратегічне планування як процес розроблення стратегій та основних методів їх здійснення для досягнення мети. Він охоплює формулювання місії й основних цілей організації, діагностику її середовища, генерування та аналіз стратегічних альтернатив з метою вибору найдосконалішої з них, визначення необхідних ресурсів і координацію із зовнішнім середовищем.

Стратегічне планування являється однією з основних функцій стратегічного управління. Воно представляє собою процес прийняття управлінських рішень відносно стратегічного передбачення (формування стратегій), розподілу ресурсів, адаптації компанії до зовнішнього середовища, внутрішньої організації.

Стратегічне планування - це процес визначення головних цілей організації, ресурсів, необхідних для їх досягнення, та політики, направленої на придбання та використання цих ресурсів.

Стратегічне планування має на меті довгострокове забезпечення результативності підприємства і освоєння його нових можливостей. Для цього необхідно, перш за все, найбільш повно враховувати зміни в навколишньому середовищі, які являють собою потенційні загрози і майбутні можливості для підприємства. Потрібно передбачити непідконтрольні сили, критичні тенденції з боку оточення та обмежити їх можливий вплив на підприємство.

Основні етапи формального стратегічного планування можна подати у вигляді схеми:



Із неї видно, що головним плановим рішенням являється вибір цілей для підприємства - місії та конкретних цілей, що забезпечують їх реалізацію. Місія підприємства - це його головна загальна ціль, суть існування підприємства. Значення місії полягає в тому, що вона виступає для керівництва як основа, орієнтир для прийняття всіх наступних рішень.

Тактичне (середньострокове) планування - це ядро реалізації стратегічних планів. До нього належить планування фінансування та інвестицій, збуту, закупівель, персоналу та результатів, які має отримати фірма протягом наступних 2-3 років. Показники всіх цих сфер діяльності залежать від основного показника - обсягу виробництва. Тому основною і першочерговою задачею при розробці тактичного плану є визначення обсягів виробництва, які реально підприємство зможе реалізувати в наступні роки.

Тактичні плани - називають ”планами поточної діяльності” чи “планами прибутку”.

Тактичні плани - короткострокові плани, які у сукупності забезпечують реалізацію стратегічних планів.

Тактичне планування -- процес здійснення сукупності систематизованих та взаємоузгоджених робіт по визначенню довгострокових (на певний період) цілей та напрямків діяльності підприємства. Розробка стратегії представляє собою складний, ітеративний процес розгляду певної кількості альтернатив розвитку підприємства, постійної переоцінки і періодичної перевірки здійснюваної стратегії в залежності від стану середовища діяльності.

Тактичні плани служать основним інструментом реалізації стратегічних планів і розробляються в повній відповідності з ними. При розробці тактичних планів реалізується принцип: " той хто повинний виконувати плани, той їх і розробляє". Іншими словами, якщо стратегічні плани і рішення по них приймає вище керівництво організації, то тактичні плани розробляються на рівні керівників середньої ланки. Ці плани розраховані на більш короткий період часу, чим стратегічні, тому результати їх реалізації виявляються порівняно швидко і можливо швидке вживання заходів при виявленні відхилень.

Стратегічне планування має сенс лише тоді, коли воно реалізується.

Складання середньо- та короткострокових планів належить до тактичного планування діяльності будь-якого підприємства. Тактичне планування за певними ознаками істотно відрізняється від розробки й практичного здійснення стратега

. Існують три аспекти цієї різниці.

* Перший -- часовий: що віддаленіші наслідки має план, що важче від нього відмовитись, то більш стратегічним він є. Це означає, що стратегічне планування зв'язане з рішеннями, наслідки яких даватимуться взнаки протягом тривалого періоду і які буде складно виправити. Тактичні плани лише конкретизують та доповнюють стратегічні.

* Другий -- за охопленням сфер впливу: стратегічне планування справляє ширший і глибший вплив на діяльність підприємства, а тактичне має вузьке спрямування.

* Третій -- сутнісно-змістовий: якщо стратегічні плани окреслюють місію та підпорядковані цій місії цілі діяльності підприємства, а також принципово важливі загальні засоби досягнення таких, то тактичні мають чітко визначити всю сукупність конкретних практичних засобів, необхідних для здійснення намічених цілей.

