Імунні і метаболічні порушення та їх корекція при тяжких і ускладнених формах епідемічного паротиту у дорослих

При дослідженні активності ферментів системи АОЗ було виявлено, що при середньотяжкій формі ЕП активність КТ знижалася в середньому 1,25 рази (Р<0,05), при тяжкому перебігу хвороби - в 1,5 рази (Р<0,01) та при наявності ускладнень - в 1,6 рази (при нормі 356±5 МО/мгHb; Р<0,01). При цьому індивідуальний аналіз свідчить, що у хворих на ЕП в гострий період мали місце різноспрямовані зміни активності КТ: помірне зниження (280-340 МО/мг Нb) було у 80 (42,1%) хворих, суттєве зниження (208-279 МО/мг Нb) - у 71 (37,3%) пацієнтів, помірне підвищення (365-389 МО/мг Нb) - у 23 (12,2%) обстежених та суттєве зростання (390-404 МО/мг Нb) - 16 (8,4%) спостережень. Виявлена також чітка тенденція до зниження активності СОД. Так, у пацієнтів з тяжким перебігом ЕП даний показник знижувався у середньому в 1,6 рази (при нормі 28,2±1,2 МО/мгHb; Р<0,01) і у хворих з наявністю специфічних ускладнень - в 1,7 рази (Р<0,01), тоді як у хворих із середньотяжкою формою хвороби відмічалася лише тенденція до зменшення активності СОД. Індивідуальний аналіз показав, що у разі розвитку специфічних ускладнень, особливо при сполученому ураженні статевих та підшлункової залоз зниження активності ферментів системи АОЗ було ще більш виражено: показник КТ складав у середньому 216±6 МО/мг Нb (Р<0,001) та СОД - 11,4±0,7 МО/мг Нb (Р<0,001).

Рівень ВГ у хворих на тяжку форму ЕП суттєво знижався у середньому в 3 рази (при нормі 1,46/0,05 ммоль/л; Р<0,001), поряд з цим вміст ОГ у крові був підвищеним у 1,8 рази відповідно до норми 0,25±0,02 ммоль/л (P<0,01). У хворих з середньотяжким перебігом ЕП рівень ОГ та ВГ був межах вікової норми. Коефіцієнт ВГ/ОГ у обстежених хворих був вірогідно зниженим. Найбільше зменшення цього показника (у 9 разів) відзначено при ускладненому перебігу ЕП, тоді як при тяжкому кратність зниження коефіцієнту стосовно норми склала 5,4 рази (1,09±0,03; Р<0,01), при середньотяжкому - у 2,1 рази (2,81±0,04; Р<0,05). Таким чином, до початку лікування у хворих на ЕП було встановлено підвищення процесів ПОЛ та пригнічення активності ферментів системи АОЗ, яке найбільш виражене при тяжкому та ускладненому перебігу паротитної інфекції. Тому інтегральний коефіцієнт Ф, що характеризує співвідношення прооксидантних та антиоксидантних властивостей крові у хворих з тяжкою формою ЕП був знижений в середньому в 7,3 рази (Р<0,001), при наявності специфічних ускладнень - в 7,8 рази (Р<0,001), що свідчить про виражений дисбаланс показників ПОЛ/АОЗ. лімфоцит залоза орхіт панкреатит

В гострому періоді ЕП відбувається суттєве підвищення вмісту ЦН у сироватці крові, що приводило до дисбалансу в даній системі. При цьому переважно зростав рівень цАМФ. Кратність його підвищення при тяжкій формі хвороби складала в середньому 2,4 рази (Р<0,001) і при наявності специфічних ускладнень - майже 3 рази (при нормі 12,06±0,5 нмоль/л), на тлі помірного збільшення вмісту цГМФ. Такий дисбаланс у системі ЦН характеризувався підвищенням коефіцієнту цАМФ/цГМФ у переважної більшості обстежених хворих при тяжкому і ускладненому перебігу хвороби в 1,4 рази (Р<0,01), тоді як у хворих при середньотяжкій формі ЕП відбувалася лише тенденція до зростання цього показника. Отже, кратність збільшення цАМФ/цГМФ відповідала ступеню тяжкості клінічного перебігу ЕП.

Прогнозування та своєчасна діагностика специфічних ускладнень, особливо ураження статевих залоз у чоловіків є актуальною задачею, оскільки у 25-30% чоловіків молодого віку, ЕП приводить до розвитку вторинного непліддя. В плані ризику розвитку ускладнень було проведено комплексне клініко-лабораторне обстеження хворих чоловіків з наявністю та відсутністю ураження статевих залоз. При математичній обробці отриманих даних встановлено наявність корелятивного взаємозв`язку між низкою імунологічних та біохімічних показників, що вказувало на спільність патогенетичних механізмів розвитку їхніх зсувів при ЕП. Зокрема, мав місце позитивний кореляційний зв`язок між концентрацією середньомолекулярної фракції ЦІК та рівнем СМ (r=+0,642), між концентрацією ДК та рівнем СМ (r=+0,613), між концентрацією СІФ та IL-2 (r=+0,552), зворотна кореляційна залежність зареєстрована між рівнями ІІ та ІП (r= -0,624), показниками ІІ та РБТЛ (r = -0,620), між вмістом прозапального (IL-2) та протизапального (IL-4) цитокінів (r=-0,676), між інтегральним показником Ф та рівнем СМ (r=-0,564).

Для проведення прогнозування виникнення ускладнень при ЕП використовувалась програма на базі „нейронних мереж”. Отримані дані використані для створення математичної моделі ризику виникнення запальних ускладнень з боку статевих залоз (орхіти або орхоепідидиміти) та підшлункової залози (панкреатит) у хворих на ЕП. При цьому із 43 вивчених показників суттєво значущими в плані прогнозування розвитку запальних ускладнень виявились лише 23 (табл. 3).

Таблиця 3 - Фактори ризику запальних ускладнень у хворих на ЕП

Фактори ризику розвитку запальних ускладнень з боку статевих залоз у чоловіків (додатково)

Фактори ризику розвитку паротитного панкреатиту у хворих на ЕП (додатково)

З вивчених показників найбільш висока міра Кульбака була у трьох показників: загальному рівні ЦІК 4,0 г/л та більш, концентрації СМ ? 2,8 г/л та МІ РГМЛ з аутоантигеном з ЯА ? 0,38 в осіб з ураженням статевих залоз та з ПЗА ? 0,36 при наявності панкреатиту, які мали міру Кульбака відповідно 0,7056, 0,7061, 0,7329 та 0,7121. Дані лабораторні показники виділені як найбільш значущі при прогнозуванні розвитку запальних ускладнень. Для підтвердження прогнозування запальних ускладнень з боку статевих та підшлункової залоз у хворих на ЕП, було обстежено 130 хворих на ЕП, в яких потім виникли ускладнення, та 120 осіб, в яких вони були відсутні. Отримані дані оцінювали з позиції відповідного прогнозу реального виникнення або відсутності ускладнення. В групі хворих на ЕП з наявністю ускладнень обумовило збіг прогнозу в 89,2±3,8%, тоді як помилково негативне прогнозування відмічено у 14 хворих, тобто у 10,8±1,2% випадків. У групі хворих на ЕП з відсутністю запальних ускладнень вірний прогноз відмічено у 110 осіб (91,7±3,9%), помилково позитивний - у 10 (8,3±0,9%). Сумарно серед усіх обстежених (250 чол.) збіг прогнозу та реальних подій встановлено у 226 осіб, тобто в 90,4±3,5% випадках.

