Діагностика і терапія мікоплазмової урогенітальної інфекції у чоловіків з урахуванням особливостей біології збудників, патогенезу та клінічного перебігу захворювання

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ О.О. БОГОМОЛЬЦЯ

ШЕВЧЕНКО Олена Петрівна

УДК: 616.6-02:579.88]-078-036.22-092

ДІАГНОСТИКА І ТЕРАПІЯ МІКОПЛАЗМОВОЇ УРОГЕНІТАЛЬНОЇ ІНФЕКЦІЇЇ У ЧОЛОВІКІВ З УРАХУВАННЯМ ОСОБЛИВОСТЕЙ БІОЛОГІЇ ЗБУДНИКІВ, ПАТОГЕНЕЗУ ТА КЛІНІЧНОГО ПЕРЕБІГУ ЗАХВОРЮВАННЯ

14.01.20. - шкірні та венеричні хвороби

Автореферат дисертації

на здобуття наукового ступеня

кандидата медичних наук

Київ - 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національному медичному університеті імені О.О. Богомольця Міністерства охорони здоров'я України

Науковий керівник:

доктор медичних наук, професор Степаненко Віктор Іванович, Національний медичний університет імені О.О. Богомольця МОЗ України, професор кафедри шкірних та венеричних хвороб.

Офіційні опоненти: доктор медичних наук, професор Глухенький Борис Тихонович, Інститут медицини праці АМН України, провідний науковий співробітник відділу професійної патології;

кандидат медичних наук, Мариненко Володимир Петрович, шкірно-венерологічний диспансер №1 м. Києва, лікар-дерматовенеролог;

Провідна установа:

Інститут дерматології та венерології АМН України, м. Харків.

Захист дисертації відбудеться 21.04..2005 року о 13-30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.003.02 при Національному медичному університеті імені О.О. Богомольця за адресою : 01023, м. Київ, вул. Шовковична, 39/1, Центральна міська клінічна лікарня, корпус 2.

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Національного медичного університету імені О.О. Богомольця (03057, м. Київ-57, вул. Зоологічна, 3).

Автореферат розісланий 19.03.2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор медичних наук, професор Свирид С.Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

мікоплазмова урогенітальна інфекція лікування

Актуальність теми. Мікоплазмові урогенітальні інфекції посідають одне з провідних місць серед інфекцій людини, що передаються статевим шляхом. При цьому, показники рівня відповідної захворюваності у різних регіонах світу є досить варіабельними і коливаються від 10 до 50% від усієї інфекційної урогенітальної патології (Борисенко К.К. и соавт., 1999; Астапов А.А. и соавт., 2000; Козлова В.И. и соавт., 2000; Вaseman J. 1995; Sakata H., 1997).

В чисельних публікаціях вітчизняних авторів також вказується на досить високу розповсюдженість урогенітального мікоплазмозу серед населення України. При цьому, акцентується увага на значний рівень діагностування змішаної мікоплазмової інфекції при трихомонадних, гонорейних і хламідійних ураженнях урогенітального тракту, а також при гострих і хронічних запальних процесах сечостатевих органів нез'ясованої етіології (Мавров Г.І, 1995; Франкенберг А.А., 1996; Мавров І.І., 2002).

Мікоплазмові урогенітальні інфекції спричиняються трьома видами умовно патогенних мікроорганізмів - Mycoplasma hominis, Mycoplasma genitalium i Ureaplasma urealyticum. Вегетуючи в сечостатевих органах людини ці види мікоплазм можуть при певних умовах набувати патогенних властивостей. Патогенна дія мікоплазм на організм людини обумовлюється їх yнiкальними біологічними властивостями : малі розміри (125-250 нм), відсутність клітинної оболонки та спроможність прикріплюватись до різних клітин (епітелій, лейкоцити, еритроцити, сперматозоїди) за рахунок схожісті будови їх клітинної мембрани з мембранами клітин організму- гоcподаря (Горина Л.Г., 1989; Bebears C., 1996). Структурна схожість мембран мікоплазм і ряду клітин організму людини призводить до „маскування” антигенів мікоплазм і ускладнює розпізнавання їх як сторонніх. Інвазія мікоплазм в мембрану клітин організму-господаря робить їх більш захищеними від впливу гуморальних і клітинних факторів імунітету. В зв'язку з цим виникає можливість аутоімунізації організму (Стакеназ П.С., 1992; Федотова Е.П., 1992).

Питання про значення мікоплазм як монозбудника в розвитку ряду запальних захворювань урогенітального тракту на теперішній час є остаточно не з'ясованим. При цьому вказується на існування певних факторів, які , очевидно, активізують розвиток мікоплазмової інфекції в урогенітальному тракті. До них відносять поєднання інфекції різної етіології (бактеріальна, вірусна, хламідійна, грибкова та інші), а також зміни гормонального фону і імунного статусу організму. Для розвитку інфекційного процесу велике значення має не стільки сам факт наявності або персистенції мікоплазм в нижньому відділі урогенітального тракту, скільки широта і масивність дисемінації (Беднова В.Н. и соавт., 1995).

Серед відомих на теперішній час трьох видів збудників урогенітального мікоплазмозу більш дослідженими є Ur.urealyticum і M.hominis.

Згідно з даними ряду дослідників розповсюдженість колонізації урогенітальних шляхів у чоловіків Ur.urealyticum становить близько 25%, а частота виявлення цих мікроорганізмів у жінок коливається .від 10 до 80% (Дмитриев Г.А. и соавт., 1997; Гамзаев Ф.Ш., 1998; Мавров І.І., 2002; Козлова В.И., 2000). Відомості про частоту розповсюдженості M. hominis серед населення досить суперечливі. Відповідні показники інфікованості видозмінюються від 10 до 50% (Кисина В.И. и соавт., 2001; Baseman J., 1999).

До менш вивчених на теперішній час збудників урогенітального мікоплазмозу належить M. genitalium.Серологічно цей вид відрізняється від усіх відомих на теперішній час мікоплазм і володіє більш виразним патогенним потенціалом (Taylor-Robinson D. еt al., 1993).

Літературні дані останніх років вказують на зростаючу роль M. genitalium в інфекційній урогенітальній патології людини (Хрянин А.А., 2003; Гамзаев Ф.Ш., 1999). Вказується також на можливість участі M. genitalium в розвитку безпліддя, особливо у чоловіків. Обгрунтуванням цього є спроможність M. genitalium прикріплюватись до головки або середньої ділянки сперматозоїда і змінювати його активність (Мавров Г.І., 1995; Peterson A.A., 2003). Разом з тим продовжують залишатись недостатньо вивченими її розповсюдженість серед різних груп населення, а також етіологічна значимість у розвитку запальних процесів урогенітального тракту, особливо у чоловіків.