Отже, завжди існує певна відносність, умовність у розподілі часових горизонтів планування (і відповідно планових документів стратегічного значення й тактичного забезпечення) на довго-, середньо- та короткострокові плани.

Але тривала практика планової роботи визначила період в один рік як найбільш прийнятний для розробки тактичних короткострокових планів. Середньострокові плани розробляються на період у кілька років для конкретизації, деталізації завдань довгострокового стратегічного плану. Можна стверджувати, що середньостроковий план -- це кількісно визначена на певний період стратегія підприємства за всіма або за найважливішими субстратегіями.

Середньо- і короткострокові плани взаємозв'язані; вони складаються за єдиною методологією та мають однакову структуру.

ОСНОВНІ РОЗДІЛИ:

1. Маркетингова діяльність (плани маркетингу для основних виробів і загальний план для всієї продукції підприємства)

2. Виробнича діяльність (випуск продукції в натурі і за вартістю, обґрунтування виробничої програми підприємства)

3. Науково-дослідні, конструкторсько-технологічні та експериментальні роботи (нові технології та вироби)

4. Праця, кадри, соціальний розвиток колективу (персонал, фонд заробітної плати, продуктивність, умови праці та побуту)

5. Капітальні вкладення та капітальне будівництво (інвестиції, будівельно-монтажні роботи, уведення в дію основних фондів)

6. Матеріально-технічне забезпечення (потреба в матеріальних ресурсах і джерела її задоволення)

7. Організація виробництва, праці та управління (удосконалення форм і методів, структурна перебудова)

8. Природоохоронна діяльність (заходи стосовно охорони й раціонального використання природних ресурсів)

9. Зовнішньоекономічна діяльність (показники цієї діяльності, результати експортно-імпортних операцій)

10. Витрати, прибуток, рентабельність (собівартість виробів і всього обсягу продукції, прибуток і рентабельність)

11. Фінансова діяльність (баланс доходів і витрат, взаємовідносини з бюджетом, кредитні відносини)

Змістова характеристика тактичних планів передбачає також виокремлювання за певними ознаками показників, що за ними встановлюються планові завдання, визначається ступінь їхнього виконання, оцінюється діяльність підприємства взагалі.

За економічним змістом показники поділяють на натуральні та вартісні. Натуральні показники необхідні для матеріально-речового виразу та обґрунтування плану: кількість продукції, що виробляється, необхідні матеріали, устаткування та ін. Вартісні показники використовуються для характеристики загальних обсягів виробництва, темпів його розвитку, розмірів витрат, доходів тощо. Між натуральними та вартісними показниками існує тісний зв'язок та взаємозалежність. Вартісні показники розраховуються на підставі натуральних, але водночас, виходячи з узагальненої вартісної оцінки витрат та результатів, стимулюють раціональне використання ресурсів, зростання ефективності виробництва.

За економічним призначенням показники поділяють на кількісні та якісні. Перші характеризують абсолютні обсяги виробництва та ресурсів, що споживаються: обсяг продукції, матеріалів, виробничі фонди, кількість працівників тощо. Другі показують ефективність використання виробничих ресурсів і всього процесу виробництва: продуктивність праці, матеріаломісткість продукції, фондовіддача, собівартість продукції тощо.

Розрізняють також абсолютні й відносні показники. Перші характеризують те чи те явище абсолютно, без порівнювання з іншими показниками. Зробити таке порівняння дають змогу відносні показники. Наприклад, кількість працівників, як абсолютний показник дає інформацію про ступінь використання фактора живої праці, але якщо цей показник співвіднести з обсягом виробництва чи порівняти обсяг виробництва з кількістю працівників, то матимемо відносний показник трудомісткості одиниці продукції (продуктивності праці одного працівника).

Русєва О.М., Балан О.С. визначають тактику, що реалізується в рамках стратегії, як набір корткострокивих стратегій, орієнтованих на досягнення поточних цілей, погоджених з довгостроковими. Розроблена на більш низьких ієрархічних рівнях управління, розрахована на реалізацію у більш короткий проміжок часу, вона дозволяє виявити і оцінити конкретні результати.

Тактичні результати дають можливість при необхідності впевнитися у правильності стратегії або переглянути її, а також відпрацювати нову тактику у випадку отримання незадовільних результатів.

У послідуючому при визначенні тактичних цілей формуються вимоги до створення потенціалу поряд з його формуванням і реалізацією. Аналогічно при формуванні стратегічних цілей формуються вимоги до можливого уточнення місії.