Наявність значних порушень імунологічних показників у хворих на ЕП створює необхідність проведення лікування із застосуванням противірусних та імунокоригуючих препаратів. Призначення як ербісолу, так і циклоферону позитивно впливало на клінічний перебіг ЕП, але спільне застосування комбінації цих препаратів, сприяло більш швидкому видужанню хворих. Встановлено, що у хворих, які в комплексі лікувальних заходів отримували комбінацію циклоферону і ербісолу відмічалося скорочення тривалості пропасниці у середньому на 2,4±0,2 діб (Р<0,05) у порівнянні з групою зіставлення, а також прискорення ліквідації симптомів загальної інтоксикації: загальної слабкості - на 3,7±0,15 доби (Р<0,01), нездужання - на 3,9±0,2 дні (Р<0,01), головного болю - на 3,8±0,4 днів (Р<0,05), відсутності або зниження апетиту - на 4,2±0,2 (P<0,05) доби. Більш значна різниця спостерігалася у зворотному розвитку симптомів запалення привушних слинних залоз: з включенням циклоферону та ербісолу - на 4,20,3 дні (Р<0,01), у порівнянні з пацієнтами, що отримували лише загальноприйняте лікування. Отже, в клінічному плані включення до комплексу лікування хворих на ЕП комбінації циклоферону та ербісолу сприяло більш швидкій ліквідації пропасниці та інших симптомів інфекційного токсикозу, тривалості збереження місцевого запального процесу в ураженій залозі хворих. Найбільш показовим було скорочення частоти розвитку специфічних ускладнень - паротитних орхиту і панкреатиту. Частота їх виявлення в основній групі скорочувалося відносно групи зіставлення в середньому вдвічі, в тому числі панкреатиту - в 1,9 рази і орхіту - в 2,2 рази. При цьому, орхіт у хворих основної групи був тільки однобічним, з відносно легким перебігом, тоді як в групі зіставлення виникали двобічні ураження статевих залоз з тяжким перебігом і запаленням придатка яєчка (орхоепідидиміт).

У хворих на ЕП, які отримували ербісол та циклоферон (основна група) мала місце чітко виражена позитивна динаміка імунологічних показників, а саме ліквідація Т-лімфоцитопенії, підвищення кількості Т-хелперів/індукторів (CD4+) та нормалізація імунорегуляторного індексу CD4/CD8, збільшення показників РБТЛ та ФАМ, особливо ІП (табл. 4).

Таблиця 4 - Влив комбінаціїї ербісолу та циклоферону на показники клітинного імунітету у хворих на ЕП (М±m)

Примітка: Р розраховано між показниками до й після лікування: * - Р < 0,05, ** - P < 0,01, *** - P < 0,001.

У той же час у групі зіставлення, яка не отримувала імунокорекції, позитивна динаміка імунологічних показників була суттєво менш виражена, особливо при тяжкому та ускладненому перебігу паротитної інфекції. Тому в цій групі хворих на ЕП у більшості обстежених до моменту виписки зі стаціонару зберігалися виражені зсуви імунологічних показників, що свідчить про збереження імунодефіцитного стану різного ступеня вираженості.

На час закінчення курсу імунокорекції відмічена чітка тенденція до покращення гуморальних показники імунітету, що проявлялося зниженням концентрації ЦІК, нормалізацією їх молекулярного складу, перш за все зменшенням вмісту у крові найбільш патогенних середньомолекулярних фракцій ІК. У хворих групи зіставлення також відбувалося помірно зменшення рівню ЦІК (2,68±0,21 г/л) та тенденція до нормалізації їх молекулярного складу. Суттєве патоненетичне значення має зниження концентрації ПІФ у сироватці крові, що зменшує інгібуючий вплив цього фактору на показники ФАМ та функціональну активність Т-лімфоцитів. Оскільки саме макрофагам належить основна роль в процесах елімінації патогенних ЦІК з крові, можна вважати, що відновлення показників ФАМ у хворих основної групи сприяло зменшенню вмісту у периферичній крові рівня ЦІК середньомолекулярної маси (r=-0,624), а це в свою чергу обумовило зменшенню вираженості синдрому імунотоксикозу та можливості розвитку імунокомплексних реакцій. Після завершення лікування в основній групі хворих на ЕП відмічалася чітка тенденція до нормалізації концентрації сироваткових імуноглобулінів, у той час, як у групі зіставлення позитивні зсуви були менш вираженими, тому зберігалося вірогідне зниження вмісту Ig А та Ig М в сироватці (P<0,05).

Застосування в комплексному лікуванні хворих на ЕП ербісолу, циклоферону, а також комбінації цих препаратів сприяло поліпшенню інтерферонового статусу у хворих з тяжкою формою паротитної інфекції. У хворих, які одержували ербісол або циклоферон окремо, вміст СІФ складав у середньому 4,83±0,2 МО/мл і 4,47±0,5 МО/мл, тобто його рівень знижувався у порівнянні з вихідним рівнем в 1,4 і 1,5 рази відповідно, тоді як в групі пацієнтів, які отримували комбінацію цих препаратів - в 2,1 рази (Р<0,01). Індивідуальний аналіз показав, що у 21 (67,7%) хворих, які одержували комбінацію ербісолу та циклоферону виявилося суттєве зниження концентрації СІФ - в 2,4 рази від вихідного рівня і досягав норми (2,82±0,02 МО/мл), у 5 (16,15%) обстежених з тяжким перебігом ЕП відмічалася лише тенденція до зниження цього показника - до 5,48±0,04 МО/мл. У решти (5 осіб; 16,15%) зберігався стабільно високий рівень СІФ (6,02±0,03 МО/мл), це були хворі з наявністю специфічних ускладнень (з двобічним ураженням статевих залоз). Концентрація б-ІФН у крові після завершення лікування в групі хворих, які отримували ербісол підвищувалася і складала у середньому 11,2±0,32 пг/мл (Р<0,05), а при застосуванні циклоферона - до 13,6±0,45 пг/мл (Р<0,05), при цьому, максимальне зростання рівня б-ІФН відмічалося у хворих, яким призначали комбінацію обох препаратів - 17,1±0,35 пг/мл, тобто кратність його зростання 2,9 рази відповідно норми і 1,5 та 1,3 рази вище окремого використання імуноактивних препаратів. Концентрація г-ІФН під впливом ербісолу зростала до 42,8±2,1 пг/мл (Р<0,01) і при призначенні циклоферону - 40,0±2,6 пг/мл (Р<0,05). Тільки при використанні ербісолу і циклоферону в комбінації, відмічалася нормалізація рівня г-ІФН до 47,0±1,6 пг/мл, тобто кратність його зростання дорівнювала відповідно до вихідного рівня 2,1 рази (Р<0,01). У хворих групи зіставлення на тлі базисної терапії відмічена лише помірна тенденція до нормалізації показників інтерфероногенезу. Так, кратність зменшення рівня СІФ складала 1,5 рази (Р<0,05) відповідно до вихідного рівня і в 1,4 рази вище основної групи. Концентрація б-ІФН підвищувалася майже вдвічі, а рівень г-ІФН - в 1,7 разів відповідно до початкового рівня, але їх концентрація залишалася вірогідно нижче норми.

