Обґрунтування диференційованої патогенетичної терапії пептичної виразки у поєднанні з іншими захворюваннями органів травлення

Размещено на http://www.allbest.ru

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я УКРАЇНИ

КИЇВСЬКА МЕДИЧНА АКАДЕМІЯ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ

ІМ. П.Л. ШУПИКА

14.01.02 - Внутрішні хвороби

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора медичних наук

Обґрунтування диференційованої патогенетичної терапії пептичної виразки у поєднанні з іншими захворюваннями органів травлення

Скрипник Ігор Миколайович

Київ - 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Українській медичній стоматологічній академії МОЗ України, м. Полтава.

НАУКОВИЙ КОНСУЛЬТАНТ:

доктор медичних наук, професор

ДЕГТЯРЬОВА Ірина Іванівна, Українська військово-медична академія МО України, професор кафедри військової терапії.

ОФІЦІЙНІ ОПОНЕНТИ:

доктор медичних наук, професор

ШВЕЦЬ Наталія Іванівна, Київська медична академія післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика МОЗ України, завідувач кафедри терапії;

доктор медичних наук, старший науковий співробітник

ФАДЄЄНКО Галина Дмитрівна, Інститут терапії АМН України, провідний науковий співробітник відділу гастроентерології;

доктор медичних наук, професор

СВІНЦІЦЬКИЙ Анатолій Станіславович, Національний медичний університет ім. О.О. Богомольця МОЗ України, завідувач кафедри госпітальної терапії №2.

ПРОВІДНА УСТАНОВА:

Дніпропетровська державна медична академія МОЗ України,

кафедра гастроентерології і терапії факультету післядипломної освіти.

Захист відбудеться “7” жовтня 2003 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.613.06 при Київській медичній академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика (04112, м. Київ, вул. Дорогожицька, 9).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київської медичної академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика (04112, м. Київ, вул. Дорогожицька, 9).

Автореферат розісланий “5” вересня 2003 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Д 26.613.06

кандидат медичних наук, доцент Бенца Т.М.

Размещено на http://allbest.ru

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Хвороби органів травлення в структурі найбільш поширених захворювань займають третє місце у світі. Особливої актуальності набуває проблема пептичної виразки (ПВ) шлунка і дванадцятипалої кишки (ПВДК), що зумовлено зростанням її поширеності в Україні у 2000 році проти 1999 року на 2,6%, а рівня захворюваності - на 4,6%. Наведені дані відображають загальну тенденцію зростання поширеності хвороб органів травлення на 53% та рівня захворюваності на 21,8% за період з 1990 по 2000 роки (Голубчиков М.В., 2001; Філіппов Ю.О. та співавт., 2001).

ПВ характеризується поліморфізмом проявів, прогресуючим перебігом, що за умов неадекватного лікування призводить до передчасної інвалідизації і тривалої втрати працездатності (Свинцицкий А.С., 1999; Бабак О.Я., 2000; Звягинцева Т.Д., 2001; Ивашкин В.Т., Комаров Ф.И., 2002; Харченко Н.В., 2002).

Наявні значні досягнення в лікуванні ПВ, котрі пов'язані, перш за все, з антигелікобактерною терапією - АГБТ (Кляритська І.Л., Швець Н.І., 2001; Минушкин О.Н., 2001; Фадеенко Г.Д., 2001; Мала Л.Т., Бабак О.Я., 2002; Tytgat G., 2001), застосування якої зумовило зменшення частоти рецидивів захворювання з 70-80% до 1,5%, числа кровотеч з 25-30% до 1-2% (Peitz U. et al., 2001), дозволило в Японії за останні роки знизити смертність від раку шлунка (Fujisawa T. et al., 1999). В.Г. Передерій та співавт. (1997-2003) стверджують, що за умов досягнення повної ерадикації НР-інфекції ПВ можна вилікувати.

ХХІ століття - епоха поліморбідності сучасного пацієнта, яка стрімко прогресує (Эльштейн Н.В., 2001), про що свідчить наявність поєднаної патології органів травлення у 50% пацієнтів, зокрема, у 6,8% хворих - по 4-5 різноманітних захворювань (Cкирда И.Ю., 2000). Особливістю перебігу ПВДК є розвиток з плином часу взаємопов'язаних уражень інших органів травлення - стравоходу, жовчного міхура, підшлункової залози (ПЗ), печінки та кишечнику, а також метаболічних порушень в організмі, що значно обтяжує клінічний перебіг, ускладнює діагностику і лікування як основного, так і супутніх захворювань (Дегтярева И.И. и соавт., 1995-2002; Вдовиченко В.І. та співавт., 2000; Нейко Є.М. та співавт., 2001; Gasbarrini A. et al., 1998). Саме тому, розгляд супутніх ПВ гастроезофагеальної рефлюксної хвороби (ГЕРХ), хронічного холециститу (ХХ), хронічного панкреатиту (ХП), хронічного неспецифічного реактивного гепатиту (ХНРГ), синдрому подразненого кишечнику (СПК) з обстипацією як ускладнень (Григорьев П.Я. и соавт., 1999) є альтернативним. Взаємне обтяження захворювань потребує розробки ефективних методів терапевтичної корекції з урахуванням супутньої патології.

Ряд робіт присвячений особливостям клінічного перебігу та лікування ПВДК у поєднанні із ГЕРХ, ХХ, ХП, який може перебігати як гостра атака ХП (ГАХП) та ХП із зовнішньосекреторною недостатністю ПЗ, ХНРГ та СПК з обстипацією (Ивашкин В.Т. и соавт., 1990; Дегтярева И.И., 1999). Однак у цих дослідженнях недостатньо обґрунтований комплексний диференційований підхід до вибору фармакотерапевтичних комплексів для лікування хворих на ПВ у залежності від поєднання її з іншими захворюваннями органів травлення.

Існуючі експериментальні моделі ПВ (Белостоцкий Н.И., 1988; Тутченко Н.И. и соавт., 1990; Зарудий Р.Ф. и соавт., 1998; Lee A., 2000; Oda I. et al., 2000) не в повній мірі враховують провідні механізми її розвитку у людини, що зумовлює необхідність розробки адекватної моделі захворювання. Відсутні також дослідження стосовно характеру змін метаболічних процесів у ПЗ та печінці за ПВ. З метою попередження розвитку ерозивно-виразкових уражень гастродуоденальної зони та пошуку ефективних методів їх лікування перспективним, однак недостатньо вивченим, залишається застосування донатора NO L-аргініну. Вищенаведене є переконливим підґрунтям для удосконалення традиційних та розробки нових методів лікування хворих на ПВДК у поєднанні з іншими захворюваннями органів травлення, що дозволить підвищити його ефективність та покращити якість життя хворих.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота є фрагментом науково-дослідницьких робіт МОЗ України: “Біохімічні механізми адаптації організму до дії стресорних факторів” (№держ. реєстрації 0195U026217) та “Біохімічні механізми індивідуальних типологічних особливостей організму” (№держ.реєстрації 0101U005497). Автор є безпосереднім виконавцем зазначених тем.

Мета - підвищити ефективність патогенетичного лікування хворих на пептичну виразкову хворобу в поєднанні з іншими захворюваннями органів травлення шляхом розробки нових та удосконалення сучасних традиційних фармакологічних комплексів на підставі клініко-експериментальних досліджень.

