Плазмозамінні препарати поліфункціональної дії: розроблення технології, лабораторно-експериментальне та клінічне обґрунтування їх застосування у трансфузіології

Тривале введення дослiджуваного препарату не викликало суттєвих зрушень морфологiчного складу кровi порiвняно з початковим станом i контрольною групою тварин. Бiохiмiчнi дослiдження кровi (вмiст цукру, активнiсть печінкових ферментiв в кровi (АлАТ та АсАТ), проби Вельтмана i Таката-Ара) показали, що ці показники суттєво не змiнювалися як в дослiднiй, так i в контрольнiй групах тварин. В той же час вмiст загального бiлка сироватки кровi в пiддослiдних тварин дещо пiдвищувався (p<0,05). Особливо помiтним було пiдвищення рівня альбумiнової фракцiї. В контрольнiй групi цi показники майже не змiнювались (p>0,05). Як через добу, так і через 30 днiв після першого введення Лактопротеїну з сорбітолом патологiчних змiн в складi сечi пiддослiдних тварин не спостерігали.

Підсумовуючи це токсикологічне дослідження Лактопротеїну з сорбітолом, можна стверджувати, що препарат при тривалому (до 30-ти днiв) внутрiшньовенному введеннi в дозi 10 мл/кг маси тіла не має негативного впливу на поведiнку i масу тварин, на морфологiчнi i бiохiмiчнi показники кровi та склад сечi. В той же час, багаторазове введення препарату призводить до помітного пiдвищення вмiсту загального бiлка i його альбумiнової фракцiї.

Крім того, дослідження хронічної токсичності проведено на білих мишах. Десяти тваринам масою (20,0+2,0) г Лактопротеїн з сорбітолом вводили в дозi 0,5 мл внутрiшньоочеревинно протягом 15-ти днiв. П'яти контрольним мишам вводили розчин NaCl 0,9% в аналогічній дозі. Результати показали, що введення препаратів тварини переносили добре, без негативних загальних реакцiй. Вага тварин не зменшувалася. Мишi дослідної групи залишалися активними протягом всього дослiду, їх поведiнка не вiдрiзнялася вiд контрольних тварин.

В кінці обох дослідів, після останнього забору крові та евтаназії кролів та мишей з їх внутрiшнiх органiв (печiнки, нирок, легень) виготовляли гiстологiчнi препарати, які забарвлювали гематоксилiн-еозином. Патоморфологічні дослідження показали, що органи піддослідних тварин після тривалого внутрішньовенного введення Лактопротеїну з сорбітолом кролям та внутрішньоочеревинного введення мишам зберегли звичайну будову без патологiчних змiн. У деяких випадках спостерігали явища незначно вираженої гідропічної дистрофії печінки. Однак, гiстологiчно видимої різниці між органами дослідних та контрольних тварин не зафіксовано.

Таким чином, експериментальне вивчення препарату в заданих умовах досліду підтвердило низьку кумулятивність Лактопротеїну з сорбітолом та відсутність його хронічного токсичного впливу на органи та системи тварин.

Алергенні властивості Лактопротеїну з сорбітолом вивчали на морських свинках. Досліди проведено на 12 тваринах. Лактопротеїн з сорбітолом вводили 6 морським свинкам пiдшкiрно в кiлькостi 2 мл з додаванням 1 мл ад'юванта Фрейнда 4 рази з iнтервалом 5 днiв. На 15-й день пiсля останньої iн'єкцiї морським свинкам було введено внутрiшньовенно ударну дозу препарату (5 мл). Одночасно 6 контрольним морським свинкам внутрішньовенно вводили Лактопротеїн з сорбітолом в кiлькостi 5 мл без попередньої сенсибілізації. Спостереження за тваринами показали, що пiсля введення ударної дози препарату явищ анафiлактичного шоку не було. Протягом часу спостереження (10 днів) поведiнка пiддослiдних тварин не відрізнялася від поведiнки контрольних тварин, випадків загибелі тварин не було.

Вивчення подразнювальної дiї Лактопротеїну з сорбітолом на стiнку вени i пiдшкiрну клiтковину було проведено на 8 кролях. Препарат вводили 4 кролям одноразово в дозi 6 мл/кг. Контрольним 4 тваринам вводили розчин NaCl 0,9% в дозі 10 мл/кг. Візуальне вивчення подразнювальної дiї на стiнку вени i пiдшкiрну клiтковину вiдразу пiсля введення препарату не виявило жодних патологiчних змiн, не було нi почервонiння, нi припухлостi в мiсцi проколу вени. Гiстологiчне вивчення зрiзiв вуха кролів, яке проводили на 2-й день після введення препарату, виявило механiчне пошкодження покривного епiтелiю i незначну локальну запальну реакцiю у виглядi невеликого скупчення сегментоядерних лейкоцитiв. Флебітів та тромбозів не виявлено. При введенні контрольного розчину у тварин спостерігали аналогічні зміни. Отже, специфічної пошкоджуючої дiї Лактопротеїну з сорбітолом на ендотелій судин та підшкірну клітковину не виявлено.

Таким чином, проведені дослідження показали, що розроблений препарат Лактопротеїн з сорбітолом належить до вiдносно нешкiдливих речовин з дуже низькою токсичнiстю. Встановлено, що максимально безпечна добова доза препарату складає 10,8-25,0 мл розчину/кг маси тіла. Вивчення хронічної токсичності Лактопротеїну з сорбітолом (протягом 30-ти днів), включаючи патоморфологiчнi дослiдження внутрiшнiх органiв, підтвердило, що цей препарат не має кумулятивної, алергізуючої та місцевоподразнювальної дії.

З огляду на потенційні дезінтоксикаційні властивості Лактопротеїну з сорбітолом було проведено експеримент з вивчення впливу внутрішньовенного введення препарату на перебіг експериментального токсичного гепатиту. Досліди проведено на 16 кролях, розділених на 2 групи. Тваринам дослідної групи на фоні підшкірного введення CCl₄, з лікувальною метою внутрішньовенно вводили Лактопротеїн з сорбітолом в дозі (10,0+1,0) мл/кг маси тіла (0,5 г альбумiну i 0,6 г сорбiтолу) протягом 14-ти днів. Другій (контрольній) групі тварин в аналогічній дозі вводили контрольний препарат Лактасол.

В процесi досліду встановлено, що інфузійний препарат Лактопротеїн з сорбiтолом позитивно впливає на перебiг токсичного гепатиту, знижує тяжкiсть захворювання i збiльшує відсоток виживання тварин. В групi кролів, яким вводили Лактопротеїн з сорбiтолом явища iнтоксикацiї були незначними i проявилися тiльки на 6-7-й день. Втрати маси тiла не спостерігали, загибелi тварин не було. В контрольнiй групi тварин, яким вводили Лактасол, явища iнтоксикацiї у виглядi в'ялостi, малорухливостi, втрати апетиту, з'явилися вже на 3-й день i наростали до 7-го дня. Після цього явища токсикозу повiльно зменшувалися до кiнця другого тижня дослiду. Одна тварина з восьми загинула на 8-й день дослiду. Морфологiчнi i бiохiмiчнi дослiдження кровi пiдтвердили позитивний вплив препарату Лактопротеїн з сорбітолом на органiзм тварини з експериментально викликаним токсичним гепатитом.