Отже, було встановлено, що використання ербісолу, циклоферону та їх комбінації при лікуванні хворих на ЕП, призводить до істотного поліпшення вихідного порушеного рівня цитокінів у порівнянні з групою зіставлення, хворі якої отримували лише загальноприйняте лікування (табл. 4). При вивченні рівня IL-2 у хворих основної групи виявилося зменшення його вмісту до верхньої межі норми (Р>0,05), тоді як в групі зіставлення відмічалася лише тенденція до його зниження. Аналогічна динаміка спостерігалася щодо вмісту ФНПб у хворих основної групи, тобто відбувалося його зниження в 2,1 разів у порівнянні з початково високим рівнем (Р<0,01). В той же час, вміст цитокіну в групах хворих, які використовували ербісол та циклоферон окремо, знижався значно повільніше. У пацієнтів групи зіставлення рівень ФНПб складав 184,1±2,8 пг/мл (кратність зменшення 1,2; Р<0,05). Концентрація IL-4 в основній групі під впливом лікування з використанням ербісолу та циклоферону зростала у 2,3 рази (P<0,01) і досягала нижньої межі норми. У той же час у групі зіставлення на кінець завершення традиційного лікування кратність збільшення рівня IL-4 дорівнювала 1,5 рази; P<0,05).

Таблиця 4 - Вплив комбінації ербісолу та циклоферону на рівень цитокінів у хворих на ЕП (М±m)

Примітка: Р розраховано між показниками до й після лікування: * - Р < 0,05, ** - P < 0,01, *** - P < 0,001.

Повторне лабораторне обстеження хворих дозволило встановити, що в основній групі відмічена чітка тенденція до нормалізації вивчених біохімічних показників, що сприяло більш швидкій ліквідації СМІ. Так, у хворих основної групи відмічено зниження рівня продуктів ПОЛ - МДА та ДК в середньому 1,8 і 1,7 рази відповідно (Р<0,01) у порівнянні з вихідних рівнем, при чому на момент виписки у більшості обстежених (39 осіб, 69,6%) вони досягли норми. Позитивний вплив комбінації ербісолу та циклоферону підтверджувався також більш значною динамікою показника ПГЕ - зменшення майже вдвічі. Поряд з цим відмічено підвищення активності КТ (в 1,3 рази) та СОД (в 1,6 рази) відповідно до вихідних даних. Сумарно це обумовлювало суттєве підвищення інтегрального коефіцієнту Ф - у 5,2 рази відносно вихідного рівня (Р<0,001) при цьому цей показник досягав нижньої межі норми. У хворих групи зіставлення вивчені показники також мали тенденцію до покращення, але відмічалася суттєво менша позитивна динаміка, тому зберігалися підвищений рівень МДА і ДК (в 1,3 рази), ПГЕ (в 1,4 рази), а також зменшення активності ферментів у системі АОЗ. Рівень СМ у хворих основної групи після завершення курсу лікування, знизився в середньому в 2,9 рази (Р<0,05) в порівнянні з їх початковою концентрацією, тоді як за цей же період в групі зіставлення - тільки в 1,5 рази.

Вивчення рівня ЦН у динаміці лікування показало, що влючення циклоферону та ербісолу до комплексної терапії хворих на ЕП сприяло поступовому зниженню рівня як цАМФ, так й цГМФ, що призводило до нормалізації значення коефіцієнта цАМФ/цГМФ. Перед випискою у хворих основної групи вміст цАМФ знизився в середньому майже удвічі (Р<0,001), а цГМФ - в 1,2 рази (Р<0,01). При цьому у більшості обстежених (40 чол., 88,9%) рівень ЦН набував норми. У пацієнтів групи зіставлення, незважаючи на покращення самопочуття, рівень цАМФ і цГМФ знизився лише в 1,4 і 1,1 рази відповідно, коефіцієнт цАМФ/цГМФ залишався вірогідно вище, як за норму, так і до відповідного коефіцієнту основної групи.

Нормалізація вивчених біохімічних показників у хворих основної групи на час закінчення лікування відмічалася у 80,0% хворих, у решти пацієнтів на цей час вони мали лише чітку тенденцію до покращання, а норми набували в середньому через 1-1,5 міс. після виписки. В групі зіставлення даний показник складав 54,2%, тобто в 1,5 рази менше, ніж в основній (Р<0,05).

Імунореабілітацію здійснювали у реконвалесцентів, в яких на момент виписки зі стаціонару зберігалися вірогідні зсуви імунологічних і біохімічних показників, а в клінічному плані астенічний або астено-невротичний синдром. Проведення імунологічного обстеження після закінчення курсу імунореабілітації (на 15-21 добу від початку медичної реабілітації) дозволило відзначити, що у реконвалесцентів в першій групі (які отримували манакс) відзначено суттєве поліпшення імунних показників - зростання загальної кількості CD3+-лімфоцитів до 68,2±2,0%, числа циркулюючих у периферійній крові Т-хелперів/індукторів (CD4+) до 44,5±1,2%, нормалізація імунорегуляторного індексу CD4/CD8 (2,05±0,02). Індивідуальний аналіз показав, що в 74 (87,1%) реконвалесцентів спостерігалася нормалізація вивчених показників, у 6 перехворілих (7,1%) відбувалося суттєве покращення і у 5 (5,8%).

У другій групі також відмічена позитивна динаміка вивчених імунологічних показників, однак суттєво менша, ніж у реконвалесцентів, які використовували манакс. Тому, в обстежених реконвалесцентів з другої групи в той же період часу, зберігалася помірна Т-лімфоцитопенія (54,5±2,2%; Р<0,05), вірогідне зниження кількості Т-хелперів/індукторів (32,8±1,3%; Р<0,05) та імунорегуляторного індексу CD4/CD8 (1,6±0,03; Р<0,01). Поряд з цим на час закінчення прийому манаксу у хворих першої групи відмічалося зростання показників індукованої РБТЛ в середньому в 1,5 рази (P<0,05). В той же час у другій групі спостерігалася лише тенденція до відновлення функціональної активності Т-лімфоцитів.