Для досягнення поставленої мети необхідно було вирішити наступні задачі:

1. Вивчити вплив антигелікобактерних комплексів на стан слизової оболонки гастродуоденальної зони (СОГДЗ) у хворих на ПВДК, асоційовану з Helicobacter pylori (НР).

2. Розробити медикаментозні комплекси для лікування хворих на ПВДК у поєднанні з ГЕРХ та дати оцінку їх ефективності.

3. Розробити медикаментозні комплекси для лікування хворих на ПВДК у поєднанні з ХП (ГАХП і ХП із екзокринною недостатністю ПЗ) та дати оцінку їх ефективності.

4. Розробити медикаментозні комплекси для лікування хворих на ПВДК у поєднанні з ХХ із підвищеними літогенними властивостями жовчі і дискінезією жовчовивідних шляхів (ДЖВШ) по гіпотонічно-гіперкінетичному типу та дати оцінку їх ефективності.

5. Розробити диференційовані медикаментозні комплекси для лікування хворих на ПВДК у поєднанні з ХНРГ і хронічним токсичним гепатитом (ХТГ) та дати оцінку їх ефективності.

6. Розробити медикаментозні комплекси для лікування хворих на ПВДК у поєднанні із СПК з обстипацією з урахуванням мікробіоценотичних порушень товстої кишки та дати оцінку їх ефективності.

7. Розробити адекватну експериментальну модель ПВ, яка б включала провідні патогенетичні механізми її розвитку, та за цих умов вивчити: а) патогенетичні механізми ерозивно-виразкових уражень шлунка; б) характер метаболічних та функціональних змін у тканинах ПЗ; в) стан детоксикуючої функції печінки та інтенсивність процесів перекисного окислення ліпідів (ПОЛ) і активність антиоксидантної системи (АОС) в її тканинах.

8. Обґрунтувати превентивний та лікувальний ефекти L-аргініну при експериментальній ПВ на стан слизового бар'єра і механізми ушкодження клітин шлунка, особливості метаболічних процесів та органоспецифічні зміни у ПЗ та печінці. антигелікобактерний пептичний виразка аргінін

Об'єкт дослідження - взаємозв'язок ПВДК і експериментальних ерозивно-виразкових уражень гастродуоденальної зони з ушкодженнями інших органів травлення.

Предмет дослідження - особливості патогенезу, клінічного перебігу та обґрунтування диференційованої патогенетичної терапії ПВДК у поєднанні з іншими захворюваннями органів травлення.

Методи дослідження - клінічне обстеження хворих, ендоскопічні, ультрасонографічні; біохімічні дослідження слизової оболонки шлунка (СОШ), крові та сечі, шлункового і дуоденального вмісту, жовчі; бактеріологічний аналіз калових мас; гістоензимологічне та електронно-мікроскопічне дослідження біоптатів СОШ у хворих на ПВДК у поєднанні з іншими захворюваннями органів травлення з метою встановлення особливостей клінічного перебігу, з'ясування патогенетичних механізмів та обґрунтування на цій основі ефективності запропонованих медикаментозних комплексів.

З метою вивчення провідних механізмів розвитку ерозивно-виразкових ушкоджень СОГДЗ на підставі аналізу характеру структурно-функціональних і метаболічних змін у тканинах шлунка, ПЗ та печінки в експерименті проведено моделювання ПВ у щурів, використані біохімічні та гістоморфологічні методи дослідження. Математико-статистичний аналіз проведений для виявлення достовірності досліджуваних показників.

Наукова новизна одержаних результатів. Вперше у хворих на ПВДК вивчений вплив інгібіторів протонної помпи (ІПП) у складі АГБТ на ультраструктуру і активність ензимів СОШ, співвідношення факторів агресії і захисту шлунка. Вперше проведений порівняльний аналіз протективних властивостей СОГДЗ у хворих на ПВДК у залежності від асоціації з НР та доведена наявність в ній стійких метаболічних розладів у стадії клініко-ендоскопічної ремісії, які можуть потенціювати рецидив захворювання під впливом провокуючих факторів.

Удосконалено лікування ГЕРХ у хворих на ПВДК шляхом призначення високих терапевтичних доз ІПП у складі АГБТ та подовження терміну їх прийому в якості підтримуючої терапії.

Вперше у хворих на ПВДК у поєднанні з ГАХП на підставі вивчення співвідношення агресивних і захисних факторів шлунка, гострофазових показників та рівня ендотоксемії проведена оцінка ефективності запропонованої патогенетичної терапії.

Вперше у хворих на ПВДК у поєднанні із ХП з екзокринною недостатністю ПЗ вивчена ефективність АГБТ у комбінації з креоном та вінпоцетином і встановлено підвищення зовнішньосекреторної функції ПЗ при їх застосуванні.

Вперше доведено, що призначення настоянки складної Панкова і піренцепіну на тлі АГБТ у хворих на ПВДК у поєднанні з ХХ дозволяє одночасно проводити лікування обох захворювань у стадії загострення ПВДК.

Вперше вивчений вплив пантопразолу в складі АГБТ у хворих на ПВДК у поєднанні із ХНРГ і ХТГ на показники детоксикуючої і білковосинтетичної функції печінки. Вперше обгрунтований диференційований підхід до призначення гепатопротекторів на тлі АГБТ у хворих на ПВДК, асоційовану з НР, в залежності від характеру порушень функціонального стану гепатоцитів і супутнього ХХ.

Вперше у хворих на ПВДК у поєднанні із СПК з обстипацією встановлена висока ефективність АГБТ у сполученні з проносними засобами (натрію пікосульфат і макроголь 4000), а за наявності кишкового дисбіозу (КД) - з пробіотиками (йогурт “Активія” і лінекс).

Вперше на власно розробленій експериментальній моделі ПВ (патент 35336 А Україна, А 61В 5/00), яка відрізняється від існуючих адекватністю та реалістичністю, проведений аналіз особливостей патогенезу ерозивно-виразкових уражень шлунка та характеру метаболічних розладів у тканинах ПЗ і печінки з урахуванням системних змін в організмі. Вперше в експерименті на щурах доведений превентивний і лікувальний ефекти L-аргініну на стан метаболічних і морфофункціональних змін у СОШ, ПЗ та печінці за ПВ.

Практичне значення одержаних результатів. Проведені дослідження мають теоретичне і практичне значення в галузях медицини: гастроентерології, терапії, сімейній медицині, клінічній фармакології, біохімії та патофізіології.

Результати досліджень обґрунтовують необхідність диференційованого призначення лікувальних комплексів хворим на ПВДК з урахуванням супутніх захворювань органів травлення. Із застосуванням електронно-мікроскопічних та гістоензимологічних досліджень доведена необхідність призначення ІПП хворим на ПВДК, які не тільки усувають вплив провідних чинників виникнення і рецидивування ПВ, але й стимулюють репаративні процеси у СОГДЗ, прискорюючи загоєння дуоденальних виразок.

Встановлена доцільність призначення ІПП у максимальних терапевтичних дозах для лікування хворих на ПВДК у поєднанні з ГЕРХ і ГАХП. Доведена раціональність застосування піренцепіну і сульпириду на тлі АГБТ у хворих на ПВДК у поєднанні з ГАХП з метою забезпечення функціонального “спокою” панкреацитів, усунення стазу панкреатичного соку в дуктулярній системі ПЗ та покращання в ній мікроциркуляції.