Клінічна симптоматика мікоплазмової урогенітальної інфекції характеризується досить широким спектром. Зокрема, її перебіг може бути безсимптомним, латентним, а також з виразними клінічними проявами та ускладненнями як у хворих жінок, так і у чоловіків (Мавров Г.І., 1995; Фомичева Е.Н. и соавт., 1997; Кисина В.И. и соавт., 2001; Chung H.L., 1992).

Дослідженнями, проведеними в останнє десятиліття доведено, що однією з причин хронізації і рецидивів урогенітального мікоплазмозу є недостатня проникність антибактеріальних засобів у вогнища ураження. Однією з вагомих причин цього є мембранний паразитизм мікоплазм, що обумовлює антигенну мімікрію і виразні порушення в механізмах місцевої резистентності та кооперації імунокомпетентних клітин (Stuart P.,1993; Wаng N., 1995). Згідно з даними ряду авторів, при мікоплазмових уретритах в клітинному складі уретри виявлялась значна кількість поліморфноядерних лейкоцитів, а також клітин макрофагально-лімфоцитарного ряду (Sasaki Y., 1989). Крім того, у хворих на уретрит уреаплазмової етіології встановлено зниження рівня секреторного Jg A у різних відділах урогенітального тракту, а також підвищення активності лізоциму (Комов Н.Н. и соавт., 1989; Мавров Г.И., 1995).

Досить дискутабельним на теперішній час є питання відносно значення гуморальної ланки імунітету при урогенітальному мікоплазмозі. Згідно з даними ряду авторів, вказується на наявність багатопрофільної корелятивної залежності між рівнем сироваткових антитіл та формами клінічного перебігу мікоплазмозу (Санин А.В. и соавт., 1987; Осидак Л.В., 1988; Devilde A.,1993).

Подальше вивчення не повністю з'ясованих та суперечливих даних про взаємодію мікоплазм з імунокомпетентними клітинами буде сприяти розширенню уявлень про патогенез урогенітального мікоплазмозу і механізмів персистенції мікоплазм.

Для діагностики урогенітального мікоплазмозу на теперішній час застосовуються: бактеріоскопічний, культуральний, серологічний і імунологічний методи, а також молекулярно-генетичні (полімеразна ланцюгова реакція, метод генетичних зондів).

Враховуючи, що до теперішнього часу чітко не визначені критичні кількісні показники масивності інвазії урогенітальних мікоплазм, які свідчать про прояви їх патогенності, для уникнення помилок при діагностуванні інфекції рекомендується застосовувати комплекс діагностичних методів.

Згідно з результатами клінічних спостережень ряду вітчизняних та зарубіжних дерматовенерологів препаратами вибору в лікуванні мікоплазмової урогенітальної інфекції є антибіотики тетрациклінового ряду (Адаскевич В.П., 1999; Мавров И.И., 2002; Romanowski B. et al., 1993; Poulin S. еt al., 1994). Літературні дані вказують також на досить високий етіотропний ефект лікування мікоплазмозу при призначенні антибіотиків-макролідів (Малова И.О. и соавт., 2003; Micoud M. et al., 1995), та фторхінолонів (Бухарович М.Н., 1991; Hooton T. et. al., 1990).

Лікування урогенітального мікоплазмозу потребує також призначення терапевтичних засобів, які впливають на імунний статус організму хворого. Ряд дослідників (Мавров И.И., 1991; Ильин И.И., 1991) повідомляють про позитивний результат в комплексному лікуванні урогенітального мікоплазмозу при застосуванні імуномодулятора Т-активіна (препарат вилочкової залози). Разом з тим вказується, що ефект Т-активіна є неоднорідним і суттєво залежить від індивідуальних початкових показників імунітету.

Дослідженнями ряду авторів (Федотов В.П. и соавт., 2001) у хворих на урогенітальний мікоплазмоз, було встановлено зниження макрофагальної активності, зниження чисельності натуральних кілерів та їх активності, що опосередковано вказує на зниження інтерферонового статусу організму.

Інтерферони мають важливе значення в контрольно-регуляторній функції захисту організму від різних інфекційних агентів. У останні роки імунопрепарати нового покоління з групи інтерферонів і інтерфероногенів знаходять все більше поширення в лікуванні інфекційної урогенітальної патології (Козлова В.И. и соавт., 2000; Федотов В.П. и соавт., 2001).

Разом з тим, на теперішній час літературні дані відносно застосування імунопрепаратів з групи інтерфероногенів в терапії урогенітального мікоплазмозу є не систематизовані и суперечливі, що вказує на доцільність подальшого вивчення цього важливого питання.

Таким чином, отримання новітніх даних відносно етіологічної значимості відомих видів урогенітальних мікоплазм у розвитку запального процесу, а також більш поглиблене дослідження патогенезу і особливостей клінічного перебігу мікоплазмової урогенітальної інфекції на сучасному етапі буде сприяти визначенню раціональних підходів до діагностики та удосконаленню комплексної терапії захворювання.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відповідності з основним науковим напрямком кафедри шкірних та венеричних захворювань з курсом проблем СНІДу Національного медичного університету імені О.О.Богомольця і комплексної теми „Розробка нових методів діагностики і лікування хронічних дерматозів і інфекцій, що передаються статевим шляхом” (Державний реєстраційний номер 0101U000265).

Мета дослідження. Підвищення ефективності діагностики та лікування мікоплазмової урогенітальної інфекції у чоловіків з урахуванням етіопатогенетичних механізмів розвитку і характеру клінічного перебігу захворювання та особливостей імунологічних зрушень в організмі хворих.

Завдання дослідження :

1. Дослідити розповсюдженість і характер клінічного перебігу запальних процесів урогенітального тракту мікоплазмової та мікстмікоплазмової етіології у чоловіків.

2. Провести аналіз етіологічної значимості відомих видів урогенітальних мікоплазм, зокрема M. hominis, Ur. urealyticum і M. genitalium на розвиток та перебіг урогенітальної патології у чоловіків.

3. Вивчити і провести порівняльний аналіз ефективності існуючих лабораторних методів діагностики відомих видів урогенітальних мікоплазм, а також контролю їх ерадикації після завершення лікування.

4. Дослідити характер і ступінь імунологічних зрушень в організмі хворих на урогенітальний мікопламоз з урахуванням особливостей клінічного перебігу захворювання та визначити можливість впливу відомих видів урогенітальних мікоплазм на формування місцевої резистентності урогенітального тракту.