Встановлено також, що у реконвалесцентів, яким проводилася імунореабілітація відмічалося підвищення показників ФАМ. Так, якщо у групі зіставлення кратність зростання ФІ на кінець закінчення лікування не була вірогідною (з 18,8±1,9% до 19,3±0,8%; P>0,1), то в першій групі на цей час даний показник складав у середньому 26,3±0,5%, що було у межах норми (P<0,05). Щодо значення ІП, то в першій групі цей показник складав у середньому 24,4±1,2%, тобто під впливом імунореабілітації з використанням манасу зростав удвічі (P<0,01); в той же час у другій групі він дорівнював лише 16,6±0,9% (кратність збільшення 1,3 рази; P<0,05). Значення ФЧ у реконвалесцентів, які отримували манакс, після лікування становило 3,8±0,05 (при нормі 4,0±0,15; P<0,05), тоді як у другій групі вірогідної різниці між цим показником до і після імунореабілітації не відмічено (з 2,6±0,15 до 2,8±0,06; P>0,05). Сумарно у 35 (83,3%) перехворілих, які отримували манакс, на момент закінчення імунореабілітації показники ФАМ досягали нижньої межі норми, у 4 (9,5%) реконвалесцентів відмічалася чітко виражена тенденція до покращання і у решти (3 осіб -7,2%) - лише помірно виражена позитивна динаміка.

У клінічному плані було відзначено, що в першій групі обстежених поряд з нормалізацією або поліпшенням імунологічних порушень у періоді реконвалесценції, значно скорочувалася тривалість збереження післяінфекційної астенії. Дійсно, після завершення імунореабілтації манаксом явища післяінфекційної астенії мали місце у 11 (18,3 %) перехворілих другої групи і лише у 4 (4,7 %) реконвалесцентів з першої групи, тобто майже в чотири рази менше.

Проведення лабораторних досліджень у реконвалесцентів з наявністю збереження СМІ дозволило також встановити позитивний вплив протефлазиду та кремнеземних ентеросорбентів на динаміку вивчених біохімічних та імунологічних показників вже 10-14-й добу від початку імунореабілітації. Концентрація ЦІК на момент завершення курсу імунореабілітації у реконвалесцентів першої групи знижалася з чіткою тенденцією до нормалізації їх молекулярного складу. Рівень загальних ЦІК в сироватці крові достовірно зменшувався по відношенню до початкового значення в середньому в 1,4 рази (Р<0,01) і досягав верхньої межі норми. При вивченні молекулярного складу ЦІК було встановлено, що в першій групі спостерігалося зниження вмісту середньо- та дрібномолекулярних ЦІК в 1,5 рази (Р<0,05). Отримані дані свідчили про зникнення вихідних імунних розладів у більшості (48 осіб - 92,3%) реконвалесцентів першої групи, а в клінічному плані характеризувалися зникненням астенічного або астено-невротичного синдрому та підвищенням працездатності. Решта 4 (7,7%) реконвалесцентів, у яких на цей час залишалися імунологічні зсуви, потребувало повторних курсів імунореабілітації.

У той же час, у реконвалесцентів другої групи відмічалася значно менш виражена позитивна динаміка щодо нормалізації рівня і молекулярного складу ЦІК у сироватці крові. Так, концентрація загальних ЦІК зменшилася в 1,2 рази (Р<0,05) відносно початкового рівня, а вміст середньомолекулярних і дрібномолекулярних імунних комплексів у 1,3 рази (Р>0,05).

При повторному дослідженні рівня СМ у реконвалесцентів першої групи після завершення курсу імунореабілітанії, відбувалося суттєве його зниження (в 3,3 рази; Р<0,01), а через 6 місяці він досягав норми. Істотне зниження вираженості СМІ наприкінці курсу імунореабілітації в першій групі відмічено у 89,6% випадків і повна його ліквідація - у 10,4% пацієнтів. У реконвалесцентів другої групи кратність зниження рівня СМ у порівнянні з вихідними значеннями склало 1,5 разів, що було вірогідно менше, ніж у реконвалесцентів першої групи (Р<0,05) і в 2,6 разів вище норми. Майже через 6 місяців після перенесеного ЕП, незважаючи на певний клінічний ефект проведеного лікування, у переважної більшості обстежених реконвалесцентів (40 осіб - 66,7%) значення даного показника складало лише 0,9±0,06 г/л, тобто було вище норми в 1,7 рази (рис. 1).

Рис. 3 - Вплив комбінації ентеросербентів та протефлазиду на рівень СМ у реконвалесцентів ЕП

Таким чином, використання комбінації протефлазиду та кремнеземних ентеросорбентів у комплексі медичної реабілітації зменшує тривалість післяінфекційного астенічного синдрому, обумовлює прискорення нормалізації деяких лабораторних показників, а саме рівня СМ, ЦІК, вмісту середньомолекулярної фракції імунних комплексів. Це дозволяє вважати запропонований метод медичної реабілітації хворих на тяжку форму ЕП патогенетично обґрунтованим та клінічно доцільним.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення та практичне вирішення актуальної наукової проблеми - з'ясування ролі імунологічних та метаболічних змін у розвитку специфічних ускладнень при епідемічному паротиті (ЕП), на підставі чого розроблені патогенетично обґрунтовані підходи до проведення імунокорекції та імунореабілітації хворих на тяжкі та ускладнені форми ЕП, що сприяло підвищенню якості лікування, зменшенню частоти розвитку специфічних ускладнень паротиту та скороченню періоду післяінфекційної астенії, покращенню виходів хвороби.

1. Серед обстежених хворих тяжкий перебіг ЕП спостерігався у 54,9% випадків та ускладнений - у 33,3%. Найчастішими ускладненнями паротитної інфекції у дорослих було діагностовано ураження статевих залоз у 25,0% чоловіків і 13,9% жінок; серед інших ускладнень зареєстровано: серозний менінігіт - 7,0 %, паротитний панкреатит - 6,7 %.

2. При тяжкій та ускладненій формах ЕП має місце наявність вторинного імунодефіциту, який характеризуеться Т-лімфоцитопенією, зниженням кількості циркулюючих СD4+-лімфоцитів та імунорегуляторного індексу CD4/CD8, пригніченням показників ФАМ, особливо індексу перетравлення, суттєвим збільшенням концентрації ЦІК, переважно за рахунок найбільш патогенних середньомолекулярної та дрібномолекулярної фракцій, дисімуноглобулінемією на тлі тривалої циркуляції в крові природного інгібуючого фактору.

3. У хворих на паротитну інфекцію спостерігаються порушення з боку системи інтерфероногенезу, які характеризуються високим рівнем сироваткового інтерферону, кількість якого зростала у гострому періоді при тяжкому перебігу ЕП в 2,9 рази (Р<0,01), а при наявності ускладнень - в 2,6 рази (Р<0,05) відносно норми, на тлі низької концентрації б- та г-ІФН у сироватці крові. Виявлено прямий кореляційний зв`язок між рівнем зниження б-ІФН і тяжкістю клінічного перебігу хвороби, а наявність суттєвого зниження концентрації г-ІНФ можна вважати прогностичним критерієм розвитку ускладнень.

4. У гострий період паротитної інфекції спостерігається дисбаланс між рівнем цитокінів з прозапальними (ФНПб і IL-2) і протизапальними (IL-4) властивостями у сироватці крові. При тяжкому перебігу ЕП відмічається зростання IL-2 в середньому в 3,2 рази, а ФНПб - в 2,4 рази (Р<0,01). При зростанні рівня IL-2 до 220,0±8,52 пг/мл і вище та ФНПб до 310±12,5 пг/мл у хворих було виявлена наявність специфічних ускладнень паротитної інфекції, що може бути додатковим критерієм їх діагностики.

