Фізична реабілітація хворих після операцій на органах черевної порожнини

Размещено на http://www.allbest.ru

Зміст

Розділ 1. Методи фізичної реабілітації при операціях на органах черевної порожнини

1.1 Клініко-фізіологічне обґрунтування застосування фізичної реабілітації

1.2 Лікувальна фізична культура в різні періоди реабілітації

1.2.1 Передопераційний період

1.2.2 Ранній післяопераційний період

1.2.3 Пізній післяопераційний період

1.2.4 Віддалений післяопераційний період

1.3 Особливості методики лікувальної фізкультури в залежності від характеру захворювання

1.4 Масаж після оперативного втручання на органах черевної порожнини

1.5 Фізіотерапія після оперативного втручання на органах черевної порожнини

1.6 Дієтотерапія

1.7 Трудотерапія

Розділ 2. Захворювання органів черевної порожнини, які лікуються оперативно та потребують застосування методів фізичної реабілітації

2.1 Гострий апендицит

2.2 Перитоніт

2.3 Гострий холецистит

2.4 Виразкова хвороба шлунку та дванадцятипалої кишки

Глава ІІ. Власна дослідницька робота

Розділ 1 Загальна характеристика піддослідних

Розділ 2. Методи проведення дослідження

2.1 Методи оцінювання стану хворих

2.2 Математико-статичний метод обробки даних, отриманих в ході експерименту за Ст'юдентом

Розділ 3. Хід проведення дослідження

3.1 Програма фізичної реабілітації

3.2 Проведення дослідження

Розділ 4. Оцінка проведеного дослідження

4.1 Обговорення результатів дослідження

Висновки

Рекомендації

Список використаної літератури

Додатки

черевна операція фізична реабілітація



Вступ

Актуальність теми. Останнім часом відзначається неухильний зріст захворювань та ушкоджень органів черевної порожнини, які потребують невідкладного хірургічного втручання, призводять до серйозних ускладнень та потребують використання відповідних реабілітаційних заходів на етапах реабілітації [29]. Це обумовлено такими негативними соціально обумовленими явищами: як невідповідне навколишнє середовище, незбалансоване харчування, невідповідні режими праці та відпочинку, важка праця, загальні стреси, алкоголізм, паління, наркоманія та ін. [1; 28 ].

Після операцій досить часто виникають різні ускладнення з боку органів дихання, травлення, серцево-судинної й інших систем, а саме сепсис, перитоніт, емболія гілок легеневої артерії, післяопераційні пневмонії. Між тим відомо, що раннє застосування засобів фізичної реабілітації дозволяє попередити ці ускладнення [8; 28 ].

Швидкість і повноцінність відновлення здоров'я хворих залежить від компенсаторної перебудови всіх органів і систем, особливо органів дихання і кровообігу. Природно, що ця перебудова не може бути досягнута тільки медикаментозною терапією. Використання методів та засобів фізичної реабілітації (ЛФК, масаж, фізіотерапія, трудотерапія, дієтотерапія й ін.) у максимальному ступені сприяє відновленню функцій життєво важливих систем організму, попереджає виникнення післяопераційних ускладнень, сприяє скорішому видужуванню та відновленню працездатності, відновленню їхньої нормальної життєдіяльності.

Тому використання методів та засобів фізичної реабілітації у хворих після оперативних втручань на органах черевної порожнини є актуальним [29].

Ціль роботи - з'ясувати ефективність та необхідність застосування фізичної реабілітації у хворих, прооперованих з приводу захворювань органів черевної порожнини.

Об'єктом дослідження у роботі є показники загального стану хворих, які перенесли оперативне втручання з приводу захворювання органів черевної порожнини, в процесі дозованого впливу методів та засобів фізичної реабілітації.

Предмет дослідження - вплив методів та засобів фізичної реабілітації, їх лікувальний і профілактичний вплив на організм людини.

Завдання:

1.  На основі аналізу літературних джерел вивчити основні методи та засоби фізичної реабілітації, які застосовуються для реабілітації хворих після операційних втручань з приводу захворювань органів черевної порожнини.

2.  Застосувати фізичну реабілітацію до хворих в експериментальній групі на всіх етапах лікування, та вивчити її ефективність на цих етапах при різних рухових режимах.

3.  Оцінити стан хворих до початку та по закінченню проведення заходів з фізичної реабілітації, в контрольній та експериментальній групах.

4.  Порівняти і проаналізувати отримані результати, виявити рівень ефективності застосування фізичної реабілітації.

5.  Зробити висновки з проведеної роботи та дати рекомендації з подальшої роботи у цьому напрямку.

Робоча гіпотеза. Припустимо, що проведення заходів фізичної реабілітації, буде сприяти посиленню лікувального впливу на організм хворого: нормалізації функцій систем та органів, запобіганню розвитку різних післяопераційних ускладнень і швидкому видужанню хворих, тобто скороченню ліжко-днів.



Розділ 1. Методи фізичної реабілітації хворих після операцій на органах черевної порожнини

1.1 Лікувальна фізична культура. Клініко-фізіологічне обґрунтування її застосування

Після операції у хірургічних хворих виникають розлади, обумовлені як самим захворюванням, так і порушеннями в організмі, пов'язані з оперативним втручанням, наркозом і гіпокінезією. Операція впливає на організм хворого і супроводжується болями. При абдомінальних операціях переміщення внутрішніх органів і часткове виведення їх з черевної порожнини, що супроводжується охолодженням, "обсиханням" і значним натягом брижі, викликають перероздратування блукаючого нерва, унаслідок чого можуть розвитися явища операційного шоку: хворий блідне, пульс сповільнюється, потім прискорюється, АТ знижується [8; 29].

У ЦНС спостерігається перевага гальмових процесів і порушення рівноваги між процесами порушення і гальмування. Змінюється діяльність органів кровообігу, знижується ударний і хвилинний обсяг серця, сповільнюється швидкість кровообігу, незважаючи на помірну тахікардію, що розвивається, зменшується маса циркулюючої крові, підвищується її в'язкість, згортання.

Після операції біль по ходу операційної рани на черевній стінці затрудняє дихання. Основний дихальний м'яз - діафрагма - частково, а іноді і цілком виключається з акта подиху, особливо на стороні операції.

Різко знижується глибина подиху, зменшується життєва ємність легень, порушується легенева вентиляція, особливо в нижніх частках легень. Знижуються перистальтика і функція війкового епітелію дрібних і середніх бронхів, що може порушити рефлекс їхнього самоочищення, тобто дренажну функцію, привести до скупчення мокротиння, закупорці ним бронхів і розвитку ателектазів і пневмонії. При цьому значно погіршується газообмін між легенями і кров'ю.