5. Розробити новий, патогенетично обгрунтований комплексний метод лікування мікоплазмової урогенітальної інфекції з індивідуалізованим урахуванням характеру клінічного перебігу запального процесу та особливостей імунопатологічних зрушень в організмі хворих.

Об'єкт дослідження.

1. Імунопатологічні зрушення в організмі хворих урогенітальним мікоплазмозом 2. Вплив індукторів інтерферонів на клінічний перебіг урогенітального мікоплазмозу 3. Збудники урогенітального мікоплазмозу.

Предмет дослідження. Хворі на урогенітальний мікоплазмоз чоловіки.

Методи дослідження:

1. Клінічні - оцінка характеру клінічного перебігу урогенітального мікоплазмозу і лікувальної ефективності засобів, що вивчаються.

2. Лабораторні - бактеріоскопічні, бактеріологічні, імунофлюоресцентні, імуноферментні, серологічні, ДНК-диагностики (полімеразна ланцюгова реакція), цитохімічні, імунологічні, статистичні.

3. Інструментальні - уретроскопія, ультразвукова діагностична ехографія.

4. Статистичний - оцінка достовірності та визначення кореляційних зв'язків між отриманими результатами досліджень.

Наукова новизна отриманих результатів.

Доведено етіологічне значення M. genitalium у розвитку запальних процесів урогенітального тракту чоловіків, при цьому їх питома вага в загальній структурі мікоплазмових урогенітальних інфекцій становила 13,8% у якості монозбудника та 39,7% у поєднанні з іншими відомими видами урогенітальних мікоплазм (M. hominis, Ur. urealyticum).

Встановлено, що у хворих на мікоплазмову урогенітальну інфекцію порушується ряд показників імунного статусу організму. При цьому центральні імунологічні зрушення є несуттєвими та не залежать від виду урогенітальних мікоплазм або їх асоціацій. Основні механізми резистентності реалізуються на рівні місцевого імунітету слизової оболонки з провідним накопиченням сенсибілізованих Т-лімфоцитів ефекторів та збільшенням чисельності клітин мононуклеарно-фагоцитарної системи.

Доведено також, що у хворих на урогенітальний мікоплазмоз порушується продукція основних цитокінів запальної реакції інтерферонів (ІФН) та фактора некрозу пухлин ФНП, які є провідними при інфекційних процесах з внутрішньоклітинною локалізацією збудника. Ступінь відповідних порушень визначається подовженістю та характером клінічного перебігу запального процесу. Аналіз результатів проведених досліджень розширює уявлення з патогенезу урогенітального мікоплазмозу, зокрема розвитку вторинних імунодефіцитних станів.

З урахуванням аналізу клініко-лабораторних досліджень науково обгрунтована доцільність етіотропної та комплексної імунокоригуючої терапії урогенітального мікоплазмозу шляхом комбінованого застосування препаратів вилочкової залози (Т-активін, тімалін) та препаратів-індукторів ІФН, що упереджує розвиток персистуючих форм урогенітальних мікоплазм, а також хронізацію і ускладнення запального процесу.

Доведено, що для діагностики та контролю виліковування урогенітального мікоплазмозу з урахуванням механізмів персистенції та клінічного перебігу інфекції раціональним є паралельне проведення різних існуючих діагностичних методів, зокрема реакції прямої імунофлюоресценції, культурального методу і методу полімеразної ланцюгової реакції (ПЛР).

Порівняльний аналіз ефективності існуючих методів діагностики урогенітальних мікоплазмозів вказує, що метод ПЛР є найбільш чутливим і специфічним тестом детекції збудників. Разом з тим, при контролі виліковності мікоплазмової урогенітальної інфекції, особливо у ранні терміни, перевагу має культуральний метод діагностики. Це дозволяє підвищити ефективність діагностики відомих видів урогенітальних мікоплазм, етіологічно значимих у розвитку запального процесу в урогенітальному тракті.

Удосконалена комплексна імунокорегуюча терапія мікоплазмової урогенітальної інфекції дозволяє підвищити ефективність етіотропних препаратів, запобігати утворенню персистуючих форм збудників та упереджувати розвиток ускладнень і рецидивів інфекції, що має важливе медико-соціальне значення.

Практичне значення отриманих результатів. Визначено достатньо високу інформативність, діагностичну цінність та вірогідність застосованих методів детекції відомих видів збудників мікоплазмової урогенітальної інфекції - M. hominis, Ur.urealyticum, M. genitalium. З урахуванням результатів проведених досліджень для практичної охорони здоров'я запропоновано раціональні підходи до діагностики та контролю ерадикації збудників урогенітального мікоплазмозу. З урахуванням механізмів персистенції та домінування торпідного і хронічного клінічного перебігу інфекції рекомендується паралельне застосування різних існуючих діагностичних методів. При цьому потрібно враховувати, що найбільш чутливим і специфічним тестом детекції відомих видів урогенітальних мікоплазм є метод полімеразної ланцюгової реакції. Разом з тим, при контролі виліковності від мікоплазмової урогенітальної інфекції, особливо у ранні терміни після завершення лікування, перевагу має культуральний метод діагностики.

Впровадження в лікувальну практику профільних дерматологічних закладів України запропонованого удосконаленого методу лікування мікоплазмової урогенітальної інфекції, який передбачає проведення етіотропної та комбінованої імунокорегуючої терапії шляхом застосування препаратів вилочкової залози (Т-активін, тімалін) і препарата - індуктора ендогенного інтерферона аміксина сприяє підвищенню ефективності лікування та упередженню розвитку рецидивів захворювання.

Результати дисертаційних досліджень впроваджено в практику роботи Київських міського і обласного шкірно-венерологічних диспансерів, шкірно-венерологічного відділення Центральної міської клінічної лікарні м. Києва, а також у навчальний процес при викладанні курсу венерології студентам і лікарям - інтернам на кафедрі шкірних та венеричних хвороб Національного медичного університету імені О.О. Богомольця.

Особистий внесок здобувача. Автором самостійно проведені клінічні та лабораторні дослідження, статистичне обчислення результатів та їх аналіз. Окремі методи дослідження (імунологічні) проводились при консультативній допомозі співробітників науково-дослідного лабораторного центру (НДЛЦ) при Національному медичному університету імені О.О. Богомольця. Автором разом з науковим керівником дисертаційної роботи були зроблені відповідні заключення та висновки.