Реалізація даної ітеративної процедури дає можливість погоджувати вимоги ринку і можливості виробника.

На кожному рівні передбачається використовувати систему критеріїв, які включають: максимальний ріст і ефективне використання потенціалу підприємства; максимальну стійкість підприємства; максимально можливий випуск продукції; раціональний рівень запасів; максимально можливий об'єм продаж; мінімізацію затрат на випуск продукції; максимілізацію прибутку; максимальну рентабельність; максимально можливу стабільність умов продаж; максимально можливу кількість постійних клієнтів; раціональне співвідношення між споживанням і накопиченням.

Запропонований Русєвою О.М. і Балан О.С. підхід, на відміну від існуючих, дозволяє представить стратегічне управління комерційною діяльністю організації як свідомий вплив на процес створення і підтримки довготривалої відповідності між цілями організації, її потенціалом і можливостями реалізації потенціалу. Використання запропонованого методу дає можливість обґрунтовано сформувати місію організації і сформувати критерії прийняття рішень при визначенні різних цілей.

2.2 Політика у практичній діяльності організації

Політика організації -- система правил, відповідно до яких веде себе система у цілому і по яким діють люди, що входять в цю систему.

До планів, що повторюються відноситься політика, як загальне керівництво для дій та прийняття рішень, своєрідний “кодекс законів організації”, який визначає, у якому напрямку слід діяти. Політика пояснює, яким чином мають досягатися цілі, вона встановлює дороговкази, на які слід орієнтувати дії організації. Політика дозволяє уникнути короткозорих рішень, які випливають з вимог даного моменту;

Під політикою розуміють набір принципів і правил для формування відносин організації з оточенням чи всередині неї, який вибір структури виробництва, види послуг, які організація збирається виконувати, напрямок маркетингових досліджень, рівень забезпечення задоволення попиту, цільових установок працівників, способи досягнення переваг над конкурентами і забезпечення розширення долі ринку. Основна роль політики організації полягає в тому, що вона допомагає сконцентрувати увагу на певних сферах діяльності і можливостях, а також відкидати інші можливості як несумісні з місією підприємства.

Стратегія фірми розкривається в практичній політиці організації. Вона пов'язана з окремими політиками фірми.

Найбільш часто розробляються політики:

- маркетинг у (в т.ч. випуск продукції, ціноутворення, просування продукції, рух товару ),

- виробнича

- кадрова,

- інвестиційна,

- розвитку фірми.

Конкретизація цих політик відбувається у письмових і усних директивах практично щоденно відносно тієї чи іншої ситуації. Слід уникати бюрократичних інструкцій, залучати до складання необхідних вказівок співробітників. Практичні дії організації викладаються у кінцевих планах роботи (заходах). Приклад зв'язку ключових результатів, задач, заходів і наводиться на мал. 3

Мал. 3 Зв'язок ключових результатів, задач, календарного плану

Заходи повинні відповідати на питання: «Що потрібно робити?» Їх доцільність перевіряється питанням: «Для чого необхідні дані заходи?»

ІІІ. Організаційно-економічна характеристика об'єкта дослідження

Право на життя, здоров'я і безпеку належить до тих прав людини, що зумовлені її природою та соціальною сутністю і не залежать від наявності певного статусу особи в державі. Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Визначивши ці цінності як найвищі, Конституція України не лише приєдналася до європейського бачення цього питання, а й визначила зміст і спрямованість функціонування нашої держави, принцип усієї практичної діяльності всіх органів та посадових осіб.

Одним із напрямків реалізації зазначених положень Основного Закону є створення досконалої системи цивільного захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного, природного та військового характеру, створення якої розпочалося після отримання нашою країною незалежності.

Забезпечення безпеки і захисту населення, об'єктів економіки і в цілому національного надбання народу від негативних наслідків надзвичайних ситуацій розглядається в Україні як невід'ємна частина державної політики національної безпеки і державного будівництва, як найважливіша функція органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, суб'єктів господарювання і громадян. Сталий розвиток України в першу чергу базується на використанні промислових, сільськогосподарських, соціальних, воєнних та інших технологій. Але з кожною технологією пов'язані також і небезпеки, загрози, ризики. Саме тому стратегія забезпечення безпеки нинішнього покоління є невід'ємною частиною стратегії сталого розвитку держави. Неможливо приймати рішення без урахування можливих наслідків.