Після операції на органах черевної порожнини порушується діяльність шлунково-кишкового тракту, що зв'язано як з оперативним втручанням, так і з гіпокінезією. Знижується секреторна і моторна функція шлунково-кишкового тракту. Евакуація з шлунка в першу добу після операції різко загальмована. Може розвитися атонія, а іноді і парез кишечнику. У зв'язку з цим збільшується метеоризм, затримується стул, підсилюючи хворобливість в операційній рані (слід зазначити, що ці порушення спостерігаються й у тих випадках, коли в ході операції шлунково-кишковий тракт не піддавався травматизації, наприклад, після ушивання грижового отвору.) Болю, а також незвичне положення тіла ускладнюють сечовипускання, що приводить до зниження діурезу і застою сечі в сечовому міхурі.

Характерна недостатність постачання тканин киснем - гіпоксія. Вона позначається на діяльності всіх органів і тканин, але раніш усього на ЦНС, особливо чуттєвої до кисневого голодування. До найбільш яскравих проявів відноситься задишка, невеликий ціаноз шкірних покривів, особливо помітний на губах, кінчику носа і кінцівках. Усі ці порушення можуть мати місце при загальному задовільному стані хворого[28].

У ряді випадків у післяопераційному періоді, білок що надходить з їжею погано засвоюється організмом, це зв'язують з розладом функції печінки: Унаслідок гіпокинезії спостерігається знижена засвоюваність вітамінів. Наслідком цих порушень є погіршення процесів регенерації тканин, імунобіологічних властивостей організму. Зміни, що спостерігаються, приводять до зниження опору організму, роблять хворих більш сприйнятливими до інфекції грипу, ОРЗ, ангіни Розвиток загального захворювання може привести до гнійних процесів в області післяопераційної рани як зовні, так і усередині черевної порожнини, викликати розбіжність швів, перитоніт та інші ускладнення

Крім того, характерним для хворих, які перенесли операцію на органах черевної порожнини, є порушення постави. Звичайно, ці хворі мають типовий вид: тулуб злегка нахилений уперед, голова і плечі опущені, живіт підтримують руками, щоб зменшити хворобливість в операційній області під час рухів. Така постава ускладнює діяльність дихальної і серцево-судинної систем. При хірургічних втручаннях ЛФК проводиться як в передопераційному (при планових операціях), так і післяопераційному періодах.

Післяопераційний період поділяється на: ранній післяопераційний, котрий продовжується 3-5 днів, це катаболічна фаза післяопераційна хвороба; пізній - до виписки хворого зі стаціонару (анаболічна фаза післяопераційна хвороба); віддалений - до відновлення працездатності хворого (від 15-20-го дня до стабілізації стану).

Крім того, у стаціонарі існують наступні рухові режими: суровий постільний, постільний, розширений постільний, палатний і вільний.

Після виписки зі стаціонару хворі продовжують лікування та відновлення у поліклініках або санаторіях. Тут існують наступні рухові режими: щадний, щадно-тренеруючий та тренуючий.

Застосування фізичної реабілітації у передопераційний період можливе тільки при плановому проведенні оперативного втручання [5; 7; 28].

1.2 Лікувальна фізична культура в різні періоди реабілітації

Ведучим фактором профілактики можливих ускладнень і найшвидшої ліквідації наслідків перенесеної операції є ЛФК. Методики ЛФК розробляються з урахуванням патогенезу захворювань, клінічної картини, віку, статті, стану тренованості й поставлених лікувальних завдань, та має відповідати руховому режиму.

Кожне заняття ЛФК складається з трьох розділів, це вступний (підготовчий), основний та заключний.

При проведені занять ЛФК важливим є індивідуальний підхід до кожного хворого, з обліком його рухових можливостей, характером та ступенем порушення функцій, пристосовністю до фізичних вправ та навантажень.

Для досягнення поставлених завдань перед заняттями ЛФК, необхідно дотримуватися наступних принципів: поступове збільшення навантажень та інтенсивності вправ протягом усього курсу лікування, системність та послідовність виконання вправ, дотримання циклічності в чергуванні вправ, застосування доступних вправ для кожного хворого [7; 8].

1.2.1 Передопераційний період

Завданнями ЛФК у передопераційний період є: підвищення психоемоційного тонусу; поліпшення функціонального стану серцево-судинної системи, органів дихання; поліпшення діяльності шлунково-кишкового тракту; навчання хворих вправам раннього післяопераційного періоду, діафрагмальному диханню.

Абсолютним протипоказання для заняття лікувальної гімнастики: важкий загальний стан хворого, обумовлений основним чи супутнім захворюванням; висока температура (38 - 390С); стійкий болючий синдром; анемія; небезпека кровотечі [5; 6].

При відсутності протипоказань ЛГ призначається з перших днів надходження хворого в стаціонар. Фізичні вправи виконуються в в.п. лежачи на спині, на боці, сидячи, стоячи. Дозування навантаження визначається клінічним проявом захворювання, віком хворого, його фізичною і функціональною підготовленістю. Заняття проводять 1 - 2 рази в день у день індивідуальним чи малогруповим методом [8].

1.2.2 Ранній післяопераційний період

Катаболічна стадія системної прогресивної реакції настає відразу ж після операції і продовжується кілька днів, у залежності від патологічного процесу, ваги хірургічного втручання, реактивності організму (ранній післяопераційний період). Іноді ця фаза затягується в зв'язку з болями в операційній рані, легеневої гіповентиляції (гіпоксіями і гіперкапніями), атонією шлунка, парезом кишечнику й інших порушень [1; 6]

Завдання ЛФК у цьому періоді: профілактика можливих ускладнень (гіпостатичної пневмонії, атонії шлунка і кишечнику, утворення тромбозів, профілактика спайкового процесу, формування еластичного рухливого рубця і ін.). Поліпшення загального і місцевого кровообігу та лімфоутворення, підвищення психоемоційного тонусу хворого і навчання навичкам самообслуговування [8].

ЛГ протипоказана при загальному важкому стані хворого, зумовленого шоком, кровотечею, гострою серцево-судинною недостатністю, розлитим перитонітом, інтоксикацією організму.

Режим суворий постільний: положення хворого лежачи на спині; при відсутності протипоказань ЛГ призначається з перших годин після операції; у заняття включаються дихальні вправи статистичного характеру з використанням прийомів відкашлювання і динамічних вправ для дистальних відділів кінцівок.

Режим постільний: положення хворого лежачи, напівсидячи і сидячи; широко використовується в заняттях вправи для всіх суглобів у сполученні з дихальними вправами статистичного і динамічного характеру.