З метою лікування хворих на ПВДК у поєднанні із екзокринною недостатністю ПЗ запропоновано призначення на тлі АГБТ замісної терапії мінімікросферованим панкреатином та антигіпоксантами, які нормалізують функціональний стан ацинарних клітин.

Обґрунтована необхідність застосування на тлі АГБТ рослинних холеретиків (настоянки складної Панкова і гепабене), які володіють помірним жовчогінним ефектом і не подразнюють СОШ і СОДК, для лікування хворих на ПВДК у поєднанні з ХХ із ДЖВШ по гіпотонічно-гіперкінетичному типу.

Для оцінки детоксикуючої та білковосинтетичної функції печінки запропоновані високоінформативні показники - визначення активності аргінази та орнітиндекарбоксилази (ОДК) відповідно у сироватці крові.

Доведена важливість застосування ІПП ІІ покоління (пантопразолу) в терапевтичних дозах у складі АГБТ при лікуванні хворих на ПВДК у поєднанні з ХНРГ і ХТГ у комбінації з гепатопротекторами: цитраргініном - за умов пригнічення переважно детоксикуючої функції печінки, гепабене - при зниженні білковосинтетичної функції печінки, резистентності гепатоцитів і наявності супутнього ХХ.

З метою превенції мікробіоценотичних порушень товстої кишки і усунення закрепів у хворих на ПВДК у поєднанні із СПК із обстипацією запропоновано застосування пробіотику йогурту “Активії” на тлі АГБТ; а за наявності КД ІІ-ІІІ ступеня - додаткове призначення лінексу.

Розроблена та відтворена нова експериментальна модель ПВШ з характерними метаболічними змінами в інших органах травлення та системними порушеннями в організмі. Отримані дані стосовно системного характеру метаболічних змін в організмі за ПВ в експерименті можуть бути використані з метою розробки рекомендацій по включенню в лікувальні комплекси хворим на ПВ гепатопротекторів та антиоксидантів.

Впровадження результатів досліджень в практику. Отримані результати наукових досліджень впроваджені в практику роботи відділу гастроентерології Інституту терапії АМН України, відділу шлунка та дванадцятипалої кишки Інституту гастроентерології АМН України, гастроентерологічних відділень Полтавської, Черкаської та Миколаївської обласних лікарень, Республіканської клінічної лікарні ім. М.О.Семашка АР Крим, Головного військового клінічного госпіталю МО України, Донецького обласного клінічного територіального медичного об'єднання, гастроентерологічних відділень 2-ї МКЛ м. Харкова, 2-ї МКЛ м. Тернополя, Івано-Франківської МКЛ, терапевтичних відділень 1-ї та 2-ї МКЛ м. Полтави, Гадяцької ЦРЛ Полтавської області.

Результати впроваджені в навчальний процес на кафедрах післядипломної освіти лікарів-терапевтів, сімейної медицини, госпітальної терапії та біохімії УМСА, військової терапії УВМА, внутрішніх хвороб №1 ДДМУ ім. М.Горького, терапії стоматологічного факультету ІФДМА, терапії факультету післядипломної освіти ТДМА ім. І.Я. Горбачевського, терапії і гастроентерології КДМУ ім. С.І.Георгієвського, сімейної медицини БДМА, кафедрах гастроентерології ХМАПО і ЗІУЛ.

Результати наукових досліджень знайшли відображення в окремих розділах двох видань підручника монографічного стилю “Заболевания органов пищеварения” у співавторстві з проф. Дегтярьовою І.І. (Київ, 1999, 2000).

Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є самостійним науковим дослідженням, яке виконано на базі кафедр післядипломної освіти лікарів-терапевтів і біохімії УМСА Висловлюю глибоку вдячність завідуючій кафедри біологічної хімії Української медичної стоматологічної академії д.мед.н., професору Л.М. Тарасенко за консультативну допомогу при виконанні досліджень.. Особисто підібрана і проаналізована література з даної проблеми, сформульовані мета і задачі роботи, сплановані і проведені експериментальні дослідження на тваринах, відтворена та захищена патентом модель ПВ. Моделювання ПВ проводилось сумісно з доцентом Непорадою К.С. Автором особисто протягом 1997-2002 років проведені обстеження хворих, розроблені і впроваджені сучасні медикаментозні комплекси для лікування хворих на ПВДК у поєднанні з іншими захворюваннями органів травлення та здійснена оцінка їх ефективності. Аналіз отриманих результатів досліджень, математико-статистична обробка матеріалу, його інтерпретація, формулювання висновків та практичних рекомендацій також виконані самостійно. У друкованих роботах, опублікованих у співавторстві, особистий внесок здобувача полягає у проведенні літературного пошуку, виконанні клінічних та експериментальних досліджень, біохімічних методик, аналізі та інтерпретації результатів, формулюванні висновків.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації доповідались на ІІ Українському тижні гастроентерологів (Дніпропетровськ, 1997), VIII Українському біохімічному з'їзді (Чернівці, 2002), ІІ Українському конгресі гастроентерологів (Дніпропетровськ, 2000), ІІ конгресі гепатологів (Київ, 2000), 2-5 Міжнародних медичних конгресах студентів та молодих вчених (Тернопіль, 1998-2001), III-VІ Міжнародних конгресах “Парентеральне та ентеральне харчування” (Москва, 1999-2002), ІІ Національному з'їзді фармакологів (Дніпропетровськ, 2001), ІІ Парнасівській конференції (Гданськ, 1998), ІІІ Парнасівській конференції (Львів, 2000), міжнародних науково-практичних конференціях “Досягнення та перспективи фармакотерапії захворювань органів травлення” (Полтава, 2001), “Вчені майбутнього” (Одеса, 2002), республіканських науково-практичних конференціях “Досягнення та невирішені питання гастроентерології” (Харків, 1998), “Нове у клінічній фармакології та фармакотерапії захворювань внутрішніх органів” (Харків, 2000), “Гастроентерологія ХХІ століття: теперішнє і майбутнє” (Харків, 2002), “Сучасна гастроентерологія: питання діагностики та лікування” (Харків, 2002), “Сучасні підходи до діагностики та лікування захворювань печінки та підшлункової залози” (Полтава, 2003), обласних науково-практичних конференціях (Полтава, 1998-2003), VIII Європейському гастротижні (Брюссель, 2000), 36-му засіданні Європейської Асоціації по вивченню печінки (Прага, 2001), ІХ Європейському гастротижні (Амстердам, 2001), Всесвітньому конгресі гастроентерологів (Бангкок, 2002), XV засіданні Міжнародної робочої групи з Нelicobacter pylori “Гастродуоденальна патологія і Нelicobacter pylori” (Афіни, 2002).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 36 наукових праць, у тому числі 24 статті, з них - 19 в наукових журналах, 5 - в збірниках наукових праць, які ліцензовані ВАК України (12 статей самостійних), 1 інформаційний лист, 9 тез доповідей у матеріалах наукових конференцій, конгресів, з'їздів. Отримано 2 патенти на винахід.

Обсяг і структура дисертації. Дисертація викладена на 373 сторінках принтерного тексту і складається із вступу, огляду літератури, опису об'єктів та методів досліджень, розділів власних досліджень, заключення, висновків, практичних рекомендацій, переліку використаних джерел літератури, який містить 762 назв робіт, із них 400 кирилицею і 362 латиницею. Робота ілюстрована 46 таблицями і 14 рисунками.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Об'єкти та методи досліджень. Обстежений 401 хворий (250 чоловіків та 151 жінка) віком 18-64 роки, серед яких 275 хворих на ПВДК із легким і середньої тяжкості перебігом захворювання, в т.ч. у поєднанні з іншими захворюваннями органів травлення; 29 хворих на ГАХП, 23 хворих на ХП з екзокринною недостатністю ПЗ, 29 хворих на ХХ, 22 хворих на ХТГ і 23 хворих на СПК.