Будь-який ризик, небезпека пов'язані із збитками. В деяких державах збитки від надзвичайних ситуацій (НС) досягають 20% від валового внутрішнього продукту. За оцінкою Всесвітнього Банку, сукупні збитки від стихійного лиха тільки в державах Європи та Центральної Азії за останні 30 років досягли понад 100 млрд дол. США. З цих позицій системи протидії надзвичайним ситуаціям, безперечно, розглядаються як складові загальних систем національної безпеки та як головні чинники забезпечення сталого розвитку суспільства.

В Україні державна політика протидії надзвичайним ситуаціям здійснюється шляхом реалізації доктрин, стратегій, концепцій і програм згідно з чинним законодавством органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування всіх рівнів у складі трьох визначених національним законодавством державних систем:

цивільної оборони України (ЦО);

єдиної державної системи органів виконавчої влади з питань запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру (ЄДС НС);

єдиної державної системи цивільного захисту (ЄДС ЦЗ).

Інтегрованою національною системою протидії НС виступає ЄДС ЦЗ, оскільки тільки її правова основа складається з актів законодавства України, що регулюють, крім питань цивільного захисту, питання цивільної оборони, запобігання і реагування на надзвичайні ситуації та аварійно-рятувальної справи.

Термін цивільний захист населення визначений Державним стандартом України “Безпека у НС” ДСТУ 3891-99 як система організаційних, інженерно-технічних, санітарно-гігієнічних, протиепідеміологічних та інших заходів щодо забезпечення запобігання та ліквідування надзвичайних ситуацій, спрямованих на захист населення, тварин, рослин, об'єктів економіки і довкілля. Ним же визначається, що реалізація цієї системи заходів, а також розробка та дотримання правових норм, міжнародних, державних, галузевих та відомчих вимог і правил у сфері цивільного захисту покладається на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності.

Як частини системи національної безпеки ЦО, ЄДС НС та ЄДС ЦЗ мають певні інформаційні зв'язки з іншими підсистемами загальної системи - політичної, воєнної, екологічної, техногенної, соціальної, економічної, науково-технологічної та інформаційної безпеки.

Офіційно запобігання виникненню надзвичайних ситуацій трактується як підготовка і реалізація комплексу правових, соціально-економічних, політичних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних та інших заходів,

спрямованих на регулювання техногенної та природної безпеки, проведення оцінки рівнів ризику, завчасне реагування на загрозу виникнення НС, що базуються на даних моніторингу (спостережень), експертизи, досліджень та прогнозів щодо можливого перебігу подій з метою недопущення їх переростання у надзвичайну ситуацію, або пом'якшення її можливих наслідків.

Системи протидії надзвичайним ситуаціям формуються з урахуванням потенціальних загроз, притаманних різним територіям, і функціонують у правовому полі, визначеному Конституцією і законами України та підзаконними актами Президента і уряду.

Практична реалізація державної політики у цій сфері, пріоритетом якої є запобігання виникненню надзвичайних ситуацій, базується на сукупності відповідних правових норм.

Процес становлення в нашій державі системи цивільного захисту населення, розпочатий з виданням Указу Президента України „Про Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи" від 28 жовтня 1996 року №1005, відповідно до якого створено уповноважений центральний орган виконавчої влади.

Першими силами реагування на надзвичайні ситуації після створення МНС стали військові частини та територіальні штаби цивільної оборони, які в подальшому були перетворені на обласні (міські) управління з надзвичайних ситуацій і захисту населення, що стали структурами подвійного підпорядкування - місцевій владі і МНС. Таким чином було віднайдено найбільш суттєву ланку впливу на впровадження державної політики в сфері забезпечення безпеки життєдіяльності на конкретній території. Проте реалізація функціональних повноважень МНС вимагала вузькопрофільних висококваліфікованих рятувальних формувань на ті види надзвичайних ситуацій, що не могли охопити сили цивільної оборони.