Апробація результатів дослідження. Головні положення дисертації та результати досліджень повідомлялись і обговорювались на засіданнях кафедри шкірних та венеричних хвороб Національного медичного університету імені О.О. Богомольця в 2003 р.; засіданні Київського міського осередку Української асоціації лікарів дерматовенерологів і косметологів у 2003 р.; Всеукраїнських науково-практичних конференціях Української асоціації лікарів дерматовенерологів і косметологів : ”Застосування антибактеріальних і антипаразитарних препаратів та імуномодуляторів у дерматології, венерології, косметології” (м. Київ, 24-25 травня 2002 р.); „Гіперкератози в дерматології, венерології, косметології” (м. Київ, 25-26 жовтня 2002 р.); „Косметологія - складова дерматології” (м. Київ, 22-23 квітня 2003 р.); міжнародній науково-практичній конференції „Сучасні аспекти етіопатогенезу, діагностики, клініки, лікування в дерматовенерології та косметології „ (Донецьк,13-14 травня 2003); конференції з міжнародною участю „Актуальні питання діагностики , лікування та профілактики шкірних, венеричних захворювань, TORCH-інфекцій, ВІЛ/СНІДу, вірусних гепатитів В,С та проблем косметології (м. Харків, 19-20 березня 2004 р.); всеукраїнській науково-практичній конференції Української асоціації лікарів дерматовенерологів і косметологів „Клініка і лікування шкірних і статевих захворювань з урахуванням патології шлунково-кишкового тракту” (м. Київ, 16-17 квітня 2004); науково-практичній конференції студентів та молодих вчених, присвяченій 120-річчю кафедри шкірних та венеричних хвороб Національного медичного університету імені О.О.Богомольця (м. Київ, 19 травня, 2004 р.).

Публікація матеріалів дослідження.

За матеріалами дисертації опубліковано 12 наукових праць, в тому числі 6 журнальних статей у виданнях, рекомендованих ВАК України та 3 публікації у зарубіжних виданнях.

Структура та обсяг дисертації.

Дисертація складається зі вступу, аналітичного огляду літератури, опису матеріалів і методів дослідження, 4 розділів власних досліджень, аналізу результатів досліджень, висновків, практичних рекомендацій і списку використаних літературних джерел. Загальний обсяг роботи складає 162 сторінок, включаючи 6 таблиць, 6 рисунків та список літературних джерел зі 195 найменувань, зокрема 87 латиницею.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У період 2002 - 2004 рр. нами було комплексно обстежено 676 чоловіків, хворих на інфекційні захворювання урогенітального тракту.

Згідно з результатами комплексних лабораторних досліджень наявність урогенітального мікоплазмозу було діагностовано у 206 (30,5%) з 676 чоловіків, хворих на різні урогенітальні інфекції. При цьому, у 47 обстежених пацієнтів виявлено поєднання одного або двох видів мікоплазм із збудниками інших урогенітальних інфекцій, а у інших хворих (159 чоловіків) діагностовано мономікоплазмове ураження, зумовлене одним, двома або трьома видами мікоплазм. Аналіз етіологічної значимості відомих видів урогенітальних мікоплазм у хворих з запальним процесом мономікоплазмової етіології вказував на наявність одного виду збудників у 73 (45,9%) пацієнтів, зокрема , M.homіnis - у 27 (17,0%), U. urealyticum - у 24 (15,1%) і M.genitalium - у 22 (13,8 %). У інших 86 (54,1%) чоловіків цієї групи було діагностовано поєднання різних видів урогенітальних мікоплазм, зокрема у 23 (14,5 %) - M.hominis і U. urealyticum, у 25 (15,8%) - M.homіnis і M. genitalium, у 29 (18,2) - U. urealyticum і M.genitalium, а у 9 (5,6 %) - трьох видів збудників (M. homіnis, M. genitalium , U. urealyticum).

Встановлено, що клінічна симптоматика і перебіг урогенітального мікоплазмозу у чоловіків не має специфічних особливостей в залежності від етіологічно значимого виду мікоплазм або їх поєднання та є подібна проявами запального процесу, спричиненого збудниками інших урогенітальних інфекцій. Згідно подовженості терміну перебігу та виразності клінічних проявів запального процесу серед 159 обстежених хворих на урогенітальний мікоплазмоз, у 8 (5,1%) був виявлений свіжий гострий або підгострий перебіг запального перебігу, у 46 (28,9%) - торпідний перебіг і у 105 (66,0%) - хронічний перебіг захворювання. Згідно результатів топічного обстеження у всіх 159 хворих був діагностований уретрит, який у 67 (42,1%) поєднувався з баланітом або баланопоститом, у 63 (39,6%) - з хронічним простатитом, у 6 (3,8%) з епідідімітом, у 3 (1,9%) - з циститом і у 39 (24,5%) - з різноплановими порушеннями статевої функції. Крім того, уретроскопічним дослідженням було встановлено наявність м'якого інфільтрату слизової оболонки уретри у 94 (59,1%) і у перехідного інфільтрату у 18 (11,3%) хворих. Результати відповідних досліджень свідчать про достатньо широкий спектр клінічної симптоматики та можливість різнобічних уражень органів і тканин урогенітального тракту при мікоплазмовій інфекції.

Доведено, що для діагностики та контролю виліковування урогенітального мікоплазмозу з урахуванням домінуючого латентного і хронічного клінічного перебігу запального процесу та механізмів персистенції найбільш раціональним є паралельне проведення різних існуючих діагностичних методів, зокрема реакції прямої імунофлуоресценції, культурального методу і полімеразної ланцюгової реакції (ПЛР). Порівняльний аналіз ефективності існуючих методів діагностики мікоплазмозів вказує, що метод ПЛР є найбільш чутливим і специфічним тестом детекції збудників. Крім того, метод ПЛР є на теперішній час єдиним діагностичним методом, який дозволяє діагностувати малодосліджений вид урогенітальних мікоплазм M. genitalium. При застосуванні методу ПЛР було встановлено, що питома вага M. genitalium в загальній структурі мікоплазмової інфекції становила 13,8% у якості монозбудника, а також 39,7% у поєднанні з іншими видами урогенітальних мікоплазм (M. hominis і U. urealyticum).

Єтіологічна значимість M. genitalium в розвитку урогенітальної патології підтверджується виявленим нами досить високим її сумарним відсотком при моно- і мікстінфекційних ураженнях у обстежених хворих. Потребує також на увагу високий відсоток виявлення M. genitalium у поєднанні з іншими видами урогенітальних мікоплазм. Крім того, встановлене відповідне поєднання є свідченням відсутності у макроорганізмі явищ виразного антагонізму між штамами різних видів урогенітальних мікоплазм. Не було також зареєстровано і синергізму патогенних ефектів, на виразність клінічних проявів захворювання, пов'язаних з одночасною патогенною дією різних видів мікоплазм.

Нами було також проведено комплексне імунологічне обстеження хворих на мікоплазмову урогенітальну інфекцію чоловіків.

