Інформаційний лобізм як маркетинговий спосіб організації політичного дискурсу

Размещено на http://www.allbest.ru

Інформаційний лобізм як маркетинговий спосіб організації політичного дискурсу

Віталій Володимирович Кривошеїн

Доктор політичних наук, професор, в.о. декана факультету суспільних наук і міжнародних відносин, Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

Vitaliy KRYVOSHEIN

Doctor of Political Science, Professor, Acting Dean of the Faculty of Social Sciences and International Relations,Oles Honchar Dnipro National University

Сьогодні організацію політичного дискурсу в демократичному або демократично орієнтованому суспільстві неможливо уявити без лобізму як одного з ключових елементів системи представництва групових інтересів, без лобіювання інтересів учасників політичного процесу в центрах ухвалення рішень, без застосування відповідних комунікативних технологій. Комунікативний прояв лобізму полягає в тому, що він дає змогу розширити інформаційну базу політичних рішень, що ухвалюються; інформує відповідні державні органи про певні проблеми, що потребують якнайшвидшого вирішення. Лобісти забезпечують органи державної влади інформацією стосовно ситуації на різноманітних суспільних рівнях, яка потім заслуховується на парламентських чи інших слуханнях, інформуючи законодавців про наявні проблеми. Отже, лобіювання виступає у вигляді аргументації, механізму підготовки та прийняття відповідних актів. Дмитро Виговський відзначає, що лобізм як феномен за своєю суттю явище в чистому вигляді комунікативне, базується на домовленості [1, с. 44]. Сьогодні лобізм розглядається як один із видів політичної комунікації - такий погляд тлумачить лобіювання у якості здійснення спроб вплинути на структури державного управління завдяки інформуванню громадськості стосовно актуальних політичних питань [19, с. 120].

Усі різновиди лобізму мотивовані бажанням вплинути на когось чи чогось. Багато дій або події можуть впливати на процес ухвалення урядових рішень, але якщо вони не викликані бажанням впливати, то це не лобізм [6, с. 92-93].

У цілому лобізм витлумачується як феномен «одновекторного» спрямування на органи влади, тому його доцільно розглядати як специфічний інститут політичної системи, що являє собою механізм впливу приватних і громадських організацій, а також фахова діяльність службовців та спеціальних консультантів, яких наймають компанії - на процес прийняття рішень тими чи іншими органами влади. Причому, рішення, ухвалені приватними особами, організаціями або корпораціями, можуть також бути в просторі інтересів певних зацікавлених груп, проте такий вплив чомусь не прийнято називати лобізмом.

Крім того, будь-яке лобіювання незмінно пов'язане із встановленням контактів для передачі повідомлень, оскільки це єдиний шлях, за яким можна здійснювати вплив. Тобто, лобізм є сполучною ланкою, свого роду «комунікатором» між державою та інститутами громадянського суспільства. Але прийнято вважати, що цей комунікатор, чи представник як сполучна ланка між групою громадян і державними офіційними особами, зазвичай також є особою, чи особами фізичними.

Лобізм як механізм представництва групових інтересів

Поняття «лобізм» походить від терміну «лобі» (англ. Lobby - критий майданчик для прогулянок, коридор, подвір'я, кулуари), який у 1553 р. вживався для позначення майданчика для прогулянок у монастирі, а у 1640-х рр. Цим словом почали називати вестибюль і два коридори в будівлі Палати громад англійського парламенту, де депутати мали можливість зустрічатися із зацікавленими особами, яких зазвичай не допускали на засідання палати [13, с. 408]. В алегоричному значенні цей термін почали витлумачувати як «коридори влади».

Політичного відтінку лобістська термінологія набула в США. Вперше Конгрес США у 1808 році зафіксував цей термін у своїх протоколах, де під ним розумілося місце, де зацікавлені особи мали можливість донести свою позицію до членів Конгресу та Сенаторів. Цим місцем виступали холи та коридори, у зал засідань приватним особам вхід було заборонено, а самі особи визначалися як «лобісти» (lobbyists). У 1862 році у США вперше на основі терміну «лобіст» виникає поняття «лобіювання» (lobbying), яким почали позначати купівлю голосів за гроші в кулуарах американського парламенту, а у 1883 році з'явився термін «лобізм» (lobbyism).

Одним із перших учених, який звернув дослідницьку увагу на явище лобізму, є майбутній 28-й президент США Вудро Вільсон, який у своїй праці «Правління Конгресу» (1885) виокремив лобістську складову при ухвалення законодавчих актів парламентом. Подальший розвиток лобістської проблематики отримано в роботах Артура Бентлі «Процес правління: дослідження громадських тисків» (1908) та Пендлтон Херрінг «Представництво груп у Конгресі» (1929). Проте найбільш ґрунтовне дослідження лобіювання у США розпочалося в 1940 р., коли була створена Комісія з питань законодавчих органів влади Американської асоціації політичної науки, яка за результатами п'ятирічного вивчення взаємовідносин суб'єктів лобіювання з конгресменами, направила свої рекомендації спеціальній парламентській комісії Лафоллета-Монроні. Остання врахувала їх при прийнятті Конгресом США «Акту про федеральне регулювання лобіювання» (1946) [7, с. 77].

Початком формування лобіювання як політико-правового інституту вважається закріплення права петицій у прийнятих у 1791 р. Конгресом США перших десяти поправок до Конституції. Протягом XVIII - XIX століть у більшості американських штатів було ухвалено закони про народну законодавчу ініціативу, де здійснено спробу правового врегулювання лобіювання. Вперше такий закон було ухвалено в 1890 р. у штаті Масачусетс для позначення легітимної діяльності [7, с. 78].

Інтенсифікація лобіювання, яке переважно мало корупційне підґрунтя, засвідчила, що даний феномен потребує спеціального законодавчого врегулювання. З другої половини ХІХ ст. починається розвиток американського законодавства щодо регулювання лобістської діяльності. З кінця ХІХ - початку ХХ століть категорія «лобіювання» починає набувати позитивної конотації та вживається в якості легітимної форми впливу на владу, а відтак політологи, правники і законодавці почали обговорювати питання щодо сумісності лобіювання з демократичними засадами та про необхідність його юридичного визначення.

