Медичні та етичні проблеми штучного переривання вагітності

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Коротке пояснення термінів

Перш ніж оцінювати будь-яку дію ми повинні вияснити її суть, зокрема розглянути поняття, які її визначають. У нашому ж випадку йдеться про дії, які зазіхають на життя живої істоти (пізніше ми побачимо ким є ця істота).

У історії людства окрім прямого вбивства, яке майже завжди і всюди вважалося кримінальним злочином проти людського життя, відоме ще інше, яке загально визначене терміном „аборт”. В багатьох випадках це слово замінюється дивним рядом слів: „штучне переривання вагітності”. Не зауважуючи вербальної фальсифікації, на перший погляд можна подумати про якесь тимчасове припинення стану вагітності, після якого без жодної шкоди можна його продовжити. І ці терміни у розумінні багатьох людей звучать як вираження звичайного способу усунення якогось дефекту чи хвороби жінки. Але чи так сприйметься ця „лікувальна” процедура у випадку штучного переривання роботи серця? Адже, не зважаючи на маскування, вираз „штучне” все-таки натякає нам про небезпеку, оскільки прямо вказує на свою неприродність, незгідність із нормами та законами природних дій. Інше слово „переривання” містить в собі не меншу небезпеку та двозначність: з однієї сторони в ньому криється загроза для чогось, або когось бути перерваним, розділеним, але з іншої - мала би бути можливість з'єднання, відновлення перерваного стану. Проте, коли йдеться про штучне переривання стану вагітності, то можливість відновлення даного стану є категорично виключена.

Як людський феномен, практика аборту є стара, як і записана історія самого людства. Його застосовували з різних причин та у різний спосіб: від примітивного використання фізичних інструментів до умертвлення ембріону шляхом вживання різних хімічних речовин. Найпоширеніші в наш час методи штучного переривання вагітності - метод соляного отруєння, при якому у плаценту матки вводиться концентрований розчин солі і плід помирає від нестерпно-болючих опіків дихальних та травних шляхів; метод вакуум-аспірації, який полягає у всмоктуванні частин плоду за допомогою вакуумного пристрою; хірургічний метод та фармакологічний метод виконання аборту із застосування абортивних таблеток під кодовою назвою RU 486.

Щоби більш систематичніше та дифиренційованіше підійти до оцінювання ваги моральної провини аборту, слід насамперед розглянути його види. Так відповідно до своєї мети аборти поділяються на прямі та непрямі. Прямим називається таке штучне втручання в процес вагітності, метою якого є пряме усунення зародженого життя. Термін „непрямий аборт” має місце у випадку, коли в результаті медичного втручання з ціллю безпосереднього усунення смертельної хвороби матері (наприклад, усунення ракової пухлини), як побічний ефект відбувається умертвіння плоду. Цей спосіб переривання вагітності в багатьох випадках називають терапевтичним абортом. Разом з тим поняття терапевтичного аборту далеко не завжди є „непрямим абортом”. На даний час, як підкреслює Еліо Сгречча, термін „терапевтичний” аборт часто використовують для маніпуляції, засобом якої є прямобажане усунення здорового плоду з ціллю запобігання розвитку хвороби чи смерті матері.

Інший вид аборту - т. зв. євгенічний. Даний аборт лежав у основі расистської ідеології і полягає в усуненні індивідів з дефектами фізичного та психічного розвитку. Сучасні євгенічні погляди дещо відрізняються від расистських, оскільки за мету мають недопущення неповносправних до життя, яке на їх думку буде негідним людського і принесе багато жертв сім'ї і суспільству, в якому дані індивіди проживатимуть. Відповідно до того чи даний акт переривання вагітності є дозволений діючим державним законом чи ні, аборти поділяються на легальні та нелегальні (чи кримінальні). Варто також згадати про т. зв. аборт часткового народження, який полягає в практиці вчинення аборту на завершальній стадії розвитку плоду, тобто до моменту, поки він ще не народився в природній спосіб. І таке вбивство вже цілком сформованої й здатної до існування поза лоном матері дитини є легалізоване у деяких країнах, зокрема у США.

Людський характер ембріону з точки зору генетики та антропології

Ми не можемо говорити, що вбивство ненародженого буття є гріхом вбивства людини, доки не побачимо, що це буття є повноцінною людською особою і користується усіма правами на життя. Ми беремо до уваги той факт, що не усі люди є однаково релігійні і тому спиратися лише на докази із теології є недостатньо. Незаперечними, однак, залишаються свідчення справжніх науковців про природу людського зародка, що ми й покажемо в даному підрозділі.

Над виясненням цього базового питання працювало багато як біологів, так і психологів та антропологів на протязі багатьох століть. За поглядом одних, згідно вчення Арістотеля, людський ембріон стає людиною на певному етапі психофізичного розвитку (40-80 день після зачаття); матеріалісти та прихильники еволюційної теорії, слідуючи за Ернстом Геккелем та його вченням про т. зв. ембріональний еволюційний розвиток людини, говорять, що людина стає собою на пізній стадії розвитку ембріона, пройшовши еволюційний шлях від найпростішої клітини амеби через форми риби, плазуна, ссавця і т. д. Якщо Арістотелю ми можемо вибачити такий його погляд, беручи до уваги біологічну малодослідженість у його час, то теорія еволюційного становлення людини не витримує жодної критики. Як аргумент, вищеназвана теорія використовувала співставлення візуальної схожості між ембріонами риби, плазуна, ссавця та людини на певній стадії їх розвитку. Та дослідження сучасної науки про природу ембріона - ембріонології, й знання біологів ще до Геккеля стверджують, що насправді факт існування в людського ембріона подібних до зябр риби щілин є неправдоподібним, оскільки вони цілком відмінні за своєю будовою і є структурною основою для пізнішого розвитку щелеп, язикової кістки, гортані, шийних залоз, тощо.

Петер Зінгер, який говорить, що особа - це хтось, хто володіє самосвідомістю, відчуттям минулого та теперішнього, має здатність вступати в відносини з іншими. У своїй книзі практичної етики він дійшов до жахливого висновку, що більшим злочином є вбивство людиноподібної мавпи, аніж вбивство людини із відхиленнями розумового розвитку, яка на його думку не є особою. Це ж стосується людських ембріонів. Дану позицію заперечує пренатальний психолог Томас Верні, висунувши твердження, що вже навіть на початку перших тижнів зародок володіє певного роду самосвідомістю, відчуваючи материнське відречення та небажання доношувати його в своєму лоні. Саме з цієї причини, стверджує він, трапляється стільки незрозумілих випадків викидів зародка.