Однією з важливих величин, що визначає стан імунної системи організму є характеристика популяцій і субпопуляцій лімфоцитів. Виявленою важливою особливістю стану імунної системи у хворих на урогенітальні мікоплазми є суттєве підвищення відносного вмісту природніх клітин-кілерів (CD16+), що реєструвалось у всіх групах обстежених хворих, особливо у пацієнтів з поєднанням M. Hominis / M. genitalium.

Виявлене нами у всіх групах хворих на свіжий урогенітальний мікоплазмоз зменшення імунорегуляторного коефіцієнта (CD4+/CD8+), обумовленого зниженням відносної і абсолютної чисельності Т-хелперів (CD4+), вказує на наявність дисбалансу у співвідношенні імунорегуляторних клітин. Враховуючи уявлення про те, що Т-супресори забезпечують подовженість та інтенсивність імунної відповіді, виявлений дисбаланс Т-клітинних субпопуляцій частково пояснює дефекти імунної регуляції у хворих на урогенітальний мікоплазмоз.

Потрібно також відзначити, що у обстежених нами хворих на свіжий урогенітальний мікоплазмоз не було виявлено достовірних змін В-клітин (CD19+). Відсутність зрушень показників абсолютної і відносної чисельності В-лімфоцитів у хворих до проведення лікування на мікоплазмову урогенітальну інфекцію дозволяє гадати про відсутність бактеріальної супресії на їх синтез.

Проведені нами дослідження популяційного складу лімфоїдних клітин після завершення курсу лікування у пацієнтів які страждали на свіжий урогенітальний мікоплазмоз, виявили, що відповідні показники практично не відрізнялись від цих показників у групі контролю.

Аналіз результатів дослідження популяційного складу лімфоїдних клітин периферичної крові у чоловіків хворих на хронічний урогенітальний мікоплазмоз вказував на відсутність достовірних змін практично у всіх досліджених відповідних параметрів, як до початку лікування, так і, після завершення лікування.

До проведення лікування у всіх групах хворих на хронічний урогенітальний мікоплазмоз була зареєстрована незначна тенденція до зниження вмісту Т- лімфоцитів (CD3+) за рахунок субпопуляції Т-хелперів, але відповідні зрушення не були достовірними.

Таким чином, проведені нами дослідження вказують, що при хронічному перебігу (без ускладнень) урогенітального мікоплазмозу, центральні імунореактивні ефекти відповідної направленості є мінімальними і не виходять за межі нормальних імунологічних реакцій. Це дає підстави гадати, що незважаючи на можливість генералізації, інфекційний процес при мікоплазмовій інфекції у імунологічно нескомпрометованому організмі, реалізується переважно на рівні місцевого імунітету слизових оболонок.

Стан показників місцевого імунітету урогенітального тракту, зокрема, склад та рівень лімфоїдних популяцій і субпопуляцій в слизовій оболонці уретри при урогенітальному мікоплазмозі є на теперішній час недостатньо вивченим.

У хворих на свіжий урогенітальний мікоплазмоз, незалежно від етіологічно значимого виду мікоплазм були виявлені суттєві зміни у популяційному складі лімфоїдних клітин слизової оболонки уретри. Найбільш характерним було зниження субпопуляції лімфоцитів CD8+ які володіють властивістю супресії імунологічних процесів. З урахуванням вищевказаних змін, у цих хворих суттєво збільшувалось у порівнянні з групою контролю співвідношення CD4+/CD8+.

Виявлено також суттєве збільшення чисельності активованих лімфоцитів CD69+, що є свідченням активації імунокомпетентних лімфоїдних клітин та участі місцевих імунних механізмів у створенні резистентності до урогенітальних мікоплазм. При свіжому клінічному перебігу мікоплазмового запального процесу в імунну відповідь першочергово залучались клітини Т-популяції. Разом з тим, В-система також реагувала на розвиток специфічного запального процесу, про що свідчило виявлене зростання чисельності CD19+.

У хворих на хронічний урогенітальний мікоплазмоз також були виявлені відповідні зміни у популяційному складі лімфоцитів слизової оболонки уретри.

Дослідження вищевказаних показників популяційного складу лімфоїдних клітин слизової оболонки уретри після завершення курсу комплексного лікування хворих на свіжий та хронічний урогенітальний мікоплазмоз виявило їх приближення до рівня відповідних показників у групі контролю.

Таким чином, виявлені нами позитивні достовірні зміни рівню показників місцевого імунітету у обстежених пацієнтів хворих на урогенітальний мікоплазмоз в динаміці лікування вказують на участь імунних механізмів в патогенезі захворювання.

Мікоплазми як внутрішньоклітинні паразити спричиняють активацію макрофагів, основним показником якої є продукція прозапального цитокіну - фактора некрозу пухлин -ФНП.

Проведеними нами дослідженнями було встановлено, що рівень продукції -ФНП лейкоцитами периферичної крові практично здорових чоловіків у спонтанному та стимульованому тестах за показниками індекса цитотоксичності становив 13,51,3 і 25,02,1 відповідно. Функціональний резерв клітин-продуцентів -ФНП за відмінністю показників індекса цитотоксичності у спонтанному та стимульованому тестах у обстежених пацієнтів групи контролю становив 88,15,2% .

У хворих на урогенітальний мікоплазмоз чоловіків було зареєстровано зростання спонтанної і стимульованої продукції -ФНП. Зокрема, у хворих на свіжий мікоплазмоз з гострим та підгострим клінічним перебігом (1 група), рівень спонтанного синтезу лейкоцитарного -ФНП, за показниками індекса цитотоксичності становив 24,13,2% (р 0,05); у пацієнтів 2-ї групи з торпідним перебігом захворювання - 20,32,1 (р 0,05); у хворих 3-ї групи з хронічним перебігом мікоплазмозу - 32,12,3 (р 0,05).

Лейкоцити у обстежених хворих на урогенітальний мікоплазмоз після стимуляції ЛПС на досить високому рівні продукували -ФНП у порівнянні з групою контролю. Середнє значення індекса цитотоксичності у хворих 1-ї групи становило 36,13,1%, у пацієнтів 2-ї групи - 34,22,3% і у пацієнтів 3-ї групи - 41,13,4%. Функціональний резерв клітин-продуцентів -ФНП у хворих 1-ї групи становив 75,42,9 (р 0,05), у пацієнтів 2-ї групи - 40,12,1 (р 0,05) і у пацієнтів 3-ї групи - 29,12,3 (р 0,05).