Розвиток американського законодавства щодо регулювання лобістської діяльності умовно можна поділити на чотири етапи:

друга половина ХІХ ст. - законодавче обмеження здійснення лобіювання як на федеральному (ухвалення Конгресом резолюцій у 1852 р. про заборону допуску агентів впливу на парламентські слухання та у 1876 р. про надання фізичними і юридичними особами клерку Палати Конгресу інформації про найнятих ними лобістів), так і рівні штатів (прийняття у більшості суб'єктів федерації законів про визнання лобіювання злочином);

перша половина ХХ ст. - часткове унормування лобіювання низкою федеральних законів: про фінансування виборчих кампаній (1907), про заборону урядового лобіювання (1913, 1919), про федеральну практику корупції (1925), про реєстрацію зарубіжних фірм (1939), а також сегментарне його врегулювання у деяких штатах;

1946 р. - інституціоналізація лобіювання, коли був ухвалений «Акт про федеральне регулювання лобіювання»;

з 1948 р. - удосконалення законодавства про лобістську діяльність:

ухвалення Рішення Верховного Суду США (1954), низки федеральних законів: про федеральні виборчі кампанії (1971), про лобіювання

недержавними громадськими організаціями (1976), Стандартів етичної поведінки для урядових службовців (1977), Кодексу етичної поведінки конгресменів (1978), про відкритість лобіювання (1995) та ін.

У Канаді лобіювання було врегульовано лише у 1989 р., коли був ухвалений «Акт про реєстрацію лобістів», який у 1995 р. був доповнений Кодексом поведінки лобістів. У цих актах акцент зроблений на реєстрацію лобістів, однак вона не була такою ретельною як у США, що значно спрощує формальну процедуру доступу зацікавлених осіб до процесу прийняття нормативно-правових актів.

Становлення лобізму в Європі супроводжувалося корупційними лобістськими скандалами. Вони вплинули на зміст і форму регулювання лобіювання, яке переважно зосереджено на регламентуванні поведінки законодавців та урядовців під час їх контактування з суб'єктами лобіювання. Зокрема, у Великобританії у 1975 р. впроваджено спеціальний конституційно-правовий механізм лобістського контролю - парламентський реєстр фінансових інтересів депутатів, який зобов'язує останніх декларувати всі інтереси, які можуть вплинути на їх поведінку під час законодавчої роботи.

У ФРН було ухвалено Кодекс поведінки члена Бундестагу, у розвиток якого був прийнятий 21 вересня 1972 року закон, який вимагав публікування у спеціальному виданні так званого «лобістського списку» - переліку спілок та їх персональних представників, котрі мають змогу брати участь у роботі Бундестагу і федерального уряду, а стадійно -процесуальні засади здійснення лобіювання були визначені у прийнятих регламентних актах, а також в «Єдиному положенні про федеральні міністерства». У Франції був прийнятий Виборчий кодекс з відповідними вимогами щодо лобіювання. Було створено спеціальний конституційний інститут, у рамках якого здійснюється лобіювання - Соціально-економічну раду, статус якої визначається Розділом ХІ Конституції Франції (1958).

В Україні лобістська діяльність законодавчо не врегульована, але реально вона існує в широкому діапазоні: лобізм затвердився як домінуюча стратегія тиску бізнес-груп; став синонімом специфічних форм захисту корпоративних інтересів у відносинах з владними структурами. І до сьогодні в Україні відсутнє законодавство з регламентації лобізму, що заохочує дестабілізуючі й економічно шкідливі для суспільства контракти, плодить корупцію і криміналізує політику [9, с. 42]. Так, на частку виконавчої влади припадає понад 90% на «ринку лобістської корупції», тому український бізнес намагається контролювати не тільки законодавчий процес, а й зайняти ключові посади в органах виконавчої влади, від якої залежить доступ до необхідних ресурсів і можливість впливати на діяльність конкурентів і з власною користю.

В Україні лобістським вважають просування будь-якого рішення, якщо це пов'язано із тиском, корисливістю, корупцією, «обміном послугами». Привертає увагу, що інтереси та основні цілі лобістських структур України концентруються навколо митних пільг, приватизації підприємств, участі в тендерах за спеціальною схемою, отримання державного пільгового кредиту або державних інвестицій, кадрових призначень тощо.

Найактивніше лобіюють свої інтереси групи, що діють у сфері певних галузей економіки, передусім в аграрному, енергетичному, хімічно - промисловому та машинобудівному секторах. Також саме через зв'язки із лобістськими структурами відбувається ротація регіональних «лідерів» країни: раніше Дніпропетровська і Харківська області тримали пріоритет завдяки ВПК і важкій промисловості; пізніше їх «посунули» Донбас і частково Крим; далі вектор домінуючого лобіювання змістився до Києва і західних міст (Львова, Вінниці, Чернівців), а сьогодні кадровий ресурс поповнюється з Кривого Рогу. Отже, в Україні має місце як галузевий, так i регіональний лобізм. У цілому, важливе значення в країні завжди мала система місцевих «кланів» i земляцтв, які просували своїх представників на ключові посади, формуючи місцеву і центральну «еліту влади». Однак попри внутрішні суперечності регіональні «еліти» сьогодні, за умов реформи децентралізації, виступають як природні лобісти своїх міст та областей.

Доцільно також акцентувати увагу на наявності «латентного» лобізму в Україні з боку іноземних держав i транснаціональних корпорацій; його вплив і масштаби доволі великі.

Можна виокремити такі ключові характеристики лобістської діяльності:

наявність суб'єктів (лобі-груп) і об'єктів впливу (як правило, до них відносяться законодавчі, виконавчі органи влади, їхні посадові особи та працівники апарату);

здійснення лобістами посередницької функції між структурами бізнесу і фінансів, громадсько-політичними об'єднаннями, партіями та органами державної влади;

відстоювання інтересів окремих осіб, груп громадян та їхніх об'єднань, які можуть мати як спільні, так і суперечливі інтереси (різноспрямованість цілей та конкуренція інтересів - неодмінна умова цивілізованого лобізму);

надає можливість тим групам громадян (що не мають своїх представників у владі) опосередковано впливати на юридичне оформлення і реалізацію політико-правових рішень, відстоюючи власні інтереси [4, с. 10].