Деякі підпорядковують людськість ембріону наміру родичів: стає він людиною від моменту, коли батьки виявили згоду на його зачаття. В випадку небажаної вагітності чи ґвалтування даний плід не може бути визнаний за людську істоту.

На загал існує багато критеріїв, на основі яких розглядається питання початку особового, тобто людського життя. До найбільш дискутованих із них належать критерій народження, генетичний критерій, критерій сегментації та імплантації, критерій здатності до самостійного життя. Тут ми розглянемо лише зміст головних із них.

Людський ембріон є буттям, засада розвитку і зміни якого міститься в ньому самому. Через це помилковим є твердження, що ембріон є людською особою лише в потенціалі. Ембріон є потенційною дитиною, дорослим, але як людська одиниця, не є потенційним індивідом - є ним у повноті свого властиво людського буття. Як говорить встановлений Еріхом Блехшмідтом та іншими ембріологами Закон збереження індивідуальності: „індивідуальність живої людини зберігається від моменту запліднення, протягом розвитку і аж до смерті… Досліджувати, на якій стадії розвитку з людської зиготи виникає людина, - хибно вже в засновку. Адже людина не стає людиною, а є людиною, починаючи від запліднення”.

Доречними до нашого висновку є слова професора медицини з Нової Зеландії А. Лілей, який каже, що кожен із нас колись був плодом, дорослі ж люди не звертали на нас уваги, але якщо „хтось з нас щось важить тепер, то безперечно ми щось важили перед народженням”. Тому як з біологічної так і з філософської точки зору, всякі дії по відношенні до новозачатої особи є аналогічними діям у відношенні до народженої. Даний чинник є основоположним для моральної оцінки та визначення ступеню провини явища штучного переривання вагітності під час наступних роздумів.

Причини та мотиви виконання аборту

Ми вже побачили із попереднього підрозділу, що плід, який є в лоні матері, являється повноцінною людиною. З цього випливає, що штучне переривання вагітності є вбивством цієї крихітної беззахисної дитини. Виникає питання: чому ж тоді дане явище є таким поширеним, невже ті, хто причетний до цього не знають правди. Що, або хто спонукає жінку принести в жертву життя її дитини? Всім відомо, що клятва Гіппократа, в якій говориться, що лікар ніколи не може дати жодній жінці засобу для знищення її плоду, є актуальною і мала би бути зобов'язуючою для всіх, хто закінчили медичний навчальний заклад. То чому ж лікарі, що покликані до охорони та підтримки життя й здоров'я людини, в цей же самий час руйнують його ще у материнському лоні?

Перш ніж навести причини виконання цього способу знищення людського життя, слід вияснити хто бере безпосередню або посередню участь у ньому. Звичайно жінка, яка виношує в своєму лоні новий окремий організм, є безпосередньо причетна до його вбивства. Однозначним є й те, що лікар, який виконує аборт, несе відповідальність за такі свої дії. Проте, неабияку роль у поширенні такого явища відіграють люди, які або пасивно до нього ставляться, або пропагують та вводять у рамки „нормального” суспільного життя. Тож відповідно до цього розподілу ми розглянемо причини, які спонукають жінку до штучного переривання вагітності та мотиви, якими керуються працівники служби охорони здоров'я у виконанні цієї процедури. Питанню ж відношення суспільства-активатора та суспільства-спостерігача до явища аборту ми зокрема присвятимо наступний наш розділ. Тут лише коротко торкнемося його, оскільки неможливо відділити жінку-матір та лікаря, які стоять перед небезпекою прийняття фатального рішення, від суспільства, до якого вони належать. Дані сфери переплітаються і є взаємопов'язаними.

Відповідно до своєї ролі, відповідальність та причину своїх вчинків вищезгадані особи дуже часто переносять один-на-другого. У драматичному колі навколо аборту жінка в багатьох випадках посилається на вину чоловіка, який залишив її; лікарі пояснюють свої дії бажанням допомогти жінці позбутися „проблем”, посилаючись при цьому на їх легальність та дозвіл з боку влади і т. д. Таким чином, нам слід, наскільки це можливо, розглянути ряд причин обох сторін, оскільки причини є одним із факторів, які впливають на визначення моральної якості певної поведінки, чи іншими словами: причини належать до факторів, які впливають на визначення ступеня провини та міри відповідальності при моральній оцінці тої чи іншої дії.

Як показують численні свідчення самих жінок, причиною вчинення аборту є недостатня проінформованість в питаннях сімейного життя та помилкове переконання, що даний вчинок є незлим. Французький гінеколог Філіп Мадре наводить той факт, що більшість жінок хоче знати, чи плід, зароджений у ній є дитиною на ранній стадії розвитку, чи ще ні. Проте жінки у своєму виборі надають перевагу аборту, а не відданню дитини на усиновлення іншим, їм шкода розлучатися з нею. А це доказує, що вони вважають свою ненароджену дитину ще не людиною. Причиною цього незнання стає приховування правди самими виконавцями аборту - лікарями.

Серед багатьох причин, які жінки наводять, вчиняючи аборт, є недостатня фінансова спроможність утримувати нового „споживача”. Часто молоді і зовсім неготові до подружжя люди, вступивши в статевий зв'язок, для уникнення публічної знеслави рішаються на цей крок. Бажання збереження доброї слави сім'ї та суспільна опінія по відношенні до позашлюбної вагітності дуже часто ставали вагомими мотивами, через які люди вдавалися до переривання вагітності багатьма можливими методами. І хоча такі мотиви займали більше місце в минулому, проте й сьогодні вони часто стають ключовими у прийнятті рішення проти життя ненароджених.