ЛГ проводиться 3-4 рази в день по 5-7 хвилин індивідуальним методом. Рекомендуються і самостійні заняття [7].

1.2.3 Пізній післяопераційний період

У цьому періоді симпато-адреналова активність нормалізується, інтенсивність білково-жирового катаболізму знижується. У більшості хворих припиняються болі, показники гемодинаміки стають стійкими, нормалізується робота травного тракту, тобто мова йде про перехідну стадію постагресивної реакції, що настає в середньому через 3-7 днів і буває чітко виражена в період видужання хворого.

Завдання ЛФК у пізньому післяопераційному періоді: відновлення життєво важливих функцій організму (кровообігу, дихання, травлення, обміну речовин), стимуляція процесів регенерації в області хірургічного втручання, зміцнення м'язів черевного преса, адаптація серцево-судинної системи й органів дихання до зростаючого фізичного навантаження.

Руховий режим палатний: у заняттях ЛГ використовуються активні для всіх суглобів і м'язових груп, дихальні вправи (статичного і динамічного характеру) і вправи для м'язів тулуба, що хворий виконує в в. п. лежачи і сидячи. Тривалість заняття складає від 10 до 15 хвилин, проводиться 2-3 рази в день індивідуальним чи мало груповим методом. Рекомендовано дозовані прогулянки, елементи трудотерапії, малорухомі ігри.

Руховий режим вільний. Заняття ЛГ проводяться в гімнастичному залі мало груповим чи груповим методом протягом 20-30 хвилин. Широко використовуються фізичні вправи динамічного і статичного характеру для всіх груп м'язів і суглобів тулуба; вправи з гімнастичними знаряддями, з обтяженням і опором, у гімнастичної стінки. Різноманітяться вихідні положення при виконанні вправ: лежачи, сидячи та стоячи. Рекомендується дозована ходьба в середньому темпі в межах 2-3 поверхів, малорухомі ігри, трудотерапія. Можливі водяні процедури: обтирання, обливання і сонячні ванни (від 5 до 10 хвилин) [4;29].

1.2.4 Віддалений післяопераційний період

Видужуючий організм переходить на новий функціональний рівень, що характеризується мобілізацією ендокринно-вегетативних механізмів, спрямованих на стимуляцію процесів синтезу, глікогену, білків, з переважною активацією парасимпатичної вегетативної нервової системи і гіперпродукцією анаболітичних гормонів [7].

Завдання ЛФК: тренування серцево-судинної системи й органів дихання до зростаючого фізичного навантаження, повне відновлення працездатності хворого. Після виписки хворого зі стаціонару варто продовжувати регулярні заняття в умовах поліклініки чи санаторію. У заняттях ЛГ використовуються фізичні вправи, що мають загальнотонізуючий вплив на різні системи організму, вправи для зміцнення м'язів черевного преса (з метою профілактики рецидиву післяопераційної грижі), коригуючі вправи для вироблення правильної постави, вправи для рівноваги, на координацію рухів, включаються дозована ходьба на різні дистанції, теренкур, елементи спортивних ігор, ходьба на лижах, плавання й ін. [8].

1.3 Особливості методики лікувальної фізкультури в залежності від характеру захворювання

Характер захворювань, що послужили причиною хірургічного втручання, породжує особливості методики лікувальної фізкультури.

При апендициті особливості лікувальної фізкультури залежать від характеру запалення червоподібного відростка. При катаральному апендициті дихальні вправи, вправи для рук і лівої ноги призначають вже з першої годинник після операції: повороти на бік - у першу добу, уставання з ліжка - на 2-3-й день. При гангренозному апендициті в перші 3-4 дня призначають тільки дихальні вправи, елементарні вправи для верхніх кінцівок, а для нижніх - рухи тільки в дистальних відділах. Руховий режим розширюють при стиханні явищ роздратування очеревини і поліпшенні загального стану хворого. При перфоративному апендициті, часто ускладненому гнійним перитонітом, лікувальну фізкультуру застосовують лише після стихання гострих перитонеальних явищ, починаючи з вправ для грудного подиху, вправ, зв'язаних із самообслуговуванням, розширюють їхнє застосування при сприятливому плині захворювання. У цей же період призначають лікувальний масаж (поглажування, розминання нижніх кінцівок).

Після грижесічення застосовують звичайну методику лікувальної фізкультури, у ранній післяопераційний період уникають вправ, що підвищують внутрішньочеревний тиск і натяг тканин в області проведеної операції. Поворот на бік дозволяють на 2 - 3-ю добу, сідати - на 4-5-й (дітям на 3-4-й) день, уставати - на 8-9-й (дітям на 5-6-й) день після операції. Перші 7-10 днів уникають вправ, що вимагають напруги м'язів живота, різких видихів. Цим прагнуть зменшити небезпеку рецидиву грижі.

Після резекції кишок лікувальну фізкультуру призначають трохи пізніше, у тому числі сидіння - з 5-6-го дня, уставання і ходьбу - з 8-10-го дня. Перші 2 - 3 тижні варто утримуватися від застосування вправ, що вимагають напруги м'язів передньої черевної стінки.

Після операції на жовчних протоках з 2-го дня застосовують вправи для грудного подиху, руху по самообслуговуванню. З 3-го дня включають повороти тулуба спочатку на правий бік (місце операції), а потім - на лівий. З 3-4-го дня призначають черевний подих, з 5-6-го дня - сидіння, з 7-8-го - уставання з ліжка, з 10-12-го дня - ходьбу. У перші 7 - 8 днів після видалення жовчного міхура уникають вправ, зв'язаних з інтенсивною напругою м'язів черевної стінки. Дітям перших місяців життя вже в першу добу після операції призначають масаж грудної клітки і кінцівок (поглажування), з 2-3-го дня - пасивні вправи для кінцівок, рефлекторні вправи і легкий масаж живота, з 5-6-го дня використовують усі вихідні положення (В.П.) і вправи, що відповідають стану і рівню розвитку дитини. У випадку застосування при операції великих розрізів м'язів і апоневрозів, залишення дренажів і тампонів протягом раннього післяопераційного періоду уникають призначення рухів, зв'язаних з різкою напругою м'язів передньої черевної стінки, здатних викликати зсув і перегин дренажів. Крім того, корисно фізичні вправи проводити при фіксації черевної стінки чи бинтуванням бандажем. Частіше активні повороти на бік дозволяють з 6 - 7-го дня, сидіння з 8-10-го дня, уставання і ходьбу - з 10-12 дня. До утворення міцного зрощення (2-3 тижня) уникають призначати вправи, зв'язані з різкою напругою і розтяганням м'язів черевної стінки, значним підвищенням внутрішньочеревного тиску з метою попередження можливої розбіжності чи прорізування швів. З перших днів можна використовувати масаж (поглажування і легке розминання) грудної клітки і кінцівок. Число прийомів масажу збільшують поступово з 3-4-го дня. Широке застосування прийомів класичного лікувального масажу передньої черевної стінки припустимо лише після міцного зрощення тканин.