В залежності від призначених лікувальних комплексів усі хворі розподілені на 14 груп:

І група - 64 хворих на ПВДК, асоційовану із НР, розподілялись на 3 підгрупи: І-А (22 хворих) отримували омепразол, кларитроміцин і метронідазол; І-Б (16 хворих) - омепразол, кларитроміцин, тинідазол; І-В (26 хворих) - омепразол, кларитроміцин і амоксіцилін.

АГБТ, яка призначалась хворим І, ІІІ, V, VII, IX, XI, XIIІ і XIV груп, включала ІПП: омепразол (омепразол, осід, ультоп, гасек) в дозі 40 мг/добу, ланзопразол (ланзап) - 60 мг/добу, пантопразол (контролок) - 80 мг/добу, рабепразол (парієт) - 40 мг/добу в перші 10 днів лікування з переходом на підтримуючі середньотерапевтичні дози (20, 30, 40 і 20 мг/добу відповідно) до 1-2 міс.; кларитроміцин (клацид) 1000 мг/добу і амоксіцилін (флемоксин солютаб) 2000 мг/добу в перші 7 днів лікування.

ІІ група - 18 хворих на ПВДК, неасоційовану з НР, отримували омепразол 40 мг/добу і сукральфат (вентер) 2000 мг/добу.

ІІІ група - 22 хворих на ПВДК, асоційовану з НР, у поєднанні з ГЕРХ, яким призначалась АГБТ, зокрема, ланзопразол 60 мг/добу, а при вираженій печії 90 мг/добу (5 хворих) 8 тижнів з переходом на 30 мг/добу в режимах “за потребою” і “у вихідні дні”.

ІV група - 29 хворих на ГАХП отримували омепразол 40 мг/добу 21 день, піренцепін (гастроцепін) 30 мг/добу інфузійно 10 днів із переходом на пероральний прийом 100 мг/добу 21 день; креон 25000 МО по 3 капсули на добу 10 днів; за наявності дуоденостазу та больового абдомінального синдрому - сульпірид (еглоніл) 200 мг/добу і дротаверину гідрохлорид (но-шпа форте) 80 мг/добу внутрішньом'язево в перші 10 днів.

V група - 24 хворих на ПВДК у поєднанні з ГАХП, яким призначались омепразол 40 мг/добу у складі АГБТ, гастроцепін, креон, еглоніл і но-шпа форте у дозах і режимі прийому, аналогічних хворим ІV групи.

VІ група - 23 хворих на ХП із екзокринною недостатністю ПЗ отримували креон 25000 МО по 3 капсули на добу; гастроцепін 50 мг/добу і вінпоцетин (кавінтон) 30 мг/добу 28 днів.

VІІ група - 22 хворих на ПВДК у поєднанні з ХП із екзокринною недостатністю ПЗ отримували омепразол 40 мг/добу у складі АГБТ; гастроцепін 50 мг/добу 10 днів; креон 25000 МО по 3-6 капсул, вінпоцетин 30 мг/добу 28 днів.

VІІІ група - 29 хворих на ХХ із ДЖВШ по гіпотонічно-гіперкінетичному типу отримували настоянку складну Панкова 30 мл/добу 21 день; гастроцепін 100 мг/добу 10 днів з переходом на 50 мг/добу 14 днів.

ІХ група - 34 хворих на ПВДК у поєднанні з ХХ із ДЖВШ по гіпотонічно-гіперкінетичному типу отримували омепразол 40 мг/добу у складі АГБТ; гастроцепін 100 мг/добу перорально 10 днів із переходом на 50 мг/добу 14 днів; настоянку складну Панкова 30 мл/добу 28 днів.

Х група - 22 хворих із ХТГ (у 14 осіб - алкогольного та у 8 - радіаційного генезу, що брали участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у травні-вересні 1986 року впродовж 10-30 днів), у яких виключали вірусну етіологію хронічного гепатиту (негативні ПЛР на HBV i HCV, відсутні в крові HBsAg, HВeAg, антиНВе, антиНВс, антиНВсIgМ, антиНСV) та ВІЛ-інфікування методом імуноферментного аналізу. Хворих на ХТГ Х групи розподіляли на дві підгрупи: “А” - 10 хворих на ХТГ із супутнім ХХ отримували гепабене по 1-2 капсули 3 рази на добу 28 днів, “Б” - 12 хворих на ХТГ без супутнього ХХ - цитраргінін по 10-20 мл розчину для пиття 3 рази на добу 28 днів.

ХІ група - 38 хворих на ПВДК (з них 11 осіб із супутнім ХНРГ та 27 - із супутнім ХТГ), серед яких у 19 хворих ХТГ алкогольної, у 8 - радіаційної етіології. Підгрупа “А” - 19 хворих на ХТГ із супутнім ХХ з ДЖВШ по гіпотонічно-гіперкінетичному типу, підгрупа “Б” - 19 хворих на ХТГ без супутнього ХХ. Хворим ХІ групи призначались пантопразол 80 мг/добу в складі АГБТ, гепабене 1-2 капсули 3 рази (ХІ-А підгрупа) і цитраргінін 10-20 мл 3 рази на добу (ХІ-Б підгрупа) 28 днів.

ХІІ група - 23 хворих на СПК, неасоційований із КД, з обстипацією отримували натрію пікосульфат (гутталакс) по 15-25 крапель ввечірі (13 хворих) і макроголь 4000 (форлакс) по 10 г вранці (10 хворих) - 21 день.

ХІІІ група - 29 хворих на ПВДК у поєднанні з СПК, неасоційованим з КД, отримували омепразол 40 мг/добу у складі АГБТ, гутталакс по 10-25 крапель (17 хворих) і форлакс (12 хворих) по 10 г/добу - 14-21 день. 20-ти хворим з метою профілактики КД додатково призначався йогурт “Активія” по 1 дозі (125 г) 3 рази на добу 10 днів.

ХIV група - 19 хворих на ПВДК у поєднанні з СПК з обстипацією та КД І-ІІ ступеня отримували рабепразол 40 мг/добу у складі АГБТ; “Активію” по 2-3 дози (250-375 г) на добу. 7-ми хворим, у яких у бактеріограмі калових мас значно знижений титр біфідобактерій, додатково призначався лінекс.

Стан метаболічних процесів у СОГДЗ хворих на ПВДК оцінювали за концентрацією N-ацетилнейрамінової кислоти (NANA) в сироватці крові (Колб В.Г., Камышников В.С., 1976) та рівнем її екскреції з сечею (Анасашвили А.Ц., 1968); білковозв'язаної фукози в сироватці крові та рівнем її екскреції з сечею (Видершайн Г.Я., Колибаба Л.Г., 1977).

Кислотоутворюючу функцію шлунка оцінювали за результатами внутрішньошлункової рН-метрії і фракційного методу дослідження шлункового вмісту, використовуючи субмаксимальний гістаміновий тест. рН-моніторинг у хворих на ПВДК із супутньою ГЕРХ проводили впродовж 12 годин з автоматичним записом замірів рН з інтервалом у 8 сек (Чернобровий В.М., 1999).