В випадку т. зв. небажаної вагітності велику роль у прийнятті жінкою рішення відіграють найближчі оточуючі люди. Дослідники питання вибору аборту показують нам, що стан, в якому опиняється вагітна жінка, особливо молода, є досить важким і саме у цей час є надзвичайно важливою підтримка з боку рідних. Психічний баланс багатьох завагітнівших жінок може бути порушеним і дуже часто рішення вчинити переривання вагітності походить від зовнішніх настанов: категоричне небажання батька мати дитину, порада батьків чи друзів вдатися до цього засобу, заспокійливе переконання гінеколога, що аборт зможе позбавити її від усіх неприємностей, тощо. При усіх цих „порадах” друга сторона часто керується досить примітивними раціями, такими як: задля добра жінки, в ім'я сучасності і демократії, в ім'я прав, що належать жінці, та в ім'я гуманізму, наприклад: „Кожна жінка, без огляду на віровизнання, повинна мати право самостійно вирішувати доношувати їй вагітність чи перервати. Тільки в такій ситуації можна говорити про сучасне суспільство і демократичне законодавство”; „З дитиною ти не зможеш закінчити навчання, влаштуватися на роботу..”; задля добра родини: „Наше прізвище не буде заплямоване народженням бідолахи із сумнівною спадковістю”; для підтримки світового добра: щоб уникнути перенаселення та економічної дисгармонії, і багато інших. Слід тут підкреслити, що вищенаведені причини набирають більшої вагомості у випадку вагітності неповнолітньої дівчини, психічні й фізичні снаги якої досить часто є ще не цілком налаштовані на прийняття у собі нового життя.

Психологи доказують, що частіше вдаються до аборту ті жінки, які у своєму дитинстві зазнали знущання та занедбання з боку своїх батьків. Особи, до яких в дитинстві погано ставилися, легше піддаються впливу з боку оточуючих, особливо, коли відчувають загрозу бути покинутими своїм партнером. В такому випадку ініціатором вбивства своєї дитини часто стає батько, який погрожує залишити жінку разом із дитиною. Тому для збереження зв'язку із чоловіком жінка жертвує зачатим у ній життям. Дану закономірність вивели в результаті досліджень Інституту психосоматичної медицини та Технічного Університету в м. Мюнхені. В результаті опитування 130 подружніх пар виявилося, що у 80% ініціатором аборту були чоловіки, які не бажали зв'язувати себе дитиною. Після виконання цього задуму більшість чоловіків почувають себе вільнішими і не усвідомлюють того, яке значення має аборт для жінки.

Подібним у вивченні даного питання є висновок, зроблений канадським дитячим психіатром д-ром Філіпом Неєм. У своїх понад десятилітніх дослідженнях, вивчаючи проблему зловживання дітьми з боку їхніх батьків, він звернув особливу увагу на зв'язок між цим зловживанням та абортами. Якщо дитина, прагнучи виразити свої потреби, наштовхується на агресивність та байдужість, якщо її безпорадний крик ігнорують, або відповідають фізичним покаранням, у дорослому ж віці вона зможе відповісти таким же ставленням і до своїх дітей. Особливо це стосується осіб, яких вищезгаданий автор відносить до категорії вцілілих, тобто тих, які усвідомлюють, що своїм життям завдячують лише випадку, оскільки всі зовнішні обставини свідчать про небажання батьків їх народжувати. Такі люди не довіряють своїм батькам та не шанують їхнього авторитету. Усвідомлення того, що їхнє життя цілковито залежить від чийогось бажання чи небажання, породжує відчуття власного знецінення та прагнення помсти. З цих міркувань автор виводить наступний висновок: „Вони не хочуть мати дітей”. У випадку ж вагітності їм досить „легко” позбутися власної дитини.

В ряді мотивів виконання аборту також часто приводиться випадок вагітності в результаті зґвалтування. Явище насильницького використання жінки для задоволення сексуальних потягів несе за собою тяжкі психологічні наслідки для потерпілої. Всякі речі та факти, які нагадують жінці про сексуальне насилля, приносять для неї нові страждання. Це саме стосується і вагітності. Жінка, відчуваючи велику образу завдану ґвалтівником, старається за будь-яку ціну позбавитися зачатої дитини як наслідку наруги. Дана причина у своїй важливості є досить драматичною і більш об'єктивною, ніж попередньо згадані.

На кінець, слід згадати про виконання аборту з причини загрози вагітності здоров'ю чи життю матері. Мова йде про вже згадуваний терапевтичний аборт з т. зв. медичних показників. Хоча багато науковців, серед них і Еліо Сгречча, спростовують ці показники як такі, що не мають у своїй основі етичного підґрунтя, проте цей мотив є найсерйозніший, оскільки торкається життя як дитини, так і матері.

Тепер спробуймо розглянути причини, що спонукають працівників служби здоров'я до вчинення акту проти життя. Надзвичайно важко зрозуміти, чому лікар, який з гуманних поглядів обрав фах спрямований на підтримування та охорону здоров'я, одночасно робить противні речі: вбиває невинних дітей, ранить психічно та фізично їхніх батьків й разом з цим дегуманізує самого себе, не маючи достатньої певності, що такі дії зможуть принести комусь будь-яку користь. Незбагненною залишається дволикість жінки-лікаря, яка сама може бути матір'ю. Як можна поєднати радість від вдалого проведення пологів із холодністю та черствістю у здійсненні нею аборту? Одну з можливих відповідей на це запитання дає нам лікар-акушер Моніка Кампеану з Румунії. Першою причиною позитивного ставлення до аборту для неї став приклад її власної матері, яка сама зробила багато абортів. По-друге, навчання в медичному закладі, що базувалося на теорії еволюціонізму і загальна наукова думка переконували, що людське життя починається аж після 24 тижня вагітності, а відсутність нової медичної апаратури дозволяло в це вірити. Тому вчинення аборту розглядалося лише як невід'ємне завдання сповнення свого професійного обов'язку.

Поміж інших причин виконання лікарем штучного переривання вагітності наводяться також бажання допомогти вагітній жінці усунути „важкий стан”; благородний намір узаконення аборту з метою припинення нелегальних дій, в процесі яких дуже часто гине сама мати; прагнення фінансового збагачення, тощо. Особливої ваги займає та причина, що суспільство чи державна влада в більшості країн змушує лікарів робити аборт незалежно від їхніх фахових чи моральних переконань. Вищенаведені причини, які стосуються виконання аборту лікарем носять переважно, як ми бачимо, суб'єктивний характер, проте мусимо мати на увазі, що суб'єктивні мотиви чи особисті причини для проведення аборту як правило не є незалежними від об'єктивних проблем, які називають індикаціями, але часто є їх результатом, хоча і становлять собою особливий вид причин. Також нам слід врахувати фактор дій в т. зв. добрій вірі, тобто вчинення такої маніпуляції з хибного, закладеного під впливом інших людей переконання, що такі дії не є злими, або не дуже злими.