Система інтерферону, що об'єднує білки -ІФН, -ІФН і -ІФН, є найбільш важливим компонентом природньої резистентності організму людини. З метою оцінки системи ІФН нами були досліджені титр сироваткового ІФН та реакцію лейкоцитів на індуктори: -ФНП на ВХН та -ІФН на ФГА. Результати проведених досліджень вказують, що у всіх обстежених хворих на урогенітальний мікоплазмоз, незалежно від характеру клінічного перебігу захворювання, реєструвалось підвищення рівню сироваткового ІФН. Відповідний показник інтерферонового статусу у пацієнтів групи контролю (практично здорові чоловіки), визначався низькими значеннями і становив 2,00,3 ОД/мл .

Найбільше зростання рівня сироваткового г-ІФН було зареєстровано у хворих 3-ї групи з хронічним клінічним перебігом урогенітального мікоплазмозу (середнє значення титру 20,10,6 ОД/мл).

Для оцінки імунного статусу організму хворих на урогенітальний мікоплазмоз важливим є дослідження -ІФН, який регулює інтенсивність імунної відповіді посилюючи експресію антигенів Й та ЙЙ класів головного комплексу гістосумісності, що сприяє розвитку імунної відповіді Т-клітинного типу. Крім того, під впливом г-ІФН підвищується бактерицидність фагоцитуючих клітин.

Лейкоцити периферичної крові у клінічно здорових чоловіків (група контролю), характеризувались високою спроможністю до продукції г-ІФН in vitro у відповідь на дію фітогемаглютиніну. Зокрема, середній рівень його титрів становив 14,2±1,2 ОД/мл. Разом з тим у хворих на урогенітальний мікоплазмоз спостерігалось зниження (р< 0,05) інтенсивності продукції г-ІФН відносно контролю: у пацієнтів 1-ї групи - 5,6±1,9 ОД/мл; у пацієнтів 2-ї - 5,8±1,2 ОД/мл; у пацієнтів 3-ї групи - 3,2±0,8 ОД/мл.

Виявлений у хворих на урогенітальний мікоплазмоз низький б- та г- інтерфероногенез лейкоцитів периферичної крові in vitro можливо пояснювати блокуванням їх інтерферонпродукуючої активності, що є одним з важілів хронізації запального процесу. Крім того, встановлене найбільш суттєве зниження продукції б-ФНП та г-ІФН при хронічному урогенітальному мікоплазмозі у порівнянні з свіжим (гострим, підгострим, торпідним) перебігом захворювання, дає підставу гадати, що хронізація запального процесу мікоплазмової етіології сприяє персистенції збудників та зниженню ефективності специфічної терапії.

З урахуванням подовженості терміну перебігу урогенітальної мікоплазмової інфекцій та виразності клінічних проявів ураження у 159 обстежених хворих, а також діагностованих у них різних видів урогенітальних мікоплазм, етіологічно значимих у розвитку запального процесу, пацієнти були розподілені на дві рівноцінні групи. Зокрема, у першу групу було зараховано 80 хворих (4 - зі свіжим гострим або підгострим клінічним перебігом захворювання, 23 - зі свіжим торпідним перебігом, 53 - з хронічним перебігом запального процесу). У другу групу спостереження було зараховано 79 хворих на урогенітальний мікоплазмоз чоловіків (4 - зі свіжим гострим або підгострим перебігом захворювання, 23- зі свіжим торпідним перебігом, 52- з хронічним перебігом запального процесу).

Етіотропна терапія урогенітальної мікоплазмової інфекції у хворих першої і другої груп спостереження не відрізнялась і передбачала призначення одного з нижченаведених антибіотиків групи тетрациклінів, макролідів або фторхінолонів. Зокрема, в лікуванні хворих застосовувались: тетрацикліна гідрохлорид, доксицикліна гідрохлорид, еритроміцин, ципрофлоксацин.

При розрахунку разових, добових та курсових доз перорального прийому антибіотиків хворими на урогенітальний мікоплазмоз враховувались доведена їх мінімальна інгібіторна концентрація по відношенню до урогенітальних мікоплазм, а також подовженість перебігу захворювання та наявність ускладнень.

Зокрема, відповідні дози для тетрацикліна гідрохлорида при лікуванні хворих на свіжий урогенітальний мікоплазмоз з гострим, підгострим або торпідним клінічним перебігом становили 500 мг 4 рази на добу на протязі 8-10 днів. При хронічному перебігу мікоплазмозу, термін курсу прийому хворими тетрацикліна гідрохлорида збільшувався і становив 14 днів.

З метою підвищення ефективності етіотропної терапії та досягнення повного етіологічного і клінічного виліковування хворих на урогенітальний мікоплазмоз, а також визначення найбільш раціональних на сучасному етапі підходів до патогенетичної терапії захворювання, в лікуванні обстежених нами пацієнтів застосовувались імунокорегуючі засоби.

На теперішній час в патогенетичній терапії урогенітальних інфекцій різної етіології досить активно застосовуються препарати вилочкової залози, зокрема тімалін і Т-активін. Фармакокінетична дія тімаліну спрямована на стимуляцію імунологічної реактивності і фагоцитоз, а також на регуляцію чисельності Т- і В лімфоцитів. Т-активін також є досить потужним імуномодулятором. Він діє на Т-систему і опосередковано на В-систему імунітету організму. Препарат тімалін вводився хворим внутрішньом'язево щоденно по 10 мг, а Т-активін по 0,5 мл, курс лікування становив 8-10 днів.

Пригнічення стану системи інтерферону і резервних можливостей фагоцитуючих клітин у обстежених хворих на урогенітальний мікоплазмоз вказують на доцільність застосування індукторів ендогенного інтерферону в патогенетичній терапії захворювання.

Аміксин був першим пероральним низькомолекулярним синтетичним індуктором ендогенного інтерферону, який зареєстрований в Україні. Механізм дії аміксина спрямований на стимуляцію утворення в організмі інтерферонів б, в, г. Крім того, він є модулятором імунної системи, стимулює гуморальну імунну відповідь, збільшує продукцію IgM і IgG , відновлює співвідношення Т-хелперів/Т-супресорів, а також володіє прямою противірусною дією.

Аміксин призначався хворим другої групи спостереження по 250 мг 1 раз в день (per оs), на протязі 2 днів, а потім по 125 мг через день на протязі 12-ти днів. При цьому, курс прийому хворими аміксину співпадав з проведенням етіотропної терапії та застосуванням імунокорегуючих препаратів вилочкової залози (тімалін або Т-активін).