5. При тяжкому перебігу ЕП відмічається зниження концентрації IL-4 у сироватці крові в середньому в 3,1 рази (Р<0,01). При наявності ускладнень встановлена індивідуальна варіабельність рівня IL-4 - при паротитних орхітах або панкреатиті його вміст зменшувався в середньому в 3,6 рази (Р<0,01), а при поєднанні ураження статевих та підшлункової залоз відбувалося зростання рівню цитокіну в 1,5-2,0 рази (Р<0,05).

6. При тяжких, але неускладнених формах паротитної інфекції спостерігається зниження міграційних індексів при постановці РГМЛ з тканинними аутоантигенами - з привушної слинної залози (в 2,5 рази), тимусу (в 1,9 рази), специфічним печінковим ліпопротеїдом (в 1,4 рази). При розвитку запальних ускладнень ЕП максимальне зниження показників РГМЛ відмічається переважно до аутоантигенів органів і тканин, які піддаються ураженню при даному ускладненні - антигену яєчка (в 3,4 рази) при орхіті або орхоепідидиміті, з підшлункової залози (в 2,8 рази) - при панкреатиті і м'якої мозкової оболонки (в 1,3 рази)- при серозному менінгіті, тобто має місце активація аутоімунних реакцій.

7. У хворих з тяжким та ускладненим перебігом ЕП відмічаються суттєві порушення метаболічного гомеостазу, що характеризується підвищенням концентрації СМ у крові, активацією процесів ліпопероксидації, проявом чого є підвищення вмісту у крові продуктів ПОЛ - МДА і ДК, а також збільшення ПГЕ, підвищення вмісту цАМФ та співвідношення цАМФ/цГМФ. Поряд з цим у обстежених хворих відмічається зниження антиоксидантного потенціалу крові, про що свідчить зменшення активності ферментів антиоксидантного захисту - СОД і КТ, зниження концентрації ВГ і підвищення рівня ОГ та суттєве зниження інтегрального індексу Ф.

8. Проведення математичного аналізу дозволило виявити пряму кореляційну залежність між рівнем МДА і СМ (r=+0,634), ДК і СМ (r=+0,624), СІФ та IL-2 (r=+0452) та зворотний - між інтегральним показником Ф та рівнем СМ (r=-0,564), рівнями ІІ та ІП (r= -0,624), показниками ІІ та РБТЛ (r = -0,620), між концентрацією цАМФ та сироваткового інтерферону (r= -0,472), між вмістом про- (ІL-2) та протизапального (ІL-4) цитокінів у хворих на ЕП було виявлено зворотній кореляційний взаємозв`язок (r=-0,676). Встановлено, що підвищення рівня природного інгібуючого фактору у сироватці крові у хворих на тяжкі форми ЕП співпадає з вираженим зниженням концентрації Ig М у крові та пригніченням ФАМ.

9. Для прогнозування ураження статевих залоз у чоловіків та підшлункової залози у хворих на ЕП було створено діагностичний алгоритм, в якому найбільш інформативними з лабораторних показників можна вважати: кількість Т-лімфоцитів 50% і менше; імунорегуляторний індекс CD4/CD8 1,35 і нижче; рівень загальних ЦІК 4,0 г/л і більше, переважно за рахунок найбільш патогенної середньомолекулярної фракції; концентрація г-ІФН 14,0 пг/мл і менше, МІ РГМЛ з яєчковим антигеном 0,38 і менше - при ураженні статевих залоз у чоловіків; МІ РГМЛ з антигеном з підшлункової залози 0,36 і менше - при панкреатиті; концентрація IL-2 вище 220,0 пг/мл і ФНПб вище 310,0 пг/мл, вміст СМ 2,8 г/л і вище, рівень ОГ 0,4 ммоль/л і вище.

10. До курсу лікування хворих на тяжкі та ускладнені форми ЕП включення комбінації ербісолу та циклоферону обумовлює зменшення або ліквідацію вторинного імунодефіцитного стану та нормалізацію імунологічних показників, а також суттєво зменшує частоту розвитку синдрому післяінфекційної астенії в періоді ранньої реконвалесценції. Призначення комбінації ербісолу та циклоферону найбільш ефективне у хворих з тяжким та ускладненим перебігом ЕП, на відміну від окремого використання кожного із вказаних препаратів у даної категорії хворих.

11. Використання манаксу в комплексі імунореабілітації хворих з тяжкими та ускладненими формами ЕП сприяє ліквідації післяінфекційної астенії та нормалізації деяких імунологічних показників: ліквідації Т-лімфоцитопенії, підвищенню кількості циркулюючих в периферичної крові Т-хелперів/індукторів (CD4+), нормалізації імунорегуляторного індексу CD4/CD8, збільшенню показників ФАМ, що свідчить про активацію функціонального стану макрофагальної фагоцитуючої системи. Призначення комбінації протефлазиду та кремнеземних ентеросорбентів в засобу імунореабілітації зменшує тривалість післяінфекційного астенічного або астено-невротичного синдрому, обумовлює прискорення нормалізації деяких лабораторних показників, а саме рівня СМ, ЦІК, вмісту середньомолекулярної фракції імунних комплексів.

ПРАКТИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

1. З метою профілактики розвитку ускладнень та прискорення одужання хворим на ЕП одразу після надходження до стаціонару доцільно до комплексної терапії при середньотяжкому перебізі хвороби включати комбінацію ербісолу та циклоферону. Ербісол слід призначати по 2 мл внутрішньом'язово 1 раз в день протягом 10-15 діб поспіль та циклоферон у вигляді 12,5 % розчину по 2,0 мл внутрішньом'язово один раз на добу 5-7 діб поспіль, у подальшому, після зниження симптомів інфекційного токсикозу, введення циклоферону продовжити по 2,0 мл через день ще 5 ін'єкцій препарату. При тяжкому перебізі ЕП ербісол рекомендується вводити по 2 мл внутрішньом'язово 2 рази на добу протягом 10-15 діб поспіль (Патент України № № 57373).

2. Особам, що перенесли ЕП та в яких зберігається післяінфекційна астенія з наявністю синдрому „метаболічної інтоксикації” та вторинного імунодефіциту, з метою імунореабілітації доцільно призначати протефлазид по 8-10 крапель усередину тричі на добу протягом 12-14 діб поспіль і сілард П у вигляді 2% водної суспензії усередину по 200-250 мл 3 рази на добу між прийомами їжі та інших ліків усередину протягом 5-7 діб. У періоді диспансерного нагляду після завершення основного курсу імунокорекції, реконвалесцентам, в яких зберігається тимчасовий вторинний імунодефіцит, доцільно вводити манакс по 90 мг тричі на добу усередину протягом 2-3 тижнів поспіль залежно до виразності зсувів лабораторних показників (Патент України № 48669; Патент України 59820).