У ранній післяопераційний період при операціях на нирках, сечоводах і сечовому міхурі застосовують ту ж методику, що і після операцій на кишечнику. Поглиблений подих черевного типу в перші дні після операції рекомендують виконувати обережно. При наявності дренажних трубок виключають нахили вперед і руху, що можуть сприяти їхньому зсуву, чи перегину утрудненню відтоку по них сечі. Тому доцільні в.п. лежачи на оперованому боці і перехід у положення сидячи зі звішеними ногами. При перекладі хворого в положення стоячи доцільно фіксувати черевну стінку широкою підтримуючою пов'язкою.

У пізньому і віддаленому післяопераційному періодах засобами лікувальної фізкультури прагнуть відновити повноцінні рухи в поперековому відділі хребта, нормальну поставу, адаптацію органів черевної порожнини до переміщень і струсів, що зустрічається в побутовій і виробничій обстановці, зміцнити м'яза черевного преса.

Під впливом занять ЛФК прискорюється крово- та лімфоток, ліквідуються застійні явища в легенях і паренхіматозних органах, завдяки цьому поліпшуються трофічні процеси в м'язах, підвищується м'язовий тонус, прискорюються регенеративні процеси [6; 7; 11].



1.4 Масаж після оперативного втручання на органах черевної порожнини

Як відомо післяопераційний період, характеризується надзвичайною нестійкістю функціональних показників органів дихання і кровообігу. Тому швидкість і повноцінність відновлення здоров'я хворих після операції залежить від компенсаторної перебудови всіх органів і систем особливо органів дихання і кровообігу. Природно, що ця перебудова може бути досягнута не тільки медикаментозною терапією і застосуванням лікувальної фізкультури в ранній термін, але й застосуванням загального, пізніше сегментарного, масажу.

У плині перших днів після операції фізичні можливості хворих обмежені, і вони часто відмовляються від виконання фізичних вправ, що рекомендуються. Масаж, на відміну від лікувальної фізкультури, не вимагає вольової напруги хворого і є самою ощадливою формою підвищення загального тонусу організму. Методика масажу в ранньому післяопераційному періоді розроблена і впроваджена в лікувальну практику В.И. Дубровським.

Завдання та механізм дії раннього масажу.

3авданнями раннього масажу є загальний вплив на організм хворого, підвищення загального тонусу, поліпшення кровообігу, подиху, стимулювання регенеративних процесів і попередження ряду післяопераційних ускладнень (особливо пневмоній, тромбофлебітів і емболії).

Під впливом масажу прискорюється крово- та лімфоток, ліквідуються застійні явища в легенях і паренхіматозних органах, завдяки цьому поліпшуються трофічні процеси в м'язах, прискорюються окислювально-відновні процеси, підвищується температура шкіри і знижується температура тіла, поліпшується функція шлунково-кишкового тракту. Масаж надає тонізуючу дію на центральну периферичну нервову систему, серцево-судинну систему, знижує психогенне гальмо, що часто виникає після важких операцій, оказує тонізуючу дію на нервово-психічну сферу.

Протипоказання до загального масажу.

1.  Гостра серцево-судинна недостатність.

2.  Емболія легеневої артерії.

3.  Ниркова і печінкова недостатність.

4.  Розповсюджені гострі шкірні алергійні реакції.

Методика загального масажу.

Першу процедуру загального масажу проводять на операційному столі негайно ж після закінчення операції, а в наступні дні в реанімаційному відділенні чи в післяопераційній палаті 1-3 рази в день протягом 3-5 доби. Хворого роздягають і проводять масаж, після чого вкривають ковдрою і призначають вдихання зволоженого кисню через катетер чи маску в протягом 10-15 хв.

Тривалість масажу залежить від віку хворого, обсягу оперативного втручання і коливається від 15 до 25 хв. Перед процедурою мас варто підрахувати пульс, вимірити артеріальний тиск і визначити частоту дихання.

Доцільно дотримувати наступної послідовності масажу різних частин тіла:

1. Масаж нижніх і верхніх кінцівок.

2. Масаж грудної клітки та шиї.

3. Масаж живота.

4. Масаж спини.

Процедура масажу складається з підготовчої, основної і заключної частин. Метою підготовчої частини є вплив на екстерорецепторний апарат шкіри і поліпшення крово- і лімфотока масуючої області. У підготовчій частині масажу використовують площинне і обхоплююче поглажуваня. В основній частині масажу проводять розтирання, енергійне розминання, вібрацію. У заключній частині застосовують поглажування і струшування м'язів. З урахуванням характеру оперативного втручання масаж проводять у положенні хворого на спині, а масаж спини виконують у положенні на боці. Після лапаротомії здійснюють вплив на паравертебральні зони спинномозкових сегментів S5 - S1, L5 - L1, D12 - D7.[5; 10; 21].

1.5 Фізіотерапія після оперативного втручання на органах черевної порожнини

Вплив фізіотерапевтичних процедур на організм хворих після оперативного втручання з приводу захворювань органів черевної порожнини проявляється у ліквідації больового синдрому, нормалізації секреторної та моторної функції внутрішніх органів, зменшення активності запальних процесів, поліпшення трофіки органів, поліпшення регенеративних процесів. В загалі фізіотерапевтичні фактори сприяють захисній мобілізації сил організму.

Існує 10 класів штучних та природних фізіотерапевтичних факторів.

Клас 1: електричні струми низької напруги. До нього входять гальванічний струм і лікарський електрофорез, імпульсні струми постійного і перемінного напрямку.

Клас 2: електричні струми високої напруги. Сюди входять дарсонвалізація і діатермія.

Клас 3: електричні і магнітні поля. До цієї групи відносяться постійне електричне поле високої напруги, постійне магнітне поле низької частоти, перемінне магнітне поле високої частоти, перемінне електричне поле ультрависокої частоти, електромагнітне поле надвисокої частоти.

Клас 4: світло. Входять інфрачервоне, видиме, ультрафіолетове, монохроматичне (когерентне) випромінювання.

Клас 5: механічні коливання. Вони включають інфразвук - вібрацію, ультразвук.