Відомо, що гіперосмолярні розчини мають осмодіуретичну дію, завдяки чому можуть збільшувати діурез. Такі розчини мобілізують рідину з міжклітинного простору в судинне русло. Це призводить до збільшення об'єму циркулюючої крові за рахунок збільшення об'єму плазми, що супроводжується гемодилюцією. Лактопротеїн з сорбітолом - білково-сольовий розчин, осмолярність якого складає 1020 мосмоль/л, що у 3,5 раза перевищує осмолярність плазми крові. З огляду на склад препарату та його фармакологічні властивості, було проведено вивчення діуретичної дії препарату в експерименті. Досліди проводилися на двох видах тварин (білих щурах та білих мишах) на моделі водного навантаження.

Перший експеримент було поставлено на білих щурах-самцях, розподілених на групи, яким вводили: розчин Рінгера, ізоосмолярний гідроксиетилкрохмаль-200 та Лактопротеїн з сорбітолом. Для водного навантаження використовували водопровідну воду, яку давали per os за допомогою зонда з розрахунку 5 мл/100 г маси тіла. Одночасно тваринам внутрішньовенно вводили препарати в дозі 1 мл/100 г маси тіла тварини. Збір сечі здійснювали протягом 5 год після введення препаратів. З одержаних абсолютних показників розраховували процент діурезу відносно контролю (розчин Рінгера), який приймали за 100%. До уваги брали загальну кількість сечі, виділеної тваринами за 5 год. Отримані результати показали, що після застосування ізоосмолярного препарату гідроксиетилкрохмалю-200 спостерігається діурез на рівні (1,66+0,14) мл/100 г маси тіла, що складає лише 65% від діурезу тварин контрольної групи (2,55+0,20) мл/100 г маси). У дослідній групі тварин під дією Лактопротеїну з сорбітолом спостерігали діурез, який був достовірно більшим від результатів контрольної групи і складав (2,98+0,11) мл/100 г маси тіла (117% від контролю), і значно більшим (в 1,8 раза) від діурезу тварин, яким вводили гідроксиетилкрохмаль-200.

Другий дослід було проведено на 16 бiлих мишах, роздiлених на 2 групи (по 8 мишей). Першiй групi вводили ізоосмолярний контрольний розчин Лактасол (5 мл/кг маси тiла). Другiй групi - Лактопротеїн з сорбiтолом (5 мл/кг маси тiла). На початку досліду з метою створення водного навантаження бiлим мишам пiсля 15-ти годинного голодування вводили внутрiшньоочеревинно по 1 мл стерильної дистильованої води. Після цього в хвостову вену тваринам вводили вищевказанi дози препаратiв. Кiлькiсть видiленої сечi фіксували через 1, 2, 3, 4 i 5 год пiсля введення препаратів. Результати досліду показали, що Лактопротеїн з сорбiтолом має досить виражену сечогiнну дiю у мишей - (0,84+0,04) мл сечi за 5 год проти (0,48+0,17) мл в мишей контрольної групи, яким вводили Лактасол. Причому, за першi 2 год Лактопротеїн з сорбiтолом викликав видiлення 69%, а Лактасол - 23% сечi.

Таким чином, проведенi дослiди на щурах та мишах на моделі водного навантаження показали, що розроблений гіперосмолярний комплексний препарат Лактопротеїн з сорбiтолом має виражену сечогiнну дiю i може бути ефективним засобом в клiнiцi для лiкування набрякiв та олiгурiї.

Дослідження Лактопротеїну з сорбітолом як засобу для корекції кислотно-основного стану було проведено у кролів на моделі метаболічного ацидозу, який викликали внутрішньоочеревинним введенням 0,5 М розчину хлориду амонію (NH₄Cl) в дозі 5 ммоль/кг маси тіла (в об'ємі 10 мл/кг маси тіла). Тваринам з метаболічним ацидозом досліджуваний препарат Лактопротеїн з сорбітолом та контрольний розчин NaCl 0,9% вводили в крайову вушну вену одноразово зі швидкістю 60 крапель/хв в дозі 10 мл/кг маси тіла через 2 год після введення хлориду амонію, тобто у фазі переходу ацидозу в декомпенсовану стадію.

Отримані результати показали, що введення кролям на фоні декомпенсованого ацидозу препарату Лактопротеїну з сорбітолом призводить до відновлення рН крові до початкового рівня практично через 1 год після введення препарату. Фармакологічний ефект Лактопротеїну з сорбітолом за цим показником через 1 та 2 год відносно рівня до лікування фактично близький до 100% (97% - через 1 год та 119% - через 2 год). Внутрішньовенне введення розчину NaCl 0,9% не мало жодного антиацидозного ефекту у тварин з експериментальним ацидозом. Таким чином, Лактопротеїн з сорбітолом - це фармакотерапевтичний засіб, який має здатність здійснювати непряму (опосередковану) корекцію кислотно-основного стану у тварин з метаболічним ацидозом.

Проведено вивчення ефективності, безпечності та переносимості Лактопротеїну з сорбітолом при застосуванні у супровідній інфузійній терапії в онкогематологічних хворих, що отримували програмне цитостатичне лікування. Під спостереженням знаходилось 50 осіб із злоякісними пухлинами кровотворної та лімфоїдної систем. Серед цих пацієнтів 27 осіб мали супутню патологію у вигляді захворювань печінки та жовчновивідних шляхів (гепатити, гепатози, цирози, жовчнокам'яна хвороба). Пацієнти отримували програмне цитостатичне лікування та стандартну інфузійну терапію. Лактопротеїн з сорбітолом вводили внутрiшньовенно крапельно із швидкістю 50-70 крапель за хвилину по 200 мл одноразово щоденно протягом трьох днів з першого дня проведення інфузійної терапії. За підсумком комплексної оцінки висока та помірна ефективність спостерігалась у 37 пацієнтів, низька - у 10 пацієнтів. Добра та дуже добра переносимість встановлена у 94% пацієнтів.

Проведено вивчення ефективності трансфузій Лактопротеїну з сорбітолом на прояви ендогенної інтоксикації у хворих на гострий панкреатит. У дослідженні брало участь 30 хворих (18 чоловіків і 12 жінок віком від 35 до 62 років), у яких діагностовано гострий панкреатит з набряковою формою (22 особи) та гострий дифузний панкреатит (8 осіб). Пацієнти були розділені на 2 групи по 15 чоловік. Хворим першої групи проводили стандартну інтенсивну терапію. Хворим другої групи на фоні повного комплексу інтенсивної терапії гострого панкреатиту застосовували Лактопротеїн з сорбітолом внутрішньовенно по 200 мл двічі на добу протягом 3-х днів. Результати досліджень показали, що застосування Лактопротеїну з сорбітолом сприяє зниженню процесів перекисного окиснення ліпідів та зменшенню первинних і вторинних його продуктів. Так, концентрація малонового діальдегіду у хворих після застосування Лактопротеїну з сорбітолом статистично достовірно знижується порівняно з початковими показниками (p₁0,001), а також з рівнем цього показника в групі без застосування Лактопротеїну з сорбітолом (p₂0,05). Інфузії Лактопротеїну з сорбітолом сприяли зниженню рівня молекул середньої маси, який статистично достовірно (p0,05) відрізнявся від групи, у якій препарат не застосували. Виявлено прямий кореляційний зв'язок між зниженням концентрації малонового диальдигіду та молекул середньої маси (r=+0,23) у хворих, яким проводили інфузії Лактопротеїну з сорбітолом. Таким чином, проведене дослідження показало, що Лактопротеїн з сорбітолом має виражений дезінтоксикаційний ефект при лікуванні хворих на гострий панкреатит, зменшуючи ступінь ендогенної інтоксикації.