3. Для прогнозування розвитку ускладнень у хворих на ЕП рекомендується аналізувати наступні імунологічні та біохімічні показники: CD3+-лімфоцитів, імунорегуляторний індекс CD4/CD8, вміст середньомолекулярної фракції ЦІК, міграційний індекс РГМЛ з аутоантигенами з тканини яєчка або підшлункової залози. При рівні ЦІК у сироватці крові 4,0 г/л і вище, концентрації середніх молекул 2,8 г/л та показнику міграційного індексу РГМЛ 0,38 з вірогідністю 90,6±3,5% прогнозують розвиток запальних ускладнень - орхіту та орхоепідидиміту або панкреатиту (Патент України № 47327).

СПИСОК НАУКОВИХ ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Фролов А.Ф., Фролов В.М., Лоскутова И.В., Даниленко В.Ф., Бухтиарова Т.А. Эффективность амизона в комплексном лечении больных эпидемическим паротитом // Врачеб.дело. - 1999. - № 7-8. - С. 156-160.(Особисто здобувачем проаналізована клінічна ефективність амізону в лікуванні хворих на ЕП).

2. Фролов А.Ф., Фролов В.М., Лоскутова И.В. Эпидемический паротит: особенности клиники и современные подходы к лечению // Сучасні інфекції.- 1999.- № 3.- С.94-98. (Особисто здобувачем проведено клінічне обстеження хворих на ЕП).

3. Фролов А.Ф., Фролов В.М., Лоскутова И.В. Амизон в химиотерапии больных с эпидемическим паротитом // Український хіміотерапевтичний журнал. - 2000. - № 2. - С. 19-21. (Особисто здобувачем проаналізована клінічна ефективність амізону в лікуванні хворих на тяжкі форми ЕП).

4. Фролов А.Ф., Фролов В.М., Лоскутова И.В., Даниленко В.Ф., Бухтиарова Т.А. Опыт применения амизона в лечении больных эпидемическим паротитом и его влияние на некоторые биохимические показатели // Лікарська справа.- 2001.- № 2.- С.118-121. (Особисто здобувачем проведено клінічне обстеження хворих та проаналізована ефективність амізону на біохімічні показники у хворих на ЕП).

5. Фролов В.М., Лоскутова И.В., Шаповалова И.А. Информативность иммунологических методов в прогнозе поражений половых желез у мужчин при эпидемическом паротите // Імунологія та алергологія.- 2002.- № 1.- С.35-37. ( Здобувачем проведено імунологічне обстеження хворих на запальними ураженнями статевих залоз при ЕП).

6. Фролов В.М., Лоскутова І.В. Влияние амизона и циклоферона на показатели иммунологического гомеостаза у больных эпидемическим паротитом // Імунологія та алергологія.- 2002.- № 2.- С.39-43. Особисто здобувачем проаналізовано вплив на імунологічні показники комбінації амізону та циклоферону в лікуванні хворих на ЕП).

7. Лоскутова І.В. Стан макрофагальної фагоцитуючої системи у хворих на епідемічний паротит //Український медичний альманах.- 2002.- Т.5, № 6. - С.79-82.

8. Лоскутова І.В. Характеристика імунологічних порушень при тяжкій формі епідемічного паротиту та їх корекція //Український медичний альманах.- 2003.- Т.6, № 1. - С.64-66.

9. Лоскутова І.В., Фролов В.М. Клиническое значение аутоиммунных и иммунокомплексных реакцій при осложненных формах эпидемического паротита // Імунологія та алергологія.- 2003.- № 1. - С.30-33. (Особисто здобувачем проведено лабораторне обстеження хворих на ЕП).

10. Лоскутова І.В., Фролов В.М. Вплив циклоферону та ербісолу на імунологічні показники у хворих з тяжким перебігом епідемічного паротиту // Імунологія та алергологія.- 2003. - № 2.- С. 26-29.(Здобувачем проаналізована клініко-імунологічна ефективність комбінації ербісолу та циклоферону у хворих на ЕП).

11. Лоскутова І.В., Фролов В.М. Клініко-імунологічна характеристика і лікування панкреатиту при епідемічному паротиті // Врачебная практика.- 2003.- № 3.- С. 31-36. (Особисто здобувачем проведено клінічне та імунологічне обстеження хворих із паротитним панкреатитом)

12. Лоскутова І.В., Фролов В.М. Імунологічні порушення у хворих на тяжку форму епідемічного паротиту // Імунологія та алергологія.- 2003.- № 3.- 37-41. (Здобувачем проведено імунологічне дослідження хворих на ЕП та проаналізовано отримані результати ).

13. Лоскутова І.В., Фролов В.М. Вплив протефлазіду та ентеросорбентів на імунологічні показники в комплексі медичної реабілітації хворих з тяжкою формою епідемічного паротиту // Імунологія та алергологія. - 2003.- № 4.- С. 55-59. (Особисто здобувачем визначено контингент хворих та проаналізована ефективність протефлазиду з ентеросорбцією на лабораторні показники у реконвалесцентів на тяжкі форми ЕП).

14. Лоскутова І.В. Інтерфероновий статус у дорослих хворих на епідемічний паротит // Український медичний альманах.- 2003.- Т. 6, № 6. -С. 92-93.

15. Лоскутова І.В., Фролов В.М. Вплив ербісолу та циклоферону на клініко-імунологічні показники у хворих на тяжку форму епідемічного паротиту // Інфекційні хвороби. - 2003.- № 4.- С.27-30. (Здобувачем проаналізовано вплив ербісолу, циклоферону та їх комбінація на показники інтерферонового статусу у хворих на ЕП).

16. Лоскутова І.В., Фролов В.М. Стан системи інферферону у хворих на епідемічний паротит // Імунологія та алергологія. - 2004.- № 2. -С.34-39. (Особисто здобувачем вивчено рівень СІФ та концентрація б- і г-ІФН у хворих на ЕП).

17. Лоскутова І.В. Динаміка фактору некрозу пухлини (ФНП-б) у хворих з тяжким перебігом паротитної інфекції // Український медичний альманах.- 2004.- Т. 7, № 4. -С. 93-97.

18. Лоскутова І.В., Фролов В.М. Імунопатологічні порушення у хворих з неускладненим та ускладненим перебігом епідемічного паротиту // Імунологія та алергологія. - 2004. - № 3. - С. 18-22. (Дисертанткою досліджено концентрація аутоантитіл до тканинних антигенів у хворих на ЕП).

19. Лоскутова І.В., Фролов В.М. Взаємозв`язок імунологічних зсувів зі станом цитокінів у хворих на епідемічний паротит // Український медичний альманах.- 2004.- Т. 7, № 6. - С.84-87. (Особисто здобувачем проведено імунологічне обстеження та проаналізовано виявлені порушення у хворих на ЕП).

20. Фролов А.Ф., Фролов В.М., Лоскутова І.В., Бухтиарова Т.А., Даниленко В.Ф. Эффективность нового украинского препарата амизона при эпидемическом паротите и его влияние на иммунологические показатели //Проблеми. екологічної та медичної генетики і клінічної. імунології: Зб.наук.праць. - Київ - Луганськ, 1996. - Вип. 1(7) - С.158 - 166. (Особисто здобувачем проведено імунологічне обстеження хворих на ЕП та проаналізовано ефективність амізону на імунологічний гомеостаз).