У вузькому значенні лобізм є професійною взаємодією представників недержавних організацій з представниками органів державної влади та місцевого самоврядування з метою сприяти ухваленню чи неухваленню останніми рішень, вигідних першим [19, с. 113]. Варто розрізняти терміни «лобізм» і «лобіювання», розглядаючи перший з них як суспільно-політичне явище, зорієнтоване на відстоювання важливих інтересів соціуму, а другий - як процес і механізм забезпечення такого відстоювання шляхом постійного впливу на державні органи [2, с. 3].

Лобізм як суспільне явище проявляється в різних формах, зокрема, виокремлюють матеріальне, психологічне та інтелектуальне лобіювання [17, с. 156-157].

Матеріальне лобіювання зазвичай асоціюється із простим підкупом - врученням учасникам законодавчої та/або нормотворчої діяльності певної (як правило, чималої) суми грошей. Проте в умовах поширення і вдосконалення антикорупційних механізмів, моніторингу доходів законодавців та посадовців в органах державної влади та місцевого самоврядування, застосування цього способу лобіювання суттєво утруднюється, а інколи це виступає класичним способом дискредитації політичного супротивника.

Частіше використовуються методи непрямого, прихованого матеріального лобіювання, встановити факт застосування яких дуже важко. Наприклад, серед таких методів можна назвати видання книг, авторами яких є учасники законотворчого процесу або високопосадовці виконавської гілки влади (із виплатою їм авторських гонорарів, які в рази перевищують звичайні авторські винагороди), здійснення оплати інших видатків, надання фігурантам лобіювання матеріальних благ безкоштовно або за заниженими цінами, призначення їхніх родичів на високі посади без реальних обов'язків (але з гарним доходом), укладення з підприємствами, щодо яких законодавці / посадовці є афілійованими особами, винятково вигідних договорів та багато іншого. До цього можна долучити і надання фінансових і матеріально-технічних засобів політичним партіям - наприклад, у формі оплати передвиборної кампанії у повному або частковому розмірі.

Психологічне лобіювання являє собою здійснення психологічного тиску на учасників законотворчого процесу з метою спрямування їхньої діяльності в певне русло. Можна навести такі приклади застосовування методів психологічного лобіювання: «завалювання» учасників

законодавчого чи нормотворчого процесу фіктивними письмовими зверненнями, що імітують громадську активність; проведення кампаній психологічного тиску в засобах масової інформації; організація «тематичних» вуличних акцій та демонстрацій; прямі погрози, провокування різного роду обструкцій, які виводять політиків з рівноваги; шантаж (наприклад, погрози розповсюдити компрометуючі матеріали).

Інтелектуальне лобіювання є найбільш делікатним видом лобіювання і являє собою, наприклад, інтелектуальну допомогу учасникам законодавчого чи нормотворчого процесу, тим самим спрямовуючи діяльність фігурантів лобіювання у певне русло. Таке лобіювання здійснюють особи, які володіють законодавчою технікою або є фахівцями в регульованій сфері суспільних відносин. Хоча така допомога може бути істотною формою допомоги, а не тільки фактором впливу.

Інтелектуальне лобіювання може знаходити реалізацію в таких формах: консультування учасників законодавчої або нормотворчої

діяльності (як з питань техніки ухвалення рішень, так і по суті регульованих відносин); надання фігурантам готового альтернативного проєкту рішення; демонстрація результатів незалежних досліджень, що мають значення для законодавчого / нормативного регулювання; виступ у профільних комітетах і з аналізом обговорюваного проєкту закону чи нормативного акту; наукова розробка питань правового / нормативного регулювання певних відносин; доведення до відома відповідальних осіб думки широких мас населення; проведення науково-практичних конференцій за участю представників законодавчої й виконавчої влади та інше. Інтелектуальне лобіювання також може супроводжуватися певними психологічними маніпуляціями та матеріальним стимулюванням, але, зазвичай, в опосередкованих формах.

Сьогодні лобізм уявляють як систему і практику реалізації соціальних інтересів різних груп, спілок та об'єднань громадян, а також бізнес-груп і корпорацій, які діють шляхом цілеспрямованого впливу на законодавчу владу та державні адміністративні структури [14, с. 389-392]. Але, з іншого боку, лобіювання нерідко пов'язане з незаконним тиском на представників влади, із корупцією, хабарництвом. З цієї діалектичної дилеми і випливає суспільне ставлення до лобізму [4, с. 7].

У цілому явище лобізму неоднозначно сприймається суспільною свідомістю, у силу цього набуває амбівалентного значення - він несе як позитивне, так і негативне смислове навантаження. У суспільній свідомості лобізм часто сприймається як винятково негативне явище, бо асоціюється з поняттям протекціонізму, підкупу державних службовців і депутатів, коли спостерігається «ототожнення механізму лобіювання як сукупності силових методів і корупційних дій для досягнення мети» [3, с. 51]. Такі практики впливу на представників влади, як незаконний тиск, хабарництво, корупція, формують негативне ставлення до лобізму загалом. У силу можливості поширення таких практик і необхідності запобігання їм, лобізм має бути контрольованим. Адже якщо він стає неконтрольованим, то від цього може постраждати суспільне благо, на задоволення якого спрямована діяльність державних органів.

Сьогодні прийнято розрізняти цивілізований і нецивілізований інформаційний лобізм. Таке розрізнення є цілком доцільним і корисним, хоча в нецивілізованому лобізмі можна вбачати і просте правопорушення чи зловживання. На думку І. Немчинова, нецивілізований лобізм - це «спроба “протиснути” вигідне рішення якогось приватного питання чи якоїсь приватної проблеми», а цивілізований - «складний механізм впливу на владу (законодавчу в тому числі) з метою встановлення певних “рамкових” правил гри» [12, с. 11].