Роблячи короткий підсумок, з вищенаведених причин, які стосуються як жінки так і лікаря, за іншою узагальненою класифікацією й відповідно до своєї важливості та об'єктивності умовно можна виділити дві категорії. Таким чином, до першої категорії найчастіше відносяться причини, пов'язані із особистими прагненнями жінки фальшивої свободи, сексуального задоволення чи незалежності від „тягару” материнства; егоїстичні спроби позбутися плоду від чоловіка, який залишив її на одинці перед прийняттям рішення; ставлення власного добробуту та фінансового збагачення як самих батьків так і медперсоналу вище за життя інших осіб, зокрема ще ненароджених. Такі причини у свідомості сучасної людини, незважаючи на свою абсурдність, нажаль, є достатніми для того, щоб привести до позбавлення ненароджених індивідів суспільства можливості дальшого існування.

До іншої категорії причин аборту віднесемо більш драматичні та важливіші за попередні: незнання правди про особовий статус ненароджених та неусвідомлення величини злочину вбивства як зі сторони вагітної, так і лікаря, психологічна травма внаслідок невідповідального виховання зі сторони батьків, нещасливе дитинство, а також незнання важких наслідків, які спричиняє аборт; страх молодої жінки перед знеславою чи втратою чоловіка, який ставить себе на вибір на рівні з життям дитини та тиск з боку родичів, „порада” близьких людей, тощо; психічний стан зґвалтованої жінки; трагічні випадки важкого проходження пологів та вибір між збереженням життя матері і дитини.

Наслідки штучного переривання вагітності

Щоби могти робити кваліфіковані висновки щодо моральності будь-яких людських актів слід, як говорить фундаментальне моральне богослов'я, визначити принципи моральності цих актів, тобто їх предмет, обставини і мету. У випадку штучного переривання вагітності предметом, як ми попередньо вияснили, являється вбивство людської особи. Обставини (мотиви) та мета (ціль) чи намір іноді можуть виступати у ролі причин людських дій. У попередньому ж пункті нашої праці ми спробували розглянути ті обставини та цілі, які найчастіше є присутніми у прийнятті рішення щодо вчинення аборту. Проте, для більш цілісного визначення моральності людських актів, необхідно показати також ефекти або наслідки, що випливають із цих дій, оскільки моральна доброта акту великою мірою визначається добротою його наслідків.

Для того, щоб показати які наслідки приносить штучне переривання вагітності потрібно, найперше, вияснити на кому така маніпуляція залишає свій відбиток. Однозначною майже для всіх буде відповідь, що наслідком аборту є смерть ненародженої дитини, тобто аборт прямо стосується життя людської особи, яка знаходиться на стадії пренатального розвитку. Даний висновок є основоположний для оцінки ступеня важкості злочину й гріха, які несе зі собою маніпуляція аборту, і не потребує додаткових доказів, оскільки факт смерті є очевидним. Коли подивимося з точки зору соціології, то побачимо, що аборт також стосується суспільства в цілому й зокрема його клітини - сім'ї, наслідком для яких є втрата одного із „можливих” членів. Проте, маловідомим і прихованим для загалу залишається факт негативних наслідків переривання вагітності для самої жінки, яка вдається до нього. Точніше кажучи, маємо на увазі якраз новітні висновки багатьох психологів, які чітко вказують на негативний вплив аборту на психічний стан матері, оскільки фізичні наслідки були відомі й спостережені віддавна. Дивним, замітимо ми, є той факт, що у випадку аборту суб'єкт, який позбавляє життя іншу особу, сам стає об'єктом своїх нищівних дій. Та саме такий „справедливий принцип бумеранга” має своє місце у намаганні людини керувати життям та долею інших людей.

Отож, виходячи із тої рації, що остаточне рішення вчиняти чи не вчиняти аборт лежить все-таки на матері, ми, наскільки це можливо, в наступних двох підпунктах нашої роботи спробуємо показати до яких страшних наслідків для неї ж самої може призвести таке фатальне рішення. Висвітлюючи це питання, хочемо в окремий спосіб показати негативні наслідки аборту для фізичного здоров'я жінки і окремо її психічні терпіння, або явище т. зв. постабортного синдрому.

переривання вагітність аборт

Фізичні наслідки

Першим негативним фізичним наслідком штучного переривання вагітності, підкреслимо ще раз, є смерть, позбавлення новозачатої людської особи фізичної здатності продовжувати жити та розвивати притаманні собі якості. В наш час, коли на перший план щораз то більше ставляться егоїстичні споживацькі інтереси народженої особи перед правом на життя найбеззахисніших, на цей аргумент зазвичай не зважається. І це не дивно, оскільки шляхом дегуманізації цих ще ненароджених вдалося переконати широкі кола суспільства у дозволеності та нормальності різних маніпуляцій над життям тих, які „ще не встигли стати собою”. Та більшим парадоксом є той факт, що з однієї сторони людство всіма можливими способами намагається захистити та покращити життя своїх індивідів, залучуючи для цієї мети всі свої можливі матеріальні та інтелектуальні ресурси, та з іншої сторони дозволяє на такі штучні втручання в організм вагітної жінки, які в більшості випадків можуть трагічно закінчитися для неї ж самої і принести зі собою ряд проблем, які аж ніяк не зможуть покращити життя таких жінок.

Штучне, неприродне втручання у процес вагітності жінки, як свідчить гіркий досвід лікарів, несе за собою багато небезпечних наслідків. Відомий німецький мораліст минулого століття Бернард Герінг, викриваючи злочинну діяльність різних організацій, які пропагують методи регулювання та обмеження народжуваності, в особливий спосіб наголошує на страшних, як він говорить, наслідках неприродних дій штучного переривання вагітності для здоров'я матері.