Клас 6: штучне повітряне середовище. До нього відносяться аероіони, гідроаероіони, аерозолі і електроаерозолі.

Клас 7: змінюваний повітряний тиск.

Клас 8: радіоактивні фактори. До нього входять радонова вода, альфа-аплікатори.

Клас 9: водолікувальні фактори. До них відносяться прісна вода, мінеральні води, що готуються штучно.

Клас 10: теплолікувальні фактори. Вони включають грязі, торф, парафін, озокерит [15].

Для фізичної реабілітації хворих з хірургічними захворюваннями органів черевної порожнини використовують наступні фізіотерапевтичні процедури.

У період підготовки хворого до операції, у випадку відсутності протипоказань, доцільно застосовувати електросвітлолікування, аероіоно-, аерозольтерапію.

З метою посилення седативного ефекту раціональною психотерапією і лікувальною гімнастикою застосовуються електросон, гальванізація по С. Б. Вермелю.

Припустимо проведення процедур електросну одночасно декільком хворим у загальній палаті - з обліком їхнього нервово-психічного статусу зокрема, при ослабленні гальмово-збудливих процесів. Доцільне використання низьких частот (4-15 Гц при силі струму до 15 мА). Методом вибору при цьому є транскраніальна стимуляція, зокрема, мезодіенцефальна модуляція з застосуванням апарата МДМ-101 по 15-20 хвилин щодня.

В усіх випадках майбутнього інгаляційного наркозу, особливо в осіб літнього і похилого віку, при супутніх серцево-легеневих захворюваннях доцільне проведення гелій-кисневих інгаляцій. Співвідношення компонентів дихальної суміші при цьому: кисню - 33 %, гелію - 67 %; процедури проводяться щодня по 20-30 хвилин. При супутній бронхіальній астмі експозицію процедур варто збільшити до 45 хвилин 2-3 рази день.

Ультрафіолетове опромінення (УФО) у передопераційному періоді проводять у вигляді загальних групових чи індивідуальних опромінень, починаючи з 1/4 біодози, доводячи до 3 біодоз на передню і задню поверхню по черзі (областями чи полями по черзі). За показниками застосовують локальне опромінення коміркової області по 3 поля щодня. Методикою вибору є лазерне опромінення у виді сегментарних локальних скануючих чи крапкових рефлекторних впливів. Можна використовувати як червоний, так і інфрачервоний лазер.

Фізіотерапія при оперативних втручаннях на органах черевної порожнини застосовується при ускладненнях. При інфільтратах, флегмоні в області післяопераційного шва застосовуються УВЧ на область шва через пов'язку, опромінення лампою солюкс; УФО області рани і навколишньої шкіри по 3-4 біодози під час перев'язок.

При утворенні спайок у черевній порожнині після операцій для тонізації і зміцнення м'язів черевної стінки застосовують наступні види фізіотерапевтичних процедур: індуктотермію, сантиметрові хвилі (СМХ), діадинамотерапію (ДДТ) на область сонячного сплетіння, грязьові, парафінові чи озокеритові аплікації на область живота.

Протизапальні методи УВЧ-терапія. Цей метод прискорює реґіонарну гемо- і лімфодинаміку, у тому числі в судинах мікроциркуляторного русла; усуває спазм гладких м'язів судин, сприяє збільшенню змісту фібриногену, активації плазменного попередника тромбопластина і зростанню толерантності плазми до гепарину в перші 2-3 добу після утворення рани, а в наступному активації плазминогена, що збільшує розплавлювання фібрину. Електричне поле УВЧ сприяє відокремленню запального вогнища, підвищенню проникності ендотелія, міграції в рань поліморфно-клітинних лейкоцитів, макрофагів з активацією лейкоцитарних і лизосомальних ферментів - протеаз, кислих фосфотаз. В другій фазі ранєвого процесу застосування електричного полючи УВЧ стимулює функціональну активність, ріст судинних елементів грануляційної тканини. У першій фазі ранєвого процесу УВЧ-терапію призначають у нетеплових дозуваннях, у другий - у субтеплових і теплових. Можливе застосування цього методу в третій фазі - для поліпшення епителизації (теплові дозування). Застосовують электрическоеполе УВЧ із частотою 40,68 і 27,12 МГЦ, потужністю 20-40 Ут. Призначають щодня по 10-12 хв.; курс від 5 до 10 процедур (у залежності від фази запалення - при призначенні тільки в першій фазі курс коротше).

Парафінотерапія. Поліпшує кровообіг у рані, що приводить до розсмоктування інфільтратів і стимуляції проліферативних і репаративних процесів у тканинах. Застосовують переважно в третій фазі загоєння ран, однак для прискорення росту грануляцій допускається застосування в другій фазі. У таких випадках роблять аплікацію парафіну на очищену ранєву поверхня із широким захопленням навколишньої здорової шкіри через 2-3 шаруючи стерильної марлевої серветки на 1-3 г (щодня; курс 6-10 процедур) чи тривалі аплікації (до 4-7 діб): свіжий парафін, двічі профільтрований і прокип'ячений, наносять на рану пульверизатором, потім зверху шар парафіну кюветно-апплікаціонним способом (аплікацію прибинтовують). Цей метод фізичного лікування підсилює стимуляцію тканин під парафіновою «пломбою» продуктами розпаду, тому що вони не можуть бути вилучені з ексудатом. Процедури не проводять при рясному гнійному відокремлюванню, наявності сірих грануляцій із гнійним нальотом, запальних змінах шкіри навколо рани. З появою ознак інтоксикації (підвищення температури тіла, озноб) аплікацію необхідно негайно зняти. Можливе застосування суміші Лепского (75 % парафіну, 25 % рослинної чи олії риб'ячого жиру, з додаванням 0,1 м риванолу), що наносять у розігрітому виді і залишають на кілька днів. Процедури проводять щодня; курс 8-10 процедур. [10; 17; 27]

1.6 Дієтотерапія

Дієтотерапія є важливою складовою частиною комплексної реабілітації хворих після оперативного втручання на органах черевної порожнини.

Харчування в післяопераційному періоді будується виходячи з того, що в багатьох хворих розвивається дефіцит білка, вітамінів, тенденція до ацидозу, зневоднювання. Дієтотерапія спрямована на корекцію метаболичних порушень, забезпечення фізіологічних потреб організму в харчових речовинах і енергії, захисту уражених органів, підвищення опірності організму і стимуляцію загоєння операційної рани.