У складі МНС, у результаті реформування, станом на 2002 рік було зосереджено усі наявні в державі аварійно-рятувальні служби: Спеціалізоване аварійно-рятувальне формування, що обслуговувало об'єкти розвідки нафтогазового комплексу, Державну воєнізовану гірничорятувальну служб, Державну спеціалізовану аварійно-рятувальну службу пошуку і рятування туристів, Державну пошуково-рятувальну службу на водних об'єктах. Разом з тим, на базі всіх цих служб, з метою подальшого вдосконалення управління у цій сфер, запобігання і реагування на надзвичайні ситуації Указом Президента України „Про вдосконалення управління у сфері запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру" від 21 листопада 2003 року №1328 постановлено утворення Державної спеціальної (воєнізованої) аварійно-рятувальної служби Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

Основними завданнями Державної спеціальної (воєнізованої) аварійно-рятувальної служби є: здійснення пошуку та рятування людей на уражених об'єктах і територіях, водних об'єктах, в гірських, лісових та спелеологічних районах і місцях відпочинку населення тощо; проведення рятувальних та інших невідкладних робіт у разі виникнення надзвичайних ситуацій на об'єктах і територіях; ліквідація надзвичайних ситуацій та їх наслідків і захист від них населення і територій; локалізація зони впливу шкідливих і небезпечних факторів, що виникають під час аварій та катастроф, пошук та знешкодження боєприпасів і ємностей з отруйними речовинами; нагляд за станом техногенної безпеки на потенційно небезпечних об'єктах і територіях; участь у проведенні експертизи проектних рішень з протиаварійного захисту потенційно небезпечних об'єктів; проведення на договірній основі профілактичного обслуговування підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, а також територій, на яких існує небезпека виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; надання методичних рекомендацій аварійно-рятувальним службам і формуванням, утвореним відповідно до законодавства, та забезпечення їх виконання.

Однак реформування сил МНС було продовжено з виданням Указів Президента України „Про заходи щодо вдосконалення державного управління у сфері пожежної безпеки, захисту населення і територій від наслідків надзвичайних ситуацій" від 27 січня 2003 року №47, відповідно до якого до МНС передано Державний департамент пожежної безпеки як урядовий орган державного управління, виведений складу Міністерства внутрішніх справ України, та підпорядковані Департаменту органи управління, заклади, установи і підрозділи та „Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 11 листопада 2002 року „Про стан техногенної та природної безпеки в Україні від 4 лютого 2003 року №76.

Концептуальні засади реформування Державної пожежної охорони і військ цивільної оборони визначено Державною програмою перетворення військ Цивільної оборони України, органів і підрозділів державної пожежної охорони в Оперативно-рятувальну службу цивільного захисту на період до 2005 року, затвердженою Указом Президента України від 19 грудня 2003 року №146.

Метою цієї Програми є підвищення рівня забезпечення захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, створення єдиної системи запобігання і реагування на такі ситуації в мирний час і в особливий період, адаптація її до європейських стандартів, більш ефективне використання бюджетних коштів на зазначені цілі, демілітаризація Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

Для проведення аварійно-рятувальних робіт у системі МНС України на базі органів управління, сил оперативного реагування і сил забезпечення військ Цивільної оборони України та органів і підрозділів державної пожежної охорони утворюється Оперативно-рятувальна служба цивільного захисту.

Служба є спеціальним невійськовим органом, діє на принципах єдиноначальності, централізації управління, статутної дисципліни, особистої відповідальності, її особовий склад та працівники виконують обов'язки на професійній основі.

Разом з тим Верховною Радою України 24 червня 2004 року прийнято Закон України „Про правові засади цивільного захисту" яким визначено правові та організаційні засади у сфері цивільного захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного, природного та військового характеру, повноваження органів виконавчої влади та інших органів управління, порядок створення і застосування сил, їх комплектування, проходження служби, а також гарантії соціального і правового захисту особового складу органів та підрозділів цивільного захисту.

Слід відмітити, що не внесені з метою приведення у відповідність до Закону "Про правові засади цивільного захисту" зміни до законодавчих актів, призводили до колізій у діючому законодавстві. Так поряд з Законом "Про правові засади цивільного захисту" діють спеціальні закони які також регулюють відносини у цій сфері, зокрема: „Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру"; „Про аварійно-рятувальні служби"; „Про Цивільну оборону України"; „Про пожежну безпеку" „Про місцеві державні адміністрації, тощо. В деяких випадках норми Закону України "Про правові засади цивільного захисту", не тільки дублюють норми зазначених законів, а й суперечать їм. Розбіжності в законодавстві ускладнюють роботу з організації управління єдиною системою цивільного захисту, внаслідок чого знижено ефективність виконання відповідних завдань.

...