У одному із медичних підручників знаходимо наступне застереження: ”З медичної точки зору переривання вагітності є безперечно небезпечним для здоров'я вагітної жінки… З кожним перериванням пов'язаний певний ризик, хоч би вже через необхідність введення наркозу… Розширення шийки (матки) несе можливість її розірвання, джерелом ризику є витікання крові при відділенні плоду від стінки матки…”. Така кровотеча, точніше аборт як першопричина, може призвести навіть до смерті самої жінки. В легшому проходженні маніпуляції все ж таки можуть спостерігатися різні порушення роботи серця, гіпертонія, мігрень, шлунково-кишкові розлади, інфекційні зараження крові, тощо. Особливою небезпекою для подальшого фізичного стану жінки є зігнання плоду при її першій вагітності. Ризик у цьому випадку полягає у можливості ніколи вже не завагітніти. Головне, що мало хто із медиків наважується прямо відносити ці наслідки до першопричини - переривання вагітності, але факт залишається фактом.

У медичній літературі майже неможливо знайти повніший перелік післяабортних негативних наслідків. Винятком є хіба що книга французької лікарки-дерматолога Ане Магір „Шкірні хвороби як вістуни душі”, в якій розповідається про 22-річну жінку з важким захворюванням шкіри, яка в важких муках тіла й сильній депресії помирає. Головна причина смерті, стверджує лікар, була у вчиненому напередодні аборті, який через душевні терпіння й страждання дав поштовх смертельній хворобі. Для багатьох медиків чути про такі трагічні наслідки - це сенсація.

На кінець, ми би хотіли подати ще один парадоксальний факт, який стосується т. зв. лікарських показників до вчинення аборту. Особливу увагу на нього звертає професор ембріології Влодзімєж Фіялковський. Дані показники - це перелік понад 170 хворіб, в випадку захворювання на які вагітна жінка має повне й законне право позбутися свого плоду, який „може бути перешкодою” на шляху до видужання. В противному ж випадку ці недуги, як переконують прихильники аборту, можуть негативно вплинути на фізичний чи психічний стан зачатої дитини. Серед таких показників знаходять місце підвищений серцевий тиск жінки, запалення шкіри, підвищений рівень цукру в крові, рентгенівське опромінення і навіть розтягнення м'язів ніг. Абсурдність цих показників вищеназваний лікар показує на ряді прикладів із його професійної практики, коли вагітність, на заперечення цих аргументів, проходила дуже успішно і в деяких випадках саме підчас неї хворобливий стан жінки покращувався. Актуальним залишається питання чи ці лікарські показники справді мають за мету врятувати чи покращити життя жінки, якщо, керуючись при цьому не зовсім доказаними аргументами, пропонують за оптимальний вихід вбивство ненародженого, що в своїй суті вже є першим і найважчим наслідком, який в свою чергу призводить до ряду інших негативних наслідків для здоров'я та життя самої матері, які лиш ще більше утруднять її життя. Філіп Ней прямо наголошує на цьому висновку: „Аборт - це аберація в медицині. Безпечність цього заходу досить сумнівна, натомість з'являються все нові докази його шкідливості у різних аспектах. Існують вагомі сумніви щодо того, що аборт допомагає залагодити якісь проблеми - медичні, психологічні чи соціальні…Отже морального й наукового виправдання аборту немає”.

Психічні порушення - постабортний синдром

Неможливо у людській свідомості цілком стерти відчуття реальності, незважаючи на те, що люди загалом намагаються оминути болючу істину, заглиблюючись у фальшиві ідеї чи задурманюючи свої почуття наркотиками, гучною музикою чи нестримним бажанням тілесної насолоди. Рано чи пізно наслідки переступленого закону Творця усього існуючого стануть відчутними, і забута реальність перейде у болюче відчуття провини. Оскільки кожному властиво помилятися і кожен постійно стикається з реальністю, уникнути цього почуття не може ніхто.

З абортом, що є противним законам людської природи й законам Божим, пов'язані провини різних видів: екзистенційна, сімейна, богословська. Та як стверджують самі психологи й психіатри, біологічної провини оминути неможливо. У всіх живих істот закладено веління захисту матерів та малят, оскільки це є запорукою збереження виду. Людина в цьому випадку не мала би бути винятком з правила. Таким чином, окрім фізичних наслідків аборту особливо відчутними й незрівнянно важчими для його виконавців є їхні особисті психічні порушення й страждання.

Трагічні наслідки від вчинення штучного зігнання плоду приходять у життя як лікарів-гінекологів, матерів, так і суспільства в цілому. Виконання абортів призводить до дегуманізації й руйнування духу й навіть розуму його виконавців. Багато лікарів, відчуваючи провину, стараються заглибитися у „лікуванні” алкоголем. Про це повідомляється в одній із американських газет: „49-річний головний лікар однієї сучасної клініки абортів в Нью-Йорку, де протягом півтора року було проведено 60 тисяч абортів, покинув свою роботу. Його колеги і медсестри мусили пройти курс лікування у психіатрів… лікарі й медсестри, відчуваючи свою вину, починали зловживати алкоголем, нервували в операційній”. Людство ж на загал, почуваючи себе спів- відповідальним за поширення такого жахливого самознищення й не бачачи правдивого навернення, як наслідок починає культивувати в собі найнебезпечнішу із тенденцій - перекладання провини на „офірне ягня” і ще частіше приносити у жертву найневинніших.

Підтвердженим й незаперечним, однак, являється факт, що найбільше страждають від перенесеного на собі аборту самі жінки. Психічні розлади після аборту не є рідкісними та короткочасними і майже не піддаються звичайній терапії. Д-р філософії та психолог жіночої поліклініки у німецькому місті Вюрцбурзі Марія Сімон, провівши психосоціальні опитування жінок, довела, що не може бути аборту без ризику. Таким чином у двох із кожних трьох опитуваних жінок після переривання вагітності виникають почуття страху, вини, каяття та важкі депресії, які в багатьох випадках переходили в фізичні недуги. Жінка після аборту аж ніяк не почувається визволеною, навпаки, на протязі довгих років не знаходить внутрішнього спокою та стабільності. Такий психічний стан не може не відобразитися негативним чином на усіх сферах її життя: праці чи навчанні, вихованні народжених своїх дітей та сімейному благополуччі.

Про свій постабортний стан говорить одна із потерпілих жінок: „Виправдовуєшся тим, що інші вчинили так само і можуть жити з тією свідомістю, то, мабуть, і тобі вдасться. Але так лише здається, бо неможливо зазирнути в душу тих людей… а тому ніколи не дізнаєшся, що вони відчувають і як страждають. Переконуєшся в цьому лише тоді, коли вже запізно. Тоді кожна дитина, кожна забавка, черевичок чи костюмчик будуть викликати в тебе море сліз”.