У хворих на ПВДК у шлунковому вмісті досліджували протеолітичну активність (Дегтярева И.И., 1995), концентрацію протективних білків методом дифузного висолювання (Завгороднева А.Г. та співавт., 1977) і вміст вільного оксипроліну (Осадчук Т.А. и соавт., 1982). Розраховували коефіцієнт агресії пепсину (Ка) - співвідношення протеолітичної активності до загальної кількості пепсину, коефіцієнт захисту (Кз) шлунка - співвідношення протективних білків слизу до протеолітичної активності шлункового вмісту (Дегтярева И.И., 1995).

У хворих на ГАХП визначали активність амілази крові і сечі (Архипова О.Г., 1988) та рівень продуктів розпаду фібрину/ фібриногену (ПРФ) в крові (Nanninga L., Guest M., 1967). З метою оцінки екзокринної функції ПЗ у хворих на ХП проводили дуоденальне зондування з використанням двохканального зонду із стимуляцією 2,4% розчином еуфіліну. В базальній і стимульованій порціях визначали об'єм, рН - на універсальному іономірі ЭВ-74, концентрацію гідрокарбонатів та активність ліпази (Дегтярева И.И., 1992).

Ультрасонографічне дослідження органів черевної порожнини проводилось на ехоскопі “EUB-315” компанії “Hitachi” (Японія). У хворих на ХХ проводили фракційне багатомоментне дуоденальне зондування з визначенням у порції “В” жовчі рН, питомої ваги (Базарнова М.А. и соавт., 1991), концентрації жовчних кислот, холестеролу, холато-холестеролового коефіцієнту (ХХК) (Громашевская Л.Л. и соавт., 1984).

Процеси ПОЛ у сироватці крові і тканинах оцінювали за концентрацією ТБК-реактантів (Стальная И.Д., Гаришвили Т.Г., 1977), рівнем перекису водню у крові (Graf E., John T.P., 1980); стан АОС - за активністю супероксиддисмутази - СОД (Mirsa H.P., Fredovich J., 1972). Визначали вміст молекул середньої маси (МСМ) у сироватці крові (Габриэлян Н.И., Липатова В.И., 1984).

Детоксикуючу функцію печінки оцінювали за активністю аргінази (Храмов В.А., Листопад Г.Г., 1973), білковосинтетичну функцію - за активністю ОДК у сироватці крові (Храмов В.А., 1997).

Фіброезофагогастродуоденоскопію у хворих на ПВДК проводили із використанням фіброскопу “GIF-XP-20” компанії “Olympus” (Японія) до початку лікування і через 4 тижні після його завершення з прицільною біопсією, за згодою хворих, з середньої третини передньої стінки тіла шлунка з незміненої СОШ. Гістологічні зрізи зафарбовували гематоксилін-еозином, за Вартін-Старрі. Ступінь колонізації НР у СОШ визначали за СLO-тестом та гістоморфологічним методом (Аруин Л.И., 1998). У 10-ти хворих на ПВДК І-В підгрупи вивчали ультраструктуру СОШ до і після лікування. В нативних зрізах СОШ досліджували активність кислої фосфатази (Гоморі Г., 1962).

Хворим на ПВДК у поєднанні з СПК проводили ректороманоскопію, ірригоскопію, за показаннями - колоноскопію. Досліджували бактеріальний склад калових мас хворих (Эпштейн-Литвак Р.В., Вильшанская Ф.Л., 1977).

Групу практично здорових склали 16 осіб (10 чоловіків і 6 жінок) віком від 18 до 29 років (середній вік 23,4±3,5 років).

Експериментальні дослідження виконані на 58 статевозрілих щурах-самцях Вістар масою 180-220 г, яких утримували з урахуванням рекомендацій щодо медико-біологічних досліджень згідно з Європейською конвенцією (1993).

ПВ в експерименті на щурах моделювали за власно розробленим способом наступним чином: перед початком відтворення ПВ тварини голодували впродовж 24 годин без обмеження пиття; потім щоденно впродовж 12 діб перорально через зонд вводили 10% розчин консервованої жовчі (1 мл/100 г маси тіла) на тлі дозованого голодування (зменшення стандартного раціону на одну третину). Через 1 годину після введення розчину жовчі тварин піддавали дії хронічних психоемоційних подразників за O.Desiderato (1974).

Частині тварин з метою корекції метаболічних розладів і досягнення антиульцерогенного ефекту вводили L-аргінін у дозі 100 мг/кг маси тіла перорально через зонд: з превентивною метою - за 3 дні до початку відтворення ПВ, з лікувальною - впродовж 3-х днів після завершення моделювання ПВ.

Забір експериментального матеріалу для досліджень проводили через 6 годин після останнього введення препарату. Евтаназію тварин здійснювали під гексеналовим наркозом (50 мг/кг маси тіла внутрішньоочеревинно) шляхом кровопускання. Проводили макроскопічну оцінку СОШ, враховуючи частоту, множинність і тяжкість виразок (Виноградов В.А., Полонский В.М., 1983) та розраховували площу виразкових уражень (Пшенникова М.Г. и соавт., 2000). Шлунковий слиз для дослідження відділяли шляхом зіскоблення.

В сироватці крові та гомогенаті СОШ, ПЗ і печінки у щурів визначали вміст NANA, білковозв'язаної фукози та незв'язаної з білками фукози (Шараев П.Н. и соавт., 1997), гексуронових кислот і сечовини (Архипова О.Г., 1988), загальну протеолітичну активність (Уголев А.М. и соавт., 1969) і активність 1-протеїназного інгібітора (1-ПІ) (Веремеенко К.Н., 1988). Детоксикуючу функцію печінки оцінювали за активністю аргінази в сироватці крові (Храмов В.А., Листопад Г.Г., 1973) і тканині печінки (Бойко О.А., Лусенко В.С., 1972).

Гістологічне дослідження тканин шлунка щурів проводили за загальноприйнятими методами. Виготовляли парафінові зрізи товщиною 8 мкм і забарвлювали їх гематоксилін-еозином, за Ван Гізон. Після протоколювання препаратів характерні ділянки фотографували за допомогою “Микрофото - Rathenow - 200”.

Отримані результати досліджень проаналізовані з використанням методів варіаційної статистики, а при порівнянні частоти ознак - методом альтернативного варіювання та визначення коефіцієнту парної кореляції Пірсона (r). Всі обчислення виконані за допомогою статистичного пакету прикладних програм Static 5.3 (версія 3.6) на персональному комп'ютері IBM PC/AT.

РЕЗУЛЬТАТИ ВЛАСНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Диференційована патогенетична терапія хворих на ПВДК у залежності від поєднання з іншими захворюваннями органів травлення. В результаті лікування через 7 днів клінічна ремісія ПВДК зареєстрована у 15(68,2%) хворих І-А, 13(81,3%) І-Б і 23(88,5%) хворих І-В підгруп та 15(83,3%) хворих ІІ групи. Ендоскопічна ремісія ПВДК на 28-й день лікування мала місце у 20(90,9%) хворих І-А, 15(93,8%) І-Б, 26(100%) хворих І-В підгрупи і 13(100%) хворих ІІ групи. Ерадикація НР-інфекції встановлена у 18(85,7%) хворих І-А, 15(93,8%) І-Б і 25(96,3%) хворих І-В підгруп. Більш низький рівень ерадикації НР у хворих І-А і І-Б підгруп зумовлений наявністю метронідазол- і тинідазолрезистентних штамів НР. Отже, найбільш ефективною є АГБТ, яка включає омепразол, кларитроміцин і амоксіцилін.