Застосовують номерну систему лікувальних дієт - від 0-нульових до № 15 по М.І. Певзнеру (від грецького dіaіta - спосіб життя - спеціально підібраний по кількості, хімічному складу, енергетичній цінності і кулінарній обробці раціон, а також режим харчування). Ця система забезпечує індивідуальність лікувального харчування для людей з різними захворюваннями. Деякі дієти мають кілька варіантів, що позначають буквами в номері основної дієти. Особливу групу дієт складають нульові (чи хірургічні) дієти, а також спеціальні розвантажувальні дієти.

Дієта № 0, 0б, 0в - застосовується у перші дні після операцій на стравоході, шлунку і кишках, прийом їжі і рідини через рот забороняється.

Дієта № 1 - застосовується при затиханні загострення виразкової хвороби, протягом 6-12 міс. після загострення, а також при гастритах з підвищеною кислотністю.

Дієта № 1а - застосовується при загостренні виразкової хвороби, загострення хронічного гастриту з підвищеною кислотністю

Дієта № 1б - застосовується при затиханні загострення виразкової хвороби і хронічних гастритів з підвищеною кислотністю.

Дієта №2 - застосовується при хронічних гастритах з зниженою кислотністю чи при її відсутності, хронічні коліти (поза загостренням).

Дієта № 3 - застосовується при атонічних запорах.

Дієта № 4 - застосовується при гострих захворюваннях кишечнику та загостреннях в період триваючого поносу.

Дієта № 4а - застосовується при колітах з перевагою процесів шумування.

Дієта № 4б - застосовується при хронічних колітах в стадії загасаючого загострення.

Дієта № 4в - застосовується при гострих захворюваннях кишечнику в період видужання як перехід до раціонального харчування; хронічні захворювання кишечнику в період загасання загострення, а також поза загостренням.

Дієта № 5 - застосовується при захворюваннях печінки, жовчного міхура, жовчовивідних шляхів поза стадією загострення.

Дієта № 5а - застосовується при хронічних панкреатитах.

Дієта № 6 - застосовується при подагрі, нирковокам'яній хворобі з відходженням каменів, що складаються переважно з уратів

Дієта № 7 - застосовується при хронічних захворюваннях нирок з відсутністю явищ хронічної ниркової недостатності.

Дієта № 7а - застосовується при гострих ниркових захворюваннях (нефрит гострий чи його загострення).

Дієта № 7б - застосовується при затиханні гострого запального процесу у нирках.

Дієта № 8 - застосовується при ожирінні як основне захворювання чи супутньому при інших хворобах, не потребуючих спеціальних дієт.

Дієта № 9 - застосовується при цукровому діабеті середньої і легкої важкості.

Дієта № 10 - застосовується при захворюваннях серцево-судинної системи з недостатністю кровообігу ступеня І-ІІ.

Дієта № 11 - застосовується при туберкульозі легень, кісток, лімфатичних вузлів, суглобів при нерізкому загостренні чи загасанні, виснаження після інфекційних хвороб, операцій, травм.

Дієта № 12 - застосовується при функціональних захворюваннях нервової системи.

Дієта № 13 - застосовується при гострих інфекційних захворюваннях.

Дієта № 14 - застосовується при нирковокам'яній хворобі (фосфатурія).

Дієта № 15 - застосовується при різних захворюваннях, що не вимагають спеціальної дієтотерапії.

Більш детальніше розглянемо дієту № 1, яка більш показана для хворих, оперованих із приводу виразкової хвороби, а дієта № 1-хірургічна для хворих, оперованих із приводу раку чи поліпозу шлунка, при поганому перенесенні молока. Харчування виробляється невеликими порціями не менш 6 раз на добу. Одноразово дозволяється приймати не більш двох страв. Рекомендується вживати їжу в горизонтальному положенні, що дозволяє трохи знизити евакуаторну функцію шлунка. Не слід уживати продукти, багаті грубою рослинною клітковиною, та інші продукти, що підсилюють перистальтику кишок (чорнослив, свіжий кефір, холодні блюда й ін.). На дієті № 1 хворий повинний знаходитися не менш 3 міс., тобто поки не наступлять стабілізація зв'язаних з операцією функцій органів травлення і пристосування організму до нових умов. При гарному самопочутті дієту можна розширювати за рахунок прийому тієї ж їжі в непротертому виді, додаткового включення м'яких овочів і фруктів з поступовим переходом (протягом 1,5 - 2 міс.) до надлишкового раціонального харчування. Варто дотримувати 4-5-разові прийоми їжі з обмеженням її обсягу.

У перші 3 міс. після операції дозволений: хліб білий черствий, сухарі білі, печиво нездібне; чай слабкий, чай з молоком, молоко, цільні, сухі, згущені вершки, сметана свіжа некисла, молочно-кислі продукти; олія вершкова, рослинна, сир негострий (плавленій у тому числі), яйця всмятку, омлет з яєць; супи молочні, вегетаріанські з круп і овочів (крім капусти); м'ясо (яловичина, курка, індичка, кролик) в відварному виді і виді парових котлет, риба (нежирні сорти) відварна; каші розварені (крім пшоняної); пудинги і запіканки із сиру, круп, вермішелі, сирники запечені; овочі - картопля, морква, буряк, кабачки, кольорова капуста, гарбуз - відварні, мілкорублені, у виді пюре, пудингів; помідори, огірки свіжі, без шкірочки, горошок зелений, салат зелений, листяний, мілкорублений; компоти і киселі з фруктів і ягід, малосладкі; яблука в печеному вигляді; соки овочеві і фруктові натуральні (за винятком томатного), відвар шипшини; цукор 20-40 г у день, мед, варення замість цукру, в обмеженій кількості; заборонені: хліб чорний, м'які сорти хліба, тісто здобне, кава міцна, натуральний бульйон м'ясний, рибний і грибний, усі страви у смаженому вигляді, баранина, свинина, гусаки, качки, круті яйця, маринади, копченості, соління, консерви, зелена цибуля, редиска, ріпа, часник, капуста, аґрус, червона смородина, охолодженні напої, морозиво, торти, креми, шоколад, гострі соуси і приправи - хрін, гірчиця; різко обмежені: вуглеводи (цукор, мед, варення, цукерки, компоти, киселі), каші, особливо молочні, солодкі, гарячі блюда, молоко. Прийом їжі здійснюється 6-8 разів у день.

Через 3 міс. після операції дозволений: черствий хліб "Український", "Столовий", ковбаса варена і сосиски, оселедець вимочений, щі зі свіжої капусти, борщі на нежирному бульйоні, м'ясо тушковане, овочі, фрукти і ягоди; заборонені: гострі соуси і приправи, маринади, копченості, соління, консерви, гриби, смажене, жилаве м'ясо [13, 24].