Експериментальне та клінічне вивчення Сорбілакту та Реосорбілакту.

Враховуючи, що в Сорбілакті та Реосорбілакті основною діючою речовиною є сорбітол (див. табл. 1), визначення смертельної дози і розрахунки терапевтичних доз здійснювались через сорбітол в перерахунку на суху речовину. Дослiдження токсикологічних характеристик було проведено на 96 бiлих мишах i 15 бiлих щурах.

Дослідження гострої токсичності проводили у кілька етапів. На першому етапі на 20 тваринах вивчали орієнтовні ефективні дози розчину. Подальші дослідження було проведено на 30 білих мишах, розподілених на 5 рівних груп, кожній з яких дослiдний препарат вводили внутрiшньоочеревинно в наростаючих дозах вiд 9,0 до 17,0 г сорбітолу/кг маси тiла тварин з розрахунку на сухий сорбітол, що міститься в розчині. Крiм того, тваринам контрольної групи за тих же умов дослiду вводили розчин NaCl 0,9%.

Щоб не допустити перевантаження організму дослідних тварин великим об'ємом рідини в експерименті використовували спеціально виготовлений концентрований лактатно-сорбітоловий розчин, який містив в собі всі складники Сорбілакту у подвійній концентрації - сорбітолу 40%, натрію лактату 3,8% і відповідно вдвічі більшу кількість електролітів калію, натрію, кальцію, магнію і хлору. Теоретична осмолярність досліджуваного лактатно-сорбітолового розчину становить 3340 мосмоль/л, що у 12 разів більше осмолярності плазми крові.

Встановлено, що доза 9,0 г/кг маси тiла ще не викликала загибелi тварин, а доза 17,0 г/кг вже викликала смерть усiх мишей (LD₁₀₀). Проведені розрахунки показали, що за умови використання концентрованого сорбітоло-лактатного розчину при внутрішньоочеревинному введенні, LD₅₀ становить 12,7 г сорбітолу/кг маси тіла.

Друга серія дослідів була проведена при внутрiшньовенному введенні сорбітолу з використанням розчину, який за своїм складом аналогічний Сорбілакту (містить сорбітол в концентрації 20%, натрію лактат - 1,9% та електроліти; теоретична осмолярність розчину - 1670 мосмоль/л). Експериментальне дослiдження було проведено на конвенцiйних бiлих мишах. В дослiдi було використано 3 групи мишей по 10 тварин в кожнiй. Тваринам першої групи препарат Сорбілакт вводили внутрішньовенно в хвостову вену одноразово струминно в дозі 1,0 мл. Другій групі тварин Сорбілакт вводили врутрішньовенно дробно (частинами) по 0,5 мл чотири рази з інтервалом в 1 годину. Третій, контрольній групі тварин внутрішньовенно одноразово вводили ізотонічний розчин NaCl 0,9% в дозі 1,0 мл.

В результатi проведеного експерименту виявлено, що в контрольнiй групi всi тварини вижили. В першій групі всi тварини загинули при одноразовому введеннi препарату в об'ємі 1,0 мл, що вiдповiдає дозi 11,1 г сорбітолу/кг маси тiла. У другій групі тварин, де введення препарату проводилося дробно, всi тварини вижили. Сумарна доза введеного сорбітолу для цієї групи становила 20 г/кг маси тіла. Таким чином, за умови внутрішньовенного дробного введення Сорбілакту за LD₅₀ можна прийняти максимальну введену дозу - 20 г сорбітолу/кг маси тіла. Отримані результати дають можливість обчислити максимальну разову терапевтичну дозу сорбітолу для людини (1/10 - 1/25 від LD₅₀), яка за наведених умов становить 0,68 - 2,0 г сорбiтолу/кг маси тiла.

Оскільки сорбітол входить до складу Сорбілакту (в концентрації 20%) та Реосорбілакту (в концентрації 6%), нами проведено перерахунок максимальних безпечних терапевтичних доз за об'ємом. Встановлено, що для Сорбілакту максимальна безпечна доза становить від 3,0 до 10,0 мл розчину/кг маси тiла, для Реосорбілакту максимальна безпечна доза становить від 11,0 до 33,0 мл/кг маси тіла.

Проведено також дослідження з визначення гострої токсичностi розчину натрію лактату, який входить до складу 4-х розроблених препаратів (Лактопротеїну з сорбітолом, Сорбілакту, Реосорбілакту та Лактоксилу). Щоб уникнути перевантаження організму тварин великим об'ємом рідини, для дослідження було виготовлено спеціальний розчин натрiю лактату в концентрації 7%. Експеримент проведено на 10 конвенцiйних бiлих мишах-самцях. Розчин натрiю лактату 7% вводили в хвостову вену мишей дробно по 1 мл через кожнi 40 хвилин. Сумарна кiлькiсть введеного препарату становила 5 мл на одну тварину, що вiдповiдає 16,6 г/кг маси тiла натрію лактату в перерахунку на суху речовину. Пiсля введення препарату у такій максимально можливій за об'ємом дозі, тварини були збудженi, дихання прискорене. Загибелi тварин за весь перiод спостереження (96 годин) не спостерігалось.

Отже, половинна летальна доза LD₅₀ натрію лактату більша за 16,6 г/кг маси тіла. Після відповідних обчислень встановлено, що максимальною безпечною терапевтичною дозою для субстанції натрію лактату слід вважати як мiнiмум 1,66 г/кг маси тіла (1/10 від половинної смертельної дози), або 23,7 мл/кг в перерахунку на 7% розчин натрiю лактату. В перерахунку на 1,9% розчин натрію лактату (концентрація, у якій натрію лактат входить до складу препаратів Сорбілакт та Реосорбілакт) ця доза становить 87 мл/кг. Таким чином, натрію лактат - це нешкідлива субстанція, яка може застосовуватися для внутрішньовенного введення у значно більших дозах, ніж вона міститься в складі розроблених препаратів.

З метою уточнення токсикологічних властивостей Сорбілакту та Реосорбілакту наступні біологічні дослідження проводили у дозах, які за об'ємом максимально допустимі для введення. Відповідно до рекомендацій Державного фармакологічного центру МОЗ України вони становлять 0,5 мл для білих мишей при разовому внутрішньовенному введенні та 5,0 мл для білих щурів при разовому внутрішньоочеревинному введенні (в обох випадках - близько 25,0 мл/кг маси тіла).