Психічні наслідки аборту в науковій психіатричній термінології дістали загальну назву „постабортний синдром” (далі ПАС). Дане визначення вперше було запропоноване та підтверджене американським психологом Анне Спекгард у 1985 р. Пізніші вивчення питання ПАС, зроблені на основі досліджень декількох психотерапевтів з різних країн світу (Сьюзен Стенфорд, Давида Реардона, Карін Струк, Дороті Ельбрух та інших), дали змогу провести перелік найчастіших його симптомів. Серед них є наступні: шок (як після нещасного випадку); розлади сну, жахливі сновидіння; хворобливе приглядання до вагітних жінок і дітей, або панічний страх перед ними; бажання забути, або „виправити” аборт повторною вагітністю; неуважність й постійне замислення над скоєним; агресивність до батька вбитої дитини, лікарів, усіх чоловіків й себе самої; неадекватні емоційні реакції на шум порохотяга; послаблене світосприйняття; статева холодність або інші сексуальні розлади; тривале відчуття втрати та порожнечі; депресія; страх перед покаранням, постійна боязнь за інших своїх дітей; втрата почуття самовартості; зловживання медикаментами, алкоголем й наркотиками; небезпека самогубства, тощо.

Марія Петерс, психіатр-педіатр Паризького Інституту прогнозів, називає аборт „найбільшою трагедією в історії людства, невиліковною раною для сім'ї й суспільства”, слушно зауважуючи, що все, що небезпечне для одного із індивідів суспільства, є таким і для загалу.

Отож, як ми побачили, людське втручання в творчий Божий процес не проходить безслідно ні для виконавців аборту, ні для суспільства в цілому. Незважаючи на те чи ми прямо відносимо ці наслідки до першопричини чи ні, заперечити їх наявність неможливо жодним способом. Ряд фізичних й психічних недуг та розладів у виконавців й учасників аборту, разом із смертю ненародженої людини, чітко вказують нам на той факт, що їхньою причиною не може бути дія есенціально добра, оскільки, як ми вище замітили, моральна доброта людських дій великою мірою визначається також і добротою їх наслідків. Тому, логічним буде висновок, що штучне переривання вагітності, яке являється предметом нашої моральної оцінки, у своїй суті є річчю негативною. Для того, щоб це зрозуміти, не потрібно великих інтелектуальних зусиль. Самі наслідки прямо вказують нам на те, що аборт - це не лише вбивство ненародженої людської істоти, але і пряме фізичне і психічне самознищення людства.

"Гуманізація" суспільства та ставлення людства до явища аборту

Аборт, як особиста так і суспільна трагедія - це наче трикутник, сторонами якого є виконавець, жертва та спостерігач. Цей трикутник з плином часу і під впливом різних обставин, як ми побачили із наслідків аборту, може обертатися таким чином, що виконавець-зловмисник може стати жертвою, жертви дитячого насильства, самі будучи вже батьками часто стають зловмисниками, суспільство-спостерігач може опинитися в будь-якій із ролей, якщо й надалі буде пасивно споглядати за драмою вбивства найневинніших, а тим самим і за драмою самознищення. Тому, мабуть, найбільшу частку відповідальності за продовження існування різного роду трагедій несе суспільство-спостерігач і особливо - активатор. В даному розділі спробуємо розглянути в історичному ракурсі як відбувалося формування абортивної свідомості у суспільстві на протязі різних періодів його існування й разом з цим попробуємо рефлектувати основні причини, що призвели до укорінення явища аборту у сучасному суспільстві.

Практика штучного переривання вагітності відноситься до числа найдавніших проблем людства і торкається як медичної етики, філософії й юриспруденції, так і теології. Як свідчить Старозавітна історія, у ізраїльському ранньому суспільстві практика аборту не була поширеною і стосувалася лише поганських народів і їхньої аморальної поведінки. Але, як чітко свідчить клятва Гіппократа (460-337 рр. до Хр.), навіть і в древньому „негуманному” поганському суспільстві був ряд осіб, можливо й ряд цілих суспільних груп, які прямо заперечували допустимість застосування абортивних методів знищення людських істот. Більше того, згідно дослідження Нагвіба Райда, зачатки даної клятви походять ще з часів панування імператора Імхотепа (бл. 3000 р. до Хр.), що показує нам, що навіть у ці древні віки, людське життя було шановане суспільством, починаючи від його зачаття.

Арістотель, що був майже ровесником Гіппократа, мав дещо інший погляд на початок людського життя, як ми згадували в першому розділі нашої праці, оскільки брав за вихідну точку гуманізації людини термін, в якому зачатий ембріон вже був фізично готовий до прийняття людської душі. У його позиції щодо аборту бачимо два моменти: необхідність абортів виправдовувалася демографічними цілями (регулюванням народжуваності), з іншої сторони він вважав дозволеним переривання вагітності доки в зародка ще не сформувалися „чутливість” та „рухова активність”.

Твори дохристиянських римських авторів Овідія (43 р. до Хр. - 18 р. по Хр.) та Ціцерона (106 - 43 рр. до Хр.) показують, що на противагу поширеній суспільній думці, вони вважали, що підчас переривання вагітності вбивається людина, а не безособовий плід. Акт знищення ненароджених вони називають вбивством і гріхом, за який слід перепросити богів.

Як відносилось до практики штучного зігнання плоду суспільство у часи Христа можемо побачити вже із документів першого століття християнської ери, які містять у собі пряме заперечення абортивної практики. Так у книзі Дідахе, або в Апостольських Повчаннях прямо говориться: „Ти не вбиватимеш плоду через аборт й не нищитимеш вже народжену істоту”. Другий текст, в якому показується відношення до аборту, міститься в Листі Псевдо-Варнави. Виходячи із Божої заповіді любові до ближнього, автор, прямо вважаючи ближнім і зачатий плід, пише: „Люби твого ближнього більше за своє власне життя. Не позбавляйся дитини шляхом абортів. Не можеш вбити те, що є зароджене”. З цих документів, проте, неможливо чітко визначити відношення до того чи злочин аборту в той час вважався однозначним людиновбивством, чи чимось меншим. Отож, наприклад, Тертуліан говорить про плід як про потенційну людську особу, позбавлення життя якої є злочином, хоча меншим аніж вбивство народженої людини. Атенагор же свідчить, що в християнському суспільстві жінки, які, послуговуючись засобами медицини, запобігають народженню живої людини, вважалися винними у злочині вбивства. Таким чином, на закид поган, нібито християни вбивають своїх дітей, цей же автор у 177 році пише: „Чи могли би вбити людину ми, які говоримо, що жінки, вживаючі абортивних засобів, допускаються злочину й будуть відповідати перед Богом за переривання вагітності? Не мало би сенсу одночасно вірити в те, що плід в лоні матері є живою істотою, через що Бог піклується ним, і вбивати дитину, яка вже прийшла на світ”.