1.7 Трудотерапія

Трудотерапія - це активний метод відновлення порушених функцій і працездатності в хворих за допомогою трудових операцій. Трудотерапія - лікувальний та профілактичний фактор. З фізичної точки зору вона відновлює чи поліпшує м'язову силу і рухливість у суглобах, нормалізує кровообіг і трофіку, пристосовує і тренує хворого для використання в оптимальних умовах залишкових функцій. З психологічної точки зору трудотерапія розвиває в хворого увагу, вселяє надію на видужання, зберігає фізичну активність і знижує рівень інвалідності. Із соціальної точки зору трудотерапія надає хворим можливість працювати в колективі.

Робота повинна виконуватися хворими під постійним спостереженням інструктора по праці чи медичної сестри. Трудотерапія сприяє підвищенню життєвого тонусу і відновленню втрачених функцій руху, а також побутових і професійних навичок. Кінцевою метою трудотерапії повинне бути повне чи часткове (до максимально можливого) відновлення працездатності хворого.

У реабілітаційних центрах використовуються три види трудотерапії: 1) загальнозміцнювальна (тонізуюча); 2) відбудовна; 3) професійна.

Загальнозміцнювальна трудотерапія є засобом підвищення загального життєвого тонусу хворого. Вона робить дію на весь організм хворого - на діяльність нервово-м'язового апарата, серцево-судинної системи і внутрішніх органів. Участь у різних трудових процесах мобілізує волю хворого, поліпшує його настрій, привчає до концентрації уваги, дисциплінує і, таким чином, вводить у діяльний стан. Під впливом трудових занять, у процесі виконання трудових операцій виникають психологічні передумови, необхідні для відновлення працездатності,- здатність до тривалого вольового зусилля і напруги. Тонізуюча трудотерапія впливає на психіку хворих, придушуючи в них почуття неповноцінності, підвищуючи функціональну здатність рухового апарата.

Трудотерапію призначають відповідно до клінічних особливостей захворювання ушкодження і функціональних можливостей хворого.

Трудовий режим встановлюється індивідуально для кожного хворого. Застосовують п'ять режимів:

0 - режим тимчасового невідвідування хворим відділення трудотерапії;

1 - режим палатний (хворий займається трудотерапією в палаті);

2 - режим учнівський (період освоєння рекомендованого виду праці); перехід на інші види праці чи в іншу майстерню; при цьому режимі потрібно найбільша увага до хворого з боку інструктора;

3 - режим скороченого робочого дня (передбачає надання хворому за медичними показниками скороченого робочого дня на 1 г у день, додаткових перерв у роботі протягом цієї години чи дострокового відходу з роботи);

4 - режим повного робочого дня з обмеженням використовуваних видів роботи (передбачає стабільність трудової постанови хворого). Призначається при нездатності хворого до переключення від нескладної стереотипної трудової операції до інших видів;

5 - режим повного робочого дня. Хворий виконує різноманітні трудові операції в межах рекомендованих видів праці, господарської роботи із системи самообслуговування.[2].

Протипоказання до трудотерапії:

1) загострення основного захворювання;

2) запальні захворювання у фазі загострення;

3) схильність до кровотечі;

4) каузалгія;

5) злоякісні новоутворення.

Відносні протипоказання до трудотерапії:

1) загострення основного захворювання;

2) субфебрільна температура різного походження;

3) гнійні рани в період, що вимагає спокою.[2].

фізична реабілітація операційний черевна порожнина



Розділ 2. Захворювання органів черевної порожнини які лікуються оперативно та потребують застосування методів фізичної реабілітації

2.1 Гострий аппендицит

Діагностика гострого апендициту може бути дуже простою при типовому розташуванні червоподібного відростка в черевній порожнині і виражених місцевих і загальних проявах захворювання і дуже складної при атипічному розташуванні червоподібного відростка, недостатньо вираженої місцевої і загальної реакції організму.

Клініка гострого апендициту залежить від розташування червоподібного відростка в черевній порожнині, реактивності організму, стадії захворювання і наявності ускладнень.

Типова картина гострого апендициту характеризується приступом болю в правої підвздошній області з вираженою місцевою і загальною реакцією організму.

Як правило, біль при гострому апендициті виникає раптово. У 10-20% хворих на початку захворювання біль відзначається в надчревній області чи по всьому животі, після чого локалізується в правої підвздошній області. Частіше біль носить постійний характер, рідше - корчеподібний. Хворі не сплять через біль, однак не кидаються в ліжку, як при нирковій кольці, і звичайно приймають змушене положення на правому боці. У 10-20 % хворих у першу годину захворювання спостерігаються нудота й одноразова блювота.

Загальна реакція, організму при гострому апендициті виявляється нездужанням, підвищенням температури тіла, тахікардією і лейкоцитозом.

Температурна реакція звичайно буває помірної (до 38-38,5 0С), нерідко субфебрільною, особливо в людей літнього віку, гіпертермія (39,00 С и вище) спостерігається рідше, переважно в дітей.

Тахікардія не відповідає температурі тіла при важких формах деструктивного апендициту, розвитку перитоніту. При простому і флегмонозному апендициті пульс звичайно відповідає температурі тіла, прискорюється до 80-90 у 1 хв.

Лейкоцитоз у початковій стадії захворювання при простому апендициті також буває помірним з незначним зрушенням лейкоцитарної формули вліво. При зниженні реактивності організму в людей літнього й особливо похилого віку захворювання може протікати без лейкоцитозу.

Гіперлейкоцитоз відзначається частіше при важкому перебігу апендициту, а також у дітей. Варто підкреслити важливе діагностичне значення зрушення вліво лейкоцитарної формули, особливо при невеликих змінах числа лейкоцитів.

Лейкоцитарний індекс відбиває динаміку плину гострого апендициту, будучи показником не тільки ступеня інтоксикації, але і реактивності організму. У хворих із простим апендицитом лейкоцитарний індекс у середньому дорівнював 2,57, із флегмонозним - 6,9, з гангренозним - 9,25, із флегмонозним перфоративним - 9,34, з гангренозним перфоративним апендицитом - 9,68. Отже, лейкоцитарний індекс підвищується паралельно наростанню морфологічних змін у червоподібному відростку і навколишніх тканинах.

При обстеженні черевної порожнини визначається ряд місцевих симптомів. При огляді відзначається відставання при подиху нижніх відділів черевної стінки; у випадку розвитку перитоніту живіт не бере участь в акті подиху. Глибокі форсовані дихальні рухи і кашель викликають посилення болю в правої підвздошній області. На цьому заснований так називаний кашльовий симптом.