Результати досліджень показали, що при внутрішньовенному разовому введені Сорбілакту та Реосорбілакту білим мишам та внутрішньоочеревинному разовому введенні білим щурам в дозі 25,0 мл/кг маси не спостерігалося жодної токсичної реакції (наїжаченої шерстi, схуднення, втрати апетиту, неспокою, судом тощо). Всі тварини залишалися живими більше 10-ти днів (час спостереження). Тобто, Сорбілакт і Реосорбілакт у вказаних дозах не викликали токсичної реакції.

З огляду на те, що препарати Сорбілакт та Реосорбілакт за якісним складом містять одні й ті ж компоненти і відрізняються тільки концентрацією сорбітолу (в Сорбілакті - 20%, а в Реосорбілакті - 6%), результати хронічної токсичності цих препаратів розглядали паралельно.

Для виявлення кумулятивної дiї препарату Сорбiлакт експериментальне дослiдження проводили на 6 кролях, яким протягом 30-ти днiв щоденно вводили препарат в дозi 6 мл/кг. Реосорбілакт вводили тій же кількості тварин в дозi 10 мл/кг за аналогiчною схемою. Контрольнiй групi тварин (5 кролiв) вводили розчин NaCl 0,9% в дозi 10 мл/кг також протягом 30-ти днiв. Результати досліджень показали, що введення Реосорбілакту не викликало суттєвих змін в показниках, які вивчалися. Кiлькiсть тромбоцитiв залишилася пiсля iнфузiй майже не змiненою. В другій групі тварин, яким вводився Сорбілакт, встановлено, що багаторазовi iнфузiї цього препарату суттєво не впливають на вмiст еритроцитiв, лейкоцитiв, величину ШОЕ. Однак, кiлькiсть тромбоцитiв зменшувалася з (413+19,3)Ч10⁹/л до (305+20,7)Ч10⁹/л (р<0,05). Активнiсть АлАТ та АсАТ, а також лейкоцитарний індекс інтоксикації у тварин всіх груп суттєво не змiнювались.

Дослiди з визначення хронiчної токсичностi Сорбiлакту i Реосорбiлакту проведено також на бiлих мишах. Тваринам (по 5 в кожній групі), вводили препарати внутрiшньоочеревинно протягом 15-ти днiв в дозi 0,5 мл на тварину. Контрольним 5 мишам вводили розчин NaCl 0,9% також по 0,5 мл. Введення препаратiв мишi переносили добре, без негативних загальних реакцiй. Вага їх не зменшувалася. Мишi залишалися активними протягом всього дослiду, їх поведiнка не вiдрiзнялася вiд контрольних тварин.

В кiнцi дослiду, пiсля евтаназії кролiв i мишей, з внутрiшнiх органiв тварин (печiнки, нирок, легень, серця) виготовляли гiстологiчнi препарати. Встановлено, що внутрiшнi органи пiддослiдних тварин зберегли звичайну будову без патологiчних змiн i гiстологiчно не вiдрiзнялися вiд органiв контрольних тварин, підтверджено вiдсутнiсть специфiчних змiн, якi вказували б на негативну дiю Сорбiлакту i Реосорбiлакту.

В рамках дослідження хронічної токсичності було проведено вивчення впливу багаторазового введення (протягом 15-ти днів) препаратiв Сорбілакт та Реосорбілакт на системи зсiдання i фiбринолiзу крові. Отримані результати свідчать, що в дослiдних i контрольнiй групах тварин не було достовiрної рiзницi мiж значеннями таких показникiв системи зсiдання та фiбринолiзу, як тромбiновий час, концентрацiя фiбриногену, час лiзису еуглобулiнового згустка, концентрацiя iнгiбiторiв плазмiну. Всi зміни, якi виникали в динамiцi спостереження пiсля введення препаратiв Сорбiлакт i Реосорбiлакт, однаковою мiрою були властиві також для контрольної групи тварин i знаходилися в межах норми.

Подразнювальну дiю Сорбілакту та Реосорбiлакту на стiнку вени i пiдшкiрну клiтковину вивчали на 12 кролях за описаною вище схемою. Сорбілакт вводили 4 кролям одноразово в дозі 6 мл/кг, а Реосорбiлакт - також 4 кролям одноразово в дозi 10 мл/кг. Контрольним 4 кролям вводили розчин NaCl 0,9% в кiлькостi 10 мл/кг. Макроскопiчно вiдразу пiсля введення препаратів не виявлено жодних патологiчних змiн, нi почервонiння, нi припухлостi у мiсцi проколу вени не було.

Вивчення анафiлактогенностi препаратів Сорбiлакт та Реосорбілакт проведено на 20 морських свинках. Для сенсибiлiзацiї 10 тварин кожній з них Сорбілакт вводили одноразово внутрiшньоочеревинно по 1 мл. Ударну дозу Сорбілакту вводили внутрiшньовенно в кiлькостi 5 мл/кг через 21 день (5 тварин) i через 28 днiв (5 тварин). На інших 10 тваринах аналогічний дослід було проведено з використанням Реосорбілакту. Паралельно 10-ти контрольним морським свинкам вводили розчин NaCl 0,9% (по 1 мл внутрiшньоочеревинно i по 5 мл/кг маси тіла внутрiшньовенно на 21-й та 28-й день досліду). Результати показали, що пiсля введення пiддослiдним тваринам ударної дози Сорбілакту та Реосорбiлакту явищ анафiлактичного шоку не спостерiгали. Поведiнка пiддослiдних тварин була аналогічною, як поведiнка контрольних. Всі морськi свинки жили більше, ніж 15 днiв (за терміном спостереження).

Визначення алергенностi Сорбілакту та Реосорбілакту проводили на 12 кролях (по 6 тварин для кожного з препаратів). В дослiд брали по 3 кролі для кожної серії препаратів. Реосорбілакт вводили пiдшкiрно 6 разiв з iнтервалом 5 днiв в одне i теж мicце. Сорбілакт перед дослідом розводили в 3 рази розчином NaCl 0,9% і застосовували за схемою дослідження Реосорбілакту. В результатi дослiдiв не виявлено iнфiльтратів та почервонiння шкiри в мiсцi iн'єкцiй пiсля повторних пiдшкiрних введень Сорбілакту та Реосорбілакту. Таким чином, введення препаратів Сорбілакт та Реосорбілакт не викликало у тварин гiперергiчного запалення шкiри типу реакцiї Артюса. Через 21 день пiсля останнього пiдшкiрного введення Сорбілакту та Реосорбілакту той же препарат вводили внутрiшньовенно в дозi 10 мл/кг маси тіла. Пiсля введення ударної дози Сорбілакту та Реосорбілакту також не вiдзначено нiяких ознак анафiлаксiї.

Проведено вивчення впливу внутрiшньовенного введення препаратів Сорбілакт та Реосорбiлакт на перебiг експериментального токсичного гепатиту, викликаного пiдшкiрними iн'єкцiями 50% масляного розчину CCl₄ за наведеною вище схемою. Дослiди проведено на 24 кролях, роздiлених на 3 групи (по 8 кролiв). Першiй групi тварин вводили протягом 14-ти днiв внутрiшньовенно iнфузiйний розчин Реосорбiлакт в дозi 10 мл (0,6 г сорбiтолу) на кг маси тiла. Другiй групi - інфузійний розчин Сорбілакт в дозі 6 мл (1,2 г сорбітолу) на кг маси тіла. Третій контрольній групі вводили ізоосмолярний препарат Лактасол в об'ємi 10 мл/кг маси тiла тварини.