У своїй цивілізованій формі інформаційний лобізм набуває позитивного значення, оскільки розглядається як механізм представництва групових інтересів полягає в тому, що, виступаючи як важливий і необхідний інститут демократичного процесу, він є формою законного впливу груп інтересів на рішення органів державної влади і місцевого самоврядування. Лобізм значною мірою сприяє формуванню стійкого «балансу сил» у суспільстві, який створюють групи інтересів. Останні, у свою чергу, віддзеркалюють думку значних верств населення. Отже, діяльність груп політичних інтересів сприяє досягненню політичного консенсусу в суспільстві. Вона дає уявлення політикам і співробітникам державних структур про широкий спектр суспільних потреб і думок більшості груп інтересів. Оскільки деякі групи можна віднести до громадянського суспільства, то є підстави стверджувати, що лобізм як явище впливає не тільки на «профільні» сфери, де мають реалізовуватися групові інтереси, але й на політичне життя суспільства в цілому.

До позитивних моментів лобізму в контексті його впливу на суспільство, на характер взаємодії суспільства та влади, відносять те, що він змушує конкурувати більшість із меншістю за вплив на гілки влади, адже виборче право не дає жодних шансів меншості для задоволення своїх інтересів, лобізм же дозволяє реально забезпечити інтереси меншості, слугує інструментом самоорганізації громадянського суспільства, за його допомогою стає можливою мобілізація суспільної підтримки будь -якого законопроєкту, здійснення реального вплив на політику. Лобізм дозволяє розширити інформаційну підтримку рішень, що приймаються. При обговоренні стикаються та конкурують різноманітні інтереси, влада, виступаючи у ролі судді, переконується в тому, що є пріоритетним, а що - другорядним. Таким чином, лобізм виступає засобом досягнення компромісу між різними інтересами, інструментом їх примирення.

До позитивних характеристик лобізму також відносять і те, що він змушує «тримати в тонусі» органи державної влади та місцевого самоврядування, надає їм більшої динаміки та гнучкості, виступає як інструмент самоорганізації громадянського суспільства. Лобізм є природним антиподом бюрократії, він створює можливості для забезпечення інтересів меншин та втілює принцип свободи публічно - владних структур.

Отже, сучасний лобізм є одним з ключових елементів системи представництва групових інтересів, який розглядається, з одного боку, як загальновизнаний засіб формального і неформального впливу груп інтересів на владні структури з метою ухвалення рішень, у яких вони мають значну зацікавленість; а з іншого - як цілеспрямований вплив політичних і соціальних сил на органи влади з метою задоволення своїх інтересів. Отже, лобізм виступає основним механізмом функціонального представництва інтересів, впливу на органи влади. Саме таке представництво, з огляду на тенденцію до технологізації сучасної політики, є найбільш ефективним способом представництва інтересів.

Лобізм доцільно розглядати як невід'ємну частину демократичної системи, яка надає громадянам, соціальним групам можливість артикулювати свої інтереси в органах державної влади. Лобізм є повноправним політичним інститутом, який стосується прийняття рішень, що безпосередньо впливають на розробку державної політики. Лобізм є соціальним інститутом, який являє собою особливий вид спеціальної практики в сфері узгодження та реалізації інтересів держави, окремих соціальних груп, приватних громадян. Це феномен сучасної політичної та економічної реальності, важливий суспільно-політичний інститут демократичних політичних систем. При цьому, в силу наявності в явищі, що аналізується, неминучих «тіньових» аспектів даної практики, лобізм у суспільній свідомості нерідко набуває негативного значення, ототожнюючись з протекціонізмом, корупцією. Така ситуація є типовою для посткомуністичних країн (в т.ч. і для України), де в більшості випадків на рівні стереотипів лобізм є складовою частиною корупційних процесів.

Інформаційний лобізм в умовах постіндустріального суспільства

На інформаційно-комунікативну сутність лобізму звертають увагу більшість сучасних дослідників. Так, І. Немчинов визначає лобізм як явище, необхідне у взаємовідносинах держави і суспільства [12, с. 11], а Ю. Ганжуров стверджує, що «лобіювання має розглядатися як невід'ємна складова політичної комунікації, що передбачає механізм прямого і зворотного зв'язку суспільства і держави» [3, с. 51].

У цілому інформаційний лобізм є особливим видом політичної й економічної комунікації в глобальному інформаційному просторі, покликаний створити політичний, економічний, психологічний тощо інформаційний вплив на посадових осіб, що приймають ключові публічно - управлінські рішення в інституціях публічного врядування та господарюючих суб'єктах з метою схиляння таких осіб до ухвалення (або відмови від ухвалення) певних управлінських рішень на користь інформаційних лобістів [20, с. 54].

В умовах постіндустріального суспільства інформаційний лобізм набуває подвійного розуміння. З одного боку, він розглядається як спосіб інформаційного супроводу діяльності лобі-суб'єктів як певних груп інтересів, структур, що діють у сфері ухвалення рішень органами державної влади та місцевого самоврядування. Тим самим констатується положення про те, що лобістська діяльність є однією з найпоширеніших у політичній сфері і нерозривно пов'язана з відповідними інформаційними зусиллями. З іншого боку, інформаційний лобізм - це особливий спосіб формування та підтримки комунікацій, що має специфічні риси, принципи та норми обміну інформацією та відтворення політичних контактів, канали спілкування та інші компоненти.

Головними джерелами інформаційного лобіювання (носіями інтересів) виступають суспільні групи, що мають власні стратегічні інтереси, які вони прагнуть втілити в законах чи підзаконних актах. Найчастіше такими суб'єктами виступають фінансові, промислові й торговельні угрупування, які прагнуть захистити в ході законодавчої та / або нормотворчої діяльності певні інтереси (здебільшого економічні). Саме вони найчастіше й виступають як сторона, що впливає на процеси створення, корекції або скасування законів і підзаконних актів.

Носіями інтересів можуть виступати не лише бізнес-структури, але й інші групи - соціальні, політичні, інтелектуальні, етнонаціональні, конфесійно-релігійні, культурні. Вони частіше використовують з метою впливу на законодавчий / нормотворчий процес неекономічні форми лобіювання (психологічні та інтелектуальні).