21. Никитин Е.В.Лоскутова И.В., Клинико-иммунологические особенности эпидемического паротита у взрослых //Проблеми. екологічної та медичної генетики і клінічної. імунології: Зб.наук.праць. - Київ - Луганськ, 1998. - Вип. 2 (16). - С.100 - 106. (Особисто здобувачем проведено імунологічне обстеження хворих на ЕП).

22. Фролов А.Ф., Фролов В.М. Лоскутова І.В., Ефективність нових українських препаратів амізону та антралю в лікуванні епідемічного паротиту // Проблеми. Екологічної та медичної генетики і клінічної. імунології: Зб.наук.праць. - Київ - Луганськ, 1999. - Вип. 6 (26) - С.207 - 213. (Особисто здобувачем проаналізована ефективність запропонованого лікування на показники імунологічного гомеостазу у хворих на ЕП).

23. Фролов В.М., Лоскутова І.В., Терьошин В.О. Оцінка ефективності амбену в профілактиці гострого панкреатиту у хворих на епідемічний паротит // Проблеми екологічної та медичної генетики і клінічної імунології: Зб. наук. праць. - Київ; Луганськ; Харків, 2000. - Вип.5 (31). - С.122-127. (Зздобувачем проаналізована ефективність амбену в профілактиці паротитних панкреатитів на підставі проведеного мунологічного обстеження хворих на ЕП).

24. Фролов В.М., Лоскутова І.В. Сучасні підходи до лікування ураження статевих залоз у хворих на епідемічний паротит // Проблеми екологічної та медичної генетики і клінічної імунології. Зб. наук. праць. - Київ; Луганськ; Харків, 2001. - Вип. 4 (36). - С. 72-83. (Особисто здобувачем проаналізована імунологічна ефективність мазі „Мефенат” в лікуванні паротитних орхітів та орхоепідидимітів).

25. Фролов В.М., Лоскутова І.В., Терьошин В.О. Сучасне лікування епідемічного паротиту // Проблеми екологічної та медичної генетики і клінічної імунології: Зб. наук. праць. - Київ; Луганськ; Харків, 2001. - Вип. 7 (39). - С. 338-344. (Особисто здобувачем проаналізована клінічна ефективність амізону, ербісолута їх комбінації в лікуванні хворих на ЕП).

26. Фролов В.М., Лоскутова І.В. Ефективність амізону та циклоферону у хворих з тяжким перебігом епідемічного паротиту // Проблеми епідеміології, діагностики, клініки, лікування та профілактики інфекційних хвороб: Святкові читання до 110-річчя академіка Л.В.Громашевського.- Київ, 2002.- С.414-417. (Особисто здобувачем проаналізовао вплив комбінації амізону та циклоферону на показники імунологічного гомеостазу у хворих на ЕП).

27. Лоскутова І.В. Оцінка ефективності манаксу в імунореабілітації хворих, що перенесли тяжку форму епідемічного паротиту // Проблеми екологічної та медичної генетики і клінічної імунології: Зб. наук. праць. - Київ; Луганськ; Харків, 2003. - Вип.3 (49). - С. 102-108.

28. Лоскутова І.В. Порушення метаболічного гомеостазу у хворих на тяжкі та ускладнені форми епідемічного паротиту // Проблеми екологічної та медичної генетики і клінічної імунології: Зб. наук. праць. - Київ; Луганськ; Харків, 2003. - Вип.5 (51). - С. 166-175.

29. Лоскутова І.В. Вивчення динаміки інтерлейкінового профілю (ІЛ-2, ІЛ-4) у хворих на епідемічний паротит //Проблеми екологічної та медичної генетики і клінічної імунології: Зб. наук. праць. - Київ; Луганськ; Харків, 2003. - Вип.6 (52). - С. 69-75.

30. Лоскутова І.В. Рівень “середніх молекул” у крові хворих на тяжку та ускладнені форми епідемічного паротиту // Проблеми екологічної та медичної генетики і клінічної імунології: Зб. наук. праць. - Київ; Луганськ; Харків, 2004. - Вип.1 (54). - С. 166-171.

31. Лоскутова І.В. Вплив циклоферону та ербісолу на стан інтерферону у хворих на епідемічний паротит // Проблеми екологічної та медичної генетики і клінічної імунології. Зб. наук. праць. - Київ; Луганськ; Харків, 2004. - Вип.3 (56). - С. 38-46.

32. Фролов А.Ф., Фролов В.М., Лоскутова І.В., Даниленко В.П., Бухтіарова Т.А., Овруцький В.М., Спосіб лікування епідемічного паротиту // Патент України 38388.- МПК7 А61Р31/00; G07D213/20, А61К35/14. - опубл.15.05.2001р.; Бюл. № 4.

33. Фролов В.М., Лоскутова І.В. Шаповалова І.О. Тєрьошин В.О. Спосіб лікування уражень статевих залоз у чоловіків, хворих на епідемічний паротит // Патент України 47284.- МПК7 А61Р31/00; А61К35/14. - опубл.17.06.2002 р.; Бюл. № 6.

34 Фролов В.М., Лоскутова І.В., Шаповалова І.О. Терьошин В.О. Спосіб лікування епідемічного паротиту // Патент України 47291 .- МПК7 А61Р31/80.- опубл.17.06.2002 р.; Бюл. № 6.

35. Фролов В.М., Лоскутова І.В., Шаповалова І.О.Спосіб прогнозування запальних ускладнень з боку статевих залоз у чоловіків, хворих на епідемічний паротит // Патент України 47327 .- МПК7 G01N33/48.- опубл. 17.06.2002 р.; Бюл. № 6.

36. Фролов В.М., Лоскутова І.В., Шаповалова І.О. Спосіб профілактики панкреатиту у хворих на епідемічний паротит // Патент України 48669. -МПК7 А61К35/14; А61Р31/00.- опубл. 15.08.2002 р.; Бюл. № 8.

37. Фролов В.М., Лоскутова І.В, Шаповалова І.О., Коротін Ю.Л. Спосіб лікування тяжкої форми епідемічного паротиту у дорослих //Патент України 57367. - МПК7 А 61К35/78. - опубл. 16.06.2003; Бюл. № 6.

38. Фролов В.М., Шаповалова І.О., Лоскутова І.В., Терьошин В.О. Спосіб лікування паротитних орхітів // Патент України 57372. -МПК7 А 61К35/78. - опубл. 16.06.2003; Бюл. № 6.

39. Фролов В.М., Лоскутова І.В. Шаповалова І.О., Терьошин В.О. Спосіб лікування епідемічного паротиту у дорослих // Патент України 57373. -МПК7 А 61К35/78. - опубл. 16.06.2003; Бюл. № 6.

40. Фролов В.М., Лоскутова І.В., Шаповалова І.О. Спосіб профілактики уражень підшлункової залози при епідемічному паротиті // Патент України 59820 . - МПК7 А61К35/78. - опубл. 15.09.2003 р.; Бюл. № 9.