В процесi проведення дослiдiв виявлено, що iнфузiйні препарати Реосорбiлакт та Сорбілакт позитивно впливають на перебiг токсичного гепатиту, знижують тяжкiсть протікання процесу i збiльшують відсоток виживання тварин. В групах тварин, яким вводили Реосорбiлакт та Сорбілакт явища iнтоксикацiї були незначними i проявилися тiльки на 6-7-й день. Загибелi тварин не було, маса тiла не зменшувалася. У групi тварин, яким вводили контрольний розчин Лактасол, явища iнтоксикацiї у виглядi в'ялостi, малорухливостi, втрати апетиту, з'явилися вже на 3-й день i наростали до 7-го дня, пiсля чого вони повiльно зменшувалися до кiнця другого тижня дослiду. Один кролик з восьми загинув на 8-й день дослiду.

У всiх тварин в першi 7 днiв дослiду спостерiгалося достовiрне пiдвищення активностi АлАТ i АсАТ. В кiнцi 14-ї доби їх активнiсть знижувалась, але не досягала початкового рiвня. На 7-й день дослiду також вiдзначали високу гiпербiлiрубiнемiю. В кiнцi дослiду, на 14-й день, вмiст бiлiрубiну помiтно зменшився у кролiв, яким вводили Сорбiлакт (з (22,45+1,96) до (16,57+0,63) мкмоль/л). Подібна динаміка спостерігалася при аналізі результатів проб Таката-Ара i Вельтмана.

На 7-й день у периферичній кровi всiх кролів спостерігали зниження показника протромбiнового iндексу i кiлькості тромбоцитiв, що було найбiльш виражено в групi тварин, яким вводили Лактасол. Навіть на 14-й день досліду у цих тварин вказанi показники залишалися ще значно зниженими. У тварин, яким вводили препарати Реосорбiлакт та Сорбілакт до 14-го дня дослiду наступала нормалiзацiя показникiв протромбiнового iндексу i кiлькостi тромбоцитiв.

Гістологічні дослiдження печiнки пiдтвердили виявлені функцiональнi порушення. Так, на 7-й день досліду, після розтину контрольної тварини, що загинула, в печінці спостерiгали вогнища центролобулярного некрозу, виражену жирову i вакуольну дистрофiю тканини печiнки, атрофiю i некроз клiтинних елементiв. На 14-й день дослiду у кролів контрольної групи (введення Лактасолу) вказанi змiни печiнки були ще достатньо виражені. При введеннi Сорбiлакту та Реосорбілакту морфологiчнi змiни були менш виражені, виявлено тiльки дрiбнокрапельну, слабку жирову дистрофію, явища мутного набухання клiтинних елементiв й незначнi дiлянки некрозу. Поряд з цим, спостерігали змiни, якi свiдчили про посилення репаративних процесiв.

Діуретичні властивості Сорбілакту та Реосорбілакту вивчали на 24-х бiлих мишах, роздiлених на 3 групи (по 8 тварин). На початку дослiду, пiсля 15-ти годинного голодування, тваринам вводили внутрiшньоочеревинно по 1 мл стерильної дистильованої води. Після цього у хвостову вену вводили препарати в дозі 5 мл/кг маси тiла. Кiлькiсть виділеної сечi фіксували через 1, 2, 3, 4 i 5 годин пiсля введення дослiдних препаратів. Отримані результати показали, що Сорбілакт та Реосорбiлакт мають сечогiнну дiю - (0,94+0,09) та (0,78+0,14) мл сечi за 5 годин відповідно. У мишей контрольної групи, яким вводили Лактасол, кiлькiсть видiленої сечi за 5 годин складала лише (0,48+0,17) мл. Слiд вiдзначити, що за першi 2 години Сорбілакт викликав видiлення 74%, Реосорбiлакт - 62%, а Лактасол 23% сечi. Таким чином, проведенi дослiди показали, що Сорбілакт має виражену дiуретичну дiю і може бути ефективним засобом в клініці для лікування набряків та олігурії. Реосорбілакт виявляє помірну діуретичну дію, що може ефективно доповнювати дезінтоксикаційні властивості препарату.

Проведено вивчення безпечності, переносимості та клінічної ефективності Сорбілакту та Реосорбілакту, які використовували для інфузійної терапії онкологічних хворих, прооперованих з приводу раку шлунку, стравоходу або легенів. В клінічні дослідження було включено 100 хворих (по 50 у кожній групі) в післяопераційному періоді з наявними явищами інтоксикації, ацидозу, гіповолемії. Пацієнти дослідних груп одержували щодня Сорбілакт по 200 мл та Реосорбілакт по 400 мл внутрішньовенно крапельно (60-80 крапель/хв). Інші 40 хворих з аналогічними діагнозами були включені у 2 контрольні групи (по 20 хворих у кожну групу). Хворим першої контрольної групи застосовували препарат порівняння Реополіглюкін, хворим другої контрольної групи вводили розчин Рінгера-Локка.

Тривалість дослідження для кожного хворого складала 3 дні. Під час інфузійної терапії призначали також лікування, яке зазвичай використовується в клініці для терапії основного та супутніх захворювань. При проведенні досліджень не використовували інші інфузійні розчини та лікарські засоби, що містять у своєму складі основні компоненти дослідних та контрольних препаратів.

Результати досліджень показали, що одноразовi та багаторазовi інфузії Сорбілакту добре переносилися хворими - пiд час та пiсля переливань не було зафiксовано посттрансфузiйних реакцiй та ускладнень, хворі не мали ніяких неприємних відчуттів. Iнфузiї Сорбілакту сприяли стабiлiзацiї гемодинамiчних показникiв та поліпшенню загального стану хворих. Після застосування Сорбілакту, порівняно з початковими даними, спостерігали статистично достовірне підвищення концентрації гемоглобiну та зниження ШОЕ. З боку інших показників гемограми істотних змін не відзначено. Інфузійна терапія Сорбілактом не призводила до зменшення рівня фібриногену і здовження часу фібринолізу. В той же час спостерігали незначне зниження коагуляційної здатності крові, що, очевидно, пов'язано із застосуванням у перед- та післяопераційному періоді антикоагулянтної терапії.

Після переливання Сорбілакту виявлено тенденцiю до зниження деяких основних біохімічних показникiв (сечовини, білірубіну, тимолової проби). Активність ферментів АлАТ і АсАТ практично не змінювалася. Наведені дані свідчать про покращення загального стану хворих та функції печінки після операційного втручання внаслідок дезінтоксикаційної дії Сорбілакту.

Зважаючи на те, що препарат Сорбілакт містить шестиатомний спирт сорбітол у 20% (гіпертонічній) концентрації, проведено дослідження вмісту глюкози у крові онкологічних хворих до та після введення Сорбілакту. Виявлено, що відразу після переливання препарату рівень глюкози зростав на 20-25% від початкового. Через 2-3 години рівень глюкози понижувався до початкового значення і не перевищував (5,40,5) ммоль/л. Не спостерігали різкого зростання концентрації глюкози у крові й після щоденних переливань Сорбілакту протягом 3-х днів.