Встановлено, що у хворих на ПВДК в тілі шлунка в базальних умовах рН складає 1,70,5, в стимульованих гістаміном - 1,10,3. За результатами рН-моніторингу в тілі шлунка на 40 мг омепразолу показник рН в базальних умовах складає 5,30,5, в стимульованих гістаміном - 4,90,3. Такі значення рН у порожнині шлунка відповідають вимогам до антисекреторних препаратів при лікуванні ПВ (Передерий В.Г., Ткач С.М., 1999).

Протеолітична активність шлункового вмісту, яка у хворих на ПВДК перевищувала показники практично здорових осіб у базальній порції в 1,4 рази, при стимуляції гістаміном - в 1,5 рази, на тлі АГБТ зменшилась в 1,3 і 1,4 рази відповідно, не відрізняючись від нормальних значень. Концентрація пепсинів, яка зменшувалась порівняно з нормою в базальній порції в 2,1 рази (0,200,01 г/л проти 0,420,02 г/л; р<0,05), в стимульованій - в 1,4 рази (0,390,01 г/л проти 0,530,03 г/л; р<0,05), на тлі лікування зросла в 2 і 1,3 рази відповідно за рахунок зв'язаної фракції. Концентрація протективних білків слизу, яка в базальній порції була зменшена в 2,7 рази, в стимульованій - в 2,8 рази порівняно з нормою, на тлі лікування збільшилась в обох порціях в 2,5 рази.

Ка пепсину, який у хворих на ПВДК до лікування був збільшений в базальній порції в 3 рази порівняно з нормою (1,300,09 проти 0,430,07; р<0,05), в стимульованій - в 2,1 рази (0,770,09 проти 0,380,07; р<0,05), після лікування зменшився в 2,7 рази і 1,9 рази відповідно. Зменшення Ка пепсину на тлі лікування опосередковано свідчить про інтенсифікацію білковосинтетичних процесів у СОШ та перехід активної фази ПВДК у фазу ремісії.

Кз шлунка, який у хворих на ПВДК був знижений порівняно з практично здоровими в базальній порції в 3,8 рази, стимульованій - в 4,2 рази, на тлі АГБТ збільшився в 3,2 і 3,7 рази відповідно. В результаті лікування зросло співвідношення Кз/Ка в базальній порції в 12 разів, стимульованій - в 8,8 рази за одночасного зменшення показника Ка/Кз в обох порціях в 7,3 рази. Отже, застосування ІПП у складі АГБТ при ПВДК сприяє нормалізації співвідношення агресивних і захисних чинників СОШ.

У хворих на ПВДК, асоційовану з НР, встановлено підвищення в 1,4 рази вмісту NANA у сироватці крові і в 1,3 рази рівня її екскреції із сечею, що свідчить про підсилення деградації білків слизу, зумовленої патогенним впливом гідролаз, які виробляють НР. У хворих на ПВДК, неасоційовану з НР, ці показники були достовірно підвищені в 1,2 і 1,3 рази відповідно порівняно з нормою.

На тлі лікування у хворих І групи вміст NANA у сироватці крові та рівень її екскреції з сечею достовірно знизився, але не досягав норми, що зумовлено наявністю залишкових запальних явищ у СОГДЗ. Встановлений реципрокний кореляційний зв'язок між рівнем NANA в крові та протективних білків у шлунковому вмісті (r=-0,49).

Концентрація фукози в сироватці крові хворих І групи зменшилась в 2,6 рази, рівень її екскреції з сечею знизився в 1,7 рази порівняно з нормою. У хворих ІІ групи ці зміни менш виражені: вміст фукози у крові зменшився в 2 рази, рівень її екскреції з сечею в 1,4 рази. Концентрація фукози в сироватці крові та рівень її екскреції з сечею після лікування у хворих І і ІІ груп не відрізнялись від норми.

Концентрація вільного оксипроліну в шлунковому вмісті у хворих І групи зросла в 3,9 рази, а у хворих ІІ групи - в 3 рази (56,4±3,7 мкмоль/л і 42,3±4,1 мкмоль/л проти 14,3±1,5 мкмоль/л в нормі; р<0,05), що відображає підвищення катаболізму колагенових білків. На тлі лікування концентрація вільного оксипроліну зменшилась в 1,8 рази, однак перевищувала показники норми у хворих І і ІІ груп в 2,2 і 1,7 рази. Отримані дані свідчать про відсутність нормалізуючого ефекту лікування на стан СОГДЗ у хворих на ПВДК.

У хворих І групи концентрація ТБК-реактантів і рівень перекису водню в крові, які вірогідно збільшені в 3,6 і 2,1 рази порівняно з нормою, після лікування зменшились в 2,8 і 1,8 рази відповідно, що свідчить про гальмування процесів ПОЛ під впливом АГБТ. У хворих ІІ групи концентрація ТБК-реактантів та рівень перекису водню в крові, які підвищені в 2,8 і 1,7 рази порівняно з нормою, після лікування зменшились в 2,3 і 1,6 рази відповідно. Вихідний рівень перекису водню в крові хворих на ПВДК, асоційовану з НР, в 1,2 рази вищий ніж у хворих на ПВДК, неасоційовану з НР (р<0,05). У хворих І і ІІ груп на тлі лікування активність СОД крові підвищилась в 1,4 рази, досягаючи показників норми.

Отже, застосування ІПП у складі лікувальних комплексів сприяє вираженій позитивній динаміці процесів ПОЛ і стану АОС крові у хворих на ПВДК. Проте, на тлі АГБТ у хворих на ПВДК, асоційовану з НР, не спостерігається нормалізації антиоксидантного захисту організму, що зумовлює більш часте рецидивування захворювання.

У хворих на ПВДК встановлені виражені порушення клітинної диференціації, структури мітохондрій та гіперфункціональний стан парієтальних і головних клітин, зниження протективної дії захисного слизового бар'єра шлунка (“мукоїдизація” головних клітин, наявність суцільних секреторних полів у мукоїдних і головних клітинах). На тлі АГБТ нормалізується структура мітохондрій клітин головних залоз шлунка, парієтальні клітини знаходяться у стані низької функціональної активності. Поряд з цим, мукоїдні і головні клітини СОШ перебувають у стані високої функціональної активності.

В активній фазі ПВДК при гістоензимологічному дослідженні СОШ встановлено виражене збільшення активності кислої фосфатази в зоні росту і тіла головних залоз шлунка, яка значно знижується на тлі АГБТ.

У 40% хворих на ПВ наявна супутня ГЕРХ (Castell D., 1999), однак недостатньо обгрунтованими залишаються дозування і тривалість застосування ІПП. У 17(77,3%) хворих на ПВДК у поєднанні з ГЕРХ, які отримували ланзопразол у дозі 60 мг/добу, середньодобовий час закислення дистального відділу стравоходу (рН<4) складав 8-12 хв. У 5(22,7%) хворих час закислення нижньої третини стравоходу за 12 год дорівнював 20-25 хв, що зумовило збільшення дози ланзопразолу до 90 мг/добу. Зменшення симптомів печії, згаги і абдомінального болю встановлено через 5,9±1,1 днів, а їх зникнення - на 9,5±0,9 день лікування, тобто на 3-5 днів пізніше, ніж у хворих на ПВДК без супутньої ГЕРХ. Клініко-ендоскопічна ремісія ПВДК через 28 днів лікування встановлена у 22(100%), ерадикація НР - у 19(86,4%) хворих. Час закислення дистального відділу стравоходу за 12 год рН-моніторування через 4 тижні від початку лікування у 100% хворих складав 6-10 хв., а через 8 тижнів - 3-5 хв., що відповідає тривалості фізіологічного рефлюксу. При цьому були відсутні ерозивні та запальні зміни слизової оболонки стравоходу.