41. Померанцева Т.І, Позднякова І.О., Лоскутова І.В. Імунні і мікроциркуляторні розлади та їх корекція у дітей з серозними менінгоенцефалітами різної етіології // Інфекційні хвороби: Зб. наук. праць. - Львів, 1997.- Вип.5.- С.37.

42. Лоскутова І.В. Ефективність амізону при лікуванні хворих на епідемічний паротит // Нове в діагностиці і терапії інфекційних хвороб: Матер. наук-практ. конф. і пленуму Асоціаціаціїї інфекціоністів України Львів, 2000.- С.258-260.

43. Лоскутова І.В. Ефективність амізону при лікуванні епідемічного паротиту // VІ з`їзд Всеукраїнського лікарського товариства: Тези доповідей. - Київ; Чернівці, 2001.- Т. 4, число 1(62). - С.65-66.

44. Лоскутова І.В. Ефективність амізону в лікуванні епідемічного паротиту у дорослих // Нейроінфекції. Інші інфекційні хвороби: Матер. наук-практ. конф. і пленуму Асоціаціації інфекціоністів України .- Харків, 2001.- С.231-233.

45. Лоскутова И.В., Шаповалова И.А., Терешин В.А. Аутоаллергические процессы при тяжелых и осложненных формах детских вирусных инфекций // І з'їзд алергологів України: Матеріали наукових праць.- Київ, 2002. - С. 98.

46. Лоскутова І.В., Шаповалова І.О. Імунологічні методи в прогнозуванні та профілактиці уражень статевих залоз у чоловіків із тяжким перебігом епідемічного паротиту // Гематологія та трансфузіологія. - 2002.- № 2. - С.30-31.

47. Лоскутова І.В., Шаповалова І.О., Терьошин В.О., Соцька Я.А. Ефективність нового українського препарату “Амізон” у лікуванні та профілактиці інфекційних хвороб // ІХ конгрес Світової Федерації Українських лікарських товариств, присвячений 25_річчю СФУЛТ: Тези доповідей. - Київ; Чикаго; Луганськ, 2002.- С.365-366.

48. Лоскутова І.В., Шаповалова І.О. Прогнозування і профілактика уражень статевих залоз у чоловіків з тяжким перебігом епідемічного паротиту // Тяжкі форми інфекційних хвороб і невідкладні стани: Матер. наук-практ. конф. і пленуму Асоціаціації інфекціоністів України .- Дніпропетровськ, 2002.- С.129-131.

49. Лоскутова И.В. Аутоиммунные и иммунокомплексные реакции в патогенезе паротитных орхитов и орхоэпидидимитов // Імунологія та алергологія.- 2003.- №1.- С.29.

50. Лоскутова И.В. Клинико-иммунологическая характеристика поражений бронхолегочной системы у больных с тяжелыми формами эпидемического паротита //Укр. пульмон. журн. - 2003. - № 2.- С. 248.

51. Лоскутова І.В. Імунологічні порушення та їх корекція у хворих з тяжким перебігом епідемічного паротиту // Керовані інфекції: Матер. наук-практ. конф. і пленуму Асоціації інфекціоністів України.- Івано-Франківськ, 2003.- С.115-116.

52. Лоскутова І.В. Ефективність комбінації глутаргіну та ербісолу в лікуванні хворих на тяжкі форми епідпаротиту у дорослих // Імунологія та алергологія.- 2003.- № 4.- С.87.

54. Лоскутова І.В. Рівень ЦІК та їх молекулярний склад у хворих з тяжким і ускладненим перебігом паротитної інфекції //І Всеукраїнська конференція „Методологические аспекты регуляции антиген-структурного гомеостаза нервной, эндокринной и иммунной системы”: Матеріали наукових праць.- Запоріжжя, 2005. - С. 86-87.

55. Лоскутова І.В. Ефективність манаксу в комплексі медичної реабілітації хворих, які перенесли тяжку форму епідемічного паротиту //Імунологія та алергологія. - 2005. - № 3. - С. 95.

56. Фролов В.М., Лоскутова І.В. Новий метод лікування тяжких та ускладнених форм епідемічного паротиту // Реєстр галузевих нововведень.- Київ: МОЗ України, 2000.- Вип. 12-13.- № 243/11/9.

57. Фролов В.М., Лоскутова І.В., Шаповалова І.О. Спосіб профілактики розвитку панкреатиту при епідемічному паротиті // Реєстр галузевих нововведень. - Київ: МОЗ України, 2003.- Вип. 18-19.- № 110/18/03.

58. Лоскутова І.В. Метод лікування тяжкої форми епідемічного паротиту у дорослих // Реєстр галузевих нововведень. - Київ: МОЗ України, 2004.- Вип. 20-21.- № 218/21/04.

59. Лоскутова Спосіб профілактики уражень підшлункової залози при епідемічному паротиті // Реєстр галузевих нововведень. - Київ: МОЗ України, 2004.- Вип. 20-21.- № 230/21/04.

АНОТАЦІЯ

Лоскутова І.В. Імунні і метаболічні порушення та їх корекція при тяжких і ускладнених формах епідемічного паротиту у дорослих - - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора медичних наук за спеціальністю 14.03.08 - імунологія та алергологія. - Національний медичний університет ім. О.О. Богомольця МОЗ України, Київ, 2005.

В дисертації узагальнено дані комплексного клініко-імунологічного і біохімічного обстеження 668 хворих на епідемічний паротит (ЕП). У хворих на ЕП виявлено порушення системного імунітету: Т-лімфоцитопенія, зниження кількості циркулюючих СD4+-лімфоцитів, зменшення імунорегуляторного індексу CD4/CD8, пригнічення ФАМ, збільшення концентрації ЦІК переважно за рахунок найбільш патогенних середньомолекулярної та дрібномолекулярної фракцій, дисімуноглобулінемія, спостерігалося підвищення рівня СІФ на тлі зниження концентрації б- и г-ІФН у крові, а також відбувався дисбаланс між вмістом у крові цитокінами з про- (ФНПб, ІL-2) та протизапальними (ІL-4) властивостями, що відповідало тяжкості клінічного перебігу хвороби. Встановлено, що у обстежених хворих має місце підвищення рівня “середніх молекул”, метаболітів перекисного окислення ліпідів на тлі суттєвого зниження активності ферментів системи антиоксидантного захисту. Виявлено найбільш значущі імунологічні та біохімічні фактори ризику виникнення специфічних ускладнень з боку статевих та підшлункової залоз і на цій підставі розроблено алгоритм прогнозування розвитку орхіту, орхоепідидиміту та панкреатиту з використанням сучасних комп`ютерних технологій. Патогенетично обгрунтовано включення ербісолу, циклоферону та їх комбінації до комплексу лікування хворих на ЕП. Показана доцільність проведення диференційованої імунореабілітації реконвалесцентів з синдромом післяінфекційної астенії та наявністю вторинного імунодефіциту з використанням манаксу, протефлазиду та ентеросорбції.