Як свідчить історія, у Римській Імперії, аборт не вважався чимось ганебним і широко практикувався, як наслідок розпусного життя. Поганський письменник Ювенал (55 - 120 рр.) у своїх сатирах досить гостро критикував практику переривання вагітності, за що й був переслідуваний пануючими у Римі суспільними колами. Особливо в епоху занепаду держави її громадяни воліли не мати ні родини, ні дітей. Спочатку в римському праві людський зародок (nasciturus - лат. той, що має народитися) трактувався як частина тіла матері, тому за його вбивство не могло бути покарання. Цей погляд широко пропагували римські стоїки, які мали велику повагу в правлячої влади. Лише згодом, починаючи з ІІІ століття, штучний аборт став вважатися злочином, але не проти добра зачатого плоду, а проти гідності і прав батьків до свого потомства.

У творі „Бесіди про Семикнижжя”, написаному в 420 році, своє відношення до аборту показує нам святий Августин, який, приймаючи за термін одушевлення 46 день, і говорячи про „сформований” і „несформований” плід, все-таки критикує вбивство будь-якого із них.

З 450 року позиція християнського світу як Сходу, так і Заходу, була чітко проти злочину абортів. Хочемо замітити, що в цей час існувало переконання, що нова крихітна людська особа (homunculus) міститься вже в самій чоловічій спермі, через це кожне звільнення сімені вважалося позбавленням можливості нового життя.

Святий Тома Аквінський, йдучи за прикладом Арістотеля, знову наголосив на тому, що одушевлення тіла розумною душею відбувається у хлопчиків на сороковий день від зачаття, а у дівчат - на вісімдесятий. До цього часу людський ембріон, на його думку, є одушевлений життям вегетативної та тваринної природ. Та разом з цим, він вважав „важким гріхом проти природного права” вбити плід на будь-якій стадії його розвитку і „важчим гріхом” знищення плоду після його одушевлення. Дуже довгий час ця теорія була загальноприйнятою як у державних законах щодо злочинності аборту, так і в філософсько-богословській оцінці.

Проте хочемо замітити, що не всі святі отці тогочасної церкви придержувалися арістотелівської думки про пізніший термін одушевлення, особливо, якщо взяти до уваги вчення грецьких богословів. Серед них провідне місце займає святий Григорій Богослов, який вчив, що душа людини появляється в першому ж моменті після її зачаття. Через це аборт вважався річчю гріховною й неприпустимою як з моральної точки зору так і відносно канонічних норм. Згідними із цим поглядом був і святий Максим.

В епоху Середньовіччя головним питанням, пов'язаним із практикою штучного переривання вагітності, була дискусія щодо важкості цього злочину і міри покарання чи покути для тих, хто його вчинив. Також часто виникали суперечки щодо питання, що є ціннішим - життя матері чи життя плоду. Згідно погляду св. Томи вважалось, що аборт „неодушевленого” плоду є меншим злом, тому покарання було меншим, ніж смертна кара у випадку вбивства плоду після його одушевлення. Про це йдеться у збірці німецьких законів „Кароліна” (XI ст.). Покарання смертю було введене у 1649 р. і в Російській Імперії, скасовано його в наступному столітті. У Австрії ж смертну кару за вчинення аборту було відмінено у 1787 р. Аналогічними були дії Франції, яка після Французької Революції замінила її на довічне ув'язнення.

Починаючи із XVIII ст. в колах християнських теологів, завдяки певним відкриттям у сфері медицини, починає переважати думка про те, що людський плід отримує свою душу вже від моменту зачаття. І вже з наступного століття й до наших днів ця теорія стає загальноприйнятою у християнському суспільстві і доктрині. Проте протилежні погляди схоластів не загубились у одностайності думок, а навпаки, беручи за основу вже інші аргументи, й надалі поширюються в свідомості суспільства.

Хочемо зробити легеньку замітку, що ставлення людства на загал у різні епохи свого існування до явища аборту досить часто залежало від того, яким був стиль та мораль їхнього життя, яким знанням про початок людського життя вони володіли у свій час, яким було особисте відношення до нього правлячих глав тої чи іншої держави, а з цього відповідно випливали і її закони по відношенні до аборту. Також досить важливим фактором у формуванні суспільної думки було місце, яке Церква займала у житті того чи іншого суспільства. Тому, відповідно до прийнятої думки філософів та теологів і рівня їхнього авторитету серед людей, залежало і ставлення цих людей до тої чи іншої проблеми, зокрема й до аборту.

Повертаючись до нашого питання, звернемо увагу на те, що досить цікавим являється процес еволюції відношення суспільства, законодавства й зокрема лікарів до проблеми аборту протягом двох останніх століть. З однієї сторони ми бачимо стрімкий розвиток науки, зокрема біології, яка змогла доказати неточність середньовічного вчення про безособовість „неодушевленого” плоду, та з іншої сторони ми можемо зауважити переважання й закорінення у людській свідомості позитивного, або принаймні пасивного ставлення до вбивства найменших, нехай і потенційних членів свого суспільства. Не можемо сказати, чи причиною цьому не є секуляризація суспільства в суб'єктивному напрямку, переоцінка цінностей й зміна ролі Церкви, як єдиного авторитету у його житті. Бачимо також несталий процес зміни законодавства багатьох країн по відношенні до штучного переривання вагітності. Керуючись різними мотивами, суспільство видавало одночасно закони, які то дозволяли його вчинення, то знову забороняли.

Таким чином, зокрема у європейській медицині поворотним пунктом у концепції, яка знехтувала цінністю ненароджених, стала дискусія в Паризькій Медичній Академії у 1852 році, яка точилася навколо проблеми оцінки вартості життя матері та плоду. В результаті дійшли до висновку, що статистика смертності матерів після кесаревого розтину може бути головним аргументом у етичному виправданні методів штучного переривання вагітності.