Після інфузій Сорбілакту відзначено суттєве збільшення об'єму виділеної за добу сечі. До інфузії добовий діурез у хворих був (750,022,0) мл. На другий день (через 24 години після інфузії) добовий діурез складав (1250,037,0) мл (р<0,05).

Як відомо, у хворих, оперованих на органах черевної порожнини, в післяопераційному періоді можуть виникати явища парезу кишечника. Проведені спостереження показали, що застосування у цих хворих інфузій Сорбілакту, особливо повторних, призводило до ефекту стимулювання перистальтики кишечника. У багатьох хворих функція шлунково-кишкового тракту відновлювалася вже на 2-гу добу після операційного втручання, що значно поліпшувало загальний стан пацієнтів. У контрольній групі відновлення функції шлунково-кишкового тракту спостерігали не раніше 3-ї доби за умови використання інших медикаментозних засобів.

Отже, інфузії препарату Сорбілакт добре переносилися онкологічними хворими у ранньому післяопераційному періоді, не викликали негативних змін клініко-лабораторних показників. Побічних пірогенних та алергічних реакцій не спостерігали. Інфузії Сорбілакту проявляли дезінтоксикаційну та енергетичну дію, сприяли збільшенню діурезу, нормалізували порушену кислотно-основну рівновагу, призводили до стимулювання перистальтики кишечника при післяопераційному парезі.

Клінічне дослідження Реосорбілакту, проведене за схемою як для Сорбілакту, показало, що одноразовi та багаторазовi інфузії Реосорбілакту добре переносяться хворими, постінфузійних реакцій та ускладнень не зафіксовано. Інфузії Реосорбілакту сприяли стабiлiзацiї у хворих гемодинамiчних показникiв. З боку показників гемограми статистично достовірних змін не відзначено. Дослідження показників зсiдання кровi та фібринолізу пiсля інфузій Реосорбілакту також показали відсутність суттєвих змін зі сторони цих систем. Виявлено тенденцію до зниження рiвня сечовини, амiлази, бiлiрубiну, активностi АлАТ, АсАТ, вмісту білірубіну, тимолової проби, а також інших показників периферичної кровi хворих, що свiдчило про поліпшення їх загального стану та дезінтоксикаційного впливу Реосорбілакту. Аналіз динаміки електролітного складу крові показав, що пiсля багаторазових інфузій Реосорбілакту в кровi хворих вмiст калiю, кальцiю, магнiю і хлоридів дещо збільшувався, хоча і зберігався в межах нормальних величин.

Підсумовуючи результати вивчення безпечності та переносимості Реосорбілакту слід відзначити, що у жодного хворого не спостерігали побічних явищ, зокрема пірогенних чи алергічних реакцій. На підставі сумарних показників клінічних випробувань можна зробити висновок, що препарат Реосорбілакт має дезінтоксикаційну дію та сприяє корекції порушених водно-електролітного балансу та кислотно-основного стану організму.

Експериментальне та клінічне вивчення інфузійних препаратів на основі ксилітолу - Лактоксилу та Ксилату

Препарати Лактоксил та Ксилат - це інфузійні розчини, які базуються на основі п'ятиатомного спирту ксилітолу. З огляду на це, нами проведено вивчення гострої токсичності та половинної токсичної дози LD₅₀ субстанції ксилітолу у вигляді 40% розчину.

Гостру токсичність ксилітолу вивчали на 30 білих мишах, розподілених на 5 груп, кожній з яких розчин ксилітолу 40% вводився внутрішньоочеревинно в наростаючих дозах від 20 до 60 мл/кг маси тіла. Контрольній групі тварин за тих же умов досліду вводився розчин NaCl 0,9%. При введенні максимальних токсичних доз ксилітолу, які викликали загибель мишей, тварини ставали в'ялими, малорухливими, лягали на бік. Загибель наступала через 1-2 год після введення препарату. При розтині цих тварин візуальних змін не виявлено. У мишей, які вижили, змін поведінки та зовнішнього вигляду не спостерігали.

Розрахунки гострої токсичності при внутрішньоочеревинному введенні розчину ксилітолу 40% білим мишам за результатами експерименту показали, що LD₅₀ для ксилітолу становить 16,8 г/кг маси тіла тварини. Згідно класифікації токсичності речовин ксилітол належить до відносно нешкідливих речовин. Відомо, що середня смертельна доза LD₅₀, зменшена в 10-25 разiв, може вважатися максимальною безпечною терапевтичною дозою. Виходячи з того, що ксилітол входить до складу Лактоксилу в концентрації 7,5% та Ксилату в концентрації 5%, було обчислено максимальну безпечну терапевтичну дозу для кожного з цих препаратів. Встановлено, що максимальна безпечна доза для Лактоксилу становить від 10 до 20 мл розчину/кг маси тіла. Для Ксилату максимальна безпечна доза знаходиться в межах від 15 до 30 мл розчину/маси тіла.

Гостру токсичність розроблених (неконцентрованих) розчинів Лактоксилу та Ксилату визначали на нелінійних білих мишах обох статей масою 25-27 г. Досліджувані препарати вводили мишам внутрішньоочеревинно дробно в дозі 1,0 мл на тварину 4 рази через кожні 30 хв (сумарна доза складала 4,0 мл на тварину або 154 мл/кг маси тіла). Контрольній групі в аналогічних умовах досліду вводили розчин NaCl 0,9%. Спостереження за тваринами проводилося протягом 14-ти днів. Загибелі мишей не спостерігали в жодній з груп. Змін з боку поведінки і зовнішнього вигляду не відзначено, тварини були активними, не відмовлялися від їжі і пиття. Отже, Лактоксил та Ксилат в дозі 154 мл/кг маси тіла не викликали патологічних змін та реакцій у мишей при дробному внутрішньоочеревинному введенні. При подальшому збільшенні об'єму інфузійних розчинів загибель тварин може бути викликана не токсичною дією препарату, а його надлишковим гіперволемічним ефектом. Тому доза 154 мл/кг маси тіла взята в якості максимальної переносимої дози Лактоксилу та Ксилату для білих мишей при внутрішньоочеревинному введенні.

Аналогічний дослід було поставлено на білих щурах, яким внутрішньоочеревинно дробно в дозі 5,0 мл на тварину 4 рази через кожні 30 хв вводили Лактоксил та Ксилат. Сумарна доза складала по 20,0 мл на тварину або 95 мл/кг маси тіла. Контрольній групі тварин в аналогічних умовах досліду вводили розчин NaCl 0,9%. Спостереження показали, що після останнього введення препарату в дослідних групах не було змін поведінки тварин або їх загибелі. Всі тварини контрольної групи також залишилися живими. Отже, дозу 95 мл/кг маси тіла для Лактоксилу та для Ксилату можна вважати максимальною переносимою при дробному внутрішньоочеревинному введенні білим щурам.

Для виявлення кумулятивної дії препаратів Ксилат та Лактоксил дослiдження проводили на кролях експериментальних груп в кількості по 6 тварин в кожній, яким протягом 30-ти днiв щоденно вводили препарати в дозi 10 мл/кг маси тіла. Контрольнiй групi тварин (5 кролiв) вводили розчин NaCl 0,9% в дозi 10 мл/кг також протягом 30-ти днiв.