Інформаційне лобіювання проводиться на користь:

- окремих соціальних і політичних сил - наприклад, своє лобі в парламенті можуть мати профспілки, представники окремих секторів економіки або регіонів, бізнес-групи, директори підприємств, неурядові громадські організації, релігійні спільноти та ін.;

посилення легітимності парламенту або іншого органу державної влади та місцевого самоврядування, допомоги його становленню як відкритого, представницького органу (так, у Конгресі США законодавці офіційно взаємодіють із лобістськими кадрами, що свідчить про зрілість парламентаризму і постійний зв'язок депутатів із виборцями);

упровадження стратегій вирішення загальносоціальних чи глобальних проблем (наприклад, технократизм проти екологізму чи антиглобалізму);

окремих країн чи регіонів (наприклад, протистояння в Конгресі США китайського і тайванського лобі) тощо [4, с. 8].

Інформаційний лобізм доцільно розглядати як систему відповідних відносин, яка має такі елементи: суб'єкт, об'єкт, предмет, мета і методи лобіювання.

Під суб'єктом інформаційного лобізму розуміють лобіста, лобістське об'єднання та клієнта лобістських послуг.

Безпосередній вплив на об'єкт (орган влади) від імені суб'єкта (групи інтересів) надає обмежене коло фахівців - агентів лобізму (лобістів).

Поняття «лобіст» виникло в другій половині XIX ст. у Великобританії і США, де розвинулася система представницької демократії, що передбачала колегіальний і процедурний процес прийняття рішень, який складався з багатьох етапів. На деяких із них існувала можливість звернення до парламентарів та членів уряду задля вирішення важливих питань. Лобістами називали осіб, зацікавлених у просуванні законопроектів, а також осіб, що безпосередньо зверталися до керівників або членів комітетів та інших підрозділів законодавчих органів. Суворий регламент не передбачав присутності сторонніх у залах засідань, тому «прохачі» перебували в кулуарах парламенту, за що вони й отримали назву лобістів.

Агенти лобістської комунікації (лобісти) можуть входити в групу інтересів, від імені якої здійснюють свою діяльність, або залучатися зі сторони. Таким чином, доцільно виділити внутрішніх і зовнішніх агентів лобізму. До числа їх функцій можна віднести: кодування повідомлень, вибір каналу комунікації, напрямок повідомлень на адресу об'єкта.

Тобто сьогодні лобіст розглядається як фізична особа, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, від власного імені або в інтересах та на замовлення третіх осіб (клієнтів) здійснює легальний вплив на чітко визначені законом органи державної влади й органи місцевого самоврядування, а також на їх посадових осіб. За статусною ознакою лобісти класифікуються на лобістів, які працюють за контрактом, корпоративних та коаліційних лобістів. Для більш ефективного здійснення лобіювання лобісти, а також інші особи, можуть створити лобістське об'єднання, під яким розуміється юридична особа, що зареєстрована у встановленому законом порядку, одним із статутних завдань якої є здійснення лобіювання. Клієнт лобістських послуг - це фізична чи юридична особа, в інтересах та на замовлення якої працює лобіст або лобістське об'єднання.

У сучасних умовах для повноцінного інформаційного лобіювання необхідна й наявність лобістів-посередників між бажаючими закріпити свої інтереси в законодавчому та / або нормотворчому процесі. Лобісти виступають певною мірою як фахівці з висловлення абстрактних соціальних інтересів у конкретній нормативній чи правовій формулі. Вони визначають, у якій саме формі та в якому виді нормативних актів необхідно відображати ті чи інші зацікавленості.

Інакше кажучи, лобісти виступають як фахівці з формулювання інтересів у нормативних розпорядженнях. Вони мають допомагати своїм клієнтам - носіям стратегічних інтересів - віддзеркалювати ці інтереси в текстуальній формі проєктів законів чи підзаконних актів або поправок до них. Саме з цієї причини лобісти можуть розглядатися як повноцінні учасники законодавчого або нормотворчого процесу, яким необхідні системні знання у сфері законодавчої та нормотворчої техніки. Професіоналізм лобістів є запорукою не тільки ситуативної ефективності їхньої дії, але й самої можливості системного, широкого й планомірного лобістського впливу на управлінську діяльність.

Практика лобістської діяльності свідчить про те, що на ділянці комунікативного ланцюга «агент (передавач) - об'єкт (адресат)» присутня проміжна ланка, яка виконує функції приймача і ретранслятора. Йдеться про контрагентів, які відіграють роль своєрідних «точок доступу». До останніх можна віднести парламентські комітети, експертні групи, фракції, окремих депутатів і посадовців, які відкриті для впливу лобістів і здатні поширити їх вплив на своїх колег і керівників. Тобто контрагенти як суб'єкти інформаційного лобізму виконують функцію приймача і декодувальника повідомлень.

Інколи також додають до суб'єктів інформаційного лобізму контрлобістів, до яких відносяться агенти груп з протилежними інтересами.

Об'єктом інформаційного лобізму є органи державної влади й органи місцевого самоврядування, а також їх посадові особи.

Предметом інформаційного лобізму є те, з приводу чого здійснюється лобістська комунікація, тобто інформаційний посил, що спрямовується від суб'єкта до об'єкта, містить вимоги про здійснення тих чи інших дій.

Метою інформаційного лобізму є здійснення легального впливу на процес ухвалення органами державної влади та / або органами місцевого самоврядування нормативно-правових актів для закріплення у них інтересів зацікавлених осіб.

Маркетингова природа інформаційного лобізму

Виникнувши в середині ХХ століття, поняття інформаційного лобізму витлумачується як форма маркетингових комунікацій, яка є специфічним результатом розвитку політичних ринків в умовах розвинутої представницької демократії, коли власники великих суспільних ресурсів починають відігравати особливу політичну роль [5, с. 126]. Як і будь-який різновид маркетингових комунікацій, інформаційний лобізм орієнтований на встановлення двосторонніх відносин і утворення зворотних зв'язків комунікатора з реципієнтом. Разом з цим йому притаманна низка характерних рис, обумовлених, перш за все, сферою ухвалення рішень. За цих умов простір комунікації інформаційного лобізму доволі вузький і обмежується лише ключовими суб'єктами ухвалення рішень. Зазвичай, такі контрагенти можуть мати як груповий, так і індивідуальний характер і представляти, наприклад, певну фракцію в парламенті або окремого посадовця в структурах виконавчої влади, які за своїм фактичним становищем мають вирішальний вплив на ухвалення потрібних рішень.