Регрес клінічних проявів захворювання у хворих зарахованих у другу групу спостереження відмічався на 3-6 день проведення комплексної терапії, а у пацієнтів першої групи - на 5-8 день від початку проведення лікування. Разом з тим, у 6 з 52 хворих першої групи спостереження у яких був діагностований хронічний мікоплазмоз ускладнений у 4 - хронічним простатитом, у 2 - епідідімітом та наявністю перехідного інфільтрату слизової уретри, продовжували зберігатись суб'єктивні ознаки запального процесу і незначні слизові виділення з уретри. Через два тижні після завершення курсу лікування всі пацієнти першої і другої груп спостереження підлягали комплексному лабораторному обстеженню (контроль на етіологічну виліковуваність).

При проведенні відповідних лабораторних досліджень з застосуванням всіх трьох методів (культуральний, РІФ, ПЛР), у 77 (97,5%) з 79 пацієнтів другої групи спостереження було діагностовано етіологічне виліковування від мікоплазмової урогенітальної інфекції. Разом з тим у 2 чоловіків, згідно результатів лабораторних досліджень було зареєстровано рецидив захворювання. При детальному спілкуванні з цими хворими було встановлено, що вони порушували режим рекомендований на термін лікування, зокрема, вживали алкоголь та порушували добовий режим прийому лікарських препаратів. У подальшому цим двом хворим був проведений повторний курс лікування, що дозволило досягти повного клінічного і етіологічного виліковування.

При проведенні комплексу лабораторних досліджень з використанням методів ПЛР, РІФ та культурального методу було діагностовано етіологічне виліковування від урогенітального мікоплазмозу у 74 (92,5%) з 80 пацієнтів першої групи спостереження. Разом з тим у 6 хворих, згідно результатів лабораторних досліджень спостерігався рецидив мікоплазмової інфекції.

Подальша тактика лікування 6 хворих першої групи спостереження передбачала призначення антибіотика іншої групи, а також проведення комплексної патогенетичної терапії шляхом застосування імунокоректорів Т-активіна або тімаліна у комбінації з індуктором ендогенного інтерферона аміксином.

Результати комплексного клініко-лабораторного обстеження пацієнтів через два тижні після завершення відповідного комбінованого лікування вказували на досягнення повного клінічного та етіологічного їх виліковування.

В динаміці комплексної терапії у хворих на мікоплазмову інфекцію проводилось також дослідження ряду показників інтерферонового статусу організму.

Аналіз результатів проведених досліджень вказує, що при застосуванні в патогенетичній терапії комбінації препаратів Т-активину (тімаліну) та аміксину зростала здатність лейкоцитів периферичної крові до продукції б - і г - інтерферонів у порівнянні з показниками, які реєструвались до проведення лікування. Разом з тим, при застосуванні у терапії хворих на мікоплазмову інфекцію імунокоректорів Т-активіна, або тімаліна, здатність лейкоцитів крові до продукції г - інтерферону практично не змінювалась та продовжувала залишатись на достатньо низькому рівні у порівнянні з групою контролю.

Були також проведені дослідження по визначенню титрів сироваткового г-ІФН. При цьому було встановлено, що у групі пацієнтів, в лікуванні яких застосовувались комбінація препаратів Т-активін (тімалін) та аміксин реєструвалось зниження титрів сироваткового ІФН. Разом з тим, у пацієнтів першої групи їх показники несуттєво змінювались у порівнянні з попередніми показниками.

Аналіз показників синтезу ФНП лейкоцитів периферичної крові в динаміці лікування хворих вказував, що застосування індуктора ІФН аміксина сприяє підвищенню спонтанної та стимульованої продукції ФНП лейкоцитами периферичної крові, а також зростанню функціонального потенціалу клітин - продуцентів ФНП, особливо при хронічному та торпідному перебігу запального процесу.

Потрібно також відзначити, що всі обстежені нами чоловіки після завершення курсу лікування продовжували перебувати на клініко-лабораторному спостереженні на протязі трьох місяців. Рецидиву мікоплазмової урогенітальної інфекції не було зареєстровано.

Таким чином, аналіз результатів проведених клініко-лабораторних досліджень вказує, що запропонований нами удосконалений метод лікування мікоплазмової урогенітальної інфекції який передбачає проведення етіотропної терапії направленої на елімінацію збудників мікоплазмозу, а також комбінованого застосування імунокорегуючих препаратів вилочкової залози (Т-активін, тімалін) та індуктора ендогенного інтерферона аміксин, дозволяє підвищити ефективність лікування і знизити чисельність рецидивів захворювання.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової задачі стосовно підвищення ефективності лікування мікоплазмової урогенітальної інфекції у чоловіків за рахунок раціональних підходів до діагностики і контролю ерадикації різних видів урогенітальних мікоплазм, а також удосконалення комплексної терапії яка попереджує розвиток персистуючих форм збудників та рецидивів захворювання.

1. Встановлено, що урогенітальні мікоплазмози за розповсюдженістю посідають одне з провідних місць серед інших відомих урогенітальних інфекцій. Згідно з результатами комплексних лабораторних досліджень наявність урогенітального мікоплазмозу було діагностовано у 206 (30,5%) з 676 чоловіків, хворих на ці урогенітальні інфекції. При цьому, у 47 обстежених пацієнтів виявлено поєднання одного або двох видів мікоплазм із збудниками інших урогенітальних інфекцій, а у інших хворих (159 чоловіків) діагностовано мономікоплазмове ураження, зумовлене одним, двома або трьома видами мікоплазм. Аналіз етіологічної значимості відомих видів урогенітальних мікоплазм у хворих з запальним процесом мономікоплазмової етіології вказував на наявність одного виду збудників у 73(45,9%) пацієнтів, зокрема, M. hominis - у 27 (17,0%), Ur. urealyticum - у 24 (15,1%) і M. genitalium - у 22 (13,8%) хворих. У інших 86 (54,1%) чоловіків цієї групи було діагностовано поєднання різних видів урогенітальних мікоплазм.

2. Доведено, що для діагностики та контролю виліковування урогенітального мікоплазмозу найбільш раціональним є паралельне проведення різних існуючих діагностичних методів, зокрема реакції прямої імунофлуоресценції, культурального методу і полімеразної ланцюгової реакції (ПЛР). Порівняльний аналіз ефективності існуючих методів діагностики урогенітальних мікоплазмозів вказує, що метод ПЛР є найбільш чутливим і специфічним тестом детекції збудників. Крім того, метод ПЛР є на теперішній час єдиним діагностичним методом, який дозволяє діагностувати малодосліджений вид урогенітальних мікоплазм M.genitalium. При застосуванні методу ПЛР було встановлено, що питома вага M.genitalium в загальній структурі мікоплазмової інфекції становила 13,8% у якості монозбудника, а також 39,7% у поєднанні з іншими видами урогенітальних мікоплазм (M.hominis і Ur.urealyticum).