Тим часом у США виникає загальнонаціональний рух за заборону аборту. Ініціаторами цього руху виступив ряд лікарів, які, ґрунтуючись на тогочасних сенсаційних ембріологічних відкриттях, доводили, що плід являє собою живу істоту з моменту зачаття, а не з часу відчуття матір'ю перших рухів його тіла. Тому медики наполягали на висновку, що аборт, навіть на самому початку вагітності є вбивством. Через це до 1880 р. аборти у США були заборонені, за винятком випадків, коли потрібно було рятувати життя вагітної жінки.

У 1969 р. британський парламент прийняв „Акт про злочини проти особистості”, відповідно до якого аборт, починаючи від моменту зачаття, став вважатися тяжким злочином. Кара для жінки була більшою у випадку вбивства нею плоду, який вже „заворушився”. У дореволюційному законодавстві Росії і у нею окупованій частині нашої України чітко розрізнялися дозволений аборт вчинений з метою порятунку життя матері і аборт кримінальний.

У XX ст. у дискусії про допустимість абортів активно почали включатися феміністичні рухи, які домагалися визнання їхніх прав особистої незалежності і свободи вибору. Разом з цим вони домагалися права на усунення небажаної вагітності, як основоположного права захисту гідності жінки. Знову прихильники абортів звернули свою увагу на питання одушевлення, відповідь на яке не була цілком однозначною: на якому саме етапі запліднення дається людині душа. Знаючи, що навіть між деякими моралістами та теологами виникали суперечки на цю тему і спекулюючи цим, було знову засіяно в ментальності багатьох людей сумнів а то й переконання, що особове життя людини не може правдоподібно розпочатися від моменту зачаття, а на пізнішому етапі розвитку.

Гаслом нашого часу дуже часто виступає твердження, що сучасне суспільство - найгуманніше суспільство, яке всесторонньо захищає своїх членів і старається всіма можливими силами покращити їх добробут. Дивлячись з однієї сторони, побачимо, що це так ніби і є, особливо у заможніших державах: все спрямовано на задоволення споживацьких потреб громадян, спостерігається великий прогрес у сфері медицини, а отже, і помітне продовження середньої тривалості та умов життя. Всесвітні організації намагаються досягти миру та порядку у світі, хоча поки що цього не було осягнуто. Всі закони голосно проголошують поширення демократичних принципів свободи, проте більше не сприймається давня мораль, поняття авторитету. Людина, відчувши себе творцем свого життя, більше не шукає моделі своєї поведінки у попередніх законах та етичних принципах. Сучасна людина не хоче визнати, що її поведінка та сумління може бути детерміноване якимись зовнішніми обов'язками. Гуманізм, про який так часто згадується в наш час, насправді є новим гуманізмом, основою якого є фальшиве поняття особистого блага, і в своїй суті носить егоїстичний характер. До подібного висновку доходить теперішній Понтифік Іван Павло ІІ, говорячи про те, що сучасне суспільство все частіше керується хибним принципом: „Поступай так, як тобі велить твоє сумління”, присвоївши природній закон власним суб'єктивним прагненням.

Після гіркого досвіду Другої Світової Війни було видано ООН гуманістичну у своїй суті Декларацію Прав Людини (1948 р.). Дещо пізніше появляються Хартія Прав Сім'ї (1983 р.) та Європейська Хартія Прав Дитини, в яких наголошується на тому, що „Визнання гідності кожного члена людської родини, а також їх рівних і непорушних прав становить фундамент волі, справедливості та спокою”. Хартія Прав Родини, зокрема, стверджує, що основоположним правом кожної людини є право на життя, а „аборт - безпосереднє порушення” цього права. Також у Європейській Хартії Прав Дитини записано: „Права дитини (від моменту зачаття, періоду утримання, до властивого забезпечення в їжі та відповідного середовища) повинні бути визнані, а уряди країн повинні прийняти за обов'язок завдання повної реалізації цих прав”.

То яким насправді є це „найгуманніше” суспільство, якщо в одному моменті захищає ці права, а в іншому - видає нові закони, що прямо заперечують їх? І тут наше сучасне суспільство знаходить маску ідеологічного прикриття, вводячи у сферу дозволеного практику штучного переривання вагітності, й переконуючи, що це єдиний вихід, щоб запобігти підпільним абортам. Тому, як не парадоксально, боротьба за введення цього закону стає боротьбою за свободу совісті, індивідуальні прагнення громадян і громадянські права. Легалізація повинна була б стати меншим злом у порівнянні із поширеними трагічними підпільними абортами. Та, як констатує Еліо Сгречча, такий закон не тільки не зменшує кількість нелегальних абортів, але дуже часто приводить до їх зростання.

Бернард Герінг приводить ясні приклади „гуманної доброчинності” різних міжнародних організацій, які пропагують методики штучного регулювання народження як найкращий спосіб покращення добробуту суспільства. Наприклад, говорить він, у післявоєнні роки спеціалістам американської організації планування сім'ї Томпсона вдалося переконати суспільство Японії у необхідності узаконення технічних методів регулювання народжень і разом з цим прийняття досі незнаного японцям методу штучного переривання вагітності. Таким чином, під впливом маскованої пропаганди „інструкторів” за досить короткий проміжок часу дві третіх частини населення країни прийняло ці методи, не усвідомлюючи, що цим самим оголосило холодну війну проти своїх найменших громадян. Кількість, отже, виконаних легально абортів за рік такої пропаганди сягнула понад 246 тисяч із 2,6 мільйона народжень. Через шість років (у 1955 р.) ця цифра зросла до понад одного мільйона вбитих у лоні матері дітей у порівнянні із 1,7 мільйона вцілілих.

„Гуманістичні” наміри різного роду організацій та фірм у США, які пропагують регулювання народження, продовжує далі автор, базуються в основному на гаслі запобігання існування бідності. Різні консультанти при допомозі всіх можливих засобів комунікації стараються переконати суспільство, що в такій високорозвиненій як Америка країні не можуть народжуватися діти, батьки яких не мають фінансової можливості забезпечити їм належного рівня життя. Тому, „щоб не порушити загального життєвого стандарту”, переконують вони, кращим і гуманнішим виходом буде не допустити народження таких дітей.