У правій підвздошній області при пальпації відзначаються напруга м'язів, хворобливість і позитивний симптом Щеткіна-Блюмберга. Характерне посилення хворобливості в правій підвздошній області при положенні хворого лежачи на лівому боці (симптом Ситковського) і при пальпації в лівій підвздошній області з переміщенням газів по товстій кишці (симптом Ровзинга). Ці симптоми є основними, що мають важливе практичне значення для діагностики гострого апендициту.

Класифікація гострого апендициту: 1. Гостра апендикулярна колька. 2. Гострий простий апендицит. 3. Гострий деструктивний апендицит (флегмонозний, гангренозний) без перфорації. 4. Гострий перфоративний апендицит. 5. Ускладнений гострий апендицит (перитоніт, осумковані абсцеси, апендикулярний інфільтрат, абсцеси печінки, пілефлєбіт і ін.),

Суть хірургічного втручання.

Апендектомія показана усім хворим гострим апендицитом незалежно від тривалості захворювання, при відсутності апендикулярного інфільтрату.

Операція повинна проводиться протягом перших 1-2 годин після надходження хворих у хірургічне відділення. Зазначений, а іноді і більш тривалий час необхідно для ретельного обстеження хворого.

При наявності пальпуємого апендикулярного інфільтрату оперативне лікування показане лише при абсцедуванні інфільтрату чи розвитку перитонеальних явищ. Якщо під час операції виявлений апендикулярний інфільтрат який не вдалося діагностувати до операції, то при відсутності абсцедуванні і гнійного ексудату необхідно обмежитися введення в черевну порожнину антибіотиків і зашити її наглухо.

У тих випадках, коли відросток частково "замурований" інфільтратом, показана апендектомія. Остання виробляється обережно, з ретельним гемостазом і наступним дренуванням черевної порожнини.

В окремих випадках при рухливих обмежених інфільтратах, утворених сальником, виконується апендектомія з резекцією сальника.

При наявності абсцедування інфільтрату, необхідно ретельно обмежити область інфільтрату від вільної черевної порожнини тампонами, після чого обережно розкрити гнійник, аспирувати гній, ввести антибіотики і дренувати порожнину гнійника [16; 26; 30; 31].



2.2 Перитоніт

Запалення очеревини - перитоніт - є найбільш частим і небезпечним ускладненням гострих хірургічних захворювань і ушкоджень органів черевної порожнини.

Перитоніт виникає внаслідок проникнення мікробів у черевну порожнину при порушеннях цілості стінки органів (перфорації), у результаті безпосереднього переходу запального процесу на очеревину (при деструктивних формах апендициту, холециститу панкреатиту), при прориві абсцесів органів черевної порожнини і заочеревинного простору, а так само лімфогенним і гематогенним шляхом, а також як післяопераційне ускладнення (нездатність швів, парези кишок та ін.).

По клінічному перебігу виділяють гострий, підгострий, і хронічний перитоніт, по поширеності загальний (розлитий, дифузійний) і місцевий (обмежений, осумкований) перитоніт. По характері ексудату розрізняють серозний, фібринозний, фібринозно-гнійний, гнійний і геморрагічний перитоніт.

Прийнято розрізняти 3 стадії перебігу гострого перитоніту.

Перша стадія спостерігається протягом 1-2 доби від початку захворювання, при перфоративному перитоніті - протягом 12 г. Хворі скаржаться на біль у животі, переважно в області ураженого органа. Пульс трохи прискорений, при гострих перфораціях уповільнений, задовільного наповнення. Температура тіла підвищується до 38-38,5ОС, при перфоративному перитоніті може бути нормальною чи зниженою. Живіт напружений, хворобливий, ясно визначається симптом Щеткіна-Блюмберга. При аускультації кишкова перистальтика ослаблена. Стул затриманий, гази не відходять. При дослідженні крові відзначаються лейкоцитоз 20-25*109/л, нейтрофілєз, збільшена ШОЕ.

Друга стадія - від 2-3 до 4-5 доби чи від 12 до 24 годин.

Клінічна картина в цій стадії характеризується вираженими симптомами розлитого перитоніту.

Загальний стан хворих важкий. Спостерігаються гикавка, зригування. Пульс 100-120 у 1 хв., температура тіла підвищується до 38-38, 5ОС, однак може залишатися субфебрильною. Характерна невідповідність пульсу і температури тіла. Живіт помірковано або дуже роздутий, при пальпації виявляються хворобливість, напруга м'язів передньої черевної стінки, позитивний симптом Щеткіна-Блюмберга, відзначається виражений пізніше парез кишок. Стул затриманий, гази не відходять. При дослідженні крові відзначаються виражений лейкоцитоз, нейтрофілєз, ШОЕ збільшений, у важких випадках - анеозинофілія.

Третя стадія перитоніту (5-10 доби, при перфоративному перитоніті - пізніше 24 ч). Усмоктування з черевної порожнини в цій, стадії різко уповільнено, у важких випадках - цілком припиняється. Стан хворих украй важкий. Свідомість поплутана, нерідко відзначаються ейфорія, адинамія, у важких випадках - прострація.

Спостерігаються постійна гикавка, часта блювота і зригування з виділенням великої кількості кишкового вмісту, нерідко з каловим запахом. Температура тіла підвищена (38-40.00С). Пульс 130-140 у 1 хв., слабкого наповнення, у важких випадках - нитковидний. Артеріальний тиск знижений, подих часте, поверхневе. Тони серця приглушені. Живіт різко роздутий, не бере участь в акті дихання. При пальпації виявляється розлита хворобливість, напруга м'язів передньої черевної стінки, позитивний симптом Щеткіна-Блюмберга. При аускультації кишкова перистальтика відсутня. Гази не відходять. [16; 26; 31]



2.3 Гострий холецистит

Клініка гострого холециститу залежить від патологічних змін у жовчному міхурі, тривалості плину захворювання, наявності ускладнень і реактивності організму.

Захворювання звичайне починається приступом болю в області жовчного міхура. Біль іррадіює догори в область правого плеча і лопатки, у праву надключичну область, супроводжується нудотою і повторною блювотою. Характерне почуття гіркоти в роті і домішка жовчі в блювотних масах.

Температура тіла підвищується до 38-390С, іноді з ознобом. В осіб літнього і похилого віку важкий деструктивний холецистит може протікати з невеликим підвищенням температури тіла і помірним лейкоцитозом. Пульс при простих холециститах прискорюється відповідно температурі тіла, при деструктивному і, особливо, перфоративному холециститі з розвитком перитоніту відзначається тахікардія до 100-120 у 1 хв.

...