Вiдзначено, що поведiнка кролiв, яким вводили препарати Ксилат та Лактоксил, практично не вiдрiзнялася вiд поведiнки тварин контрольної групи. Кролі залишалися активними, охоче приймали їжу. Спостерiгалася їх рухова активнiсть, зберiгався м'язовий тонус. Температура тiла кролiв не пiдвищувалася бiльше нiж на 0,5 ^оС i не понижувалася бiльше нiж на 0,2 ^оС. Тварини як дослідних, так і контрольної груп в процесі експерименту мали приріст ваги, що складав 6-10% до початкової.

Результати вивчення стану серцево-судинної та дихальної системи у кролів показали, що частота серцевих скорочень та частота дихання в процесі тривалого введення Ксилату, Лактоксилу та розчину NaCl 0,9% суттєво не змінювалися. Інфузії Ксилату та Лактоксилу практично не впливали на концентрацію гемоглобіну, кольоровий показник, кількість еритроцитiв, лейкоцитiв, ШОЕ, електрофоретичну рухливість еритроцитів. В той же час, при застосуванні Ксилату у лейкоцитарній формулі спостерігали незначне зменшення відсотка сегментоядерних нейтрофілів з (37,5+4,1) до (24,4+3,2)% та зростання лімфоцитів з (55,5+18,3) до (68,2+19,2)%. Аналогічні зміни також були зафіксовані у контрольній групі (зменшення сегментоядерних лейкоцитів з (32,6+5,1) до (23,8+3,7)% та збільшення лімфоцитів з (60,6+16,7) до (68,5+19,1)%. Всі інші показники гемограми знаходилися в межах нормальних величин.

При застосуванні Ксилату та Лактоксилу констатовано відсутність суттєвого впливу на систему гемостазу та електролітний склад крові. Не виявлено змін концентрації загального білка та фракційного складу білків крові, вмісту холестерину та сироваткового заліза.

Серед інших біохімічних показників незначні зміни спостерігали в активності АлАТ та АсАТ. При застосуванні Ксилату показник АлАТ збільшувався з (38,1+7,1) до (48,5+8,6) МО/л, а при застосуванні Лактоксилу та референтного розчину NaCl 0,9% він несуттєво знижувався. Концентрація АсАТ зменшувалася при застосуванні Ксилату і не змінювалася після застосування розчину NaCl 0,9%. Лише при застосуванні Лактоксилу відзначали невелике зростання показника АсАТ з (19,0+1,9) до (26,5+1,8) МО/л. Подібну динаміку спостерігали щодо змін загального білірубіну та креатиніну, а саме зниження після застосування Ксилату та розчину NaCl 0,9% та невелике зростання після застосування Лактоксилу. Слід зазначити, що всі наведені показники знаходилися в межах нормальних величин і залежали як від індивідуальних особливостей, так і від початкового функціонального стану організму дослідних тварин.

Дослiди з визначення хронічної токсичностi препаратів проведено також на бiлих мишах. Тваринам масою 202 г препарати вводили внутрiшньоочеревинно в дозi 0,5 мл протягом 30-ти днiв. Контрольним 10 мишам вводили розчин NaCl 0,9% також по 0,5 мл. Введення препаратiв тварини переносили добре, без негативних загальних реакцiй. Маса тварин не зменшувалася. Мишi залишалися активними протягом всього дослiду, їх поведiнка не вiдрiзнялася вiд контрольних тварин. У них зберiгався природний блиск шерстi, вуха, шкiра та кiнцiвки не змiнювались порiвняно з початковим станом. Зберігалися м'язовий тонус та рухова активнiсть тварин, вiдношення до їжi не змiнилось.

В гістологічних зрізах паренхіматозних органів тварин як у дослідних, так і в контрольній групах, виявлено незначні, практично аналогічні зміни. Такі зміни є неспецифічними, властиві окремим піддослідним особинам і не спричинені впливом досліджуваних препаратів; вони, очевидно, пов'язані з умовами утримання цих тварин. Констатовано особливості гістоморфології печінки у дослідних групах тварин, яким вводили Ксилат і Лактоксил. В експериментальних випадках у гепатоцитах насиченість цитоплазми глікогеном була дещо вищою, ніж в контролі. Також в експерименті спостерігали більш периферичне поширення у печінкових дольках гепатоцитів з підвищеною насиченістю цитоплазми глікогеном порівняно з контрольними тваринами, у яких глікоген розміщувався переважно у центоролобулярних гепатоцитах.

Отже, експериментальні результати вивчення хронiчної токсичності Ксилату та Лактоксилу, включаючи патоморфологiчнi дослiдження внутрiшнiх органiв, підтвердили, що ці препарати не мають кумулятивних властивостей.

Візуальне вивчення подразнювальної дiї Ксилату та Лактоксилу на стiнку вени i пiдшкiрну клiтковину кролів вiдразу пiсля введення препаратів в дозi 10 мл/кг не виявило жодних патологiчних змiн, не було нi почервонiння, нi припухлостi в мiсцi проколу вени. При гiстологiчному вивченні зрiзiв шматочків вуха кролів, яке проводилося на 2-й день пiсля введення дослідних препаратів та контрольного розчину NaCl 0,9%, вiдзначено механiчне пошкодження покривного епiтелiю i незначну локальну запальну реакцiю у виглядi малих скупчень сегментоядерних лейкоцитiв та невеликих дiлянок крововиливiв. Специфічної пошкоджуючої дiї Ксилату та Лактоксилу на ендотелій судин не виявлено.

Специфічну терапевтичну ефективнiсть Лактоксилу та Ксилату вивчали на моделi експериментального токсичного гепатиту. Дослiди проведено на кролях (21 тварина), роздiлених на 3 групи (по 7 у кожній). Першiй групi вводили з лiкувальною метою iнфузiйний розчин Ксилат у дозi 10 мл (0,5 г ксилітолу)/кг маси тiла. Другiй групi - препарат Лактоксил у дозі 10 мл (0,75 г ксилітолу)/кг маси тiла. Третій контрольній групi тварин - розчин NaCl 0,9% в об'ємi 10 мл/кг маси тiла. Під час дослiду вiдзначено, що у тварин, яким вводили Лактоксил та Ксилат, явища iнтоксикацiї незначні i проявлялися тiльки на 6-7-й день. Загибелi тварин не було. В контрольнiй групi тварин, яким вводили розчин NaCl 0,9%, прояви iнтоксикацiї з'явилися вже на 3-й день i наростали до 7-го дня, пiсля чого явища токсикозу повiльно зменшувалися до кiнця другого тижня дослiду. Загибелі тварин також не було.