Комунікування з ключовими суб'єктами ухвалення рішень набуває персоналізованого характеру, тому інформація, яка надходить до реципієнта, має володіти такими якостями:

інформація має стосуватися суті питання;

вона має бути спрямована на мотивацію контактної особи, що забезпечує підтримку комунікації з ключовими суб'єктами ухвалення рішень.

У більшості випадків інформація, якою оперують учасники лобістської діяльності, є конфіденційною, що, по -перше, викликано необхідністю приховати свої контакти від конкурентів і цим створити собі переваги перед ними, а по-друге, забезпечує власну безпеку, бо часто запропоновані стимули мотивують протиправний характер вчинків ключових суб'єктів ухвалення рішень. Завдяки спрямованості на встановлення контактів з конкретною особою у сфері ухвалення рішень інформаційний лобізм є гранично гнучкою формою комунікації, здатною безперервно перебудовуватися виходячи з динаміки запитів реципієнта.

Не менш важливим є і те, що інформаційні контакти, які вибудовуються у такій спосіб, передбачають використання переважно непублічних технологій. Тобто лобісти створюють комунікацію зі своїми контрагентами переважно у напівтіньовому, а нерідко й тіньовому режимах взаємодії. Саме такий характер спілкування дозволяє досягати вирішення багатьох питань за допомогою аргументів, які не підлягають розголосу. Отже, технології інформаційного лобізму мають комбінований характер і включають прямі та опосередковані, явні та тіньові форми впливу на своїх контрагентів.

Одним із основних принципів інформаційного лобізму є деідеологізація і навіть десимволізація образів влади при встановленні політичної комунікації. Лобісти пропонують такі цілі та способи їх інтерпретації, які означають побудову відносин у сфері влади, що не передбачають апеляції до соціальних значень рішень. Інакше кажучи, джерела та причини рішень органів державної влади та місцевого самоврядування позбавляються своїх загальносоціальних характеристик і розглядаються як суто технократичний процес розподілу та перерозподілу суспільних ресурсів. Такі соціальні блага, як справедливість, безпека, стабільність та багато інших, які мають цінність у суспільній свідомості та лежать в основі діяльності держави як особливого соціального інституту, втрачають своє значення при здійсненні лобізмом своїх управлінських цілей. Ці цінності зникають як чинники, здатні вплинути на розгляд альтернатив суспільного розвитку, ухвалення рішень. В інформаційних потоках, що вибудовуються лобістами, вирішення будь -якого політичного завдання спрощується і зводиться виключно до його матеріальної сторони. Прагматизація розуміння соціальних проблем вихолощує самий тип політичних взаємин лобістів з особами, що ухвалюють рішення, зводить ці зв'язки до суто господарських. Таким чином, лобізм розмиває політичний характер встановлюваних ним інформаційних контактів і , по суті, балансує на межі неполітичних комунікацій у громадській сфері.

За такого підходу відповідальні особи також втрачають свою легітимність і перетворюються з агентів влади на носіїв конкретних управлінських функцій і розпорядників матеріальних ресурсів, а влада із системи багаторівневих інформаційно-символічних зав'язків та ієрархічних відносин трансформується в лінійно-організаційну структуру.

Отже, інформаційний лобізм завдяки властивим йому принципам інформаційного заломлення та супроводу суспільних проблем розчиняє політичний характер комунікації у відносинах з особами, що ухвал юють рішення. Крім того, наголошуючи на суто функціональних обрисах такого типу контактів, він і в цілому деполітизує комунікації у сфері влади.

Це свідчить про абсолютний пріоритет інтересу над іншими мотивами встановлення комунікації. І хоча такий незмінний прагматизм обумовлює економію ресурсів, він суттєво обмежує і політичну сферу застосування технологій інформаційного лобізму.

Таким чином, інформаційний лобізм є сукупністю вибіркових комбінованих та інструментальних технологій, цільовим пріоритетом дл я яких є не тільки встановлення вибіркових комунікацій, а й досягнення політичних та управлінських рішень.

Інформаційний лобізм як маркетингова технологія співвідноситься з такими категоріями комунікативного менеджменту, як GR (government relations - зв'язки із органами влади), PR (public relations - зв'язки із громадськістю) та GPR - (government public relations - громадські зв'язки із органами влади). Незважаючи на змістовну близькість цих понять, їх неможна ототожнювати, оскільки GR, PR та GPR є сферою комунікативного менеджменту, метою якого є узгодження власних інтересів організації з інтересами органів державної влади різних рівнів, а інформаційний лобізм - це технологія GR, PR та GPR. Крім того, розрізнення між цими поняттями відбувається і за режимом прояву впливу на владні органи - прямий лобізм здійснюється професіоналами - лобістами та GR-фахівцями, а непрямий лобізм спрямований на організацію різного роду акцій у вигляді широкомасштабних кампаній у ЗМІ, збору підписів, надсилання листів на підтримку або проти конкретних рішень - здійснюється фахівцями з PR і GPR.

Інформаційний лобізм здійснюється в різних сферах життєдіяльності та спрямований на ті чи інші рівні державного управління. Найважливіші стратегічні рішення, як відомо, приймають вищі ешелони влади; і залежно від того, у якій галузі державного регулювання має вирішуватися актуальне питання, групи тиску здійснюють законодавче, виконавче або судове лобіювання. Інформаційний лобізм іноді суттєво заважає стабільній та оперативній державній політиці, адже може бути спрямований на постійний перерозподіл бюджету, на кон'юнктурну зміну пріоритетів, на зміцнення позицій однієї гілки влади при одночасному послабленні іншої тощо. Галузеве лобіювання відбувається на рівні міністерств, відомств, державних комітетів, департаментів та ін. Місцеві органи влади нерідко самі діють як лобісти, виборюючи необхідні регіонам (територіальним громадам) переваги, субвенції чи пільги, - це регіональне лобіювання.

Крім того, майже в усіх країнах існують «іноземні лобі» - не тільки діаспори, що складаються з місцевих національних меншин, корінних «малих» етносів, а й з представників закордонних держав, що офіційно лобіюють свої інтереси. Звідси «клієнтами» професійних лобістів можуть виступати не тільки окремі бізнес-групи та фірми, а й цілі країни.