3. Встановлено, що клінічна симптоматика і перебіг урогенітального мікоплазмозу у чоловіків не має специфічних особливостей в залежності від етіологічно значимого виду мікоплазм або їх поєднання та є подібна проявами запального процесу, спричиненого збудниками інших урогенітальних інфекцій. Згідно подовженості терміну перебігу та виразності клінічних проявів запального процесу серед 159 обстежених хворих на урогенітальний мікоплазмоз чоловіків, у 8 (5,1%) був виявлений свіжий гострий або підгострий перебіг запального процесу, у 46 (28,9%) - торпідний перебіг і у 105 (66,0%) - хронічний перебіг захворювання. Згідно результатів топічного обстеження у всіх 159 хворих був діагностований уретрит, який у 67 (42,1%) поєднувався з балонітом або баланопоститом, у 63 (39,6%) - з хронічним простатитом, у 6 (3,8%) з епідідімітом, у 3 (1,9%) - з циститом і у 39 (24,5%)- з різноплановими порушеннями статевої функції. Крім того, уретроскопічним дослідженням було встановлено наявність м'якого інфільтрату слизової оболонки уретри у 94 (59,1%) і перехідного інфільтрату у 18 (11,3%) хворих. Результати відповідних досліджень свідчать про достатньо широкий спектр клінічної симптоматики та можливість різнобічних уражень органів і тканин урогенітального тракту при мікоплазмовій урогенітальній інфекції.

4. Встановлено, що у хворих на мікоплазмову урогенітальну інфекцію змінюється ряд показників імунного статусу організму. При цьому центральні імунологічні зрушення є незначними та незалежать від виду урогенітальних мікоплазм або їх асоціацій. Основні механізми резистентності реалізуються на рівні місцевого імунітету слизової оболонки з провідним накопиченням сенсибілізованих Т-лімфоцитів ефекторів та збільшенням чисельності клітин мононуклеарно-фагоцитарної системи. Доведено також, що у хворих на урогенітальний мікоплазмоз порушується продукція основних цитокінів запальної реакції інтерферонів (ІФН) та фактора некрозу пухлин ФНП, які є провідними при інфекційних процесах з внутрішньоклітинною локалізацією збудника. Ступінь відповідних порушень визначається подовженістю та характером клінічного перебігу запального процесу.

5. Розроблений і патогенетично обгрунтований метод комплексного лікування мікоплазмової урогенітальної інфекції, який передбачає проведення етіотропної та комбінованої імунокоригуючої терапії шляхом застосування препаратів вилочкової залози (Т-активін, тімалін) і препатата групи індукторів ендогенного інтерферону - аміксіна, а також індивідуалізованого місцевого лікування з урахуванням характеру та ступеня топічних уражень органів і тканин урогенітального тракту у хворих чоловіків. Проведення запропонованої комбінованої імунокоригуючої терапії при урогенітальному мікопламзозі усуває патогенетичні механізми аутоагресії і упереджує утворення персистуючих форм відомих видів урогенітальних мікоплазм. Підвищення ефективності лікування хворих на мікоплазмову урогенітальну інфекцію чоловіків при застосуванні розробленого комплексного методу терапії має також важливе медико-соціальне значення, зокрема, стосовно відновлення їх репродуктивного здоров'я.

СПИСОК НАУКОВИХ ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Шевченко О.П. Мікоплазмова урогенітальна інфекція. Сучасні погляди на особливості патогенезу, клінічного перебігу та шляхи подальшого удосконалення діагностики//Актуальные проблемы медицины и биологии. - Киев, 2003. - №1. - С. 165 - 176.

2. Шевченко О.П. Клініко-епідеміологічні особливості урогенітального уреаплазмозу на сучасному етапі// Дерматологія та венерологія. - 2003. - №2(21). - С. 39 - 41.

3. Шевченко О.П., Степаненко В.І. Мікоплазмова урогенітальна інфекція у чоловіків - етіологічні чинники, клініка, діагностика. Порушення стану системи імунітету організму хворих на урогенітальний мікоплазмоз та раціональна імунокорегуюча терапія // Український журнал дерматології, венерології, косметології. -2004. - №4 (15). - С. 64 - 75.

4. Шевченко О.П., Степаненко В.І. Сечостатевий мікоплазмоз - особливості біології збудників, епідеміологія, патогенез, клініка та раціональні підходи до діагностики захворювання// Український журнал дерматології, венерології, косметології. - 2003. - №3(10). - С. 62 - 70.

5. Шевченко Е.П. Уреаплазмы: Биологические особенности и роль в развитии инфекционной патологии у человека// Дерматологія та венерологія. - 2003. - №4(22). - С. 39 - 42.

6. Степаненко В.І., Шевченко О.П. Раціональна етіотропна і патогенетична терапія мікоплазмової урогенітальної інфекції з урахуванням сучасних даних з етіології та патогенезу захворювання// Український журнал дерматології, венерології, косметології. - 2005. - №1(16). - С.86 - 93.

7. Шевченко О.П. Етіологічне значення Mycoplasma genitalium у розвитку запального процесу в сечовому каналі// Український журнал дерматології, венерології, косметології. - Тези до Всеукр. наук. - практ. конф. ,, Клініка та лікування шкірних та статевих захворювань з урахуванням патології шлунково-кишкового тракту”. - Київ, 16 - 17 квітня 2004р. - Київ, 2004. - №1(12).-С.93-94.

8. Шевченко Е.П., Степаненко В.И. Значение Mycoplasma genitalium в урогенитальной патологии//Сб. Труд. науч. - практ. конф. дерматол. Республики Узбекистан,,Актуальные проблемы дерматологии и венерологии”. - Самарканд, 2004. - С. 296 - 298.

9. Шевченко О.П., Степаненко В.І. Сучасні підходи до діагностики урогенітального мікоплазмозу та оцінка етіологічної значимості Mycoplasma hominis, Ureaplasma urealyticum і Mycoplasma genitalium в розвитку запального процесу//Зб. наук. праць “Сучасні проблеми дерматовенерології, косметології та управління охороною здоров'я”. - Харків, 2004. - №3. - С. 258 - 261.

10. Shevchenko E.P., Stepanenko V.I. Urogenital mycoplasmosis - aetiologic significansce of different urogenital mycoplasmas for development of urogenital pathology//Abstracts of the Second EADV International Spring Symposium, 29 April - 1 May, 2004. - Budapest, Hungari. - 2004. - Vol.18, Suppl.1. - P.98.

11. Shevchenko E., Stepanenko V. A role for mycoplasma genitalium in urogenital pathology Abstracts of the 13^th Congress of the European Academy of Dermatology and Venerology, 17 - 21 November, 2004. - Florence, Italy. - 2004. - Vol.18, Suppl.2. - P.489.

...