Бiохiмiчнi дослiдження кровi пiдтвердили позитивний вплив Ксилату та Лактоксилу на органiзм тварин з експериментальним токсичним гепатитом. Показовою є динаміка маркерів гепатоцелюлярного лізису - АлАТ та АсАТ. У всіх кролів в першi 7 днiв дослiду спостерiгали достовiрне пiдвищення активностi АлАТ i АсАТ. Однак, у дослідних групах завдяки гепатопротекторній дії Ксилату та Лактоксилу, підвищення АлАТ і АсАТ було достовірно нижчим, ніж у контрольній групі. В кiнцi 15-ї доби їх активнiсть понижувалася і практично досягала початкового рiвня (рис. 3 та рис. 4). На 7-й день досліду відзначено також збільшення загального та вільного білірубіну. В кiнцi дослiду (15-й день) вмiст бiлiрубiну помiтно зменшився лише у кролiв, яким вводили Ксилат і Лактоксил. У контрольній групі тварин рівень загального та вільного білірубіну утримувався на підвищеному рівні.

Концентрація глюкози в крові тварин при лікуванні Ксилатом на 7-й день досліду (після завершення введення CCl₄) залишалася на початковому рівні (6,580,46) ммоль/л - до початку експерименту та (6,620,26) ммоль/л на 7-й день). На 15-й день досліду спостерігалося зниження рівня глюкози до (6,080,94) ммоль/л. Практично аналогічну динаміку спостерігали при застосуванні Лактоксилу. Введення контрольного розчину NaCl 0,9% не запобігало підвищенню рівня глюкози на 7-й день експерименту, в результаті цього концентрація глюкози зросла з (6,230,07) до (7,280,27) ммоль/л (p<0,05). На 15-й день в цій групі спостерігалася нормалізація рівня глюкози в крові (6,030,33) ммоль/л).

Результати патоморфологічного дослідження печінки можуть бути додатковим свідченням кращого збереження та відновлення структури печінкової тканини у тварин з токсичним гепатитом, яким вводили досліджувані препарати Ксилат та Лактоксил. У них морфологiчнi змiни були менш виражені, спостерігали тiльки дрiбнокрапельну, не рiзко виражену жирову дистрофію, незначнi дiлянки некрозу. Поряд з цим, вiдзначено посилення репаративних процесiв, які сприяють вiдновленню функцiї гепатоцитiв.

Враховуючи, що Лактоксил має осмолярність 790 мосмоль/л, що майже в 3 рази більше за осмолярність плазми, проведено вивчення діуретичної дії препарату в експерименті на моделі водного навантаження у білих мишей. Після внутрiшньоочеревинного введення 1 мл стерильної дистильованої води (з метою створення водного навантаження), тваринам дослідної групи в хвостову вену вводили препарат Лактоксил у дозі 0,1 мл (або 5 мл/кг маси тiла). Тваринам контрольної групи вводили референтний електролітний розчин Рінгера в аналогічній дозі. Отримані результати показали, що Лактоксил має досить виражену сечогiнну дiю - (0,70+0,15) мл сечi за 5 годин. У мишей контрольної групи, яким вводили розчин Рінгера, кiлькiсть видiленої сечi за 5 годин складала лише (0,48+0,17) мл. При тому, за першi 2 години Лактоксил викликав видiлення 60%, а розчин Рінгера тільки 20% сечi.

При проведенні клінічної апробації Лактоксилу вивчали переносимість та ефективність препарату у хворих на хронічний токсичний алкогольний гепатит з мінімальною та помірною активністю. У дослідженні брали участь 30 пацієнтів, яких розподілили на 3 групи, причому хворі різних груп отримували дослідний препарат поетапно у наростаючих дозах за такою схемою. У першій групі препарат вводили один раз на добу внутрішньовенно крапельно по 200 мл із швидкістю 40-60 крапель за хвилину. У випадку доброї переносимості препарату пацієнтам наступної, другої групи препарат призначали у дозі 400 мл один раз на добу. За умови доброї переносимості препарату більшістю пацієнтів цієї групи, пацієнтам наступної, третьої групи препарат призначали у дозі 600 мл на добу, розділених на 2 введення по 300 мл. Курс лікування для пацієнтів всіх груп складав 10 днів.

Проведене дослідження показало, що Лактоксил добре переносився хворими, не викликав негативних змін загальноклінічних та лабораторних показників. Під час та після застосування препарату не зафіксовано ускладнень, постінфузійних та алергічних реакцій. Отримані результати підтвердили відсутність негативного впливу інфузійної терапії Лактоксилом на зміни центральної гемодинаміки та температури тіла.

Після лікування Лактоксилом більшість загальноклінічних проявів хвороби значно зменшувалися і характеризувалися як "незначно виражені" або "відсутні". Об'єм добової сечі у хворих при застосуванні 200 та 400 мл препарату коливався в рамках нормальних величин і був дещо збільшеним у клінічній групі, яка отримувала 600 мл препарату за добу. В процесі лікування не спостерігали суттєвих зрушень в показниках червоної крові, що свідчить про добру переносимість препарату незалежно від введеної дози. Показники лейкоцитарної формули знаходилися в межах норми як до, так і після проведеного лікування у всіх клінічних групах, що вказує на відсутність реактогенного впливу препарату на організм хворих.

Проведені лабораторні дослідження також показали, що після лікування у хворих всіх трьох клінічних груп спостерігалося суттєве зниження і нормалізація загального білірубіну в крові (p<0,05). Крім того, активність ферментних індикаторів гепатоцелюлярного лізису - АсАТ і АлАТ, знизилась до нормальних величин (p<0,05).

На підставі цих досліджень зроблений висновок, що застосування інфузій Лактоксилу при лікуванні хворих на хронічні алкогольні гепатити може підвищувати ефективність основного лікування. За підсумками попередньої оцінки ефективності Лактоксилу встановлено, що оптимальною схемою застосування є 200 та 400 мл препарату на добу протягом 10-ти днів.

Клінічне вивчення ефективності, безпечності та переносимості Ксилату проведено під час інфузійної терапії хворих, прооперованих на органах черевної порожнини (холецистектомії, апендектомії, операції на шлунку, дванадцятипалій кишці, гепатобіліарній зоні, селезінці, тонкому й товстому кишечнику). Пацієнти дослідної групи (30 хворих) одержували препарат Ксилат внутрішньовенно крапельно (50-70 крапель/хв) в об'ємі від 200 до 600 мл (3-10 мл/кг), одноразово або повторно, щоденно, протягом 3-х днів.

Встановлено, що одноразовi та багаторазовi iнфузiї Ксилату добре переносилися хворими - пiд час та пiсля переливань не було зафіксовано ускладнень, постінфузiйних та алергічних реакцiй, а також загострень супутніх захворювань (ішемічна хвороба серця, цукровий діабет). Стабілізувалися показники гемодинаміки, візуально помітно зменшувалася жовтяничність шкірних покривів та склер, регресувала слабкість, зростала фізична активність хворих, відновлювався апетит.

Після застосування Ксилату порівняно з початковими даними покращувались показники концентрації гемоглобiну з (107,2+3,4) до (123,0+4,1) г/л та ШОЕ з (28,0+6,1) до (20,4+3,1) мм/год. Статистично достовірних змін інших показників гемограми не відзначено. Ферментні індикатори гепатоцелюлярного лізису - АлАТ і АсАТ суттєво знижувались. Активність АлАТ знизилася з (0,93+0,13) до (0,73+0,1) ммоль/лЧгод, активність АсАТ знизилась з (0,83+0,14) до (0,66+0,02) ммоль/лЧгод.