Ключову роль в лобістської комунікації грає канал, по якому повідомлення доставляється одержувачу. Якщо агенти груп інтересів мають доступ до необхідних посадовців, то знаходять застосування технології «прямого» лобіювання (особисті зустрічі з представниками влади в офіційній і неформальній обстановці). Однак часто між суб'єктом і об'єктом лобізму є істотні комунікативні перешкоди. Для їх подолання лобісти шукають такі комунікативні канали, які дозволяють надавати опосередкований вплив на об'єкти лобізму.

Такими каналами передачі впливу можуть виступати засоби масової інформації, мобілізована громадськість, інтернет-спільнота, експертне співтовариство тощо. Вибір на користь того чи іншого каналу комунікації зумовлює звернення до відповідних технологій «непрямого» лобіювання, серед яких виділяють формування партнерських коаліцій, медійне лобіювання, grass-roots (букв. «корені трави»), тобто використання великих мас людей для створення ілюзії масової підтримки своїх вимог (колективні дії), електронне (віртуальне) лобіювання в мережі Інтернет і т.д.

Сьогодні можливості Інтернету значно підвищують ефективність інформаційного лобіювання. Лобіювання через Інтернет підсилює дві найважливіші ланки лобістської кампанії: мобілізація сил і пошук необхідних даних. Миттєва мобілізація сил можлива за допомогою використання електронної адресної книги з миттєвою розсилкою та координацією дій у режимі «віртуальної реальності». Відповідно, постійний моніторинг подій створює можливість бути в курсі того, що

відбувається, в режимі реального часу, незалежно від місця розташування.

Незалежно від видів інформаційного лобіювання воно може реалізовуватися за допомогою трьох основних стратегій (або їх комбінацій): «стимуляція», «унеможливлення» і «конструювання іміджу». Перша стратегія може передбачати організацію максимально широкої підтримки суспільством необхідних рішень при одночасній стимуляції громадян на їх реалізацію, друга - завжди спрямовується на перемикання уваги суспільства від обговорення непопулярних проблем, третя - націлена на формування сприятливого іміджу. Зазвичай, задля інформаційної підтримки лобіювання обирають саме третю стратегію [6, с. 95].

Таким чином, комунікативна модель лобістської діяльності являє собою сукупність ланцюжків, спрямованих від декількох суб'єктів лобізму до одного об'єкту. Перебуваючи під впливом суб'єктів, чиї вимоги є конфліктуючими або взаємовиключними, представники влади повинні прагнути до того, щоб ухвалювані ними політико -управлінські рішення сприяли збереженню соціального миру і підтримці балансу інтересів в суспільстві.

Враховуючи канал комунікації для передавання повідомлень у центри ухвалення рішень, виділяють три основні форми інформаційного лобізму:

прямий інформаційний лобізм, який передбачає цілеспрямовану роботу з представниками відповідного органу державної влади та місцевого самоврядування з метою ухвалення рішення, що відповідає інтересам лобістів. Цим самим формуються інформаційні потоки і встановлюються комунікації з ключовими суб'єктами ухвалення рішень, яке ініціюється поза системою ухвалення рішень. Таким чином, лобісти налагоджують контакти з особами, що ухвалюють рішення, лише після того, як їм вдається проникнути до зони ухвалення конкретних рішень;

непрямий інформаційний лобізм, який спрямований на організацію інформаційних кампаній з метою вчинення тиску - такі заходи зазвичай відбуваються за межами відповідних органів державної влади та місцевого самоврядування і орієнтовані на підтримку того чи іншого рішення, але часто без вказування на конкретного адресата. Тут комунікатори, зацікавлені в ухваленні рішення особи використовують громадську думку як чинник тиску на ключових суб'єктів ухвалення рішень. Цей різновид інформаційного лобізму свідчить як про складність, так і про масштабність комунікацій, що формуються. Водночас потреба у застосуванні саме такого методу тиску на владу свідчить про дефіцит у комунікатора належних ресурсів для надання внутрішнього впливу на структури влади та управління;

внутрішній інформаційний лобізм, який являє собою діяльність будь-якого угруповання всередині відповідного владного органу з метою домогтися різними шляхами ухвалення певного рішення. Тут комунікатори, зацікавлені в ухваленні рішення особи встановлюють контакти усередині управлінської системи. Через це їх комунікація з ключовими суб'єктами ухвалення рішень має характер внутрішнього спілкування, службової форми встановлення та підтримки спілкування. Тобто, будучи учасниками системи ухвалення рішень, окремі групи та особи намагаються вплинути на органи влади та керівників, які мають повноваження ухвалювати відповідні рішення. У деяких випадках внутрішній інформаційний лобізм включає також ситуації, коли окремі комунікатори, діючи всередині організаційної структури, домагаються потрібного рішення, користуючись особливими відносинами зі своїм керівництвом.

Кожен із названих типів інформаційного лобізму користується своїми методами встановлення комунікації. Так, для прямого лобізму найбільш характерні особисті зустрічі, в яких значне місце належить невербальним способам інформування, що краще за інших передає зміст конфіденційної інформації; для внутрішнього - форми ділового спілкування з усім набором формальних і неформальних прийомів впливу на опонента (наприклад, поширення «ділових чуток», тобто новин, що виходять із структур, що стоять для реципієнта); для непрямого - взаємодія зі ЗМІ з притаманними їм техніками контактування з масовими аудиторіями.

В особливих випадках може використовуватися комбінований інформаційний лобізм. Наприклад, до комбінованого інформаційного лобізму можуть звертатися органи державної влади під час виникнення надзвичайних або термінових і невідкладних умов щодо досягнення цільових стратегічних завдань впливу на маси, а також задля запобігання розгортанню руйнівних неконтрольованих революційних процесів, коли окремі опозиційно й агресивно налаштовані прошарки населення виступають з радикальними вимогами.