ХП у 20% випадків супроводжує ПВ (Дегтярева И.И., 2000). Рубцювання ПВДК і ерадикацію НР-інфекції через 4 тижні зареєстровано у 21(87,5%) хворого V групи. Усунення клінічних проявів ГАХП встановлено через 11,9±1,4 днів від початку лікування. На тлі комплексної терапії активність амілази крові у хворих знизилась в 1,3 рази, сечі - в 3,1 рази, рівень ПРФ крові зменшився в 4,1 рази, які до лікування були підвищені в 1,4; 3,3 і 6,5 рази відповідно порівняно з нормою.

У хворих на ГАХП IV групи активність амілази крові та сечі підвищується в 1,7 і 4,1 рази відповідно порівняно з практично здоровими. При цьому у 8 разів зростає рівень ПРФ крові (58,4±4,9 мг% проти 7,3±2,9 мг% в нормі; р<0,05), які є продуктами протеолізу нативного фібриногену/фібрину ферментами трипсиназного типу. Під впливом лікування клінічні прояви ГАХП зменшились через 5,7±1,3 днів, були відсутні на 11,3±1,5 день. При цьому знизилась активність амілази крові і сечі в 1,4 і 3,6 рази відповідно, зменшився в 4,8 рази рівень ПРФ у крові.

У хворих IV і V груп концентрація ТБК-реактантів у крові була підвищена в 2,1 і 2,5 рази порівняно з нормою, яка після лікування знизилась в 1,7 і 1,8 рази відповідно. Аналогічна динаміка змін характерна для перекису водню: збільшення його рівня в крові в 2,6 і 3,2 рази у хворих IV і V груп і зменшення в 1,8 і 2,1 рази після лікування. Пероксид водню здатний викликати окислювальну модифікацію біомолекул (Величковський Б.Т., 2001; Girotti A.W., 1998). Активність СОД крові у хворих IV і V груп була зниженою в 2,6 і 3,3 рази порівняно з нормою і зазнавала підвищення у 1,9 і 2 рази відповідно після лікування.

ПВДК у поєднанні з ГАХП супроводжується збільшенням вмісту в крові МСМ в 2,2 рази, а у хворих на ГАХП - в 2 рази. Підвищення їх рівня в крові є наслідком модифікації молекул активними формами кисню (Мещишен І.Ф., Польовий В.П., 1999). Після лікування вміст МСМ достовірно знизився у 1,8 і 1,5 рази відповідно.

У хворих V групи на тлі лікування зменшився Ка пепсину в базальній порції шлункового вмісту в 2,7 рази, в стимульованій - в 2,2 рази, незначно перевищуючи норму. При цьому зріс Кз шлунка в базальній порції в 3,4 рази, в стимульованій - в 4 рази. Після лікування показник Ка/Кз зменшився в базальній порції в 9 разів, у стимульованій - в 8,6 рази, залишаючись підвищеним порівняно з нормою в 1,6 і 2 рази відповідно.

У хворих на ХП з екзокринною недостатністю ПЗ VІ групи на тлі лікування клінічні прояви захворювання зменшувались на 9,5±1,1 день, а зникали через 14,3±0,8 днів. У хворих VІІ групи зменшення клінічних проявів ПВДК зареєстровано на 5,0±0,3 день лікування, симптомів ХП - на 10,3±0,7 день, а зникнення симптомів обох захворювань - через 15,4±0,9 днів. При цьому у хворих VІ і VІІ груп підвищилась толерантність до раніше непереносимих продуктів, зменшилась частота дефекації з 4-8-ми до 1-2-х разів на добу, стілець був оформлений. Клініко-ендоскопічна ремісія ПВДК через 4 тижні зареєстрована у 22(100%), а ерадикація НР у 20(90,9%) хворих VІІ групи.

Активність ліпази в дуоденальному вмісті у хворих на ХП достовірно знижувалась як у базальному, так і в стимульованому секреті в 2,3 і 1,3 рази порівняно з нормою, а у хворих на ПВДК у поєднанні з ХП зазнавала більш значних змін - зменшувалась в 2,6 і 1,6 рази.

Комплексне лікування хворих VІ і VІІ груп із застосуванням креону забезпечує підвищення активності ліпази в базальному і стимульованому секреті: у хворих на ХП в 2,2 і 1,2 рази, а у хворих на ПВДК у поєднанні з ХП - в 1,9 і 1,3 рази відповідно. Активність ліпази в дуоденальному вмісті, яка знижується в ранні стадії розвитку ХП, у хворих VІІ групи після лікування залишалась нижче норми в базальній та стимульованій порціях в 1,3 і 1,2 рази, а у хворих VІ групи досягала норми.

Під впливом лікування із застосуванням настоянки складної Панкова і піренцепіну у 23(79,3%) хворих VIII групи через 4,8±1,1 дня зменшились клінічні прояви ХХ, а через 9,1±0,9 днів вони зникли. Призначення настоянки складної Панкова хворим на ХХ сприяло нормалізації об'єму жовчного міхура, швидкості виділення жовчі та міхурового рефлексу на подразники, підвищенню питомої ваги, зростанню рН міхурової жовчі в 1,2 рази. У порції “В” жовчі після лікування ХХК збільшився до нормальних значень (9,10,7 проти 7,10,4 до лікування; р<0,05) за рахунок зниження рівня холестеролу (з 2,50,12 г/л до 2,10,1 г/л; р<0,05) і підвищення концентрації жовчних кислот (з 16,50,1 г/л до 18,90,5 г/л; р<0,05). Концентрація ТБК-реактантів і перекису водню після лікування знизилась в 1,7 і 1,8 рази відповідно, активність СОД крові підвищилась в 1,9 рази за одночасного зниження в 1,3 рази вмісту МСМ у сироватці крові.

Через 7 днів від початку лікування у хворих ІХ групи зменшувалась вираженість клінічних проявів як основного, так і супутнього захворювань, а на 10,2±1,3 день наставала клінічна ремісія ПВДК і ХХ. На 28-й день лікування рубцювання ПВДК зареєстроване у 32(94,1%), ерадикація НР - у 31(91,2%) хворих. Застосування настоянки складної Панкова на тлі АГБТ і піренцепіну у хворих ІХ групи сприяло зниженню питомої ваги (з 1,0460,002 до 1,0310,002; р<0,05), підвищенню рН порції “В” жовчі в 1,2 рази, зменшенню літогенності жовчі, про що свідчить нормалізація ХХК (8,90,5 проти 6,20,7 до лікування; р<0,05) за рахунок підвищення концентрації жовчних кислот (з 15,50,14 г/л до 18,30,4 г/л; р<0,05) і зниження вмісту холестеролу (з 2,750,2 г/л до 2,20,2 г/л; р<0,05). В результаті лікування концентрація ТБК-реактантів і рівень перекису водню знизились в 1,9 і 2,5 рази відповідно на тлі підвищення в 2,2 рази активності СОД та зниження в 1,3 рази рівня МСМ в крові, хоча вони не досягали контрольних значень.