Сучасний процес інформаційного лобіювання зазвичай технологічно здійснюється невеликою групою людей, тому на практиці є чимал о ризиків відхилення до корисливих, вузькогрупових інтересів. Проте це не зводить нанівець потенційну соціальну користь інформаційного лобізму, адже процес агрегації групових інтересів і потреб усередині нього здійснюється за демократичною процедурою, яка виражається в політичних рішеннях, делегалізовано складну систему стримувань і противаг щодо міжгрупових та міжкланових протиріч. Лобізм втілює в собі принцип свободи соціальних недержавних структур: громадських організацій, професійних асоціацій, діаспор національних і расових меншин, регіональних спільнот. Отже, інформаційний лобізм виступає специфічною формою соціально - політичного плюралізму. Головна соціальна цінність інформаційного лобізму полягає у створенні легітимної можливості співучасті «зацікавлених» груп у розробці й ухваленні рішень органів державної влади та місцевого самоврядування із залученням висококомпетентних фахівців.

За ознакою спрямованості інформаційних потоків інформаційний лобізм поділяється на плюралістичний та корпоративістський.

Плюралістичний інформаційний лобізм передбачає, що групи інтересів здійснюють тактику тиску на законодавчу чи виконавчу владу «знизу в гору» з метою ухвалення певних рішень, закріплення преференцій, переваг або пільг, апелюючи при цьому до соціальної підтримки зацікавлених верств населення. Плюралістичне лобі (як група інтересів) організується спонтанно, часто не має постійних інституціональних форм, але висуває своїх лідерів і рушить до визначених цілей у політичній боротьбі з іншими силами.

Таким чином, в цій іпостасі інформаційний лобізм виступає інструментом самоорганізації громадянського суспільства і протидії бюрократії, завдяки чому мобілізується суспільна підтримка або протидія певним законопроєктам і владним рішенням, здійснюється громадський вплив на політику. На законодавчий процес плюралістичне лобі найчастіше впливає через депутатські запити, ініціативи та пропозиції; на урядові структури та інші органи виконавчої влади - через дії активістів- лобістів, волонтерів протестного або підтримуючого характеру тощо.

Корпоративістський інформаційний лобізм полягає в тому, що чинна влада і «зацікавлена» група (наприклад, еліта, певні бізнес-кола, галузева спілка) нібито «укладають» між собою явну чи латентну угоду. Згідно з її контекстом держава отримує в обмін на свій протекціонізм і гарантовані привілеї лояльність від цієї соціальної групи (чи галузі) та певні гарантії сприяння урядовим рішенням і діям. Корпоративістське лобі формується з не дуже численних груп інтересів, але функціонально й інституційно формалізованих (за категоріями інтересів); усередині воно ієрархізовано за статусами, інколи -це субеліти (олігархічні, кримінальні). Їхні лобістські дії здебільшого є формою прояву соціальної несправедливості: так, результативність лобізму великого бізнесу через фінансові можливості незрівнянно вища, ніж у груп інтересів із середнього класу. Ця ситуація постійно відтворюється і в розвинутих, і у транзитивних країнах, веде до дисбалансу інтересів і соціальної напруженості. Держава, що йде на угоду з корпоративістським лобі, ніби визнає за ним монопольне право на представництво «специфічних інтересів», але в обмін на її право здійснювати відбір лідерів та встановлювати порядок задоволення вимог, що актуалізовані соціумом і лобі.

Залежно від технологій, що використовуються, розрізняють такі форми інформаційного лобізму відкритий (публічний або легальний) і закритий (тіньовий або нелегальний), які є протилежними як за своїм змістом, так і за значенням для розвитку конкурентної, ринкової економіки. Для тіньового інформаційного лобізму притаманні прямі особисті контакти зацікавленої сторони із особою, яка ухвалює рішення, в результаті чого з'являється акт протекції: постанова, указ, закон, які є підставою для пільг, дотацій, субсидій, вигідних для одного або групи осіб.

За принципом ієрархічності інформаційний лобізм поділяють на вертикальний, який звернений до вищих посадовців, і горизонтальний, який розрахований на більш широке коло лідерів громадської думки.

За кількістю учасників лобіювання інформаційний лобізм класифікують на індивідуальний, який базується на особистих зв'язках, і клановий (або колективний), який орієнтований на просування інтересів компаній або окремих соціальних груп.

У розпорядженні суб'єктів інформаційного лобізму є різноманітні ресурси, серед яких виділяють:

адміністративні, коли лобісти мають доступ до структур, що уповноважені ухвалювати рішення з питань, які становлять інтерес для їх клієнтів;

організаційні;

силові (погрози, шантаж тощо);

інформаційні (постійне постачання клієнта інформацією, а також прогнозування можливих дій);

матеріально-фінансові.

Організація інформаційно-лобістської діяльності включає роботу із населенням, яка передбачає наявність постійних (так би мовити «ручних») груп населення, груп підтримки, що мають діяти як за викликом, так і самостійно та навчання таких груп.

В організації лобістської кампанії можна виділити такі аспекти: масовість, фінансова потужність, стратегічне мислення, використання ЗМІ, поглиблення спеціалізації та використання субпідрядників, необхідність забезпечення підтримки опитуваннями суспільної думки, технологічність, що включає діджиталізацію, координацію кампанії, моніторинг подій, мобілізацію сил та розповсюдження інформації.

Для інформаційного лобізму принципово важливим є технологічний арсенал, який є в розпорядженні у лобістів. Тут технології лобіювання визначаються як сукупність механізмів, за допомогою яких множинні групи інтересів, які виступають суб'єктами інформаційного лобізму, надають цілеспрямований вплив на процес ухвалення політико- управлінських рішень.

Поширеними у практиці інформаційного лобізму є такі технології, як виступи в профільних комітетах законодавчих органів влади; розробка законопроєктів та винесення їх на обговорення в парламенті; організація інформаційних кампаній щодо ухвалених рішень чи тих, що готуються; психологічний тиск на депутатів і представників виконавчої влади; інтернет-технології; мережі особистих зв'язків (т. зв. «коридорне» лобіювання»); організація мітингів та страйків, що більшою мірою притаманні профспілковим об'єднанням. Широко використовується і метод «дверей, що обертаються», суть якого полягає в тому, що коли високопосадовці органів державної влади та місцевого самоврядування опиняються у відставці, вони можуть очолити або увійти до керівництва (топ-менеджменту) фінансово-промислових груп, що займаються лобіюванням, а через деякий час можуть повернутися до активної політичної діяльності.