У хворих на ХТГ, в т.ч. у поєднанні з ПВДК, за наявності ХХ на 7,20,7 день лікування із застосуванням гепабене усувались симптоми ХХ, при дуоденальному зондуванні зменшувався об'єм ІV фази до 43,5±3,4 мл (при нормі 38,4±3,9 мл) та тривалість ІІ фази до 5,7±0,4 хв. (при нормі 4,5±0,5 хв.) проти 58,4±4,2 мл та 7,9±0,5 хв. відповідно до лікування (р<0,05).

У хворих на ПВДК у поєднанні із ХНРГ і ХТГ на тлі АГБТ і гепабене знизилась літогенність жовчі: збільшилась в 1,3 рази концентрація жовчних кислот без достовірних змін вмісту холестеролу, що зумовило зростання ХХК в 1,3 рази. У хворих на ХТГ Х групи на тлі лікування збільшилась в 1,2 рази концентрація жовчних кислот без суттєвих змін рівня холестеролу і зріс ХХК в 1,2 рази. За цих умов зменшувалися прояви запалення в жовчному міхурі, про що свідчить нормалізація рН міхурової порції жовчі на відміну від знижених у 1,2 рази до лікування значень у хворих Х і ХІ груп.

Ерадикація НР-інфекції та клініко-ендоскопічна ремісія ПВДК на тлі АГБТ зареєстровані у 17(89,5%) хворих ХІ-А підгрупи, які отримували гепабене, і у 18(94,7%) хворих ХІ-Б підгрупи, яким призначали цитраргінін.

У хворих на ХТГ Х групи активність аргінази крові, яка була знижена в 1,9 рази порівняно з нормою (0,69±0,06 ммоль/год·л проти 1,33±0,08 ммоль/год·л; р<0,05), на тлі гепабене зросла в 1,6 рази, залишаючись в 1,2 рази нижчою за норму; на тлі цитраргініну - зросла в 1,9 рази і не відрізнялась від норми.

У хворих на ПВДК у поєднанні з ХНРГ і ХТГ активність аргінази крові була в 2,8 рази нижчою за норму, а на тлі АГБТ і гепабене підвищилась в 1,9 рази, АГБТ і цитраргиніну - в 2,1 рази. Детоксикуюча функція печінки у хворих на ПВДК у поєднанні з ХНРГ і ХТГ на тлі лікування відновлюється менш значно порівняно з хворими на ХТГ.

У хворих на ХТГ на тлі гепабене і цитраргініну підвищилась білковосинтетична функція печінки: активність ОДК крові зросла у 1,8 і 2 рази відповідно (1,7±0,12 нкат/л і 1,83±0,13 нкат/л проти 0,94±0,1 нкат/л і 0,93±0,11 нкат/л до лікування; р<0,05), наближаючись до норми. У хворих ХІ групи активність ОДК крові, яка в 2,4 рази нижча за норму (0,83±0,14 нкат/л проти 1,95±0,13 нкат/л; р<0,05), на тлі АГБТ і гепабене підвищилась у 1,9 рази. Призначення цитраргініну на тлі АГБТ хворим ХІ-Б підгрупи сприяло зростанню у 2 рази активності ОДК крові, яка не відрізнялась від норми.

Вміст МСМ у хворих ХІ групи до лікування у 2 рази перевищував норму (0,5±0,03 УО/мл проти 0,24±0,01 УО/мл; р<0,05) і у 1,3 рази показники хворих на ХТГ. На тлі АГБТ і гепабене вміст МСМ у сироватці крові у хворих ХІ-А підгрупи знизився в 1,7 рази, проте він у 1,3 рази перевищував норму. У хворих на ХТГ на тлі гепабене вміст МСМ у сироватці крові зменшився в 1,6 рази. Застосування цитраргініну на тлі АГБТ у хворих на ПВДК у поєднанні з ХНРГ і ХТГ та як монотерапії у хворих на ХТГ сприяє зниженню вмісту МСМ у крові в 1,7 і 1,6 рази відповідно.

У хворих ХІ-А підгрупи на тлі АГБТ і гепабене встановлено зниження концентрації ТБК-реактантів в 3,7 рази та рівня перекису водню у крові в 2,3 рази, які були підвищені до лікування в 6,9 і 3,4 рази відповідно порівняно з практично здоровими. При цьому в 1,9 рази зросла активність СОД крові, яка до лікування була в 2,6 рази нижчою за норму.

У хворих ХІ-Б підгрупи на тлі АГБТ і цитраргініну зменшилась концентрація ТБК-реактантів і рівень перекису водню в 3,3 і 2,7 рази відповідно на тлі підвищення в 2,2 рази активності СОД крові. Вихідна концентрація ТБК-реактантів і рівень перекису водню у цих хворих були підвищені в 6,8 і 3,3 рази відповідно при зниженій в 2,8 рази активності СОД крові порівняно з нормою.

У хворих Х групи вихідна концентрація ТБК-реактантів і рівень перекису водню в крові були в 1,2 рази менші за показники хворих ХІ групи. На тлі лікування цитраргініном у хворих на ХТГ концентрація ТБК-реактантів і рівень перекису водню в крові зменшились в 3,3 і 2,6 рази відповідно за одночасного зростання в 2,1 рази активності СОД крові.

Порівняльний аналіз ефективності гепатопротекторів у хворих на ХТГ свідчить про більш виражену активність гепабене відносно корекції синдрому ліпопероксидації та зниженої білковосинтетичної функції печінки, що зумовлено мембраностабілізуючою дією силімарину; а цитраргініну - за умов порушення переважно детоксикуючої функції печінки.

У 13-ти хворих на СПК з обстипацією ХІІ групи і 17-ти хворих на ПВДК у поєднанні з СПК ХІІІ групи, яким призначався гутталакс, через 10-12 годин відмічалось послаблення випорожнення, скорочення тривалості акту дефекації до 3-7 хв. з наявністю калу м'якої консистенції та відсутність натужування при цьому.

У 10-ти хворих на СПК ХІІ групи і 12-ти хворих на ПВДК із супутнім СПК ХІІІ групи, яким з метою усунення обстипації призначали форлакс, через 12-24 години випорожнення мало м'яку і кашицеподібну консистенцію. При цьому у хворих були відсутні тенезми і метеоризм; лише у 2-х хворих ХІІІ групи у перші 1-3 дні мав місце абдомінальний біль незначної інтенсивності, який не потребував відміни препарату.

У 20-ти хворих ХІІІ групи, яким на тлі АГБТ з метою профілактики КД призначався йогурт “Активія”, в бактеріограмі калових мас були відсутні ознаки порушення мікробіоценозу товстої кишки, що мали місце у 20,6% хворих на ПВДК після курсу АГБТ без включення пробіотиків. При застосуванні йогурту “Активії”, який містить Bifidobacterim Essensis, на тлі АГБТ у хворих на ПВДК із супутнім СПК з обстипацією та КД І-ІІ ступеня на 7-й день лікування відмічалось помірне послаблення випорожнення, а на 10-14 дні - випорожнення м'якої консистенції щодня. За цих умов зменшилась інтенсивність натужування та скоротилась тривалість акту дефекації до 5-8 хв. проти 15-18 хв. до лікування, не відмічалось відчуття неповного звільнення прямої кишки.

...